Породи напівтонкорунних овець

Перегляди: 143
26.05.2020

Напівтонкорунні вівці, як представники одного з виробничих напрямів вівчарства, є важливими постачальниками сировини у багатьох галузях промисловості. Їх породи, залежно від ступеня вираженості м'ясного чи вовнового напряму продуктивності, умовно поділяють на вовно-м'ясні, м'ясо-вовнові скоростиглі та помісні.


М'ясо-вовнові породи овець мають яскраво виражену м'ясну продуктивність і водночас дають багато однорідної напівтонкої або напівгрубої вовни. Така шерсть придатна для виготовлення як високоякісної тканини, так і технічного сукна. Зазвичай ні барани, ні вівці напівтонкорунних порід не мають рогів, хоча трапляються винятки. Обидві статі вирізняються добре розвиненою мускулатурою й значними розмірами тіла. За умов достатнього поживного годування молодняк швидко росте, а дорослі тварини легко набирають вагу. Забійний вихід складає близько 50–55% (залежно від вгодованості тварини); м'ясо соковите, калорійне, з привабливими смаковими якостями та майже невідчутним специфічним запахом. 


Розвиток напівтонкорунного вівчарства розпочався кілька століть назад у Великобританії. Пізніше, у ХIХ столітті, багато країн здійснювали імпорт м'ясошерстих овець і на їх основі створювали свої комбіновані породи. Так, за участю англійської поголів'я була виведена порода корідейл у Новій Зеландії, у Франції отримали породу прекос, у Канаді – породу ромнілет, в Австралії – полварс, у США – породи монтадейл, таргі, колумбія, ромельдейл, панама, в Російській імперії – російську довгошерсту, куйбишевську, горьківську, дегереську, північнокавказьку та інші. 


Залежно від довжини вовняного покриву ці породи умовно поділяють на довгошерсті (з довжиною шерсті 10 см і більше) та короткошерсті (з вовною завдовжки  до 10 см). У створенні багатьох порід використовувались англійські довгошерсті вівці порід ромні-марш або лінкольн. Для виведення короткошерстих порід застосовували англійських овець порід оксфордшир, гемпшир, шропшир та інших.


Лінкольнські вівці

Порода лінкольн є однією з класичних. Походить вона зі сходу Англії, з графства Лінкольншир, де, завдяки сформованим сприятливим кліматичним умовам, вівці мали змогу майже цілорічно пастися на якісному травостої. Порода сформувалася близько 250 років тому внаслідок схрещування лейстерських овець з місцевим поголів'ям і ретельного відбору найбільш продуктивних нащадків.


Графство Лінкольншир

Представники породи лінкольн – це досить великі тварини: жива вага дорослих баранів досягає 130–160 кг, вівцематок – бльзько 80–90 кг. Декотрі особини можуть виростати й більшими: зустрічаються вівцематки вагою до 120 кг, а на одній з сільськогосподарських виставок у Англії був продемонстрований баран цієї породи вагою 300 кг! Ягнята за правильного годування ростуть швидко і в однорічному віці можуть досягти ваги близько 90 кг. 


Графство Лінкольншир

Від тварин лінкольнської породи отримують рекордні настриги вовни: 5–6 кг з овець і до 8–10 кг з баранів. Вихід митої вовни: 55–65%. Вовна у цих овець дуже довга, за період між попередньою і наступною стрижками вона відростає на 30–40 см. Волокна міцні, блискучі, з великою звивистістю. І пухові волокна, і криючі мають біле забарвлення. Косиці легко розпадаються. Рунна вовна вкриває майже все тіло й ноги вівці. На вухах і голові можуть бути невеликі чорні мітки.


Вовна лінкольнських овець

Конституція у більшості представників лінкольнської породи – міцна. Тулуб довгий, з рівною широкою спиною та прямими крижами. Грудна клітка широка, глибока, живіт об'ємний, але не відвислий. Загривок широкий, роздвоєний. Шия товста, м'язиста, середньої довжини. Голова клиноподібна, рогів немає ні у самок, ні у самців. Морда вкрита короткою покривною шерстю. Рунна шерсть доходить до потилиці, а на голові утворюється чубок з довгих покривних волосків. Вуха товсті, стоячі, дуже рухливі, вкриті короткою покривною шерстю. Через довгу вовну очей тварини не видно, і всі контури тіла ледь проглядаються. Ноги поставлені широко, м'язисті, рівні, відносно довгі, з міцним копитним рогом. Неправильна постава кінцівок у чистопородних особин зустрічається рідко. Шкіра товста, але еластична.


Лінкольни моноестричні, шлюбний період у них настає сезонно, один раз на рік – наприкінці літа або восени. Приплід зазвичай складається з одного ягняти, двійні трапляються рідко. В кращих отарах на 100 вівцематок отримують 115–120 ягнят.


Внаслідок особливостей свого походження ця порода досить вимоглива до якості годування та умов утримання. Також лінкольнським вівцям досить важко призвичаїтися до посушливого жаркого клімату й морозних зим. У випадку ранніх окотів лінкольнам обов'язково потрібен облаштований тепляк, інакше частина їх ягнят загине від холоду. У несприятливих для них умовах ці вівці не можуть повною мірою розкрити свій породний потенціал: темпи зростання молодняка знижуються, а продуктивність дорослих особин виявляється нижчою за можливий рівень. Тому в наших умовах розводити чистопорідних лінкольнських овець невигідно, доцільніше утримувати їх помісі з місцевими вівцями. Для розведення в нашому кліматі був створений більш витривалий кубанський заводський породний тип лінкольнів, який зберіг основні характерні риси вихідної породи, але набув неабияку здатність пристосування до утримання в місцевих умовах.


Порода ромні-марш також походить з Англії. Створювали її протягом декількох століть селяни графства Кент. Назва породи пов'язана з найменуванням місцевих рівнин, на яких паслися вівці. Це великі, скоростиглі тварини з м'ясним типом будови тіла. Вага дорослих баранів досягає 120–130 кг, вівцематок – близько 70–90 кг. Щоденний приріст ягнят у підсисний період: 200–300 г. Молодняк у чотиримісячному віці важить 32–35 кг, у семимісячному – від 40 до 45 кг, в рік – близько 65–70 кг.


Вівці ромні-марш

Ця порода – одна з найвитриваліших, вона добре пристосована до сирих пасовищ і дощового клімату. Тварини характеризуються міцною конституцією, пропорційною, гармонійною статурою. Тулуб у овець ромні-марш широкий, спина зазвичай рівна, загривок невисокий, поперек довгий і широкий, крижі широкі, рівні. Груди глибокі й широкі. Окости добре наповнені, ноги рівні, м'язисті, копитний ріг білий. Хвіст довгий, без жирових відкладень. Шия тонка, коротка, з високою поставою. Голова легка, широка, профіль рівний. І барани, і вівці – комолі (безрогі). Вуха в них відносно короткі, стоячі, товсті. Вовна біла, завдовжки до 20 см. Рунна вовна – однорідна, штапельної структури, вона майже повністю вкриває усю тварину: на голові сягає рівня очей, а на ногах дістає до скакального і зап'ястного суглобів. 


Графство Кент

За достатнього й якісного годування та утриманні в хороших умовах вівці цієї породи демонструють високу подвійну продуктивність. Настриг вовни від дорослого барана становить 6–7 кг, від вівцематки – близько 4 кг. Вихід митої вовни – понад 52%. Забійний вихід овечих туш – близько 55%.


Графство Кент

Представники породи ромні-марш моноестричні, сезон парування розпочинається наприкінці літа й продовжується до кінця осені. Плодючість вівцематок невисока, переважно вони народжують по одному ягняті, здерідка  двох. Від 100 маток отримують 120–125 ягнят.


Вівці ромні-марш

Чистопородні вівці, яких розводять у нашому кліматі, схильні до гіповітамінозу А. Особливо гостро відчувають нестачу в кормах цього вітаміну щойно відлучені ягнята та молодняк до півторарічного віку. Тому з метою профілактики рекомендується вводити їм спеціальні вітамінні підживлення.


Порода корідейл отримала свою назву від ферми Корідейл (Corriedale) у Новій Зеландії, де вона була виведена шляхом парування баранів лінкольнської породи та мериносових овець. Серед помісних тварин здійснювався жорсткий відбір за продуктивними характеристиками. Активна робота по створенню цієї породи овець проводилася протягом двох десятиліть, з 1880 по 1910 рік. І кропітка, наполеглива праця вівчарів – її творців, Джеймса Літла, Вебстера, а згодом Девідсона, завершилася успіхом. У 1914 році навіть було створене об'єднання з розведення цієї породи.


Нова Зеландія

Вівці породи корідейл мають такі характеристики: це безрогі тварини; голова у них легка, клиноподібна, вкрита густою рунною вовною до рівня очей; профіль прямий. Морда представників цієї породи вкрита короткою покривною шерстю. Очі невеликі, мигдалеподібні. Вуха товсті, стоячі, середньої величини. Тіло масивне.


Вівці корідейл

Більшість породистих тварин мають міцну або міцну-грубу конституцію. Грудна клітка глибока, широка, спина рівна, без провисань або горбів, поперек довгий і широкий, крижі широкі, рівні. Живіт об'ємний, підтягнутий, знаходиться на одному рівні з грудною кліткою. Окости добре наповнені, ноги міцні, м'язисті, відносно довгі, з міцним копитним рогом білого кольору. Хвіст довгий, без жирових відкладень. У ранньому віці його рекомендується коротко обрізати.


Вівці лінкольнської породи

Рунна вовна вкриває усе тіло й ноги тварин до рівня трохи нижче скакальних і зап'ястних суглобів. Представники породи корідейл – середні за розміром вівці: жива вага дорослих баранів складає 70–85 кг, а вівцематок – біля 60–70 кг. Молодняк швидко набирає вагу й у 8–10 місяців готовий до забою. Забійний вихід туші добре вгодованих дорослих овець становить 55–57%.


Мериносовий баран

Вовна має біле забарвлення, довжина волокон більше 10 см. Настриг напівтонкої вовни з барана – близько 5,5–6,5 кг, з вівцематок – в середньому 4,5–5 кг. Вихід митої вовни – до 60%. Вовна однорідна, густа, дрібнозвивиста, з товщиною волокна 25–27 мкм. 


Породі властива сезонність у прояві охоти восени. Більшість маток приносять одне ягня на рік. Двійнята народжуються здерідка, їх кількість залежить від рівня вгодованості батьківського стада на початок злучної кампанії. Від 100 маток отримують від 105 до 130 ягнят за окот.


Настриг овечої вовни

Вівці цієї породи краще себе почувають у сухому кліматі, ніж у вологому. До якості корму вони невибагливі, можуть продуктивно використовувати будь-які пасовища, крім болотяних.


Корідейльських баранів нерідко використовують для покращення поголів'я у низькопродуктивних отарах. Особливо хороші результати отримують від схрещування корідейлів з прекосами.


Породу полварс створили в Австралії (західна область штату Вікторія) і Новій Зеландії шляхом схрещування представників порід лінкольн та австралійський меринос. Работа по виведенню породи проводилась наприкінці ХIХ століття. Спочатку отримали помісних овець, а потом схрестили їх з чистими мериносами. 


Лінкольнські вівці

Довгий час цих помісних тварин розводили «в собі» та ретельно бракували тих особин, які не влаштовували творців своїми певними показниками (продуктивність, будова тіла, плодючість тощо). Таким чином, створена порода полварс по ступеню спорідненості є на ¼ линкольном і на ¾ австралійським мериносом.


Мериносовий баран

Характерними для даної породи є наступні критерії: тварини мають біле забарвлення, безрогі, великі. Жива вага баранів коливається від 90 до 125 кг, овець – від 60 до 80 кг. Тіло масивне, бочкоподібне. Груди глибокі й широкі, живіт підтягнутий, спина рівна, широка, загривок високий, роздвоєний, поперек середньої довжини, широкий. Крижі широкі, добре обмускулені. Хвіст довгий, без жирових відкладень. Ноги міцні, рівні, відносно короткі. Копитний ріг міцний, білий. Шия коротка, товста, високо поставлена. Голова масивна, широка, повністю покрита густою рунною шерстю до рівня очей і підборіддя. Профіль злегка вигнутий. Вуха стоячі, короткі, у нестриженої тварин видно тільки їхні кінці. Шкіра товста, на грудях і біля хвоста утворює складки.


Вівці полварс

Вовна однорідна, довга (11–15 см), середньої щільності. Руно штапельне, має особливу будову: штапелі, що розташовані вище на корпусі тварини, перекривають нижні. Внаслідок цього утворюється малопроникна для вологи й різноманітних засмітнень структура руна. Настриг вовни від барана становить 6–9 кг, від вівцематок – 3,5–5,1 кг. Тонина вовни: 23–26 мкм. Вихід митої вовни відносно великий: 60–73%. Немита вовна містить значну кількість ланоліну. У баранів він білого кольору з ледь блакитним відтінком, а у овець – білий з жовтизною.


Австралія

Охота в маток настає раз у рік, під кінець пасовищного сезону. Зазвичай народжується одне ягня. На 100 вівцематок отримують 115–120 ягнят. Усім маткам властиві хороші материнські якості та висока молочність, яка сприяє швидкому росту й розвитку ягнят. Середня вага ягнят при відлученні у віці 115 днів становить 28–34 кг (залежно від часу ягніння, віку вівцематки й кількості ягнят у посліді).


Вівця з ягням

Порода широко розповсюджена не лише в Австралії, а й в іншиих країнах світу.


Австралія

Одна з найцікавіших за своїми зовнішніми ознаками напівтонкорунна, довгошерста порода овець – валлійська чорноноса. Створена вона була відносно недавно, офіційне визнання отримала у 1963 році, хоча формувалась природним шляхом, на основі місцевого поголів'я та імпортованих у 1877 році з Англії й Німеччини котсвольдських овець, протягом більш ніж ста років. Батьківщина її – Швейцарія, область Вале, що й вплинуло на назву породи.


Швейцарія, Вале

Відмінною особливістю цих тварин є їх зовнішній вигляд, завдяки якому валлійських чорноносих неможливо сплутати з рештою овечих порід. Забарвлення основного тону вовняного покриву – біле, а морда, вуха, копита, нижня частина передніх кінцівок, скакальні й зап'ясткові суглоби, а також внутрішня сторона хвоста – чорні. Як барани, так і вівцематки валлійської породи мають роги. Роги в них довгі, направлені в сторони, закручені на зразок гвинта або штопора, а не спірально, як у решти порід. 


Баран валлійської чорноносої породи

Ріг білого кольору. Голова масивна, широка, з короткою мордою, профіль вигнутий, тупий. Морда коротка, вкрита густою шерстю до рівня носа. Вуха середньої довжини, стоячі, товсті. Шия коротка, товста, низько посаджена, з добре розвиненими м'язами. Хвіст довгий, не має жирових відкладень, низько посаджений. Спина рівна та широка, загривок низький, поперек короткий, широкий, крижі прямі, м'язисті. Груди широкі й глибокі, тіло бочкоподібне, з об'ємним животом. Таз широкий. Ноги відносно короткі, товсті, широко поставлені, м'язисті. Окости навіть у средньовгодованих особин добре наповнені.


Вовна довга, за період між стрижками відростає на 20 см. Тонина: близько 29–31 мкм. Руно однорідне, після стрижки воно легко розділяється на косиці, завитки великі. Першу товарну вовну від молодняка можна отримати у віці 6 місяців. Дорослих тварин стрижуть двічі на рік: наприкінці весни, після встановлення стабільно теплої погоди, та наприкінці літа, з таким розрахунком, щоб до настання осінніх холодів вовна могла відрости мінімум на 6 см. Від дорослого барана настригають 4–4,5 кг вовни, від вівці – близько 3,5–4 кг. Вихід митої вовни складає до 58%.


Швейцарія

Валлійські вівці доволі великі тварини: дорослий баран важить близько 80–125 кг, вівцематка – від 70 до 90 кг. Висота у пахолку: у баранів – біля 80 см, у овець – від 70 до 75 см. Забійний вихід туш дорослих вгодованих особин у середньому становить 55%. М'ясо дуже високої якості, містить мало жиру. Молодняк відносно пізньостиглий, в однорічному віці середня вага баранчика: 60–65 кг, ярки: 50–55 кг. Парувати ярок рекомендується не раніше 18-місячного віку. 


Валлійським вівцям властива сезонність розмноження. Злучна кампанія проходить з кінця літа до середини осені. Плодючість у них вище середньої: на 100 вівцематок отримують 140–200 ягнят. Вівцематки мають добре розвинені материнські якості та високу молочність, яка дозволяє молодняку в підсисний період швидко набирати вагу й розвиватися. Добові прирости ягнят у перші місяці життя складають 200–250 г. Згодом темпи зростання істотно знижуються.


Ягнята

Представники породи добре пристосовані до життя в суворому гірському кліматі з сильними вітрами і морозними зимами. Що стосується годування, то тварини можуть показувати хорошу продуктивність, задовольняючись лише пашею в пасовищний період або сіном в зимовий час. Але якість такого корму має бути високою. Якщо немає можливості це забезпечити, то нестачу поживних компонентів можна компенсувати шляхом згодовування вівцям концентратів і соковитих кормів.


Куйбишевська порода овець була створена у першій половині минулого століття (1936–1948 роки) у вівчарських господарствах Куйбишевської області РРФСР зоотехніками Кошкінського державного племрозплідника під керівництвом О.В. Васильєва. Метою створення породи було отримання пристосованих до місцевого клімату (спека, посушливе літо і морозна, волога зима) напівтонкорунних овець з хорошими м'ясними характеристиками. Для виведення породи застосовували метод відтворювального схрещування. Місцевих черкаських вівцематок (невелика аборигенна порода Самарської області) парували з баранами породи ромні-маршПотім помісі другого й третього поколінь розводили «в собі» у місцевих кліматичних умовах і відбирали найбільш продуктивних тварин для подальшого розведення.


Куйбишевські вівці

Внаслідок більш ніж десятирічної праці автори породи отримали овець з наступними характеристиками: тварини середні за розміром, баран важить близько 100 кг, а вівця – до 70 кг. Ні овцематки, ні барани не мають рогів. Голова широка, коротка, рунна шерсть досягає рівня трохи нижче очей. Морда вкрита короткою покривною вовною. Вуха короткі, стоячі, товсті, з щільним хрящем. Очі мигдалеподібні, середні за розміром. Шия товста, мускулиста, відносно коротка. Загривок широкий, невисокий, роздвоєний. Спина пряма, широка, поперек довгий, широкий, крижі прямі. Хвіст довгий, без жирових запасів. Груди широкі та глибокі. Кістяк масивний, тулуб довгий, бочкоподібний. Ноги відносно короткі, широко поставлені, прямі, з добре розвиненими м'язами. Копитний ріг білий, міцний. Більшість поголів'я має міцну або міцну-грубу конституцію. Шкіра товста, без складок.


Черкаські вівці

Вовна біла, довга (12–15 см), однорідна по всьому тілу. Руно штапельно-косичне, не розпадається після зістригання. Рунна вовна вкриває усе тіло тварини до морди та від голови до скакальних і зап'ястних суглобів на ногах. Настриг вовни від барана становить близько 6–6,5 кг, від вівці 4–4,5 кг. Вихід митої вовни: 55–60%. 


Куйбишевські вівці моноестричні, сезон парування у них настає зазвичай наприкінці пасовищного періоду. У більшості випадків вівці народжують одне ягня. На 100 вівцематок отримують 110–115 ягнят. Вівцям властиві гарні батьківські характеристики і середній рівень молочності. Молодняк у підсисний період зростає швидкими темпами: у віці відлучення (4 місяці) ярки важать по 30 – 32 кг, баранчики по 31–34 кг, потім швидкість їх зростання уповільнюється: в 7–8 місяців їх вага досягає близько 45–50 кг. Забійний вихід 8-місячного молодняка – близько 50%, дорослих, добре вгодованих тварин – до 60%.


Вівці куйбишевської породи невибагливі до умов утримання та якості годування. Вони ефективно використовують як мізерні, сухі степові пасовища природного походження, так і багаті культурні злаково-бобові посіви.


Північнокавказька м'ясо-вовнова порода овець була виведена у Ставропольському краї. Роботи по її створенню проводилися з 1943 по 1958 роки у племінному господарстві «Восток». У процесі створення були використані тонкорунні вівці на той момент ще недопрацьованої ставропольської породи і барани лінкольнської породи й ромні-марш. Зрештою селекціонери отримали овець з наступними продуктивними й екстер'єрними якостями.


Північнокавказькі вівці

Цим тваринам властиві великі габарити: вага баранів 110–115 кг, овець – близько 60–62 кг, висота у пахолку баранів: 70–75 см, вівцематок: 68–70 см. Представники породи (і барани, і вівці) повністю комолі (безрогі). Голову мають широку, з відносно короткою мордою, профіль прямий. Рунна вовна сягає рівня очей. Решта морди вкрита короткою, прямою покривною шерстю. Шия коротка, з добре розвиненими м'язами. Загривок невисокий, роздвоєний, широкий. Лінія спини рівна, рівень крижів трохи вищий за рівень холки. Спина широка, поперек довгий, широкий. Живіт об'ємний, злегка відвислий. Грудна клітка широка, глибока, грудина виступає вперед, тіло довге, масивне. Ноги прямі, міцні, поставлені широко, відносно короткі, м'язисті, окости добре наповнені. Ноги вкриті рунною вовною до скакальних і зап'ястних суглобів. Копитний ріг білий, міцний. Для більшості овець даної породи характерна міцна або груба-міцна конституція.


Вовна біла, довга, з великими завтками, за період між стрижками вона відростає до 10–13 см. Настриг вовни від барана складає близько 10 кг, вів вівцематок: 5–6 кг. Вихід митої вовни: 52–55%. Руно однорідне, вирівняне по довжині й тонині, має штапельно-косичу структуру середньої густоти. Товщина шерстинки: 25–27 мкм.


Размножуються північнокавказькі вівці сезонно, один раз на рік. Злучна кампанія проходить наприкінці пасовищного періоду. Окот відбувається у перші місяці календарного року. На 100 вівцематок народжується близько 130–140 ягнят. Вівцематки мають сильний материнський інстинкт і середню молочність. Ягнята наприкінці подсисного періоду важать по 28–30 кг, у 7–8 місяців – від 35 до 40 кг, у рік їх вага досягає від 70 до 77 кг.


Ставропілля

Порода відрізняється хорошими м'ясними характеристиками: тварини швидко набирають вагу на якісних кормах і добре нагулюють масу на підніжному кормі, їх забійний вихід становить не менше 50%, попри те, що питома вага кісток у туші – до 22%.


Північнокавказька порода добре пристосована до місцевого клімату і особливостей кормової бази, завдяки чому вона широко поширена в Ставропольському краї і на всьому Північному Кавказі.


Порода бордер-лейстер є однією з найстаріших англійських пород, вона була створена у другій половині XVIII століття в місцевості, що знаходиться на кордоні між Англією та Шотландією. Головними породами, які використовувались для виведення бордер-лейстерської породи, були вівці порід гірський шевіот та лейстер. В результаті кропіткої роботи вівчарі отримали великих, безрогих овець з довгою білою шерстю.


Вівці породи гірський шевіот

Жива вага баранів досягає 115 кг, а овець – від 60 до 70 кг. Висота в пахолку вівцематок: 65 – 68 см, у баранів цей показник становить 70–75 см. Тіло у бордер-лейстерських овець довге, пропорційне. Голова легка, вузька, клиноподібної форми, середніх розмірів. Профіль сильно вигнутий, горбоносий. Очі мигдалеподібні, великі. Вуха дуже довгі, розміщені високо, майже вертикальні. 


Лейстерська вівця

Завдяки таким незвично поставленим вухам і горбоносому профілю порода має добре впізнавану зовнішність. Шия довга, мускулиста, дуже високо поставлена, з лебединим вигином. Загривок високий, широкий, роздвоєний. Спина рівна, широка. Грудна клітка широка й глибока, грудна кістка помітно видається вперед. Живіт підтягнутий, середньої величини. Поперек широкий і довгий, крижі довгі, рівні, мускулисті. Окости наповнені, ноги рівні, м'язисті, відносно короткі, широко поставлені. Хвіст довгий, без жирових відкладень.


Бордер-лейстерський баран

Шкіра тонка, без складок. Рунна вовна вкриває все тіло до потилиці й кута нижньої щелепи, а ноги – до ліктьових і колінних суглобів. Криючі шерстинки короткі, щільні, білого кольору. Рунна вовна блискуча, з великими завтками, біла, середньої густоти (5 – 6 тисяч волосків на 1 квадратному сантиметрі), відростає до 20–25 см. Її тонина: 26–28 мкм. Руно однорідне, штапельно-косичної структури. Настриг вовни з барана: 6,5–6,8 кг, з вівці: від 4 до 5 кг. Вихід митої вовни: 52–55%. Використовують її для виготовлення високоякісних тканин.


Вівця з ягням

Представникам цієї породи властива сезонність розмноження. Злучний період настає наприкінці літа – початку осені. Вівцематки вирізняються високим рівнем плодючості: на 100 маток отримують 200–220 ягнят. Молочність у вівцематок досить висока, за добу, при умові хорошого годування, у них виробляється близько 3 літров молока. Проте швидкість росту молодняку невисока, ягнята до відлучення, у 4-місячному віці, важать по 15–18 кг. Вівці породи бордер-лейстер досить вимогливі до якісного складу пасовищ і погано акліматизуються в нових умовах. У минулому столітті були спроби розводити цю породу в чистоті на території України й Північного Кавказу, але великого успіху досягти не вдалося.


Російська довгошерста порода створювалась у вівчарських господарствах Калінінської та Воронежської областей РРФСР протягом кількох десятиліть (1936–1978 роки). Основою слугували місцеві овечі породи. Овець михнівської та північноєвропейської куцохвостої породи парували з лінкольнськими баранами-плідниками. Отриманих помісних ярок знову парували з чистокровними лінкольнами. Потім серед помісей другого покоління відбирали тварин з бажаними ознаками і розводили «в собі», а деяких вівцематок іноді покривали чистокровними лінкольнськими баранами.


Баран

У різних господарствах робота проводилася неоднаково, внаслідок чого і частка спорідненості вихідних порід різна. Тому врешті-решт і порода утворилась неоднорідна. Вона складається з двох типів: ліскінського, який вивели у Воронезькій області, та калінінського, що був отриманий калінінськими вівчарами. Основні продуктивні відмінності між типами полягають у тому, що ліскінські вівці більші за калінінських, а у калінінських вовна тонша і вища плодючість.


Вівці

Лискінські вівці – великі тварини, жива вага барана сягає близько 95–105 кг, а вівці – від 56 до 65 кг. Зріст у пахолку в баранів: від 75 до 78 см, у вівцематок: від 62 до 70 см. Більшість представників цього породного типу мають міцну конституцію. Тіло пропорційне, кістяк легкий, добре розвинений. І барани, і вівці комолі. Голова відносно широка, очі невеликі, мигдалеподібні. Вуха невеликі, тонкі, стоячі. Шия коротка, низько посаджена, з добре розвиненою мускулатурою. Загривок широкий і високий. Лінія спини рівна, спина широка. Поперек довгий, широкий. Груди глибокі, ребра широко поставлені, підгруддя добре розвинене. Живіт об'ємний. Хвіст короткий, без жирових відкладень. Ноги рівні, м'язисті, відносно короткі, широко поставлені, окости наповнені. Тіло довге, мускулисте, з яскраво вираженими м'ясними характеристиками.


Вівця росіська довгошерста

Вовна біла, на ногах, морді, вухах допустимі невеликі темні плями. Рунна вовна утворює великі завитки, вона вкриває тіло тварини до зап'ястних і скакальних суглобів. На голові рунна вовна сягає потилиці й нижньої щелепи, довга криюча шерсть на лобі утворює характерний чубчик. На морді й ногах вона коротка й щільна. Довжина рунної вовни: 14–15 см; структура руна: штапельно-косична та косична. Руно однородне, тонина: 28–31 мкм. Настриг вовни з барана: близько 5–7 кг, з вівцематки: 3–4 кг. Вихід митої вовни: 60%.


Розмноження – сезонне, один раз на рік. Ягнята народжуються в перші місяці календарного року. Плодючість, як для овець, середня: на 100 вівцематок отримують 115–120 ягнят. Молочність маток доволі висока. У півроку, За умови повноцінної годівлі отари ягнята у півроку можуть важити по 45–50 кг. Забійний вихід молодняка –  до 50%, дорослих відгодованих овець – до 55–58%.


Калінінські вівці трохи дрібніші: барани при висоті у пахолку 75–77 см важать 90–100 кг; вівцематки заввишки 60–65 см у пахолку – 51–60 кг. Будова тіла така ж, як і у ліскінського породного типу. Вовна м'яка, її тоніна становить 26–29 мкм. Від дорослих калінінських баранів настригають 6–6,3 кг, від овець – 3,5–4 кг. Довжина рунного волокна: 15–18 см. Завдяки переважанню спорідненості з північноєвропейською куцохвостою породою калінінські вівці більш плідні: на 100 вівцематок народжується 140–160 ягнят.


Пасовище

На даному етапі розвитку породи племінна робота передбачає усунення деяких недоліків в екстер'єрі (вузькогрудість, зближена постава передніх кінцівок) і покращення продуктивних характеристик (щільності вовни, її урівненості, підвищення оброслості черевної частини, збільшення плодючості).


Російські довгошерсті вівці невибагливі до якості корму та умов утримання, вони добре пристосовані до пасовищного утримання в умовах клімату європейської частини Росії, де й зосереджена більшість поголів'я цієї породи.


Тянь-шаньська порода виведена в Киргизії. Затверджена у 1966 році. Створювалася вона з певною практичною метою: отримання овець з високою вовновою й м'ясною продуктивністю, які не втрачали б ці показники в умовах пасовищного утримання на високогір'ї, були невибагливими до кормів і могли б витримувати різко континентальний клімат зі значними різкими добовими та сезонними змінами температури.


Вівця тянь-шаньської породи

Щоб створити породу з такими характеристиками спочатку використовували баранів породи прекос і місцевих курдючних овець. Отриманих в результаті цього помісних ярок спарювали потім з баранами породи лінкольн і тривалий час розводили «в собі». Для подальшого розведення відбирали лише потомство з потрібними продуктивними й біологічними характеристиками. В результаті багаторічної роботи (з 1950 по 1963 роки) у селекціонерів під керівництвом Г. Друженькова сформувалася порода, що характеризується середньою цільової продуктивністю, великими розмірами і відмінною пристосованістю до місцевих кліматичних умов та особливостей кормової бази.


Курдючний баран

Барани тянь-шаньської породи важать в средньому 100–105 кг, вівцематки – 60–65 кг. Усі тварини комолі. Мають голову середнього розміру, клиноподібну, широку, з прямим профілем іширокою мордою. Вуха короткі, стоячі, у нестрижених овець вони на ¾ сховані під довгою вовною. Рунна вовна вкриває усе тіло до зап'ястних і скакальних суглобів на ногах і всю голову до самої морди, а також закриває очі та нижню щелепу. Очі великі, мигдалеподібні. Шия середньої довжини, товста, м'язиста, високо поставлена, на передній стороні утворює складки. Лінія спини рівна, загривок не виділяється, спина широка, поперек довгий і широкий, крижі прямі. Груди широкі й глибокі. Ноги середньої довжини, міцні, товсті, з міцними копитами, нешироко поставлені. Тулуб компактний, пропорційний, з добре розвиненою м'язовою системою. Для більшості тварин характерна міцна конституція. Вівці цієї породи мають гарне здоров'я і високу життєздатність.


Киргизія

Вовна білого кольору, звивиста, довга, за період між стрижками вона відростає на 11–13 см. Щільність вовнового покриву середня й нижче. З баранів настригають по 4,2–4,5 кг вовни, з овець – по 3–3,6 кг. Вихід митого волокна дуже високий: 65–70%. Руно має штапельну структуру, неоднорідне, середняя тонина 27–29 мкм.


Овеча вовна

Порода моноестрична, сезон окоту відбувається у другій половині зими. Вівцематки зазвичай народжують по одному ягняті, зрідка трапляються двійні. На 100 овець отримують 110–115 ягнят. Молочність маток відносно висока: 1–1,6 л на добу. Завдяки цьому молодняк, який виріс в умовах пасовищного утримання, важить на момент відлучення 30–32 кг. Після відлучення темпи набору маси ягнятами зменшуються: у 7 місяців вони важать по 40–45 кг. Забійний вихід молодняка у цьому віці становить до 46%, дорослих тварин средньої вгодованості – близько 50%, у разі вгодованості вищої за середню – до 55%. Питома вага кісток у тушах 20–22%.


Тянь-Шань

Нині у племінній роботі цієї породи приділяється увага підвищенню плодючості, скоростиглості, вовнової продуктивності й однорідності руна.


Тянь-шаньська порода розповсюджена в Киргизії, там її чисельність складає понад 300 тисячі голів.


Дегереська порода створена у Казахстані, в період з 1931 по 1980 рік. Основою нової породи стали три добре відомі: прекос, місцеві грубошерсті курдючні вівці та шропшир. Спочатку курдючних овець парували зі шропширськими баранами, а баранів прекос  з іншою групою курдючних овець. Після цього ярок шропшир-курдючних помісей покривали прекос-курдючними баранами. Потім отримане потомство розводили «в собі» та ретельно бракували усіх тварин, які не відповідали запланованим стандартам.


Вівця

Головна перевага представників породи – це витривалість, невибагливість до якості кормів та умов утримання, а також здатність цілорічно ефективно використовувати пустельні та напівпустельні пасовища з дуже мізерною, грубою рослинністю. Навіть у подібних несприятливих умовах ці вівці здатні зберігати відносно непогану продуктивність. Цільова продукція дегереської породи – це м'ясо та вовна.


Курдючні вівці

Барани дегереської породи важать 100–115 кг, вівцематки – близько 60–65 кг. Усе поголів'я комоле. Більшість овець мають міцну й міцну-суху конституцію. Тіло подовжене, з добре розвиненим підгруддям, ноги середньої довжини, міцні, сухі. Копитний ріг міцний, копита широкі, з загостреними краями. Голова невелика, легка, вузька, профіль злегка опуклий. Вуха тонкі, середньої величини, широкі, стоячі, рухливі. Шия коротка, високо поставлена, м'язиста, тонка. Загривок широкий, лінія спини рівна з удаваним незначним провисанням у добре вгодованих тварин через відкладення жиру на огузку. Груди середньої ширини, глибокі. Поперек довгий і широкий, крижі рівні. Звислість задньої частини вважається вадою. Хвіст короткий, з жировими відкладеннями. Живіт об'ємний, підтягнутий.


Вовна дегереських овець довга, за проміжок часу між попередньою та наступною стрижками відростає на 12–15 см. Тонина її часто буває неоднорідною як на різних ділянках тіла однієї тварини, так і у різних тварин. Частина представників породи має світле напівтонке руно штапельно-косичної структури, а частина – напівгрубе, косичне, сірого забарвлення. Рунна вовна вкриває поверхню всього тіла тварини аж до ліктьових та колінних суглобів на ногах і до чола, рівня вух і кута нижньої щелепи на голові. Настриг вовни з барана складає від 4 кг до 5,5 кг, з вівцематок – по 2,5–3,2 кг. Вихід митої вовни: 66–68%. 


Порода моноестрична, період парувань зазвичай припадає на вересень – листопад. Плодючість стада порівняно низька: на 100 вівцематок отримують 95–98 ягнят. Висока молочність маток дозволяє молодняку швидко рости й розвиватись, наприкінці підсисного періоду (у 4 – 4,5 місяців) ягнята важать по 30–35 кг. Добовий приріст у цей час складає 230–280 г. Забійний вихід молодняка – близько 48%, дорослих, вгодованих овець – 52,5–57%. Від одного вгодованого барана чи валуха можна отримати до 6,8 кг курдючного сала, від вівці – не менше 2,7 кг.


Дегереська порода широко розповсюджена у Казахстані та Россії. Невеликі отари зустрічаються також у інших країнах Середньої Азії.


Грузинська напівтонкорунна жирнохвоста порода була виведена на основі двох порід: маток місцевих грубововних тушинських овець парували з племінними баранами породи прекос. Згодом отриманих помісей першого й другого поколінь розводили «в собі» та відбирали для подальшого розведення тварин з бажаними ознаками будови тіла й вищим рівнем продуктивності.


Вівці прекос 

Селекційна робота розпочалась у 1936 році на фермах радгоспу «Ельдарі», в умовах гірських пасовищ з тривалими сезонними перегонами. Керували створенням породи А.Г. Натрошвілі та І.А. Балзошвілі. 


Тушинські вівці

Основною метою творців породи було виведення дуже витривалих тварин, добре пристосованих до цілорічного пасовищного утримання з постійними перегонами (протягом року загальний час перебування тварин у перегонах складає більше місяця, за цей період вівці долають близько 450 км лише в одну сторону), випасання в умовах високогір'я (на висоті 1800–3050 метрів над рівнем моря), які поєднували б невибагливість з високою комбінованої продуктивністю. Такі тварини були потрібні з тієї причини, що в літній сезон (з травня по жовтень) вівці паслися у горах, а на зимовий період (з листопада по квітень) їх переганяли у степову або напівпустельну зону, за 450 км від літніх пасовищ. У день отари проходили до 40 км, а їхній раціон обмежувався лише пашею. Далеко не всі вівці зможуть витримувати такі специфічні умови утримання й різкі зміни геокліматичних параметрів. Виведення породи зайняло багато років, але до 1949 року бажаний тип тварин був закріплений, а в 1958 році нова порода була офіційно зареєстрована. Після її визнання вівчарі та вчені продовжували удосконалювати породу аж до 1969 року.


 Грузинські вівці


Окрім величезної фізичної витривалості, у грузинської напівтонкорунної породи є дві відмінності від більшості інших напівтонкорунних порід: по-перше, барани мають роги; по-друге, в усіх тварин є значні жирові відкладення на хвості та навколо нього – курдюк.


Передгір'я в Грузії

Представники грузинської породи мають середні розміри, але вони більші за вихідну тушинську породу. Барани важать в середньому близько 80 кг, а вівцематки – 50–55 кг. Висота баранів у пахолку становить 70–75 см, вівцематок – від 65 до 70 см. Серед поголів'я переважають тварини з міцною, сухою й змішаною міцною-сухою конституцією.


Голова у овець грузинської напівтонкорунної породи невелика, легка, вузька. Очі мигдалеподібні, невеликі. Рунна вовна досягає рівня очей, лоба і кута нижньої щелепи. Шия середньої довжини, тонка, мускулиста, низько поставлена. Загривок високий, роздвоєний. Лінія спини рівна. Груди глибокі, помірно широкі. Підгруддя розвинуте слабо. Живіт підтягнутий. Хвіст і огузок мають жирові відкладення. Ноги сухі, довгі, з дуже міцним копитним рогом. Рунна вовна дістає до ліктьового суглоба на передніх ногах і до середини гомілки на задніх.


Вовна негуста (у баранів до 2240 волокон, у маток близько 1940 на 1 квадратному сантиметрі), дрібнозвивиста, має біле забарвлення, довга. Від стрижки до стрижки відростає на 10–12 см. Структура руна штапельна. Руно зімкнуте, що дуже важливо при цілорічному утриманні на пасовищах. Настриг з барана 5–6 кг, з вівці – 3–3,5 кг, з молодняка ранніх окотів – 3–3,4 кг. Вихід митої вовни: 47–53%. Розповсюджена вада – нерівномірність тонини руна. Тонина волокон знаходиться у межах 26 – 31 мкм.


Овеча вовна

Розмножуються вівці грузинської породи сезонно, один раз на рік. Якщо отару утримують в умовах перегонів, то злучну кампанію рекомендується проводити до початку осіннього перегону. Цей період найбільш сприятливий для того, щоб парування відбувалося на багатих полонинах, коли організм вівцематки знаходиться в найкращому стані. Не менш важливо, щоб час тривалого переходу припадав на найбільш ранні терміни суягності, коли вагітність ще не викликає значного навантаження на організм вівцематки.


Плодючість маток грузинської породи невисока: на 100 овець народжується близько 110–120 ягнят. Вівцематки мають середній рівень молочності (1–1,2 л за добу), що забезпечує щоденні прирости ягнят на рівні 200–230 г. При екстремальному перегонно-пасовищному утриманні виживання молодняка складає 90–93%. За звичайних умов утримання виживають майже всі народжені ягнята. В однорічному віці молодняк готовий до забою. Забійний вихід туші становить близько 50%. Курдючний жир цих овець відомий високою поживністю та хорошими смаковими якостями, він є цінним харчовим продуктом.


Вівці грузинської напівтонкорунної породи ефективно використовують як багаті травами гірські пасовища, так і бідну рослинність напівпустель, а також добре переносять тривалі перегони.


Порода та її помісі досить широко розповсюджені у Грузії, Дагестані, Чечні, інгушетії, Таджикістані. Чистокровного поголів'я високої племінної цінності у наш час лишилось мало.


Поряд з довгошерстими напівтонкорунними породами існує група короткошерстих напівтонкорунних порід овець. Класичні короткошерсті породи походять з Англії. Пізніше на їх основі було створено багато нових напівтонкорунних порід, пристосованих до різних кліматичних умов і особливостей місцевої кормової бази. Довжина вовни у овець цих порід не перевищує 10 см, вона однорідна, рівна за тониною. Зазвичай тварини мають яскраво виражені м'ясні форми, швидко відгодовуються, а молодняк характеризується високою енергією росту й скоростиглістю.


Шропширська порода створена на території британських графств Стаффордшир і Шропшир у першій половині ХIХ століття. Предками цієї породи були місцеві, невеликі (середня жива вага 40 кг), низької продуктивності (настриг вовни до 1,4 кг) вівці (лонг мінд, морфекоммон, віттінгтон-хет, кеннок чейд), яких з метою покращення періодично парували з баранами котсвольдської, саутдаунської, лейстерської порід. Протягом довгого часу метисів спарювали між собою і з чистопородними баранами-плідниками, після чого відбирали найбільш продуктивних тварин бажаного типу. Таким чином до 1845 року сформувалася нова порода, яку визнали у 1853 році. Потрапивши до США, шропширські вівці набули неабиякої популярності, і в 1884 році було навіть створене товариство з розведення цієї породи.



Шропширські вівці


Представники шропширської породи – це досить великі тварини: вага баранів складає 90–110 кг, вівці важать близько 70–80 кг. Обидві статі комолі. Голова у тварин масивна, широка, профіль рівний або трохи опуклий. Очі маленькі, овальні. Вуха стоячі, середньої величини. Шия відносно довга, не товста, низько поставлена. Спина широка, рівна, ні загривок, ні крижі не підносяться над її лінією. Живіт об'ємний, трохи відвислий. Груди широкі та глибокі, з помірно розвиненим підгруддям. Хвіст короткий, без жирових запасів. Ноги відносно короткі, м'язисті, товсті, широко поставлені. Копита міцні, з чорним копитним рогом. Тулуб компактний, мускулистий. Більшість тварин характеризуються міцною і міцною-грубою конституцією.


Шропшир

Рунна вовна дуже густа, біла з відтінками, довжина її складає близько 6–8 см. Вона вкриває все тіло тварини, аж до скакальних і зап'ястних суглобів на ногах, а також усю голову, крім кінчика морди, носа й вух. Криюча вовна на кінці морди, вухах, ногах – чорна. Такий контраст створює унікальну впізнавану зовнішність шропширських овець. Ще одна відмінна риса цієї породи – колір шкіри (під руном). Він може мати будь-який з відтінків, від яскраво-рожевого до вишневого. Шкіра товста, але складок не утворює. Настриг вовни з дорослого барана становить 4,5–5 кг, з вівцематки – не більше 4–4,5 кг. Вихід митої вовни: 62–65%. Руно однорідне, штапельної структури. Товщина волокон: 25–26 мкм.


Шропширські вівці є постачальниками дуже якісної баранини. Їх м'ясо має тонковолокнистих структуру з невеликими прошарками жиру. Особливо цінується м'ясо, отримане від молодняка вагою до 40 кг. Забійний вихід туш дорослих тварин вище середньої вгодованості становить 55–60%.


Вівці

Шропширська порода належить до моноестричних. Розмножуються ці вівці, як і більшість інших порід, один раз на рік. Сезон парувань настає наприкінці літа – восени. Ягнята народжуються на початку року. Плодючість вівцематок середня, на 100 овець народжується 120–130 ягнят. У підсисний період, за сприятливих умов, молодняк росте швидко, щоденний приріст складає по 240 – 260 г. Але в цілому за весь термін вирощування ці тварини не відзначаються високими темпами зростання.


Шропширські вівці добре пристосовані до особливостей сирого холодного клімату, але відносно непогано акліматизуються й у інших умовах. Досить вимогливі до якості корму. Вони показують хороші продуктивні результати в умовах цілорічного пасовищного утримання.


Шропширські вівці

Шропширську породу широко застосовують для покращення продуктивних якостей місцевих безпородних овець. З її участю було створено багато нових порід.


Гемпширська порода також є однією з класичних старих англійських порід. На її основі пізніше було створено багато сучасних овечих порід, які успадкували зовнішній вигляд і продуктивні характеристики гепмширських овець. Сама ж гемпширська порода формувалася протягом досить тривалого часу в англійському графстві Гемпшир. На початку ХIХ століття місцеві фермери вже успішно розводили овець, близьких за зовнішнім виглядом і продуктивностю до сучасної гемпширської породи. Для створення цієї породи були використані кілька широко поширених на той час місцевих груп овець: вілтшири, саутдауни, беркширноти, вест-кантрі-дауни.


Гемпширські вівці

Англійські фермери багато років розводили помісних тварин «в собі» і відбирали найбільш цінних у племінному сенсі особин для подальшого розмноження. Згідно із нотатками, які збереглися до нашого часу, великий внесок у розвиток хемпширської породи зробили вівчарі Елман, Хамфрі з Беркшира, Джонас Веб.


Наприкінці ХIХ століття багато країн імпортували цих овець. У 1889 році в США і Великобританії була заснована «Асоціація з розведення гемпширів». Ці організації склали та опублікували племінні книги хемпширських овець, що упорядкувало їх чистопородне розведення.


Представники гемпширської породи мають міцну й міцну-грубу конституцію будови тіла. Тварини досить масивні, зріст у пахолку сягає близько 70–75 см, середня жива вага дорослих баранів знаходиться у межах 100–125 кг, вівцематок 65–85 кг.


Гемпшир

Голова велика, важка, з рівним профілем. Вуха стоячі, довгі, вушний хрящ щільний. Шкіра товста, еластична, складок не утворює. Шия коротка, товста, з добре розвиненою мускулатурою, високо поставлена. Загривок широкий, роздвоєний, низький. Спина рівна, широка, поперек широкий і короткий, крижі прямі, м'язисті. Хвіст короткий, без жирових відкладень. Грудна клітка широка та глибока. Живіт об'ємний, надає тулубу бочкоподібної форми. Ноги широко поставлені, відносно короткі, товсті, м'язисті, окости наповнені, округлі. Копитний ріг чорний або темно-коричневий, щільний.


Рунна вовна біла (сіре або світло-брунатне забарвлення вважається вадою, а такі тварини втрачають племінний статус, і їх вибраковують), однорідна за тониною та довжиною на всіх ділянках тіла, завдовжки 8–10 см. Рунна вовна вкриває усе тіло тварини, окрім носа та ніг нижче зап'ястних і скакальних суглобів. Криючі шерстинки грубі, прилягають щільно, мають темно-коричневе або чорне забарвлення. Темна криюча шерсть утворює тонку облямівку навколо очей. Разом з чорним забарвленням ніг і носа вона робить зовнішність тварин специфічною та впізнаваною. Руно має штапельну структуру, дрібнозвивисте. Настриг вовни з дорослих баранів – близько 5–6 кг, а з овець – по 3–4 кг.  Вихід митої вовни приблизно 50–60%. Така вовна придатна для виробництва високоякісних тканин.


Гемпширських овець вирощують не лише заради вовни, а й для отримання м'яса. М'ясо цих тварин має помірний вміст жиру, ніжне, з високою поживною цінністю та хорошими смаковими якостями. Специфічний запах баранини виражений середньо. Забійний вихід добре вгодованих дорослих тварин може досягати до 65%, молодняку – 50–52%.


Розмноження у гемпширських овець сезонне, один раз на рік. Ягнята народжуються на початку року. На 100 вівцематок народжується 120–135 ягнят. Рівень молочності вівцематок достатній для швидкого росту та розвитку молодняка. Середньодобовий приріст ягнят у підсисний період становить в середньому 200–230 г. Ягнята віком 10 тижнів важать по 15–16 кг, у 8–9 місяців – по 60–80 кг.


Тварини добре пристосовані до сирого холодного клімату, копитною гниллю вражаються дуже рідко. До якості кормів вимогливі, але за наявності достатньої кількості паші можуть задовольнятися тільки нею і зберігати високий рівень продуктивності.


Гемпширська порода широко розповсюджена в усьому світі та є однією з найчисленніших. Баранів нерідко використовують для покращення продуктивності місцевих безпорідних отар.


Схема створення породи

Оксфордширська порода офіційно зареєстрована у 1862 році. Виведена вона була в англійському графстві Оксфордшир, внаслідок чого й отримала свою назву. Порода створювалася цілеспрямовано на базі двох уже існуючих. Спочатку гемпширських маток парували з котсвольдськими баранами. На другому етапі дрібних помісних ярок парували з баранами котсвольдской породи, а великих – з баранами гемпширської породи. Потім отримане поголів'я розводили «в собі». Тварин, які не відповідали задуманим вимогам, систематично відбраковували. Авторами цієї породи вважають кількох фермерів-вівчарів, серед яких найбільший внесок зробили Чиверс, Джилет, Друс. У 1883 році заснована «Англійська асоціація оксфорддаунів», яка вела облік племінних тварин і сприяла популяризації та поширенню породи.


Оксфордширський баран

Оксфордширські вівці – чималі за розмірами тварини: жива вага барана складає від 125 до 135 кг, вівцематки – до 90 кг. Висота у пахолку: 70–85 см. Значна частина поголів'я має міцну або міцну-грубу конституцію.


Голова у представників оксфордширської породи широка, середнього розміру, морда коротка, з прямим профілем. Очі овальні, невеликі. Вуха стоячі, короткі, широкі, рухливі. Обидві статі комолі, наявність рогів або їх зачатків вважається вадою. Шия середньої довжини, м'язиста, товста, високо поставлена. Грудна клітка глибока і дуже широка. Живіт підтягнутий, об'ємний. Загривок низький, не виступає над лінією спини. Лінія спини рівна. Спина, поперек і крижі широкі, м'язисті. Хвіст середньої довжини, досягає рівня скакальних суглобів. Жирових відкладень на хвості немає. Ноги прямі, товсті, з добре наповненими окостами, дуже широко поставлені. Копитний ріг міцний, чорного або темно-коричневого кольору.


Оксфордшир

Рунна вовна завдовжки 7–10 см, чисто-біла. Вона вкриває тіло тварин до рівня скакальних і зап'ястних суглобів, а на голові – до лоба, рівня очей і підборіддя. Решта частин тіла (морда, вуха, ноги) вкрита короткою і жорсткою криючою шерстю, що має темно-коричневе забарвлення. Чорний колір криючих волокон вважається вадою екстер'єру і знижує племінну цінність тварин з цими ознаками. Біло-коричневий контраст у кольорі вовнового покриву створює підкреслено-ошатний зовнішній вигляд оксфордширських овець. Настриг вовни з одного барана досягає 5–5,5 кг, з вівцематки – близько 4,5–5 кг. Вовна дрібнозвивиста, міцна, блискуча.  Товщина волокна: 26–27,5 мкм. Вихід митої вовни: 55–58%. Структура руна штапельна.


Ягнята

Злучну кампанію оксфордських овець проводять сезонно, один раз на рік – восени. Більшість вівцематок народжують по  1 ягняті, здерідка трапляються двійні. Від 100 вівцематок отримують 120–130 ягнят. Маткам властиві добре виражені материнські якості. При повноцінному годуванні вони демонструють високий рівень молочності, що дозволяє ягнятам у підсисний період щодоби збільшувати вагу на 200–240 г. На момент відлучення молодняк важить по 30–32 кг. Тварини, що досягли 8–9-місячного віку, повністю готові до забою. Отримане від них м'ясо містить дуже незначну кількість жиру, має особливу, ніжну структуру та відмінні смакові якості. Забійний вихід туш молодняка – близько 48–50%, дорослих, добре вгодованих тварин – понад 55%.


Вівцям оксфордської породи властивий флегматичний темперамент, вони витривалі до перегонів, добре використовують природні пасовища, легко переносять сирий клімат. Ці тварини широко використовуються для покращення місцевого малопродуктивного поголів'я на багатьох товарних фермах і послужили вихідною породою при виведенні ряду сучасних порід овець у різних країнах світу.


Горьковська порода отримала назву за місцем своего походження – вона була створена у вівчарських господарствах Горьковської області РРФСР, під керівництвом професора зоотехніки Капацинської А.О. Работа проводилась із 1936 по 1950 рік. Для отримання тварин бажаного типу місцевих грубошерстих вівцематок запліднювали племінними баранами гемпширської породи, а метисів другого та третього поколінь розводили «в собі», лишаючи з них лише тих особин, які відповідали запланованим вимогам. Порода удосконалювалась і після її офіційного затвердження. 


Внаслідок тривалої роботи (14 років) селекціонери отримали овець, зовні й за параметрами продуктивності схожих на гемпширських, але добре пристосованих до місцевих умов годування та утримання. Горьковські вівці – тварини значних розмірів, барани важать до 90–130 кг при зрості у пахолку 70–76 см. Вага вівцематок досягає 60–90 кг при зрості у пахолку 65–72 см. Кістяк легкий, з добре розвиненою мускулатурою. Більшість тварин мають міцну конституцію. Рогів немає ні у баранів, ні у вівцематок. Голова масивна, широка. Морда коротка й широка. Шия товста, мускулиста, коротка, низько поставлена. Грудна клітка широка, глибока. Спина пряма, широка. Загривок широкий, роздвоєний. Крижі рівні, добре обмускулені. Окости наповнені. Ноги прямі, відносно короткі, широко поставлені. Копита широкі, чорні. Живіт підтягнутий. Шкіра товста, без складок.


Рунна вовна біла, завдовжки 8–10 см. Вона вкриває усе тіло до лінії очей і кута нижньої щелепи на голові та скакальних і зап'ястних суглобів на ногах. Криюча вовна чорна або темна з відтінками, вона рівна, щільно прилягає до шкіри, вкриває ноги, вуха, морду.


З баранів настригають по 5–6,1 кг вовни, з вівцематок – по 3,5–4 кг. Вихід митого волокна: 55–62%. Руно має штапельно-косичну структуру, рівне за довжиною, але на різних ділянках тіла відрізняється за тониною. Також є відмінності вовни за густотою на різних ділянках тіла. Племінна робота спрямована на усунення цих продуктивних недоліків.


Розмноження сезонне, один раз на рік. Ягнята народжуються в другій половині зими та у весняні місяці. Плодючість маток відносно висока, ймовірно, успадкована від місцевих багатоплідних грубошерстих овець. Двійнята народжуються майже у половини маток. На 100 вівцематок отари отримують 155–165 ягнят.


Маткам властиві добре розвинені материнські якості. Молочність у них середня (150 л за лактацію), ягнята щодоби набирають у вазі по 220–230 г. До чотиримісячного віку їх вага складає 28–32 кг, у півроку вони важать 35–40 кг, у вісім місяців – 45–55 кг. Їх забійний вихід у цьому віці становить 50 – 53%, дорослих тварин після інтенсивного відгодовування – 55–57%.


Горьковські вівці невибагливі до якості корму і добре нагулюють вагу навіть на бідних рослинністю природних пасовищах. Поширена ця порода переважно у РФ (Нижегородська, Самарська, Саратовська, Кіровська області) та в деяких інших державах пострадянського простору.



Латвійська темноголова порода була створена в Латвії у першій половині ХХ століття. Основною метою створення породи було поліпшення продуктивних якостей грубошерстих овець, які розводяться в Латвії та добре пристосовані до місцевого клімату й умов кормової бази. Покращувачами місцевого овечого поголів'я стали племінні барани оксфордширської та шропширської порід. Аборигенних маток парували з привезеними з Англії та Швеції баранами-плідниками. Отримане потомство вирощували за умов якісного, достатнього годування і розводили «в собі», відбираючи тварин з бажаними характеристиками. При цьому основну увагу приділяли плодючості вівцематок, якості вовни та м'ясними характеристикам (живій вазі й скоростиглості).


Латвійська темноголова порода

Внаслідок здійсненої роботи у 1937 році отримали нову породу, яка зовні схожа на англійських овець, але добре адаптована до вирощування в місцевих умовах.


Представники латвійської темноголової породи мають міцну конституцію та значні розміри, вага баранів знаходиться у межах від 105 до 120 кг, вівці важать від 58 до 70 кг.


Усі тварини безрогі, з легкою, клиноподібною головою середньої величини, зі злегка вигнутим профілем і короткою мордою. Очі овальні, невеликі. Вуха короткі, широкі, стоячі, рухливі. Шия низько поставлена, коротка, товста, з великою м'язовою масою. Загривок широкий, злегка підноситься над рівнем спини. Спина широка, з рівною лінією. Поперек широкий і довгий. Крижі високі, м'язисті, вищі за рівень спини. Хвіст не має жирових запасів, середньої довжини, дістає до скакальних суглобів. Груди широкі та глибокі. Живіт округлий, об'ємний. Ноги міцні, рівні, з добре розвиненою мускулатурою, відносно довгі, широко поставлені (особливо передні). Копитний ріг темного кольору.


Прибалтика

Рунна вовна біла, але у деяких тварин зустрічаються темні пухові шерстинки, завдяки яким загальний окрас може набувати брунатного відтінку. Рунна вовна вкриває ноги трохи нижче ліктьового суглобу та колін, а на голові доходить до кута нижньої щелепи, очей, лоба. Криюча шерсть коротка, темно-бура або коричнева. Настриг вовни з барана 4–5 кг, з вівці – 2,5–3,5 кг. Довжина волокон складає 7–9 см при товщині 26,5–29,3 мкм. Руно штапельне, зімкнуте. Вихід митої вовни 55–58%.


Вівці

Латвійські вівці моноестричні, розмножуються один раз на рік. Плодючість: у 100 вівцематок народжується 130–150 ягнят. Молочність досягає 180 літрів за 4 місяці. Цього достатньо для нормального розвитку й зростання молодняку. До моменту відлучення ягнята важать близько 28–30 кг. У 7–8 місяців молодняк важить від 40 кг (ярки) до 52 кг (барани), і він повнісюю готовий до забою. Забійний вихід тварин у цьому віці становить не більше 50%, а в однорічному віці, при вгодованості вище середньої – 58%.


У радянський період латвійську темноголову породу розводили не лише в прибалтійських республіках, а й на півночі Білорусі. Зараз чисельність чистопородних тварин дуже скоротилась, оскільки прибалтійські вівчарі надають перевагу англійським породам, або ж їх помісям з латвійської породою.


За показниками продуктивності та фізіології, а також зовнішньою схожістю дуже наближені до латвійських овець литовська темноголова й естонська темноголова породи. Вони були створені аналогічно – шляхом покращення місцевих грубошерстих овець англіьйскими короткошерстими напівтонкорунними баранами шропширської породи. 


Цигайська порода – одна з прадавніх овечих порід. З'явилась вона багато століть тому (знайдені свідоцтва її існування раніше ніж за 800 років до нашої ери) на території сучасної Турції. До ХVIII століття цигайських овець розводили здебільшого на їх батьківщині, а також у Греції та на Балканах. Є припущення, що ця порода виведена методом тривалої народної селекції.


Після широкого розповсюдження в усьому світі, її покращували в різних країнах шляхом схрещення з англійськими напівтонкорунними породами та мериносами. Наприклад, в Одеській областї її покращували баранами ромні-марш, внаслідок чого отримали власний, приазовський, тип цигайських овець. Після покращення вівці стали більшими та продуктивнішими, ніж їх чистопородні цигайські предки. 


Цигайські вівці


Нині цигайських овець успішно розводять у багатьох країнах світу з жарким кліматом. Багато їх в Угорщині, Румунії, Молдові, Словаччині, Болгарії. Усередині породи існує кілька породних типів м'ясо-вовняного і вовно-м'ясного напряму продуктивності.


Цигайській породі притаманна міцна та міцна-суха конституція тіла. Розміри тварин середні: барани важать 75–90 кг, вівці – близько 50 кг.


Цигайські вівці

Будова тіла пропорційна, голова легка, невелика, вузька, клиноподібної форми. У баранів є роги, вівці комолі. Профіль злегка вигнутий, морда середньої довжини. Вуха стоячі, рухливі, тонкі, широкі. Шия середньої довжини, тонка, мускулиста, високо поставлена. Загривок невисокий, широкий. Спина широка. Лінія спини рівна, поперек довгий, середньої ширини. Крижі широкі, м'язисті, підносяться над лінією спини. Хвіст не має жирових відкладень, складається з 22–23 хребців, не дістає до скакальних суглобів. Груди середньої ширини, глибокі. Живіт невеликий, підтягнутий. Ноги рівні, відносно короткі, поставлені нешироко, з добре розвиненими м'язами. Копитний ріг міцний, білого кольору.


Батьківщина цигайських овець

Рунна та криюча вовна мають біле забарвлення, криюча – коротка, рівна, щільно прилягає до тіла. Вона вкриває морду та ноги нижче скакальних і зап'ястних суглобів. Рунна вовна досягає завдовжки 7–9 см (у приазовського типу – до 11 см), дрібнозвивиста. Тонина: 25–28 мкм. Від дорослого барана отримують 5–6 кг настригу вовни, від вівці 3–4 кг. Вихід митої вовни: до 60%. Руно густе, однорідне, зімкнуте, має штапельну структуру.


Размноження у цигайських овець сезонне, один раз на рік. Сезон парування розпочинається наприкінці літа та восени. Більшість маток народжують по одному ягняті, зрідка трапляються двійні. Середня плодючість складає 120–130 ягнят на 100 вівцематок. Вівцематки мають середній рівень молочності – близько 1 літра молока за добу. Для нормального росту та розвитку молодняка у підсисний період цього цілком досить. У 4-місячному віці ягнята важать близько 28–30 кг. Забійних кондицій молодняк досягає в однорічному віці. У добре вгодованих тварин забійний вихід туш становить близько 55–60%.


Вівця з ягням

Цигайські вівці дуже невибагливі в годуванні й ефективно використовують природні пасовища: нагулюють масу, обходячись лише пашею. Завдяки своєму походженню ці тварини краще пристосовані до умов сухого і жаркого клімату. В таких регіонах вони найбільш повно проявляють свій продуктивний потенціал. Взимку, при розведенні в північних регіонах, необхідно забезпечити цигайських овець теплими приміщеннями. На сирих, низинних пасовищах вони схильні до ураження копитною гниллю.


Дагестанська гірська порода овець була створена у період з 1934 по 1950 роки с целью получения животных, которые могли бы круглый год содержаться под открытым небом, в условиях горных отгонных пастбищ Дагестана и давать много полутонкорунной шерсти. Специфика овцеводства Дагестана заключается в том, что зимой животных пасут в предгорьях, а на лето выгоняют в высокогорные районы. Программу создания такой породы разработали и воплотили в реальность зоотехники Я.А. Бусурин и В.Д. Близниченко. Новая порода создавалась в овцеводческих хозяйствах Дагестана на базе местного поголовья грубошерстных овец.


Дагестанський баран

На першому етапі роботи кращих безпородних вівцематок парували з баранами вюртемберзької породи. Вюртемберзькі вівці – це німецька тонкорунна порода, що була створена наприкінці XVIII століття саме для розведення в гірських умовах. На другому етапі отримане помісне потомство від двох пристосованих до гір порід розводили «в собі», відбираючи для подальшого розведення тварин з найякіснішої вовною та максимально пристосованих до тривалих переходів по гірській місцевості. Оскільки ніяких поліпшених умов утримання для помісей ніхто не створював, то особини, не здатні витримувати постійне перебування під відкритим небом та особливості місцевого клімату, були відбраковані природним способом. Внаслідок здійсненої роботи автори породи і колектив дагестанських вівчарів отримали нових тварин з наступними характеристиками.


Батьківщина дагестанських овець

Тварини мають пропорційно розвинене тіло з міцною та міцною-сухою конституцією, вирізняються хорошим здоров'ям, дуже витривалі щодо тривалих (до 1000 км) кочівель на пасовищах і невибагливі до умов годування та утримання. Вони добре переносять як сильну спеку, так і морози.


Дагестанські вівці

Дагестанські вівці – це середнього розміру тварини: барани важать близько 75–80 кг, вівці – 45–48 кг. Кістяк легкий, тонкий. Голова невеликого розміру, вузька, з ледь вигнутим профілем, але не горбоноса. Вуха маленькі, вузькі, стоячі та рухливі. Обидві статі комолі. Очі мигдалеподібні, великі. Шия коротка, високо поставлена, з добре розвиненими м'язами, але не масивна. Загривок високий, підноситься над лінією спини. За лопатками помітна невелика перетяжка, через це лінія спини виглядає дещо провислою. Поперек довгий, вузький, трохи вищий лінії спини. Крижі м'язисті, звислі. Грудна клітка неширока, але глибока. Живіт підтягнутий, об'ємний. Хвіст не містить жирових відкладень, середньої довжини. Ноги міцні, з добре розвиненою мускулатурою. Окости помірно наповнені. Копита загострені, міцні, широкі, копитний ріг білий.


Схема створення породи

Вовна біла. Рунна вовна вкриває передні ноги до зап'ястних суглобів, задні – нижче скакальних, у декотрих тварин дістає до копит. На голові рунна вовна не закриває лише лицеву частину. Криюча вовна біла, коротка, рівна, щільно прилягає до шкіри. Довжина рунної вовни у баранів – до 10 см, у вівцематок 7–8 см. Товщина волокна: 21–26 мкм. Настриг немитої вовни від барана: 5,5–6 кг, від вівцематки: 3–3,5 кг. Вихід митої вовни: 52–56%. Руно однорідне по довжині й тонині, штапельної структури. Вовна дуже якісна. Містить мало ланоліну, тому легко забруднюється.


Дагестанські вівці

Розмноження у дагестанських овець сезонне. Сезон парувань припадає на осінь, до настання міграції на зимові пасовища. Ягнята народжуються на початку календарного року і до того, як розпочнеться міграція на літні пасовища, встигають зміцніти. Від 100 овець отримують 125–130 ягнят. Вівцематки мають хороші материнські якості і достатню молочність для швидкого розвитку молодняка. Швидкість зростання ягнят невелика, за добу ягнята додають у вазі по 150–200 г. У віці відлучення (4 місяці) молоді овечки важать близько 25–28 кг. В однорічному віці молодняк вже готовий до забою. Забійний вихід добре вгодованих тварин становить від 55 до 60%. М'ясо ніжне, помірно жирне, зі специфічним запахом баранини.


У наш час дагестанську породу розводять, головним чином, як спеціалізовану з вовнової продуктивності, м'ясним характеристикам приділяється менше уваги. Розводять цих овець у Дагестані, Чечні, Ічкерії, Ставропіллі, Грузії. Барани дагестанської породи часто використовуються для поліпшення місцевих безпородних отар в гірських районах.


Цілком зрозуміло, що усі породи одного напряму продуктивності схожі між собою за основними господарськими характеристиками та суттєво різняться лише своєю пристосованістю до конкретних кліматичних умов, особливостей утримання й специфіки кормової бази. Саме ця пристосованість і здатність давати однакову продукцію в різних умовах утримання та годівлі й були метою створення різних порід. Для кожного регіону найкращою є саме «своя» порода.


Вдалого вам вибору породи та успішного вівчарства!


На нашому форумі можна отримати відповіді на запитання, які виникли під час ознайомлення зі статтею.


Чугуєвець Віталій



Текст сообщения*
Защита от автоматических сообщений