Барбарис звичайний (лат. Bérberis vulgáris) – листопадний (у деяких випадках – вічнозелений) колючий чагарник заввишки до 2,5 м, з потужною кореневою системою. Існує думка, що своєю назвою рослина зобов’язана племенам берберів, які мешкають на Півночі Африки, звідки й поширився барбарис.
Рослина невибаглива, засухо- та морозостійка, світлолюбна, але може рости і в півтіні, легко переносить обрізку. Зростає практично на всіх грунтах, крім заболочених. В умовах значного затінення може не давати плодів. Якщо ж освітлення достатнє, врожайність барбарису досить висока: наприклад, у три рази вища, ніж у чорної смородини.
Барбарис – надзвичайно красива декоративна рослина. У травні – червні він привертає увагу яскраво-жовтими запашними суцвіттями. Квіти його мають форму витончених круглих шестипелюсткових дзвіночків. Восени яскраве забарвлення листя і плодів барбарису зберігається впродовж тривалого часу і підкреслює його ошатність.
Барбарис здавна був відомий своїми цілющими властивостями. Стародавні вавілоняни й індуси використовували барбарис як лікарську рослину. У середньовічній Європі ця культура слугувала засобом проти цинги, жовтяниці, підвищеної температури. Зараз барбарис широко використовують у народній медицині для лікування хвороб печінки, кишківника, нирок, як засіб від малярії, лихоманки, післяпологових кровотеч. Ягоди рекомендуються для підвищення апетиту, втамування спраги, зниження артеріального тиску.
Лікувальні властивості мають листя, ягоди, кора та коріння барбарису. Заготівлю листя проводять навесні, після закінчення цвітіння чагарника. Корені – навесні або восени, для чого відокремлюють не більше п’ятої частини від кореневища.
Головна лікувальна речовина барбарису – ізохінолиновий алкалоїд берберин. Окрім нього барбарис містить серотонін, який надає надзвичайно важливий вплив на роботу центральної нервової системи: він покращує емоційний стан людини, регулює температуру тіла, має високий радіозахисний та протипухлинний вплив на організм.
У ягодах накопичується велика кількість речовин фенольної групи, що сприяють зміцненню судин та регулюванню їх функцій. Оригінальний смак плодів визначає наявність у них цукрів, яблучної, лимонної та винної кислот, вітамінів А і С, ароматичних речовин. Існує переконання, що вживання щоденно декількох ягід барбарису оберігає від таких захворювань як атеросклероз і рак.
Листя містить яблучну й аскорбінову кислоти, вітамін Е, воно багате катехинами і має жовчогінну дію. Цікаво, що листя барбарису містить у 2,5 рази більше аскорбінової кислоти, ніж ягоди. За смаком воно нагадує щавель або ревінь. У насінні барбарису знаходиться велика кількість жирної олії, яка за складом та дією схожа до обліпихової.
Барбарис добре відомий не тільки своїми лікувальними властивостями, але й як цінна харчова культура. Його ягоди вживають у свіжому вигляді, а також після переробки. З м’ясистих, приємно-кислих і освіжаючих плодів готують дієтичні страви, соки, напої, джеми, варення, желе, мармелад, вина, лікери, квас, оцет. Ягоди використовують у кондитерській промисловості як начинку для цукерок. На Кавказі порошок з сухих ягід відомий у якості складової приправи до м’ясних страв.
Молоді листочки мають приємний кислий смак, тому їх консервують замість щавлю для приготування перших страв або маринадів. У деяких народів барбарисове листя використовують для салатів, а його відвар з додаванням солі – як прохолодний напій. Окрім салатів, молоді пагони й листя можуть слугувати сировиною для заварювання смачного чаю.
Розмножується барбарис насінням, живцюванням, діленням куща, відводками та щепленням. Для насіннєвого розмноження на сильних і здорових рослинах збирають добірні ягоди, які потім зберігаються у темному і сухому місці до перестиглого стану (розм’якшення).
Після протирання таких плодів на ситі з великими вічками насіння легко відокремлюється. Його добре промивають і висівають у ґрунт. Осінній посів вважається успішнішим, ніж весняний. Це пояснюється великою ймовірністю раннього проростання стратифікованих насінин і їх загибеллю у разі відтермінування посіву.
Сходи барбарису дуже чутливі до спеки і сонячних променів, тому перший час їх потрібно частково затіняти. Догляд за сіянцями першого року їхнього життя полягає у видаленні бур’янів, розпушуванні ґрунту і поливі у поєднанні з одночасним підживленням азотними добривами (одновідсотковий розчин).
Для вегетативного розмноження використовують чисельні пагони, що виросли біля кореневої шийки. У квітні, з підсушуванням ґрунту, ці однорічні гілочки пригинають до землі та вкладають у канавки глибиною 15–20 см, фіксуючи паростки дерев’яними чи проволочними шпильками, а потім присипають зверху землею. Верхівка погона лишається на поверхні. Для кращого коренеутворення пагонець у місці входу в канавку перетягують м’яким дротом.
За всіх своїх привабливих якостей барбарис має одну негативну особливість, що посприяла значному зниженню його популярності. Ця рослина є «житлом» для грибка, який викликає захворювання зернових культур, відоме як лінійна або стеблова іржа. Тому барбарис необхідно вирощувати на значній відстані від посівів злакових культур.
Поділитись в соцмережах:
