Земля – основне багатство України. Третина світових запасів найродючіших земель зосереджена саме тут. Оскільки наша країна географічно знаходиться на великій рівнині з рівним рельєфом, понад шістдесят відсотків її площі зайнято сільськогосподарськими угіддями. Тож не дивно, що саме сільське господарство є «локомотивом» всієї вітчизняної економіки.
За показниками родючості український чорнозем визнано найкращим у світі.
Плодючість землі значною мірою залежить від хімічного складу та фізичних властивостей поверхневого шару, який формується під впливом багатьох факторів: клімату, рельєфу місцевості, вологості повітря, тепла, рослинного покриву, мікробіоти (живих організмів, що його населяють), мікроелементів тощо.
Зазвичай чорнозем формується на карбонатних породах, вкритих багатою трав’янистою рослинністю. Рослинні та тваринні рештки, завдяки помірній кількості опадів, розкладаються і перетворюються на значну кількість поживних речовин, які з часом накопичуються у ґрунті й утворюють потужний гумусовий родючий горизонт (гумус є найважливішою органічною складовою, що забезпечує родючість землі, оскільки містить усі необхідні елементи для повноцінного живлення більшості рослин).
Окрім чорноземів, найбільш розповсюджені в Україні дерново-підзолисті, бурі та сірі лісові ґрунти.
Знамениті українські чорноземи знаходяться в лісостеповій та степовій зонах країни. Ці ґрунти мають насичений сірий колір, вони багаті на гумус та оптимально зволожені, а товщина гумусового горизонту сягає до 1 м і навіть більше. Такі землі займають близько 60% території України. Їхньою характерною ознакою є висока якість родючого шару, структура якого добре утримує вологу. Вміст гумусу в чорноземних ґрунтах становить до 15% (!). Водночас реакція «рН» (кислотно-лужний баланс ґрунтового розчину) зазвичай є нейтральною, тому ідеально підходить для вирощування більшості сільськогосподарських культур.
Для північної частини нашої країни характерні дерново-підзолисті, сірі лісові та торф’яно-підзолисті ґрунти, що сформувались у дубових, хвойних і змішаних лісах в умовах достатнього зволоження (найчастіше на річкових терасах і піщаних рівнинах). Через значну кількість середньорічних опадів Полісся, як зазвичай називають північ України, сильно заболочується в низинах, оскільки має багату трав’янисту рослинність.
Дерново-підзолисті ґрунти характеризуються незначною кількістю родючого гумусу (не більше двох відсотків) і мають досить кислу реакцію, оскільки містять велику кількість сполук заліза й алюмінію (рН коливається в межах чотирьох, п’яти одиниць), тому вони не підходять для вирощування більшості тих культур, які надають перевагу нейтральному середовищу. Тому, щоб створити умови для вирощування більшості культурних рослин на дерново-підзолистих грунтах, слід проводити на таких землях попереднє вапнування, а також збагачувати ґрунт органічними та мінеральними добривами.
У лісостепу та південних районах Полісся переважають дерново-підзолисті, сірі лісові, а також темно-сірі лісові ґрунти з трохи більшим вмістом гумусу (до 4,5%), які поступово переходять у чорноземи. Ці ґрунти переважно також мають кислу реакцію «рН», і частка гумусу в них є досить незначною.
На півночі лісостепової зони (Волинської, Подільської, Придніпровської, Середньоруської височин) здебільшого поширені опідзолені чорноземи. Вони мають досить потужний гумусовий шар (гумус становить близько п’яти відсотків), який був утворений завдяки широколистим лісам, що поступово зайняли великі степові простори. Ці землі цілком родючі та придатні для агрономії.
Каштанові ґрунти переважають у степових зонах України, на ділянках з бідною рослинністю, де панує досить сухий клімат з сильними вітрами, що висушують землю. Таким ґрунтам властива висока лужна реакція ґрунтового розчину, низький вміст гумусу (не більше 3%) і знижена вологість, тому для успішного вирощування на цих землях культурних рослин необхідно попередньо проводити закислення ґрунту і забезпечити його додаткове зрошення. Окрім того, сильні вітри провокують небезпеку виникнення у верхньому, родючому шарі вітрової ерозії, тому основою успішного землеробства на каштанових ґрунтах є убезпечення земель від посухи та руйнівної сили вітрів.
Темно-каштанові та каштанові ґрунти поширені також на півдні Причорноморської низовини і в північній частині Степового Криму, де кліматичні умови досить посушливі. Верхній шар ґрунту має цілком прийнятну потужність (до 50 см), але вміст гумусу в ньому невисокий (не більше 4%).
На висотних поясах Карпат (у рівнинних зонах Закарпаття та Прикарпаття), а також на північних схилах Криму переважають бурі лісові (буроземи або буро-подзолисті) ґрунти, які були сформовані широколистяними, подекуди хвойними. а також мішаними лісами. Завдяки високому вмісту сполук заліза їм властивий бурий та жовто-бурий відтінок. Зазвичай бурі лісові ґрунти щільні, щебнисті, і вміст у них гумусу в середньому становить до 6%.
Стосовно солонців і солончаків слід зазначити, що це вкрай бідні й проблемні ґрунти, до того ж вони мають високий вміст солей. Землі такого типу характерні для південних степів, морських узбереж і прибережних територій Дніпра, Дунаю, Дністра та Південного Бугу.
Солончаки й солонці мало придатні для проведення сільськогосподарських робіт, оскільки мають низький вміст поживних речовин, вимагають додаткового гіпсування і потребують розсолення за допомогою промивання. В Україні переважають содові й хлоридно-сульфатні солончаки, рівень природної родючості яких дуже низький.
А ось ґрунт у заплавах українських річок (здебільшого луговий і дерновий) повністю насичений необхідними для рослин поживними речовинами, що утворились завдяки луговій рослинності. Ґрунтові води на цих ділянках зазвичай знаходяться досить високо, а вміст гумусу може досягати шести відсотків.
У північних передгір’ях Кримських гір сформувалися рендзини або дерново-карбонатні ґрунти – малородючі та з великою кількістю дрібних твердих включень (камінців, щебеню, гравію тощо). Гумусовий шар кримських чорноземів невеликий, близько двадцяти п’яти сантиметрів, проте ці грунти придатні для вирощування виноградників.
Поділитись в соцмережах:
