Конюшина: «азотний комбінат» на полі

Перегляди: 162
24.03.2021
Конюшина: «азотний комбінат» на полі

Конюшина – одна з найбільш поширених кормових рослин, яку людство вирощує здавна. В останні десятиліття вона також набуває все більшого значення як сидеральна, газонна, декоративна, лікарська і навіть харчова культура.


Конюшина (лат. Trifolium) – рід рослин родини Бобові (Fabaceae) підродини Метеликові (Faboideae). В даний час ботаніки відносять до цього роду 244 види, понад 40 з яких зустрічаються на території України, але лише деякі мають істотне господарське значення. Хоча багато видів роду роблять свій внесок у якість травостою, використовуваного для випасу худоби або заготівлі сіна, в культурі найбільш затребуваними в нашій кліматичній зоні є конюшина лучна, конюшина повзуча і конюшина гібридна. Всі вони – багаторічні рослини. Крім них вирощують також однорічні види – конюшину багряну, конюшину перевернуту і конюшину олександрійську.


У культурі конюшина відома, щонайменше, з XIV століття – в цей час її вже вирощували в Італії. Пізніше рослину почали розводити в Голландії і Німеччині, а з XVII століття – в Англії.


Злаково-бобовое разнотравье с несколькими видами клевера


На території нашої країни про користь різних видів конюшини для тварин знали ще в Київській Русі. Сіно з цієї рослини використовували для годівлі особливо цінних коней і молодняка великої рогатої худоби. Щоправда, заготовляли його в природних угіддях. В культуру конюшину лучну почали вводити вже за часів колишньої Російської імперії, відбулося це близько 250 років тому. Перші досліди по її вирощуванню проводив відомий вчений Андрій Болотов на початку другої половини XVIII століття. Приблизно через півстоліття рослина прижилася на полях кількох губерній, з’явилися навіть сорти народної селекції.


Проте, широкого поширення конюшина тоді не отримала: на початку ХХ століття під цією культурою було трохи більше 1% ріллі. 


Сушка клевера на жердях – шатром на хуторе Константина Фалена (из книги «Крестьянское хозяйство в России», Халютин, П. В., 1915)


І лише з подальшим розвитком вітчизняної агрономії почали розширюватися і посіви конюшини. Причому, використовувати її стали не тільки як кормову рослину, але і як сидерат. У своїй книзі «Сучасні питання сидерації», виданої в 1936 році, академік Дмитро Прянишников писав: «Можна вважати, що 1 га хорошої конюшини, удобреної калієм і фосфором, може дати 150–160 кг азоту на рік (рахуємо як азот сіна з конюшини, так і азот кореневих залишків). Отже, 200 тис. га конюшини можуть за правильної культури зв’язати 30–32 тис. тонн азоту за рік, тобто стільки ж, скільки азотний комбінат».


Конюшина лучна (Trifolium pratense)


Клевер луговой (Trifolium pratense)


Конюшина лучна – вид, що культивується найчастіше, також він широко поширений в дикому стані. Його вирощують практично на всій території Європи, на значній частині Азії, в США, Австралії, Новій Зеландії, Північній Африці, у Сибіру, на Далекому Сході і навіть на Кольському півострові. Така популярність культури викликана, в першу чергу, високою якістю одержуваного з неї сіна. За поживністю воно поступається лише люцерновому і містить від 12 до 18% протеїну. В одному центнері такого сіна – 40–50 кормових одиниць.


Друга назва рослини, що вживається досить часто, – конюшина червона, яка вказує на забарвлення її квітів. Як це нерідко буває в систематиці, воно вносить деяку плутанину, тому що є ще один вид, який теж називається конюшина червона або конюшина червонувата, що відображено в офіційному латинською найменуванні – Trifolium rubens. Зовні від свого тезки він відрізняється подовженими суцвіттями. Цю конюшину не вирощують на полях, вона зростає лише в дикій природі. На території України цей вид зустрічається рідко і лише в кількох областях правобережної частини. Тому рослина занесена до Червоної книги України й охороняється в заказниках Львівської та Івано-Франківської областей.


Клевер красный (Trifolium rubens)


Що стосується конюшини лучної, то її зовнішній вигляд досить характерний, і цю рослину важко сплутати з іншими видами. Вона має добре розвинену кореневу систему, здатну проникати на глибину 2–2,5 м, яка складається з головного стрижневого кореня і бічних коренів. Бульбочки розвиваються спочатку на головному корені, а потім – і на бічних.


