У кінноспортивному клубі «Vladus riding club» неподалік Полтави три дні проводив тренування спортсменів Чемпіон світу Ентоні Бро Петі. Відомого спортсмена запросила громадська організація «Вітер змін» спільно зі спонсорами, які дбають про розвиток дитячого спорту, – компаніями «ФРІДОМ ФІНАНС УКРАЇНА» та «DOLINA».
Вольтижування – дуже цікавий та видовищний вид кінного спорту, який в Україні тільки починає набувати популярності. Серед першопрохідців цієї дисципліни у країні – перспективна команда із Полтавської області. Навчання у Чемпіона світу з вольтижування 2016 року, тренера з Франції Ентоні Бро Петі спортсмени пройшли, щоб підвищити свою майстерність.
Акробатика на коні, який скаче: так найчастіше говорять про вольтижування. Цей вид спорту потребує хорошої фізичної підготовки, сміливості, досвіду у виконанні акробатичних вправ, уміння поводитися з кіньми. З боку виступ має виглядати як гармонійний, легкий танець на коні. Але ця гармонія і легкість досягаються внаслідок тривалих, завзятих, важких тренувань.
У нашій країні вже є тренери з вольтижування, які допомагають спортсменам досягти успіху. Так, із полтавською командою, у складі якої – п’ять дівчат, працюють два тренери. Один із них – Владислав Панасенко – засновник громадської організації «Вітер змін» та КСК «Vladus riding club», що у селі Михайлівка під Диканькою. Він сам – діючий спортсмен у таких дисциплінах як конкур та джигітування. Працює з юними вольтижувальниками також успішна талановита спортсменка Катерина Андрєєва. Під їхнім керівництвом команда вже досягла успіхів, виступаючи на змаганнях та кінних шоу.
Тим не менш, тренуватися під керівництвом відомого фахівця, тим більше – чемпіона світу, який віддав улюбленому виду спорту більшу частину свого життя, – величезна удача. Тому дівчата-спортсменки мріяли про те, щоб їх тренував один із найкращих професіоналів світового рівня. Їхнє бажання розділяли тренери з КСК, батьки, друзі. Але, звісно, були потрібні фінанси.
Втілити мрію у життя допомогли спонсори: ТОВ «ФРІДОМ ФІНАНС УКРАЇНА» та компанія «DOLINA». Команда з вольтижування, батьки дівчат та весь колектив кінноспортивного комплексу та громадської організації дуже вдячні спонсорам за допомогу, яка сприяє як розвитку талантів дітей Полтавщини, так і становленню чудового виду спорту в Україні. Завдяки їхній участі у долі команди, на запрошення ГО «Вітер змін», Ентоні Бро Петі приїхав на Полтавщину та провів повноцінне навчання спортсменок.
Ентоні Бро Петі зараз 28 років, і він займається кінним спортом вже понад два десятиліття. Вперше сів у сідло ще у п’ятирічному віці. Кінним спортом захоплювалася його мама, тому підтримка з боку сім’ї в бажанні стати серйозним спортсменом була забезпечена. До найвищої сходинки п’єдесталу світового спорту довелося йти 15 років – через постійні тренування, дисципліну та самообмеження. Але результат того вартий. Крім головної нагороди, у скарбничці спортсмена також багато інших перемог та золотих медалей.
Зараз Ентоні Бро Петі присвятив себе навчанню наступних поколінь вольтижувальників. Він тренує спортсменів у багатьох країнах світу. А ще прагне показати красу коней, природи, людини за допомогою відео та фотографії. Зняті ним ролики талановиті та затребувані: Ентоні часто замовляють рекламу представники відомих компаній.
Не вперше він приїжджає і до України, щоб тренувати спортсменів нашої країни. Працює з тренерами та вольтижувальниками у Києві, а тепер – і у Полтаві.
На основі свого багатого досвіду, Ентоні оцінив уже наявні вміння полтавських дівчат, їхню фізичну підготовку, звернув увагу на помилки і, звісно ж, провів кілька тренувань. Тривали вони багато годин на день, змушуючи спортсменок викладатися повністю. Хоч це було й нелегко, юні вольтижувальниці не здавалися, тренувалися завзято і в результаті отримали нові знання та навички, а також розуміння того, над чим і як працювати надалі для досягнення успіху.
А ми, звичайно, не могли не скористатися можливістю поспілкуватися зі знаменитим спортсменом і поставили йому ряд запитань. Ентоні Бро Петі люб’язно погодився відповісти на них. Пропонуємо до уваги читачів інтерв’ю з ним.
– Як Ви почали займатися вольтижуванням?
– Я вирішив зайнятися спортом, коли був ще дитиною. Добре пам’ятаю, як уперше побачив вольтижування. Це було в середу. Зазвичай цього дня я ходив до школи. Але тієї середи я не пішов на уроки. Моя мама займалася верховою їздою, і того ранку вона запросила мене подивитися на коней і тренування. Я прийшов і виявилося, що це були не заняття з класичної верхової їзди, а тренування з вольтижування для мами. І я спостерігав за тим, як вона їде на коні, обернувшись назад, уперед, стоячи, як біжить поряд з конем. І потім запитав: «Можна, я теж спробую?». З того часу я жодного разу не зупинився, перш ніж досяг своєї мети, – стати чемпіоном світу.
– Чому саме вольтижування, адже є багато інших видів кінного спорту?
– Спершу я займався конкуром. У мене був свій поні, дуже подобалося кататись верхи. Але у вольтижуванні все інакше, тому що можна не просто сидіти в сідлі, а виконувати елементи акробатики, рухатися у різних напрямках: стояти, стрибати, обертатися вперед, назад, убік. Цим вона відрізняється від інших видів кінного спорту. Тут інші емоції, з’являється зовсім інший зв’язок з конем. І ось чому я одного разу вирішив: «Мені це подобається, хочу цим займатися».
– Хто найбільше вплинув на Ваше становлення як спортсмена?
– Це була Івонн Тельє, яка першою в Європі почала розвивати вольтижування. Ось вона і стала першим моїм тренером. Сьогодні їй 94 роки. Вона була моїм першим кумиром. Потім була ще одна людина, старий чемпіон світу. Ці люди мене дуже надихали.
– Ви піднімалися на вищий п’єдестал у своєму виді спорту – що Ви відчували при цьому?
– Довгі роки, протягом яких я йшов до перемоги, основним почуттям для мене був біль. Коли ти крок за кроком просуваєшся до своєї мрії, ти відчуваєш біль і багато чого приносиш у жертву. Це означає, що чим більше ти намагаєшся досягти мети, стати чемпіоном світу, тим менше ти робиш щось у своєму житті, крім тренувань, тренувань, тренувань. Немає вечірок, немає друзів, немає нічого, лише тренування, тренування, тренування.
Але я відчув себе дуже щасливим, коли досяг успіху. І ця медаль коштувала затрачених зусиль, усіх тих років, протягом яких тренування були щодня по шість годин. Якщо ви хочете мати хороший результат, хочете досягти мети у спорті, ваш обов’язок – працювати. Ти працюєш, працюєш і ще раз працюєш. Ти плачеш, ти плачеш, ти плачеш… Але сьогодні я щасливий.
– Як до цього поставилася Ваша мама?
– Моя мама була дуже рада. Коли ви займаєтеся спортом, часу на погані вчинки просто немає. Вам ніколи блукати вулицею, зустрічатися з поганими людьми, ходити на вечірки і багато пити, як це часом буває навіть у неповнолітніх. Я ніколи в житті не робив нічого поганого, у мене нічого не було, окрім спорту, спорту, спорту.
– Чи потрібні якісь особливі якості характеру та певна фізична підготовка, щоб займатися саме вольтижуванням?
– Щоб займатися вольтижуванням і досягти в ньому високого рівня, ти маєш бути впертим, змиритися з тим, що буде боляче і чітко розуміти, чого прагнеш.
Щодо фізичних здібностей, то буває по-різному. Звичайно, якщо в тебе хороша гнучкість, ти вмієш танцювати і одночасно – гарний вершник, а ще ти атлетичний, тоді ти маєш комбінацію всіх якостей, необхідних, щоб дуже швидко стати успішним. Однак є також учні менш артистичні, але більш атлетичні, бувають спортсмени, більш сфокусовані на верховій їзді, але менш атлетичні. Ти маєш побачити свої слабкі та сильні сторони і багато працювати, щоб стати більш артистичним, гнучким та атлетичним.
– Скільки часу потрібно, щоб досягти успіху у вольтижуванні?
– Мені для цього знадобилося багато часу. Було чимало проблем, здебільшого з кіньми. Потрібно було знайти свій підхід до тварин, до тренувального процесу. Зрештою, у мене довго не було менеджера, і тому я втратив багато часу.
До мене все необхідне прийшло за два роки до закінчення кар’єри. Усі попередні 15 років проходили у постійній боротьбі. У 2015 році, коли я вирішив брати участь у командних змаганнях, все нарешті склалося і прийшов успіх. Ми дуже вдало виступили на змаганнях у Німеччині, потім виграли ще багато змагань, і це було приголомшливо.
Тобто час, необхідний досягнення мети, залежить від цього, як тренери готують кожного спортсмена. Мені не дуже пощастило. Я не мав можливості займатися з хорошим тренером від самого початку і до закінчення підготовки. У мене був хороший тренер – Івонна, але після неї, з іншими людьми, це виглядало так: «О’кей, трохи позаймаємося вольтижуванням, ще трохи позаймаємося вольтижуванням». Ніхто не казав, що треба працювати просто зараз. Тож до перемог довелося йти 15 років. Хоча зазвичай для підготовки хорошого вольтижувальника потрібно від 6 до 10 років.
Але в Полтаві спортсменкам по 13–15 років, і якщо вони добре працюватимуть, то за два-три роки зможуть стати хорошими вольтижувальниками.
– Відомо, що у багатьох видах спорту спортсмени припиняють свою кар’єру у досить молодому віці. Чи можливе спортивне довголіття у Вашому виді?
– Буває по різному. Я закінчив кар’єру дуже рано, у 23 роки. Зазвичай у такому віці з вольтижування не йдуть. Але саме у 23 роки я досяг своєї мети – став чемпіоном світу. Тоді я перестав брати участь у змаганнях, бо боявся посісти друге місце, і пішов саме в той момент, коли був на вершині.
Найчастіше вольтижуванням займаються до 28–30 років. На минулому чемпіонаті світу один із перших чемпіонів світу знову брав участь у змаганнях, йому на той момент було 43 роки. Він для мене кумир. Але я сьогодні почуваюся дідусем. Звичайно, ходжу до зали і зараз, але якщо ви попросите мене зайнятися вольтижуванням, це буде серйозним випробуванням.
– Як Ви стали тренером?
– Це дивовижна історія. Я став чемпіоном світу, але по суті був ніким, тому що вольтижування не настільки відомий вид спорту, як багато інших. Коли я був діючим спортсменом, то завжди казав, що не хочу бути тренером, що ця робота не для мене. Але під час чемпіонату світу зустрів багато людей, які цікавилися вольтижуванням. Тоді вирішив донести послання нашої Федерації щодо цього виду спорту до інших країн та почав проводити курси по всьому світу. Першою країною була Канада, згодом Аргентина. В Аргентині я зустрів людину, яка запросила мене до Перу. Потім у Перу я зустрів людину, яка запросила мене до США. І так, крок за кроком, я відкрив для себе світ.
– Як Ви познайомилися з українськими спортсменами та вперше потрапили до нашої країни?
– З Україною теж цікава історія. Я також знімаю рекламу, і мав клієнта, який є власником відомого бренду в кінній індустрії. Він мені сказав, що у вашій країні кінний спорт стає дедалі популярнішим, з’явилися люди, які готові його розвивати. І запитав, чи не хочу я взяти участь у цій справі та зайнятися становленням вольтижування в Україні. І я відповів: «Чому б і ні?». Він познайомив мене з Андрієм Білим, президентом Асоціації кінного спорту України, який запросив мене до вашої країни. І ось сьогодні я тут, у Полтаві.
– Як Ви оцінюєте сьогоднішній рівень та перспективи вольтижування в Україні?
– У вас в Україні є чудові можливості для цього. Ваші діти не бояться коней. У них є талант та козацькі гени, є здібності до гімнастики, артистизм. Просто треба цей природний талант навчити і змусити дотримуватися правил вольтижування.
Поїздки до вашої країни приносять мені радість. Я бачу талановитих дітей в Україні, Києві та Полтаві. У вас є дух вольтижування, командний дух, властивий цьому виду спорту.
– Який потенціал Ви бачите у команди, яку тренуєте зараз? На що дівчатам потрібно звернути увагу для подальшого розвитку?
– Діти весь час сміються, це, звичайно, краще, ніж коли плачуть. Але дівчатка повинні розуміти, що прогрес – це складно, і чудес не буває, для прогресу потрібна робота.
