Карбамід у раціоні жуйних тварин

Перегляди: 309
24.04.2020

Керуючись бажанням раціоналізувати та вдосконалити виробництво тваринницької продукції, люди, пов'язані з цією сферою діяльності, постійно шукають способи підвищення продуктивності тварин і шляхи зниження витрат на її виробництво. Одним із способів здійснення цього завдання є застосування різних кормових добавок. Найчастіше використовуються компоненти, які більшою мірою, ніж це можуть зробити звичайні корми, забезпечують потреби організму в поживних речовинах, енергії та різних біологічно активних сполуках. Внаслідок їх вживання стан організму тварини об'єктивно поліпшується, що, відповідно, позитивно впливає на зростання цільової продуктивності.


В якості таких стимулюючих компонентів раціону використовують високобілкові корми (шроти, макуху, корми тваринного походження), мінеральне живлення, вітамінні препарати. А от такі популярні донедавна у тваринництві кормові антибіотики й гормональні засоби сьогодні майже повністю виключені з ужитку через свою неоднозначну дію. Крім перерахованих вище добавок слід згадати про кормовий карбамід.


Карбамід

Застосування карбаміду (сечовини) як додаткового компоненту живлення дозволяє організму тварини отримати сировину, яка внаслідок складних біохімічних процесів сприятиме значному збільшенню кінцевої продукції. Згодовувати карбамід можна будь-яким жуйним тваринам, але на практиці його зазвичай дають великій рогатій худобі, а саме – коровам.


Для нетерплячих і тих, хто не бажає розбиратись у деталях процесу, вже зараз, на початку цієї статті надається готова інформація: 


Схема введення сечовини в раціон худоби, де також вказані приблизні результати її практичного застосування


Отже, згодовування карбаміда дійному поголів'ю середнього рівня продуктивності (15–20 літрів за добу), за умови, що в основному раціоні присутні всі необхідні інгредієнти, призводить до збільшення добового удою на 1–1,3 літра. Вміст жиру в молоці збільшується при цьому на 0,25–0,3%, а білку – на 0,07%. 


Згодовування молодняку великої рогатої худоби карбамідної добавки збільшує середньодобові прирости поголів'я на 10–13% порівняно з тими, які отримують при традиційному годуванні, без застосування карбаміду.


Внаслідок додавання карбаміду до кормів молодняка овець старше 6-місячного віку, їх добові прирости збільшуються на 7–8%. Але в кожному конкретному випадку результат значною мірою залежить від багатьох факторів, які складно передбачити та узагальнити теоретично (якісний склад раціону, цільова продуктивність тварин, доза підживлення, тривалість її застосування тощо). 


Корови на фермі

Вводити карбамід до раціону слід поступово, протягом двох – трьох тижнів. Перша доза препарату не має перевищувати 3 г. Максимально допустима кількість карбаміду, яку можна згодувати великій рогатій худобі за добу: 120–130 г. Та в більшості випадків дають менше: від 50 до 100 г. Якщо перевищити оптимальну дозу, то тварина можне отруїтись. 


Більш точний розрахунок максимальної кількості карбаміду проводиться для кожного конкретного випадку і залежить від ваги тварини. На кожні 100 кг її живої ваги має припадати не більше ніж 15 г карбаміду. Тобто для корови середніх розмірів (вагою 500 кг) розрахунок кількості цієї добавки здійснюється таким чином: 15 г × 5 = 75 г. Таке ж дозування (15 г/100 кг) витримується й для овець. Тобто ягнятам старше 6 місяців можна додавати у корм по 8–12 г карбаміду за добу на кожну тварину, а дорослим вівцям – до 15 г.


Треба пам'ятати, що карбамід можна згодовувати лише жуйним тваринам (корови, вівці, кози, верблюди, олені й т. ін.). Для решти видів сільськогосподарських тварин і молодняка жуйних до 6–7-місячного віку ця сполука отруйна, тому ніякої користі з неї не буде! 


Також ні в якому разі не можна давати карбамід разом з водою, а лише з кормом! Інакше можливі важкі отруєння, які здатні спричинити навіть загибель тварин. Згодовувати слід спеціальний, кормовий карбамід, а не мінеральне добриво, яке застосовується в агрономії.


Добриво "Карбамід"

Карбамід варто додавати до кормів лише тоді, коли в раціоні худоби є дефіцит протеїну, але кількість вуглеводів та енергетичний показник відповідають нормі. Карбамідом можна замінити не більше 20% нестачі натурального протеїну в кормах. Відміряну добову дозу слід розподілити на декілька прийомів корму, а не видати всю норму за один раз. Розраховану кількість добавки карбаміду попередньо ретельно перемішують з кормом, і лише потім згодовують худобі. Рекомендується змішувати його з буряковим жомом або кукурудзяним силосом. 


У складі основного корму частка карбаміду не має перевищувати 4%. Не можна давати сечовину тваринам, що страждають на захворювання печінки, органів травлення, або надто виснажені. Якщо з якоїсь причини згодовування сечовини довелося припинити, то не можна після перерви відновлювати її додавання до корму у тих же кількостях! Необхідно знову поступово привчати тварин до цієї добавки, і розпочинати підгодовувати їх слід з маленьких доз.


Ось, власне, й усе про основні правила практичного застосування карбаміду як кормової добавки в тваринництві. Далі в статті буде докладно описаний сам процес впливу карбаміду на продуктивність тварин.


Щоб краще зрозуміти принцип дії сечовини на організм жуйних тварин, варто спочатку розглянути процеси, які відбуваються з протеїновмісними компонентами корму в їхньому шлунку, та яким чином без споживання кормів тваринного походження травоїдні  забезпечують себе повноцінним білком з усіма незамінними амінокислотами.

Шлунок жуйних тварин має чотири відділи: рубець, сітка, книжка та сичуг. З них лише сичуг можна вважати справжнім шлунком, таким, як і в усіх моногастричних тварин (свині, коні) – із залозами, що виробляють травний сік. 

Будова шлунку ВРХ

Решта ж відділів шлунку жуйних тварин (так звані передшлунки) є своєрідним резервуаром, де подрібнений під час жування корм перетворюється на їжу та середовище існування для великої кількості різноманітних видів мікроорганізмів (близько 20 видів найпростіших, більш ніж 150 видів бактерій, до 22 видів грибків). Згодом ці мікроорганізми також стають їжею, оскільки є джерелом повноцінного білку, який легко перетравлюється та засвоюється організмом жуйної тварини-хазяїна.


Цей симбіоз дає можливість жуйним тваринам вживати грубі, малоцінні корми й отримувати з них повноцінний протеїн, глюкозу, жир, а також синтезувати деякі вітаміни (майже всю групу В, вітамін К та ін.), амінокислоти. Чим більша кількість мікроорганізмів населяє рубець, тим більше білка може отримати з них тварина, і тим вищою може бути її цільова продуктивність. Отже, щоб поліпшити продуктивність стада і підняти виробничі показники, необхідно сприяти розвитку симбіотичної мікрофлори в рубці тварин.


Різні види кормів стимулюють розвиток відповідно й різних видів мікроорганізмів. У корови загальна маса мікроорганізмів у передшлунках може становити від 4 до 7 кг.


Мікроорганізми в шлунку жуйних тварин

Корм, який надходить у рубець, знаходиться там близько 30–60 хвилин, після чого маленькими порціями повертається до ротової порожнини для повторного пережовування. Ймовірно, така особливість травоїдних жуйних тварин сформувалася еволюційно, як захисне пристосування до присутності в їх ареалі хижаків. Швидке поглинання корму з його подальшим повторним пережовування дозволило тваринам скоротити час перебування на потенційно небезпечному відкритому просторі під час випасу. Потім, перемістившись у більш безпечне місце, вони можуть спокійно та вже більш ретельно пережувати з'їдений корм для кращого засвоєння.


Жуйка триває близько години і протягом доби повторюється з перервами 6–8 разів. Подрібнений, добре змочений слиною корм стає більш доступним для мікроорганізмів, що населяють рубець. Після повторного пережовування корм протягом 20–40 годин переробляється мікроорганізмами. 


Амілолітичні бактерії використовують для своєї життєдіяльності крохмаль та цукор, що входять до складу кормів, а в результаті утворюють кінцеві продукти: леткі жирні кислоти (ЛЖК), а саме масляну, оцтову, пропіонову, бурштинову, мурашину та інші. Леткі жирні кислоти майже повністю всмоктуються в кров і стають джерелом енергії для організму тварини. За добу в рубці дорослої жуйної тварини утворюється близько чотирьох літрів ЛЖК. Частина летких жирних кислот у рубці використовується протеолітичними бактеріями для синтезу з аміаку власних амінокислот.


Протеолітичні бактерії виробляють протеолітичні ферменти, за допомогою яких розщеплюють протеїн кормів спочатку на пептиди, потім на амінокислоти, і врешті – на воду, вуглекислий газ та аміак. Аміак використовується мікроорганізмами рубця як джерело азоту для синтезу власного мікробного протеїну. У мікробному білку присутні всі замінні й незамінні амінокислоти.


Ліполітичні бактерії гідролізують кормовий жир до жирних кислот і гліцерину. Жирні кислоти використовуються мікробами як енергетичний компонент для синтезу мікробного протеїну з азоту, який міститься в аміаку. Саме тому раціон тварин при додаванні до кормів сечовини повинен складатися з енергоємних і вуглеводневих компонентів.


Целюлозолітичні бактерії та грибки перетворюють клітковину спочатку на дисахариди, а потім на моносахариди, які зброджуються амілолітичними і молочнокислими бактеріями з виділенням кінцевих продуктів їх життєдіяльності: оцтової, янтарної, молочної, мурашиної, масляної, пропіонової кислот та вуглекислого газу.


Молочнокислі бактерії розщеплюють крохмаль і цукор до вуглекислого газу та молочної кислоти. У рубці дорослої жуйної тварини за добу утворюється до 1000 літрів різноманітних газоподібних речовин.


Білковий обмін

У середовищі з достатньою кількістю поживних речовин (корм) та стабільними сприятливими умовами (відсутність сонячного світла й вільного кисню, вологість 100%, показник рН = 5,5–7,5 і температура близько +39°С), мікрофлора рубця успішно розмножується й стрімко нарощує свою біомасу. За добу мікробна культура створює до 4–5 поколінь. Частина цієї мікробної маси (0,7–1,8 кг за добу) разом з нерозщепленими залишками протеїну (мікроби в рубці не розщеплюють до 30% протеїну з корму) невеликими порціями потрапляє в сичуг, де під дією соляної кислоти і травних ферментів перетравлюється до амінокислот, після чого засвоюється організмом жуйної тварини. 


Амінокислоти мікробного та кормового білка, які надійшли у кров, потрапляють по ворітній вені у печінку, де вони упорядковуються, і більша їх частина використовується для синтезу молока або приросту м'язової маси (чим і забезпечується цільова продуктивність). Частина амінокислот застостовується організмом тварини для регенерації всіх тканин, синтезу гормонів, ферментів і т. п., А значно менша їх кількість знову перетворюється на сечовину і повторно використовується організмом для вироблення слини. Разом зі слиною сечовина знову потрапляє в рубець, де і переробляється мікроорганізмами.


Коли тварина отримує з їжею карбамід, то мікрофлора в рубці швидко розщеплює його за допомогою ферменту уреази до вільного аміаку. Бактерії використовують цей аміак для синтезу свого мікробного протеїну таким же чином, як і натуральний білок звичайного корму. Для мікроорганізмів походження аміаку, який вони використовують як джерело азоту в синтезі власних амінокислот, не має великого значення. Далі процес проходить аналогічно тому, як і при годуванні білковмісними натуральними кормами.


Незважаючи на простий спосіб примінення кормового карбаміду та суттєву ефективність кінцевого результату, ним можна досить легко смертельно отруїти тварину у разі неправильного згодовування. Найчастіше подібне відбувається при перевищенні гранично допустимої дози згодовування цієї речовини або в разі, коли тварин не встигли попередньо привчити до її поїдання.


Отруєння карбамідом

У випадку згодовування надмірної кількості карбаміду реакція утворення вільного аміаку з сечовини відбувається в чотири рази швидше, ніж його споживання мікробами для синтезу амінокислот. Якщо ж норма не перевищена, то нічого небезпечного для тварини не відбувається: невелика кількість аміаку всмоктується в кров і, при потраплянні у печінку, знову перетворюється на сечовину, частина якої використовується повторно, а надлишок – фільтрується нирками і виводиться з організму разом із сечею.


Якщо ж разом з кормом в організм тварини потрапила занадто велика доза карбаміду, то вивільняється такий обсяг аміаку, який мікрофлора не може використати одночасно. Невикористаний мікрофлорою аміак легко всмоктується в кров крізь стінку рубця. З кров'ю він потрапляє в печінку.


Та можливості печінки мають свої межі, і вона не в змозі перетворити таку кількість небезпечного аміаку на відносно безпечну сечовину. Внаслідок цього аміак залишається в крові, зміщує її кислотність в лужну сторону і цим порушує нормальні процеси обміну речовин у тканинах. За допомогою кровоносної системи аміак поширюється по всьому організму, і через 30–60 хвилин після згодовування настає інтоксикація організму. 


Період поступового введення карбаміду в раціон (зазвичай для цього достатньо 2–3 тижнів, про що згадується вище у статті) передбачає не привчання жуйних тварин до вживання цього продукту, а саме адаптацію мікрофлори рубця до використання карбаміду для синтеза власного мікробного протеїну. За відсутності періоду привчання тварин до карбаміду або його недостатній тривалості, кількість мікробів, здатних ефективно використовувати сечовину, виявляється недостатньою. Через це й відбувається отруєння, як і у випадку згодовування понаднормової дози карбаміду.


Зовні отруєння карбамідом виражається певними симптомами (як приклад нижче наведені симптоми, що характерні для великої рогатої худоби).


Слинотеча при отруєнні карбамідом

Спочатку у тварини виникає збуджений стан, з'являється підвищена больова і тактильна чутливість, загострюється слух. Відбувається надмірна активація перистальтики кишечника (чутно сильне бурчання), в результаті чого частішають дефекація (кожні 7–15 хвилин) та сечовиділення (кожні 5–10 хвилин). У биків трапляються напади буйства і статевого збудження. Молодняк стає надмірно лякливим. В ураженої тварини спостерігається слинотеча, яка трохи пізніше змінюється на пінисті виділення з рота.


Через годину – півтори збудження змінюється на пригніченість. Тварина втрачає апетит, рубець повністю перестає скорочуватися (атонія), або його скорочення стають дуже слабкими (гіпотонія рубця). Пригнічення швидко прогресує, з'являється фібрилярне тремтіння (слабкі, неконтрольовані посмикування окремих м'язових пучків різних груп м'язів) в скелетних м'язах, частіше це м'язи грудей і стегон. Дихання стає поверхневим, температура тіла знижується до +36..37°С (норма: +37,5..39°С), пульс прискорюється до 110–150 (в нормі: 50–80) скорочень за хвилину. 


Водночас із цим нерідко розвивається тимпанія рубця (здуття) на фоні його гіпотонії чи атонії. У випадку сильного отруєння фібрилярне тремтіння переходить у м'язові судоми будь-яких частин тіла. Переважно це м'язи черевної стінки, шиї, кінцівок. Тварина лягає або падає, не в змозі більше піднятися. Вона лежить на боці з розпрямленими ногами. Такі судоми можуть викликати смерть тварини. Вони посилюються при дотику і сильних звуках. Без надання ветеринарної допомоги смерть настає через 2–6 годин з моменту отруєння, в залежності від ступеня його тяжкості. Причина смерті – параліч серцевосудинного або дихального центра у  мозку тварини.


Допомога при отруєнні карбамідом має бути негайною, але у важких випадках навіть своєчасно проведене лікування не приносить бажаного результату.

Молочна кислота

Перш за все необхідно дати тварині випити (або влити всередину) 4–5 літрів 0,5–1% розчину оцтової чи лимонної кислоти. Для телят і дрібної рогатої худоби буде достатньо 1–1,5 літра такого засобу. Аналогічну дію спричинить випоювання корові 10 мл молочної кислоти, розчиненої у двох літрах води. За допомогою цих препаратів кислотність вмісту рубця підвищується до нормального рівня (велика кількість аміаку зумовила утворення лужного середовища). В результаті знижується активність уреази і, як наслідок, зупиняється подальше перетворення залишків сечовини на аміак, тобто відбувається нормалізація біохімічних процесів у рубці.


Після цього тварину напувають 4–5 літрами теплого цукрового розчину (для цього достатньо використати не більше 1 кг цукру). Солодкий розчин допоможе відновити життєдіяльність симбіотичної мікрофлори у передшлунках. Можна влити або дати випити (якщо тварина зможе) 4–5 літрів розсолу з квашених огірків, яблук, капусти тощо, або 4–5 літрів кислого, але ще не загуслого молока (не кисляка!). Крім того, потрібно ввести внутрішньовенно 400 мл фізіологічного розчину (0,9% хлорид натрію). При незначному отруєнні цього буває достатньо. 


Глюкоза

Якщо ж отруєння сильне, то, окрім вищезгаданого, слід ввести внутрішньовенно 200–300 мл 40% розчину глюкози, щоб компенсувати дефіцит макроенергетичних з'єднань, який виник через порушення аміаком біохімічних процесів і став причиною збою в роботі нервової системи. Також за допомогою шприца Жене та кровобральної голки Боброва через черевну стінку в рубець (у місці голодної ямки) потрібно влити 3% розчин формаліну у воді. Дозу формаліну розраховують зі співвідношення: 30 мл формаліну на 100 кг живої ваги отруєної тварини. До відміряному кількості препарату додають теплу воду, розмішують і застосовують. (На 100 кг маси тварини потрібно взяти 30 мл формаліну і 970 мл води.) Формалін зв'яже наявний у рубці аміак та нейтралізує активність уреази, що спричинить припинення процесу утворення аміаку.


Щоб полегшити або припинити судоми м'язів, потрібно ввести внутрішньовенно 50–150 мл (залежно від ваги тварини й інтенсивності судом, точніше дозу можна визначити безпосередньо біля ураженої тварини) 10% розчину сульфату магнію або 60–100 мл 10% розчину хлоралгідрату. Вже череж годину – півтори після ін'єкції можна спостерігати значне покращення стану. Як тільки тварина відчує полегшення, необхідно напоїти її 20–25 літрами теплої води.


Внутрішньовенне введення препарату

Отруєння карбамідом може мати гостру форму, як зазначено вище, або хронічну. Безпечна доза, яка стимулює продуктивність сільськогосподарських тварин, складає близько 15 г на 100 кг ваги тварини.


Доза 20–25 г на 100 кг ваги також не викличе гострого отруєння, та в подальшому така кількість вживаного щодня карбаміду може негативно відобразитись на стані й работі печінки. 


30–35 г карбаміду на 100 кг ваги тварини спричинюють хронічне отруєння, котре супроводжується незначними, але постійними порушеннями обмінних процесів у тканинах, внаслідок чого виникають такі розлади: ацидоз, кетоз, зниження у крові вмісту магнія. Внаслідок цього молодняк народжується дуже слабким або навіть нежиттєздатним, розвивається жирова або білкова дистрофія печінки, з'являються порушення в роботі цього органу, через що аміак не перетворюється на сечовину та не виводиться нирками з організму.


Згодовування карбаміду дозою 40 г на 100 кг ваги тварини викликає гостре отруєння середнього ступеню тяжкості.


При дозі 50–70 г на 100 кг живої ваги виникає важка форма інтоксикації, яка найчастіше закінчується летальним результатом.


У різних тварин одного виду спостерігається неоднакова чутливість до сечовини. Крім індивідуальних особливостей організму, потрібно враховувати, що до отруєнь цією речовиною більш схильні:


- особини, у яких вже були захворювання печінки, нирок, органів шлунково-кишкового тракту; 


- були виснажені або голодували до початку згодовування карбаміду; 


- відчували спрагу або хронічно були обмежені у вживанні води;


- в раціоні яких спостерігався дефіцит вуглеводів і обмінної енергії на тлі надмірного вмісту білка;

 
- тварини, в яких вже спострерігається порушення обміну речовин (ацидоз, кетоз).


Профілактикою можна вважати: точний розрахунок оптимальної дози карбаміду для підгодівлі; ретельне змішування розрахованої дози з кормом; ділення добової дози на 3–4 однакові частини для окремих годувань; поступове привчання худоби до поїдання сечовини, спочатку  найменші дози, які досягають рекомендованої кількості не швидше ніж за 14 днів; згодовування лише молодняку, вік якого​​перевищує 6 місяців; введення до раціону достатньої кількості вуглеводних кормів для більш ефективного використання рубцевою мікрофлорою утвореного з сечовини аміаку; правильний підбір супутніх кормів у раціоні (не можна згодовувати сечовину одночасно з молодою, свіжою травою, бобовим сіном або сінажем бобових, макухою або шротом сої, соняшнику, льону та ін.).


Карбамід у годуванні ВРХ

Додавання сечовини до раціону жуйних тварин може давати суттєвий прибуток господарям, але доцільним воно є лише в разі значного (20–30%) дефіциту кормового протеїну та неможливості його поповнення за допомогою звичайних кормів. Якщо ж існує можливість збалансувати рацон традиційними кормами, то краще саме так і зробити. Найбезпечніший спосіб згодовування карбаміду – це додавання його до складу гранульованих комбікормів або в силосну масу під час закладки.


Успішного та безпечного вам застосування карбаміду!



Відповіді на питання за темою цієї статті можна отримати на нашому форумі.



Чугуєвець Віталій

Текст сообщения*
Защита от автоматических сообщений