Карликові породи великої рогатої худоби

Перегляди: 82
17.02.2022
Карликові породи великої рогатої худоби

Тваринництво – дуже цікава галузь сільського господарства. Впродовж усієї історії розвитку людства, після переходу від полювання до сільського господарства, воно було й залишається надійним джерелом постачання харчових продуктів, одягу та сировини для багатьох виробів.


У важкі часи або через похилий вік, коли можливості людей значно скорочуються, а потреба в необхідних продуктах залишається, сільські жителі часто відмовляються від колишніх темпів господарювання й переходять на розведення дрібніших видів тварин, які потребують менше корму та місця.


Погодьтеся, людині похилого віку чи жителю передмістя набагато простіше утримувати козу, ніж корову. Кролику знадобиться значно менше корму, ніж свині, а впоратися з осликом легше, ніж з жеребцем рисака.


Проте нині з'явилася можливість розводити не дрібні види тварин, а ті ж самі, лише істотно менших розмірів. Продуктивні міні-тварини можуть бути не тільки зручним господарським рішенням у практичному сенсі, але й об'єктом атракції, екзотикою, справжньою родзинкою приватного подвір'я.


Зменшені копії звичних нам продуктивних тварин майже нічим не відрізняються від нормальних, окрім розміру (та й, звичайно, рівня продуктивності). На сьогоднішній день виведені карликові кури, свині, коні, вівці, кози та навіть корови! Саме карликовим коровам, як альтернативі звичайним, присвячена ця стаття.


У приватних господарствах корова завжди була основною годувальницею, оскільки вона здатна перетворювати непридатну для харчування людини рослинну масу на дуже цінні білкові продукти – молоко, після переробки якого отримують сир, масло, сметану, сироватку, вершки тощо, і м'ясо.


Не втратила цю функцію корова й зараз, тому залишається традиційною худобою для багатьох сільських присадибних господарств. Але трапляється, що через різні обставини утримувати велику тварину стає складно. Причин може бути багато: недостатня кормова база, відсутність місця, похилий вік або проблеми зі здоров'ям у господаря, а іноді – просто надлишок продукції.


Здебільшого трапляється, що кілька причин накладаються одна на одну (надмірна кількість молока, відсутність пасовищ, та й сили в літніх власників уже не ті) й одночасно підштовхують господарів продати корову та купити козу. Але коза не зможе бути рівноцінною заміною корови. Коза – це не міні-корова, це зовсім інша тварина, що істотно відрізняється поведінкою, особливостями годування, утримання та багатьма фізіологічними показниками.


Корова значною мірою менш вибаглива до кормів та уримання, ніж коза. Та й смакові якості козиного молока й отриманих з нього молочних продуктів програють коров'ячому через їхній відчутний специфічний запах і присмак, який багатьом не подобається.


Усі зазначені обставини наводять господаря на думку, що добре мати корову, але в кілька разів меншу за звичайну. Таку ось зменшену копію, яка хоч і давала б менше молока, але й споживала в кілька разів менше корму, займала мало місця й могла задовольнятися стандартним набором коров'ячих кормів. І це не просто мрії! Такі корови вже є! Більше того, деяких із них можна вільно придбати й у нашій країні.


Вважають, що вперше мініатюрні корови з'явилися на Африканському континенті, в Дагомеї (нині держава Бенін). Пізніше, сотню років тому, їх почали розводити на Шрі Ланці та в Індії, де вони шанувалися як священні тварини. Низькорослу, але не зовсім карликову худобу розводили з давніх часів в Ірландії та Шотландії.


Довгий час справжні мініатюрні корівки були для європейців екзотикою, мешканцями звіринців, які не мали жодного практичного значення через свою порівняно невелику продуктивність. Фермери не сприймали їх як можливий об'єкт господарської діяльності й надавали перевагу вирощуванню худоби звичайних розмірів.


По-справжньому зацікавились міні-коровами лише в останні кілька десятиліть. Значний внесок у виведення карликових корів зробили тваринники Африки, Шрі-Ланки, Індії, Шотландії, Швеції та Австралії. Одними з перших були створені дагомейська порода (Африка) та мініатюрна зебу (Шрі-Ланка, Індія).


Нині карликові породи є досить поширеними в світі й різною мірою доступні покупцям. Загалом у світі існує близько 26 порід мініатюрної худоби. Це зменшені копії зебу, буйволів, герефордської та ангуської худоби, якутська порода, вечур, декстер, дагомейська, палсхо, червона горбатівська, кубинська й деякі інші.


Згідно зі стандартами Міжнародної організації реєстрації порід худоби, порода вважається карликовою, якщо зріст у загривку її дорослих представників (у трирічному віці) не перевищує 105 см.


Мініатюрну худобу можна назвати міні-копіями тварин стандартних габаритів, продуктивність та потреби яких зменшені в кілька разів. Для великих тваринницьких комплексів вони не придатні, а для маленького присадибного господарства – це саме те, що потрібно. Більшість мініатюрних порід дають достатньо молока, щоб задовольнити потреби сім'ї середнього розміру.


Мініатюрні породи, як і їх повномасштабні прототипи, за напрямом продуктивності поділяються на групи: молочні, м'ясні та комбіновані.


В Україні найлегше придбати карликових зебу, тому розглянемо їх першими та більш докладно. Звичайні великі зебу, від яких і були виведені карликові, на відміну від усіх європейських і багатьох американських порід, не є нащадками первісного бика – євразійського тура. Вони походять від іншого його різновиду – індійського тура.


Загалом у світі налічується близько 75 різних порід зебу (наприклад: червоний синді, кубинський, кришна-валі, африкандер, канкредж, німарі, амрит-махал, канкаям, маурі, нілотік, фулані, нанді тощо). Карликові зебу є однією з таких порід. Вони походять з Індії та Шрі-Ланки.


Зовні карликові тварини мало чим відрізняються від звичайних зебу, крім своїх розмірів. Висота в загривку дорослих особин становить близько 90–100 см (вимірюють її позаду горба), жива маса може сягати 80–150 кг. Статевий диморфізм у зовнішніх ознаках виражений досить слабо. Дорослі бики (старше 2 років) виглядають трохи масивнішими за корів, але за вагою все ж таки переважають їх на третину.


Конституція в більшості карликового поголів'я суха, міцна, ніжна, або ж поєднує комбінації цих типів статури. Особини з грубою чи пухкою конституцією зустрічаються рідше.


Голова в них середнього розміру, пропорційна, довгаста. Лоб відносно вузький, часто опуклий, роги товсті, з гострими кінцями, трохи вигнуті або майже прямі, спрямовані убік і вгору. Очі маленькі, мигдалеподібні, з товстими повіками. Вуха великі та довгі, часто звислі. Шия відносно коротка, товста, жилава, зі значною кількістю шкірних складок. Загривок високий.


Характерною особливістю цієї породи є наявність на загривку значного горба. Горб складається з двох сильно розвинених м'язів (трапецієподібного й ромбоподібного), сполучної тканини та жирових відкладень. Розміри горба залежать від віку, статі та вгодованості тварини. У бугаїв горб розвинений значно сильніше, ніж у корів та молодняку.


Спина рівна, довга. Поперек широкий і короткий, круп мускулистий, але не наповнений, часто звислий, дахоподібної форми. Груди широкі й дуже глибокі. Живіт об'ємний, але не відвислий, у биків підтягнутий.


Кінцівки довгі, мускулисті. Між передніми ногами часто є помітна шкірна складка. Копитний ріг дуже твердий, його колір відповідає основній масті тварини. Хвіст середньої довжини, дуже високо поставлений.


Характерними мастями є різнобарвна, попеляста, руда, червона, біла, сіра, коричнева з різними відтінками, палева та різні їх комбінації. Нерідко трапляється, що у тварини голова, шия й корпус до лопаток забарвлені в темно-сірий колір, середня частина тулуба коричнева, а круп і задня частина майже чорні. Часто у чорних тварин бувають руді вуха, ноги та нижня частина живота. У багатьох тварин верхня частина, голова й спина зазвичай мають темніший відтінок. У бугаїв горб часто забарвлений у темніший колір, ніж решта тіла.


У теплу пору року вовна в зебу коротка й порівняно негуста, взимку (в разі утримання їх у нашому кліматі) шерсть стає густішою та щільнішою. Шкіра груба, щільна, товста, з великою кількістю потових залоз. Незалежно від кольору вовни, вона у багатьох тварин має чорний колір через присутність пігменту, який поглинає сонячне проміння. Шкіра зебу поглинає близько 49–51% сонячного світла, що забезпечує тваринам комфорт під час їхнього перебування на відкритих пасовищах у спекотному кліматі. 


Важливою особливістю карликових зебу є їхній флегматичний темперамент. Коровки дуже спокійні, безпечні у користуванні й швидко звикають до свого подвір'я, режиму дня та господаря. У нашому кліматі вони почуваються досить комфортно, але на період холодів потребують теплого (неопалюваного) корівника.


Стосовно продуктивності, міні-корова за добу здатна забезпечити в середньому близько трьох літрів молока з дуже високою жирністю – до 8%! Для порівняння, серед європейських «великих» порід жирність 3,8% вважається досить хорошим показником.


Таке молоко придатне не лише для вживання свіжим, але й для подальшої переробки. Проте, потрібно зважати, що впродовж 3-х – 5-ти місяців після отелення більшу часть цього молока випиватиме телятко.


Як тільки маля підросте й перестане споживати молоко, корова істотно знижує свою продуктивність і здатна забезпечувати лише 1–1,5 л молока на добу. Такою є особливість фізіології зебу. Можна трохи збільшити удій за допомогою рясного годування, але результат не буде суттєвим. Трапляються корови і з більшою продуктивністю, хоча це скоріше виняток, ніж правило.


Маленькі зебу добре акліматизувалися в європейському кліматі й успішно розмножуються в умовах України. У частини тварин спостерігається сезонність прояву охоти. Більшість корів запліднюються під час пасовищного сезону. Відмінною особливістю цих корів є тривала перерва між отеленнями, яка може становити понад півтора року.


Карликові зебу

Тільність триває близько 270–300 днів. У перші місяці тільності корови худнуть, але потім їхня маса відновлюється. Зазвичай у карликових зебу народжується 1 теля. Допомоги під час отелення тварини здебільшого не потребують.


Телятко народжється невеличким, вагою 7–9 кг. Вагові відмінності між бичками та теличками при народженні відсутні. Різниця в живій вазі з'являється після 9–10 місяців. З 12-місячного віку бички стають важчими за теличок приблизно на 15%, у 18 місяців – на 20–28%, у два роки – на 30–34%.


Молодняк народжується міцним та надзвичайно життєздатним. Практично весь він виживає. Коровам властивий сильно розвинений материнський інстинкт. Молодняк росте відносно повільно, його рост повністю завершується до 2–2,5 років. Бичків, що не підходять для подальшого розведення можна забивати на мясо. Забійний вихід молодняка у віці 2-х років складає близько 45%. Тривалість господарського використання корів – до 10 лактацій.


На особливу увагу заслуговують такі господарсько цінні особливості цих тварин як невибагливість до корму, високі адаптаційні здібності, міцне здоров'я та вроджена несприйнятливість до багатьох хвороб, небезпечних для європейської худоби.


Мініатюрні зебу дуже добре почуваються як у жаркому, посушливому кліматі, так і в нашому помірному, з довгими, холодними, сирими зимами, за умови, що їх утримують у класичному корівнику.


Ці корівки дуже продуктивно використовують навіть убогі природні пасовища, а в умовах рясного годування здатні демонструвати відносно високу м'ясну продуктивність. Крім об'ємів, годування мініатюрних зебу мало чим відрізняється від годування великих корів. У зимовому раціоні повинні міститись грубі, соковиті та концентровані корми. Влітку поголів'я краще випасати та підгодовувати концентратами з розрахунку 0,3 кг на 1 літр молока. У молодих корів (до 5 лактацій) норма концентратів має бути більшою: 0,35–0,4 кг/л.


За сприятливих умов утримання карликові зебу не схильні до жодних хвороб. Мініатюрні зебу успадкували від своїх повномасштабних предків стійкість до деяких інфекційних захворювань (туберкульозу, ящуру, бруцельозу) і до багатьох кровопаразитарних хвороб (піроплазмозу, анаплазмозу, бабезіозу та ін.), що передаються через кровососів.


Вони не вражаються хворобою, що стала стримуючим фактором для молочного скотарства багатьох скраїн – лейкозом. Окрім того, мініатюрні зебу не хворіють на тейлеріоз та мають імунітет до трихомонозу.


Коровки зебу не хворіють на трихофітію (лишай), тимпанію рубця (здуття шлунка внаслідок споживання легко зброджувального корму).


Помічена відносна стійкість до різних гельмінтних захворювань: у звичайної худоби визначені 83 види паразитуючих на ній гельмінтів, а в мініатюрних зебу – лише 50 з них.


Ці тварини дуже рідко хворіють на копитну гниль і не вимагають якихось профілактичних заходів. Через особливості будови шкіри та специфічні властивості поту, карликові зебу не піддаються масовим атакам гнусу й кліщів. Вони не схильні до маститів і рідко страждають на затримку посліду. Ускладнень після народження телят майже не трапляється.


Придбати мініатюрних зебу можна через інтернет. Ціна на молодняк віком до року складає від 30 до 45 тисяч гривень. Бички дешевші за теличок. Продавець може допомогти с доставкою. Доросле поголів'я реалізується дорожче, близько 56 тисяч гривень за голову.


Порода вечур також була створена в Індії понад 100 років тому. Назва її походить від назви селища Вехур (штат Керала), поблизу якого виводили цих тварин. Порода була широко розповсюджена в Індії до 1960-го року, та потім, внаслідок масового схрещування цих мініатюрних корів з биками великих і більш продуктивних порід, поступово втратилось майже все поголів'я вечурів. 


Згодом, від початку 1989 року, зусиллями індійських селекціонерів породу було відновлено, і в 1998 році ці тварини знову з'явились у фермерських гоподарствах. З 2000 року породу вечур внесено до Списку Всесвітнього спостереження за різноманіттям свійських тварин FAO, у розділ порід, що критично потребують підтримки.


Зараз порода ще лишається нечисленною, чистопородних корів вечорів налічується в Індії близько 200 голів. Частина їх перебуває у власності сільськогосподарських наукових закладів.


Представники породи вечур вирізняються надзвичайно малим розміром, висота корів у пахолку – близько 87 см, биків  до 90 см. Тулуб тварин завдовжки близько 125 см. Жива вага дорослої корови становить 100120 кг, бика – від 110 до 130 кг. Статевий диморфізм виражений слабо. Зовні бики не надто більші й масивніші за корів. Більшість представників мають міцну конституцію або міцну в бік сухості.


Корова породи вечур

Тіло у представників цієї породи пропорційне, шкіра тонка, великих складок не утворює. Голова середнього розміру, морда подовжена, лоб короткий, злегка опуклий, носове дзеркало здебільшого темне (коричневе або чорне). Очі великі, овальної форми, дуже виразні, блискучі. Вуха довгі, стоячі, рухливі. Роги короткі, товсті, вигнуті, спрямовані в сторони або в сторони та назад, частина поголів'я рогів не має.


Шия тонка, середньої довжини, жилава, низько поставлена. Загривок високий, з невеликим горбом. Спина рівна, довга, вузька. Поперек короткий, широкий. Круп високий, дахоподібний, звислий. Хвіст низько посаджений, тонкий, досягає скакальних суглобів. Живіт об'ємний, груди часто вузькі, але глибокі. Вим'я маленьке, з тонкими сосками різної форми.


Кінцівки тонкі, жилаві, середньої довжини. Копитний ріг щільний, темного кольору. Шерсть коротка середньої густоти. Характерне забарвлення майже завжди однотонне з переходом у різні відтінки на різних частинах тіла: темно-коричневий, червоний, палевий, сірий, попелястий, білий. Нижня частина завжди світліша за спину. Багатоколірні тварини зустрічаються рідко.


За співвідношенням надою до маси тіла представники породи вечур мають середню молочну продуктивність. В умовах хорошого годування корова щодобово здатна давати 3 літри молока жирністю 3,2% та з вмістом білка близько 3,1%. Молоко, отримане від цієї породи, має цілющі властивості, про що свідчать записи в «Аюрведі». Ці відомості пояснені та повністю підтверджені сучасною наукою.


Жир у молоці, отриманому від корів вечур, має форму надзвичайно дрібних кульок (значно менших, ніж у молоці корів інших порід), що полегшує його переробку та покращує засвоєння організмом людини. Білок бета-казеїн знаходиться у формі А2, який різниться від А1 (притаманного більшості корів європейської селекції) тим, що в ньому замість гістидину присутня амінокислота пролін. Бета-казеїн у формі А1 (що містить гістидин) під час розщеплення виділяє пептид бета-казоморфін-7, який важко розщеплюється людським організмом, а до того ж може сприяти прояву алергій та прогресуванню різних захворювань (ішемічної хвороби серця, цукрового діабету тощо).


Бета-казеїн А2, присутній у молоці корів породи вечур, не утворює пептиду бета-казоморфіну-7. Він легко розщеплюється та засвоюється людським організмом. У молоці вечурів білок лактотрансферин (присутній у молоці будь-яких ссавців) має дуже високу протимікробну активність (знищує мікрофлору сильніше ампіциліну) і водночас позитивно впливає на мікрофлору травної системи людини.


Цілющі властивості цього молока та виготовлених з нього продуктів частково зумовлені високим вмістом у ньому аргініну (у формі L-ізомеру). Аргінін (у формі L-ізомеру) входить до складу багатьох білків та пептидів людського організму й бере участь у багатьох біохімічних процесах, від розслаблення стінок кровоносних судин до протизапальної дії.


В організмі дітей, а також хворих і людей похилого віку він виробляється в недостатній кількості, тому молоко корів вечур рекомендується цим категоріям людей як профілактичний засіб, що нормалізує всі біохімічні процеси в їх організмі. Важливо відзначити, що в молоці вечур дуже низький вміст білків, які можуть бути алергенами для організму людини (бета-лактоглобулін та ін.).


Корови мають середню для великої рогатої худоби плодючість: за одне отелення приносять одне телятко. В хороших умовах догляду та утримання, а також при повноцінному годуванні вечури здатні телитися щороку. Період тільності триває від 280 до 290 діб, залежно від статі телятка, віку корови й умов годування.


Телятам властива неабияка життєздатність та енергія росту. М'ясні якості цієї породи доволі незначні. Молодняк досягає розмірів дорослої тварини у 2–2,5 роки. Забійний вихід добре вгодованих тварин складає близько 48–50%.


Придбати представників породи вечур поза територією Індії дуже складно через їхню нечисленність.


Порода палсхо – одна з наймолодших порід великої рогатої худоби. Вона була виведена у Швеції та офіційно зареєстрована у вересні 2002 року. Автор породи – тваринник Боссе Сворн. Назва «палсхо» походить від назви лісистої місцевості, що стала батьківщиною нової породи мініатюрних корів.


Тварини палсхо дуже гармонійно складені, вони не мають будь-яких диспропорцій тіла, часто властивих іншим карликовим тваринам, як-от: закороткі ноги, велика голова, «ляльковий» вираз морди через укороченість лицьової частини черепа тощо.


Представники палсхо нагадують пропорційно зменшену копію великих корів та бугаїв комбінованого напряму продуктивності. Зовнішній вигляд худоби палсхо викликає глибоку повагу до автора породи та захоплення здійсненою ним племінною роботою. 


Тваринам властивий міцний, збитий, грубий типи конституції або комбінації цих типів без переважання якогось одного з них. Для палсхо характерними є: масивний, бочкоподібний тулуб; товста шкіра з добре розвиненою підшкірною клітковиною, яка на окремих ділянках тіла (шия, підгрудок, пах) створює складки; дуже добре розвинені м'язи; врівноважений характер.


Порода палсхо

Голова у палсхо невелика, пропорційна до тіла, гармонійно складена, з рівним профілем. Роги короткі, середньої товщини, спрямовані в сторони, трохи вигнуті. Очі середнього розміру темні, овальні. Повіки товсті, щільно прилеглі. Вуха невеликі, стоячі, рухливі. Лоб середньої ширини. Носове дзеркало часто темне, за кольором відповідає основній масті конкретної тварини.


Шия середньої довжини, високо поставлена, товста, дуже мускулиста, у нижній частині шкіра утворює складки. У самців масивна шия плавно перетворюється на мускулисту холку. Холка невисока, щільна, роздвоєна. Спина рівна, широка, середньої довжини, поперек широкий, середньої довжини. Маклоки широкі, добре обмускулені. Крижі широкі, м'язисті, прямі.


Хвіст середньої товщини, завдовжки до скакальних суглобів, високо поставлений. Груди дуже широкі й глибокі. Живіт об'ємний, у корів трохи відвислий, у бугаїв підтягнутий. Вим'я в корів об'ємне, вкрите короткою шерстю. Дійки конічні або циліндричної форми.


Кінцівки дуже м'язисті, товсті, середньої довжини. Копитний ріг щільний, темного кольору відповідно до тону основної масті. Вовна середньої довжини, густа. Довжина та густота вовни змінюється залежно від пори року.


Характерний окрас шерсті – коричневий, рудий, сірий різних відтінків, рідше чорний. Колір вовни може бути однотонним по всьому тілу або з мітками іншого кольору, частіше білого або світлішого за домінуюче забарвлення.


Представникам псалхо властивий яскраво виражений статевий диморфізм. Бики помітно масивніші за корів.


Тварини за розмірами невеликі, висота корів у загривку сягає 85–90 см, в дорослих биків – 90–100 см. Крижі зазвичай на 2–3 см вищі за пахолок. Жива маса корів сладає 175–185 кг, биків – близько 195–220 кг.


Корови за отелення приносять одне телятко. Вага новонародженого – близько 10 кг. Молодняк має високий рівень життєздатності та енергії росту. За умов хорошого утримання та рясного годування молодняк досягає розмірів дорослої тварини у дворічному віці.


Палсхо досить скоростиглі. Вперше запліднити теличок за умови їх повноцінного розвитку можна у 1,5-літньому віці. Середній добовий удій однієї корови становить 3,5–4 л. Молочна продуктивність з віком корови (до 5 лактацій) має тенденцію до поступового збільшення. В хороших умовах утримання корови можуть експлуатуватись понад 10 років.


Статева активність бичків починається у віці старше року і зберігається на високому рівні ще 3–4 года. Потім вона значно знижується, і утримання тварин стає нерентабельним.


Порода палсхо має високі м'ясні якості. Відгодований молодняк можна забивати вже у 18-місячному віці. Забійний вихід добре вгодованих тварин становить до 58%. Але через нечисленність поголів'я, високу ціну й великий попит на мініатюрну худобу, молодняк цієї породи дуже рідко забивають на м'ясо.


Тварини палсхо дуже ефективно використовують пасовища. Завдяки своїм невеликим розмірам вони здатні пастися там, де велика худоба не зможе (фруктові сади, дачні ділянки, лісисті ділянки, гориста місцевість тощо).


Попит на мініатюрних палсхо значно перевершує пропозицію, тому вартість цього поголів'я дуже висока. Купити їх на нашій території поки що немає можливості.


Порода лоулайн ангус. Ці тварини є зменшеною копією повнорозмірної м'ясної худоби абердин-ангуської породи. Виведено мініатюрну породу у ХХ столітті внаслідок співпраці зоотехніків Австралії та Шотландії. У 1929 році фермер з Австралії помітив, що частина поголів'я стандартних абердин-ангусів з якихось причин виростають дуже маленькими, але зберігають усі ознаки породи.


Таким явищем зацікавилися фахівці й почали розводити карликових ангусів «в собі», залишаючи для подальшого розведення лише тварин найменшого розміру, які зберегли зовнішність класичної абердин-ангуської худоби. Так було отримано нову породу – австралійський лоулайн або лоулайн ангус (тобто низький ангус).


Тіло у представників цієї породи щільне, масивне, циліндричне, кістяк легкий. Голова невелика, легка, рогів немає. Очі середнього розміру, темні, овальні. Вуха короткі, стоячі, рухливі. Носове дзеркало чорного кольору.


Шия високо поставлена, коротка, мускулиста, особливо в бугаїв. Загривок низький, м'язистий. Спина рівна, довга, широка. Поперек довгий і широкий. Крижі прямі, трохи вищі за рівень пахолку, дуже м'язисті. Груди широкі й дуже глибокі, живіт об'ємний, підтягнутий. Вим'я невелике, вкрите рідкими та короткими волосками. Дійки короткі, конічні.


Хвіст товстий, короткий, але за рахунок коротких ніг досягає скакальних суглобів. Кінцівки короткі, товсті, дуже м'язисті. Копитний ріг щільний, чорного кольору. Шерсть коротка, густа. Типова масть чорна, але зрідка трапляються темно-коричневі тварини.


Статевий диморфізм виражений яскраво, бики масивніші й важчі за корів. Характерний тип конституції міцний. Тварини добре використовують пасовища, і найбільш рентабельним способом їх вирощування є цілорічне пасовищне утримання.


Висота в пахолку дорослого бика складає 100–105 см, корови – 95–100 см. Жива маса биків сягає 250–300 кг, корів – 200–250 кг. Окремі тварини можуть важити 350 кг.


Оскільки це худоба м'ясного напрямку, то їхня молочна продуктивність має значення лише в здатності корів забезпечити повноцінне випоювання телят. Це завдання корови виконують успішно. За добу корова дає в середньому 4–5 л молока жирністю близько 3,8%.


Утримувати телят найдоцільніше на підсосі, разом з матерями в загальному стаді. У разі пасовищного утримання молодняк швидко розвивається, нагулює значну м'язову масу та відзначається міцним здоров'ям.


Тварини скоростиглі, теличок можна вже парувати у віці 14–15 місяців. Бички здатні запліднювати з 12-місячного віку. Тільний період складає близько 285 днів з можливими невеликими відхиленнями в будь-яку зі сторін. Отелення зазвичай проходить без допомоги людини.


Новонароджене теля важить близько 15–19 кг. Бичків у 18-місячному віці вже можна забивати на м'ясо. Забійний вихід залежить від ступеня вгодованості та віку тварини й може становити від 58 до 65%. При цьому загальна маса кісток у туші не перевищує 17%.


М'ясо на поперечному розтині має «мармуровий» вигляд через численні жирові прошарки між м'язовими пучками. М'ясо низькорослих ангусів високо цінується в кулінаріїї. З нього готують вишукані поживні та делікатесні страви.


Ангуси лоулайн поширені в Австралії, Європі та США, на території України їх купити складно, оскільки в нас мармурову яловичину для ніжних і соковитих стейків отримують здебільшого від представників великих порід (абердино-ангуської, поліської, волинської тощо).


Якутська порода. Формально вважати цю породу карликовою не можна, оскільки її середній зріст у загривку становить близько 120 см, що не відповідає вимогам міжнародного стандарту (до 105 см). Але корівки цієї породи теж дуже маленькі й заслуговують на увагу як альтернатива великим.


Якутська порода була виведена в республіці Саха. Створювалась вона впродовж тривалого часу шляхом природної господарської селекції існуючого поголів'я за продуктивними ознаками та пристосованістю до суворого арктичного клімату й мізерної кормової бази.


Якутська порода ВРХ

Як порода вона сформувалась дуже давно. Ще у ХVIII столітті колоністи островів Вознесіння та Чириков, що знаходяться в затоці Аляска, завозили цих тварин для забезпечення своїх сімей молочними продуктами. На початку ХХ століття якутських корів на островах намагалися замінити продуктивнішими породами, але вони залишалися численними на материку – в Якутії. Наприкінці ХХ сторіччя їхня загальна кількість складала бльзько 480 тисяч голів.


На сьогодні кількість цих тварин дуже скоротилась. Налічується лише близько 2,5 тисяч чистопородного поголів'я. Здебільшого воно сконцентроване в господарствах арктичної частини Якутії, Евено-Битантайському улусі.


Зникнення аборигенної якутської породи сталося ймовірніше через незграбні спроби поліпшити цю породу шляхом масового схрещування з биками холмогорської та симентальської порід. Нащадки домашньої якутської худоби (ще близько 2 тисяч голів) в дикому стані живуть на острові Чириков, що належить Сполученим Штатам. У США існує навіть програма переселення цих тварин до регіонів зі сприятливішим кліматом.


Чистопородна якутська худоба має невеликі розміри: висота в загривку дорослих бугаїв досягає 110–125 см, зріст корів – 110–112 см. Жива вага биків – близько 500 кг, корови важать 350–400 кг.


Представникам якутської породи властива міцна або щільна (суха) конституція й навіть проміжні їх варіанти. Тіло «збите», приземкувате, шкіра товста, з великою кількістю підшкірної клітковини. Голова середнього розміру, пропорційна, з трохи вигнутим профілем. Очі невеликі, вузькі, вуха короткі, рухливі. Роги довгі, вигнуті, з гострими кінцями, спрямовані вгору.


Шия порівняно коротка, мускулиста. Загривок високий, часто роздвоєний, в бугаїв м'язистий. Спина рівна, коротка й широка, поперек короткий, широкий. Круп м'язистий, широкий, прямий. Хвіст середньої довжини, товстий. Груди широкі та глибокі. Живіт об'ємний. Вим'я у корів невелике, з короткими дійками, вкрите густою та довгою шерстю.


Кінцівки короткі, мускулисті. Копитний ріг щільний, темного кольору. Шерсть груба, довга, з густим підшерстком. Характерне забарвлення шерсті строкате або плямисте в різних варіаціях – сіре, біле, буре або коричневе з білими мітками. Линяння під час зміни сезону відбувається дуже швидко


Якутська порода належить до порід комбінованого напряму продуктивності. Від цих тварин одержують і молоко, і м'ясо. Середній добовий надій становить 5–7 л. Молоко корів якутської породи має дуже високу жирність та значний вміст білка. Середня жирність зазвичай становить 6%, але може сягати до 8%. Вміст білка – близько 3,6–4%. Такі показники підтверджують, що молоко якутських корів є дуже цінною сировиною для виробництва сиру, сметани та інших молочних продуктів. Високий вихід кінцевого продукту частково компенсує невисокий надій.


Під час отелення корова народжує одне телятко вагою близько 18–20 кг. Молодняк має високу життєздатність і за умови рясного годування швидко росте й розвивається. Розмірів дорослої тварини телята досягають у дворічному віці. Термін продуктивного використання корів досить значний і може становити від 10 до 14 років.


Заслуговує на увагу м'ясна продуктивність цієї породи. М'ясо, отримане від якутської худоби, має значну кількість дрібних жирових прошарків між пучками м'язових волокон, що на поперечному розрізі забезпечує мармуровість цього продукту і високо цінується споживачами. Забійний вихід добре відгодованих тварин дуже високий і складає до 60%.


Тваринам якутської породи властива дуже висока пристосованість до холодного клімату. За рахунок своїх морфофізіологічних особливостей вони здатні переживати значні морози (–40…50°С) в неопалювальних корівниках.


Представники якутської породи невибагливі до кормів і в пасовищний період можуть обходитись лише підніжним кормом, забезпечуючи при цьому господарство цільовою продукцією.


У цієї породи грубі корми перетравлюються й засвоюються повніше порівняно з представниками інших порід великої рогатої худоби. Така властивість розвинулась у процесі еволюції та тривалої адаптації до бідної кормової бази за рахунок довшого кишківника. В якутської худоби він у 1,5 раза довший, ніж у представників інших порід.


Завдяки адаптаційним фізіологічним пристосуванням ці тварини можуть вживати, ефективно перетравлювати та засвоювати корми дуже низької кормової цінності, такі як кора дерев, дрібні гілки, мохи, опале листя, зів'яла трава, що залишилася під снігом тощо. Відомий випадок, коли група тварин якутської породи випадково відбилася від стада й самостійно жила на підніжному кормі в тундрі взимку понад три місяці, доки була знайдена людьми.


Слід відзначити спокійний характер цієї породи та доброзичливе ставлення до людини. Биків-запліднювачів якутської породи можна використовувати на поголів'ях більш продуктивних, великих порід для підвищення адаптаційних властивостей їх молодняку до суворих умов клімату в північних регіонах, для поліпшення якісних показників яловичини або для збільшення жирності молока та вмісту в ньому молочного білка.


Якутська порода є, певне, найдоступнішою породою серед мініатюрних порід худоби.


Порода декстерЦя порода ймовірно походить від чорної худоби стародавніх кельтів універсального напряму продуктивності. Вона була виведена в Ірландії шляхом тривалої господарської селекції за продуктивними якостями та пристосованістю до гористого рельєфу, кормової бази та місцевого клімату.


Перші згадки про цих тварин в писемних джерелах датуються 1750 роком. Пізніше, у 1882 році, ця худоба потрапила до Англії, де зусиллями місцевих тваринників була вдосконалена. У 1886 році кілька тварин цієї породи демонструвались на сільськогосподарській виставці. У 1900 році англійці створили племінну книгу декстерів, куди були внесені цінні в племінному відношенні тварини, і на їх основі описаний стандарт.


Худоба породи кері

У наші дні існують два дуже різні за зовнішнім виглядом і продуктивністю варіанти цієї породи: нормального розміру – кері, яка переважно є молочною породою (у 1953 році вона навіть отримала приз на виставці великої рогатої худоби серед молочних порід!) і низькоросла, з короткими ногами й мордою – декстер, що має дуже хороші м'ясні якості.


Це дуже цікава в генетичному сенсі порода, яка не має однорідності. Через особливості її генетики вона може бути стабілізована й стати повністю однорідною, як більшість інших порід.


Назва породи походить від назви летального гена, що є у цих тварин. У гомозиготному домінантному стані (АА) ген «декстер» є летальним і спричинює значні патології плода. Таке теля має бульдогоподібну зовнішність і гине, ще не народившись (на 4-му – 8-му місяці тільності) або в перші дні після отелення (від патологій будови черепа та водянки грудної або черевної порожнин).


В гомозиготному рецесивному стані (аа) той же ген не має негативного впливу і зумовлює високу життєздатність молодняку, нормальний розвиток та звичайну зовнішність худоби кері.


У гетерозиготному стані, коли один і той же ген у парі знаходиться в домінантному та рецесивному стані Аа, цей летальний ген «декстер» викликає ахондроплазію – вкороченість ніг, морди та хвоста, зумовлює пухкий тип конституції та водночас істотно покращує м'ясні якості його носіїв. Таких тварин називають декстер.


Під час розведення «в собі» потомство декстерів завжди розщеплюватиметься на нормальних телят кері (аа – один рецесивний ген декстер («а»), принесений гаметою матері, другий рецесивний ген декстер («а»), принесений гаметою батька) і карликових декстер (Аа – від одного з батьків успадкована домінантна форма («А») гена декстер, а від іншого рецесивна форма («а») гена декстер), частина ембріонів (близько чверті від новонародженого молодняка) обов'язково буде гинути. Нормальних телят народжуватиметься близько чверті, а декстерів – приблизно половина.


У разі розведення худоби кері (аа) «в собі», весь молодняк буде нормальним, оскільки в їхньому генотипі відсутня домінантна форма гена декстер, що визначає карликовість або зумовлює смерть ембріонів. Тут спостерігається феномен: кері походять від декстерів-карликів (а не навпаки), але самі їх продукувати не здатні, до того ж вони не є карликами! Далі йтиметься про породу декстер, оскільки кері не вважається карликовою породою.


Деякі вчені вважають гетерозиготність худоби декстер патологією, а не породою. Але фермери не припиняють розводити цих тварин через їх високі м'ясні якості.


Порода ВРХ Декстер

Худоба декстер дуже низькоросла, дорослі бики досягають в загривку висоти 106–123 см, корови – 92–111 см. Жива маса биків – близько 475 кг, корів – 280–400 кг. Ці тварини здатні акліматизуватись як у холодному, так і в спекотному кліматі. Вовна коротка або середньої довжини, залежно від пори року. Найбільш характерне забарвлення вовни – чорне різних відтінків, хоча трапляються й коричневі особини. Серед поголів'я є як рогаті тварини, так і комолі.


Тип конституції – виключно рихлий, що зумовлено генетично комбінацією генів Аа. Кістяк легкий. Тіло бочкоподібне, з добре розвиненими м'язами та жировою тканиною. Голова вкорочена, маленька порівняно з тілом. Профіль рівний. Носове дзеркало чорне або темне, в тон основної масті.


У рогатих тварин роги товсті, короткі, спрямовані вбік і вгору чи вбік і вниз. Шия середньої довжини, високо поставлена. У самців дуже мускулиста. Загривок високий, роздвоєний, мускулистий. Спина рівна, широка, з добре розвиненими м'язами. У вгодованих тварин по лінії хребта м'язи утворюють канавку. Поперек короткий і широкий, добре обмускулений.


Маклоки широкі, з добре розвиненими м'язами. Круп короткий, широкий, прямий, добре обмускулений. Груди широкі та глибокі. Живіт об'ємний, трохи відвислий. Вим'я в корів невелике, вкрите короткою шерстю. Дійки короткі, конічні. Хвіст товстий, м'язистий, у довжину досягає скакальних суглобів задніх ніг. Кінцівки короткі, товсті, дуже мускулисті. Копитний ріг середньої щільності, здебільшого чорний.


Декстери дуже добре використовують пасовища та здатні нагулювати масу, використовуючи підніжний корм. Годування концентратами прискорює вирощування молодняку та відгодівлю дорослих особин, а також покращує якість м'яса, збільшуючи кількість жирових прошарків між м'язовими волокнами, що надає м'ясному зрізу виразний «мармуровий» вигляд.


Декстерам властива середня статевозрілість: бички здатні до запліднення з 12–14-місячного віку. В теличок, за умов хорошого утримання й достатнього годування, охота починається приблизно у віці одного року, але спаровувати їх рекомендовано не раніше 15–18-місячного віку.


Період тільності – як і в більшості корів – 285 діб. Але бувають відхилення від цього стандарту. Отелення в більшості випадків відбувається без допомоги людини. Телятка народжуються вагою близько 18 кг. Молочна продуктивність у різних стадах різна, від 6 літрів до 9 літрів на добу. Жирність молока – близько 4%.


Молодняк швидко росте й розвивається. За рясного годування бички досягають забійних кондицій у віці 18 місяців. Забійний вихід залежить від ступеня вгодованості та типу годування, він коливається від 55% до 70%. Такий високий забійний вихід зумовлений генетично завдяки невеликому об'єму кишківника та значному розвитку м'язової та жирової тканин. У відсотковому співвідношенні частка кісток у м'ясній туші становить близько 17–18%.


Порода декстер є доволі поширеною в світі, тому можна придбати її без особливих складнощів і на території України.


Дагомейська порода карликова худоба з'явилася дуже давно в невеликій африканській країні Дагомея (територія нинішнього Беніну). Точний час появи відстежити складно, але відомо, що наприкінці ХIХ століття ці тварини потрапили до Бельгії. Там вони спочатку мешкали в зоопарках, але поступово розмножились і поширилися на інші країни Європи.


Створили цю породу місцеві скотарі шляхом штучного відбору представників поголів'я, спрямованого на зменшення живої маси й розміру. Африканські скотарі були змушені регулярно (під час припливів та відливів) перевозити своїх корів на човнах на острови й назад, через що великі та важкі тварини не підходили для подібного транспортування. Так протягом тривалого часу і сформувалася мініатюрна дагомейська порода.


Дагомейська порода ВРХ

Тваринам властива міцна або міцна-ніжна конституція. Шкіра тонка, з чималою кількістю складок. Висота в загривку дорослого поголів'я становить: у корів – 80 см, в бугаїв – 90 см. Жива маса корів – близько 130 кг, биків – до 180 кг. Голова пропорційна, легка, з прямим профілем. Очі невеликі, темні, овальної форми. Носове дзеркало чорне, блискуче. Вуха середньої довжини, стоячі та рухливі.


Шия пропорційна, низько поставлена, тонка, мускулиста. Шкіра в нижній частині утворює дрібні складки. Загривок високий, але без властивого африканській худобі горба. Спина пряма, коротка, середньої ширини. Крижі дахоподібні, трохи звислі. Хвіст тонкий, середньої довжини. Живіт об'ємний, трохи відвислий у корів і підтягнутий у бугаїв. Груди неширокі, але глибокі.


Вим'я невелике, з циліндричними дійками. Кінцівки тонкі, м'язисті, пропорційні відносно розмірів тіла. Копитний ріг дуже твердий, тому потребує періодичного підрізування. У більшості тварин він чорного кольору. Вовняний покрив короткий і негустий. Колір вовни зазвичай однотонний чорний, проте зрідка зустрічаються тварини з коричневим або темно-сірим забарвленням.


Тварини мають низьку продуктивність і не можуть повноцінно використовуватись як продуктивні. Середній добовий надій однієї корови становить до 3 літрів молока. Цієї кількості продукту вистачає для повноцінного випоювання теляти. У корів дагомейської породи період лактації є відносно коротким. Після п'яти місяців надої істотно знижуються, а через рік, якщо корова не народила нове теля, продукування молока в неї повністю припиняється.


М'ясні якості цих тварин також невисокі через невелику живу масу та порівняно слабо розвинені м'язову й жирову тканини. Здебільшого дагомеїв утримують не як сільськогосподарську худобу, а як декоративних тварин або тварин-компаньйонів.


Представники дагомейської породи дуже доброзичливі, вони швидко звикають до господарів. Ці міні-корівки невибагливі, можуть задовольнятися мізерним раціоном, добре реагують на пасовищне утримання. Взимку в європейському кліматі вони потребують теплого корівника.


Нині дагомейська порода стала нечисленною. Вона мало поширена в світі, лише поодинокі тварини утримуються в зоопарках різних країн та у приватних господарствах. На батьківщині дагомеїв, в Африці цих тварин теж лишилось небагато. З цих причин купити дагомейських корів в Україні дуже складно.


Кубинська порода є однією з найдрібніших у світі продуктивних порід великої рогатої худоби. Оскільки на Острові Свободи з молочними продуктами після революції 1959 стало складно (навіть у сільській місцевості не більше 11% населення вживають молоко регулярно), її основне призначення – забезпечувати потреби сім'ї в молоці й молочних продуктах та водночас не потребувати багато корму й задовільнятись обмеженими площами для випасу й утримання.


Усім цим вимогам відповідає кубинська карликова порода. Власники карликових кубинських корів у провінції Пінар-дель-Ріо часто називають їх «садовими коровами» з причини скромних потреб у площі для утримання та кормах.


Висота в загривку дорослого поголів'я – від 89 см до 105 см. Жива вага – від 150 кг до 200 кг. Статевий диморфізм виражений досить яскраво, бики помітно більші, масивніші за корів і норовистіші на вдачу. Характерні типи конституції – міцна та міцна-суха. Форма тулуба – притаманна молочним породам худоби. Кістяк легкий, добре розвинений. Шкіра тонка, в деяких місцях утворює складки. 


Кубинська порода ВРХ

Голова пропорційна, легка, з прямим профілем. Очі великі, овальної форми. Вуха середньої величини, рухливі, стоячі. Носове дзеркало чорне або темно-коричневе, блискуче. Роги довгі, з гострими кінцями, середньої товщини, спрямовані в сторони та вгору, вилоподібної форми. Шия середньої довжини, тонка, мускулиста, в нижній частині є дрібні складки. Загривок невисокий, вузький. У бугаїв масивна шия переходить у м'язистий загривок.


Спина рівна, довга, вузька. Поперек короткий, широкий. Маклоки широкі, слабо обмускулені, круп дахоподібний, прямий. Хвіст тонкий, довгий, його кінець сягає нижче рівня скакальних суглобів. Живіт об'ємний, з добре розвиненою системою травлення. Вим'я об'ємне, з великим запасом (це задня частина вимені, розмір якої впливає на надій), вкрите рідкою короткою шерстю. Дійки тонкі, довгі, циліндричної або конічної форми. Груди середньої ширини, глибокі.


Кінцівки тонкі, м'язисті, пропорційні до розмірів тіла, середньої довжини. Копитний ріг міцний, чорний, у разі стійлового чи іншого малорухливого способу утримання потребує періодичного підрізування. Вовняний покрив короткий, негустий. Колір вовни в більшості представників кубинської породи однотонний чорний, сірий або палевий з переходами в різні відтінки.


Тварини добре пристосовані до умов спекотного, вологого клімату. В умовах нашої кліматичної зони поголів'я потребує взимку теплого корівника.


М'ясна продуктивність кубинської карликової породи дуже низька: через незначну живу масу тварин господарі отримують невеликий забійний вихід та невеликий відсоток м'яса в туші. Що стосується молочної продуктивності, то вона, враховуючи невеликі розміри корів, досить висока: від однієї корови при хорошому годуванні та триразовому доїнні можна отримати за добу 5–7 л молока жирністю 3,8–3,2%.


Фізіологічної зрілості телички досягають після 18-місячного віку. І з цього часу можуть бути запліднені без будь-якої шкоди для їхнього власного розвитку. Бички здатні до розмноження, починаючи з однорічного віку, але з репродуктивною метою їх краще використовувати після досягнення ними 14–16 місяців.


Корови за отелення приносять зазвичай одне телятко. Пологи проходять порівняно легко завдяки широкому тазу корів і дрібноплідності цієї породи. Вага новонародженого теляти становить лише 10–12 кг. Молодняку властива висока життєздатність. За нормальних умов утримання та при повноцінному годуванні новонароджені телята майже 100% виживають та швидко розвиваються. Позитивний вплив на розвиток молодняку, стан здоров'я тварин та їхню продуктивність має пасовищне утримання поголів'я.


Розводять цю породу на острові Куба, але й там вона є нечисленною, тому придбати карликових кубинських корів деінде дуже складно.


Порода хайленд виведена в Шотландії шляхом тривалої господарської селекції на пристосованість тварин до суворого клімату та мізерної кормової бази. Хайленд є однією з найдавніших порід великої рогатої худоби, що дійшла до наших днів. Цих тварин розводили шотландські скотарі переважно для м'яса і продавали на ринках біля Англії.


Племінна книга хайлендської породи була започаткована в 1885 році. У ній описані два типи тварин цієї породи: острівний та материковий. У 1841 році переселенці з Шотландії завезли хайлендів до Австралії, а в 1880 – до Канади. Проте масове розведення поголів'я в світових масштабах розпочалося в двадцятих роках минулого століття. У середині ХХ століття в багатьох країнах (Данії, Фінляндії, США, Канаді та ін.) з'явилися товариства любителів хайлендської породи, асоціації заводчиків, клуби з розведення цих тварин.


До появи спалахів коров'ячого сказу (BSE) у Великій Британії, багато країн активно торгували між собою племінною спермопродукцією хайлендів, але зараз, з метою мінімізації ризиків, подібна практика трапляється рідше.


Представники породи мають дуже примітну, ніби іграшкову зовнішність. В них широка й коротка морда, дуже довга вовна та великі роги, завдяки чому ці тварини стали популярними в різних країнах.


У наш час порода хайленд користується в світі значним попитом, особливо в США, Канаді, Фінляндії, Норвегії, Англії, Шотландії та Австралії. У Великобританії поголів'я хайлендів налічує близько 15 тисяч голів, у Канаді та США сумарно – близько 11 тисяч, у Фінляндії – приблизно 13 тисяч голів.


Обидва різновиди цих тварин (дрібна острівна та більша нагірна), що існували раніше, через безконтрольне розведення втратили свої відмінності, і нині все поголів'я стало однорідним.


Висота в загривку дорослих бугаїв-запліднювачів складає від 106 до 120 см, корів – від 90 до 106 см. Жива вага хайлендів, всупереч їх невеликому зросту, є досить значною як для мініатюрної худоби: бики важать близько 800 кг, корови – до 500 кг.


Найпоширеніші типи конституції в хайлендської худоби – міцний та міцний-грубий. Кістяк легкий, міцний, добре розвинений. Шкіра товста або середня за товщиною, з добре розвиненою підшкірною клітковиною.


Хайлендська порода ВРХ

Тіло компактне, коротке, присадкувате. Голова невелика, з короткою лицьовою частиною та широким лобом. Очі середнього розміру, овальні, темні. Вуха короткі, рухливі, стоячі, дуже оброслі вовною. Роги середньої товщини, дуже довгі, з гострими кінцями, спрямовані в сторони та вперед, вилоподібні. Носове дзеркало темне, найчастіше коричневе або чорне, не обов'язково в тон основної масті.


Голова вкрита довгою шерстю, на лобі утворюється характерний довгий чубчик, що закриває очі та половину морди. У разу утримання в холодному кліматі чубчик захищає очі та передню частину голови від вітру й снігу. Шия високо поставлена, коротка, мускулиста, але не масивна. Загривок високий, широкий, роздвоєний.


Спина широка, рівна, коротка. Поперек короткий і широкий. Круп м'язистий, середньої наповненості, прямий. Таз широкий. Загривок і крижі приблизно однакові за висотою. Хвіст високо поставлений, товстий, середньої довжини. Груди помірно широкі й глибокі. Живіт великий, трохи відвислий. Вим'я у корів невелике, вкрите густою та довгою шерстю. Дійки короткі, конічні.


Кінцівки пропорційні до тіла, товсті, з добре розвиненими м'язами, сильно оброслі вовною, часто вовна звисає на копита. Копита чорні або темно-коричневі, вузькі, гострі, з твердим копитним рогом. За умов пасовищного утримання копитний ріг поступово стирається й вимагає підрізки.


Вовна дуже довга, верхня покривна шерсть, рівна або хвиляста, досягає 20 см завдовжки. Під довгою шерстю знаходиться коротке й густе підшерстя. Зовнішня шерсть жирна і слугує захистом від опадів та вітру. Підшерстя густе й пухнасте, воно зберігає тепло тварини.


Колір вовни здебільшого однотонний і може мати майже будь-який відтінок. Найбільш поширені тварини з чорною, коричневою, рудою, сірою, білою, бежевою шерстю.


Показники молочної продуктивності в хайлендської породи доволі скромні: за добу корова дає близько 5 л молока жирністю 3,5–4%. Цієї кількості вистачає лише для повноцінного харчування теляти.


Вперше запліднювати теличок можна не раніше 18-місячного віку. Період вагітності триває 285 днів. Зазвичай народжується 1 теля, але іноді бувають і двійні. Вага новонародженого залежить від віку та розміру корови, вона становить від 16 до 21 кг. Молодняк має високу життєздатність і після висихання може утримуватися разом з матір'ю.


Найкращим способом вирощування молодняку є безприв'язне утримання телят на підсосі впродовж 6–7 місяців після народження. Завдяки якісному годуванню молодняк швидко розвивається та набирає вагу. До забою бички готові у дворічному віці. Забійний вихід залежить від вгодованості та віку. У середньому вона становить близько 55%.


М'ясо містить дуже мало жиру та має високі смакові якості. Корови за умов повноцінного, достатнього годування та комфортного утримання зберігають здатність розмножуватись до 14–16 років. Бугаї втрачають активність з досягненням віку старше 5–7 років. Корови приносять телят один раз на рік.


У відповідь на спокійне, доброзичливе ставлення хайленди демонструють миролюбність до людини і не виявляють агресії до інших домашніх тварин. Представники породи швидко звикають до господарів, свого подвір'я, режиму дня та прізвиська.


Хайлендська худоба дуже добре пристосована до холодного клімату і здатна цілий рік обходитись без приміщення. Корівник потрібен лише для перебування в ньому корів з новонародженими телятами впродовж перших тижнів їхнього життя. Завдяки високим адаптаційним здібностям ці тварини без особливих проблем пристосовуються до теплого клімату, демонструючи при цьому хорошу продуктивність.


Стійловий спосіб утримання небажаний для представників цієї породи. Найбільш рентабельний варіант їх вирощування – пасовищний. До того ж взимку хайленди здатні діставати собі траву на пасовищі навіть з-під снігу. Але щоб отримати хороші результати з продуктивності, краще годувати їх взимку звичайними кормами, а не створювати умови, коли тварини змушені самостійно добувати собі корм.


Хайлендських бугаїв можна використовувати як покращувачів місцевого поголів'я корів північних регіонів з метою прищепити молодняку більшу пристосованість до суворого клімату.


Тварин хайлендської породи можна вільно купити в багатьох країнах світу. Ціни залежать від різних факторів, але в середньому молодняк коштує близько 1000 доларів за голову. В Україні ця порода як продуктивна не використовується.


Карликові буйволи не були виведені людиною. Вони є продуктом самої природи, результатом природного добору та особливих умов життя, які забезпечили ізоляцію від їх великорозмірних родичів. Дрібні габарити цих тварин дуже зручні для життя в лісі та гірській місцевості. Карликові буйволи походять з Індонезії та Філіппін.


Буйвіл аноа

Буйвіл аноа мешкає в незайманих лісах індонезійського острова Сулавесі. Існують два його види, один з яких живе в заростях гірської місцевості (гірський аноа), а інший – у рівнинних лісах (рівнинний аноа). Гірські буйволи аноа зовсім невеличкі: самці важать не більше 150 кг, самки – до 100 кг. Рівнинні карликові буйволи аноа трохи важчі: вага самок – від 140 до 160 кг, самців – у межах 280–300 кг.


Висота биків у пахолку – близько 80 см, корови ще нижчі. Зовні ці тварини нагадують антилоп. Вовняний покрив у них чорного кольору, короткий. Господарського значення аноа не мають, тому в неволі їх утримують лише в зоопарках.


Інший карликовий буйвіл тамарау зустрічається в природі лише на острові Міндоро (Філіппінський архіпелаг). Зовні ці тварини нагадують звичайних великих буйволів, але значно менших розмірів. Висота в загривку представників тамарау – близько 100 см, жива вага буйволиць – близько 200 кг, буйволів – до 300 кг. Забарвлення шерсті – чорне або буро-чорне. Роги, як і в повнорозмірних буйволів, товсті, трикутні на поперечному зрізі, зігнуті й направлені назад.


Буйвіл тамарау

Нині буйволи тамарау стали нечисленними, і поголів'я цього виду продовжує постійно зменшуватися через скорочення площі диких лісових масивів. Тамарау також не мають господарського значення і в неволі утримуються лише в зоопарках.


Існують ще кілька порід великої рогатої худоби, які формально не можна віднести до карликових, але їх представники теж мають невеликі розміри й можуть зацікавити власників приватних ферм через свою порівняно високу продуктивність. Це джерсейська, червона горбатівська та деякі інші породи.


Червона горбатівська порода була виведена в Росії, у Нижньогородській губернії, у ХІХ столітті, але офіційно визнана лише в 1926 році. Породу отримали внаслідок схрещування місцевих невибагливих корів і продуктивніших тірольських биків з подальшим відбором найбільш вдалих помісей і розведенням їх «у собі». До того ж відбір проводився не тільки за господарсько цінними якостями, а й по масті: для розведення залишали лише  молодняк з червоним забарвленням шерсті. Назва породи склалася з двох слів: масті тварин та місцевості, де було виведено породу – Горбатівського повіту.


Червона горбатівська порода ВРХ

Доросле поголів'я має невеликі розміри, висота в загривку представників породи складає від 118 до 130 см, жива маса корів – близько 480 кг, биків – до 800 кг. Статевий диморфізм добре помітний, бики значно більші за корів.


Червона горбатівська є породою подвійного напрямку продуктивності. Її представники мають гарні м'ясні якості: забійний вихід – до 65%. Молодняк досягає забійних кондицій не пізніше 18-місячного віку, за умови хорошого годування бички здатні набирати до 1 кг добового приросту. Молочна продуктивність цих корів також цілком задовільна. Середній надій за лактацію становить 3500–4000 л молока жирністю 4,1–4,3%.


Порода невибаглива, має міцне здоров'я й добре пристосована до умов помірного клімату та кормової бази європейської частини РФ.


З 1990 року чисельність тварин почала помітно зменшуватися через повальну голштинізацію поголів'я молочних ферм. Нині вона вважається нечисленною.


Джерсійська породаЦе одна з найстаріших порід великої рогатої худоби в світі, відома ще з 1700 року, про що свідчать перші письмові згадки про неї. Саме відтоді й донині існує заборона схрещувати джерсійських тварин з представниками будь-яких інших порід. Назва породи походить від назви острова Джерсі, де вона була сформована шляхом тривалої господарської селекції.


Джерсійська порода ВРХ

Жива вага дорослих корів становить від 400 до 500 кг, биків – від 540 до 820 кг. Висота в пахолку – від 125 до 130 см. Будова тіла є характерною для молочної худоби. Молочна продуктивність становить 5000–6500 літрів молока за 305 днів лактації, а особливою властивістю молока є високий показник його жирності – близько 6%. Молоко джерсійських корів – цінна сировина для виробництва різних молочних продуктів.


Джерсійська порода надзвичайно поширена у світі. І хоча чистопородних її представників знайти в Україні практично неможливо, та напівкровки й помісі з характерним чорним носом теж користуються неабияким попитом. Придбати теличок можна за 20–25 тис. грн, дорослу корову продають за ціною 1 тис. $ й більше, залежно від віку тварини.


Оскільки ціни на мініатюрну худобу дуже високі, розведення таких тварин може стати прибутковим напрямком тваринництва. А з урахуванням усіх переваг цих корів, а також змін у демографічній й соціально-економічній ситуації в сільській місцевості, за доступної ціни вони були б дуже затребувані серед певної категорії населення.


Маленька корівка може використовуватись не лише як продуктивна тварина, що дає цінні продукти харчування, але й цілком придатна стати окрасою подвір'я чи просто домашнім улюбленцем, твариною-компаньйоном. Важливо й те, що в нашій країні ця бізнес-ніша зараз не зайнята. Усі ці фактори створюють передумови для розведення мініатюрної худоби як перспективного та вигідного бізнесу.


Віталій Чугуєвець


Поділитись в соцмережах:

Текст повідомлення*
Защита от автоматических сообщений