Стебла опушені, округлі, порожнисті, від 40 до 110 см заввишки. Існує два різновиди конюшини лучної, які розрізняються за кількістю міжвузлів на зрілих стеблах. Якщо міжвузлів менше семи, це південний (скоростиглий або двохукісний) тип. Якщо міжвузлів сім і більше, рослина є представником північного (пізньостиглого або одноукісного) типу.


Південний тип має більш високу облистненість, вже в рік посіву здатний дати насіння, але не дуже зимостійкий. Однак він краще переносить високі температури і нестачу вологи. За літо дає два укоси ніжного сіна, яке добре поїдають тварини.


Північний тип у перший рік життя зазвичай утворює лише прикореневу розетку, зате має більш високу зимостійкість. Цвіте і плодоносить цей різновид тільки з другого року життя. При цьому зацвітає на 10–15 днів пізніше південного типу і дає за літо лише один укіс. Проте, є більш врожайним. Одноукісна конюшина вимоглива до вологи, але більш зимостійка.


Листя у конюшини лучної складні, трійчасті, нижні – з довшими черешками. Листочки яйцеподібні, подовжено-яйцеподібні або еліптичні, з характерною білою, майже трикутною плямою.


Віночок квітки пурпурного кольору, трубчастий. Суцвіття – куляста головка, що складається з 60–170 квіток.


Плід – однонасінний , рідше – двонасінний біб. Насіння дрібне: маса 1000 шт. – 1,6–1,8 г.


Агротехніка конюшини лучної


Поле клевера лугового


Конюшину лучну можна висівати в чистому вигляді (норма висіву: 15–16 кг/га) або разом з іншими видами трав, формуючи злаково-бобові суміші. Наприклад, на дерново-підзолистих ґрунтах використовують суміш конюшини лучної з тимофіївкою лучною і лядвенцем рогатим (норма висіву: конюшина – 8–10 кг/га, тимофіївка – 4–6 кг/га, лядвенець рогатий – 6–7 кг/га) або лише з тимофіївкою (конюшина – 12–15 кг/га, тимофіївка – 4–6 кг/га). Для чорноземів і вапнованих ґрунтів найкраще підходить суміш з конюшини лучної, тимофіївки лучної і люцерни (конюшина – 7–9 кг/га, тимофіївка – 2–4 кг/га, люцерна – 6–8 кг/га). Сівбу проводять найчастіше під покрив зернових культур.


Підготовку ґрунту під сівбу багаторічних трав, в тому числі – конюшини лучної, проводять з таким розрахунком, щоб забезпечити ретельний обробіток верхнього шару і щільне ложе. В результаті ґрунт повинен бути чистим від бур’янів, повітропроникним, з великим запасом вологи і достатнім вмістом поживних речовин. Такі вимоги обумовлені, зокрема, тим, що в перший рік життя конюшина розвивається повільно, через що може бути заглушена бур’янами.


Зазвичай на площі, відведеній під конюшину, восени проводять лущення попередньої культури і глибокий обробіток ґрунту, а ранньою весною – боронування і потім передпосівну культивацію з одночасним боронуванням. Таку схему застосовують, коли проводиться підсів конюшини під покрив ярих культур. Якщо ж її висівають під покрив озимих, то ґрунт обробляють відповідно до вимог зернової культури, а для конюшини окремого обробітку не потрібно.


Насіння перед сівбою рекомендується обробити інокулянтами, що сприяє кращому розвитку бульбочок на коренях, а використовувані в біопрепаратах штами бактерій мають більш високу  активність з азотфіксації, ніж їх «дикі» форми. Це дозволяє підвищити врожайність зеленої маси на 3–25%, а насіння – на 17–28%.


Також хороший результат дає обробка насіння молібденом (це може бути, наприклад, мікродобриво ОРАКУЛ® колофермин молібдену українського виробника  DOLINA). Конюшина – культура, чутлива до нестачі цього елементу. Молібден покращує утворення бульбочок на коренях рослин, сприяє кращій фіксації бактеріями азоту з повітря, підвищує врожайність на 38–40%.


Висівають конюшину одночасно з ярою покривною культурою. Якщо ж покривна культура – озима, то підсів проводять ранньою весною, перед боронуванням озимих.


Оскільки насіння конюшини дрібне, його заробляють на глибину 1–2 см, на легких ґрунтах – до 3 см. До і після сівби можна провести коткування ґрунту.


Під час збирання покривної культури рекомендується залишати стерню заввишки 13–15 см. З настанням зими вона буде затримувати сніг і, відповідно, допоможе поповнити запаси вологи в ґрунті й захистити конюшину від вимерзання.


Рослина вологолюбна. Особливо чутливі до нестачі води молоді екземпляри. Так, проводилися досліди, метою яких було з’ясувати, в якій фазі росту конюшина лучна найгірше переносить нестачу вологи. Виявилося, що 20-денна посуха призводить до загибелі 50–60% сходів, які сформували 1–2 справжніх листка. У тих же умовах більшість рослин, у яких було вже чотири справжніх листка, вижили: відхід склав лише 20%. Ці дані потрібно враховувати, якщо конюшина вирощується в тих кліматичних зонах, де велика ймовірність посухи. Особливо гостро проблема забезпечення вологою постала в останні роки, і вчені пов’язують це з глобальним потеплінням.


Підвищити посухостійкість конюшини лучної можна, прискоривши появу сходів. Тоді, в разі настання посухи, рослини зустрінуть її в більш пізніх фазах росту. Для цього проводять повітряно-теплову обробку насіння, висівають їх в ранні терміни з одночасним внесенням гранульованого суперфосфату. Велике значення має родючість ґрунту: чим вона вище, тим швидше рослини формують листя.


Надалі найбільша потреба у волозі припадає на період формування першого укосу – від кінця стеблування до початку цвітіння. В цілому, для отримання хороших урожаїв культури потрібно не менше 400–450 мм опадів на рік.


У той же час, конюшина лучна не переносить надлишку вологи в ґрунті. Якщо на полі застоюється вода (відбувається затоплення, утворюються «блюдця»), рослина швидко гине.


Конюшина, як і інші бобові, здатна за допомогою бульбочкових бактерій використовувати азот повітря. Тим не менш, вона добре відгукується на удобрення гноєм, перегноєм, торфоперегнійними компостами. Вносять органічні добрива під покривну культуру або під попередник. При цьому збільшення врожаю сіна становить до 60%.


Використання фосфорно-калійних добрив підвищує врожайність культури на третину. Хороші результати дає внесення гранульованого суперфосфату одночасно з посівом конюшини. У цьому випадку кількість насіння рослини, необхідну для одного гектара, змішують з 50 кг добрива і заповнюють сівалку цією сумішшю.


На врожайність конюшини помітно впливають терміни проведення підживлення. Найбільш ефективне внесення добрив восени, після збирання покривної культури. Якщо вологи в ґрунті достатньо, можна підживлювати конюшину після першого укосу. Для цього використовують суперфосфат в кількості 1,5–2 ц/га і 0,5–1 ц/га калійних добрив. Після другого укосу можна внести фосфорні та калійні добрива в тих же дозах. На третій рік життя, особливо якщо в травостої переважають злакові культури, рослини підживлюють ранньою весною азотними добривами (2–3 ц/га) з наступним боронуванням у два сліди. Таке ж підживлення можна повторити після першого укосу.


Оскільки конюшина лучна віддає перевагу слабокислому ґрунту, вона добре реагує на вапнування. Проведення цієї операції на кислих ґрунтах дозволяє збільшити врожайність удвічі. Якщо ж крім вапнування вносяться органічні і мінеральні добрива, це підвищує не тільки вихід зеленої маси, але також стійкість культури до несприятливих погодних умов, зокрема, поліпшується морозостійкість.


Як уже зазначалося вище, конюшина чутлива до дефіциту молібдену. Препаратами, що містять цей мікроелемент, можна не тільки обробляти насіння, а й проводити позакореневі підживлення або вносити їх у ґрунт. Завдяки цьому врожайність підвищується на 30–40%. Крім того, поліпшується якість сіна, в якому збільшується вміст протеїну.


На сіно конюшину лучну скошують на початку цвітіння. В цей час у ньому міститься найбільше протеїну. До того ж, скошені в цій фазі рослини швидко відростають і дають високий урожай сіна або зеленої маси і в другому укосі.


Конюшина гібридна (Trifolium hibridum)


Клевер гибридный (Trifolium hibridum)


Конюшина гібридна (конюшина рожева, або конюшина шведська) відрізняється округлою головкою меншого розміру, ніж у конюшини лучної. Суцвіття складається з квіток рожевого кольору.


Ареал цього виду в дикій природі трохи менший, ніж конюшини лучної. Також він менше поширений і в культурі, хоча має ряд переваг: витримує весняне затоплення протягом 10–15 днів, здатний рости на надмірно зволожених ґрунтах, зимостійкий, краще за інші види конюшини вдається на осушених болотах, важких глинистих, сирих, холодних і кислих ґрунтах. При використанні на пасовищах досить довго зберігається в травостої. Його можна використовувати як сидеральну культуру.


Але є у цієї рослини і недоліки. Так, вона розвивається повільніше, ніж конюшина лучна, за літо дає один укіс, має меншу врожайність зеленої маси і сіна. Погано переносить посуху. Конюшину гібридну гірше поїдають тварини через її гіркуватий присмак. Тому використовують її зазвичай в суміші зі злаковими травами.


Норма висіву в чистому вигляді, як на корм, так і на сидерат, – 10–12 кг/га, в суміші з іншими травами – 4–6 кг/га. Глибина висівання – 0,5–2,5 см.


Конюшина повзуча (Trifolium repens)


Клевер ползучий (Trifolium repens)


Конюшина повзуча (конюшина біла, конюшина голландська) – найбільш низькорослий вид конюшини, що досягає у висоту 10–50 см. Її пагони довгі, повзучі, розгалужені, добре облистнені, здатні вкорінюватися. Коренева система добре розгалужена, неглибока, знаходиться переважно у верхньому 10-сантиметровому шарі ґрунту. Суцвіття – невелика округла головка на довгій квітконіжці, що складається з квіток білого або блідо-рожевого кольору. Плід – багатонасінний біб.


У дикій природі поширена в Європі, Середній Азії, Закавказзі, в Сибіру, на Далекому Сході, в Північній Африці. Також її вирощують в Австралії, Новій Зеландії, Північній і Південній Америці, на півдні Африки, в тропічних азіатських країнах. 

Віддає перевагу помірно зволоженим суглинкам і глинистим ґрунтам, але може витримувати досить тривале затоплення.

У перший рік життя цей вид конюшини формує тільки прикореневу розетку листя. У наступні роки зацвітає рано. Використовується, в основному, як пасовищна рослина. У цій якості вважається одним з кращих видів, адже конюшина повзуча стійка до витоптування, швидко відростає після випасання, з весни до осені дає високопоживну зелену масу, протягом багатьох років зберігається в травостої. Урожайність пасовищної трави білої конюшини становить 60–150 ц/га.


Також конюшина повзуча підходить для сидерації. Оскільки рослина низькоросла і її незручно скошувати, сіно з неї зазвичай не заготовляють, хоча його можна отримати 15–30 ц/га.


Висівають рослину різними способами: суцільним рядовим з нормою висіву 8–10 кг/га (в тому числі – при використанні на сидерат), широкорядним – 4–5 кг/га, черезрядним – 5–7 кг/га.


Однорічні види конюшини


Конюшина багряна (Trifolium incarnatum)


Клевер пунцовый (Trifolium incarnatum)


Конюшина багряна (також зустрічаються назви конюшина яскраво-червона, або м’ясо-червона або криваво-червона, конюшина італійська, конюшина інкарнатна) – тепло- і вологолюбна рослина. Зовні відрізняється суцвіттям конічної форми з яскраво-червоними квітками. Широко поширена в Західній Європі, США, Закавказзі. В Україні її вирощують в південній частині країни. На зрошуваних землях врожайність культури становить до 50 ц/га сіна. Зазвичай отримують один укіс. Крім того, рослину використовують у якості сидеральної культури, особливо в садівництві та органічному землеробстві.


Висівають конюшину багряну навесні, без використання покривної культури. Норма висіву при вирощуванні для отримання зеленої маси – 30–35 кг/га, на сидерат – 25–30 кг/га. Ґрунт після сівби прикочують.


Конюшина перевернута (Trifolium resupinatum)


Клевер персидский (Trifolium resupinatum)


Конюшина перевернута (конюшина перська, шабдар) – однорічна яра або озима рослина висотою до 60 см. Головка куляста, з рожевими квітками. Найчастіше вирощують цей вид в Середній Азії, Закавказзі, у Центральній і Південній Європі. На поливі дає 3–4 укоси, врожайність сіна досягає 80–100 ц/га. Сіно відрізняється високим вмістом протеїну – 17–18%.


Насіння шабдару висівають ранньою весною або восени. Норма висіву – 15 кг/га, глибина загортання насіння – 1–2 см.


Також можна проводити пожнивні посіви, при яких можна отримати до 240 ц/га зеленої маси.


Конюшина олександрійська (Trifolium alexandrinum)


Клевер александрийский (Trifolium alexandrinum)


Конюшина олександрійська (конюшина єгипетська, берсім) має овально-конічні головки з квітками жовтувато-білого кольору. Теплолюбна рослина заввишки 30–100 см, поширена в Єгипті, Індії, Середній Азії, Закавказзі, в Європі, США.


Урожайність зеленої маси – до 120 ц/га. Є два різновиди цієї культури, перший з яких дає один укіс за сезон, другий – 2–3 укоси.


Висівають цю культуру восени або ранньою весною. Норма висіву – 15–18 кг/га. Глибина висівання насіння – до 2 см.


Хвороби конюшини


Антракноз


Антракноз вражає всю надземну частину рослини – листя, стебла, суцвіття, насіння. На них з’являються вдавлені коричнево-бурі плями, після чого уражені органи засихають і обламуються. Урожай сіна знижується вдвічі, насіння – на 60%. Щоб попередити захворювання, насіння перед посівом очищають і протруюють. Скошування трави на сіно проводять у фазі бутонізації, не допускаючи запізнювання в термінах.


Аскохітоз


Це захворювання вражає спочатку листя, потім – стебла і насіння. Симптомом є утворення на листках великих плям вохристо-сірого кольору. Якість сіна погіршується, а урожай знижується на 20%. Для боротьби з аскохітозом застосовують очищення й протруювання насіння, раннє скошування рослин на заражених площах, обробку препаратами сірки у фазі бутонізації.


Рак конюшини


Це захворювання викликає загибель рослин. Характерною ознакою є те, що у загиблих рослин надземна частина легко відділяється від кореневої шийки. Підвищує стійкість конюшини до даного захворювання підгодівля калієм і фосфором. Профілактикою служить також правильне складання сівозмін. Якщо на полі виявлено рак конюшини, висівати цю культуру на тій самій площі можна не раніше, ніж через сім років.


Іржа


Іржа вражає листя і стебла, проявляючись у вигляді округлих бурих пустул. Втрати врожаю в перерахунку на суху речовину можуть становити до 80%. Заходи боротьби включають використання більш стійких сортів, ранніх укосів, внесення фосфорно-калійних добрив, обробку препаратами сірки.


Шкідники конюшини


На посівах конюшини зустрічається понад 100 видів різних шкідників. З них 29 вважаються небезпечними, а 10 є спеціалізованими шкідниками цієї культури.


Долгоносик полосатый - один из видов клубеньковых долгоносиков


Найбільш небезпечні шкідники конюшини – конюшинові й бульбочкові довгоносики. Дорослі комахи бульбочкових довгоносиків ранньою весною об’їдають краї листя, можуть пошкоджувати точку росту. Личинки знищують бульбочки й вигризають поглиблення в коренях. Профілактикою поширення шкідника є проведення ранніх підживлень конюшини, завдяки яким рослини швидко відростають. Також застосовують інсектициди.


Семяед клеверный - один из наиболее опасных видов клеверных долгоносиков


Конюшинові довгоносики пошкоджують листя, бутони і квітки. Вчені підрахували, що одна личинка може знищити 5–11 зав’язей, а в цілому урожай насіння на ураженій шкідником площі знижується на 20–30% або навіть більше. Борються з комахами за допомогою інсектицидів. На площах, де не передбачається отримання насіння, скошування проводять у фазі бутонізації.


...Конюшина – без сумніву, рослина, що заслуговує на більшу увагу з боку українських аграріїв. Її вирощування доцільно розширювати як для використання в тваринництві, так і в якості сидеральної культури для збагачення ґрунту органікою. З огляду на видове різноманіття конюшини, для кожної природно-кліматичної зони можна підібрати відповідні види і сорти, які допоможуть зробити виробництво продукції тваринництва і рослинництва ще більш ефективним.

Текст сообщения*
Защита от автоматических сообщений