Бувають люди, наділені великим талантом і менш талановиті. Ось уже п’ять років я подорожую світом і бачу багато учнів. Єдина різниця між ними – це ставлення до роботи. Ви можете бути дуже талановитим, але, якщо не працюватимете, то нічого не досягнете. Я бачив багато учнів, які не мали особливого таланту, але досягали мети завдяки постійним завзятим тренуванням.
У Полтаві є талановиті вольтижувальники. Дівчата з команди «Vladus riding club» опанували джигітування, пройшли гарну підготовку з гімнастики у цирковій студії. Це їхні переваги, які їм дуже допомагають.
Але щоб здійснити свою мрію, вони повинні вдосконалюватися і старанно працювати. Я тут уперше, не знаю, як вони тренувалися раніше, і мені треба бачити, як вони прогресують. Тож за півроку подивимося, що з цього вийде. Якщо буде прогрес, тоді я зможу сказати, що спортсменки мають не тільки талант, але й завзятість і працьовитість. І завдяки цьому через два-три роки вони зможуть пишатися добрим результатом.
Тільки треба мати на увазі, що в цьому спорті немає дуже швидких досягнень. Я ще не бачив, щоб через шість місяців хтось став кращим за інших. Якщо Ви доведете мені, що я помиляюся, – буду дуже щасливий.
– Ким Ви вважаєте коня у цьому виді спорту – партнером, другом, живим спортивним снарядом? Наскільки успіх виступу залежить від коня?
– Хороший кінь – це 25% успіху у вольтижуванні, без хорошого коня успіху не досягнутий. Він має бути підготовленим і, крім того, це партнер, жива істота, а не велосипед. Про тварину треба дбати, це не її вибір – їздити з вами.
Що унікально у Полтаві – тут спочатку грають із конем, потім займаються. Він, по суті, є частиною команди разом із дівчатками.
– Чи потрібно для успішних виступів шукати якогось особливого коня – певної породи, з якимсь уродженим талантом? Чи підходить будь-який?
– Тут є важлива відмінність від інших видів кінного спорту: кінь може не підходити для виїздки, для конкуру, може не любити стрибати, а для вольтижування він годиться. Поріг вимог для тварин у цьому спорті є значно нижчим. І вони дешевші. Найдорожчий кінь для вольтижування коштував 40 тисяч євро – і це вже дуже дорого. На чемпіонаті світу виступав кінь лише за 5 тисяч доларів. А кінь для виїздки може коштувати 3 мільйони доларів. Вольтижування – доступніший вид, тут немає соціального бар’єру. Якось я працював тренером у Бразилії і мав бідних учнів з фавел Сан-Паулу.
– Хоча для вольтижування і не потрібні коні, що стоять мільйони євро, все ж, як і будь-який кінний спорт, це дороге заняття. Чи допомагають у Франції перспективним спортсменам на державному рівні? Чи потрібно шукати спонсорів, мати власного коня? Яким є Ваш досвід і чи можна, на Вашу думку, його застосувати в Україні?
– У мене немає тісної співпраці із французькою Федерацією кінного спорту. Зараз я, мабуть, більше відомий в Україні, ніж у Франції. Французька Федерація почала допомагати мені як спортсмену лише наприкінці моєї кар’єри, тільки після того, як я вже став знаменитим. А спочатку батьки вклали у мене багато грошей.
Також у мене були спонсори. Допомагали друзі моїх батьків. Спонсорські гроші не оподатковуються. Тому допомагайте вольтижувальникам!
– Ви вже не вперше у нашій країні. Напевно, вже маєте багато знайомих та друзів. Чи хотіли б повернутися сюди ще, продовжити тренерську роботу?
– Після того, як я став чемпіоном світу, я насолоджуюся тренерською роботою, навчанням людей з нуля. В інших країнах, де я працював, уже був якийсь досвід вольтижування. Канада, США, Аргентина, Перу… Навіть у Перу вже був десяток спортсменів. А в Україні цього виду спорту раніше взагалі не було. Зараз у Києві та Полтаві займається перше покоління українських вольтижувальників. І я збираюся тренувати спортсменів до кінця життя.
– Що б Ви побажали українським вольтижувальникам?
– Усі кажуть: займайтеся, працюйте та вірте в свою мрію. Тільки варто додати, що спочатку треба хоча б спробувати. Тож пробуйте, і у вас з’явиться мрія, яку можна здійснити.
Поділитись в соцмережах:
