Корисні програмні додатки для тваринництва

Інформаційні технології увійшли майже до всіх сфер нашого життя. Зачепили вони і таку консервативну галузь людської діяльності як тваринництво. Сучасні програми можуть спростити облік, допомогти розрахувати потрібну кількість корму або дозу препарату. Тепер, маючи смартфон, можна за кілька хвилин зробити ту саму роботу, на яку раніше довелося б витратити години.

 

Розглянемо деякі з існуючих мобільних додатків, що добре зарекомендували себе серед спеціалістів-аграріїв та фермерів.

 

Додаток Feed Calculator допоможе скласти рецепт комбікорму. Програма враховує потреби тварин та ціни на всі компоненти у вашому регіоні. В результаті ви зможете отримати не тільки найоптимальніший за складом комбікорм, але й найдешевший із усіх можливих варіантів у конкретному випадку, виходячи із рівня актуальних цін.

Цей додаток може розробити рецепти кормової суміші для різних видів тварин з урахуванням їхнього віку, живої маси, фізіологічного стану та інших параметрів: для свиней, бройлерів, курей-несучок, риби (сом, тиляпія).

 

Алгоритми складання кормової суміші ґрунтуються на міжнародних стандартах годівлі, вони були розроблені у тісній співпраці з провідними експертами у цій сфері.

 

Користуватися програмою досить просто. У відповідних графах потрібно вказати: вид тварин, для яких потрібно приготувати корм, ті корми, що доступні у вашій ситуації, та актуальні ціни на них. Після введення всіх даних, які запитує додаток, потрібно натиснути на активну кнопку на екрані «Розрахувати» і за кілька секунд рецепт корму буде готовий.

 

Програма може розпізнавати та використовувати до 30 інгредієнтів. У ній можна вибрати зручну для вас мову та валюту.

 

Додаток може бути корисним фермерам, власникам та технологам комбікормових заводів, зоотехнікам, студентам аграрних вишів. Зроблено Feed Calculator у 2017 році командою найкращих фахівців з кормів у Нідерландах. Останнє оновлення було у лютому 2024 року. У смартфоні програма займає 10 МБ пам’яті, вона доступна для Android 4.4 і вище.

 

My Cattle Manager – Farm apр – одна з кращих програм, створена для спрощення обліку та оптимізації роботи великої тваринницької ферми.

 

Додаток дозволяє вести індивідуальні картки тварин, складати родовід, відстежувати походження молодняку. В індивідуальну картку можна внести дату народження, інформацію про зважування у різному віці, про проведені ветеринарні процедури (вакцинація, обрізання копит, протипаразитарні обробки тощо) та лікування, про різні важливі події в житті тварини (пологи, аборт, запліднення і подібне), про продуктивність батьків та багато іншого.

 

Додаток може скласти звіт про молочну продуктивність всього стада та окремих тварин, виділити в стаді найбільш продуктивних і найменш продуктивних корів.

 

Враховуючи відомості про кілька послідовних зважуваннь, додаток може зробити висновок про оптимізацію раціону.

За допомогою програми My Cattle Manager – Farm apр можна скласти фінансовий звіт, який наочно покаже реальний стан справ на фермі з урахуванням витрат і доходів за зазначений період. Звіт може бути складений у форматах PDF, Excel або CSV.

 

Робота програми не вимагає постійного підключення смартфона до інтернету. Але якщо інтернет є, то доступ до даних можна дозволити багатьом користувачам і працювати в команді.

 

Додаток має кілька варіантів для кожного виду сільськогосподарських тварин: для овець – My Sheep Manager – Farming app, для свиней – My Piggery Manager – Farm app, для курей – My Poultry Manager – Farm app, для кіз – My Goat Manager – Farming app, а також для рослинництва – My Crop Manager – Farming app.

 

Додаток створено розробником «Bivatec Ltd» у 2020 році, останнє оновлення на нього вийшло у 2024 році. Програма розрахована для роботи з Android 5.0 і вище.

 

Програма Breeding Wheel розроблена для спрощення роботи з інформацією про відновлення та оновлення стада великої рогатої худоби. За її допомогою можна відстежити дати осіменіння та отелення кожної корови, тривалість сухостійного періоду та всіх міжотельних періодів, тривалість лактації та рівень продуктивності. На основі внесених даних можна зробити висновок про наявність гінекологічних захворювань у конкретної тварини. Окремо можна скласти план вирощування телят.

 

Завантажити програму можна безкоштовно. Доступна вона поки лише англійською мовою, працює з Android 4 і вище.

 

Додаток Equine Weight Management створено Університетом Глазго (University of Glasgow) у 2018 році, а останнє оновлення для нього вийшло у 2022 році. Його розмір 31 МБ. Програма тільки англомовна, може працювати з Android 5 і вище.

Ця програма призначена для здійснення об’єктивної оцінки вгодованості та фізичної форми коней на основі внесених числових даних промірів тіла. Equine Weight Management може зробити висновок про динаміку набору чи втрати ваги тваринам. Додаток буде корисним для власників коней, кіннозаводчиків, спортсменів, що займаються кінним спортом.

 

BCS Cowdition розроблено для оцінки стану організму молочних корів на основі показників промірів тіла і живої маси. Його можна завантажити безкоштовно. Додаток доступний англійською мовою, розрахований для використання з Android 5 і вище.

 

Подібний додаток для використання в свинарстві – BCS SowDition. Він допомагає оцінити вгодованість свиней. Програма має російськомовну версію і також працює з Android 5.

 

Додаток Feed Estimator може допомогти скласти раціон для різних вікових груп тварин різних видів, проаналізувати його поживність та оптимізувати годівлю. Додаток англомовний, працює з Android 5.

Додаток Pig Weight Calculator призначений для свинарства. Він дозволяє спростити визначення ваги свиней. Калькулятор ваги буде корисним для фермерів, фахівців великих свинарських комплексів та для спеціалістів-закупівельників свинини.

 

На основі промірів тіла (довжина тулуба та обхват грудей за лопатками) додаток визначає живу масу тварини з разючою точністю. Отримана інформація допоможе тваринникові не лише правильно оцінити вагу при продажу тварин, але й зробити висновки щодо оптимізації годівлі та доцільності подальшого утримання поголів’я.

 

Калькулятор дозволяє відстежувати зміни ваги в динаміці протягом усього періоду вирощування молодняку та використання маточного стада. Тим самим він допомагає виявляти тварин із відставанням у розвитку чи низькою продуктивністю, своєчасно коригувати раціони та технологічний процес.

 

Окремо варто відзначити зручний інтуїтивно зрозумілий інтерфейс цієї програми. Ця особливість робить програму доступною для фермерів, які не мають попереднього досвіду використання цифрових технологій. Ще одна перевага – програма може працювати без доступу до інтернету.

 

Додаток вийшов 2023 року. Авторство програми належить команді розробників «Bepari Team». Завантажити додаток можна безкоштовно, він займає 7 МБ у пам’яті смартфона. Програма сумісна з Android 7.

 

Додаток «Калькулятор медикації» розроблено українським ТОВ «Центр підвищення ефективності у тваринництві» для допомоги ветеринарним працівникам та власникам тваринницьких господарств.

 

Додаток допомагає легко визначити правильну дозу маточного розчину ветеринарного препарату для його випоювання з питною водою через систему централізованого напування.

Програма проста у використанні і не вимагає попереднього інструктажу. Для розрахунку кількості препарату у відповідні віконця на екрані потрібно послідовно вписати: кількість тварин у групі, їхню середню вагу, дозу засобу на 1 кг живої маси або на 1 тонну питної води. Додаток розрахує необхідну кількість ветпрепарату з огляду на звичайне споживання води тваринами за добу.

 

Додаток має на вибір кілька мов. Він створений у 2015 році, останні оновлення вийшли у 2023 році. Працює зі смартфонами на базі Android 5.1 та вище.

 

Додаток COW-Notes розрахований для використання на фермах, де утримують велику рогату худобу. Він дає можливість протягом кількох хвилин оцінити ризик виникнення метаболічних та інших захворювань у конкретної тварини та у стада загалом за репрезентативною вибіркою.

 

Додаток запитує інформацію про: вгодованість, рівень продуктивності, фізіологічний стан, вік, заповнення рубця, кут постави задніх кінцівок, рухливість тварини, породу і т. ін., а потім працює на основів внесених даних. Деяка інформація вводиться шляхом вибору еталонної фотографії, максимально подібної до досліджуваної корови.

Для корів різних напрямів продуктивності передбачені різні алгоритми оцінки. Також є окремі шаблони розрахунку для корів голштинської та монбельярдської порід.

 

Результати оцінки ризиків відображаються у вигляді таблиць Excel або діаграм. Доступна оцінка за 70 різними критеріями (ризик виникнення маститів, дефіциту енергії, ацидозу, кульгавості, репродуктивних розладів та ін.).

 

Додаток буде корисним для ветеринарних працівників, зоотехніків та власників фермерських господарств.

 

Він з’явився в 2014 році, а останнє оновлення вийшло в 2024 році. Для користування потрібно 29 МБ пам’яті і смартфон, що працює на Android 4.4 і вище. Додаток створено англійською мовою, він платний, автори пропонують щомісячну передплату. Розробник «Obione».

 

Додаток MooCall розроблено в Ірландії для оповіщення власника ферми або обслуговуючого персоналу про те, що корова телиться. Для роботи програми потрібен датчик, синхронізований з додатком на смартфоні. Датчик невеликого наміру, має свою SIM-карту і кріпиться на корені хвоста корови. Перед отеленням у корови наростає занепокоєння, вона часто махає хвостом, це зчитує датчик і передає сигнал на смартфон. Прийнявши сигнал, господар може надати необхідну допомогу тварині. Помилки в роботі датчика можуть траплятися при активних атаках комах.

Крім того, програма може бути використана і без датчика. В такому варіанті вона зберігає відомості про дати осіменіння та отелення корів, на основі яких може розрахувати дату майбутнього отелення й нагадати про неї власнику мелодією та текстовим повідомленням.

 

Програма розроблена в 2023 році, вона займає 8 МБ пам’яті смартфона. MooCall це платний додаток, його інтерфейс має кілька мов на вибір користувача. Працює він зі смартфонами на Android 5 та вище.

 

Програма BovControl розроблена для скотарства і є базою даних, до якої можна вносити інформацію та редагувати її. Додаток дає власникам тваринницьких господарств миттєвий доступ до всіх відомостей про своїх корів: про їхній надій, прирости, про родовід, про живу масу за даними останніх зважувань, про перенесені захворювання та проведені планові ветеринарні процедури.

Крім того, програма може розрахувати дату майбутнього отелення і нагадати про нього в потрібний час. Додаток може проаналізувати наявну у нього інформацію та повідомити про падіння продуктивності конкретної корови, порекомендувати звернути увагу на цю тварину.

 

Якщо на фермі є ваги з Bluetooth, програма може синхронізуватися з ними і вносити дані про всі зважування автоматично. Після відповідного налаштування додаток повідомить про досягнення тваринам певної ваги для переведення їх в іншу технологічну групу, для запліднення або забою.

 

BovControl може працювати як онлайн, так і в автономному режимі без доступу до інтернету. Зібрані дані можна зберігати у смартфоні або у хмарних сервісах.

 

Програма розроблена компанією «BovControl Inc.» у 2015 році, а останнє оновлення вийшло 2024 року. Вона займає 73 МБ пам’яті смартфона та розрахована для роботи на Android 5 і вище. Інтерфейс має можливість налаштування кількома мовами на вибір.

 

Програма MilkingCloud – комплексний інструмент, призначений для спрощення обліку в багатьох сферах роботи ферми. Додаток зберігає дані про вік і стан здоров’я кожної наявної тварини, її продуктивність за весь період життя, про її предків і потомство. Додаток допомагає відстежити та оцінити періодичність статевих та технологічних циклів поголів’я і зробити висновок про подальшу доцільність утримання конкретної тварини. За допомогою програми можна розрахувати дату отелення та спланувати вирощування молодняку (потребу в кормах, площі тощо). MilkingCloud допоможе оцінити та скоригувати існуючий раціон для досягнення максимально можливого результату. Програма стане помічником і за необхідності оцінити запаси кормів, виходячи з потреб вашої ферми, та розрахувати їх вартість.

 

MilkingCloud допоможе проаналізувати економічну ефективність ведення всієї господарської діяльності або окремих її напрямів (наприклад, виробництва молока) та порівняти результати різних напрямів тваринництва у господарстві.

 

Додаток зберігатиме інформацію про проведене лікування та планові ветеринарні обробки (дегельмінтизація, вакцинація тощо) або зоотехнічні заходи (зважування, бонітування та ін.). Він також нагадає й про наближення дат таких заходів, запланованих на майбутнє.

 

Вміле використання програми допоможе оптимізувати виробництво, а зрештою й покращити економічні показники господарства.

 

Розробник даної програми «Algan Yazılım ve Bilişim» випустив її на ринок у 2023 році, а останнє оновлення вийшло у 2024 році. Розмір програми 57 МБ. Для коректної її роботи потрібен смартфон з Android 5 та вище.

 

Описані додатки є лише невеликою частиною тієї величезної кількості програмного продукту для тваринництва, який є у вільному або платному доступі. Кожен додаток здатний чимось спростити роботу тваринника, зробити її комфортнішою та прибутковішою.

 

Успішного вам тваринництва!

 

Чугуєвець Віталій.

Галловейська порода великої рогатої худоби

Галловейська порода є однією зі стародавніх порід великої рогатої худоби. Її батьківщина – південно-західна Шотландія та північ Англії.

 

Перші однотипні череди з’явилися в графстві Галлоуей, звідки почали поступово поширюватися по всій Шотландії, частині Ірландії та Англії. Багаті пасовища регіону сприятливо впливали на розвиток продуктивних характеристик породи, що формувалася.

 

Назву галлоуейська худоба отримала, як це часто буває (наприклад: герефорд, джерсі, п’єтрен, миргородська і т.д.), від назви місцевості, звідки вона походить. Внаслідок транслітерації незвичне для нас поєднання англійських звуків «уей» кирилицею передали як «вей», так і закріпилася назва у нашій мові.

 

Галловейська порода утворилася в XVII столітті природним шляхом, внаслідок хаотичного схрещування місцевої худоби з шотландською чорною комолою і подальшою тривалою селянською селекцією помісей у всіх поколіннях за господарсько цінними ознаками. Галловейську породу не виводили свідомо, вона з’явилася в результаті обставин, що склалися. Просто постійно тривав відбір серед аборигенних тварин, які були вигідні господарям у тих умовах завдяки своїм унікальним природним властивостям.

 

Основними критеріями відбору були продуктивність, плодючість, легке отелення, що не вимагає втручання людини, спокійна вдача і терпиме ставлення до людей, невибагливість до кормів і здатність до відгодівлі на дешевому підніжному кормі, міцне здоров’я, витривалість і пристосованість до місцевих умов. Холодна погода з великою кількістю опадів у зимовий час змушувала проводити ретельний відбір та залишати лише тих тварин, які можуть успішно зимувати в таких умовах, обходячись без теплих приміщень і даючи при цьому продукцію. Так із нащадків невибагливих, витривалих і водночас продуктивних тварин формувалася нова на той час порода.

Цілеспрямований господарський відбір формував не лише фізіологічні особливості галловейскої худоби, а також накладав відбиток на її зовнішність. Вона типова для тварин холодних регіонів: широке приземкувате тіло з округлими формами, добре розвинений шерстий покрив, що захищає від несприятливого впливу довкілля, маленькі очі, короткий хвіст тощо.

 

Спочатку галловейська порода була універсальною, тобто давала всі можливі види продукції скотарства. Але потім основним напрямком став м’ясний, тож відбір проводили вже більше орієнтуючись саме на м’ясні якості та максимальну пристосованість до суворих місцевих погодних умов.

 

Галловейська порода не має домішок інших європейських м’ясних порід і є суто селекційною, хоча і має спільних предків з іншою шотландською м’ясною породою – абердин-ангуською і навіть зовні схожа на неї.

У XIX столітті галловеї вперше потрапили до Канади та США, де дуже сподобалися місцевим фермерам. У 1963 році невелику кількість галловейської худоби з Англії завезли в СРСР, але особливої популярності як товарна м’ясна порода ці тварини не набули, а були використані для наукової та племінної роботи з деякими вітчизняними стадами. У СРСР частка галловейської худоби та її помісей була менше 1% у загальному поголів’ї ВРХ, наявної в сільському господарстві країни.

 

У наш час у різних країнах галловейську породу розводять на рівні з іншими м’ясними породами. Загальна чисельність поголів’я галловеїв у світі, звісно, поступається найпопулярнішим породам м’ясного напрямку (лімузинська, шароле, абердин-ангуська), але відома вона досить широко. Галловейська порода поширена у Канаді, на півночі США, у Шотландії, Ірландії, Росії, Казахстані та в інших країнах.

 

Хороша пристосованість до суворого холодного клімату робить галловеїв однією з найкращих м’ясних порід для північних регіонів. Причиною меншої популярності породи в країнах, які є провідними виробниками яловичини, стала її гірша пристосованість до промислового способу господарювання, який набуває все більших масштабів. У галловеїв значно більші витрати кормів та енергії на 1 кг приросту та більш тривалий період вирощування.

Для прикладу, згідно з дослідженнями Американського інституту м’ясного скотарства (Clay Center, Nebraska), щоб отримати 210 кг чистого м’яса (без кісток і відкладень жиру), бичка герефордської породи з моменту відлучення необхідно годувати протягом 319 днів і витратити кількість корму, еквівалентну 8953 Мкал. Для бичків абердин-ангуської породи потрібно 286 днів і 8026 Мкал енергії корму, для бичків лімузинської породи – 165 днів і 3675 Мкал енергії корму, для бичка шаролезской породи треба 163 дні і 4243 Мкал. Галловейская порода не була досліджена у тому експерименті, але її характеристики є приблизно середніми між герефордською й абердин-ангуською породами. Вона не витримує конкуренції з рентабельнішими породами, які відгодовуються швидше і з меншими витратами корму. Галловейська порода більше підійде для невеликого або середнього фермерського господарства, для якого інтенсивність виробництва не є першочерговим завданням.

Більшість представників галловейської породи характеризуються флегматичним темпераментом. Завдяки цьому їх зручно обслуговувати.

 

Агресивних тварин рекомендується відразу вибраковувати, а їх потомство не допускати до розмноження, оскільки тип темпераменту стійко успадковується. Поява невеликої агресії до оточуючих допускається і вважається нормальною лише з боку корів із телятами у перші місяці після отелення.

 

Для представників галловейської породи характерна щільна, груба або міцна конституція, але частіше зустрічаються особини, в яких поєднуються ознаки двох з цих типів тілобудови. Як бики, так і корови мають підкреслено м’ясний тип будови тіла, довгий масивний корпус на відносно коротких ногах і сильно розвинену м’язову систему.

Голова середнього розміру, пропорційна, з рівним або трохи увігнутим профілем, морда коротка та широка. Носове дзеркало невелике, завжди чорне, незалежно від масті. Рогів немає. Очі маленькі, овальні, темні з чорними повіками, що щільно прилягають. Вуха стоячі, товсті, рухливі, менші за середню величину, сильно оброслі довгою шерстю.

 

Шия коротка, дуже м’язиста, товста, високо поставлена. Холка роздвоєна, висока та широка. Спина широка, рівна, довга, з рельєфними м’язами. Круп прямий, м’язистий. Хвіст товстий, м’язистий, короткий. Груди глибокі і широкі, з масивним підгрудком. Живіт підтягнутий, у корів часто більший, ніж у биків.

 

Вим’я у корів компактне, іноді з нерівномірно розвиненими чвертями, захищене масивними стегнами, покрите густою шерстю. Дійки середньої довжини, циліндричної або конічної форми.

 

Кінцівки відносно короткі, товсті, з добре розвиненими м’язами. Копитний ріг щільний, чорний, незалежно від основного тону масті.

 

Забарвлення шерсті має чотири варіанти. Найбільш поширена однотонна чорна масть, але є також червона, біла та двоколірна.

 

Червона масть обумовлена роботою рецесивного гена і проявляється лише у гомозиготному стані. Такі тварини мають червоно-буре забарвлення шерсті з різними відтінками.

 

Біла масть характеризується білою шерстю по всьому тілу з різними відтінками від сірого до жовтого, крім вух та зап’ясткових суглобів. Ці ділянки покриті чорною шерстю. Носове дзеркало, копитний ріг, повіки – чорні. Така комбінація виглядає ошатно і робить зовнішність тварин  дуже привабливою.

 

У двоколірних тварин все тіло вкрите чорною або коричневою шерстю, але є широка оперізуюча біла смуга, що починається за лопатками і доходить до маклоків. Ширина білої смуги може бути різною, зазвичай вона становить від 1/4 до 1/3 площі корпусу тварини. Носове дзеркало, копита, повіки – чорного або коричневого кольору.

Шерсть густа, довга, кучерява. У зимовий період її довжина може досягати 20 см. Шкіра середньої товщини, з добре розвиненою підшкірною клітковиною.

 

Тіло гармонійної будови. Тварини мають середні розміри. Жива маса дорослих бугаїв близько 750–800 кг, корів 480–550 кг. У поодиноких випадках бики важать до 950–1000 кг, а корови – до 700 кг. Висота в холці корів 125–130 см, бугаїв – 130–135 см, коса довжина тулуба 135–140 см. Ширина грудей 45–65 см, ширина в маклоках 50–60 см.

 

Галловейська порода має хорошу плодючість. На 100 корів одержують 93–97 телят на рік. Телята народжуються невеликого розміру, середня вага новонародженого 25–27 кг. Завдяки цьому отелення відбувається відносно легко і без сторонньої допомоги. Післяпологові ускладнення виникають дуже рідко, приблизно в 2–4% випадків. Проміжок часу між отеленнями становить 375–400 днів.

Корови мають дуже розвинений материнський інстинкт. Вони самі дбають про своє теля, захищають його від хижаків та інших корів. Частина корів ставиться до телят не вибірково, тому може погодувати не лише своє, а й чуже теля. Завдяки яскраво вираженому материнському інстинкту збереження молодняку при утриманні у загальному стаді становить понад 95%. Корів зі слабко розвиненим материнським інстинктом рекомендується вибраковувати вже після першого отелення, а їх молодняк не використовувати як ремонтний.

 

За підсисний період, який триває близько 6–7 місяців, корова виділяє близько 1500 літрів молока жирністю – 4–4,5%. Такої молочності достатньо для повноцінного вигодовування теляти. Щоб прискорити зростання телят, на пасовищі рекомендується влаштовувати для них підгодівельні майданчики. Це невелика загорода, в якій стоїть годівниця з концентратами. Загорода має вузький прохід, куди не можуть зайти дорослі тварини, але вільно проходить молодняк певного віку.

За доброї годівлі молодняк швидко розвивається і збільшує живу масу. Середньодобові прирости його ваги досягають 900–1000 г. Без концентратів темпи зростання трохи нижчі. Витрата корму на 1 кг приросту становить до 7,3 кормових одиниць. Вага бичків у віці 6 місяців не менше 220 кг, теличок – 200 кг, у 8 місяців маса бичків досягає 260–303 кг, а теличок 240–280 кг, у 12 місяців бички важать 370–425 кг, телички – 320–360 кг, в 15 місяців бички – 490–540 кг, телички – 340–390 кг, у 18 місяців бички – 540–604 кг, телиці – 395–420 кг.

 

Галловейська порода досить скоростигла в репродуктивному сенсі. У віці 12–14 місяців телиці можуть бути продуктивно покриті без шкоди для їх власного розвитку. Телиць, які не стали тільними після трьох послідовних спаровуваннь, рекомендується вибракувати.

 

Вік першого отелення – 21–24 місяці. Рекомендується сезонна парувальна кампанія, яка дає можливість отримувати молодняк одного віку в теплу пору року і обходитися без капітальних приміщень. Народжений у травні молодняк до настання осінніх холодів встигає достатньо зміцніти і обрости шерстю, щоб успішно пережити холодну пору року просто неба, разом з дорослими. При пізньовесняному або ранньолітньому отеленні пік молочної продуктивності збігається з піком поживності пасовищних трав. Це дає можливість корові повноцінно харчуватися самій і годувати підсисне теля, перебуваючи на підніжному кормі та обходячись без концентратів.

У віці 18 місяців темпи зростання молодняка зменьшуються, подальший набір маси відбувається повільно і з більшими витратами на 1 кг приросту. Тому молодняк, що досяг 18 місяців і який не потрібен для ремонту або розширення батьківського стада, доцільно відправляти на забій.

 

Забійний вихід добре вгодованого молодняка може бути до 55% у телиць і до 58% у бичків. На кістки в туші припадає близько 18–20%. Забійний вихід залежить від віку та вгодованості. Максимальний забійний вихід (до 60%) у туш відгодованих биків трирічного віку. Співвідношення чистого м’яса та кісток в охолодженій туші приблизно 5:1.

 

У цієї породи жир відкладається як під шкірою, так і в порожнинах тіла та у м’язах. За рахунок розташування жиру навколо м’язових волокон, м’ясо відрізняється мармуровістю і високими смаковими якостями. Його вважають гарною сировиною для приготування м’ясних стейків та інших страв. Мармуровість м’яса у галловейської худоби не є сталою характеристикою і залежить від типу годівлі. При пасовищному утриманні, без підгодовування концентратами, мармуровість спостерігається лише у деяких частинах туші.

Виведена у вологому прохолодному кліматі, порода добре пристосована до несприятливих погодних умов, і її можна утримувати просто неба цілий рік. Дорослі тварини не потребують приміщень, але наявність навісу для захисту від опадів взимку та сонця влітку – дуже бажана.

 

Найкращий спосіб утримання у теплу пору року – пасовищний. Тварини багато рухаються і споживають корм, який найкраще відповідає особливостям їх фізіології і травної системи. В результаті ми отримуємо міцне здоров’я стада, його продуктивне довголіття, високу плодючість корів, здоровий життєздатний молодняк з доброю збереженністю.

У зимовий час галловеї потребують годівлі сіном та іншими традиційними кормами.

 

Галловейська порода стане правильним вибором для господарства, де є великі площі природних пасовищ, але немає можливостей для інтенсивної відгодівлі худоби концентратами та великих грошей для будівництва ферми, і власник якого планує отримати прибуток за рахунок низької собівартості продукції.

 

Успішного вам скотарства!

 

Чугуєвець Віталій.

Хвороба деформації крила (єгиптовіроз)

Інфекційні хвороби завдають неабиякої шкоди не лише людині, а й тваринам. І, на жаль, серед тваринницьких галузей не знайдеться жодної, яка б не потерпала від негативного впливу мікроорганізмів. Не стало винятком і бджільництво. Медоносні бджоли теж уражаються деякими небезпечними інфекційними захворюваннями, що ускладнюють роботу галузі та завдають значної матеріальної шкоди бджільницьким господарствам.

 

Багато хто з бджолярів мав змогу спостерігати у своїх вуликах декількох кволих молодих бджіл з ніби зім’ятими чи ниткоподібними крилами, що незграбно переміщаються на дні свого житла або по рамках. Якщо уважно придивитися, то крім нерозвинених крил, можна помітити в таких бджіл ще й укорочене черевце, а також світліше забарвлення, порівняно з нормальними комахами. Причиною такого каліцтва є життєдіяльність мікроорганізму – вірусу деформації крила (ВДК), а сама хвороба відома як єгтптовіроз або хвороба деформації крила.

 

Відсутність або деформація крил – це лише видимий і найяскравіший симптом, з яким і пов’язана назва вірусу. Проте є й інші, не менш руйнівні зміни: хворі бджоли значно менше живуть, втрачають когнітивні здібності, а іноді набувають відхилень у поведінці (наприклад, періодично стають надмірно агресивними).

  Вирус деформации крыла пчёл  

Внаслідок ураження нервової системи вірусом деформації крила бджоли втрачають когнітивні здібності і не можуть запам’ятовувати життєво важливу інформацію, як, наприклад, дорогу до вулика чи маршрут до води, або шлях до медоносів. Бджоли, що заблукали, гинуть, опинившись поза своєю сім’єю. Зрештою чисельність сім’ї стрімко зменшується.

 

Вірус деформації крила має вигляд одноланцюжкового РНК-геному завдовжки в 11 тисяч пар нуклеотидів, який знаходиться в білковій капсулі сферичної форми розміром від 17 до 30 нм. Цей мікроорганізм належить до роду Iflavirus, родини Iflaviridae, ряду Picornavirales. Цей вірус трохи схожий на вірус поліомієліту та риновірус людини, проте не становить якоїсь небезпеки для людей. 

  Вирус деформации крыла пчёл  

ВДК присутній у всіх частинах тіла бджоли, Проте найбільший його титр спостерігається зазвичай у системі травлення (в черевці). Середня кількість вірусу знаходиться у грудях та голові комахи, а найнижчий його вміст зафіксовано в репродуктивній системі.

 

У зараженій сім’ї ступінь інфікуівння різних її членів завжди високий, проте неоднаковий. Рівень зараження в робочих бджіл здебільшого досягає 100%, трутнів – до 47%, личинок – близько 80%, лялечок – 95%. Водночас основна та найчастіша форма співіснування вірусу з бджолами є безсимптомною. З цим пов’язана його значна поширеність на великих територіях.

 

ВДК не є чимось новим у світі, навпаки – він поширений повсюдно. На пасіках європейських країн він присутній у доволі широкому діапазоні: від 31% у Чехії до 97% у Франції. Зараженість диких бджолиних сімей є ще вищою, ним інфіковано чимало інших видів комах родини Бджолині.

 

Ідентичність будови та послідовності нуклеотидів вірусу деформації крила (ВДК) в різних географічних частинах планети становить близько 98%, що свідчить про його дуже давнє походження. Найвірогідніше, цей вірус присутній і на українських пасіках, тільки не всі власники знають про нього.

 

Водночас не можна стверджувати, що ВДК є цілком сформованим біологічним видом. Швидше, він об’єднує групи близьких, але різних ліній, які постійно взаємодіють між собою та постійно створюють багато паралельно існуючих антигенно різних варіантів.

 

Найбільш поширеними та вивченими є три генетично надзвичайно близькі антигенні варіанти цього вірусу, позначені дослідниками літерами латинського алфавіту: А, В, С. Ці основні варіанти своєю чергою теж складаються з багатьох дуже близьких, але й чимось відмінних варіацій.

 

Вірус деформації крила варіанта А забезпечує найбільш помітні зовнішні ознаки інфікування. Це він, внаслідок накопичення на рівні 3-го та 4-го сегмента тіла личинки, дає ефект зім’ятих, ниткоподібних чи навіть повністю відсутніх крил у молодих бджіл. Тип А краще розмножується в лялечках ранніх і середніх стадій розвитку, ніж у дорослих особинах.

 

Один з його варіантів уперше був вивчений в Японії. Він зосереджувався у надглотковому нервовому вузлі і спричиняв підвищення злобливості робочих особин. Тип А може активно реплікуватись в організмі кліща вароа та передаватися від однієї бджоли до іншої трансмісивно.

  Вирус деформации крыла пчёл  

Варіант B у разі випадкового зараження швидко приживається в популяціях медоносних бджіл і може тривалий час не викликати жодних зовнішніх проявів у інфікованих комах. У клінічних формах він призводить до втрати орієнтації та значного скорочення тривалості життя робочих бджіл.

 

Тип В розмножується в організмі бджоли значно активніші, ніж вірус типу А. Якщо зараження відбувається одночасно обома типами (це називається коінфікування), то здатність до швидкої реплікації типу В призводить до його домінування над типом А вже через три доби.

 

Варіант В розмножується переважно в дорослих бджолах і менше в розплоді. Тому сім’ї, інфіковані вірусом типу В, виглядають здоровішими, ніж сім’ї, інфіковані типом А.

 

Варіант С є найменш патогененним. Він присутній у гемолімфі та в органах, але не викликає жодних симптомів, через що часто лишається непоміченим. З цієї ж причини він і менше вивчений, ніж решта варіантів.

 

Шляхи передачі вірусу надзвичайно різноманітні. ВДК передається трансмісивно, вертикально, горизонтально, трансоваріально та статевим шляхом.

 

Трансмісивна (або векторна) передача відбувається, коли заражений вірусом кліщ вароа кусає бджолу і вірус потрапляє безпосередньо в її гемолімфу. Цей спосіб передачі є найнебезпечнішим для бджіл. Найчастіше саме він стає спонукальним чинником прояву захворювання.

  Вирус деформации крыла пчёл  

Це пояснюється тим, що вірус найімовірніше розмножується і накопичується в тілі кліща зі значним підвищенням свого титру. Потрапляння високої концентрації вірусу в організм комахи викликає розвиток клінічної картини як у дорослих бджіл (порушення поведінки та скорочення життя), так і в личинок (каліцтва їх будови та рання загибель). Дослідження показали, що всі сім’ї, де є кліщ вароа, заражені також і вірусом деформації крила.

 

Вертикальна передача вірусу відбувається під час вирощування розплоду, коли бджоли-годувальниці інфікують личинок, оскільки вірус присутній майже у всіх тканинах бджоли, зокрема й у її біологічних рідинах, тобто він є і в слинних залозах. Готуючи корм для згодовування личинкам, бджола неминуче його інфікує. Личинка з’їдає корм із вірусом і заражається.

 

Частина личинок внаслідок подібного інфікування гине, частина розвивається з вадами будови деяких частин тіла (крил, черевця), порушенням пігментації, а частина розплоду продовжує нормальний розвиток без якихось зовнішніх патологій. Таке різноманіття варіантів перебігу хвороби залежить, вірогідно, від типу вірусу (А, В чи С) та якихось інших факторів (ще не вивчених).

 

Трансоваріальна передача вірусу відбувається, коли заражена вірусом матка відкладає яйця, частина яких також міститиме вірус деформації крила. У цьому разі частина розплоду матиме вірус, але без будь-яких його зовнішніх проявів.

 

Статевий шлях передачі ВДК спостерігається під час парування маток з трутнями, які є носіями вірусу. Заражені трутні фізично нічим не відрізняються від здорових, вони успішно конкурують між собою і навіть можуть перемагати в цій боротьбі та продуктивно покривати самку, передаючи їй ВДК під час статевого акту. І надалі матка сіятиме яйця, що містять вірус.

 

Горизонтальна передача вірусу відбувається через послідовно переданий нектар від бджоли до іншої робочої бджоли чи матки, яку вона годує. У разі горизонтальній передачі клінічних проявів хвороби зазвичає немає, і сім’я продовжує нормальну життєдіяльність.

 

Помічено, що присутній в організмах більшості бджіл вірус, незалежно від його типу (А, В, С), не виявляє жодних видимих симптомів і не викликає захворювання, якщо сім’ї здорові й не заражені кліщем вароа. У зв’язку з цим є припущення, що ВДК – це ендогенне включення, латентно присутнє в більшості популяцій на величезних ареалах, і що цей вірус не завдає ніякої шкоди здоровим бджолам. Тобто, що він є одним з варіантів норми. Але як тільки імунітет комах знижується, вірус активізується і викликає симптоми.

 

У поодиноких випадках поштовхом може стати погане харчування, отруєння засобами захисту рослин, інші інфекції та інвазії. Найбільш ймовірним тригером активізації вірусу та клінічного прояву захворювання є присутність кліща вароа. Дослідження підтвердили позитивний зв’язок закліщеності сімей та прояви ВДК.

  Вирус деформации крыла пчёл  

У разі передачі будь-яким іншим шляхом, вірус майже завжди лишається в латентній формі. Та якщо кліщ живився гемолімфою зараженої бджоли і через якийсь час вкусив здорову або бджолу-носія, то в цьому випадку відбувається стрімке підвищення титру вірусу в гемолімфі укушеної комахи, і спостерігаються клінічні прояви.

 

Щодо причини того, що відбувається, вчені не мають єдиної думки. Одні припускають, що це пов’язано зі звичайним зниженням імунітету після того, як кліщ попив гемолімфи та послабив бджолу. До того ж, через пошкоджений хітиновий покрив всередину комахи можуть проникати інші мікроорганізми і теж навантажувати імунітет постраждалої бджоли.

 

Інші вчені вважають, що вірус під час перебування в організмі кліща з якихось причин суттєво підвищує свою патогенність і тому поводиться більш агресивно. Треті пов’язують появу клінічних ознак з тим, що ВДК всередині кліща швидко розмножується і під час укусу передається бджолі у значно вищій концентрації.

 

Сім’я, інфікована вірусом деформації крила, здатна тривалий час цілком безпечно жити, нарощувати значну силу, приносити чимало меду та успішно зимувати. Вірус циркулюватиме всередині сім’ї, передаватиметься бджолам усіма можливими способами і водночас не викликатиме жодних патологічних проявів.

 

Така сім’я не гине і навіть тривалий час не має ніяких видимих ознак хвороби, функціонує як здорова, а вірус увесь цей період спокійно живе в ній і поширюється на інші сім’ї. Саме через такий розвиток подій деякі вчені вважають вірус деформації крила ендогенним включенням, що упродовж сторіч співіснує з бджолами, а не зовнішньою інфекцією.

 

Перейшовши у клінічну форму, вірус накопичується в різних органах і нервовій системі, оскільки його титр у гемолімфі швидко зростає. Вміст цукру в гемолімфі знижується. Бджоли-виховательки більше вірусу передають личинкам, чим підвищують відсоток неповноцінного розплоду.

 

Безкрилі молоді особини, щойно вийшовши з комірок, гинуть у перші дні життя. Дорослі льотні бджоли страждають від втрати орієнтації, залишають вулик на триваліший час, ніж нормальні особини. У міру прогресування вірусного захворювання вони гинуть поза вуликом, не зумівши знайти дороги назад і повернутися додому. Сім’я слабшає і може зовсім загинути.

 

Чи впливає ВДК на зростання агресивності бджіл? На цей час дослідники не мають спільної думки.

 

ВДК спільно з вароатозом сприяє збільшенню сприйнятливості до інших інфекцій та умовно-патогенних мікроорганізмів, які завжди присутні у довкіллі. Це відбувається через пригнічення роботи генів синтезу антимікробних пептидів (дефензину, абецину, гіменопептецину) та ферментів (лізоциму, глюкозооксидази, фенолоксидази, глюкозодегідрогенази), що зумовлюють активну імунну відповідь.

 

Механізм патогенного впливу вірусу деформації крила полягає в тому, що вірус послаблює або зовсім блокує роботу деяких бджолиних генів (особливо генів ембріонального розвитку, клітинного метаболізму й активності імунної системи), чим викликає зовнішні прояви захворювання.

 

Чимало дослідників пов’язують з активізацією ВДК і раптові зльоти бджолиних сімей, які почастішали останніми роками. Це коли зовні нормальна сім’я раптом залишає свій вулик із запасами меду та відлітає на нове місце частково або й у повному складі. Причому зліт найчастіше відбувається восени, коли в сім’ї немає жодних шансів облаштуватися в новому житлі та заготовити там корми на зиму. Така нераціональна поведінка може бути наслідком порушень у нервовій системі бджіл через діяльність вірусу.

 

Хоча фармакологічний спосіб боротьби з вірусною формою життя є досить вкладним, проте він існує.

  Вирус деформации крыла пчёл

Позитивні наслідки спостерігаються після згодовування оксибутирату натрію в цукровому сиропі. Експерименти проводили вчені Національного університету Тайваню. Вони довели, що застосування сиропу з препаратом продовжує життя у 90% як хворих, так і клінічно здорових бджіл, а також підвищує їхню здатність до навчання та покращує пам’ять. У підсумку кількість бджіл, що не повернулися з поля, виявилась удвічі меншою в оброблених вуликах, ніж у необроблених.

 

Значне послаблення клінічних проявів дає використання препарату «Ендовіраза» шляхом обприскування бджіл у вулику. Препарат, потрапивши на тіло бджоли, проникає у її гемолімфу та порушує синтез вірусного білка.

 

Його можна застосовувати для лікування як клінічних, так і прихованих форм ВДК. Препарат не можна використовувати в період медозбору, щоб він не потрапляв у товарну продукцію, а також за температури повітря нижче +14°С.

   

«Ендовіразу» кількістю 50000 активних одиниць (вміст першої пляшечки) розчиняють у 150 мл холодної перевареної води, після чого додають у цей розчин 0,62 г сульфату магнію (вміст другої пляшечки). Цієї кількості робочого розчину вистачає для обробки 10 середніх сімей. Розчин потрібно застосовувати свіжим, зберігати його можна не довше однієї доби в умовах кімнатної температури.

 

Обробку слід проводити так, щоб під дію робочого розчину потрапила максимальна кількість бджіл у сім’ї: або рано-вранці, до початку масового вильоту бджіл, або пізно ввечері, коли всі комахи вже повернулися до вулика. Якщо обробляється не один вулик, то всю пасіку слід обробити одночасно.

 

Для досягнення видимого ефекту потрібно кілька обробок поспіль (від 5 до 7) з інтервалом в один тиждень.

 

Задля профілактики таку обробку проводять 2-3 рази. У неблагополучних регіонах, щоб забезпечити краще зимування заражених сімей, рано восени бджіл обробляють препаратом одноразово. 

 

Інший засіб «Вірусан» містить римантадину гідрохлорид, який є діючою речовиною. Потрапивши в організм бджоли, ця речовина порушує цілісність поверхневого білка вірусу, проникає всередину та блокує реплікацію, не даючи їй можливості розмножуватися.

 

Цей препарат слід застосовувати надзвичайно обережно. Обробки мають бути припинені за місяць до початку медозбору та можуть бути відновлені лише після відкачування товарного меду.

 

«Вірусан» рекомендується давати інфікованим бджолосім’ям як лікувальне підживлення. Для цього готують цукровий сироп у співвідношенні 1:1 і додають до нього препарат з розрахунку 40 г на 10 л сиропу. Суміш дають теплою (+35…40°С), краще у вечірній час або в негоду, щоб його одночасно вжила максимальна кількість робочих особин.

  Вирус деформации крыла пчёл  

На одну підкормку для середньої сім’ї потрібно приблизно 1 літр суміші. Згодовування лікувального підживлення проводять 2–3 рази з інтервалом 2–3 дні.

 

У неблагополучних регіонах профілактичну обробку рекомендується проводити у квітні чи травні та повторити її у серпні чи вересні. У разі виникнення гострої потреби можна здійснювати вмушені лікувальні обробки в будь-який час, але тоді заборонено вживати мед від оброблених сімей через можливу присутність у ньому залишків препарату.

 

Діючим компонентом препарату «Антивір» є сполука гідрохлорид уміфеновіру. Гідрохлорид уміфеновіру ушкоджує поверхневий білок вірусу, внаслідок чого той не може проникати в клітини тканин бджоли і там здійснювати свою життєдіяльність. Ефект посилюється ще й інтерфероноіндукуючою активністю сполуки – вона стимулює клітинні та гуморальні імунні реакції бджоли, чим підвищує її загальну резистентність.

 

Препарат є безпечним для бджіл і не сприяє псуванню меду. Але задля запобігання потрапляння його залишків у товарну продукцію, всі обробки слід завершити не пізніше, ніж за два тижні до передбачуваного початку медозбору. Повторно ним можна скористатися лише після відкачування товарного меду.

 

«Антивір» застосовують як підживлення у формі цукрового сиропу або канді, з розрахунку 2 г препарату на 1 середню сім’ю (8–10 рамок, щільно обсиджених бджолами). Якщо застосовується канді, то на 2,5 кг додають 10 г препарату та ретельно перемішують. На 1 сім’ю дають 0,5 кг готового лікувального канді.

 

Якщо лікувальну підкормку готують у формі цукрового сиропу (1:1), то спершу розчиняють 10 г «Антивіру» у 50 г теплої води (+35…38°С), потім змішують отриманий розчин з 5 літрами теплого цукрового сиропу. Готовий лікувальний сироп розкладають у внутрішньовуликові годівнички усім зараженим сім’ям з розрахунку 100 мл на 1 рамку, щільно обсиджену бджолами. На сім’ю з 10 рамок знадобиться близько 1 літра такого сиропу.

 

Курс лікування передбачає 5–7 підживлень, які здійснюють з інтервалом у 5-6 днів до повного зникнення симптомів.

 

Є ще кілька інших препаратів з майже аналогічною схемою застосування.

 

Одразу після завершення лікування фахівці рекомендують замінити наявних маток на здорових (визначити під час купівлі, чи нова матка заражена – неможливо) і видалити з вулика всі старі рамки (це теж практично нездійсненно на практиці).

 

Одночасно з медикаментозним лікуванням слід провести санацію рамок, дезінфекцію вуликів, холстиків, утеплювачів та всього пасічного інвентарю. Підмор і вуличне сміття потрібно спалити. Рекомендується також провести прибирання та дезінфекцію всієї території пасіки.

 

Попри існування досить дієвих хімічних засобів боротьби, винищити цей вірус або хоча б ефективно боротися з ним на даному етапі розвитку ветеринарії неможливо через майже повсюдну його присутність та незлагодженість бджолярів.

 

Але можна запобігати його клінічним проявам на своїй пасіці і таким чином мінімізувати власні втрати. Тобто можна просто навчитися мирно співіснувати з цим мікроорганізмом. Найефективнішим та водночас найпростішим і найдоступнішим способом боротьби з клінічними формами прояву ВДК є профілактика вароатозу та недопущення ослаблення бджолиних сімей з інших причин.

 

Під час роботи на пасіці корисно постійно дотримуватись базових норм ветеринарної санітарії, бути обережними та вибірковими у закупівлі маток, бджолопакетів та сімей з інших регіонів, а також не нехтувати плановими профілактичними обробками бджіл ветеринарними препаратами.

 

Вдалого вам бджільництва!

 

Віталій Чугуєвець

Абердино-ангуська порода ВРХ – чорна перлина м’ясного скотарства

Абердин-ангус, черная жемчужина мясного скотоводства

У цьому світі мода впливає практично на все в житті людей, зокрема й на продукти харчування. І сьогодні найпопулярнішою серед гурманів є мармурова яловичина. З цієї причини худоба, здатна давати кращі різновиди такого продукту, користується неабияким попитом. М’ясо тварин абердино-ангуської породи якнайкраще відповідає суворим вимогам поціновувачів.

 

Абердино-ангуська порода ВРХ була створена в Шотландії шляхом відбору та покращення місцевого комолого поголів’я, що здавна розводилось у графствах Абердин та Ангус. Сучасні абердино-ангуси походять від двох типів шотландських корів. Тварини першого типу мали яскраво виражене м’ясне спрямування, вони були міцними та скоростиглими. Худоба другого типу відрізнялася чималими розмірами, але мала молочний напрямок продуктивності.

 

Цілеспрямована робота з цими тваринами, розпочата у другій половині XVIII сторіччя, завершилась створенням нової породи, що мала унікальні м’ясні показники. У 1835 році вона отримала офіційне визнання фахівців-тваринників і була зареєстрована.

 

Менш ніж через сорок років на абердино-ангусів звернули увагу американські фермери. Тварини, вивезені до США, дуже швидко набули там популярності, і вже через 10 років після їх появи в країні створена Американська асоціація заводчиків абердино-ангуської худоби, а трохи пізніше тут заснували власну племінну книгу. Саме виготовлене в цій країні м’ясо абердино-ангусів вважається зараз еталоном яловичини для приготування стейків.

 

Нині абердино-ангусів розводять у багатьох країнах, зокрема й у багатьох європейських, Канаді, Аргентині, Австралії, Новій Зеландії. І популярність їх лише зростає. Цьому сприяє не лише висока якість продукції, а й ряд характеристик породи, завдяки яким утримання цих тварин є досить простим і дуже вигідним.

 

Ангуси здатні цілорічно перебувати на випасі чи вигулі. Виведені у досить прохолодному кліматі Шотландії, вони чудово переносять зими в Україні, Білорусі, Казахстані. Так само добре вони почуваються і в гірських районах європейських країн.

 

Зазвичай для утримання цієї худоби споруджують сараї чи навіси, призначені для захисту швидше від вітру та опадів, ніж від холоду, оскільки до зими тварини цієї породи вкриваються густою шерстю. Абердино-ангуси протягом усієї безсніжної пори року здатні задовольнятися природним пасовищним кормом. Лише коли випадає сніг, вони не можуть добути з-під нього корм, і тоді їх додатково підгодовують сіном, соломою.

 

Добре акліматизуються абердино-ангуси і в спекотнішому кліматі, де їх цілий рік утримують на пасовищі без жодних укриттів. На думку знавців продукції таке вільне чи напіввільне утримання є максимально оптимальним, бо м’ясо за таких умов виходить смачнішим.

 

Абердино-ангуська порода ВРХ

 

Абердино-ангуси від природи мають достатньо високий імунітет. Телята народжуються доволі дрібними (2228 кг), що сприяє легким отеленням. Корови цієї породи мають середню плодючість (на 100 корів за рік отримують від 100 до 105 телят) і добре розвинений материнський інстинкт. Телят утримують разом з матерями, на підсосі, приблизно до 8-місячного віку. Все це сприяє винятково високому рівню виживання молодняка, простоті догляду за ним і за коровами.

 

Абердино-ангуська худоба є скороспілою, вона швидко набирає живу масу. Кілограмові середньодобові прирости є цілком звичайними для представників цієї породи. Бички досягають ваги 500 кг уже в 14–16 місяців. Телички того ж віку зазвичай вже здатні до розмноження.

 

Дорослі корови важать 500–700 кг, бики – від 750 кг до 1 т. Висота в загривку дорослих биків становить 125–130 см, корів – 120–125 см. До того ж кістяк у цих тварин тонкий і легкий, що відчутно збільшує забійний вихід туші (близько 60%).

 

Представникам абердино-ангуської породи властива міцна конституція, хоча зустрічаються також тварини з міцною-рихлою чи міцною-грубою. Тіло значною мірою обмускулено, особливо у биків. Голова невелика, порівняно коротка, профіль злегка опуклий, очі маленькі, лоб середньої ширини, потилиця вузька, рогів немає. Шия коротка, дуже мускулиста, загривок високий, роздвоєний, мускулистий. Спина, поперек та крижі довгі, м’язисті, широкі. Груди широкі та дуже глибокі. Ноги відносно короткі, м’язисті, з міцним копитним рогом чорного кольору. Стегнова і плечова частина наповнені, з м’язами, що добре проглядаються.

 

Головна перевага цієї худоби це, звичайно, здатність утворювати мармурове м’ясо. На відміну від більшості порід великої рогатої худоби, абердино-ангуси під час відгодівлі відкладають жир у товщі м’язів. Причому товщину жирового прошарку можна регулювати за допомогою зміни режиму годування. Цей жир надає м’ясу особливу соковитість і ніжність, що забезпечує йому надзвичайно високий попит.

 

До речі, отримати продукт з «мармуровим» эфектом можна і в разі відгодовування інших порід, якщо використати особливий режим годування. Проте саме абердино-ангуси генетично схильні до такого типу відкладення жиру, тому високоякісна сировина для стейків отримується від них з найменшими фінансовими і трудовими витратами.

 

  Абердино-ангуська порода ВРХ  

Хоча в заголовку цієї статті абердино-ангусів названо «чорною перлиною», насправді це не зовсім так. Перлина світової селекції – так, безперечно. Проте не лише чорна, але й… червона. У світі дійсно розводять переважно абердино-ангусів чорної масті, що є домінантною в природі. Та існують також і червоні ангуси.

 

Ці тварини відрізняються від чорних ангусів не тільки кольором вовни. Рецесивне забарвлення у них супроводжується низкою інших відмінностей. Так, червоні абердин-ангуси краще переносять низькі температури. Але головне – забезпечують ще ніжніше м’ясо, ніж чорні тварини. У США навіть створені окремі асоціації з розведення того чи іншого типу цих тварин. Хоча, безумовно, вони лишаються однією породою.

 

Абердино-ангуси мають і свої вади, про які не слід забувати тим, хто збирається вирощувати цих тварин. Зокрема, корови схильні до ожиріння, особливо в умовах недостатнього моціону. Це призводить до зниження їхньої плодючості, а також до захворювань кінцівок: суглоби можуть не витримувати надто великої ваги тіла.

 

До того ж, в разі утримання тварин на вільному вигулі, вони можуть дичавіти. Це спричинює проблеми, наприклад, якщо корову треба зважити. Особливо значні труднощі виникають за необхідності проведення штучного осіменіння корів.

 

Є ще одна складність, з якою доводиться мати справу тим, хто хоче завести стадо абердино-ангусів у країнах пострадянського простору. Це досить високі ціни на племінну худобу, яка завозиться з-за кордону. Та й якість таких телиць часом буває сумнівною. Тому набагато простіше отримати товарних тварин-напівкровок шляхом запліднення малопродуктивних корів молочних порід спермою ангуських биків.

 

Абердино-ангуси добре передають потомству свої кращі якості, тому помісі першого покоління вже цілком придатні для відгодівлі, зокрема й на мармурове м’ясо. Якщо ж поглинальне схрещування продовжувати шляхом запліднення помісних телиць спермою чистокровних абердино-ангусів, то ознаки м’ясної породи будуть проявлятися все краще, і вже в четвертому поколінні можна отримати  повноцінне стадо потрібної породи.

 

Звичайно, на всіх етапах такої селекційної роботи необхідно відбраковувати потомство, що не відповідає стандартам породи. Цей шлях створення стада є доволі тривалим, він вимагає певного рівня кваліфікації від тваринника, та водночас від дає можливість перейти до вирощування й розведення спеціалізованої м’ясної худоби, уникнувши значних фінансових вкладень на заміну поголів’я.

 

Абердино-ангуська порода ВРХ

 

І декілька слів про абердино-ангусів в Україні. У нас ця порода також набуває все більшої популярності. Вже створено кілька стад таких тварин, як чорної, так і червоної масті. Вирощують їх у Київській області та на західних територіях країни.

 

Популяризація споживання мармурового м’яса в рамках програми АПК України розпочалась у 2014 році, коли два тваринницьких господарства ТОВ «Тібон» (у Київській і Черкаській областях) завезли  поголів’я абердино-ангуської породи для подальшого розведення.

 

Оскільки в багатьох регіонах України немає достатньо великих площ для випасу худоби, абердино-ангусів часто тримають у просторих обгороджених загонах. Звичайно, що в такому разі тварини не мають можливості постійно пастися, і їх доводиться годувати так, як і будь-яку іншу худобу, організовувати регулярне прибирання загонів тощо. Все це підвищує витрати на утримання поголів’я, проте і в такому разі абердино-ангуси не втрачають своєї рентабельності.

 

Один з найбільш престижевих супермаркетів Києва кілька місяців тому запросив представників господарств – власників абердино-ангуських стад на незвичайний захід. Із м’яса вирощених у них тварин, а також з кращого м’яса, привезеного зі США, були приготовані стейки. Українським виробникам запропонували їх продегустувати.

 

Так вони отримали змогу порівняти свою продукцію з еталонною і зробити коригування в раціоні та умовах утримання для своїх тварин, що дозволить досягти найвищої якості в одержуваної м’ясної продукції. З одним із вітчизняних виробників, м’ясо якого виявилося найкращим, супермаркет уже почав працювати.

 

Отже, популярна в усьому світі худоба цілком може стати джерелом прибутку і для вітчизняних фермерів. З порівняно невисокими витратами і простим доглядом ці тварини здатні забезпечити своїм власникам як делікатесний продукт, так і суттєві фінансові доходи.

Кози породи каморі

Останнім часом в українських фермерів все більшої популярності набувають східні породи кіз. Донедавна екзотичні для нашої місцевості тварини стають цілком звичними мешканцями присадибних господарств та невеликих приватних ферм. Каморі – одна з таких дивовижних порід. Незважаючи на порівняно високу ціну, каморі впевнено поширюються Україною і попит на них на ринку стає дедалі більше.

 

Каморі – дуже давня аборигенна порода, що склалася природним шляхом, внаслідок тривалої селекції місцевих кіз селянами Пакистану. Вважається, що перше поголів’я цієї породи було отримано в провінції Сінд, в долині річки Індас, на широкій ділянці територій між містами Хайдарабад, Навабшах і Ларкана.

Сприятливі природні умови зеленої смуги пасовищ між згаданими містами максимально сприяли розвитку господарсько цінних властивостей нової породи. Пізніше каморі розповсюдилися по всьому Пакистану, але найкращі стада, з найбільш високою продуктивністю, знаходяться вздовж річок Індас, Ченеб, Джелам, де природна кормова база краща, ніж на решті території країни.

 

Каморі є важливою частиною не лише сільського господарства Пакистану, а й культури цієї країни. Кращі молоді самці цієї породи традиційно стають об’єктами жертвоприношення на мусульманському святі Ід-аль-Адха (عيد الأضحى).

 

Каморі виводили як універсальну породу, від них століттями отримували молоко, м’ясо та шкури. Нині ці кози досить поширені не лише у Пакистані, а й у арабських країнах, де їх розводять, щоб одержувати смачне м’ясо. У нас і в інших європейських державах, через значну вартість цих тварин (від 1000 до 5000 доларів) та високі смакові якості молока, каморі більше використовують як молочних і вважають молочною породою. Хоча надої цих кіз не можна назвати дуже високими (близько 3 л на день), але завдяки хорошому смаку та багатому складу молока їх утримують як дійних тварин.

Кози каморі, в силу свого походження, дуже добре пристосовані до посушливого спекотного клімату, але, як засвідчила практика їхнього розведення в Європі та в Україні, вони можуть досить швидко пристосовуватись і до прохолодніших умов. Каморі не стають такими ж морозостійкими, як тварини європейських порід, але за наявності капітального приміщення, що не опалюється, вони цілком задовільно переживають наші зими, нормально розмножуючись і даючи цінну продукцію. Цих кіз успішно розводять майже на всій території України. Ферми з породистими тваринами, що добре акліматизувалися, вже є в Київській, Запорізькій, Івано-Франківській, Одеській, Дніпропетровській та інших областях.

 

Кози породи каморі – тварини середнього розміру. Жива маса дорослих цапів становить від 59 до 70 кг, кози важать менше – від 39 до 55 кг. Висота в холці цапів становить 75–90 см, кіз – 74–85 см. Іноді зустрічаються дуже великі особини, що мають висоту в холці більше 1 метра. У Пакистані таких самців вважають найкращими плідниками, не зважаючи на інші морфологічні особливості їхнього організму. Через такий підхід у породі часто зустрічаються тварини з провислою спиною або з дуже довгими ногами. Високий зріст, зазвичай, досягається за рахунок довжини ніг. Маючи ту ж саму вагу, каморі майже завжди вищі, ніж представники інших порід.

Як можна помітити із цифр, статевий диморфізм виражений досить добре. Цапи майже в півтора рази важчі за кіз. Крім помітної різниці у зрості та живій масі, самці мають більш підтягнутий живіт, краще розвинену м’язову систему та грубіші пропорції тіла.

 

У період парування самці видають особливий специфічний запах. Але у каморі цей, характерний для виду Capra hircus, запах дуже слабкий, ледь відчутний, на відміну від того стійкого інтенсивного неприємного запаху, який часто мають цапи європейських порід.

 

Що стосується відмінностей у поведінці, то самці дуже допитливі, вони значно активніші за кіз і часто схильні конкурувати між собою за становище в ієрархії в отарі. У бійках цапи можуть сильно травмувати суперника через особливу форму їх рогів. З цієї причини козенят часто знерожують у ранньому віці.

 

Для кіз каморі найбільш характерна міцна тілобудова, але зустрічаються тварини і з міцною-грубою або грубою конституцією. Тіло гармонійно складене, широке, м’язисте.

Голова велика, з дуже вигнутим профілем. Лоб опуклий, гладкий, у самців дещо ширший, ніж у самок. Між переніссям і лобом є рельєфний перехід у вигляді поперечної виямки. Очі світло-блакитні, світло-сірі або сірувато-білі, великі, мигдалеподібної форми, із щільно прилеглими повіками. Вуха листоподібні, витягнуто-овальної форми, довгі, широкі, висячі, малорухливі. У дорослих тварин довжина вух може досягати 40 см! У тварин, що пасуться, вуха лягатимуть на землю, оскільки вони значно довші, ніж морда.

Представники обох статей мають роги. Колір рогів відповідає масті тварини. Роги у кіз тонкі, короткі, плоскі, спрямовані назад. У цапів роги гострі, широкі, короткі, плоскі, закручені гвинтоподібно. Вони можуть бути спрямовані назад і в боки, або вгору і в боки.

 

Шия довга, товста, високо поставлена. У самців шия поставлена вертикальніше, вона більш масивна, плавно переходить у холку і підгрудок.

 

Груди широкі, але не дуже глибокі. Холка низька, не роздвоєна, у цапів мускуляста. Спина широка, середньої довжини, з добре розвиненими м’язами. У більшості тварин спина має значний прогин. Така провислість допускається стандартом породи та не вважається недоліком. Поперек короткий, широкий. Крижі звислі, м’язисті. Рівень крижів завжди вищий за рівень холки. Хвіст покритий густою шерстю, короткий. Жирових відкладень немає, поставлений низько. У здорових тварин у спокійному стані він розташований горизонтально або трохи піднятий під кутом 45о по відношенню до поверхні грунту. При збудженні тварини його тримають гачком, кінцем догори.

 

Живіт у цапів підтягнутий, пружний. У кіз живіт більший, округлий, але не відвислий. Вим’я велике, вкрите шерстю. Дійки шерсті не мають, вони великі, конічні, спрямовані убік і вниз.

 

Ноги прямі, широко поставлені, довгі, товсті, з добре розвиненими м’язами. Копита маленькі, широкі. Копитний ріг щільний, його колір відповідає основному кольору масті тварини. Шкіра не пігментована, товста або середньої товщини, із слабо розвиненою підшкірною клітковиною, не відвисає і складок на тілі не утворює.

 

Типові масті – однотонна біла, чорна, коричнева з різними відтінками, строката двоколірна. Досить часто зустрічаються плямисті тварини, які виглядають дуже ошатно. Шерсть каморі блискуча, груба, гладка, коротка. Господарського значення вона не має і не є одним із видів продукції.

Тварини дуже рухливі і весь рік потребують активного моціону. У Пакистані для цих кіз застосовують пасовищне утримання із широким використанням підніжного корму протягом усього року. В Україні каморі утримують так, як це зручно для конкретного господарства. Якщо є можливість випасати, то в літню пору їх краще утримувати на пасовищі. Якщо немає такої можливості, підійде і утримання у просторій загороді.

У зимовий час для каморі необхідне світле неопалювальне приміщення без протягів та просторий вигул. У період сильних морозів тваринам слід давати більше концентратів та забезпечити їх великою кількістю сухої солом’яної підстилки. Підстилка в холоди повинна бути саме солом’яною, оскільки тирса має гірші термоізолюючі властивості і не так добре зберігає тепло тварини під час лежання на ній.

 

Щодо годівлі, то до кормів каморі не вибагливі, вони можуть задовольнятися підніжним кормом або звичайним раціоном, так само як і інші породи цього виду тварин.

 

Чіткої, біологічно обумовленої сезонності розмноження немає. Незапліднені кози регулярно приходять в охоту в будь-яку пору року з періодичністю приблизно раз на місяць, поки не будуть продуктивно покриті. Для максимальної заплідненості рекомендують практикувати вільне спаровування, коли в стаді кіз постійно присутній закріплений за ними цап-плідник.

Такий спосіб найменш трудомісткий, оскільки він не вимагає жодного втручання з боку господарів. Його недоліком є складність обліку та прогнозування дати майбутніх окотів, тому що невідомо, яка коза коли була запліднена.

Одного цапа достатньо для запліднення стада, що складається з 50–55 кіз. Кілька цапів в одній невеликій отарі утримувати не бажано. Конкуруючи за право спарюватись, вони заважатимуть один одному робити садки і можуть досить сильно травмувати один одного своїми короткими гострими рогами.

 

Тривалість вагітності – 146–153 дні. Плодючість каморі середня. У більшості маток народжується по 1–2 козенят, але не рідкісні й трійні. Від 100 маток отримують 164–215 козенят за рік. Під час окоту в частині випадків маткам потрібна ветеринарна допомога.

 

Козенята народжуються відносно слабкими, вимагають уважного ставлення та дбайливого догляду у перші тижні. Маса новонародженого козеняти становить близько 2,7–3 кг. Цапики народжуються зазвичай більшими, ніж кізочки.

Матки мають розвинений материнський інстинкт і середню молочність. Лактація триває близько 140–180 днів. Середній добовий надій становить близько 3 літрів молока. За весь період лактації коза виділяє 420–470 літрів молока жирністю 4,5–4,7%, з вмістом лактози до 5%. Молоко добре засвоюється організмом людини за рахунок дуже дрібної дисперсності жирових кульок. Молоко, отримане від кіз каморі, не має неприємного козячого запаху та придатне для виготовлення сиру та інших молочних продуктів.

За межами Пакистану каморі утримують як молочну породу, тому кіз доять з першого дня після окоту. Козенят зазвичай вирощують окремо від батьківського стада, випоюючи молоком із соски. Молодняк за гарного догляду має збереженість понад 90%. Він швидко росте та розвивається, набираючи по 200–250 грамів живої ваги на день.

 

Статевої зрілості молодняк досягає у віці 6–7 місяців. Молодих самців, за умови гарного фізичного розвитку та набору живої маси не менше 75% від маси дорослої тварини, можна використовувати для відтворення стада вже у віці 8–9 місяців. Молодих кізок часто спарюють у тому ж віці, але краще це робити, починаючи з 10–12-місячного віку, коли виношування вагітності не затримуватиме розвитку їхнього власного організму.

До 11–12-місячного віку молодняк перестає активно рости, але продовжує повільно набирати вагу ще до 14–17 місяців. Тварини, яких не використовуватимуть з репродуктивною метою, можуть бути відправлені на забій у однорічному віці, оскільки далі конверсія корму значно знижується і утримувати їх стає економічно не доцільно. У цьому ж віці від каморі отримують найбільш якісне та смачне м’ясо.

 

Забійний вихід туш від дорослого поголів’я, в залежності від вгодованості, становить близько 47–53%, а від молодняку однорічного віку – 46–48%. М’ясо цих кіз має ніжний смак та аромат, тому страви з нього високо цінують у мусульманських країнах.

У 2006 році загальна чисельність поголів’я каморі в усьому світі становила понад п’ять мільйонів голів. Чисельність поголів’я протягом останніх 10 років постійно збільшується за рахунок популяризації породи поза межами мусульманського світу. Порода каморі набирає популярності серед фермерів та власників присадибних господарств Казахстану, Азербайджану, Росії та України. Зважаючи на популярність м’яса каморі в арабських країнах, деякі фермери розводять їх з метою експорту в ці держави. Розведення кіз на м’ясо та подальший експорт є дуже перспективним напрямом тваринництва.

 

Окрім того, що каморі мають цінні продуктивні якості, вони ще й просто гарні! Ці тварини не лише дадуть смачне та корисне молоко, знищать бур’яни в саду між деревами, а й прикрасять ваше подвір’я.

 

Успішного вам козівництва!

 

Чугуєвець Віталій.

Як купувати молодняк ВРХ

Іноді селянам і власникам тваринницьких господарств доводиться купувати молодняк. Придбання молодняка великої рогатої худоби – справа відповідальна. Купуючи телят для вирощування та подальшого утримання, ви не просто отримуєте тварин, а закладаєте майбутній успіх (чи неуспіх) свого господарства. Якісний, здоровий молодняк добре зростатиме і в очікуваний термін дасть заплановану продуктивну віддачу, а значить – окупиться. Хворі телята та тварини низької якості вимагатимуть тих самих, або навіть більших витрат, але при цьому покажуть меншу рентабельність.

 

Насамперед потрібно визначитися з тим, яку худобу ви хочете купити: м’ясну, молочну чи з комбінованою продуктивністю.

 

Вибір напряму продуктивності та породи залежатиме від того, яку продукцію ви плануєте отримувати, а головне – які у вас можливості та стартові умови (наявність інфраструктури, під’їздних доріг з твердим покриттям, площі земель під пасовищами, приміщень, техніки тощо).

Друге важливе питання – з якою метою ви купуєте молодняк: для ремонту та покращення вже наявного стада; для подальшого вирощування та відгодівлі на м’ясо; для заснування ферми з нуля; для вирощування та подальшого продажу у вигляді тільних телиць.

 

Від того, як ви відповісте на це питання, залежатиме відповідь на наступне: де купувати?

 

Придбати молодняк можна на великому підприємстві, у приватних осіб або перекупників. Одного або кількох телят можна купити у приватних осіб або у перекупників (деякі м’ясники, випадково купивши тварину гарної якості, не забивають її, а намагаються продати для утримання зацікавленим покупцям).

 

Якщо ви хочете виростити придбаний молодняк і потім продати його м’ясом, то підійдуть бички будь-яких порід або безпородні тварини. Краще купувати саме бичків, а не теличок чи тварин обох статей, тому що конверсія корму в особин чоловічої статі завжди краще, а утримувати одностатеву групу значно простіше.

Придбання молодняка без особливих вимог щодо приналежності до породи обійдеться дешевше, ніж породистих тварин. Таке поголів’я можна купити у приватних осіб або в фермерських господарствах. Але краще знайти великий молочно-товарний комплекс та придбати там. Для великих молочних ферм не має сенсу вирощувати бичків, тому вони намагаються позбутися їх у перші дні після отелення корови, щоб не витрачати товарне молоко на випоювання. Ціна буде відносно невисокою, а якість цілком задовільною. Придбання бичка в спеціалізованому тваринницькому підприємстві особливо має сенс у тому випадку, якщо ви хочете виростити з нього бика-плідника для своєї молочної ферми.

 

Якщо ви купуєте телят для вирощування нетелів з метою подальшого їх продажу, або для заснування власної ферми, чи для ремонту стада, то краще пошукати продавця, який може запропонувати дійсно якісне породисте поголів’я.

 

Якщо ваша мета саме така, то краще звернутися до великих підприємств із хорошою репутацією та високими продуктивними показниками поголів’я. Так ви зможете бути впевненими у приналежності поголів’я до бажаної породи і отримати достовірну інформацію про походження та продуктивність батьків обраних телят. Придбання теличок у передового підприємства, швидше за все, обійдеться на 10…15% дорожче, але економити на якості не варто. Господарство-продавець має обов’язково бути благополучним в епізоотичному сенсі по всіх хворобах ВРХ.

Незалежно від того, ви купуєте одне теля чи багато, бажано розглядати не одне господарство, а відразу кілька, щоб мати можливість порівнювати та вибирати. Так ви зможете не тільки вибрати найкращих тварин, але й трохи поторгуватись.

 

Зробивши вибір, усіх тварин краще брати із одного господарства. Куплені в одному місці телята матимуть мікрофлору лише їхньої рідної ферми. Вони до неї адаптувалися, і хвороб ця мікрофлора у них не викличе. Якщо купити кілька невеликих груп у 3–5 господарствах, можна спровокувати спалах інфекційних захворювань у себе на фермі. Змішавши тварин з кількох господарств, ми також змішуємо і їх мікрофлору. Для телят з однієї ферми штами інфекції з двох інших будуть новими і становитимуть небезпеку, оскільки імунітету у них на неї не вироблено.

 

Йдеться не про якісь дуже небезпечні інфекції, такі як сибірка або ящур, ні. Ми говоримо про більш прозаїчні та звичні для ферм захворювання: вірусну діарею, сальмонельоз, ротавірус, коронавірус та інші. Ці інфекції не є смертельними для молодняка, але значною мірою знижують майбутню продуктивність телят, що перехворіли. Неприємність цих інфекцій ще й у тому, що їх важко повністю викоренити на фермі без повного переривання технологічного циклу. Потрапивши одного разу в господарство, ця мікрофлора вже буде присутня постійно і періодично нагадуватиме про себе, вимагаючи витрат на лікування.

Головне завдання при купівлі молодняку – не придбати слабких, хворих та перехворілих особин. Такі телята не даватимуть очікуваного приросту, а надалі не покажуть і високої цільової продуктивності.

 

Щоб убезпечити себе та вибрати найкраще поголів’я з наявного, не слід поспішати. Попросіть у господарів дозвіл побути біля телят протягом 40–50 хвилин, походити в загороді і поспостерігати за ними. Якщо ви самі не маєте достатнього досвіду та кваліфікації, то є сенс запросити на допомогу досвідченого ветеринара чи зоотехніка, якому ви довіряєте. Ветеринар чи зоотехнік підприємства-продавця на роль консультанта не підійде, оскільки він – особа зацікавлена, тож довіряти йому не варто. Але якщо такої надійної людини немає, то можна вибирати тварин і самостійно.

 

Висловлюючись суб’єктивно, візуально здорові телята виглядають привабливо, вони мають подобатися.

 

Здорові телята характеризуються середньою вгодованістю та середньою наповненістю рубця. У них гладка, рівна, блискуча шерсть; чисті та блискучі очі; вологе, рожеве (якщо воно не пігментоване) та блискуче носове дзеркало та ніздрі без травм, кірок та виділень; розміри тварин (зріст у холці та вага) відповідають середнім породним показникам та їх віку (точний вік можна дізнатися, звіривши номер на вушній бирці із записом у документації); вони активні та допитливі, добре поїдають корм, не цураються інших членів стада. Найкращі телята тримаються ближче до центру групи. Це інстинктивна соціальна поведінка: найцінніші, домінуючі члени стада займають найбезпечніше місце – у центрі, а слабкі не мають такого права.

Теля, яке завжди тримається на периферії стада, швидше за все, має низьке становище в ієрархії. Воно буде харчуватися останнім, а у зв’язку з цим завжди отримуватиме корм гіршої якості і рости теж буде гірше. Отже, від нього не можна очікувати високої продуктивності. Такого теляти купувати не потрібно. Причиною низького ієрархічного становища у групі, найчастіше, є перенесене у минулому захворювання, яке на деякий час послабило теля, і воно втратило свій колишній статус. Іншою причиною можуть бути особливості типу його темпераменту, що також не добре. Особливо яскраво ієрархію можна побачити при роздачі групі якогось смачного корму. Найкращі особини першими підходитимуть до нього і сміливо поїдатимуть, відганяючи родичів від своєї частини годівниці.

 

Спостерігаючи за групою молодняка, слід звернути увагу на консистенцію калу, і чи є сліди калу в незвичайних для цього місцях (на стінах, поїлках, годівницях, інвентарі тощо). Сліди рідкого калу в різних місцях вказують на те, що група або її окремі члени в минулому перенесли розлад травлення. Це має насторожувати. Рідкий кал у період спостереження також є несприятливою ознакою. Свідченням перенесеного в минулому тривалого розладу травлення є і зріджена або відсутня шерсть на корені хвоста і біля анального отвору. Такого теляти купувати не бажано.

Під час огляду важливо виявити не лише хворих, а й тварин, що раніше перехворіли. Перенесені в ранньому віці захворювання, що супроводжувалися проносом, мають великий вплив на майбутню продуктивність тварини у дорослому віці. Встановлено, що кожна діарея, перенесена теличкою у перші місяці життя, знижує її молочну продуктивність у майбутньому приблизно на 30%!

 

Добре, якщо можна змусити групу побігати протягом 1–2 хвилин. Ви зможете побачити, як тварини рухаються, чи немає серед них кульгавих або малорухливих. Найсильніші та найпродуктивніші особини бігтимуть у передній третині групи. А ще після пробіжки ті телята, які в минулому перехворіли на якісь респіраторні хвороби, почнуть підкашлювати. Таких телят теж не слід купувати.

Вибираючи тварин, важливо звернути увагу на стан їхньої шерсті та ознаки присутності зовнішніх паразитів (воші, кліщі тощо) та заразних захворювань (лишай, мікроспорія та ін.). Якщо ви помічаєте явні симптоми, то не потрібно купувати не лише особин з ознаками хвороби (ділянки шкіри без шерсті, розчісування, почервоніння шкіри і т. д.), але і взагалі ніяких телят на цій фермі. Ризик привезти у своє господарство проблеми у цьому випадку дуже великий.

 

При придбанні телят м’ясних порід старше 5 місяців слід звернути увагу на те, чи вони відлучені від матерів, а чи утримуються разом. Тримання під матками в цьому віці буде швидше мінусом, ніж плюсом, оскільки при покупці молодняк переживатиме додатково кормовий стрес і стрес від відлучення.

 

Якщо ви купуєте телят молочних порід, то не зайвим буде зробити аналіз їх крові на лейкоз. Це виключить ризики завезення у господарство цього небезпечного захворювання, здатного поставити хрест на ваших господарських планах.

 

Якщо це доречно, то бажано попросити господарів провести дегельмінтизацію обраної групи молодняку за кілька днів перед відправкою, якщо така обробка вже не була здійснена всьому поголів’ю планово.

 

Відібравши бажану кількість телят, потрібно уважно звірити їхні номери на вушних бирках із записами в журналах оприбуткування. Вік за документами повинен обов’язково відповідати реальному розвитку тварини. Може так статися, що старші телята, які відстають у рості, потрапили до групи молодшого віку для дорощування. Мета перевірки номерів – відбракувати цих відстаючих особин.

 

Безпосередньо перед відвантаженням у вибраних телят треба поміряти температуру. Нормою для великої рогатої худоби вважається показник від +37,5оС до +39,5оС. Але в реальних умовах температура здорового організму, як правило, варіюватиме від +38оС до +39оС. Якщо термометр показав крайню максимальну межу норми (+39,5оС) чи значення вище, це означає, що в організмі телят може розвиватися якийсь патологічний процес. Навіть якщо зараз зовні теля виглядає здоровим, то після пережитого стресу, пов’язаного з перевезенням, хвороба дасть про себе знати. Виправданням максимальної межі норми може бути тривала пробіжка або інше значне фізичне зусилля.

Купуючи молодняк, потрібно обов’язково поцікавитися у господарів раціоном годівлі та нормою випоювання (якщо це молодняк молочного віку), а також, чим проводиться випоювання. Ця інформація потрібна для того, щоб після покупки ви змогли спочатку годувати їх так само, як і на їхній рідній фермі.

 

Перевезення та зміна місця проживання для тварин є сильним стресом. Він тимчасово знижує темпи зростання та послаблює резистентність. Особливо небезпечна ситуація, коли кілька різних стрес-факторів діють одночасно і накладаються один на одного.

 

У нашому випадку стрес завантаження-розвантаження та перевезення накладається на стрес зміни місця (яких уникнути неможливо) та кормовий стрес (який ми можемо не допустити, поцікавившись особливостями раціону). Це може загострити приховані проблеми зі здоров’ям та сповільнити розвиток молодняку.

Завантаження-розвантаження слід здійснювати дбайливо та обережно, у максимально спокійному стилі, без криків та побоїв.

 

Мінімізація стресу знизить навантаження на організм теляти і сприятливо позначиться на його стані.

 

Що ж до самого перевезення, то його потрібно здійснювати у спеціальному (скотовоз) чи обладнаному під цю мету транспорті.

 

Телят до шестимісячного віку слід перевозити у критому кузові з висотою борту не менше 2 метрів. Кузов має бути оснащений внутрішнім електричним освітленням, системою вентиляції, а при перевезенні в зимовий час – системою обігріву. Якщо тривалість перевезення більше 8 годин, то у вільному доступі тварин має бути поїлка. Якщо перевезення триватиме довше за 24 години, то кожні 6 годин треба робити зупинку й годувати телят.

 

Кузов транспортного засобу обов’язково повинен мати покриття підлоги з не слизького матеріалу, посилену конструкцію, яку тварини не зможуть пошкодити та травмуватися, а також надійні зовнішні замки. Перевезення здійснюється у присутності супроводжуючої особи.

 

Перевезення тварин по Україні регулюється «Правилами транспортування тварин» від 16.11.2011 року та ветеринарними нормативно-правовими актами.

 

Після прибуття до пункту призначення нових тварин розміщають окремо від решти стада на карантин тривалістю 30 днів. За цей час усі приховані захворювання, якщо вони у телят є, встигнуть проявитися. Під час карантину можна провести антигельмінтні обробки, вакцинацію та необхідні дослідження.

 

При покупці телят до двомісячного віку з благополучних господарств, карантин не обов’язковий, але не буде зайвим.

 

Вдалих вам придбаннь та успішного скотарства!

 

Чугуєвець Віталій.

Причини взятися за м’ясне скотарство

Причинами взятися за реалізацію якоїсь великої справи можуть стати лише дуже помітні позитивні особливості, які вигідно відрізняють її від інших, схожих. У м’ясному скотарстві ці вагомі причини криються у специфіці самої м’ясної худоби та деяких особливостях організації технологічного процесу виробництва.

 

Довгий час в тваринництві чіткого поділу ВРХ на м’ясну та молочну худобу не існувало. Усі тварини на селянському обійсті були універсальними, тобто давали своїм господарям всі види продукції (молоко, м’ясо, тяглову силу) та сировину для ремесел (шкури, роги, волосся). Але пізніше (кілька століть тому) у різних популяцій, що мешкають на одних географічних територіях, почала поступово окреслюватися своя спеціалізація.

 

У порівняно недавньому минулому робочий напрямок був дуже затребуваним і тому поширеним у всьому світі на рівні з молочним і м’ясним. Але в силу бурхливого розвитку техніки та технологій він майже зник і зараз обмежено зберігається лише в деяких країнах (Китай, Непал, Монголія та ін.). У процесі технічного прогресу та модернізації сільськогосподарського виробництва і транспорту деякі робочі породи майже зникли через їх непотрібність (як сіра українська порода), а інші успішно трансформувалися у м’ясні (наприклад, герефордська порода). Виведені таким чином у XVIII–XIX столітті м’ясні породи стали класичною базою для виведення нових, пізніших м’ясних порід.

Сучасне скотарство має два основні напрями цільової продуктивності: молочний та м’ясний. Первинний поділ стався досить давно, наприклад, голландська порода була відома як спеціалізована молочна вже у XIII столітті. Надалі поділ порід за різними напрямами цільової продуктивності ставав дедалі помітнішим. За кілька століть цілеспрямованого штучного відбору спеціалізація наклала свій помітний відбиток не тільки на рівень продуктивності за кожним з основних показників (надій, кількість м’яса), а й на зовнішній вигляд самих тварин і навіть на особливості їхньої фізіології та обміну речовин.

 

М’ясна худоба має прямокутний силует з дуже глибокими грудьми. Вона масивніша, з широким довгим тілом і добре розвиненими всіма м’язами не тільки у биків, а й у корів. Хоча, бики, звичайно, значно масивніші і важать майже вдвічі більше за корів.

Вим’я компактне, що не заважає корові ходити. Воно захищене з боків стегнами і часто обросле густою шерстю. Вим’я у м’ясних корів функціонує лише у підсисний період, який триває близько 5…6 місяців. Корови самі знижують удій в міру дорослішання телят і запускаються, коли їх потомство перестає потребувати молока. При цьому немає ризику виникнення маститу. Також немає потреби у консервації вимені спеціальними засобами, як це часто роблять у молочних корів.

 

Синтез молока проходить у менших об’ємах (до 10 л на добу), ніж у молочних порід (більше 20 л на добу), але вміст білка та жиру часто значно вищий (понад 4%). Такий надій дає можливість забезпечити високі прирости ваги в період вирощування теляти без участі людини і підгодовування молодняка концентратами.

 

У більшості представників м’ясних порід міцні кінцівки та дуже щільний копитний ріг, що дає можливість багато ходити.

 

М’ясні породи мають міцне здоров’я та відносно легко переносять несприятливі погодні умови без капітальних приміщень. У деяких порід (наприклад, у галовейської) до зими відростає довга шерсть. Невелике вим’я не торкається грунту, коли корова лежить, тому немає ризику його переохолодження та розвитку маститу.

Обмін речовин у м’ясної худоби влаштований так, щоб максимально ефективно перетворювати дешеві рослинні корми, багаті на клітковину, на приріст свого тіла, а зрештою на цінний продукт харчування для людини – м’ясо. В результаті м’ясні породи мають кращу конверсію корму, порівняно з молочними приблизно на 10…15%. Тобто при однаковій годівлі м’ясний молодняк дасть приросту на 10…15% більше, ніж молочний. Молодняк м’ясних порід у період вирощування (не відгодівлі!) може обходитися без концентратів, показуючи прирости ваги не нижче, ніж молодняк молочних порід з використанням концентратів.

 

Тварини м’ясного напряму поїдають більше ботанічних видів трав, ніж молочні. Вони не настільки, як молочні, вимогливі до якості зеленої маси. Саме від невибагливої робочої худоби м’ясні породи успадкували цю цінну властивість. На ділянці частково спашеного травостою, де голштинському стаду вже майже нема чого їсти, стадо калмицької породи нормально харчуватиметься і додаватиме живої ваги. Ця особливість фізіології може бути першою переконливою причиною зробити вибір на користь м’ясного скотарства.

М’ясна худоба більш невибаглива, ніж молочна, не тільки щодо годівлі, але і стосовно умов утримання. Винятки, звичайно ж, є, наприклад, бельгійська блакитна та деякі інші породи, але більшість м’ясних порід, все ж, невибагливі. При утриманні в кліматичних умовах Південної і Центральної України дорослі тварини та молодняк, що підріс, не потребують капітальних приміщень. Найкращим способом їх утримання у теплу пору року є пасовищний. Оскільки отелення проходять зазвичай навесні, то до осені телята встигають підрости і стати нечутливими до помірного холоду. Холодний період року дорослі тварини та молодняк, що підріс, більшості м’ясних порід можуть успішно пережити в загородах під навісами з трьома глухими стінами для захисту від вітру та атмосферних опадів.

Таким чином, стартові витрати для організації м’ясної ферми значно нижчі, порівняно з витратами на будівництво ферми, де будуть утримуватися молочні або комбіновані породи.

 

Крім того, для м’ясної ферми не потрібна більшість того обладнання, без якого неможлива молочна. Не потрібні доїльні апарати та обладнання для охолодження молока (м’ясних корів не доять), система видалення гною з приміщення, система вентиляції, індивідуальні клітки для новонароджених, лампи для їх обігріву, соски та багато іншого.

 

Відносно невеликі вкладення в будівництво та витрати на тваринницьке обладнання – друга причина взятися за м’ясне скотарство.

 

У зв’язку з особливостями організації роботи м’ясної ферми, витрати праці на ній теж значно менші, ніж на молочній. А отже, меншими є й витрати на оплату праці. Потрібен пастух (або кілька), але не потрібні доярки, робітники молочного цеху та охолоджувача, телятниці, оператор з видалення гною, трактористи, які підвозять зелені корми, та інший персонал.

 

Невелика потреба у працівниках значно спрощує та здешевлює створення м’ясної ферми і є третьою причиною.

 

Тварини самі збирають урожай зеленої маси на ділянці. Якщо у вас є ділянка землі, але немає можливості її обробляти (немає техніки, пального, незручне розташування ділянки, незручний рельєф місцевості, неродючий грунт і т. д.), – м’ясна худоба може стати гідним виходом зі складної ситуації. Це четверта причина.

У зв’язку з особливостями фізіології, отелення у м’ясної худоби проходить у весняні місяці, а пік лактації збігається з піком поживності пасовищних трав. Таким чином, навіть у період максимальної витрати поживних речовин організмом м’ясна корова, що годує потомство, може залишатися на підніжному кормі. Підгодовування концентратами бажане, але при багатому травостої не обов’язкове. Заготовлені корми необхідні лише у зимовий період. Деякі аборигенні породи (наприклад, калмицька) можуть задовольнятися пожухлою травою і взимку при неглибокому сніговому покриві. Але більшості порід таки потрібні корми.

 

Дешева годівля – п’ята причина задуматися про м’ясну ферму.

Контрастом до низьких витрат на годівлю буде висока ціна на молоду якісну яловичину і високий попит на неї з боку кінцевих споживачів. Різниця між витратами та виручкою формує високу рентабельність виробництва та є шостою причиною.

 

У процесі селянської селекції, а згодом і усвідомленого штучного відбору у м’ясних порід сформувалася ще одна, дуже важлива властивість: міцне репродуктивне здоров’я та дуже розвинений материнський інстинкт. За добрих умов утримання (на пасовищі) корови не мають проблем із запліднюваністю. Ялових корів у стаді зазвичай вкрай мало. Більшість м’ясних порід на 100 корів щорічно дають до 95 телят. Вони самі теляться, не потребуючи допомоги з боку людини, і майже самостійно вирощують свій молодняк на підсосі в загальному стаді до 6 місяців, до досягнення ним ваги приблизно 200 кг. У цьому віці телят відлучають. Сильно розвинений материнський інстинкт змушує корову захищати своє теля від інших тварин, стежити за ним, годувати молоком, що в сумі забезпечує високе виживання народженого молодняка. Для вирощування молодняка не потрібні приміщення, доярки та телятниці. Це сьома причина зробити вибір на користь м’ясного скотарства.

 

Восьмою причиною є незручне географічне чи логістичне розташування вашої ферми. Наприклад, до неї немає дороги з твердим покриттям; або ферма розташована за річкою, а міст далеко; або вона на горі за крутим підйомом; ферма розташована у віддаленому місці, де складно знайти робочу силу, тощо. В подібних випадках важко буде залучити кваліфіковані кадри, а ще молоковоз щодня до вас приїхати не зможе, і молочна ферма не функціонуватиме нормально.

 

Наступна причина полягає в якості м’яса та забійному виході. Про конверсію корму, яка у м’ясної худоби вище на 10…15%, вже згадувалося. Потрібно додати, що забійний вихід у м’ясної худоби вищий на 3…5%, а частка чистого м’яса (зрізаного з кісток) у туші м’ясних порід більше на 10…15%, ніж у молочних (відповідно, в туші молочної худоби на 10…15% більше припадає на кістки). Таким чином, у сумі, м’яса від м’ясного бичка можна отримати приблизно на 20…25% більше, ніж від бичка молочної породи при всіх інших рівних умовах утримання і тій же кількості корму. Кількість чистого м’яса (без кісток) від абердин-ангуса вагою 300 кг буде приблизно така ж, як і від голштина вагою 360…370 кг.

Різниця є не тільки в кількості, але і в якості м’яса. М’язові волокна в багатьох м’ясних порід тонші, ніж у молочних і комбінованих, що зумовлює ніжнішу структуру м’яса. При щедрій годівлі жир у тварин молочних порід відкладається переважно під шкірою й у порожнинах тіла. У м’ясної худоби жир розташований між м’язовими волокнами, утворюючи тонкі прошарки. Це формує так звану мармуровість м’ясного вічка на зрізі і робить страви з нього соковитішими і ніжнішими, що високо цінують споживачі. Хоча мармуровість м’яса властива не всім м’ясним породам, але багатьом.

Крім причин, які спонукають взятися затаку справу, як м’ясне скотарство, є й одна обов’язкова умова, без якої всі ці причини виявляться недостатніми, а рентабельне виробництво неможливим. Необхідна умова – наявність у господарстві великих площ землі. Якщо землі менше 100 гектарів, то організовувати м’ясну ферму немає сенсу. Ви не зможете господарювати масштабно, самостійно заготовляти корми і надати стаду пасовища. Вся рентабельність м’ясного стада базується на високій вартості кінцевої продукції за відносно низьких витрат на вирощування товарного молодняку та на утримання маточного поголів’я. А це забезпечується тим, що тварини перебувають більшість часу на пасовищі, де вони самі поїдають траву, перетворюючи її на дорогу яловичину високої якості.

 

Говорячи про землю, потрібно уточнити, що м’ясне скотарство матиме фінансову перевагу перед іншими можливими напрямами діяльності лише в тому випадку, якщо ця земля не може бути використана як рілля. Йдеться про ґрунти з низькою родючістю, схили, балки та інші незручні для обробітку ділянки.

Великі, рівні масиви чорнозему теоретично теж годяться під пасовища або сіножаті, але вони можуть дати значно більшу віддачу, якщо їх використовувати для вирощування різних зернових або технічних культур. У такому випадку м’ясне скотарство буде не найкращим рішенням щодо використання полів.

 

Саме з цієї причини в Україні спеціалізовану м’ясну худобу розводять вкрай рідко, незважаючи на всі її переваги, на безліч м’ясних порід у світі та досить високий розвиток цього напряму в багатьох країнах. Майже всю яловичину вітчизняного виробництва українці одержують від вибракованих молочних корів та бичків молочних порід. Родюча земля може бути використана раціональніше, а м’ясне скотарство не витримує конкуренції.

 

Успішного вам скотарства!

 

Чугуєвець Віталій.

Бджолині крадіжки.

Бджолині крадіжки – явище дуже небезпечне і, на жаль, досить поширене, навіть буденне для присадибних пасік незалежно від їхнього розміру.

 

Причинами виникнення бджолиних крадіжок є кілька чинників, основний з яких – тривалий безвзятковий період за теплої погоди. Решта факторів є скоріше другорядними і тільки сприяють або стають спусковою обставиною за наявності головної причини.

 

Такими факторами, що сприяють початку крадіжок, можна вважати: широкий просвіт льотка у вулику-жертві; старі вулики зі щілинами або тріщинами в стінках; краплі меду, що випадково потрапили на прильотну дошку, кришку або стінку вулика; слабка нечисленна сім’я (наприклад, рій, відводок або нуклеус); тісно встановлені вулики; значна різниця в силі сімей, які перебувають на доступній для бджіл відстані, і т.п. Без головної причини – відсутності природного взятку за прийнятної льотної погоди, ці чинники не змусять бджіл грабувати сусідню сім’ю. Якщо в природі є сильний (або хоча б середній) взяток із медоносних рослин на доступній відстані, то бджолині крадіжки не виникають, навіть якщо на тічку є старий вулик, а в ньому живе невеликий відводок, якому на кришку випадково капнув мед. Але це, звісно ж, не означає, що другорядні причини не потрібно брати до уваги й ігнорувати. Без них ризик виникнення бджолиних крадіжок в небезпечний період буде значно нижчим.

 

Бджолині крадіжки були завжди, але останніми роками таких випадків стало значно більше, ніж років 30 тому. Головною причиною активізації бджолиних крадіжок багато бджолярів вважають зміну клімату, а саме – значне потепління. Тепла частина осені стала теплішою і помітно довшою, ніж раніше. Це створює тривалий безвзятковий період, за якого робочі бджоли залишаються активними, але не мають роботи. У пошуках нектару вони заходять у вулики до сусідів і переносять їхній мед у свій вулик. Найімовірніший час виникнення бджолиної крадіжки – рання весна, період, коли бджоли вже активні, а взятку ще немає; кінець літа і вся осінь, поки не настануть холоди. Але бувають безвзяткові періоди і в середині сезону.

Крім пори року, багато ще залежить і від особливостей місцевості та флори, яка там росте. Пасіка, що розташована у великому населеному пункті, далеко від полів, луків, садів, може вдатися до крадіжок у будь-яку час теплого сезону, в який не буде квітучих медоносів у радіусі польоту робочої бджоли. Водночас кочова пасіка, що має безперервний взяток, може зовсім не піддаватися нападу родичів протягом усього сезону.

 

Механізм виникнення і розвитку бджолиних крадіжок приблизно такий. Зі зміною погодних умов або з якихось інших причин у радіусі польоту бджоли раптом не стає рослин, що виділяють нектар. Відповідно до свого інстинкту, надійно «прошитого» в генах, робоча бджола вилітає з вулика в пошуках якогось корму для своєї сім’ї, так само, як вона це робила тоді, коли взяток був. Бджоли мають дуже гарний нюх, запах нектару або меду вони здатні відчути на відстані близько кілометра! Спочатку в неї немає жодного злого наміру або прагнення комусь завдати шкоди. Але їй довгий час не вдається знайти нічого потрібного. Незалежно від того, є в її вулику запас меду чи ні, інстинкт диктує бджолі поведінку, за якої вона не може не приносити до вулика корм. Ретельно обстеживши місцевість, бджола помічає, що запах меду виходить лише з вуликів сусідів. Бджола летить на цей запах і потрапляє прямо в льоток чужого вулика (або в тріщину в стінці, або в щілину під кришкою, що не щільно прилягає, тощо). Якщо її туди не пустили господарі, або спочатку пустили, але потім усередині швидко вбили, то на тому вся її місія в цьому вулику і закінчилася. Крадіжки не відбувається. Сильна сім’я зазвичай відразу виганяє злодійку і не пускає всередину. Не отримавши доступу в одному вулику, злодійка намагається зробити те саме в іншому. І так доти, доки не знайде слабку сім’ю або дуже миролюбну, з істотно зниженою агресивністю (наприклад, деякі лінії бакфаст).

 

Якщо їй вдалося успішно набрати меду, то вона летить з ним у свій вулик. Там вона збирає навколо себе кілька десятків таких самих робочих бджіл і за допомогою особливих вібруючих рухів, що нагадують танець, пояснює присутнім, де вона знайшла мед і скільки його там є. Причому, вона роздає потроху зразки цього меду кожній з бджіл, які зібралися біля неї, щоб вони розуміли, що саме їм шукати за вказаними координатами.

Через кілька хвилин за запропонованим маршрутом, разом із першою бджолою, летять кілька десятків її родичок. Вони заходять у вулик, беруть там мед і повертаються додому. Після чого вдома кожна з них теж збирає групу нових бджіл і роз’яснює їм, де можна зараз набрати такого корму. І вже кілька сотень бджіл летять грабувати вулик-жертву. І так повторюється, доки більшість збиральниць з вулика-агресора не будуть задіяні в пограбуванні.

 

Поки злодійок було кілька особин, господарі могли не звертати на них уваги або навіть не помітити чужинців. Але коли крадійок стає багато, господарі починають активно їх виганяти, зав’язується бійка. Якщо бджолам-господарям вдалося помітити і знищити грабіжниць, поки їх було кілька десятків, то на цьому все може і закінчитися. Після відбитого невеликого вторгнення бджоли-господарі на довгий час стають більш пильними і агресивними, тим самим уберігаючи себе від подальшого грабежу з боку злодійкуватих сусідів. Це найсприятливіший варіант розвитку подій. Але так буває не завжди. 

 

Якщо господарі вчасно не проявили належної пильності й не знищили одразу непрошених гостей, то коли до них прилітають кілька тисяч злодійок, вони вже не в силах з ними впоратися. Здебільшого в сутичці злодійки здобувають перемогу, вбивають всю сім’ю і виносять весь запас корму, який є у вулику. Ситуація часто ускладнена ще й тим, що грабує жертву не якась одна сім’я, а кілька сімей відразу. У такій ситуації самостійно (без втручання бджоляра) відбити атаку і залишитися живою у сім’ї-жертви шансів немає. Часто трапляється, що бджоли-злодійки, спробувавши відносно легкої наживи, починають шукати нові вулики-жертви і спустошувати слабкі або миролюбні сім’ї одну за одною. Так за короткий період пасіка може втратити майже всі малочисельні або навіть середні сім’ї.

Бджолині крадіжки небезпечні не тільки для вулика-жертви, вони є серйозною загрозою і для вулика-агресора. Річ у тім, що жертвою може виявитися сім’я, яка ослабла через якесь інфекційне захворювання. У цьому разі злодійки (а це зазвичай особини із сильних і продуктивних вуликів) приносять збудника і заражають свою сім’ю. Пізніше сам пасічник під час оглядів може рознести інфекцію по всій своїй пасіці. Таким чином, пасіка може зовсім припинити своє існування. Господар сильної пасіки, чиї бджоли виявилися злодійками, може зазнати значних збитків від бджолиних крадіжок у разі сусідства з хворою пасікою.

 

Що ж можна зробити в такій ситуації? Найпростіше – вжити профілактичних заходів і постаратися не допустити причин появи бджолиного злодійства. Причому, важливо не допустити крадіжок не лише у себе на пасіці, а й агресії своїх бджіл щодо сусідських вуликів. Найефективнішим засобом буде забезпечення бджіл безперервним природним взятком, для чого слід планово висівати сильні медоноси з таким розрахунком, щоб вони зацвіли в потрібні терміни, або кочувати до подібних медоносів.

Але цей спосіб не завжди і не всім доступний через об’єктивну обмеженість можливостей бджоляра. Тому є й інші методи профілактики. Вони менш надійні, але в сукупності та за своєчасного виконання теж дають доволі добрі результати.

 

Для захисту пасіки від бджіл-злодійок слід виключити ті другорядні причини крадіжок, про які згадувалося на початку статті. А саме:

 

у безвзятковий період бджоляру потрібно намагатися оглядати сім’ї максимально швидко, не відкриваючи всієї стелі вулика, а тільки ту її частину, де проводиться огляд або інша робота;

 

не виставляти медових рамок із вулика і не притуляти їх до зовнішніх стінок вулика, бо це приверне увагу бджіл із сусідніх вуликів, а може і з сусідніх пасік;

 

утримувати бджіл у добротних, справних вуликах, з кришками, що щільно закриваються;

 

у безвзятковий період скоротити просвіт льотка до ширини в 2…3 бджоли, щоб малим сім’ям простіше було охороняти вхід у вулик;

 

нуклеусам, відводкам і слабким сім’ям рекомендується встановити вхідний тунель зі шматка шланга діаметром 2…2,5 см, завдовжки 10…15 см; тунель спростить охорону входу до вулика і відлякає злодійок на початковому етапі;

 

випадково забруднивши руки медом, не можна торкатися ними кришки або стінок вулика.

 

Гарний профілактичний ефект дає обприскування передніх стінок вулика і місць, які можуть привабити чужих бджіл (щілини під кришкою, що не щільно прилягає, дрібні тріщини в стінках, тощо), керосином, соляркою або іншими речовинами з сильним запахом, що відлякують комах. На прилітну дошку і на дно у вулику можна покласти гілочку полину.

Ще помічено, що крадіжки частіше виникають, якщо поруч утримуються бджоли різних порід, пристосованих до різних кліматичних умов, або таких, що мають різну активність. З цієї причини вважають, що деякі породи більше схильні до злодійства, а інші – менше. Наприклад, деякі лінії карніки, італійська, кавказька порода є дуже активними та прагнуть збирати мед навіть у похмуру чи прохолодну літню погоду, пізньої осені чи ранньої весни. Потенційно вони можуть нападати на вулики з менш активними сім’ями, які в тих самих умовах перебувають у стані спокою.

 

Профілактика не завжди дає бажаний результат і трапляється, що, незважаючи на всі заходи, напад на сім’ю все ж таки відбувся. Для успішного розв’язання проблеми головне – це, напевно, вчасно її помітити. Для цього бджоляру потрібно бути дуже уважним до поведінки своєї пасіки в потенційно небезпечні періоди сезону. Активність на прильотній дошці і метушня повинні насторожити господаря. Саме така поведінка є першою ознакою бджолиних крадіжок.

 

Якщо напад вже розпочався, то він має вигляд дуже активного льоту біля льотка вулика-жертви. При цьому ознакою, що відрізняє пограбування від простої активності бджіл, є те, що прильотна дошка поступово стає брудною, вкритою липким нальотом. Цей наліт складається з меду, який, виходячи з вулика, розносять злодійки на своїх лапках. На прильотній дошці або на землі біля вулика можуть лежати мертві бджоли або метушитися невеликі групи (по 2…4 особини) бджіл, що б’ються.

 

У такий момент можна дуже легко визначити, з якого вулика прилетіли агресори. Для цього потрібно посипати борошном усіх бджіл біля льотка, а потім пройти по пасіці й подивитися, біля яких льотків з’являться помічені таким чином бджоли. Визначивши вулик-агресор, його льоток можна закрити сітчастою заслінкою на кілька годин, тим самим зменшивши кількість бджіл-злодійок, які нападають. Сім’ї-агресорці можна дати невелику кількість цукрового сиропу, щоб завантажити її роботою і відволікти від крадіжок. Але цей метод зазвичай лише знижує інтенсивність нападів, а не вирішує проблему радикально.

 

Для радикального розв’язання проблеми потрібно терміново закрити сітчастою заслінкою льоток у вулику-жертві, перенести його в прохолодне приміщення, де вимити забруднений льоток із милом. Після цього потрібно обприскати кришку і всі 4 стінки речовиною, яка сильно пахне, але не є отруйною (наприклад, керосином), і перевезти цю сім’ю на інше місце на кілька днів. Причому, таке місце має бути розташоване на відстані 4…5 км від найближчої пасіки. Можна відвезти вулик у ліс, віддалену лісосмугу або на іншу безлюдну локацію, поки бджоли-злодійки втратять інтерес до того місця, на якому він стояв. Через кілька днів вулик можна буде повернути на пасіку.

Перемістивши вулик, що постраждав, у безпечне віддалене місце, потрібно обов’язково його оглянути щодо наявності матки, залишку кормів, чисельності бджіл, які вижили, та їхнього загального стану, щоб оцінити, наскільки постраждала сім’я. За необхідності, запаси корму потрібно поповнити. У більшості випадків матка залишається живою, але якщо її вбили, то залишки сім’ї потрібно приєднати до іншої, повноцінної, обов’язково дотримуючись загальноприйнятих правил проведення цієї процедури.

 

Якщо немає можливості кудись відвезти постраждалу сім’ю, то її переносять у льох або зимівник на кілька днів, поки злодійки заспокояться.

 

Для профілактики в безвзяточний період нуклеуси і відводки також рекомендується відвозити на віддалені тічки, щоб не провокувати злодійок.

 

Бджолині кражідки й надалі продовжують залишатися проблемою, але уважний догляд за пасікою і своєчасно вжиті профілактичні заходи здатні значно знизити ризики їх появи.

 

Успішного вам бджільництва!

     

Чугуєвець Віталій.

Дамаські кози породи шамі

Моніторинг ринку сільськогосподарських тварин України свідчить, що за останні 10–15 років у нас з’явилося чимало порід продуктивних тварин, про які раніше ми знали лише з літератури. Тварин, яких ми не утримували, і придбати їх було нереально. Шамі – одна з таких екзотичних порід. Попри всю дивовижність цих тварин, вони вже є в Україні, і їх можна придбати в українських заводчиків! Порода надзвичайно своєрідна й варта уваги тваринників.

 

Шамі – це одна з найдавніших порід Близького Сходу. Її батьківщиною вважається Сирія, околиці міста Дамаск. Саме тому поширена інша, відома у всьому світі назва породи – дамаські кози. Назва породи шамі, найімовірніше, походить від назви місцевості Шама. У давнину так називали територію нинішньої Сирії, частини Лівану, Палестини та Південного Сходу Анатолії. Проте є й інші назви. Місцеві тваринники різних регіонів Близького Сходу називають цих тварин алеппо або баладі.

 

Предками шамі вважають кіпрських кіз, проте точну історію виникнення й походження відстежити вже майже неможливо через стародавність цієї породи. Припускають, що шамі сформувалася шляхом хаотичного схрещування наявного на той час у Сирії місцевого поголів’я та тривалого відбору молодняку з бажаними господарськими ознаками для подальшого розведення.

    Дамаські кози породи шамі  

Згідно з історичними документами, східним фольклором і стародавніми зображеннями, що збереглися донині, ці тварини були виведені кілька тисячоліть тому і постійно вдосконалювалися не тільки за продуктивними ознаками, витривалістю, пристосованістю до сухого жаркого клімату та невибагливістю, а й за зовнішністю.

 

Зовнішності цих кіз древні селекціонери приділяли неабияку увагу, що є доволі помітним і досі. У Сирії кіз шамі вважають божественно красивими. У східних тваринників свої уявлення про красу екстер’єру, щодо яких можна сперечатися скільки завгодно. Проте порода точно впізнавана і має дуже оригінальну зовнішність.

 

Незважаючи на стародавність породи, вона довгий час не мала великої популярності за межами Близького Сходу. І навіть була маловідомою та порівняно нечисленною. Раптову популярність кози шамі здобули після тваринницької виставки в Саудівській Аравії у 2008 році, де представниця породи отримала титул «Найкрасивіша коза» (أجمل الماعز).

  Дамаські кози породи шамі  

Що ж виняткового є у зовнішності шамі? Одна з незвичайних властивостей екстер’єру цієї породи – контраст між надзвичайно милою зовнішністю козенят і зловісним ликом дорослого поголів’я, що нагадує голову чудовиськ чи тварин із генетичними аномаліями. Гарні вони чи ні – питання дискусійне. Хоча у стародавніх східних рукописах зовнішність представників цієї породи оцінюється як дуже гарна.

 

Яскравої зовнішності дамаським козам надають чималі розміри тіла, надмірно довгі вуха та незвична будова голови. Великі вуха тварин – це не лише наслідок штучного відбору, а й адаптаційне пристосування. Значна площа вух, пронизана густою мережею капілярів, працює як радіатор, що допомагає тварині ефективно охолоджуватись під час перебування в спекотному кліматі.

 

Що ж до продуктивності, то порода виводилась і вдосконалювалась як універсальна. Впродовж багатьох століть люди отримували від цих кіз молоко, м’ясо та шкіру. Молоко і м’ясо місцеві жителі використовували для харчування, а шкіри слугували сировиною для певних ремесел.

    Дамаські кози породи шамі  

Представники породи шамі – це тварини чималих розмірів. Жива маса дорослих цапів становить від 90 до 130 кг, кози важать менше – від 80 до 90 кг. Висота в загривку цапів сягає 90–103 см, кіз – від 75 до 85 см. Статевий диморфізм виражений дуже яскраво, різностатеві тварини помітно відрізняються зовні. Відмінність полягає в різниці показників росту та у ступені розвитку м’язової тканини, у живій масі та в пропорціях тіла у представників різної статі.

 

Як самці, так і самки мають дуже спокійний, поступливий характер. Вони зовсім неагресивні, що дуже контрастує з їхньою відверто загрозливою зовнішністю. Бійки між тваринами в отарі трапляються надзвичайно рідко. Сутички між молодими самцями зрідка бувають, та їх характер є швидше ритуальним, а не реальною бійкою, як це часто трапляється серед інших порід дрібної рогатої худоби.

       

Переважній більшості кіз шамі властива міцна, груба або проміжна міцна-груба конституція. Рідше зустрічаються особини з сухим типом будови тіла або міцним-сухим. Тіло у тварин м’язисте, пропорційно складене. Голова підкреслено велика, з дуже вигнутим профілем і вкороченою верхньою щелепою. Лоб відносно вузький, опуклий, рельєфний. Ділянка від носа до середини чола має вигляд напівкруглого гребеня.

 

У самців голова зазвичай більша, ніж у самок. Нижня щелепа помітно виступає вперед, але за стандартами породи прикус має бути прямим або з незначним перекусом. Щелепа, що аномально виступає вперед, і незмикання зубів вважаються вадою. Такий молодняк вибраковують.

 

Очі дуже світлі, часто білі або блакитно-білі, великі, овальні, з довгастими зіницями й темними, щільно прилеглими повіками.

    Дамаські кози породи шамі    

Вуха дуже довгі (приблизно до 30 см!), широкі, висячі, малорухливі. У деяких країнах заведено підрізати цапам вуха на 2/3 від їхньої довжини.

 

Роги є у представників обох статей. Вони забарвлені у чорний колір, пласкі, гострі, невеликі за розміром, дуже тонкі, вигнуті, часто притиснуті до потилиці, завжди спрямовані назад.

 

У деяких господарствах козенят ще в ранньому віці знерожують, для чого випалюють зачатки рогів спеціальним електричним приладом термокаутером. Зрідка трапляються безрогі особини, на основі яких сучасні селекціонери намагаються вивести лінію комолих шамі.

 

Шия у тварин цієї породи довга, високо поставлена, тонка, але водночас мускулиста. М’язи не рельєфні, а зливаються між собою в єдиний масив. У самців шия товща, ніж у самок. Деякі тварини мають на шиї невеликі шкірні вирости – сережки.

 

Груди широкі та помірно глибокі. Холка висока, не роздвоєна, м’язиста. У цапів вона більш мускулиста, ніж у кіз.

 

Спина середної ширини, довга, з добре розвиненими, але середньо наповненими м’язами. Ребра широко поставлені, не проглядаються крізь шкіру та шерстний покрив.

 

Поперек довгий, широкий. Крижі звислі, дахоподібної форми, середньообмускулені. Хвіст тонкий, короткий, без жирових відкладень, поставлений низько, розташований горизонтально або вертикально, кінцем вгору чи гачком, залежно від стану тварини і ступеня її збудження.

 

Живіт невеликий, підтягнутий у представників обох статей. Вим’я велике, вкрите рідкою шерстю, має дві розвинені, широкі дійки, спрямовані в сторони й униз. Форма в дійок конічна. Форма вимені та дійок дозволяє застосовувати машинне доїння.

 

Кінцівки довгі (через що тварина виглядає дуже високою), рівні, широко поставлені, середні завтовшки, у самок – сухіші, у самців – м’язистіші. Копита середнього розміру. Копитний ріг щільний, його колір відповідає кольору масті конкретної тварини. Шкіра середньої товщини, еластична, із слабо розвиненою підшкірною клітковиною, складок на тілі не утворює. У частини тварин вона пігментована.

    Дамаські кози породи шамі    

Типові масті шамі – однотонна чорна або з мітками, однотонна біла з різними відтінками, сіра з різними відтінками, сіро-ряба, коричнева з різними відтінками (як у різних тварин, так і на різних частинах тіла однієї тварини). У частини кольорового поголів’я зустрічаються переходи від одного кольору до іншого на різних ділянках тіла, а також бувають мітки іншого кольору різної величини на різних частинах тіла (частіше на голові, морді, кінцівках, рідше на корпусі й шиї).

 

Шерсть довга, груба, блискуча. Найдовша – на спині й боках. В умовах холодного клімату шерстний покрив у шамі стає густішим, розвивається щільне коротке підшерстя.

 

На батьківщині дамаських кіз практикують стійлово-пасовищне утримання цих тварин із максимальним використанням підніжного корму. Такий спосіб утримання є найбільш прийнятним для шамі. Але їм підходить також і комбіноване утримання, коли влітку тварини перебувають на пасовищах, а взимку – у капітальних приміщеннях із можливістю тривалого щоденного вигулу в загоні.

 

Розмноження в шамі не залежить від сезонності. Кози входять в охоту протягом усього року з інтервалом близько 21 дня. Після нормального окоту більшість маток знову приходить в охоту через півтора-два місяці. Цапи також виявляють статеву активність цілий рік.

 

З огляду на те, що не всі матки запліднюються одночасно, на 60–70 маток у батьківському стаді потрібен один активний цап-плідник. Тривалість вагітності у кіз шамі становить 147–155 діб. Пологи відбуваються самостійно. Попри досить значні розміри плоду, ветеринарна допомога здебільшого не потрібна. Плодючість у шамі середня. Матки приносять за окіт від 1 до 4 козенят, але зазвичай у дамаських кіз народжуються двійні. Від 100 маток на рік отримують 180–240 козенят.

 

Козенята з’являються на світ міцними, надзвичайно життєздатними. Через 10–15 хвилин спинаються на ноги та шукають вим’я матері. Вони народжуються великими – жива маса новонародженого становить близько 4–4,5 кг.

 

Маткам властивий розвинений материнський інстинкт і висока молочність. Тривалість лактації залежить від годівлі та складає від 240 до 300 днів. За лактацію коза, що перебуває на підніжному кормі, продукує від 840 до 1000 л молока з вмістом жиру в ньому близько 4,6% і значною кількістю білка. На поживнішому раціоні, з використанням якісних соковитих та частково концентрованих кормів, можна розраховувати і на вищу продуктивність.

 

Молоко в шамі має солодкуватий, гармонійний для цього продукту смак. І в незбираного молока, і в отриманих з нього продуктів відсутній специфічний, неприємний запах.

    Дамаські кози породи шамі    

На Близькому Сході молоко шамі цінується надзвичайно високо. Воно є не лише корисним продуктом харчування та сировиною для виробництва молокопродуктів, а й вважається цілющим. Молоко цих кіз використовують як народний засіб у лікуванні захворювань шкіри, воно рекомендоване старим, ослабленим або хворим людям. За потреби молоком дамаських кіз навіть вигодовують немовлят. З молока шамі готують цінні молочнокислі продукти. Щоб отримати 1 кг сиру, знадобиться приблизно 8 л молока.

 

Попри хороші материнські якості маток, зазвичай козенят вирощують не на підсосі, а методом штучного вигодовування із соски. Кіз доять від першого дня, не дозволяючи козеням смоктати вим’я. Зазвичай козенят тримають біля матері лише перші 2 дні. Надалі їх вирощують окремо. Тривалість періоду вигодовування молодняка молоком становить близько 3–3,5 місяців (104–120 днів).

 

Молодняк має значну енергію зростання. Вона є максимальною саме в молочний період (до 4 місяців). За повноцінної годівлі середній добовий приріст козенят у перші три місяці життя становить близько 300 г. З такою швидкостю росту молодняк у 3,5–4 місяці важить вже близько 35 кг. Згодом швидкість зростання помітно знижується, а витрата кормів на одиницю приросту збільшується. Отже, економічно найдоцільніше купувати та продавати племінний молодняк саме у цьому віці.

 

Молодняк дамаських кіз є доволі скоростиглим у репродуктивному значенні. Молоді козочки готові до запліднення у віці 8–9 місяців. Хоча жива маса восьмимісячних кізок зазвичай становить не більше 45 кг, вони успішно виношують першу вагітність без якоїсь шкоди для власного розвитку. Молодих цапів рекомендується використовувати для розмноження з 9-місячного віку.

 

Сучасна порода шамі вважається молочною, тому м’ясний напрямок продуктивності є лише побічним. Забійний вихід туш знаходиться на середньому для цього виду тварин рівні. У дорослого поголів’я, залежно від вгодованості, він становить близько 50–55%, а у молодняку до однорічного віку – 44–47%. М’ясо кіз шамі має ніжний смак і аромат, у цапів воно жорсткіше. М’ясо молодняку дамаських кіз високо цінується у країнах Перської затоки.

 

Всупереч неабиякій цінності породи, чисельність її товарного поголів’я у світі є порівняно невеликою. Це, імовірно,  пояснюється надзвичайно високою вартістю. Тримісячний молодняк продають за ціною близько 1000 євро за голову. За такою ціною можна купити поголів’я в Туреччині, Казахстані, Азербайджані. В Україні вартість шамі дещо нижча. А в арабських державах сума, за яку пропонують придбати дорослу молоду тварину, іноді сягає 67000 доларів!

 

Координацію племінної роботи з дамаською породою кіз здійснює Міжнародний науково-дослідний інститут тваринництва (ILRI), що знаходиться в Аддіс-Абебі, в Ефіопії.

 

Згідно з даними інформаційної системи генетичних ресурсів свійських тварин (DAGRIS), на 2018 рік до племінної книги вписано 1840 цапів та 50548 кіз. Найкраще племінне поголів’я шамі утримують на фермах Сирії, Палестини, Ізраїлю, Кіпру.

 

В останні кілька років порода набуває все більшої популярності серед фермерів та власників присадибних господарств Туреччини, України, Азербайджану, Казахстану та деяких європейських держав.

 

Дамаські кози якнайкраще пристосовані до посушливого спекотного клімату Близького Сходу, до переміщення на значні відстані по кам’янистому ґрунту і до мізерної кормової бази цих земель. Але досвід розведення шамі в Європі, зокрема й в Україні, підтвердив їхню високу здатність акліматизуватися та адаптуватися до наших екологічних умов та особливостей кормової бази. Потомство, отримане від імпортованого маточного стада, добре почувається і не знижує продуктивності на своїй новій батьківщині.

 

У нашій країні досить велике стадо цих кіз є в Івано-Франківській та Закарпатській областях. Одним із найкращих заводчиків породи шамі в Україні є господарство «Magnificent farm», розташоване у містечку Батьово, Закарпатської області.

 

Його власник, Колосов Андріян, чотири роки тому закупив племінне стадо в Туреччині та Азербайджані. Батьківське стадо придбавав не просто у різних господарствах, а й у різних країнах. Зроблено це було для того, щоб надалі, в рамках своєї ферми, мати можливість проводити племінну роботу та уникнути спорідненого парування між наявними породистими тваринами. На фото 1 можна побачити цих кіз.

    Дамаські кози породи шамі  

На базі закупленого неспорідненого поголів’я шамі було сформовано кілька репродуктивних гаремів, до складу яких входять по одному племінному цапу-пліднику та закріплені за ними кілька десятків маток, що дають племінних козенят.

 

Весь молодняк у чотиримісячному віці зазнає суворого бонітування. До подальшого розмноження допускається лише молодняк, що повністю відповідає вимогам стандарту породи. Тих нечисленних особин, які з якихось причин не підходять для розведення, у господарстві відгодовують та реалізують у вигляді високоякісної козлятини. На м’ясо йдуть і цапи, не затребувані як плідники. На фото 2 зображено гарем одного з племінних цапів.

  Дамаські кози породи шамі  

Завдяки господарській турботливості та глибокому розумінню принципів зоотехнії, Андріяну Колосову вдалося створити якісне чистопорідне стадо шамі та адаптувати його до кліматичних умов і кормової бази України.

 

За словами господаря, кози другого-третього покоління, що народилися в Україні, вже прижилися на Закарпатті, успішно розмножуються тут, добре почуваються на гірських пасовищах та лісових масивах. Довга шерсть дозволяє їм нормально переживати як морозну зимову погоду, так і спекотні літні дні.

 

У господарстві Андріяна шамі перебувають на пасовищі всю теплу пору року. Такий спосіб утримання є найбільш природним для поголів’я. Завдяки цьому тварини не хворіють, добре розмножуються та мають високу продуктивність. Багата кормова база дозволяє отримувати від них навіть більше молока, ніж вони дають у себе на батьківщині, на мізерному підніжному кормі. На фото 3 зображено одну з найкращих молочних кіз господарства.

  Дамаські кози породи шамі  

За чотири роки чисельність поголів’я господарства «Magnificent farm» значно збільшилася. Зараз Андріян Колосов успішно реалізує акліматизований молодняк, а також дорослих кіз усім охочим і має багато вдячних покупців. На фото 4 можна побачити підрослий молодняк, що входить у репродуктивний вік.

  Дамаські кози породи шамі  

Господарство «Magnificent farm» добре відоме не лише у своєму регіоні, а й у сусідніх Угорщині, Словаччині, Румунії, недалеко від кордонів яких воно розташоване. Ферма поступово розширюється, і кількість нових клієнтів з інших областей нашої країни постійно збільшується.

 

Андріян Колосов має дружні та ділові взаємини з найкращими заводчиками дамаських кіз (та інших тварин) з Європи і східних країн, де періодично закуповує племінних цапів для «оновлення крові» свого поголів’я шамі. На фото 5 – два нещодавно придбані цапи-плідники.

  Дамаські кози породи шамі  

У господарстві «Magnificent farm» утримують також альпак (рід лами, родина верблюдові) та інші породи кіз. Але шамі, з їхньою неповторною оригінальною зовнішністю та високими продуктивними характеристиками, є родзинкою господарства! На фото 6 – молодняк шамі й альпаки.

    Дамаські кози породи шамі  

«Magnificent farm» не лише розводить кіз, це господарство виробляє і продає козяче молоко та крафтові молочні продукти, козяче м’ясо й деякі інші товари.

 

Власник ферми Андріян постійно на зв’язку. За необхідності він охоче консультує телефоном своїх покупців на теми годівлі, утримання та розведення придбаних у нього тварин.

 

З питань співробітництва, придбання тварин для утримання, купівлі козівницької продукції, з господарем ферми можна зв’язатися за телефоном +38 067 812 57 72. На цьому ж номері є Вайбер, куди можна звернутися письмово, якщо вам так буде зручніше.

 

Дамаська шамі – дуже незвичайна, продуктивна та невибаглива порода. Цим вона і приваблює тваринників.

 

Вдалого вам козівництва!

  Віталій Чугуєвець

Біологічні методи боротьби з вароатозом

Уперше паразитичного кліща вароа (Varroa jacobsoni) виявили в середині ХХ сторіччя на диких східних бджолах (Аpis cerana) острова Ява. У 1958 році він вже з’явився на пасіках медоносних бджіл у Китаї. А в 1964 році мігрував з Китаю до Примор’я. В Європі він поширився з початку 1970-х років, у 1980 році дістався Америки.

 

Під час такого поступового захоплення територій кліщ пристосовувався до нових умов життя та до нового господаря – європейської медоносної бджоли (Аpis mellifеra). Як наслідок, Varroa jacobsoni набув деяких морфологічних відмінностей, і з його первісної форми розвинувся новий вид – Varroa destructor.

 

Першого часу новостворений шкідник становив смертельну небезпеку для домашніх бджіл. Аби хоч якось запобігти його поширенню, пасічники вдавалися до спалювання уражених бджолосімей разом із вуликами та усім їхнім вмістом. Часто господарям доводилося знищувати цілі пасіки.

       

Окрім радикальних заходів, проводився пошук і менш руйнівних способів, націлених на лікування хворих сімей. Спочатку лікували навмання, із застосуванням різноманітних засобів. Згодом, після численних спроб знайти ефективне лікування, вченим все ж таки вдалося створити декілька препаратів, використання яких перетворило кліща зі смертельної загрози для всього бджільництва на рутинну та вирішувану проблему.

 

Та якими б ефективними не були ветеринарні препарати, знищити кліща раз і назавжди не вдається й донині. Популяцію шкідник не нарощує, але частково адаптується до використовуваних проти нього препаратів і підвищує свою стійкість до їхньої дії. Деякі бджолярі-практики та вчені-біологи продовжують шукати нові, немедикаментозні шляхи повної ліквідації цього паразита.

 

Одним з найперспективніших напрямків є робота по створенню породи бджіл, здатної самостійно, без втручання людини боротися з кліщами у вулику. На рубежі ХХ та ХХІ сторіччя швейцарські й німецькі вчені-бджолярі вивели на основі породи карніка лінію вароатолеранц. Ці бджоли не повністю відповідають поставленій меті. Бджолосім’я вароатолеранц ще не здатна знищити всіх кліщів у своєму житлі, але спроможна підтримувати їхню чисельність на мінімальному рівні.

       

Вароатолеранц значно менше потерпає від паразитування шкідників і навіть може кілька сезонів обходитись без профілактичних акарицидних обробок спеціальними препаратами. Більш детальну інформацію про цю лінію можна отримати тут.

 

Виведенням другої лінії стійких до вароатозу бджіл уже близько 20 років займаються американські пасічники-селекціонери під керівництвом вченого Томаса О’ши-Уеллера на пасіках штатів Каліфорнія, Північна Дакота та Міссісіпі. Автори дали їй назву Pol-line.

 

Передумовою створення лінії стала здатність окремих бджіл-годувальниць відрізняти заражених вароатозом бджолиних личинок від здорових і викидати їх із вулика разом з кліщами. Вчені назвали таку поведінку комах вароатозчутливою гігієною.

 

Мета їх роботи полягає в тому, щоб за допомогою селекції закріпити таку корисну поведінку робочих бджіл на генетичному рівні і тим самим створити породу, здатну самостійно очищати сім’ї від паразита. Кінцевої мети поки що не досягнуто, проте автори високо оцінюють свої шанси на успіх.

 

Інша група американських вчених працює над створенням мікробіологічного препарату від вароатозу. Основною метою дослідників є використання для протистояння кліщу генетично змінених симбіотичних бактерій, що населяють кишківник медоносних бджіл.

 

Генетична модифікація деяких бджолиних симбіотичних мікроорганізмів дає можливість знищувати кліщів вароа зсередини завдяки РНК-інтерференції (пригніченню роботи певних генів малими молекулами РНК на стадії синтезу білків з амінокислот).

   

Біологічні методи боротьби з вароатозом

   

Генетично модифікована симбіотична бактерія (безпечна для бджоли) продукує та постійно постачає в гемолімфу бджоли РНК потрібного типу, чим захищає комаху від кліща. Ефективність методу згідно з проведеними лабораторними дослідами становить близько 70%.

 

Робота знаходиться на етапі експериментального застосування в окремих бджолосім’ях. Наразі у вчених є  перестороги щодо широкого використання цього методу, оскільки вони не знають, як поведеться генномодифікована бактерія через кілька сотень поколінь, і які мутації можуть статися.

 

Якісно інший підхід запропоновано науковцями на підставі досліджень, що їх здійснив зоолог, доктор Макс Байєр (1903–1979 роки.). Їхній метод базується на можливості симбіозу між різними видами членистоногих.

 

Помічено, що книжковий псевдоскорпіон (Chelifer cancroides), який перебуває у вулику, успішно полює на личинок воскової молі та інших дрібних членистоногих, зокрема й на дорослих кліщів вароа.

    Біологічні методи боротьби з вароатозом    

Попри свої незначні розміри (довжина особини складає близько 3–4 мм), книжкові скорпіони є доволі ненажерливими. За добу один скорпіон знищує до 9 кліщів. Тобто, якщо дати псевдоскорпіонам можливість розмножатися у вулику, то кілька десятків їхніх представників цілком здатні захистити сім’ю від вароатозу та воскової молі.

 

Макс Байєр присвятив псевдоскорпіону понад 100 наукових праць. У своїй доповіді «Псевдоскорпіон, бажаний гість бджолиних сімей», він припускає, що симбіоз між псевдоскорпіонами та бджолиною сім’єю формувався впродовж усієї еволюції обох видів.

 

Псевдоскорпіони не лише не бояться бджіл, але й почуваються поряд із ними надзвичайно комфортно та часто ловлять кліщів прямо на їхньому тілі. Для бджіл ці арахніди також є цілком безпечними, і вони їх теж не уникають. Є припущення, що книжкові скорпіони спілкуються із бджолами за допомогою поз тіла, жестів та феромонів. Помічено, що бджолам подобається залишатися поблизу феромонових міток книжкових скорпіонів.

    Біологічні методи боротьби з вароатозом    

Нині, через інтенсивне застосування хімічних засобів захисту та активний перехід пасік на ППС-вулики, книжковий скорпіон у багатьох європейських країнах знаходиться на межі зникнення (у Німеччині його майже не лишилось).

 

Під час проведення сучасних експериментів вдалося встановити, що псевдоскорпіон найчастіше оселяється у вуликах з дерева або очерету, але не може прижитись у вуликах з пінополістиролу.

      Біологічні методи боротьби з вароатозом    

З причини тривалого циклу розмноження й розвитку популяція книжового псевдоскорпіона у вулику зростає досить повільно. Встановлення у вулику природних збалансованих стосунків «хижак-жертва» між скорпіонами й різними шкідниками триває не менше ніж один рік. Якщо протягом цього періоду бджоляр активно застосовує акарицидні препарати (щавлеву кислоту, «Біпін», «Тімол», різноманітні акарицидні смужки тощо), то популяція книжкового скорпіона гине.

 

Мінімальне застосування препаратів, використання дерев’яних чи солом’яних вуликів та утримання вароа-стійких ліній – усе це комплексно допоможе контролювати таке поширене захворювання, як вароатоз бджіл.

 

Біологічні методи боротьби поки що не спроможні повністю замінити використання традиційних ветеринарних препаратів, але мають дуже хороші перспективи у цьому. Для великих промислових бджільницьких господарств вони розглядаються як гідна альтернатива, здатна невдовзі витіснити хімічні засоби. А на невеликих присадибних пасіках, власники яких прагнуть отримувати екологічно чистий продукт, цілком можливо, що найближчим часом вони вже використовуватимуться і будуть вельми корисні.

 

Вдалого вам бджільництва!

 

Віталій Чугуєвець