Глід (лат. Crataégus, родина Трояндові) – рід багаторічних невисоких дерев або чагарників (заввишки 2–8 м), який на цей час об’єднує від 200 до 300 різних видів, представлених здебільшого колючими, сильногіллястими, листопадними рослинами. Ареал природного поширення глоду охоплює зону помірного та незначною мірою субтропічного клімату в Північній півкулі, зокрема території Європи, Азії та Північної Америки.
Дикорослий глід часто зустрічається на узліссях листяних лісів, галявинах, просіках, у рідколіссі, біля ярів, на берегах водойм, річок, уздовж доріг, на схилах, розташованих як у низинах, так і в гористій місцевості. Нерідко він росте поряд із терном та утворює надзвичайно густі, непрохідні зарості. У таких місцях оселяються дрібні ссавці, в’ють свої численні гнізда невеликі птахи, що використовують переплетення колючих гілок як надійний захист від можливих ворогів. Взимку ягоди глоду є важливим джерелом їжі для деяких видів птахів (дроздів, омелюхів тощо).
Також глід культивують у зелених насадженнях, захисних лісосмугах, використовують для облаштування садово-паркової зони у міських умовах, оскільки він стійкий до високого рівня загазованості й пилу. Надзвичайно цінними є і неабиякі декоративні властивості рослини.
Серед багатьох видів рослини найбільше поширились на території Європи глід двостовпчиковий або згладжений чи колючий (лат. Crataegus laevigata), глід криваво-червоний (лат. Crataégus sanguínea), глід одноматочковий (лат. Crataégus monógyna), глід український (лат. Crataegus ucrainica) та деякі інші.
За однією з версій ботанічна назва глоду Crataegus походить від древньогрецького κράταιγος (міцний, твердий). Саме таке визначення рослини використовував грецький філософ і натураліст Феофраст для опису одного з різновидів чагарника з їстівними плодами, що ріс на горі Іда (о. Крит). Ймовірно, що в такій назві втілювалась характеристика деревини глоду, надзвичайно твердої, щільної та важкої. Окрім цікавої текстури вона також вирізняється надзвичайною міцністю, що перевершує навіть такі породи дерев як дуб, горіх, бук, ясен.
Проте деревина глоду легко полірується, тому її використовують у виготовленні сувенірів, різьблення, ударних ручок, ріжучих і токарних інструментів, домашнього начиння. Надзвичайно гострі шипи, розташовані на гілках рослин, насправді є видозміненими пагонами. Їх довжина в залежності від виду може коливатися від 0,6 до 10 см. Зазвичай невеликі шипи властиві євразійським видам глоду, тоді як у північноамериканських видів вони довші. За твердістю і довговічністю шипи глоду ні в чому не поступаються його деревині. У давнину вони успішно виконували функцію цвяхів. Не менш цінною є й кора рослини, багата на фарбники. Використовують її для забарвлення тканин у різні відтінки червоного та коричневого кольорів.
Глід здавна відомий як плодова, лікувальна, медоносна та фарбувальна культура з чудовими декоративними властивостями. Росте він повільно, навіть у дорослих деревовидних рослин діаметр стовбура практично не перевищує 15 см. Глід належить до рослин-довгожителів, він може досягати віку до 300–400 років, а здерідка навіть до 500. Культура надзвичайно невибаглива, вітро- та зимостійка, світлолюбна. Росте на різних типах ґрунтів, за винятком кислих і важких. Цвіте наприкінці травня, іноді до середини червня.
Щиткові суцвіття глоду складаються з кількох гілочок (до 5 шт.), на кожній з яких розташовуються по 10–18 білосніжних або різного відтінку рожевих п’ятипелюсткових квіточок діаметром 1–2 см, що мають дуже специфічний відразлий аромат, спричинений вмістом у них триметиламіну. Глід також відомий як медодайна рослина. Головна складова його нектару – глюкоза, а цукристість продукту досягаєт 18%. І хоча рослина не забезпечує значного взятку нектару й пилку, бджоли охоче відвідують глід під час медозбору, завдяки чому сприяють активному запиленню культури.
Достигання плодів триває до середини осені (вересень – жовтень). Залежно від виду й сорту вони бувають оранжевими, червоними, жовтими, фіолетовими, чорними. Плоди глоду являють собою маленькі яблука зі щільною, сухуватою м’якоттю та дуже твердими тригранними кісточками (від 1 до 5 штук).
Форма плодів також залежить від видових і сортових особливостей рослини. Здебільшого трапляються овальні, видовжені ягоди, а також кулеподібні, рідше – грушоподібні. Вони довго тримаються на гілках і холодної пори року разом з горобиновими ягодами забезпечують птахам корм. Яскраві ягоди глоду та його красиве, ніби вирізьблене, восени багряних відтінків листя надають рослині дуже ошатного вигляду і підкреслюють її надзвичайну декоративність.
Плоди в глоду їстівні. Вони багаті на цукри, крохмаль, пектинові сполуки. Містять такі органічні кислоти, як яблучна, лимонна, винна, кратегусова та амигдалін. У деяких азійських країнах, здебільшого в Китаї та Кореї, на Кавказі, а також у Франції, Італії та Іспанії окремі види глоду (глід плодовий або азароль, глід понтійський та ін.) вирощують як цінну плодово-ягідну культуру.
Врожайність однієї дорослої рослини сягає до 10–45 кг, а розмір плодів становить приблизно 4 см. Ягоди консервують у цукровому сиропі, готують з них різні напої, начинки для пирогів, соки, джеми, пюре, повидло, киселі. Сушені плоди заварюють та вживають як сурогат чаю. Солодке борошно, отримане з висушених ягід глоду, використовують для випікання домашнього печива, приготування млинців, пирогів, оладок тощо.
У медицині глід застосовують з прадавніх часів. Збереглися свідоцтва лікувальної практики з використанням частин рослини, що датуються кам’яною добою. Цілющі властивості мають квіти глоду, його плоди, листя й кора. Основна лікувальна дія глоду на організм – кардіотонічна. Препарати на його основі у вигляді настоянок, екстрактів, пігулок, капсул з сухою сировиною допомагають усунути больові відчуття в ділянці серця (неврози), заспокоюють нервову систему, позбавляють від безсоння. Глід сприяє нормалізації високого кров’яного тиску, покращує кровообіг у судинах серця та мозку, активує скорочення серцевого м’яза.
Задля профілактики вживають свіжі ягоди глоду, що мають жовчогінну дію. Вони також знижують рівень цукру в крові та покращують діяльність шлунково-кишкового тракту. Рослина надає загальну зміцнювальну дію на весь організм і рекомендується (чай, відвар, сік) у разі фізичного та емоційного виснаження. Препарати на основі квітів глоду допомагають у лікуванні атеросклерозу, стенокардії, серцевої недостатності, ішемічної хвороби серця. Відвар кори і плодових кісточок показаний у разі лихоманки, задишки та діареї.
Заготовлюють квіти на початку їх цвітіння, коли розкриються бутони. Суцвіття акуратно зрізають секатором, після чого висушують зібрану сировину під навісом або в приміщенні з хорошою вентиляцією. Сухі суцвіття зберігають у паперових пакетах.
Плоди збирають восени, після їх повного дозрівання, але до перших заморозків, оскільки низькі температури нищівно діють на вітамін С, що міститься в ягодах глоду. Урожай або одразу переробляють, або висушують, розстеливши тонким шаром, у температурному режимі +50…60°С, щоб максимально зберегти природне забарвлення ягід.
Попри всю безсумнівно величезну користь глоду застосовувати його слід дуже обережно, оскільки неправильне дозування може завдати істотної шкоди організму, особливо за наявності хвороб серця. Крім того, не можна вживати будь-які його препарати натщесерце. Протипоказаний він гіпотонікам, вагітним, матерям у лактаційний період та людям, схильним до алергічних реакцій на цей продукт.
Вирощувати глід нескладно. Достатньо обрати для нього занедбану, найменш родючу ділянку в саду, відкриту й достатньо освітлену, або ж використати прикордонну територію довкола садиби та зробити з нього живопліт, що виконуватиме водночас захисну та декоративну функцію. Розмножувати глід можна і насіннєвим способом, і вегетативно (відведеннями, кореневою паростю, щепленням). Найпоширеніший варіант – пересадка найсильніших пагонів корневої парості.
Висаджують саджанці глоду восени або навесні, підготувавши попередньо посадкові ями розміром приблизно 80 х 80 (см) та завглибшки від 0,5 м до 0,6 м. Відстань між ними має становити 2–2,5 м. На дні ям облаштовують шар для дренажу зі щебня чи уламків цегли, на який зверху насипають компост або перегній (5–8 кг), змішані зі звичайним ґрунтом. Саджанці розміщують у центрі ями таким чином, щоб коренева шийка знаходилась трохи вище за рівень землі після її утрамбовування. На завершення рослини поливають 1–2 відрами води, а затим мульчують навколостовбурову зону.
Глід не вимагає якогось особливого догляду. Достатньо лише вчасно прибирати бур’яни, зрізати сухі гілки та корневі паростки, час від часу розпушувати навколостовбурову ділянку і періодично (у сильну посуху) поливати рослини. Не зашкодить і здерідка (раз на 3–4 роки) вносити під кущі (дерева) глоду органічні добрива. Коренева система цієї рослини розташовується доволі глибоко, тому не варто пересаджувати глід, що вже досяг чотири-, п’ятирічного віку.
Для облаштування декоративної живої загорожі саджанці висаджують не в окремі ями, а в траншею, на відстані 0,5–1 м один від одного. За допомогою регулярної обрізки в перші кілька років досягають щільного переплетення гілок у посадці, і надалі тільки підтримують необхідну форму.
Попри абсолютну невибагливість культури до умов вирощування важливим фактором успішного росту і плодоносіння глоду є достатня кількість освітлення. Затінення пригнічує ріст рослин і значно зменшує кількість ягід. І хоча глід легко переносить обрізку, що дозволяє безперешкодно формувати його крону, проте така операція значно зменшує рясність його цвітіння.
Для прикрашання парків, скверів, міського ландшафту створено чимало декоративних сортів глоду, що вражають своїм прекрасним виглядом у період цвітіння, яскраво забарвленим і ніби вирізьбленим листям, привабливими плодами. Серед найвідоміших можна назвати: глід сливолистий, який найчастіше використовують у живоплотах; глід Пауль Скарлет, легко впізнаваний завдяки мальовничим рожевим суцвіттям з махрових квітів; глід морденський Тоба, особливістю якого є зміна кольору пелюсток під час цвітіння з білосніжного на насичений рожевий; глід біколор, білі квіти якого мають червону облямівку, та багато інших.
Поділитись в соцмережах:
