Хміль звичайний (лат. Húmulus lúpulus, родина Коноплеві) – дводомна, багаторічна, ліаноподобна, трав’яниста рослина з витким стеблом, яке обплітає опору за годинниковою стрілкою, має довжину до 7 м й більше, вкрите дуже дрібними, досить токсичними для людини, колючими й чіпкими шипами.
Велике листя, залежно від віку, може бути цілим (молоде, розташоване ближче до вершини пагонів), трійчастолопатевим (старіше, яке знаходиться у центральній частині стебла) або п’ятилопатевим (старі листки, які ростуть внизу, ближче до основи стебла). Верхня частина листка має темно-зелене забарвлення, жорстку, «щетинисту» поверхню, а нижня частина – світліша, майже гладенька, з розміщеними вздовж жилок волосками. Зазвичай хміль обплітає найближчу опору, поступово піднімаючись угору, але за її відсутності може розростатися горизонтально.
У помірному кліматичному поясі хміль росте повсюдно. Він нерідко зустрічається у заростях чагарників, біля водойм, в алювіальних лісах, на лісових галявинах, у гаях, прибережній зоні річок або в ярах. Ареал його розповсюдження не обмежується тільки Євразією. Оскільки рослина має високий рівень адаптації та здатна легко освоювати нові території, останніми десятиліттями ця культура успішно прижилася і поширилася на інших континентах. Хміль дуже тіневитривалий, а його добре розвинене, повзуче, шнуроподібне кореневище з численними (10–12 шт.), сильно розгалуженими скелетними коренями дозволяє рослині витримувати тривалу посуху і забезпечувати її всіма необхідними поживними речовинами.
З давніх давен хміль культивувався людиною для отримання продуктів бродіння, необхідних у хлібопеченні та приготуванні пива. Багаті аскорбіновою і мурашиної кислотою молоді пагони з листям і ніжні проростки хмелю, які навесні викопували з-під землі, вживали у їжу як першу вітамінну зелень. Приготовані паровим методом або відварені у солоній воді (як спаржа) вони й досьогодні вважаються вишуканим делікатесом, цінуються гурманами за свій тонкий смолисто-терпкий присмак. З міцних і довгих стебел хмелю отримували волокно, що слугувало сировиною для виготовлення грубого текстилю і мотузок, а також для виробництва паперу.
Відвар з «шишок» хмелю був добре відомий як барвник для фарбування тканин. До нашого часу в деяких старовинних бібліотеках Європи збереглася традиція розміщувати на стелажах поміж книжок батоги хмелю з плодами-«шишками»: рослина сприяє зниженню рівня вологості в приміщенні, попереджаючи появу грибкової цвілі, а також відлякує (завдяки вмісту в ній ефірних та смолистих речовин) комах-шкідників. Кожні два – три роки старі, засохлі лози хмелю міняють на свіжі.
Не менш популярний хміль у медицині та фармакології. Народні цілителі здавна застосовували рослину для лікування запальних процесів, як загальнозміцнюючий, заспокійливий і снодійний засіб, як легке проносне, для поліпшення обмінних процесів в організмі, очищення крові й судин. В офіційній медицині ефірна олія хмелю відома своєю анестезуючою, антисептичною і седативною дією. Вона входить до складу таких відомих препаратів як «Валокардин» (при порушеннях функціонування серцево-судинної системи), «Ново-Пасит», «Валоседан» (для стабілізації діяльності нервової системи), «Уролесан» (усунення запальних процесів у нирках і сечовому міхурі ).
Ще одна важлива властивість хмелю пов’язана з вмістом у ньому компонентів (фенольних фракцій), що діють аналогічно естрогенам (жіночим гормонам). Саме тому цю рослину можна використовувати для регулювання гормонального фону в періоди менопаузи і клімаксу. Але така здатність рослини обумовлює і її протипоказання, оскільки неправильне застосування може спричинити небезпечні гормональні порушення. Не рекомендується також вживання або застосування хмелю та препаратів, до складу яких він входить, у період вагітності, лактації та дітям до дворічного віку. З особливою обережністю потрібно ставитися до рослини і її продуктів тим, хто схильний до алергічних реакцій. Протипоказаний хміль при хронічній формі сечокам’яної хвороби, функціональних порушеннях у нирках і в разі індивідуальної нестерпності організму.
Плантації хмелю ростуть на одному місці до 20 і більше років. Щоб запилення було успішним, необхідно висаджувати як чоловічі, так і жіночі рослини. Їх відрізняють форма і вид суцвіть: пониклі, волотювато-колосовидні, з дрібними зеленувато-жовтими квіточками на чоловічих екземплярах і короткі, колосовидні, з численними малопомітними оцвітинами – на жіночих.
Цвіте рослина з початку липня до вересня, утворюючи цієї пори багато пилку, тому її люблять бджоли. До того ж, у період дозрівання насіння (кінець серпня – вересень) хміль виробляє гірку речовину лупулін, що входить до складу препарата, який допомагає бджолам позбутися кліща варроа (лат. Varroa). Плоди хмелю зовнішнім виглядом нагадують яскраві зелені шишечки, під лусочками яких знаходиться насіння – пласкі однонасінневі горішки. І хоча хміль не продукує нектар, з його «шишок» варять дуже смачний пінистий напій, який ще називають медовим пивом – медовуху.
Як свідчить хімічний аналіз «шишок» хмелю, у них знаходиться дуже велика різноманітність макро- (Fe, Mg, Ca, K) та мікроелементів (Al, Cu, Zn, Mn, Mo, Ni, V, Se, Cr, B, Sr, Pb, I), вітаміни групи В (В1, В3, В6), РР, рутин, каротин, аскорбінова кислота, органічні кислоти (ізовалеріанова, пеларгонова, каприлова), ефірна олія (до 1–3%), смолисті (близько 26%) та дубильні (3,4%) речовини, флавоноїди, спирти, кумарини, холін, воск, сесквітерпени, барвники, глікозиди та багато інших корисних складових.
Швидке зростання рослини (до 10 см за добу) і здатність утворювати щільні зарості використовують у вертикальному озелененні парків, скверів та міської архітектури, для облаштування живих огорож або як культури для декорування заборів, арок, альтанок, пергол та ін.
Крім декоративних якостей хміль у наш час має й велике промислове значення: його вирощують для потреб харчової, парфумерної, косметологічної та фармацевтичної галузей. Також він знайшов широке застосування і в ароматерапії. Але, мабуть, найбільш відомий хміль як неодмінна компонентна складова у пивоварінні.
Хміль є природним антибіотиком та антиоксидантом, тому ідеально виконує функцію консерванту. Спочатку він грав виключно таку роль у приготуванні пива. І тільки згодом його характерна гіркота, аромат і яскраві смакові показники зробили хміль основним продуктом цього напою. Сьогодні лідерами світового виробництва хмелю є три країни: США, Німеччина й Чехія. Набагато менші площі зайняті під культуру в Китаї, Польщі, Словенії, Англії, Іспанії, Франції, Україні, Румунії, Бельгії та Словаччині. Також спостерігається популяризація вирощування хмелю у Новій Зеландії, Австралії і в Південній Африці. Цікаво, що на плантаціях хмелю, який призначений для пивоварного виробництва, висаджуються тільки жіночі екземпляри рослини. Відсутність насіння в плодах спрощує технологію збирання і переробки сировини, а також сприяє покращенню смакових якостей напою.
Найчастіше розмножується рослина вегетативним способом. Здерідка – насінням. Хміль надає перевагу вологим, повітропроникним, багатим на азот землям. Добре развивається у затінку. Заготовлені живці хмелю висаджують навесні в заздалегідь приготовлені й наповнені компостом ями на відстані 0,8–1 м один від одного.
Також слід заздалегідь подбати про опору, оскільки рослині необхідно постійно рости вгору, обвиваючи розташовану поруч стійку основу або направляючу. Протягом першого часу після посадки (близько 15 днів), поки живці не вкоріняться, необхідно поливати їх раз на два дні, не допускаючи пересихання грунту. Потім поливи скорочують, проводячи їх зрідка, але рясно. Подальший догляд полягає у регулярному видаленні бур’янів, неглибокому розпушуванні, періодичному підживленні комплексними добривами та видаленні сухих або пошкоджених частин рослини.
Збір шишок хмелю здійснюють з середини серпня, вибираючи для цього сонячну і суху погоду. З огляду на те, що рослина виробляє отруйні речовини, необхідно дотримуватися правил безпеки і використовувати індивідуальні засоби захисту при збиранні врожаю. Для лікарських цілей вибирають яскраво-зелені плоди, а для приготування пива – з жовтизною.
Зібрану сировину просушують у темному, сухому, добре провітрюваному приміщенні протягом 7–10 днів, після чого відправляють на подальшу переробку або ж запаковують у паперову тару, де вона може зберігатися до 2–3 років, не втрачаючи свої властивості.
Поділитись в соцмережах:
