Присадибне вівчарство

Перегляди: 118
18.03.2020


Присадибне тваринництво відрізняється від великотоварного обсягами виробленої продукції та організацією технологічного процесу. Нечисленне поголів'я і невеликі тваринницькі приміщення мають свої позитивні й негативні особливості. З одного боку, відсутня можливість застосування масштабної механізації та підвищення продуктивності праці, інтенсифікації виробництва, а з іншого боку, продукція, отримана в умовах домашньої ферми, більш якісна, поголів'ю приділяється більше уваги, бо застосовується індивідуальний підхід до потреб кожної тварини.


Вівчарство – це, певно, найбагатовекторніша за різноманітністю напрямів продуктивності галузь тваринництва у нашому кліматі. Від цих тварин можна отримати вовну, ланолін, хутряні шкури, смушки, м'ясо, курдючний жир, молоко. Висловлюючись образно, можна сказати, що вівця – це кілька напрямів сільськогосподарського виробництва в одній тварині!



Отара



Одомашнення овець відбулося багато століть назад. Предками звичних нам представників домашніх порід могли бути аргалі, муфлони й архари, які до сьогодні живуть у дикій природі та перебувають у дуже близькій спорідненості з домашніми вівцями.



Архари



Домашніх овець навіть схрещували з деякими з цих видів З метою отримання нових порід проводилося схрещення (Іванов М. Ф. у заповіднику «Асканія-Нова») представників деяких з цих видів з домашніми вівцями. Так з'явилися породи гірський меринос і архаромеринос. Велика генотипна мінливість овець та їх найближчих родичів дала можливість людям вивести безліч (більше 600) порід різного напряму продуктивності.



Аргалі



Вівцям властива надзвичайна фізична витривалість, вони мають дуже щільний копитний ріг (чим він темніший, тим твердіший) і міцні м'язисті кінцівки. Завдяки таким особливостям ці тварини здатні здійснювати дуже тривалі переходи, а також рухатися по складному рельєфу, недоступному для інших сільськогосподарських тварин.



Вівці на пасовищі



Також їм притаманні високі адаптаційні властивості, які дозволяють вівцям відносно швидко пристосовуватися до суворих кліматичних умов, що сприяє їх успішному розведенню у найрізноманітніших регіонах: у Сибіру, субтропіках, степовій зоні, на високогір'ях або в напівпустелях. Хоча вівці краще пристосовані до життя в умовах спекотного, посушливого клімату, вони можуть переносити і сильний холод. Небажана для них тільки вогкість.



Вівці



Жива маса і розміри дорослих тварин, а також швидкість росту молодняка багато у чому залежать від якості корму, конституції, генетичних задатків конкретної особини і породних особливостей. Так, вага баранів може становити від 50 кг до 180 кг, а маток – від 40 до 110 кг. Світовий рекорд ваги дорослого барана – 247,2 кг. Висота у холці також може бути різною: від 55 см до 110 см.



Баран

Статевий диморфізм у цього виду виражений досить чітко: самки дрібніші за самців і спокійніші, а барани більшості порід мають на голові добре розвинені роги. Зазвичай вони великі, спірально закручені, з горбистою поверхнею. У ярок та вівцематок рогів або немає зовсім, або вони дуже слабо розвинені (слабкі й маленькі, ледь помітні). Крім того, у самців шерсть на грудях, шиї, плечах більш пишна, ніж у самок. А сама шия і груди більш масивні та краще обмускулені. Голова у барана, порівняно з розміром його тіла, більша, ніж у вівці з такою ж масою. Самки мають добре розвинене вим'я з двома пипками.



Вівця



Основні фізіологічні показники організму овець знаходяться у таких межах: температура тіла складає +38,5...40°С, пульс в спокійному стані і без фізичних навантажень досягає 60 – 85 ударів на хвилину, дихання відповідає 12 – 30 дихальним циклам (вдих-видих) за хвилину. Ці параметри залежать від віку, конституції, швидкості обміну речовин, а також від фізіологічного стану конкретної тварини.



Денний зір у овець досить хороший, та вночі вони погано бачать. Завдяки тому, що очі вівці розміщені з боків голови, а зіниці мають довгасту, щілиноподібну форму, кут огляду тварини становить близько 270 – 320 градусів (хоча у деяких порід він менший через густу, довгу шерсть на голові, яка закриває частину зорового поля). Це дозволяє тварині бачити відразу майже весь простір навколо себе, не повертаючи голови. Сприйняття кольорів у овець вибіркове. Вони розрізняють білий, чорний, зелений, червоний, жовтий, коричневий кольори.



Зіниця вівці 

Нюх у них розвинений слабше, ніж у інших сільськогосподарських тварин. Проте він дозволяє отарі відчути запах джерела або вловити аромат отруйних рослин за кілька сотень метрів до них. Вівцематки здатні відрізняти по запаху своїх ягнят від чужих, а барани можуть визначати сприятливий для спарювання період (тічки й охоти) у самок. 



Дуже добре у овець розвинений слух. Їх тонкі, рухливі вуха здатні повертатися у напрямі джерела звуку для точного визначення місця його розташування. За особливостями тембру голосу члени отари розпізнають один одного і спілкуються між собою. У овець існує багато варіантів бекання, пирхання та інших звуків, які означають тривогу, кликання, залицяння, загрозу й інші сигнали.



Муфлон

Вівці – стадні тварини, які дуже погано переносять самотність. Вівця, залишившись насамоті, починає голосно бекати і прагне повернутися до гурту. Якщо вона не бачить поруч своїх родичів, то вміст гормону стресу в її крові зростає, а нервова система відчуває сильне напруження. Тварини, що живуть в отарі, швидше ростуть, легше відгодовуються і, в цілому, показують кращі результати продуктивності, ніж ті, які утримуються ізольовано.



Стандартна кількість зубів у вівці дорівнює 32. Вони змінюються відповідно до віку, тому досвідчені вівчарі і фахівці зооветеринарної служби можуть при огляді досить точно визначити вік тварини на підставі відомостей про терміни зміни та ступінь зносу зубів.



Шерсть у овець росте постійно і вимагає періодичного зістригання, але у деяких порід (дорпер) відбуваються сезонні линьки. Стрижку більшості порід вовняного напряму продуктивності проводять двічі на рік: навесні, після настання стійкої теплої погоди, і наприкінці літа, з таким розрахунком, щоб до настання осінніх холодів шерсть у них встигла відрости.



Стрижка вівці

Суягність вівці триває близько 146 днів з можливими невеликими коливаннями на кілька днів у будь-яку сторону. Майже усі вівці приносять приплід раз на рік, наприкінці зими – початку весни, хоча деякі породи поліестричні (можуть народжувати ягнят будь-якої пори року). Молодняк народжується повністю сформованим, міцним. Через кілька годин після обсихання новонароджені вже можуть без відставання пересуватися разом зі своєю отарою. Період вигодовування ягнят молоком триває близько 3 – 4 місяців. У більшості порід приплід зазвичай складається лише з одного ягняти, але деяким шубним породам властива багатоплідність. Дорослі тварини ставляться до молодняка дуже толерантно.



Багатоплідна вівця



Вівці порівняно скоростиглі тварини. Першу товарну вовну можна отримати від молодняка вже у віці 5 місяців, а м'ясо і овчину – у віці 8 – 10 місяців. Статевозрілими вівці стають у 6 – 7 місяців, але запліднювати ярок так рано небажано, оскільки їх організм ще не завершив свій власний розвиток, і виношування плоду буде надмірним навантаженням для молодої тварини. Згідно з теоретичними обґрунтуваннями вважається, що не можна парувати ярок до 1,5-річного віку. Та це в теорії, а на практиці це залежить від багатьох факторів: на який час року припав цей вік, наскільки добре розвинена і вгодована ярка та які репродуктивні особливості у її породи.



Отара

У присадибних господарствах нерідко трапляється, що ярок покривають восени того ж року, на початку якого вони були народжені,  і нічого страшного не відбувається. Якщо годування й умови утримання упродовж усього періоду вирощування були хорошими та залишилися такими після настання суягності, а вага ярки на момент спаровування становить не менше 45 кг, то негативних наслідків у такому випадку не спостерігається.

На великих вівцефермах молодняк після закінчення підсисного періоду (в 4 місяці) відбирають від основного батьківського стада і вирощують окремо одностатевими одновіковими групами до проведення бонітування (зоотехнічна оцінка племінної та продуктивної цінності тварин за зовнішніми ознаками, з урахуванням родоводу) і визначення їх подальшого цільового призначення.




За умов хорошого годування та комфортного утримання вівці можуть доживати до 13 – 14 років. Але після досягнення п'ятирічного віку у маток поступово знижується плодючість, а барани проявляють меншу статеву активність. У шестирічному віці зуби овець зношуються, внаслідок чого тварини не можуть нормально годуватися, втрачають колишню цільову продуктивність, і подальше їх утримання вже не має великого господарського сенсу. Окремих, особливо цінних у племінному значенні тварин іноді тримають і після досягнення цього віку, але не довше восьмирічного віку.


Займатися вівчарством у власному фермерському чи присадибному господарстві можна або з метою забезпечення продовольчих потреб своєї сім'ї, або з метою отримання прибутку. Оскільки часи натурального господарства давно пройшли, то більшість тваринників займаються розведенням овець для отримання товарної продукції. Розводити цих тварин з комерційною метою доцільно лише при виконанні двох обов'язкових умов. Перша з них і, певно, головна – наявність гарантованого і постійного каналу збуту виробленої продукції за прийнятною ціною. Самоокупності, рентабельності та стабільного, прогнозованого розвитку вашої діяльності без цього фактору не буде. Бо, як відомо, будь-яке господарство повинно мати надійну фінансову основу.



Архаромериноси



Друга, не менш важлива умова – наявність кормової бази, а саме достатніх площ для випасання отари. Якщо конкретизувати, то на одну вівцематку з ягнятами потрібно від 0,5 до 1,2 гектара пасовища. Площа залежить від якості травостою, швидкості його відростання і породи овець (у шубних порід за рік кожна вівцематка може привести близько п'яти ягнят, а у тонкорунних – лише одного). Якщо ж можливість випасу відсутня, то поголів'я, звичайно ж, можна утримувати в загоні чи приміщенні, а потреби тварин у годівлі забезпечувати привізними кормами. Та у цьому разі не будуть використовуватися основні біологічні переваги овець.

Годувати вдома можна й інших травоїдних. Але цінність овець саме у тому й полягає, що вони дуже невибагливі до якості травостою, рельєфу місцевості та краще за інших тварин використовують вбогі природні пасовища. Для їх годування підходить практично будь-яка трава (вівця може поїдати близько 400 видів рослин, тоді як коровам підходять лише 150 видів, а коням – не більше 90 видів). Завдяки клиноподібній формі голови, рухомим губам і розташованим під особливим кутом різцям, вівця може підбирати найдрібніші листочки, скушувати траву біля самого кореня, водночас стимулюючи цим швидке відростання отави. (Коні, велика рогата худоба, кози зазвичай поїдають тільки верхню частину рослини.)



Вівці



Травна система овець добре пристосована до використання грубого, малоцінного корму, який вони охоче поїдають. Кишківник вівці приблизно у 30 разів (!) довший за поздовжній габаритний розмір її тулуба. Для порівняння: у великої рогатої худоби він довший за тулуб у 20 разів, у коней – в 15 разів, у свиней – в 10 – 12 разів. Такий довгий травний шлях сприяє повноціннішому перетравленню корму та його кращому засвоєнню. Обмін речовин вівці відбувається таким чином, що вона може давати приріст маси, задовольняючись лише пашею. Але якісне, достатнє годування, безумовно, піде на користь і цим невибагливим тваринам. Вівці здатні накопичувати запаси поживних речовин у тканинах свого організму під час багатого травостою, а згодом витрачати їх у періоди обмеженого, збіднілого харчування. Ці тварини здатні доцільно та з користю використовувати як гірські, напівпустельні, степові, так і культурні пасовища.



Баз



Теплої пори року вівці добре себе почувають при цілодобовому утриманні на пасовищі. Саме таке утримання худоби найбільш спиятливе для їх фізіології та найкраще задовольняє як біологічні, так і господарські чинники, оскільки економічно воно істотно вигідніше за інші способи утримання. Випасати овець можна цілодобово або періодично, заганяючи під навіс для відпочинку і підгодівлі концентратами, у баз чи кошару (так називається приміщення для утримання овець) на темний час доби або у найспекотніші години. Потреба у площі базу на одну дорослу вівцю складає 4 квадратних метри. 


У приміщенні мають бути великі ворота, що відкриваються назовні та надійно захищають отару від негоди й хижаків. Літнього часу бажані параметри мікроклімату для приміщення, де утримуються дорослі вівці, такі: температура повітря до +25°С, відносна вологість 50 – 75%, повітрообмін – 45 кубометрів за годину на одну вівцю, швидкість руху повітря – не більше 0,8 м/с, освітленість – близько 40 люкс. Таке освітлення створюють лампи розжарювання, встановлені з розрахунку 3,5 Вт на кожен квадратний метр площі підлоги. 



Кошара



Потрібний рівень освітленості приміщення вдень можна отримати і за допомогою вікон. У нашому кліматі природне освітлення такої інтенсивності забезпечується внаслідок дотримання співвідношення площі віконних прорізів до площі підлоги 1:17. 


В оцарках для ягніння повітрообмін літнього часу має бути інтенсивнішим і складати близько 50 кубічних метрів повітря за годину на одну вівцематку з приплодом. Оптимальна швидкість повітря при цьому: від 0,3 до 0,5 м/с, щоб уникнути протягів. Задані обсяги повітрообміну допоможе здійснити вентиляційна техніка, що дає потік повітря низького тиску. Вибір подібного обладнання дуже великий, і можна легко підібрати повітронасос бажаної продуктивності.


Для випасу овець на пасовищах зручно використовувати електрозагорожу. Вона не тільки буде тримати отару в певних межах на відведеній території, але й захистить поголів'я від нападів диких хижаків. Якщо з якоїсь причини використовувати «електропастух» неможливо, то до роботи чабана залучаються спеціально навчені вівчарські собаки. З їхньою допомогою одна людина може керувати великою отарою. Більш детальна інформація про пасовищне утримання, спеціальне обладнання та про використання собак у пастушій службі наведена у статті «Пасовищне утримання овець».



Отара на снігу



У деяких джерелах вказано, що завдяки своїй витривалості та невибагливості вівці можуть використовувати пасовища навіть у малосніжні зими, коли товщина снігового покриву не перевищує 5 см. Це дійсно так, але випасання взимку вкрай небажане, оскільки саме у цей період матки зазвичай суягні, а вживання мерзлого корму може викликати аборти. Баранам, чувакам (кастрованим баранам) і холостим ярками таке годування також не рекомендується, оскільки воно може стати причиною порушення роботи шлунково-кишкового тракту. Хоча вівця – тварина невибаглива, та захисні сили її організму теж мають свою межу. А ось активний моціон зимового часу – навпаки, дуже позитивно впливає як на стан здоров'я дорослих тварин, так і на розвиток ембріонів. У поле на прогулянку слід випускати отару після достатнього годування і напування, щоб тварини не їли ні сніг, ні мерзлі пожнивні залишки або траву.



Вівці



Холодної пори року вівці, як і інші тварини, потребують теплого приміщення, яке буде їх захищати від атмосферних опадів та вітру. За гарної погоди поголів'я годують у базу, а в погану та під час окотів краще це робити у кошарі. Кожна тварина у приміщенні повинна бути забезпечена 2,5 – 3 м2 площі підлоги. Завдяки добре розвиненому вовняному покриву вівці не бояться холоду, тому спеціально опалювати кошару не потрібно. Проте, від'ємна температура у приміщенні небажана: вона підвищує витрату енергії організмом (а значить, і затрати корму), збільшує ризики виникнення простудних захворювань, особливо якщо поєднується з високою вологістю повітря.



Вівці належать до численної групи сільськогосподарських тварин, які не люблять вогкості та протягів. Як уже згадувалося, вони дуже невибагливі й можуть комфортно себе почувати у досить широкому діапазоні показників мікроклімату. Взимку оптимальні параметри мікроклімату для кошари, де утримуються дорослі вівці: середньодобова температура від +3°С до +7°С; відносна вологість повітя 75% (допустимо 50 – 85%); повітрообмін 15 м3/год на кожну тварину; швидкість руху повітря не більше 0,5 м/с; допустима мікробна забрудненість 70 мікробних клітин в одному кубічному метрі повітря (цей параметр можна визначити лабораторно). 


Оскільки в кошарах овець зазвичай тримають без прив'язі, з використанням довгонезмінюваної глибокої підстилки, то з гною в атмосферу приміщення виділяються різні гази. Дуже важливо, щоб вміст їх у повітрі не перевищував допустимі норми: вуглекислий газ – не більше 0,3%, аміак – не більше 20 мг на метр кубічний, сірководень – до 10 мг на кубічний метр. Норма освітлення не відрізняється від тої, що наведена вище, для приміщень у літній час. 


Крім того, кошара необхідна для успішного проведення окотів взимку. У місцях розташування дверей і воріт обов'язково обладнуються невеликі тамбури, щоб при їх відчиненні зменшити втрати тепла у приміщенні. Для пологового відділення та відділення, де містяться вівцематки з ягнятами до півторамісячного віку (це приміщення називається тепляк), параметри мікроклімату взимку такі: температура повітря на рівні підлоги (там, де знаходяться ягнята) не має бути нижчою ніж +15...17°С (бажано ще тепліше); повітрообмін дорівнює близько 16 – 17 м3 на одну вівцематку з ягнятами, швидкість руху повітря – не більше 0,2 м/с. Мікробна забрудненість повітря та загазованість не повинні перевищувати показників, вказаних для кошар, де міститься доросле поголів'я.


Освітленість має бути дещо інтенсивнішою, ніж у загальній кошарі, близько 50 – 60 люкс. Удень забезпечити такі показники можуть вікна загальною площею у співвідношенні до підлоги 1:12, які розташовані з південної сторони приміщення, або використання ламп розжарювання з розрахунку 4 Вт їх потужності на один квадратний метр площі підлоги тепляка. Цілком годяться й економні лампи. Їх потужність потрібно перераховувати відповідно до зазначеного на упаковці коефіцієнта взаємозамінності. Оскільки ягніння відбуваються переважною мірою вночі, то приміщення для суягних вівцематок і новонародженого молодняка мають бути забезпечені світлом і в нічний час. Для нічного освітлення достатньо 20% звичайної денної норми (це близько 5 Лк).



Вівці на пасовищі

У вівчарстві важливою складовою успіху є повноцінне годування тварин. Найпростіший спосіб забезпечення отари кормом у пасовищний період – це випасання її на культурних або природних луках з бобово-злаковим травостоєм. Якісна паша у достатніх кількостях задовольняє усі потреби організму овець і забезпечує основи для їх високої цільової продуктивності. Але якщо немає можливості випасати поголів'я, і тварини утримуються в загоні чи приміщенні, то раціон літнього часу для однієї вівці вагою 50 – 55 кг може бути таким: свіжа трава – 7 кг, висівки ячмінні – 120 г, фрукти, овочі, коренеплоди – 0,5 кг, сіль – 10 г, трикальцій фосфат – 5 г. 



Для підсисних і суягних вівцематок, а також для баранів у період злучнох кампанії норму концентрованого корму збільшують до 300 грамів на добу. При високій якості трави можна обійтися тільки зеленої масою, але оскільки період максимальної поживної цінності рослин дуже обмежений, то краще давати весь зазначений раціон.



Еспарцет

Для годування овець зеленим кормом, сіном і силосом зазвичай використовують двосторонні годівниці, а концентрати видають, насипаючи їх у довгі корита. Довжину корит, годівниць та поїлок слід розраховувати так, щоб усе поголів'я могло одночасно підійти до них, і при цьому щоб на кожну тварину припадала ділянка не менше 30 см. Концентровані корми (висівки, соєва макуха, шрот і т. ін.) краще давати двічі на день, розділяючи добову норму навпіл.



Годування овець

Концентрати є найсмачнішим кормом для овець. З огляду на це, можна використовувати їх для стимуляції швидкого переміщення отари з пасовища до загону, з кошари до загону або навпаки – із загону до приміщення. Якщо годувати овець регулярно, в один і той же час, то тварини швидко звикають до встановленого розпорядку дня і, завдяки ласощам, самі будуть прагнути переходити без примусу туди, куди потрібно чабану. Під час годування концентратами важливо стежити за тим, щоб сильніші тварини не відбирали корм у слабших чи молодших. Грубі та соковиті корми дають рівними порціями двічі або тричі на день. Це сприяє кращому їх поїданню та зменшує затоптування корму тваринами. 


Годування овець

Холодної пори року овець годують сіном, висівками різних зернових культур, коренеплодами, силосом, сінажем, іноді соломою. Частку (до 20%) сіна і соломи в добовій порції грубих кормів можна замінити заготовленими влітку молодими гілками (з листям) верби, лози, горобини, липи, вільхи, берези, тополі та інших дерев. Кращим кормом для овець взимку вважається бобове сіно (конюшина, люцерна, еспарцет, вика та інші культури), заготовлене у фазі бутонізації. У ньому в доступній для організму тварини формі міститься багато білку та кальцію. З концентратів використовуються злакові: кукурудза, ячмінь, овес.


Зерно бобових культур (соя, горох, вика та інші) містить у своєму складі речовини, що нейтралізують деякі травні ферменти (інгібітори трипсину) і тим самим порушують нормальний процес розщеплення їжі, створюючи розлади травної системи різної тяжкості. Таким чином, поживні речовини зерен згаданих культур не тільки не засвоюються і проходять транзитом, але й перешкоджають засвоєнню та розщепленню інших кормів. Для руйнування цих небажаних компонентів, зерна бобових екструдують. Після такої підготовки вони засвоюються майже повністю.



Екструдування зерна

Зимовий раціон для однієї тварини вагою 50 – 55 кг може складатись із: сіна бобових – 1,2 кг, сіна злакового різнотрав'я – 0,8 кг, силосу кукурузного – 2 кг, сінажу – 1 кг, коренеплодів (моркви, топінамбура, буряка) – 1,2 кг, висівків або екструдованого зерна ячменю – 0,5 кг, екструдованого цілого зерна сої (або макухи сої, соняшнику, шроту) – 0,4 кг, солі – 10 г, трикальцію фосфату – 9 г, м'ясокісткового борошна – 20 г. 

Наведений приклад раціону є орієнтовним середньозначним варіантом. Він трохи завищений з урахуванням того, що не весь корм буде з'їдений, а частина його буде зіпсована або притоптана тваринами під час поїдання. Досвід показує, що у кукурудзяного силосу ступінь поїдання становить72 – 80%, у сіна він досягає 74 – 88%, а у коренеплодів і концентратів – до 100%. 

Наведений раціон не відображає особливостей потреби тварин різного напрямку продуктивності, різного рівня продуктивності, різного віку, а також їхнього фізіологічного стану. У кожному конкретному випадку раціон потрібно складати окремо, з урахуванням наявності різних видів кормів у господарстві, а також їх якості. Для годування високопродуктивних тварин норму слід збільшити на 10 – 15%. 

Усі тварини батьківського стада на початок злучної кампанії повинні бути середьовгодованими або мати вгодованість вище середньої, без ознак ожиріння. Від цього залежить статева активність баранів, одночасність настання тічки й охоти у самок, відсоток незапліднених вівцематок, багатоплідність, стан здоров'я новонароджених ягнят, майбутня молочність маток і загальний стан отари (резистентність, рівень продуктивності, тривалість господарського використання і т. д.). За півтора – два місяці до прогнозованого початку злучної кампанії слід уважно оглянути поголів'я і за необхідності відібрати недостатньо вгодованих тварин, щоб утримувати їх окремо,  збільшивши їм раціон на 20 – 30%.

У першій третині суягності годування вівцематок має бути якісним, але за кількістю нічим не відрізнятися від раціону для незапліднених ярок. Починаючи з другої третини вагітності, потреба організму вівці у поживних речовинах та енергії поступово збільшується. Відповідно до цього повинна одночасно збільшуватися і поживність раціону на 25 – 35%. Внаслідок інтенсивного зростання плоду в завершальній третині терміну вагітності, потреба овець у кормах зростає ще сильніше, і раціон слід збільшити на 40 – 50% порівняно з початковим. А самкам багатоплідних порід раціон потрібно збільшити ще більше, на 55 – 70% від звичайного. 

Повноцінне і навіть авансоване годування під час суягності має вирішальне значення для забезпечення нормального протікання вагітності та збереження здоров'я вівцематок. У недогодованого стада частіше трапляється виникнення дородових захворювань і післяпологових ускладнень (парез, затримка посліду і т. п.). У худих овець ягніння відбувається важче, а новонароджений молодняк часто буває ослабленим і має недостатню масу. Особливо це стосується багатоплідних виводків. Достатнє й якісне годування  запорука нормального розвитку плода, народження міцних, життєздатних ягнят, високої молочності маток і збереження ними рівня їх цільової продуктивності.

У недостатньо вгодованих тонкорунних вівцематок виникає так звана "голодна" тонина (діаметр волокна) вовни, яка істотно знижує якість руна і його вартість. Дуже важливо, щоб корм містив достатню кількість вітамінів, мікро- та макроелементів. Їх брак може привести до розладів обміну речовин і народження слабкого молодняку. Визначити наявність цих речовин у раціоні можна шляхом лабораторного біохімічного дослідження корму і крові тварин. Це дослідження не є складним, і при бажанні його можна замовити у місцевій ветеринарній лабораторії.

У разі нестачі вітамінів і мінеральних речовин, рекомендується у концентрований корм або питну воду додавати спеціальні препарати, які містять нкеобхідні компоненти, або провести курс вітамінотерапії ін'єкційними препаратами. З цією метою використовують: «Ганаміновіт» (0,5 г на 1 кг концентрованого корму або 0,25 г на 1 л питної води протягом 5 – 7 днів), «Тривітамін» (0,5 мл на 10 кг живої ваги тварини, підшкірно чи внутрішньом'язово, 1 раз на 7 – 10 днів, тричі), «Тетравіт» (2 мл на одну вівцю, підшкірно чи внутрішньом'язово, 1 раз на 7 – 10 днів, тричі; для профілактики бажано вводити усім вівцематкам, одноразово, за 3 тижні до очікуваної дати окоту), «Е-селен» (0,5 мл на 10 кг маси тварини, підшкірно чи внутрішньом'язово, двічі, через 10 діб  такий профілактичний курс буде корисний усім вівцематкам за місяць до окоту) та інші. Вибір препарату, доза і тривалість його застосування залежать від результатів лабораторного дослідження (дефіцит яких саме речовин виявлений у тварини).



Біовіт



Раціони для молодняка різного віку дещо відрізняються. Зазвичай ягнят не годують окремо, бо вони живуть у стаді, тому й харчуються разом з дорослим поголів'ям, але для того, щоб розрахувати загальну потребу в кормах, необхідно знати деякі наведені нижче дані.

З тижневого віку ягнята вже починають пробувати сіно з годівниці матері. Сіно (клітковина, яка міститься у ньому) необхідне молодим тваринам для розвитку передшлунків (рубець, сітка, книжка). Але до двомісячного віку молодняк поїдає його у таких незначних кількостях, що немає ніякого економічного сенсу розраховувати додатковий корм окремо. 

У два місяці кожне ягня за добу з'їдає приблизно 100 г якісного сіна або 350 – 400 г свіжої трави, 150 г коренеплодів, 100 – 150 г суміші подрібленого зерна. 

У три місяця ягнятку потрібно не менше 250 г сіна або 600 г трави, 250 г коренеплодів, 250 г висівок.

Раціон для ягнят віком 4 місяці: сіно бобових – 0,5 кг, сіно злакових, різнотрав'я – 0,1 кг, коренеплоди (морква, топінамбур, буряк) – 0,3 кг, подрібнене зерно вівса або ячменю – 0,25 кг, сіль – 5 г, трикальцій фосфат – 4 г, м'ясокісткове борошно – 5 г.

Раціон для годування ягнят віком 4 – 6 місяців: сіно бобових – 0,6 кг, сіно злакових, різнотрав'я – 0,3 кг, силос різнотрав'я – 0,8 кг, коренеплоди (морква, топінамбур, буряк) – 0,5 кг, подрінений овес або екструдоване зерно ячменю – 0,3 кг, макуха соняшникова – 0,1 кг, сіль – 7 г, трикальцій фосфат – 6 г, борошно м'ясокісткове – 7 г.

Раціон для годування ягнят віком 6 – 8 місяців: сіно бобових – 0,9 кг, сіно злакових, різнотрав'я – 0,5 кг, силос кукурудзяний – 1,2 кг, коренеплоди (морква, топінамбур, буряк) – 0,8 кг, подрібнений овес або екструдоване зерно ячменю – 0,5 кг, макуха соняшникова – 0,2 кг, сіль – 9 г, трикальцій фосфат – 8 г, борошно м'ясокісткове – 10 г.

Молодняк старшого віку можна годувати за тими ж раціонами, що й для дорослих тварин.

Ягнят до шестимісячного віку не рекомендується годувати кукурудзяним силосом, оскільки вміст перетравлюваного протеїну у ньому зовсім незначний, а його клітковина важко засвоюється ще досить слабкою травною системою молодих тварин.


Хороший ефект досягається, якщо годувати ягнят спеціалізованими комбікормами. Хоча вони не з дешевих, та для вирощування якісного ремонтного молодняка використання таких кормів має сенс.

Сіль можна змішувати з основними кормами раціону, а можна класти окремо у вигляді лизунців (вони бувають з чистої солі або з включеннями різних мінеральних речовин) у спеціальні корита. Вівці за потреби самі лижуть запропоновані брикети. 

Крім сіна можна згодовувати вівцям і солому, але це міра вимушена, вдаватися до неї варто лише в разі нестачі сіна. Нічого цінного для організму тварини в соломі немає. Особливо в озимій. Вівці її їдять і перетравлюють, але витрати енергії на сам процес ледь покриваються поживністю цього корму. При годуванні соломою слід компенсувати її низьку калорійність концентратами.

Солому можна використовувати як наповнювач, для збільшення об'єму корму, але тоді до раціону обов'язково треба ввести усі інші групи кормів (соковиті та концентровані). Якщо ж довелося використовувати солому, краще зупинити свій вибір на вівсяній або ячмінній. Її можна ошпарити гарячим (+95...98°С) водним розчином меляси (30 – 35%) для покращення смакових якостей і більш активного вживання. Робити це можна прямо в годівницях. Крім того, ошпарена солома стає м'якішою, тварина зможе швидше її пережувати і витратити менше слини (тобто знижується витрата енергії організму тварини на перетравлення). Це найпростіший спосіб підготовки соломи. Ще її можна запарювати і дріжджувати. Але для здійснення цих процесів потрібно мати спеціально обладнаний кормоцех (великі ємності та багато місця у теплому (+28...32°С) приміщенні на фермі для розміщення цих резервуарів), що не завжди можливо забезпечити практично. Набагато дешевше та ефективніше заготовити або купити сіно.



Гіллячковий корм

М'ясокісткове борошно краще давати в суміші з концентратами або присипати ним нарізані коренеплоди. Коренеплоди перед згодовуванням рекомендується помити та просушити. Годування брудними коренеплодами з домішками піску, землі чи гнилі призводить до розладів травлення. Сіно не повинно мати ознак псування, а також життєдіяльності гризунів. Годування зіпсованим сіном або соломою може викликати отруєння, а екскременти мишей  стати причиною зараження інфекційними захворюваннями (наприклад, лептоспірозом).

Повноцінне годування є не тільки запорукою високої продуктивності стада, а й підготовкою до сезону розмноження. Вівці більшості порід розмножуються сезонно, один раз на рік. Це явище називається моноестричністю. Романівська порода, фінський ландрас (не плутати з породою свиней) та деякі інші породи і їх метиси здатні запліднюватись будь-якої пори року і не мають сезонності у проявах статевої охоти. Це явище називається поліестричністю. Статевий цикл у незапліднених вівцематок таких порід повторюється через кожні 17 – 21 день. Та ягніння у цих порід зазвичай відбувається теж сезонно: взимку і влітку.

Спаровування овець слід планувати з урахуванням бажаних термінів окоту. Холодної пори року для успішного проведення окоту необхідне тепле приміщення і достатня кількість кормів усіх груп (грубі, соковиті, концентровані) хорошої якості. Якщо ферма не забезпечена такими ресурсами, то планувати окот взимку не лише невигідно, але й збитково (холод загрожує втратою ягнят і простудними захворюваннями, а недостатнє харчування  недостатньою молочністю маток та виснаженням).

Якщо у господарстві є дефіцит кормів або недостатньо теплих приміщень для проведення окоту та утримання новонародженого молодняку, то появу ягнят краще запланувати на весняні місяці. Але у забезпечених господарствах ягніння доцільно планувати якнайраніше, оскільки пізні ягнята зазвичай гірше ростуть і розвиваються, ніж ті, які народилися взимку, а у вівцематок, що окотилися раніше, часто спостерігається більш висока плодючість (на 15 – 20%). Пояснюється це тим, що на момент спаровування у серпні  вересні отара має більш високий рівень вгодованості та перебуває у кращому стані, ніж пізньої осені або взимку. (Особливо добре це помітно на результатах біохімічного дослідження крові).

Зимове ягніння має ще й інші переваги. Народившись узимку, молодняк встигає підрости до початку пасовищного сезону та більш повно використовувати цей період для нагулу живої маси на біологічно цінному, але дешевому підніжному кормі. До осені молодняк встигає досягти тих кондицій, які дозволяють реалізувати частину поголів'я на м'ясо або продати на плем'я в інші господарства. Також перший настриг вовни із зимових ягнят істотно більший, ніж з весняних. Народжені взимку ярки, при досягненні ними ваги не менше 45 кг і вищої за середню вгодованості, можуть бути покриті того ж року. Ягнята, народжені взимку, за теплий період встигають краще підготуватися до своєї першої зимівлі, тому переживають її успішніше.


Щоб отримати молодняк у ранні терміни, кампанію спаровування проводять у серпні  вересні. За можливості краще парувати усіх маток одночасно та якнайшвидше, з тим, щоб потім окот проходив дружно, а народжені ягнята мали мінімальну різницю у віці. Це спрощує догляд за матками і полегшує подальше вирощування молодняка. Зазвичай у перші три тижні покриваються усі добре вгодовані вівці та ярки. Але  близько 10 – 15% вівцематок у будь-якій отарі перегулюють і знову приходять в охоту через 16 – 17 днів (можливі відхилення з різних причин: 14 – 23 днів). Нормально вгодована отара завершує сезон парування за 35 – 45 днів.

Встановлено, що кількість багатоплідних виводків у овець сильно залежить від вгодованості маток. Цей фактор варто враховувати при підготовці стада до репродуктивного періоду. Баранам у сезон спаровування потрібно збільшувати (поступово!): концентрованих кормів до 1,5  2 кг (в залежності від ваги барана і навантаження на нього) та додатково щодня згодовувати 1 літр свіжих молочних відвійок, 2  3 курячих яйця і до 1 кг моркви червоних сортів.


Отару, що утримується без випасу, необхідно забезпечити щоденним активним моціоном (випускати в просторий баз не менше ніж на 2 години за день або проганяти ґрунтовою дорогою у середньому темпі протягом такого ж часу). Для збільшення статевої активності баранів, їм можна вводити «СЖК» (сироватку жеребної кобили) дозою 1500 МЕ на 100 кг ваги тварини, підшкірно. Однієї ін'єкції зазвичай достатньо для успешного проведения парувального сезону, але якщо эфект недостатній, то через 8 – 10 діб її можна повторити у дозі 2000 МЕ на 100 кг живої маси барана.



СЖК

Вівцематкам більшості порід властива відносно низька плодючість (140 – 160 ягнят на 100 маток). Та її можна збільшити за допомогою гормональних препаратів. Хороший результат дає застосування того ж засобу – «СЖК». Вводять її підшкірно, з внутрішньої сторони стегна, дозою 600 – 800 МЕ на тварину, за 2 – 3 доби до запліднення. У великий отарі дотримуватись термінів складніше, а от у фермерському або присадибному господарстві це зробити цілком реально. В результаті дії гонадотропного гормону, в яєчниках дозрівають і запліднюються не 1 – 2 яйцеклітини, а більше, і майже всі вівцематки, які перед спаровуванням отримали потрібну дозу препарату, приносять не менше двох ягнят. Але треба знати, що застосування «СЖК» заборонене у каракульному вівчарстві.

Иноді, в силу індивідуальних особливостей організму, у овець при використанні «СЖК» трапляються ускладнення. Якщо в результаті застосування «СЖК» проявляється алергічна або анафілактична реакція, то допомогти тварині зможе негайне підшкірне введення 0,1% розчину хлоргідрату адреналіну дозою 0,03 – 0,05 мл/кг живої маси вівці. Зазначений реанімаційний препарат обов'язково повинен бути напоготові при використанні «СЖК».

Існують декілька способів парування овець: вільне парування, ручне парування та штучне осіменіння.



Вільне парування

Перевага вільного парування полягає у тому, що воно не вимагає від господарів великих витрат часу, фінансів та праці. Для його успішного проведення в отару випускають баранів з розрахунку: 1 самець на 40 – 50 вівцематок. Так отару утримують впродовж 1,5 – 2 місяців, а потім баранів забирають із стада. Цей спосіб парування найбільш наближений до природного і поширений повсюдно на товарних вівцефермах. Але у нього є ряд істотних недоліків: неможливо контролювати, який саме баран брав участь у покритті конкретної вівці (якщо стадо велике і баран там був не один); невідомі точні дати запліднення; невідома кількість покритих вівцематок; для великої отари потрібна велика кількість племінних баранів. Крім того, в отарах з неблагополучною щодо інфекційних хвороб ситуацією дуже велика ймовірність поширення хвороб, які передаються статевим шляхом.



Ручне парування

При ручному паруванні чабан виявляє вівцематок в охоті за допомогою барана-пробника, після чого кожну з них покривають бараном-плідником в окремому загоні. Такий спосіб осіменіння потребує одного продуктивного самця на 80  100 маток. За день до одного барана можна приводити не більше 4 овець, з перервами не менше 2 годин. Ручне парування дає можливість індивідуального підбору пар, точного обліку походження майбутнього приплоду і термінів його появи, але досить трудомістке, тому його доцільно проводити тільки у племінних або невеликих вівчарських господарствах.



Штучне осіменіння

Штучне осіменіння – наибільш заощадливий спосіб запліднення. Він не потребує наявності в господарстві племінних баранів  достатньо купувати заморожені в рідкому азоті розбавлені сім'ядози. Сімені одного барана досить для запліднення 300 – 500 вівцематок. Перед проведенням маніпуляції чабани двічі на добу виявляють та відбирають з отари вівцематок, які перебувають у стані охоти. Запліднення проводиться оператором, за допомогою спеціального інструменту. Штучне запліднення має ряд переваг: потреба в баранах зменшується у 10 разів, а значить, від цінних племінних самців можна отримати більше потомства; воно виключає ризик передачі інфекційних захворювань; є можливість точного обліку й контролю. Але його проведення вимагає великих витрат праці, високої кваліфікації персоналу та спеціальної матеріальної бази. У товарних вівчарських господарствах штучне запліднення застосовується рідко.


Період статевого збудження у овець триває близько 24 – 48 годин. За цей час баран повинен встигнути знайти за запахом самку і запліднити її. Після спаровування особливу увагу слід приділяти умовам утримання поголів'я: дотримуватися вимог щодо мікроклімату, забезпечувати тварин високоякісними кормами, не допускати давки овець у дверних прорізах, біля годівниць та поїлок. За 10 – 12 днів до початку окота суягних вівцематок слід відокремити від основного стада і перевести у підготовлений тепляк або відгороджену частину тієї ж кошари  оцарок, яку попередньо потрібно очистити від гною, побілити стіни вапном і застелити підлогу свіжою соломою. У тепляку обладнують індивідуальні клітки розміром 2 м × 2 м (це невеликі відгороджені стійла) для ягніння й утримання маток з ягнятами у перші дні після окоту. Кількість індивідуальних кліток не повинна бути меншою, ніж 20% від загального числа вівцематок в отарі.

Перед ягнінням вівця поводиться неспокійно, риє підстилку, часто лягає і знову встає. Помітивши подібну поведінку, господарям треба перемістити таку вівцю до індивідуальної пологової клітки. Рекомендується також зістригти шерсть навколо її вимені – так ягнятко швидше знайде пипку з молозивом. Зазвичай окіт відбувається без сторонньої допомоги й триває від 30 хвилин до 1 години. Але якщо вівцематка не може розродитися більше години, то їй потрібна ветеринарна допомога. Характер цієї допомоги залежить від причин затримки пологів.



Родопоміч

Ускладнювати пологи може неправильне розташування плоду, слабкість переймів і потуг, вузькість родових шляхів (частіше буває у надто молодих овець і тварин з ніжною конституцією). У будь-якому випадку, без кваліфікованого фахівця обійтися буде складно. Буває, що ягнята народжуються без ознак життя, тоді потрібно якомога швидше звільнити ротову порожнину ягняти від слизу і з силою вдувати повітря йому в рот. Після декількох вдувань більшість новонароджених «оживають» і починають дихати самостійно. Якщо після народження ягняти вівцематка не заспокоюється, а продовжує тужитися і лягати-вставати, то варто очікувати на появу ще одного (або навіть не одного) ягняти. У нормі друге ягня народжується через 10 – 20 хвилин після першого. 



Ягня

Новонароджене ягня підносять до вівцематки, щоб вона могла його облизати  це пришвидшує відокремлення плодових оболонок – після чого його слід обтерти сухою мішковиною, оглянути і припекти край пуповини розчином йоду (5..10%) чи креоліну (5%). Приблизно через 2 години після пологів у вівцематки повина відокремитися материнська частина плаценти. Її потрібно відразу забрати й утилізувати. Важливо не упустити цей момент, інакше вівця може з'їсти свої плідні оболонки, що загрожує зупинкою шлунка і сильною інтоксикацією (травна система овець не розрахована на перетравлення м'яса). Якщо материнська частина плідних оболонок вчасно не відійшла (понад 6 годин після окоту), то це вважається небезпечною патологією, яка без ветеринарної допомоги майже завжди закінчується смертю від інтоксикації та зараження крові.


Приблизно через годину після окоту вівцематка відчує сильну спрагу. Поїти досхочу холодною водою її не можна. Потрібно давати їй по 1,5 літра теплої води кожні 2 години.



Вівця з ягнятком

Через 15 – 20 хвилин після народження здорове ягня вже обсихає, стоїть на ногах і активно шукає пипку матері. Дуже важливо, щоб у першу годину життя воно поїло молозива. Молозиво створює пасивний імунітет, захищаючи молодий організм від мікрофлори, а також є джерелом необхідних поживних речовин і енергії. Крім того, вживання молозива сприяє очищенню кишечника ягняти від меконію (первородного калу). Контролювати кількість випитого молозива не потрібно.

Якщо у вівцематки проявляється материнський інстинкт, то ягня (ягнят) залишають з нею в індивідуальній клітці, де пройшов окот, на два – три дні. За цей час вівця і новонароджені звикають один до одного, запам'ятовують голос і запах один одного.


Вівцематка з ягням


З кожним днем ягнята стають дедалі рухливішими та жвавішими. Потрапивши до отари, вони не відходять від матері. Якщо мати не приймає ягнят або ягнята тримаються осторонь від своєї матері (буває і таке), або новонароджені дуже слабкі, то їх залишають в індивідуальній клітці на більший термін, поки вони не звикнуть і не зміцніють. Увесь цей час слід уважно стежити за поведінкою вівці і за годуванням ягнят. У разі потреби вівцю фіксують, а ягнят прикладають до її пипок.

Зазвичай усі складнощі за тиждень зникають або долаються, і вівцематок з ягнятами випускають з кліток, щоб об'єднати у невеликі групи по 8 – 10 дорослих особин з їх потомством (сакман). Перед тим як об'єднати тварин у групу, всіх маток і ягнят мітять фарбою (на боці чи деінде). Це потрібно для того, щоб чабан міг швидко знайти матір ягнят у разі, якщо вони загублять її в отарі.



Ягнята

Усі ягнята в сакмані повинні бути приблизно однієї ваги й віку. Чим сильніші та більші ягнята, тим більшу групу можна з них сформувати. Овець зі слабкими ягнятами об'єднують у нечисленні сакмани, де їм легше буде триматися поруч з матір'ю, і де чабан зможе приділити їм більше уваги. 

Після того як ягнята звикнуть триматися біля своєї матері, невеликі сакмани об'єднують у більш численні за наступною схемою: перший тиждень – сакмани до 10 виводків; другий тиждень – по 25 – 30 виводків; третій тиждень – від 45 до 50 виводків. З моменту досягнення молодняком місячного віку можна формувати сакмани по 100 – 150 вівцематок з ягнятами, а з півтора місяців – по 250 вівцематок з приплодом. Для старшого віку розмір сакману вже не має значення. Старші сакмани у тепляках розміщують ближче до виходу, а молодші – у центрі.



Сакман

Розвиток ягнят у підсисний період залежить від їх маси при народженні, молочності маток, умов утримання і повноцінності годування. Здорові ягнята за цей час можуть дати близько ¾ річного приросту. Затратність корму в цей період найвища. Тому дуже важливо (і економічно вигідно) годувати їх вдосталь. Перші три тижні розвиток і приріст ягнят повністю залежать від кількості випитого ними молока матері. На 1 кг приросту ягнята вживають за середніми показниками 4,5 – 5 літрів молока.



Об'єднання сакманів

Зимового часу ягнят у 14 – 20-денному віці рекомендується вже відпускати з матерями на прогулянки у баз. Моціон покращує їх розвиток, сприяє підвищенню апетиту, зміцнює імунітет. Перші прогулянки повинні тривати не довше 15 хвилин, але поступово цей час потрібно збільшувати і доводити до 1 години у гарну сонячну погоду або до 25 – 30 хвилин у похмуру. Під час негоди (вітер зі швидкістю понад 5 м/с, дощ, снігопад) і в сильні морози (нижче –10°С) молодняк на прогулянку краще не випускати. 



Вівця з ягнятами

Пов'язано це з тим, що здатність ягняти до терморегуляції ще недосконала, шерсть не така щільна, як у дорослих тварин, та й вага невелика. Через це в сиру, холодну погоду молодняк швидко втрачає тепло, і у малюків може статись переохолодження. Навіть від короткочасного переохолодження ягнята застуджуються і згодом нерідко гинуть: у великий отарі складно своєчасно помітити у них перші симптоми хвороби, а коли їх помічають, то лікування вже може виявитися марним.

Іноді не вдається вирощувати ягнят під вівцематкою, яка їх народила. Причин тому може бути багато: смерть вівці, агалактія (відсутність молока), мала молочність, інфекційне захворювання вівці, відсутність у неї материнського інстинкту, багатоплідність (всім ягнятам не вистачає пипок або кількості молока) і т. ін. У таких випадках ягнят або підсаджують до іншої вівцематки, або вирощують окремо, на штучному вигодовуванні.



Вівці

Вівці знають своїх ягнят по запаху і чужих приймають неохоче. Успішно підсадити ягня до іншої матки найпростіше, якщо обидві вівці ягнились в один день. Сироту змащують слизом і навколоплідними водами вівці-годувальниці, а потім дають їй облизати малюка. У цьому випадку прийом проходить найлегше. Якщо ж різниця між часом окоту становить кілька днів, то підсадити новонародженого набагато складніше. У цьому випадку сироту пускають до клітки з годувальницею, коли настане темрява. До ранку ягня набуває потрібного запаху, і вівця може його прийняти. Якщо це не вдається, то господарям треба силоміць утримувати вівцю, щоб прикласти ягня до її вимені та дати йому можливість напитися молока. Таке примусове годування повторюють через кожні 2 – 3 години протягом кількох днів. За цей час вівця звикає до годування приймака і примирюється з його присутністю.



Годування ягняти


Якщо немає підходящої вівці або спроби підсадити ягня завершилися невдачею, то можна вирощувати його,  застосувавши для годування молоко, видоєне у інших вівцематок, або замінник незбираного молока, або ж коров'яче молоко. Коров'яче молоко за складом відрізняється від овечого, тому за можливості краще використовувати овече.


Ягня віком до 15 днів потребує високого вмісту молочного жиру, а після 15-денного віку збільшується його потреба у протеїні. Молоко дають незбиране, свіже або підігріте до температури +32...35°С. Напувати краще не з посуду, а з пляшечки, через дитячу соску. Так молоко потрапляє в сичуг маленькими порціями, встигає зігрітися і достатньо змішатися з травним соком. Випоювання з посуду або з соски, що має великий отвір, може призвести до розладу травлення і навіть смерті ягняти. Перший тиждень осиротіле ягня потрібно напувати п'ять разів на добу. Другий і третій тиждень – чотири рази. З 21 дня – тричі на день. За перший місяць ягня випиває близько 18 літрів незбираного молока. Добові дози поїння такі: першого тижня – до 200 г, другий тиждень: 300 – 350 г, третій тиждень: 400 – 650 г, четвертий тиждень 700 – 900 г. 



Замінник молока


З місячного віку можна переводити ягня на замінники молока. Бажано випоювати не будь-який, а спеціальний «Замінник овечого молока» (ЗОМ). Випускається він у порошкоподібній формі. Для приготування розчину беруть 1 частину «ЗОМ» і 9 частин води, нагрітої до +39...40°С. Ягня напувають щойно приготованою, теплою (+32..37°С) сумішшю. Молодняк, який зростав на заміннику овечого молока, поступається за розвитком і темпами набору ваги своїм одноліткам, що виросли поруч з матерями.

У 10-ти – 12-денному віці тонкорунним і напівтонкорунним ягнятам обрізають хвости, лишивши 4 хребці. Робиться це для того, щоб у майбутньому вівці не забруднювали довгими хвостами власну шерсть.


У дво- тритижневому віці баранців, непридатних для племінного використання, каструють. Після кастрації потрібно уважно стежити за їх станом і пильно дотримуватися чистоти в загоні (часто додавати свіжу підстилку), інакше різко зростає ймовірність виникнення післяопераційних ускладнень. Кастрацію планують на такий час, щоб рани встигли зарости до настання тепла й активізації мух.


Відлучення ягнят від маток проводять у віці 4 – 4,5 місяців. Захід здійснюють у два етапи. Спочатку забирають найбільших і найкраще розвинених ягнят, а у багатоплідних вівцематок залишають по одному, найслабшому. Через два тижні забирають й інших. Відібраний молодняк поділяють за статтю: окремо ярок, баранів і валухів або чуваків (кастрованих баранів). Зі слабких ягнят формують окрему групу і переводять її на посилене годування, збільшивши поживність раціону за рахунок концентратів на 25 – 30%. 


Відлучення для тварин є дуже сильним стрес-фактором. Стрес знижує резистентність, уповільнює швидкість росту молодняку, тому господарям і чабанам під час відбирання ягнят слід поводитися з тваринами спокійно і лагідно. Для зниження ризику виникнення розладів травлення, пов'язаних з відлученням, рекомендовано додавати ягнятам у концентровані корми протягом 7 – 10 днів препарат «Олаквіндокс» (150 г на 100 кг корму), «Біовіт-80» (4 – 5 г на 1 тварину, один раз у день) або «Біоміцин» (3 – 4 г на одно тварину, один раз у день). 



Отара з молодняка

Через 5 – 7 днів ягнята відвикають від матерів і заспокоюються. Через тиждень у них відновлюються апетит і темпи набору живої маси. У перші дні після відлучення ягнята погано пасуться, не тримаються групою, розбігаються, їх складно збирати, переганяти та управляти отарою. Щоб запобігти таким незручностям, до отари молодняка долучають кількох дорослих чуваків або старих вівцематок. Проблема після цього зникає.


Вівцематок після відлучення молодняку рекомендується протягом десяти днів випасати на сухих, старих пасовищах і скоротити їм водопій до одного разу на добу. Це потрібно для швидшого припинення лактації (вироблення молока у вимені) і попередження маститу. У деяких вівцематок доводиться зціджувати молоко протягом декількох днів. Маток з високою молочною продуктивністю, які належать до порід м'ясо-вовно-молочного напряму продуктивності, після відлучення ягнят можна продовжувати доїти.


Племінні якості у різних представників породи неоднакові. В залежності від їх репродуктивної цінності,  усіх тварин можна розділити на племінних і товарного призначення. Для формування батьківського стада бажано, щоб усі репродуктивні тварини мали племінну цінність, але на практиці цього досягти дуже складно. Також хороший ефект дає комплектація стада з цінних племінних баранів-плідників і неспоріднених з ними маток товарного призначення. Для цього періодично купують самців у спеціалізованих вівчарських господарствах, що займаються племінним розведенням.

Домашні вівці дуже неоднорідні. Представники різних порід і напрямів продуктивності відрізняються між собою пропорціями тіла, зовнішнім виглядом і виробничими характеристиками. Але навіть у межах однієї породи тварини мають різну конституцію. За будовою тіла всіх овець умовно поділяють на п'ять типів.



Вівця

Міцна конституція – тварини мають легкий, міцний кістяк, пропорційно розвинене тіло, усі частини якого виглядають гармонійно. Зазвичай такі тварини рухливі, зацікавлені, мають врівноважену нервову систему. Цей тип конституції найкращий для будь-якої породи будь-якого напряму продуктивності, оскільки такі тварини зазвичай мають міцне здоров'я, високі адаптаційні можливості, хороший імунітет, середню швидкість протікання обміну речовин, добре поїдають і засвоюють усі типи кормів. Вони легко відгодовуються на авансованому раціоні, але швидко й худнуть при незначному годуванні, не втрачаючи при цьому своєї основної продуктивності. Отже, вівці з такою будовою тіла найбільш плідні й продуктивні. Утримувати отару, що складається з тварин міцної конституції, з господарської точки зору є найбільш доцільним.



Баран

Груба конституція – у таких тварин масивний кістяк, голова й кінцівки підкреслено-широкі, шкіра товста, у деяких місцях вона утворює складки, вуха і хвіст щільні. Морда й груди – широкі, живіт об'ємний, але не відвислий, спина широка, загривок роздвоєний, кінцівки міцні, широко поставлені. Шия коротка, широка, середньої довжини. Груди глибокі, з добре розвиненою грудною кісткою. Власники грубої конституції зазвичай великі тварини, з хорошими м'ясними характеристиками. Але за рахунок більшої відносної маси кістяка забійний вихід і вміст чистого м'яса у їх тушах завжди нижчий, ніж у тварин інших типів конституції. Якість вовни (тонина, густота, звивистість) у тварин цієї групи також часто буває нижчою. Груба конституція небажана для тонкорунних овець, але цілком допустима для інших напрямів продуктивності. Тварини, що мають грубу конституцію, зазвичай дуже витривалі, вони відзначаються міцним здоров'ям, високою плодючістю і хорошими відгодівельними характеристиками.



Вівці

Ніжна конституція тіла характеризується тонким, легким кістяком, незначним розвитком підшкірної клітковини, відносно слабким здоров'ям, меншою фізичною витривалістю та меншим терміном господарської придатності таких тварин. Особини з ніжною конституцією мають тонку, еластичну шкіру, вузькі голову й тіло. Кінцівки, вуха і хвіст тонкі. Шия тонка, довга. У таких тварин часто бувають вади будови тіла: звислі крижі, неправильна постава кінцівок, провисання або горбатість спини, шилозадість тощо.


Матки ніжної конституції зазвичай малоплідні. Через загальний астенічний стан організму, вузькість тазу і родових шляхів, ягніння у них часто відбувається важко. Молочна продуктивність у маток з ніжною конституцією середня або вища за середню. Оброслість тіла, особливо нижньої частини, у таких овець значно гірша, ніж у тварин з іншими типами конституції. Вівці цього типу небажані для будь-якого напряму продуктивності, крім молочного. Часто їх відбраковують під час першого ж вікового бонітування (огляд і оцінка якості вирощеного молодняка).



Вівця

Суха конституція характеризується міцним кістяком, щільною, еластичною шкірою, добре розвиненою м'язовою системою, але незначним розвитком підшкірної клітковини. Шия тонка, довга. Голова легка, з тонкими рухливими вухами. Ноги м'язисті, тонкі, з міцними копитами. У таких тварин дуже інтенсивний обмін речовин, в результаті якого матки вирізняються високою молочністю, молодняк швидко росте і має велику скоростиглість. Дорослі тварини зазвичай високопродуктивні, дуже витривалі, мають міцне здоров'я і гарну плодючість. До якості корму невибагливі. Тварини дуже рухливі та відзначаються активною поведінкою.



Вівці

Рихла (або сира) конституція – кістяк міцний, широкий, тіло масивне, з округлими формами, шкіра товста, з добре розвиненою підшкірної клітковиною. Маклаки й спина широкі, загривок роздвоєний. Шия коротка, широка. Голова невелика, широка, вуха м'ясисті, відносно невеликі. Ноги товсті, м'язисті, відносно короткі. Копитний ріг часто буває м'яким, через що на твердому ґрунті швидко стирається, з цієї причини тривалі перегони для представників цього типу небажані. Тварини швидко відгодовуються при хорошому годуванні і після переходу на менш поживний раціон здатні довго не втрачати вгодованість. Здоров'я у таких овець часто слабке, а молочність і плодючість маток невисокі. Власники рихлої конституції вимогливі до параметрів мікроклімату та поживності раціону. Вони характеризуються флегматичним темпераментом і дуже спокійною поведінкою. Такий тип конституції має хорошу вовнову продуктивність і бажаний для порід вовнового, м'ясного й м'ясосального напрямків.

Ясно виражені чисті типи конституції зустрічаються досить рідко, спостерігати їх можна, головним чином, у цінних племінних тварин. Найчастіше зустрічаються змішані типи: міцна-суха, груба-міцна, груба-рихла і т. п.



Породи овець

Крім конституції усі створені людиною породи овець відрізняються одна від одної зовнішнім виглядом, продуктивними характеристиками і деякими анатомічними й фізіологічними особливостями. На основі цих відмінностей створені дві класифікації: зоологічна та виробнича (або господарська).


Згідно з зоологічною класифікацією всі породи розділяють на п'ять груп.


Куцотонкохвості породи мають у хвостовому відділі хребта 10 – 12 хребців. Така їх кількість утворює відносно короткий хвіст довжиною до скакальних суглобів задніх ніг. Хвіст дуже рухливий, з добре розвиненими м'язами, на ньому немає видимих жирових відкладень. До цієї групи належать романівські вівці, північні куцохвості, готландська порода та інші.

Довготонкохвості вівці мають довгий хвіст, який складається з 23 – 24 хребців й опускається нижче скакальних суглобів. Він малорухливий через слаборозвинену мускулатуру, і на ньому нема жирових відкладень. Довготонкохвостими вважаються майже всі тонкорунні породи (крім грузинської), напівтонкорунні (наприклад, міхневські), деякі грубошерсті (у т. ч. черкаські) та цигайська порода.


Куцожирнохвості породи мають короткі хвости, які не дістають до скакальних суглобів, з різними за величиною жировими відкладеннями біля кореня. До цієї групи належать теленгінська порода, бурятська, кулундинська та деякі грубошерсті вівці Сибіру.


Довгожирнохвості породи мають довгий, з помітними жировими запасами хвіст, що сягає скакальних суглобів або й довший. Жирові відкладення виглядають як подушка або клин, який звужується до кінця хвоста. Сам кінець хвоста жирових запасів не має. До цієї групи належать кучугурівська порода, каракульна, грузинська, тушинська і більшість грубошерстих порід Кавказу.

Курдючним породам властиві дуже куці хвости, які складаються з 5 – 8 хребців. Біля кореня хвоста та на огузку в них накопичуються значні запаси жиру. Ці жирові відкладення називаються курдюком. До курдючних порід належать вівці Середньої Азії й Казахстану: едільбаєвська, гіссарська, джайдарська, сараджинська, таджицька, а також деякі інші, малопоширені місцеві вівці.

Зоологічна класифікація не враховує багатьох особливостей продуктивності та господарських можливостей породи, тому на практиці для зручності користуються іншою – виробничою (або господарською). Згідно з господарською класифікацією, в залежності від тоніни й якості вовни, всі породи діляться на: тонкорунні, напівтонкорунні, напівгрубошерсті та грубошерсті.


Тонкорунні породи овець мають однорідну на всіх ділянках тіла вовну з переважанням дуже звивистих пухових волосків завтовшки близько 15 – 25 мікрометрів. Вовна тонкорунних овець завжди світла або біла. До цієї групи належать найцінніші за якістю вовни породи: хемпширська, сальська, французький рамбулье, радянський меринос, американський вермонт, асканійська, австралійський меринос, кавказька, алтайська, ставропольська, грозненська, азербайджанський гірський меринос, південноказахський меринос, грузинська тонкорунна жирнохвоста, дагестанська, волгоградська, красноярська, казахський архаромеринос і багато інших.

Тонкорунні породи також поділяються на три ще більш спеціалізованих напрями продуктивності: вовнове (грозненська, радянський меринос, ставропольська), вовно-м'ясне (асканійська, кавказька, алтайська) і м'ясо-вовнове (прекос, хемпширська, казахський архаромеринос).

Напівтонкорунні породи характеризуються скоростиглістю, середньою конверсією корму (молодняку до 6-місячного віку на 1 кг приросту потрібно близько 5,2 кормових одиниць), хорошими м'ясними характеристиками (добовий приріст до 250 г, забійний вихід до 55%). Пухові волокна цих овець мають близько 26 – 30 мікрометрів у діаметрі. Окрім пуху необроблена вовна містить остьові волоски (діаметром 51 – 155 мікрометрів) та перехідні волокна (діаметром 26 – 50 мікрометрів). До напівтонкорунних порід відносяться: лінкольн, куйбишевська, ромни-марш, горьківська, гемпшир, цигайська, шропшир, литовська чорноголова, латвійська темноголова, грузинська напівтонкорунна жирнохвоста, тянь-шанська, північнокавказька м'ясо-вовнова, російська довгошерста та інші.



Вівця напівтонкорунна

Напівтонкорунні породи поділяють на довгошерсті (лінкольн, куйбишевська, ромні-марш, російська довгошерста) та короткошерсті (гемпшир, шропшир, прибалтійські породи, горьківська).



Вівці

Напівгрубошерсті породи продукують вовну, в якій переважають перехідні волоски (26 – 50 мікрометрів) з домішками остьових та пуху. Сировина такої якості добре підходить для виготовлення грубих вовняних виробів і килимарства. До цієї групи належать гірськокарпатська порода, сараджинська, вірменська, алайська, таджицька та інші.



Грубошерстні вівці

Грубошерста група порід (дейлісб-ред, лонк, уельська гірська, хердвік, швайледейл, шотландська чорноголова та багато інших) розділяється на: шубні, смушеві, м'ясо-сальні, м'ясо-вовно-молочні грубошерсті, м'ясо-вовнові грубошерсті.

Шубні вівці мають високу якість хутра, їх розводять головним чином заради отримання м'яса й овчин. Вовна таких овець має гарний зовнішній вигляд і чудові теплоізоляційні властивості, разом з тим вона дуже зносостійка, легка і міцна. Вівці шубних порід відрізняються від інших високою плодючістю. Вони здатні приносити потомство двічі на рік, і для них характерна багатоплідність (3 – 5 ягнят у виводку). Кращими представниками цього напряму продуктивності є романівська, кулундинська, північна куцохвоста та інші породи.

Смушеві породи розводять заради отримання шкурок ягнят, забитих у перші дні їх життя. Цінність цих шкурок полягає в тому, що вони дуже тонкі й легкі, а їх звивиста вовна привертає увагу своїми примхливими візерунками. Такі хутряні вироби, напрочуд легкі й теплі, відрізняються оригінальним виглядом. У минулому столітті в деяких країнах смушок використовували для виготовлення головних уборів командного складу армії. Смушок, отриманий від різних порід, відрізняється між собою формою завитків, їх розміром і кольором основного тону. Вовна дорослих овець груба й неоднорідна на різних ділянках тіла. Самі тварини зазвичай досягають середнього або великого розміру. До смушевих порід належать каракульна (найцінніша), сокільська та інші.

М'ясо-сальні породи овець дають м'ясо, жир і додаткову продукцію – вовну (переважно низької якості) та овечі шкури (овчину). Це великі тварини зі значними відкладеннями жиру біля кореня хвоста та на крижах. Вони дуже витривалі, здатні нагулювати жир і м'язову масу в умовах незначної рослинності. До цієї групи належать гісарська порода, джайдарська, едільбаєвська й інші.



Вівця з ягням

М'ясо-вовно-молочні грубошерсті породи однаково добре продукують усі перераховані в їх назві види продукції, тому є універсальними. Але їх продуктивність значно нижча, ніж у вузькоспеціалізованих порід одного напряму продуктивності. Основна цінність таких тварин полягає в їх невибагливості, яка дає можливість утримувати овець й отримувати від них продукцію в дуже складних кліматичних умовах. Найбільш відомі м'ясо-вовно-молочні породи – це бурятська, гірськокарпатська, карачаївська, андійська, тушинська, балбас та інші.



Баран

М'ясо-вовні грубошерсті вівці мають великі розміри та демонструють задовільні м'ясні якості і відносно високий настриг (4 – 6 кг) грубої вовни. До цієї групи належать такі породи: сафолкська, черкаська, михнівська, кучугурівска та інші.

Під час вибору тварини для заснування своєї вівцеферми, слід звернути увагу на: вік кожної особини, стан її здоров'я, відповідність ваги віку, правильність будови тіла, відповідність породним ознаками. Для більш точного визначення віку тварини можна ознайомитися з корисною інформацією у відповідній статті на нашому сайті.

Купувати треба лише молодих тварин, придбання овець віком старше трьох років небажане. Винятком може бути дуже цінна в племінному сенсі особина. При купівлі дорослої вівці (не ярки) важливо уточнити, чи котилася вона і яка була її плодючість. Якщо ні, то краще відмовитися від такої тварини. У овець, що не були запліднені до дворічного віку, є велика ймовірність хвороб репродуктивної системи. У порівнянні з молодими вони важче запліднюються, та й плодючість у них нижча. Суягність може протікати з ускладненнями, а ягніння, швидше за все, буде важким.

У здорової вівці блискучі, чисті очі, чиста шерсть на морді. Не спостерігається ніяких виділень з носа. Вим'я м'яке, без пошкоджень і ущільнень, копитний ріг міцний, не деформований. Шкіра еластична, чиста, без розчісів і виразок. Усі видимі слизові оболонки блідо-рожеві, без ерозій чи почервоніння. Здорові вівці рухливі, проявляють цікавість, мають хороший апетит і вгодованість.


Вага тварини залежить від годування, породи і напряму її продуктивності. Помісний молодняк росте завжди краще, ніж чистопорідний. Ягнята м'ясо-сальних порід (наприклад, гісарська) будуть більші за своїх ровесників шубного (романівська) або вовного (прекос) напряму продуктивності. Жива маса новонародженого молодняка характеризує його розвиток у внутрішньоутробний період, жива маса молодняка при відлученні є показником молочності маток, а жива маса молодняка у період вирощування і відгодівлі вказує на повноцінність годування.

Для орієнтиру можна використовувати наведену нижче інформацію про мінімальні показники живої маси ярок і баранців різних порід у різному віці. Народжуються ягнята вагою близько 3 – 5,5 кг. Цей показник залежить від віку вівцематки, породи, рівня годування та кількості ягнят у приплоді. У місячному віці ягнята важать 11 – 14 кг, у 2 місяці: 17 – 22 кг, тримісячні: 19 – 26 кг, в 4 місяці: 24 – 32 кг, у 5 місяців: 30 – 37 кг, в 6 місяців: 35 – 44 кг, у 7 місяців: 40 – 48 кг, у 8 місяців: 45 – 58 кг.


Середньодобовий приріст молодняка залежить також від багатьох факторів: породи, годування, молочності маток, статі ягняти та кількості одночасно народжених ягнят у матки. Середньодобовий приріст ягнят м'ясо-вовних і м'ясо-сальних порід у підсисний період складає 250 г, тонкорунних – близько 200 г, смушевих та шубних – по 150 г. У старшому віці швидкість росту і набору маси знижується. В середньому добовий приріст за рік для м'ясо-вовних і м'ясо-сальних ягнят становить 120 г, для тонкорунних – 90 г, для смушевих та шубних порід – 70 г.

При покупці овець слід звертати увагу на правильність постави кінцівок, грудна клітка повинна бути широкою і глибокою, шия середньої довжини, загривок невисокий, спина рівна, без ознак провислості або горбатості. Живіт повинен бути об'ємним, але не відвислим.

Зовнішні ознаки придбаних тварин повинні відповідати характеристикам тієї породи або напряму продуктивності, до яких вони належать.



Отара

У представників тонкорунних порід вовна має бути дуже густа, довга, хвиляста, рівна за тониною в усьому руні та в кожному окремому штапелі. (Штапель – це однорідні за структурою прядки вовни тонкорунних порід овець, вони добре помітні, якщо акуратно розділити руно). Довжина вовни в однорічних овець повинна досягати не менше 7 см. У молодняка при відлученні (в 4 місяці) довжина вовни на боках має становити не менше 3,5 – 4 см. 



Штапель

Під час вибору овець напівгрубошерстих і грубошерстих порід, а також овець м'ясо-сального напрямку продуктивності найбільшу увагу потрібно приділяти їх розміру, типу конституції, вираженості м'ясних ознак, ступеню розвитку й формі курдюка. Ягнята цих порід у п'ять місяців повинні важити близько 40 – 45 кг, а дорослі матки 60 – 70 кг.



Вівця


Якісний вибір молодняка для смушевого вівчарства можна здійснити лише на 3 – 4 день після народження ягнят. Варто звернути увагу на малюнок завитків, їх величину, форму, колір основного тону. Відібраних ягнят мітять (татуюваннями або вищипами на вухах), і після відлучення їх можна купувати.


Поголів'я для шубного вівчарства відбирають за такими головними критеріями: розмір тварин, міцність конституції, якість вовняного покриву (колір, густота, рівномірність розвитку на всіх ділянках тіла) і плодючість маток у батьківському стаді.


При виборі молодняка грубововнових овець м'ясо-вовно-молочного напряму продуктивності оцінюють розвиток їх шерсті, розміри тіла, вираженість м'ясних якостей та враховують рівень молочної продуктивності їх вівцематок.


Успішного вам вівчарства!


Відповіді на питання, які виникли під час ознайомлення зі статтею, можна отримати на нашому форумі.




Чугуєвець Віталій



Текст сообщения*
Защита от автоматических сообщений