Породи індиків

Індики – надзвичайно популярна м’ясна птиця, а її вирощування – одна з найрозвинутіших галузей тваринництва у світі. Усі сучасні породи індиків походять від приручених ацтеками ще в доколумбові часи диких представників цього виду птахів.

Згідно із зоологічною класифікацією індики належать до ряду куроподібних, родини фазанових, роду Індик (лат. Meleagris). Вони є найбільшими представниками ряду куроподібних. Дикі індички-самки мають вагу від 3,5 кг до 6 кг, індики-самці – від 8 кг до 13,5 кг, а дорослі представники сучасних порід можуть важити до 30 кг!

Яйценосність диких індичок не перевищує 20 яєць за сезон, натомість представники сучасних порід здатні нести понад 100 яєць у рік, до того ж можна примусити самок розпочинати відкладення яєць незалежно від сезону.

До Європи індиків привезли іспанці у 1519 році. Спочатку цих чудернацьких птахів називали іспанськими курми. За 5 років ці «кури» набули чималої популярності в перших європейських птахівників-індиководів, завдяки чому з Іспанії вони потрапили в Англію та Францію. До 1573 року в Європі навчилися успішно розводити індичок, а індичатина стала однією з найвишуканіших страв на бенкетах родовитих та заможних осіб тих часів.

З 1584 до 1608 року індиків, разом з іншими сільськогосподарськими тваринами, стали вивозити з Англії в Америку для розведення колоністами-переселенцями. До ХІХ століття індиче м’ясо вважалось делікатесом, і вважалось престижним мати на своєму столі страви з нього.

Перші породи індиків створювались шляхом тривалої селекції та цілеспрямованого відбору із загальної маси птиці найпродуктивніших, пристосованих до місцевих умов утримання та годування особин. Оскільки перші індички поводили себе подібно до своїх диких родичів, лякалися й уникали людей, то вирощувати і розводити їх було доволі складно. Тому під час створення перших порід одним з головних критеріїв відбору, поряд із продуктивними показниками, був темперамент птиці. Поступово європейським птахівникам вдалось отримати поголів’я, поведінка якого цілком відповідала поводженню свійських птахів. 

Найвідоміші старовинні індичі породи: норфольська (норфолкська) чорна, кембриджська бронзова, королевська пальмова, англійська чубата, синювато-сіра, джерсейська палева, наррагансетська, тусковарська червона, голландська біла, саффолкська та інші. Пізніше птахівники виводили нові породи вже з існуючих шляхом зхрещування їх між собою або з безпородними птахами. Таким чином нова порода отримувала їх цінні господарські характеристики.

До більш пізніх та сучасних порід належать: бурбонська червона, белтсвільська, біла широкогруда, бронзова широкогруда, канадська широкогруда та багато інших. 

Початковий колір пір’я індиків зберігав окрас диких птахів – чорно-бронзовий з різними відтінками, а всі сучасні варіації забарвлення з’явилися внаслідок випадкових мутацій відповідних генів і подальшого цілеспрямованого відбору особин з потрібним кольором оперення.

У наш час існують індики білого, чорного, пістрявого, червоно-коричневого, бронзового, блакитно-димчастого окрасів, а також із комбінаціями цих кольорів в оперенні. Окрім суто естетичної ролі, забарвлення пір’я відіграє роль у товарній привабливості тушки. Тушка індички білого кольору вигідно відрізняється від тушки, отриманої від індички з чорним чи бронзовим пір’ям, бо на ній не помітні певні недоліки общипування, внаслідок чого вона виглядає чистішою. З цієї причини більшість сучасних промислових порід і кросів мають біле оперення.

На сьогодні у світі визнано 31 породу індиків. Залежно від живої ваги дорослих самців, усі ці породи умовно поділяють на легкі, середні, та важкі. Представники легких порід виростають до 9 кг, середніх – досягають ваги від 9 до 18 кг, важких – важать понад 18 кг. За основу в цій класифікації береться вага саме індиків-самців, тому що індички-самки в більшості випадків майже вдвічі легші від особин чоловічої статі.

Більшість індичих порід належать до середнього типу. Для інтенсивного вирощування на м’ясо птахівники зазвичай утримують представників важких порід та їх помісі, оскільки м’ясна продуктивність таких птахів значно вища. На основі важких порід індиків створені й продовжують створюватися високопродуктивні бройлерні кроси, молодняк яких вирізняється надзвичайно високою швидкістю росту і конверсією корму.

До найбільш розповсюджених важких порід належать канадська бронзова, біла широкогруда й деякі інші. Також у цю групу входять усі м’ясні кроси: Хайбрид Конвертер, БІГ-6, БЮТ-8, Універсал тощо.

Породами середньої ваги є: московська біла та бронзова, узбецька бронзова, північнокавказька біла, бронзова й срібляста, а також інші.

Серед легкого типу найвідомішими є такі породи: віргінська, чорна тихорецька, кубанська й інші. Майже всі місцеві та безпорідні індики також належать переважно до легкого типу.

Однією з найдревніших індичих порід є чорна норфольська (або норфолкська). Створена вона була серед самих перших, на основі завезеного іспанцями з Америки в Європу поголів’я. З’явилася вона в ХVI столітті в Англії, у графстві Норфолк, від якого й отримала свою назву. Створювалася вона шляхом тривалого відбору кращих особин з наявного поголів’я та підбором пар. Причому, відбір проводився не лише за рівнем продуктивності, але й за можливістю акліматизуватися, темпераментом, плодючістю та життєздатністю молодняка.

Отримана порода успадкувала від своїх американських предків чорне оперення із зеленкуватим або синюватим відливом. У дорослих індиків лусочки на ногах і пальцях мають рожевий колір, у індичат до трьох місяців – чорний. Шкіра біла, ледь жовтувата. Тіло довгасте, м’язисте, з незначною кількістю жиру. Голова невелика, клиноподібна. Очі маленькі, круглі, коричневого кольору.

Дорослі індики виростають вагою до 9–10 кг, індички – до 5–7 кг. Нестись молоді індички починають у віці 10–11 місяців. Несучість складає 55–60 яєць на рік. Заплідненість яєць у разі дотримання правильного співвідношення самців і самок у стаді складає 90–95%. Виводимість яєць – до 80%, виживаність молодняка в оптимальних умавах утримання й годування складає близько 85%.

Скоростиглість молодняку порівняно низька. Забійних кондицій молодняк досягає у 8–10 місяців (залежно від годування). Представники породи дуже ефективно використовують пасовище й потребують значних площ для вигулу.

Нині ця порода не має господарського значення, проте є цінною як генофонд і викликає історичний інтерес. 

Інша стародавня порода індиків, створена дещо пізніше – це біла голландська. Вивели її у XVIII столітті в Європі, ймовірно на території Голландії та Англії, шляхом тривалої селянської селекції. Пізніше ці індики потрапили до США, де були вдосконалені та в 1874 році отримали свою назву. Порода швидко набула популярності серед американських фермерів завдяки своїм м’ясним характеристикам. Білу голландську породу розводили в чистоті, а її представників використовували для створення нових порід. Згодом, уже в ХХ столітті, голландська порода була витіснена продуктивнішими й стала нечисленною.

Зовнішні характеристики цих індиків наступні: оперення чисто біле, ноги і дзьоб білі або світло-рожевого кольору; тіло довгасте, мускулисте. Жива маса індиків – близько 12–12,5 кг, индичок – до 8 кг. Молодняк у віці 6 місяців набирає вагу до 8 кг. Несучість: 100–110 яєць на рік; молоді індички починають нестись у віці 9–11 місяців. заплідненість яєць, знесених на початку репродуктивного сезону – більше 90%, літніх – до 70%.

Індички – надзвичайно турботливі квочки. У разі природної інкубації виводимість яєць досягає 75–80%, за штучної – понад 85%. Виживаність молодняку залежить від умов утримання та якості годування. Забійний вихід дорослих відгодованих птахів становить до 80%. Шкіра тушки біла або трохи жовтувата. Колір шкіри залежить від особливостей раціону. У наш час існують кормові добавки, що надають шкірі тушки привабливого жовтавого відтінку.

Білі голландські індики слугували за одну з вихідних порід у виведенні білих широкогрудих, білих белтсвільских та білих московських індиків.

Біла широкогруда порода стверена в США, у Корнельському університеті, в п’ятдесятих-шістдесятих роках минулого століття. Цю породу вивели на основі голландської білої й бронзової широкогрудої породи. Індичок білої голландської породи запліднювали бронзовими індиками, а бронзових індичок – білими голландськими самцями. Отримане потомство вирощували в промислових умовах утримання з годуванням досхочу. 

Для наступного етапу відбирали з вирощеного молодняку тільки птицю з білим оперенням, з найкраще вираженими м’ясними якостями (ступінь розвитку грудних м’язів і швидкість росту) та найбільшою масою.  

Упродовж декількох поколінь відібране поголів’я розводили «в собі». Водночас усіх особин, які не відповідали поставленим вимогам та птахів не з білим оперенням жорстко відбраковували. У підсумку птахівники отримали одну з найкращих сучасних порід індиків, придатну для масового промислового виробництва індичатини в найкоротший строк.

До того часу, поки не з’явилися надзвичайно продуктивні сучасні індичі м’ясні кроси, ця порода давала більшу частину товарної індичатини. Біла широкогруда належить до важких порід і характеризується живою вагою самців 17–22 кг, а самок – близько 10 кг.

Голова в цих птахів середнього розміру, пропорційна, очі сірого кольору. Шия відносно коротка, товста, з добре розвиненими м’язами. Тулуб овальний, із добре наповненими м’ясними формами. Груди як в індиків, так і в індичок широкі, масивні. Спина широка, коротка. Ноги середньої довжини, широко поставлені, з лусочками рожевого кольору. Стегна й крила дуже м’язисті. Забійний вихід самців – близько 85%, самок – понад 83%. Частка грудної частини в тушках самок складає не менше 25%, у самців – більше 30%.

Несучість індичок становить 60–80 яєць на рік. Індички мають яскраво виражений інстинкт насиджування, і в присадибних господарствах можуть успішно використовуватися як квочки. Виводимість яєць у разі природної інкубації становить понад 70%, у разі штучної – до 80%. Через значну вагу індички-квочки можуть давити яйця в період останньої декади насиджування. 

Оперення у представників цієї породи біле, що є дуже вигідним з технологічної сторони: общипана тушка не має темних цяток і в товарній категорії виглядає привабливіше. У самців на грудях є пучок дуже жорсткого, схожого на дріт волосся чорного кольору, який починає розвиватися під час статевого дозрівання молодих індиків і росте протягом усього їхнього життя. Чим старший індик, тим довшим виростає цей пучок. 

В умовах правильного годування та комфортного утримання молодняк швидко росте й розвивається. Індики білої широкогрудої породи досить вимогливі до умов утримання і якості корму. Якщо дотримуватись інтенсивної технології вирощування, товарне м’ясо можна отримати вже від шести-, семимісячної птиці.

На основі білої широкогрудої породи були створені сучасні м’ясні кроси БІГ-6, БІГ-9, БЮТ-8, Вікторія, Універсал, Грейд Мейкер.

Біла белтсвільська порода була створена в США на фермі поблизу містечка Белтсвіль, що й відобразилось у її назві. Автором породи є Д. Мартін та його співробітники. Метою створенння цієї породи було бажання отримати індиків з добре вираженими м’ясними якостями, високою плодючістю, швидким зростанням і високою конверсією корму, але водночас невеликого розміру, придатну для кліткового утримання. 

Щоб вивести цю породу, схрещували 15 ліній різних порід індиків: чотири лінії білих голландських, дві лінії стандартних бронзових, одну лінію білих широкогрудих, представників чотирьох популяцій диких індиків, наррагансетських, австрійських білих, групу безпорідних індиків, завезених з Шотландії.

Кожна порода чи лінія внесла свої цінні риси в нову породу. Робота проводилася за дуже складною схемою. Після завершення схрещування отримане поголів’я для стабілізації та закріплення бажаних ознак довго розводили «в собі». Усіх некондиційних особин з потомства вибраковували. Врешті отримали породу з хорошими м’ясними характеристиками (збільшені груди, висока конверсія корму) й високою плодючістю (несучість, заплідненість яєць, виводимість та збереження молодняку).

У 1941 році складений стандарт цієї породи, її зареєстрували офіційно, а в 1951 році включили до американського стандарту досконалості (документу, в якому описані стандарти будови тіла й продуктивності визнаних у США порід сільськогосподарських тварин; був заснований у 1874 році, останнє оновлення проведене в 2015 році).

Белтсвільскі індики мають згідно зі стандартом породи компактний тулуб, довгі й широкі груди, широку та коротку спину, піднесені крижі. Груди рівні, як плюсна завдовжки. Глибина грудей на 20% більша за довжину плюсни. Голова середньої величини, пропорційна розмірам тіла, очі круглі, сірого кольору. Довжина ніг менша за середню, але вони не короткі, порівняно тонкі, з середньо розвиненою мускулатурою в стегнах.

Жива вага самців белтсвільської породи – від 8,5 кг до 10 кг, самок – 4,5–5,5 кг. За інтенсивного вирощування на м’ясо молодняк вигідно забивати у віці 60–70 днів, оскільки саме до цього віку конверсія корму є дуже високою (2–2,5 кг на 1 кг приросту). У цьому віці індичата важать 2,5–2,7 кг.

Несучість індичок становить 100–120 яєць на рік, а їхня заплідненість – близько 90%. В умовах штучної інкубації виводимість яєць сягає 85%. За таких умов від однієї самки можна отримати близько 80 індичат. 

Представники цієї породи добре ростуть і розмножуються в умовах кліткового утримання, що дозволяє на великих птахівничих підприємствах отримувати індиче м’ясо у промислових обсягах.

За участю белтсвільских індиків створені такі породи: бетіна (у Франції), алмазні (в Канаді), орегонські (в США), карликові (в Швеції), мініатюрні (в Англії). Усі перераховані породи максимально пристосовані до інтенсивних умов вирощування, а канадських алмазних індичок створювали саме для кліткового утримання.

Канадська бронзова порода. Метою створення породи було виведення птиці, добре пристосованої до місцевого холодного клімату, що разом з тим мала б дуже високі м’ясні якості. Такі індики були виведені в Північній Америці (північ США й Канада) шляхом складного схрещування декількох місцевих порід з високопродуктивними європейськими птахами. 

Усі представники канадської породи відрізняються високою пристосованістю до прохолодного клімату, міцним здоров’ям, хорошими репродуктивними здібностями та високою енергією росту молодняку. Оперення чорне, з бронзовим або зеленуватим відливом. По краях пір’я проходить вузька біла облямівка. Як самці, так і самки виглядають дуже ошатно. У індиків на грудях присутній пучок жорсткого чорного волосся.

Індички за сезон несуть до 100 яєць, виводимість пташенят складає близько 82%, виживаність молодняку за умов дотримання всіх норм догляду й повноцінного годування може становити до 90%.

Дорослі птахи мають широкий, довгий тулуб з вираженими м’ясними формами. Голова велика, у самців важка, з товстою, прикрашеною коралями шиєю. Дзьоб широкий, сірого кольору. Очі середньої величини, круглі, карого кольору. Ноги довгі, м’язисті. Лусочки на ногах чорного або темно-сірого кольору. Груди дуже широкі. Забійний вихід добре вгодованого молодняку становить близько 75%, дорослої птиці – понад 80%. Частка чистого м’яса – до 70%. Грудні м’язи складають близько третини від усієї маси тушки.

Дорослі індики (від півтора року й старші) можуть досягати маси 30 кг, але їх рідко вигодовують до такої ваги, оскільки тоді спостерігається надто значна перевитрата корму. Зазвичай молодняк забивають, коли він досягає маси 18–20 кг, у віці приблизно 6 місяців.

Московська біла порода створена в підмосковному радгоспі «Берёзки» під керівництвом зоотехніків кафедри птахівництва Сільськогосподарської академії імені Тімірязєва. На першому етапі місцевих білих індичок спарювали з голландськими білими індиками. На другому етапі отриманих помісних молодих індичок покривали самцями білої белтсвільскої породи. Отримане потомство вирощували й відбирали з нього особин, що найбільш відповідали наміченим цілям. 

Відібране поголів’я розводили «в собі» та суворо вибраковували все невдале потомство. У роботі над породою основна увага приділялась швидкості росту молодняку, максимальній живій масі дорослих особин, здатності розмножуватися природним шляхом і високій несучості самок.

Врешті отримали птахів з білим оперенням і міцним, «збитим» тілом. Середня жива вага дорослих самців – 13–15 кг, самок – 7,5–8 кг. Забійний вихід становить 80–82% від ваги живої птиці. Жива маса молодняка у віці до року складає: самців – до 12,5 кг, самок – до 7 кг.

Інтенсивність зростання в різному віці у індичат неоднакова, тому економічно обґрунтованим терміном вирощування для самців є 6 місяців. У цей час їх маса досягає 6,5–7 кг, а забійний вихід – до 70%. Самок раціонально утримувати до 5 місяців, у цьому віці вони важать близько 4 кг.

За дбайливого догляду збереженість індичат сягає до 90%. Молоді індички починають нестися у віці 10 місяців. Їх несучість – близько 80 яєць на рік. У разі дотримання оптимального співвідношення самців і самок у батьківському стаді, заплідненість знесених навесні яєць може бути 88–90%, а знесених влітку – 60–68%.

Виводимість молодняка в умовах штучної інкубації – близько 85%. За сезон від кожної індички можна отримати близько 15 індичат, якщо застосовується природна інкубація, і молодняк вирощується під їхніми матерями. У разі штучної інкубації всіх знесених яєць, від кожної індички можна отримати близько 55 індичат.

Московська бронзова порода створена в 1946–1959 роках у підмосковних радгоспах шляхом схрещування місцевих бронзових індиків і бронзових широкогрудих. Ця порода належить до середнього вагового типу: дорослі самці досягають маси до 12 кг, самки – від 6 до 6,5 кг. Середня вага молодняка у 4 місяці – близько 4 кг. 

Тулуб московських бронзових індиків має овальну форму. Груди широкі, глибокі, живіт підтягнутий, спина коротка, широка. Стегна м’язисті. Шия відносно довга, середньої товщини. Індики виглядають більш грубо й масивно. Голова невелика, очі карі, дзьоб світлий, трохи загнутий. Ноги довгі, міцні, з чорними лусочками.

Оперення чорне, з мідним відливом. Пір’я крил і хвоста має вузькі смуги коричневого, сірого, білого кольору, що утворюють загальний візерунок. На грудях присутній характерний для всіх статевозрілих індиків-самців пучок жорсткого чорного волосся.

Молоді індички починають нестись навесні, коли їм виповниться 8,5 місяців. За сезон від них отримують до 90 яєць вагою 85–87 г. Заплідненість яєць, знесених весною, складає понад 90%, виводимість пташенят – до 70%. В умовах правильного вирощування й повноцінного годування виживаність молодняка за весь період вирощування складає близько 90%.

Північнокавказька бронзова порода індиків створена на території Ставропольського краю в 1956 році. Виведення породи відбувалося шляхом покращення місцевих безпородних індичок бронзовими широкогрудими індиками з подальшим розведенням помісей “в собі” та відбором кращих особин для подальшого розведення. 

Індики отриманої нової породи мають подовжений тулуб, вузьку, довгу спину, глибокі, але не широкі груди. Ноги й крила м’язисті, без жирових відкладень навіть у добре вгодованих птахів. Голова середньої величини, вузька. Шия довга, високо поставлена. Оперення чорне, з мідним і синьо-зеленим відливом. Лусочки на ногах сірого або чорного кольору. 

Порода має два типи: важкий і легкий. Індики важкого типу мають живу масу від 13 до 14 кг, індички важать від 7 до 8 кг. Молодняк зростає й розвивається порівняно швидко, за хорошого годування його вага в 4 місяці може становити 4–5 кг. Забійний вихід чотиримісячного молодняку не перевищує 75%. Несучість дорослих самок складає 65–70 яєць за сезон. Індичкам властивий добре розвинений інстинкт насиджування. В умовах природної інкубації виводимість яєць становить 70–75%.

Представники легкого типу трохи дрібніші. Жива вага дорослих самців не перевищує 11 кг, а маса самок може становити від 5,3 до 6,9 кг. Решта показників такі ж, як і у важкого типу. 

Перевагами породи вважаються хороша пристосованість до місцевого клімату, невибагливість у годуванні, висока життєздатність молодняку та здатність ефективно використовувати пасовища.

Північнокавказька біла порода. Робота зі створення цих індиків проводилася в період з 1964 по 1975 рік. Метою селекції було отримати птахів з білим оперенням для більшої привабливості товарної тушки, хорошими м’ясними характеристиками і з максимальною пристосованістю до місцевого клімату. Така порода була виведена внаслідок запліднення північнокавказьких бронзових індичок важкого типу племінними індиками білої широкогрудої породи з подальшим розведенням отриманих помісей «в собі» й відбракуванням особин, які не відповідали наміченому стандарту.

Представники північнокавказької білої породи мають біле оперення, подовжений тулуб з широкою грудною частиною, довгу й широку спину, короткі крижі. Голова середнього розміру, очі невеликі, круглі, сірого кольору, дзьоб широкий, рожевий. У самців сильно розвинені коралі червоного кольору. Шия довга, високо поставлена. Ноги м’язисті, середньої довжини, зі світло-рожевими лусочками. Шкіра біла, з жовтим відтінком, що надає тушці привабливого вигляду.

Дорослі індики досягають маси до 12 кг, індички важать по 6,5–7 кг. За умов хорошого годування молодняк у чотиримісячному віці має вагу 3,5 кг (самки) та 4,8 кг (самці). Конверсія корму складає в середньому 3,3 кг на 1 кг приросту. Забійний вихід – близько 85%. 

Молоді индички можуть почати нестись з 8-місячного віку. Яєчна продуктивність цієї породи складає 75–90 яєць на рік. Яйця середні за розміром, краплеподібної форми, бежевого кольору з темними цяточками. Середня вага яйця – 80–85 г. Індичкам притаманний сильно розвинений інстинкт насиджування. Виводимість яєць в умовах природної ікубації – близько 60–65%. Виживаність молодняка за сприятливих умов: 84–88%. 

Біла північнокавказька порода поширена й в Україні. Вона має шість ліній.

Північнокавказька срібляста порода. Ці індики отримані внаслідок схрещування узбецьких палевих індичок з білими широкогрудих індиками. Метою створення породи було отримання птиці з високими м’ясними характеристиками, пристосованої до промислових умов утримання й розведення.

Оперення складається з білих і чорних ділянок, які чергуються на пір’ї, а пух у птахів чисто-білий. Таке поєднання створює загальне сріблясте забарвлення. Дзьоб і лусочки ніг мають рожевий колір. 

Жива вага дорослих індиків – близько 15 кг, індички виростають до 7 кг. Тулуб у птахів сріблястої північнокавказької породи округлий, з вираженими м’ясним формами, груди довгі та широкі, з добре розвиненими м’язами, спина широка, крила і стегна м’язисті. Шкіра в ощипаних тушок біла, зі світло-жовтим відтінком. У тушках молодняку майже немає жирових відкладень.

Молоді індички починають нестись у 10 місяців. За сезон доросла індичка здатна знести до 75 яєць. Якщо дотримуватись усіх зоотехнічних норм, запліднюються до 95% яєць. Виводимість яєць в умовах штучної інкубації становить більше 75%.

Молодняк відносно скоростиглий, у чотири місяці самки важать 3,5–4 кг, самці – до 5,2 кг; у 7,5 місяців індики нарощують живу масу від 11 кг до 11,5 кг, молоді індички – від 5,8 кг до 6 кг. Забійний вихід складає 80%.

Подальша робота з породою ведеться в напрямку збільшення живої маси і швидкості росту молодняку.

Чорна тихорецька порода належить до легкого вагового типу індичих порід. Створена вона в Тихорецькому районі Краснодарського краю й визнана самостійною породою в 1958 році. Робота над породою проводилась упродовж дуже тривалого періоду шляхом народної селекції місцевих чорних індиків. Критеріями відбору були плодючість, життєздатність, пристосованість до особливостей місцевого клімату, кормової бази та пасовищного утримання. 

Оперення в тихорецьких індиків чорне, з зеленуватим відливом. Більшість поголів’я має міцну конституцію. Жива вага дорослих самців – 9,5–10 кг, самок – до 5 кг. Тулуб довгий, проте не широкий. Груди глибокі, середньої ширини, спина вузька, довга. Крижі довгі. Ноги міцні, тонкі, довгі, вузько поставлені. Лусочки ніг і дзьоб чорні. Голова невелика, вузька, з великими очима коричневого забарвлення.

За сезон від кожної самки можна отримати близько 80 інкубаційних яєць. Їх виводимість в умовах природної інкубації сягає до 80%. Збереження молодняку за оптимальних умов годування й утримання може складати 90%. Самкам властивий дуже сильний інстинкт насиджування та хороші батьківські якості.

Молодняк відносно пізньостиглий, забійної кондиції досягає після 8–9-місяців. Забійний вихід у дорослих самців становить 85%, самок і молодняка – близько 80%. Частка грудних м’язів у тушці – приблизно 17–20%. 

Ці індики дуже рухливі, здатні до польоту на короткі дистанції, а також добре використовують пасовище.

Комерційного значення ця порода не має, але є цінною як генофонд. Її розводять у невеликій кількості в присадибних господарствах Закавказзя й Північного Кавказу. Племінне стадо є на Північно-Кавказькій зональній дослідній станції птахівництва, яка знаходиться в Ставропольському краї Російської Федерації.

На особливу увагу заслуговують кілька місцевих порід індиків, яких розводять у селянських господарствах і в приватному секторі численні птахівники-аматори.

В Узбекистані успішно розводять узбецьких бронзових індиків. За кольором свого оперення вони не відрізняються від стандартних бронзових, але мають значно кращі м’ясні характеристики. Удосконалення м’ясних якостей сталося внаслідок безладних схрещувань з північнокавказькими та бронзовими широкогрудими індиками.

Бронзові узбецькі індики мають видовжений, овальний тулуб, широкі груди, довгу й широку спину, довгі, тонкі ноги. Жива вага узбецьких бронзових індиків – від 11,5 до 12 кг, індичок – 6–6,5 кг. У 4,5 місяці жива маса молодих індичок сягає 3,5 кг, индиків – 4,7 кг. Забійний вихід дорослої, добре вгодованої птиці – до 85%. Частка грудних м’язів у тушці становить близько 16%.

Несучість узбецьких бронзових індичок – 85–100 яєць за сезон. Заплідненість яєць, знесених навесні – понад 80%. Збереженість молодняку в разі його вирощування під індичкою – 70–74%, якщо ж вирощувати пташенят окремо – до 90%.

Узбецька палева порода отримана внаслідок тривалої народної селекції місцевого поголів’я індиків, яке періодично безсистемно покращували породистими особинами, що завозились до Середньої Азії. У ХХ столітті значний внесок в удосконалення м’ясних характеристик цієї породи вніс птахівник М. І. Золотухін. 

Ці індики належать до середнього вагового типу. Більшість особин мають міцну конституцію. Оперення – палевого кольору, з різними відтінками. В індиків на грудях пучок жорсткого чорного волосся. Також вони мають сильно розвинені червоні коралі. Навколо очей і на лобі є характерна для цієї породи синява. Тіло подовжене, груди середньої ширини, довгі, глибокі. Спина довга, широка. Голова середнього розміру, пропорційна. Очі коричневі. Шия довга, тонка, низько посаджена. Ноги й крила відносно короткі. Дзьоб і лусочки на ногах – світло-коричневого кольору. Дорослі індики вирастають до 10–12 кг живої ваги, індички – до 5,5–6,5 кг.

Несучість – не більше 60 яєць за сезон. Виводимість молодняка в умовах природної інкубації – близько 65–70%. В індичок добре розвинений інстинкт насиджування та хороші батьківські якості. Молодняк має середні темпи набору маси, в 4 місяці индичата важать до 4 кг. Забійний вихід дорослої птиці – близько 82%. 

Представники узбецької палевої породи добре використовують пасовища, і для них бажаним є  переважно вигульне утримання.

Нині ці індики поширені в Узбекистані, Татарстані, на Кавказі.

Узбецькая місцева порода. Ця порода також була отримана внаслідок народної селекції. Для подальшого розведення місцеві жителі відбирали з популяції наявних у присадибних господарствах місцевих індичок найпродуктивніших і найбільш життєздатних особин. У підсумку отримали добре пристосовану до місцевих умов і кормової бази популяцію, що має, на жаль, порівняно низьку продуктивність.

Оперення у цих індичок палевого кольору з червонуватим відтінком. Тіло подовжене, вузьке, Спина вузька, довга. Голова невелика, дзьоб світлого тону, вузький. Шия тонка, довга, низько поставлена. Ноги довгі, тонкі. Маса дорослих індиків – близько 7–9 кг, индичок – 4–5,5 кг. Забійний вихід – до 80%, частка грудної частини тушки – не більше 13–15%. 

Молоді індички починають нестись у віці 9–10 місяців. Розмноження сезонне, несучість складає 45–50 яєць на сезон. Заплідненість яєць – 80–85%, їх виводимість в умовах природної інкубації – 75–80%, у разі штучної – 90–92%. Збереженість молодняку за дбайливого догляду до 6 місяців – не менше 88–90%.

У наш час порода нечисленна й не має комерційного значення.

У приватних господарствах Азербайджану розводять досить численну популяцію дуже невибагливих бронзових індиків, які добре пристосовані до місцевих кліматичних умов, а їхнє м’ясо має високі смакові якості. Птахи порівняно невеликі, належать до легкого типу порід. Дорослі самці досягають живої ваги від 6 до 6,5 кг, самки – 3–3,5 кг. 

Тулуб у бронзових індиків вузький, довгий, з помірно розвиненими щільними м’язами. Голова невелика, легка, пропорційно розвинена. Шия тонка, довга, низько посаджена. Ноги довгі, тонкі, з лусочками темного тону. Крила довгі. Самки здатні до польоту, самці можуть перелітати на невеликі дистанції, злітаючи з височини. Птахи дуже рухливі, добре використовують пасовища.

Розмноження сезонне. Самки мають сильний материнський інстинкт і дуже старанно насиджують яйця. Несучість індичок – не більше 50 яєць на сезон, їх заплідненість досягає 90%. В умовах природної інкубації виводимість молодняка з яєць зазвичай становить 72%. Виживаність індичат за хорошого догляду впродовж усього періоду вирощування може складати до 90%. У 4 місяці молодняк важить 2–3 кг. Забійний вихід добре вгодованої дорослої птиці – 85–87%, вихід чистого м’яса – близько 42–46% від живої ваги. Частка грудних м’язів у тушці – до 18%.

В Україні безпородне поголів’я індиків має надзвичайну генетичну різноманітність. У присадибних сільських господарствах утримують нащадків майже всіх сучасних порід індиків. Наявне поголів’я пройшло природну акліматизацію й безладно схрещується між собою протягом десятиліть. 

Постійний відбір птахів за цінними для господарства й репродуктивними ознаками створив місцеву популяцію з порівняно високою продуктивністю, плодючістю, невибагливістю до годування й умов утримання, а також з високою життєздатністю молодняку. Проте це поголів’я доволі неоднорідне й у різних регіонах може сильно відрізнятися як зовні, так і за своїми характеристиками. Відомі бронзові, білі, чорні, червоно-коричневі колірні форми.

Продуктивні якості місцевого безпорідного бронзового поголів’я відповідають середньому ваговому типу: індики значно більші за індичок, жива вага дорослих самців – до 12 кг, самок – 6–6,5 кг. Тіло видовжене, пропорційне, з широкою грудною частиною. Голова середнього розміру, з великими карими очима. Шия товста, коротка, високо поставлена. Ноги довгі, тонкі, з м’язистими стегнами. Дорослі птахи схильні до ожиріння.

Молодняк досягає забійних кондицій після шести місяців. Жива маса птиці в цьому віці складає: для самців – 6,5–7,2 кг, для самок – 4,2–4,6 кг. Забійний вихід – до 85%. Частка грудного м’яса в тушці становить 19–20%. 

Індички починають нестися на початку квітня, з настанням тепла. Розмноження сезонне. Самкам властивий добре розвинений інстинкт насиджування й материнські характеристики. Несучість становить 60–65 яєць за сезон. В умовах штучної інкубації від кожної індички можна отримати до 40 пташенят. Молодняк має високу життєздатність, його виживаність за умови утримання під квочками до досягнення 6 місяців – не менше 85%. 

У птахівників-аматорів є декілька популяцій чорних індиків, нащадків норфольських, чорних тихорецьких і кубанських чорних індиків. Це невеликі за розміром птахи, які належать до легкого типу. Більшість поголів’я має міцну конституцію. Маса індиків не перевищує 8 кг, индичок – 4–4,5 кг. У 4 місяці молоді индики досягають ваги 4,8 кг, індички – 3 кг.

Розмноження сезонне, несучість складає 80–90 яєць на рік. Якщо дотримуватись оптимального співвідношення самок і самцов у стаді, заплідненість яєць може становити 94–95%, а їх виводимість в умовах штучної інкубації – до 85%. Збереження молодняка в умовах оптимального мікроклімату та якісного годування – до 90%.  

Ці індики дуже рухливі й потребують великих площ для вільного вигулу. Дуже ефективно використовують дикі пасовища. Кращою культурної травою для них є люцерна.

Білі индики, яких переважно утримує населення України, відрізняються від інших безпорідних індиків краще вираженими м’ясними якостями. Тулуб овальний, «збитий», з добре розвиненими, м’язистими, видовженими грудьми. Спина широка, коротка. Голова велика, очі середнього розміру, сірого кольору. Дзьоб широкий, світлого тону. Шия коротка, товста. Ноги довгі, м’язисті. Лусочки білого або світло-рожевого кольору.

Вага дорослих індиків – до 15 кг, індичок – 6,5–7,5 кг. Молодняк порівняно скоростиглий, у чотиримісячному віці за хороших умов утримання й годування якісними кормами вдосталь самці важать 5,5–6 кг, самки – 3,5–4,5 кг. Висока життєздатність забезпечує збереження молодняка до 93%. Забійний вихід дорослої птицї й молодняка від 8-місячного віку – близько 85%. Частка грудної частини тушки досягає 21%. 

Несучість индичок білої української популяції – 60–80 яєць на рік. Виводимість молодняка – 75–80%. Білі безпорідні індики добре пристосовані до різних умов утримання. Вони демонструють хороші результати як у разі інтенсивного вирощування в приміщенні, так і за звичайного вигульного утримання.

Нині місцеві безпорідні індички України поступово зазнають якісних змін внаслідок їх схрещування із завезеними в останні роки білими широкогрудими і представниками високопродуктивних кросів (БІГ-6, БЮТ-8, Хайбрид Конвертер, Вікторія, Універсал та ін.).

Чорна кубанська порода. Це місцева порода, яка була створена методом народної селекції протягом тривалого періоду часу й зараз ще продовжує вдосконалюватися. Оперення чорне, з зеленуватим відливом. Порода належить до легкого типу, але має добре розвинені м’ясні форми. 

Тіло округле, коротке, з розвиненою грудною частиною. Голова середнього розміру, пропорційна. Шия коротка, товста. Ноги середньої довжини, з чорними лусочками і м’язистими округлими стегнами. Статевий диморфізм яскраво виражений. Самці важать близько 9 кг, самки – 4,7 кг. Розмноження сезонне.

Самки – хороші несучки й квочки. Яйценосність становить до 70 яєць на рік. У сприятливих умовах утримання та турботливому догляді виживаність молодняка складає не менше 88%.

Як доросле поголів’я, так і молодняк дуже добре пристосовані до вигульно-пасовищного утримання. Забійний вихід вгодованих особин – до 85%.

У наш час цей птах поширений у південних регіонах Росії та на сході України, а племінне стадо утримується в Тихорєцькому держплемрозпліднику Краснодарського краю.

Вирощування індиків у присадибному господарстві дає можливість отримувати якісну м’ясну продукцію для потреб власної сім’ї, а також суттєвий прибуток від реалізації її надлишків. 

Вдалого вам птахівництва!

Отримати відповідь на запитання стосовно теми цієї статті можна на нашому форумі.

Віталій Чугуєвець