Перші весняні квіти – ранні цибулинні

Весна – це пора року, коли похмурі, холодні дні змінюються на теплі й сонячні. Природа в цей час оживає і розпочинає своє цвітіння. І хоча в деяких регіонах де-не-де ще можна помітити залишки снігу, на лісових галявинах вже проростають перші барвисті квіти, що свідчить про завершення зими.

Ранні цибулинні рослини з’являються вже наприкінці лютого чи принаймні на початку березня.

Первоцвіти належать до ефемероїдів, тобто є рослинами, що мають короткий вегетаційний період. З настанням весни вони починають активно формувати квіти, які тішать нас своїм різнобарв’ям. А вже на початку літа такі рослини повністю припиняють свій розвиток, їхня надземна частина відмирає та всихає.

Однак ефемероїди не гинуть, оскільки їхні цибулини продовжують накопичувати поживні речовини, щоб із настанням сприятливих умов відновити свій розвиток і розквітнути знову.

Серед найпопулярніших весняних цибулинних культур – шафран (крокуси), гіацинти, тюльпани, нарциси, проліски, підсніжники, пушкінія, гадюча цибулька (мишачий гіацинт або мускарі), собачий зуб (еритроній), півники сітчасті (ірідодіктіум) та багато інших.

Варто зазначити, що всі ці рослини мають подібні вимоги до середовища існування. Неприйнятними для них є заболочені ділянки та землі з близьким розташуванням ґрунтових вод, а найкращі умови створюються на легких, пухких і родючих ґрунтах.

Щоб активізувати цвітіння первоцвітів, досвідчені садівники рекомендують безпосередньо перед посадкою цибулин вносити у відкритий ґрунт органічні добрива, а у фазі формування бутонів і після закінчення цвітіння проводити додаткове підживлення комплексними мінеральними добривами.

Не можна використовувати для цибулинних культур свіжий перегній, оскільки в цьому разі значно зростає ризик їх зараження патогенними мікроорганізмами та ушкодження шкідниками.

Популярні цибулинні первоцвіти

Підсніжник 

Підсніжник (лат. Galanthus) належить до родини Амарилісові, а його давньогрецька назва, що офіційно з’явилась у 1753 році, перекладається як «молочна квітка» (gala – молоко, anthos – квітка). Цей рід об’єднує до 20 видів зимостійких багаторічних трав’янистих цибулинних рослин, цвітіння більшості з яких відбувається напровесні. І лише три види підсніжників квітнуть восени.

Впродовж століть підсніжники лишаються популярними декоративними рослинами, оскільки є одними з перших весняних квітучих культур. У європейському етносі вони символізують надію та асоціюються з оновленням і початком нового життя.

Деякі рослини мають здатність підвищувати температури своїх певних частин (за рахунок власного метаболізму) значно вище за температуру довкілля. Це спричинило виникнення думки, що навесні пролісок розтоплює сніг завдяки генерації власного тепла в цибулині. Проте не існує жодного наукового доказу прояву термогенезу у пролісків. Насправді ж танення снігу довкола рослини відбувається внаслідок поглинання сонячної радіації та перетворення її на теплову енергію, як це часто можна спостерігати з неживою матерією.

Хоча впродовж десятиліть відомими лишались лише кілька сортів підсніжників, завдяки роботі селекціонерів нині відомо близько 800 сортів рослини, отриманих від кількох видів, 500 з яких зареєстровано офіційно. Основною метою селекції та відбору є форма й розмір квітки, а також тривалість цвітіння.

Деякі сорти мають махрові квітки, інші – особливі візерунки чи позначки на внутрішніх або зовнішніх пелюстках. Створені також сорти, що мають квіти без зелених міток і тому вони виглядають жовтаво-білими. Представники спілки поціновувачів підсніжників, так звані галантофіли, здатні купувати нові унікальні сорти рослини за значну ціну. У 2022 році цибулина сорту Golden Tears, вирощена Джо Шарманом у Кембриджширі, була придбана на аукціоні eBay за 1850 фунтів стерлінгів.

У декоративному садівництві нині широко використовують наведені нижче види й сорти підсніжників.

• Підсніжник звичайний (лат. Galanthus nivalis)

Єдиний вид, що зустрічається в природі Центральної Європи, країн Середземномор’я та передгір’їв Кавказу. Найчастіше вирощують як декоративні квіти у парках і садах. В Україні поширений у Карпатах і в Прикарпатті, на території правобережного Лісостепу та в Поліссі. Здерідка трапляється і на лівобережній частині Лісостепу. Росте зазвичай у напівзатінку, на галявинах листяних лісів з пухким, родючим, добре зволоженим ґрунтом. 

На жаль, щороку через практично безконтрольний масовий збір підсніжника звичайного задля продажу ранньовесняних букетів відбувається знищення цих квітів. Зрештою їх популяція значно скоротилась, і зараз вид занесений до Червоної книги України.

Опис рослини

Підсніжник звичайний виростає заввишки приблизно до 7–15 см. У помірному кліматі цвіте з кінця січня-початку лютого до квітня. Росте переважно у листяних лісах, зазвичай на висоті від 300 до 600 (від 100 до 1400) метрів. Надає перевагу вапнистим ґрунтам.

Це багаторічні трав’янисті рослини, що виростають із цибулин. Кожна цибулина зазвичай дає два лінійні або дуже вузьколанцетні сірувато-зелені листки довжиною від 10 до 20 см і прямостоячий безлистий квітконос, на вершечку якого розташовується поодинока, поникла дзвоноподібна біла квітка, що тримається на тонкій квітконіжці.

Приквітнички складаються з 6 пелюсток. Три з них – зовнішні, молочно-білого кольору, завдовжки 1,5–3 см. Внутрішні три пелюстки вдвічі коротші за зовнішні й утворюють ніби корону з зеленою облямівкою та зеленою плямкою всередині. Інколи зелені міточки-плямки розташовуються і на зовнішньому боці пелюсток.

Цвіте рослина близько 30 днів.

Цибулинка у проліска звичайного невелика (до 3 см діаметром), м’ясиста, зовні обгорнута трьома коричневими або темно-золотавими шкірястими лусочками. Містить токсичні речовини. Вміст алкалоїдів, зокрема галантаміну та лікорину, становить 0,09%.

Плід – м’ясиста коробочка зеленого кольору і сферичної форми, що містить чимало світло-коричневих довгастих насінин (до 3,5 мм завдовжки) з невеличкими м’ясистими елайосомами (виростами-хвостиками). Поживні речовини в елайосомах приваблюють мурах, які транспортують насіння до мурашників, де відгризають смачні для них «хвостики», а самі насінини викидають геть, завдяки чому відбувається розповсюдження рослини.

До цього часу селекціонерами-квітникарями створено близько 500 сортів підсніжника, більшість з яких належить саме до виду Galanthus nivalis. Найбільш відомі серед них – це сортові рослини «Sandhill Gate», «Lutescens», «Scharlockii», «Viridescens», а також низькорослий сорт «Snow White Gnome», висота якого не перевищує 5 см.

Неабияку популярність серед садівників здобули і махрові форми підсніжника. Приквітничок у таких рослин складається з 3–5 зовнішніх пелюсточок та 12–21 внутрішніх, завдяки чому квіти виглядають надзвичайно ошатно.

Серед найвідоміших можна згадати сорти «Ophelia», «Flore Pleno» та «Pussey Green Tip».

• Підсніжник Ельвеза, або підсніжник південний (лат. Galanthus elwesii)

Високоросла (до 25 см заввишки) багаторічна трав’яниста цибулинна рослина, що походить з Кавказького регіону. Цей вид вперше відкрив у 1854 році французький дослідник, ботанік і міколог Бенедикт Баланза (1825–1891). У 1874 році в горах неподалік Ізміру рослину виявив вдруге англійський садівник, колекціонер рослин і спортсмен Генрі Джон Елвес (1846–1922). Він посадив ці підсніжники у своєму саду, а британський ботанік і мандрівник Джозеф Далтон Гукер (1817–1911) описав їх у 1875 році. Новий вид отримав назву на честь Елвеса – Galanthus elwesii.

Дикорослі рослини підсніжника південного можна побачити переважно на території Туреччини, Болгарії, на деяких островах в Егейському морі. В Україні цей вид здерідка зустрічається в Одеській і Миколаївській областях. Занесений до Червоної книги України, тому збирання, заготівля, продаж підсніжника південного заборонені законом, як і знищення ареалів його зростання.

Ця багаторічна трав’яниста рослина є геофітом і розвивається з цибулини діаметром близько 2–3 см, зовні захищеної міцною оболонкою. Виростає заввишки від 9 до 18 см. Листя (2–3 шт.) має сизувато-зелене забарвлення, формується з основи цибулини. Лінійне, з початком цвітіння прямостояче, ширше посередині та вужче з країв, на вершечку має форму капюшону. Ширина листка становить 2–3 см, а довжина його сягає 5,5–25 см. 

Цвітіння рослини відбувається в лютому–травні і триває близько трьох тижнів. Квітки великі, білі, пониклі, мають форму дзвіночка довжиною до 2–3 см, їхній діаметр  складає 3–5 см. Розміщуються поодиноко на загостреній верхівці тоненького стебельця. Зовнішні пелюстки (3 шт.) – зворотно-ланцетні за формою, їх довжина не перевищує 2,5 см, а ширина становить 1,5–1,7 см. Три внутрішні приквітнички – коротші (довжиною близько 1 см і завширки 0,6 см), клиноподібні, виїмчасті, звужені до основи, мають зелені облямівку та П-подібні плямки на вершині й біля основи. Плід утворює тристулкову коробочку, всередині якої знаходиться світло-коричневе насіння. 

Підсніжник південний використовується як декоративна рослина в бордюрних насадженнях та альпінаріях. Цей вид вирощується приблизно з 1890 року. Існує безліч сортів з різним часом цвітіння, серед них і махрові форми. Найпопулярніші – «Kite», «TwoEyes» и «Comet».

• Підсніжник альпійський (лат. Galanthus alpinum) або кавказький (лат. Galanthus caucasicus)

Росте ця рослина у більшості Європейських країн та частково в Азії, де її можна зустріти на території Туреччини, Сірії, Лівану, Палестини та Ірану. Натуралізований у Північній Америці.

Дикорослий підсніжник альпійський (кавказький) розміщується групами і під час цвітіння утворює надзвичайно привабливі квітучі куртини. Оселяється в лісах, гірських регіонах, на луках. 

Цибулини підсніжника альпійського мають довжину від 2,5 до 4 см і діаметр 1,5–2 см. Листя в рослини лінійне, зеленого кольору. Довжина листка коливається від 4–8 см до цвітіння і збільшується до 10–18 см після цвітіння. Квітки виростають завдовжки до 1,7–2,5 см, а їхня ширина знаходиться в межах від 0,8 до 1,5 см. Три зовнішні пелюстки вирізняються бездоганним молочно-білим забарвленням, тоді як три внутрішні мають на своїй поверхні зелену пляму.

Рослини цього виду містять алкалоїд галантамін, який використовують для успішного лікування хвороби Альцгеймера, а також для лікування ушкоджень нервової системи та для переривання вагітності на ранніх стадіях.

• Підсніжник складчастий (лат. Galanthus plicatus)

Один з трьох видів підсніжників, що ростуть в Україні. Занесений до Червоної книги нашої країни. Поширений в північному Причорномор’ї, де зустрічається на галявинах та в чагарникових зонах у широколистяних і хвойних лісах Кримських гір на висоті від 1000 до 1350 м від рівня моря. Окремі його острівні ареали є також у Черкаській області. Поза межами України  росте в Кавказькому регіоні, Туреччині (його різновид Galanthus byzantinus), Греції та на Бессарабській височині. 

Перший опис підсніжника складчастого (Galanthus plicatus) зробив німецький дослідник флори Фрідріх Маршал Біберштайн у 1819 році. А в 1893 році з’явився опис вікарного виду – підсніжника візантійського (Galanthus byzantinus), автором якого став натураліст Бейкер, що виявив цю рослину в північно-західній частині Туреччини. Спершу підсніжник візантійський визначали як окремий вид, але в наш час його класифікують як підвид підсніжника складчастого.

Це багаторічна трав’яниста рослина, що виростає заввишки до 7–15 (18) см. Цибулина має яйцеподібну форму і вкрита зовні світлою оболонкою. Листя підсніжника складчастого забарвлене зовні в сірувато-зелений колір, а його нижня частина – блідо-блакитна. За шириною (близько 2 см) воно перевершує майже всі решту видів підсніжників і може мати поздовжні смуги. Краї кожного листка загнуті під гострим кутом (від 90° до 180°) від зовнішньої поверхні до нижньої, що й зумовило назву рослини.

Підсніжник складчастий є однією з найраннішніх весняних квітучих рослин. Цвіте з лютого по квітень. Його білі похилені дзвоникоподібні квіти мають шість пелюсточок – три зовнішні завдовжки 2–3 см та три внутрішні – коротші, з виїмчастим краєм та зеленими мітками над виїмками, а деколи й біля основи. Квіти підсніжника складчастого мають ніжний аромат.

Плодоносить рослина у червні-липні, плоди мають форму кулястої коробочки діаметром до 1 см.  Розмножувати можна як насінням, так і вегетативно, поділом цибулин. Культивують як декоративну рослину для клумб, газонів, в альпінаріях та бордюрних насадженнях. Створено чимало сортів підсніжника складчастого, серед який найпопулярнішими є «Cordelia» з махровими квітами, «Warham» з широким листям, на поверхні якого є широка блакитна смуга, надзвичайно ранній «Three Ships» з чудовими білими великими квітами та багато інших. Помилуватись цими рослинами можна в ботанічних садах багатьох міст України.

• Підсніжник ікарійський (лат. Galanthus ikariae)

Єдиним місцем, де знаходиться природний ареал підсніжника ікарійського, є кілька грецьких островів в Егейському морі, серед яких і острів Ікарія, що дав назву цій рослині. Оптимальні умови для розвитку ікарійського підсніжника відповідають тим, що панують на його батьківщині – це м’який теплий клімат, напівзатінок листяних лісів, вологість річкових долин, розташованих на висоті 600–900 м над рівнем моря. Саме з цієї причини вид Galanthus ikariae вважається найменш витривалим порівняно з рештою видів підсніжників.

Розмір рослини значною мірою залежить від умов довкілля. В комфортному середовищі висота підсніжника ікарійського здатна досягати понад 25–40 см, а ширина листків – 3 см, тоді як в суворіших умовах рослина виростає лише до 10 см. 

Дикорослі підсніжники  цвітуть з січня по квітень.  Період цвітіння рослин в культурних насадженнях більш обмежений і триває з лютого до березня. Молочно-білі пониклі поодинокі квіти розташовуються на верхівках тонких стебел-квітконосів, висота яких складає від 6 до 20 см. Листя підсніжника ікарійського, як і в більшості інших видів підсніжників, продовжує рости після завершення цвітіння і може досягати 50 см заввишки. Воно широке і забарвлене в матовий темно-зелений колір.

Використовується як декоративна рослина. Має кілька сортів, поширених на території Західної Європи, зокрема в Ірландії. 

Вирощування й догляд за підсніжниками

Усі види підсніжників є рослинами напівзатінку, але можуть рости і на відкритих, освітлених сонцем ділянках. Вони надзвичайно витривалі, мають високу зимо- та холодостійкість, легко сприймають різку зміну температур та чергування відлиг і заморозків.

Найкраще висаджувати цибулини підсніжників у першій половині вересня. Хоча для пересаджування цілком можна використати період з липня до листопада (за умови теплої осені). Посадковий матеріал заглиблюють у ґрунт на глибину близько 5–7 см (залежно від величини самих цибулинок). Найкраще висаджувати рослини невеликими групками, коли поруч одна з одною розміщують від 20 до 30 цибулинок. 

Підсніжники надають перевагу добре зволоженим, пухким та родючим, багатим на азот і органічні сполуки землям. Якщо грунт надто важкий і глинистий, необхідно змішати його з річковим піском і додати органічні добрива (компост чи перегній).

Під час активної вегетації (у фазі формування квіткових бутонів) буде корисно підживити підсніжник комплексними мінеральними добривами, що містять фосфор і калій, а от речовини, що містять азот, варто обмежити.

Якщо вологість ґрунту є низькою (малосніжна зима чи посушлива весна з сильними вітрами), то грядку з підсніжниками потрібно систематично поливати, особливо під час формування бутонів.

Після того, як рослина відцвіте, листя в підсніжника ще кілька тижнів продовжує рости, тому варто дочекатись, поки надземна частина повністю зів’яне, щоб її прибрати. Багато хто з садівників вважають за краще не видаляти сухе листя, а використати його як мульчу і природне добриво.

• Розмноження

Розмножити підсніжник можна генеративно (насіннєвим способом) або вегетативно, шляхом пересаджування цибулинок. За рік одна рослина утворює від 1 до 3 нових цибулинок.

Якщо для вирощуваня використовуються рослини, придбані в торговельній мережі, то першого року після посадки вони рідко формують квіткові бутони. Для повноцінного цвітіння їм зазвичай потрібно пройти певний період адаптації і пристосуватися до нових умов.

За умови вибору генеративного способу розмноження насіння висівають у ґрунт одразу після збору насіння. Проте цей спосіб розмноження не користується популярністю серед садівників, оскільки сіянці почнуть цвісти лише через 4–5 років. Тому зазвичай використовують вегетативний спосіб, а саме: розмножують підсніжники дочірніми цибулинками, лусочками, обережним поділом рослини під час її проростання або після зів’янення листя. 

Цибулинки слід викопувати зі значним земляним комом, аби завдати якнайменшої шкоди кореневій системі рослини. Оптимальна глибина їх розміщення складає 5 см, але підсніжники здатні самостійно регулювати цей параметр.

Для вирощування підсніжників обирають напівзатінену або відкриту сонячну ділянку з пухким, легким і добре дренованим ґрунтом, багатим на органіку та азотні сполуки. Вважається, що підсніжники слід пересаджувати на нове місце через кожні 6 років, оскільки вони значно виснажують ґрунт. Але з огляду на те, що ці рослини негативно сприймають пересадку, краще вчасно збагачувати землю на ділянці шляхом внесення калійно-фосфорних добрив.

Шафран

Шафран (лат. Crocus) – рід трав’янистих, багаторічних бульбоцибулинних рослин родини Півникові (лат. Iridaceae), що об’єднує близько 235 видів (з них на території України ростуть 9 видів). Поширений на Сході, а також у Європі, Північній Африці і навіть у західному Китаї.

Впродовж століть шафран лишається популярною декоративною рослиною, яку можна зустріти напровесні в парках і садах помірного клімату по всьому світу. Деякі види (приблизно третина), серед яких найвідомішим є шафран посівний (лат. Crócus satívus), цвітуть восени і дають плоди наступної весни.

Опис

Шафран є  багаторічною, зимостійкою, геофітною трав’янистою рослиною заввишки до 15–20 см, що з метою виживання утворює резервні органи – бульбоцибулини. Має невелику кількість (зазвичай близько шести штук) прикореневих, простих лінійних листків завдовжки від 7 см і більше з характерною центральною білою жилкою. Стебло відсутнє. 

Бульбоцибулина має злегка плескату, наближену до сферичної форму діаметром до 3 см, зверху вкрита сітчастими лусочками. Коренева система мочкувата: тонкі корінці ростуть з нижньої частини (денця) бульбоцибулини.

Деякі види цвітуть восени, до, разом або після розпускання листя, інші – взимку, а  треті – навесні. Цвітіння триває від двох до трьох тижнів. Квітки поодинокі, або з однієї цибулини виростають 2–3 штуки, мають надзвичайно широкий спектр забарвлення, проте серед них переважають фіолетові, світло-фіолетові, жовті та білі. 

Квіти діаметром 2–5 см, радіально-симетричні за будовою, трійчасті. Оцвітина подвійна: пелюстки розташовані двома колами. За розміром бувають або всі однакові, або ті, що у внутрішньому колі, менші. У нижній частині пелюстки зростаються і утворюють суцільну трубчасту лійку. Всередині квітки знаходяться три лінійні тичинки з жовтим або білим пилком і маточка з приймочками жовтого, білого або майже чорного кольору. 

Багато з видів шафрану мають чудовий медовий аромат. Запилення цих у рослин ентомофільне, у ньому беруть участь бджоли, оси та метелики. Зав’язь знаходиться під землею і в міру дозрівання насіння поступово піднімається вгору завдяки подальшому росту квітконіжки, аж поки плід не опиниться на поверхні. Отже, недозріле насіння захищене від травоїдних тварин. Настання фази його повної стиглості збігається в часі з висиханням листя рослини. Насіння дрібне, ребристе.

Найпоширеніші види шафрану

• Шафран весняний (лат. Crocus vernus)

Це вид багаторічних трав’янистих квіткових рослин з роду Шафран родини Півникові. У дикій природі зустрічається на Балканах, в гірських ландшафтах Центральної і Південної Європи. В культурі з 1561 року.

Шафран весняний є низькорослою рослиною – його висота не перевищує 17 см. Як геофіт, утворює підземні цибулини округлої форми, що виконують роль органу відновлення і розмноження. Щороку поверх старої цибулини рослина утворює нову, а материнська поступово відмирає. Через три роки з молодої цибулини з’являються власні квіти.

Листя в шафрану весняного прикореневе, вузьке, лінійне, завдовжки близько 4 см, з поздовжньою центральною сріблясто-білою жилкою і загнутими вниз краями. З’являється наприкінці зими або напровесні одночасно з квітами. На вершечку листок має загострення з потовщеної рослинної тканини, що допомагає йому проростати крізь сніговий покрив. На початок цвітіння шафрану листя зазвичай розвинене не повністю.

Пряморослі квіти мають забарвлення від білого до фіолетового кольору, частково з пурпуровими смужками, частково з темними мітками на кінчиках пелюсток. Приквітнички в основі мають трубчасту форму, а вгорі утворюють лійку завдовжки від 2 до 5 см. Період цвітіння – від березня до червня, рідко до початку серпня (у снігових долинах).

• Шафран двоквітковий (лат. Crocus biflorus)

Шафран двоквітковий зустрічається в Італії, Сицилії, на Балканах, у Криму, Туреччині, на Східному Кавказі, Закавказзі, у північно-західному Іраку та на півночі Ірану. Вид росте на відкритих кам’янистих схилах і альпійських луках.

В Україні можна побачити в Криму, а також на косі Бирючий острів (Херсонська обл.). Через неконтрольований масовий збір та освоєння нових земель знаходиться на межі зникнення, тому занесений до Червоної книги України.

Вид надзвичайно різноманітний і налічує щонайменше 21 підвид, серед яких є зокрема й Шафран кримський (лат. Crocus tauricus). Вирощується як декоративна рослина в бордюрах та альпінаріях. Культивується – найпізніше з 1601 року.

Висота рослини знаходиться в межах від 12 до 20 см. Біологічна форма – цибулинний геофіт, тобто шафран двоквітковий є трав’янистою багаторічною рослиною, генеративні бруньки якої знаходяться в підземному органі – цибулині, що в несприятливий період припиняє свій розвиток, а з настанням позитивних температур утворює щорічно нові стебла, листя і квіти.

Мичкуваті корінці виростають із денця цибулини. Сама цибулина кулястої або овальної форми, вкрита сухими, гладенькими, коричнюватими лусочками, які у верхній частині утворюють сіточку. Листя тонке (ширина листка становить 2–3 мм), лінійне, кількістю від 3 до 7 шт., хоча інколи трапляються рослини навіть з 9 листочками.

Напровесні з кожної цибулини виростають здебільшого по дві шестипелюсткові квітки (взагалі їх кількість може становити від 1 до 5) білого, блідо-бузкового чи фіолетового кольору, на зовнішніх пелюстках яких помітні темні смуги чи жилки. 

• Шафран золотистий (лат. Crocus chrysanthus)

Шафран золотистий зустрічається на Балканах, південному сході Румунії, а також на півдні та в центральній і північно-західній частині Туреччини. Цей вид росте на низькотравних, сухих схилах, у рідколіссях і чагарниках на висоті до 2200 м над рівнем моря.

В культурі з 1841 року. Натуралізований у Чехії, Словаччині, Нідерландах, де цю рослину в дикорослому вигляді можна побачити у перелісках поблизу заміських маєтків. Вирощують шафран золотистий як декоративну садову рослину, в альпінаріях, бордюрних насадженнях тощо.

Цей багаторічний геофіт виростає заввишки від 4 до 15 см і утворює сферичні, сплюснуті вертикально бульбоцибулини, вкриті горизонтально розділеними лусочками. Цвіте рано, наприкінці зими або напровесні. Листя (від 3 до 5 шт.) тонке, лінійне, завширшки від 0,2 до 2,5 мм, з центральною сріблястою смужкою, розвивається одночасно з цвітінням рослини.

Чашоподібні квіти з блідо-жовтими, золотаво-жовтими, помаранчево-жовтими, іноді кремового кольору, блискучими зовні пелюстками завдовжки до 3,5 см і шириною 1,1 см мають три тичинки і трилопатеву приймочку маточки жовтого або помаранчевого кольору. Плід – коробочка.

Шафран золотистий надзвичайно популярний серед квітникарів-селекціонерів. Створено чимало його сортів і гібридів, зокрема й з квітами різноманітного забарвлення. Є навіть сорт з квітами напівмахрової форми.

Найпоширеніші сорти шафрану золотистого:

• «Blue Pearl», селекціонер G.H. Hageman (приквітнички забарвлені в блідо-лавандовий колір і мають жовте горлечко);

• «Blue Dream», створений латвійським селекціонором Янісом Рукшансом у 2009 р. (пелюстки квітів синьо-фіолетові, з жовтим горлечком);

• «Advance», створений у 1953 році, селекціонер G.H. Hagemann (всередині пелюстки забарвлені в кремово-білий колір, а зовні мають бузковий відтінок);

• «Bloemfontein», створений у 1958 році, селекціонер  C.M. Berbee (білі пелюстки з жовтою серединкою мають зовні сірувато-блакитний відтінок).

Не менш популярними є й такі сорти шафрану золотистого як «Gipsy Girl», «Cream Beauty» та «Snow Bunting».

• Шафран Томазіні (лат. Crocus tommasinianus)

Шафран Томмазіні отримав свою назву на честь австро-угорського політика і ботаніка Муціо Джузеппе Спіріто де Томмазіні (1794–1879). Природний ареал цього виду охоплює території Болгарії, Угорщини, Албанії та колишньої Югославії. Культивується не пізніше як з 1847 року. 

Шафран Томазіні росте у лісах і на тінистих схилах пагорбів на висоті від 1000 до 1500 м над рівнем моря, зазвичай на вапнистих ділянках. Цвітіння відбувається в січні-лютому і триває близько 20 днів. Вузьке листя повністю розвивається до початку розпускання шестипелюсткових, з білими горлечками квітів.

Шафран Томазіні – багаторічна трав’яниста квіткова рослина заввишки від 7 до 17 см. Як геофіт, утворює бульбоцибулини, що є для нього органами виживання. Прикореневе листя має паралельні жилки та характерну для всіх видів цього роду центральну біло-сріблясту смугу.

Діаметр нижньої трубчастої частини квітки становить від 2 до 3 мм. Приквітнички однакові за формою, можуть мати різне забарвлення: від однотонного блідо-фіолетового (Crocus tommasinianus f. albus – повністю білий) до пурпурового кольору, зовні часто світліші, без смуг.

«Ruby Giant» – один з найпопулярніших сортів шафрану Томазіні, що вирізняється порівняно великими квітами темно-бузкового кольору.

Вирощувати цю рослину нескладно, навіть попри її невисоку посухостійкість. Бульбоцибулини висаджують восени у напівзатінених місцях, групами, на відстані 8–10 см одна від одної і на глибину 5 см.

Розмноження відбувається восени за допомогою нових бульбоцибулин, що формуються навколо основної рослини. Можна вирощувати шафран Томазіні і з насіння, але в цьому разі цвітіння рослин триватиме 3–4 роки.

• Шафран гарний (лат. Crocus pulchellus)

Шафран гарний росте в північній і центральній частині Туреччини (крім заходу), на півночі та заході Ірану, в Криму, на Східному Кавказі і в Закавказзі. Населяє листяні та хвойні ліси й пасовища на висоті від 800 до 2850 м над рівнем моря. В Україні занесений до Червоної книги.

Шафран гарний вирощують як декоративну рослину в альпінаріях, бордюрах, на газонах, у парках і на клумбах. Вид культивується приблизно з 1835 року.

Цвіте восени (у вересні-жовтні, аж до листопада). Забарвлення пелюсток більшості сортів шафрану гарного обмежується гамою блакитно-фіолетових кольорів, проте є й білі різновиди. Тичинки мають жовтий колір, пиляки і приймочка – помаранчеві. Діаметр квітів сягає від 4 до 6 см.

Цей багаторічний бульбоцибулинний геофіт виростає заввишки від 7 до 15 см. Має 3–4 зелені лінійні листки шириною до 4–5 (рідко до 8) мм. Рослина належить до світлолюбних і посухостійких. Поширена в регіонах з м’якими зимами і невеликою кількістю опадів. Розможується вегетативно і насіннєвим способом. Вперше зацвітає на 5-й рік після проростання.

• Шафран банатський (лат. Crocus banaticus)

Шафран банатський походить з території, що охоплює південно-східну Словаччину, східну Угорщину, центральну і західну Румунію, північно-східну Сербію та Українські Карпати. Вид росте на свіжих луках, на галявинах у листяних рідколіссях і серед чагарників на висоті від 130 до 700 метрів. Натуралізований у північній Німеччині.

Назва рослини пов’язана з історичною назвою краю Банат, що знаходиться між Трансільванськими Альпами і річками Дунаєм, Тисою та її лівою притокою Мурешем. Опис виду Crocus Banaticus, зроблений угорським ботаніком Йоганом Гойфелем, вперше був опублікований у журналі Flora 18: 255, 1835 р.

Шафран банатський широко використовується як декоративна рослина для паркових газонів, клумб і альпінаріїв. Цей вид культивується найпізніше з 1594 року. Колір квіток рослини в різних сортів варіюється від фіолетового до блідо-лілового і синього.

В Україні вид знаходиться під охороною і занесений до Червоної книги, оскільки потерпає від господарської діяльності, випасання худоби, через пожежі внаслідок випалювання сухої трави, збирання квітів для букетів та викопування рослин задля пересаджування у приватні квітники тощо.

Шафран банатський є багаторічним бульбоцибулевим геофітом заввишки від 6 до 12 см. Листя розвивається тільки після завершення цвітіння. Листки лінійні, завширшки від 5 до 7 (рідко до 10) мм, з гладенькою поверхнею, на якій можна помітити нечітку подовжню смугу. Пелюстки неоднакові за розміром: троє менших (з внутрішнього кола) майже вертикальні, загострені, розміром 23–30 мм (довжина) та 12–13 мм (ширина). Більші пелюстки (зовнішні) – розлогіші, тупі або заокруглені, з темнішими прожилками, розміром від 37 до 50 мм завдовжки та шириною 13–25 мм.

Тичинки забарвлені в жовтий колір. Стовпчик маточки бузкового забарвлення, він має вгорі до шести й більше розгалужень. Crocus Banaticus – єдиний вид шафрану, пиляки в якого розкриті всередину (до центральної осі квітки). Період цвітіння рослини триває з вересня до кінця жовтня. Плід – тригнізда коробочка, всередині якої знаходиться дрібне (до 2 мм діаметром) коричневе насіння.

Окрім вищезгаданих, доволі відомими є й чимало інших видів шафрану: шафран вузьколистий, або сузський (Crocus angustifolius), шафран сітчастий (Crocus reticulatus), шафран Королькова (Crocus korolkowii), шафран імператорський (Crocus imperati), шафран Зібера (Crocus sieberi), шафран жовтий (Crocus flavus), шафран карпатський, або Гейфелів (Crocus heuffelianus), шафран анкарський (Crocus ancyrensis), шафран алатавський (Crocus alatavicus), шафран Адама (Crocus adami), шафран корсиканський (Crocus corsicus), шафран далматський (Crocus dalmaticus), шафран етруський (Crocus etruscus), шафран Флейшера (Crocus fleischeri), шафран Crocus malyi тощо.

Чимало сучасних популярних сортів шафрану та його гібридів створили голландські селекціонери (перші форми рослин для саду з’явилися ще в 1897 році). Серед голландського шафрану найвідомішими є сорти: «Albiflorus», «Albion» та «Carpatian Wonder», квіти в яких мають повністю білі пелюстки; сорти «Flower Record», «Vanguard» і «Jubilee» з бузковим кольором квітів; з золотаво-жовтими пелюстками квітів – сорти «Largest Yellow» і «Golden Yellow»; двоколірний сорт «Picwick».

Вирощування та догляд

Шафран надає перевагу добре освітленим ділянкам, що прогріваються сонцем. Найкращий ґрунт у місці посадки – легкий і пухкий (в ідеалі суглинок), з нейтральним показником кислотності (рН). Проте рослинам цілком підійдуть і доволі бідні ґрунти, головна умова для них – це відсутність перезволоження.

Шафран гарно розвивається на одному місці впродовж 5–6 років, після чого зазвичай його пересаджують, оскільки з часом новоутворені бульбоцибулини загущують посадку і починають витісняти й пригнічувати одна одну, а це погіршує цвітіння.

Пересаджують бульбоцибулин зазвичай у період літнього спокою. Перед початком роботи бажано додати в ґрунт компост, перегній або листову землю. А під час вегетації, щоб активізувати формування квіткових бутонів, шафран додатково підживлюють комплексними мінеральними добривами.

• Розмноження

Шафран розмножують шляхом відокремлення і пересадки дочірніх бульбоцибулин, що утворилися з бруньок у пазухах лусочок. Їх кількість в однієї рослини може становити залежно від сорту від 1 до 10 штук. Висаджені у ґрунт бульбоцибулини зацвітуть лише на 3-й – 4-й рік.

Щоб розмножити шафран генеративним способом, насіння висівають одразу після збирання. Для посіву використовують розсадні посудини (горщики, контейнери чи ящики), наповнені поживним ґрунтовим субстратом. Перші сіянці з’являться напровесні, але цвістимуть такі рослинки лише через 4–5 років після посадки.

Нарцис

Нарцис, нарциз чи марциз (лат. Narcissus) – рід багаторічних трав’янистих ранньоквітучих однодольних рослин з родини Амарилісові, що об’єднує (залежно від систематики) від 52 до 85 видів та гібридів. 

Нарциси мали неабияке значення у садівництві Центральної Європи (переважно в Нідерландах) приблизно з 1560 по 1620 роки, коли їх почали активно культивувати разом з тюльпанами і гіацинтами. Сьогодні відомо понад 24 000 культурних форм цих рослин. Наприкінці зими та навесні нарциси посідають одне з провідних місць у квітникарських торгових мережах.

Природний ареал нарцисів – територія, що охоплює південно-західну Європу та північно-західну Африку, де ці квіти заселяють здебільшого луки й ліси. І ще декілька видів зустрічаються в прибережній зоні східного Середземномор’я. Нарциси були добре відомі ще в стародавньому світі (як у медицині, так і в ботаніці), а їх офіційний опис вперше з’явився в 1753 році, у праці Карла Ліннея «Species Plantarum».

Точне походження назви Narcissus невідоме, проте її пов’язують із давньогрецьким словом ναρκῶ narkō (дослівно «знерухомлювати», «робити онімілим», на кшталт наркозу, анастезії, – ці квіти й насправді мають дуже інтенсивний та п’янкий аромат) і міфом про юнака з таким же ім’ям, який закохався у своє власне відображення. За легендою боги перетворили Нарциса на квітку після його смерті.

Опис рослини

Усі види нарцисів – це багаторічні трав’янисті рослини, що виростають заввишки від 5 до 80 см, залежно від виду. Серед мініатюрних видів відомий нарцис астурійський (лат. Narcissus asturiensis), висота якого становить від 5 до 8 см. А одним із високорослих видів є малопоширений у Центральній Європі нарцис великоцвітий (лат. Narcissus tazetta), квітконоси якого сягають до 80 см заввишки.

Після завершення цвітіння надземна частина в цих рослин відмирає, а підземна, що має вигляд яйцеподібної цибулини, огорнутої коричневими лусочками, зберігається і переходить у стан спокою (цей період зазвичай триває з середини літа і до завершення зими). З початком вегетації на денці цибулини утворюються мичкуваті білі корінці, які потроху занурюють рослину глибше в ґрунт. Довжина деяких з них може сягати до 40 см. Після цвітіння корені відмирають разом з квітконосом і листям. 

Напровесні з верхньої частини цибулини з’являються кілька (від 2 шт. у молодих рослин до 3–4 у рослин старшого віку) зелених або сизо-зелених, вузьких, лінійних, стрічкоподібних листків, а згодом з пазухи другого листка – безлисте, пряме, вертикальне, порожнисте стебло-квітконіс, на верхівці якого знаходиться найчастіше одна квіткова брунька, здерідка – кілька (до 20 шт.), зібраних у китицю.

Цвітуть нарциси здебільшого наприкінці квітня – у травні (окрім тих видів, період цвітіння яких припадає на осінь). Квітка правильної форми (її діаметр може становити від 1,2 до 12,5 см) складається з шести білих, жовтих, помаранчевих або двоколірних пелюсток і коронки (трубочки), всередині якої знаходяться шість тичинок і маточка з трьома приймочками. Біля основи корони виділяються ароматичні речовини, що приваблюють комах-запилювачів. Усі види нарцисів виробляють нектар у верхній частині зав’язі.

Плід нарциса – це тригнізда коробочка майже сферичної форми, що відкривається в момент повного дозрівання, а численне (до 36–60 шт.) кулясте насіння, яке знаходиться всередині плоду, під впливом вітру чи внаслідок торкання живими істотами, висипається на землю. Усі нарциси містять унікальні ізохінолінові алкалоїди, полісахариди фруктани та низькомолекулярний глюкоманнан.

Популярні види й сорти нарциса

Кількість видів, що належать до роду Нарцис, досі чітко не визначена. Німецький ботанік і садівник Волтер Ерхардт у своєму дуже докладному описі роду (1993 р.) вказує 66 різних видів, тоді як Міжнародний реєстр і класифікований список нарцисів (2008 р.) охоплює 85 видів. 

Сам рід Нарцис об’єднує підрід Hermione, представники якого походять з прибережних районів Середземномор’я та з атлантичного узбережжя Піренейського півострова і Марокко, а також підрід Narcissus, ареал якого охоплює здебільшого гірські райони Піренейського півострова, Марокко, Піренеїв та Альп, проте кілька видів зустрічаються і в Середземномор’ї.

Садові форми нарциса з’явилися внаслідок активної селекційної роботи. Оскільки вони утворилися шляхом гібридизації цілої низки вихідних видів, їх об’єднують під назвою Narcissus × hybridus. Сьогодні загальна кількість садових форм перевищує 30 000 сортів і гібридів (за іншими джерелами їх ще більше – до 50 000).

У садівництві всі види нарцисів та їхні гібриди умовно поділяють на 12 класів. Головними чинниками у цьому поділі зазвичай є форма і довжина коронки, кількість квіток на стеблі, а також час цвітіння. Така форма класифікації допомагає садівникам-квітникарям у плануванні посадок.

Більшість сортів і гібридних форм цієї рослини належать до класу 1 – трубчастих нарцисів. 2 клас складають нарциси великокоронкові. Основні відмінності між ними – це співвідношення довжини коронки і пелюсток зовнішнього віночка. Період цвітіння у нарцисів 1 і 2 класу – від раннього до середнього. Представники обох цих класів надають перевагу нейтральному за кислотністю садовому ґрунту. Вони успішно розвиваються на ділянках, розташованих як на сонці, так і в напівзатінку. Якихось особливих вимог щодо умов довкілля і догляду ці квіти не мають. Зимовий захист їм не потрібен.

Нарциси 3 і 4 класу (дрібнокоронкові та махрові) мають трохи інший час цвітіння – від середнього до пізнього. Але умови їх вирощування та особливості догляду майже нічим не відрізняються від нарцисів перших двох класів. Лише махрові форми потребують в умовах холодної зими деякого захисту. А ще вони мають схильність до вилягання, тому потрібно забезпечувати їм додаткові опори. Через цю особливість нарциси 4 класу не набули значного поширення у садівництві. 

Нарциси 5 і 6 класу походять відповідно від таких видів: Narcissus triandrus та Narcissus cyclamineus. Їхньою особливістю є спрямовані назад пелюстки квітів. Але якщо представникам виду Narcissus triandrus властивий надзвичайно пізній період цвітіння, то в Narcissus cyclamineus він ранній і середній. 

Нарциси 5 класу надають перевагу сухим, теплим, добре освітленим місцям, тому вони є вдалим вибором для альпінаріїв. Ці рослини значно чутливіші до дії низьких температур, ніж рослини перших трьох класів, і тому їх слід розміщувати в захищеному місці або в зимовий період забезпечувати легким накриттям. Нарцисам 6 класу потрібен багатий гумусом ґрунт з незначним рівнем кислотності, який зберігає вологість навіть влітку. Однак зимовий захист для них не є обов’язковим.

Нарциси 7 класу походять від виду Нарцис жонкіль (Narcissus jonquilla) або його підвидів. Квітам цих рослин притаманний добре відчутний аромат. На кожному стеблі їх міститься від двох до шести. Коронка в жонкілів коротка, у деяких вона має розширення на кінці. Пелюстки віночка досить широкі й округлі. Період цвітіння – середній і пізній. Жонкілі надають перевагу сонячним ділянкам з небагатим на гумус ґрунтом, без застійних явищ і надмірного зволоження. Зимовий захист для нарцисів 7 класу не потрібен.

До 8 класу належать рослини, що є або підвидами виду Нарцис великоцвітий (Narcissus tazetta), або походять від схрещування цього виду з представниками виду Нарцис білий (Narcissus poeticus), гібридами з дуже пізнім періодом цвітіння.

Для нарцисів 8 класу характерним є суцвіття у формі китиці, що складається з дуже ароматних квітів кількістю від 2-х до 16-ти. Коронка квітки в них невелика, часто циліндрична. Пелюстки віночка широкі, здебільшого загострені на кінчику.

Деякі з сортів нарцисів цього класу цвітуть узимку. Їх часто вирощують тільки в теплицях, оранжереях, парниках, або як горщикову культуру, оскільки вони надто теплолюбні і в помірних широтах не здатні зимувати у відкритому ґрунті. В саду можна вирощувати тільки холодостійкі гібриди нарциса білого.

9 клас складають усі сорти й гібриди нарциса білого (Narcissus poeticus). На стеблі цих рослин формується тільки одна квітка з білими пелюстками і дуже маленькою, барвистою коронкою. Період цвітіння у нарцисів 8-го класу пізній. Вимоги до ґрунту, розміщення, кліматичних умов і догляду аналогічні до потреб рослин 1-го класу. Нарциси білі зазвичай вирощують на газонах, клумбах, у бордюрних насадженнях тощо.

До 10-го класу належать усі дикорослі види та видові гібриди, що зустрічаються в природі. У разі вирощування в саду, необхідно створити цим рослинам умови, наближені до їхнього природного місця розташування. Деякі з видів 10 класу в умовах Центральної Європи можна вирощувати лише в закритому ґрунті.

До 11-го класу належать розсіченокоронкові нарциси. Вони зазвичай мають на квітконосах поодинокі квітки з розсіченою більш ніж на половину своєї висоти коронкою. Часто хвилясті сектори коронки в таких нарцисів майже лежать на пелюстках віночка, тоді як у представників інших класів вони є суцільно зрощеними і перебувають у положенні, наближеному до перпендикулярного відносно площини віночка. Період цвітіння нарцисів 11-го класу – від дуже раннього до середнього. Вимоги до місця розташування аналогічні до вимог нарцисів 1 класу. Зимового захисту не потребують.

12 клас нарцисів утворений з гібридів, що не належать ні до одного з наведених вище класів. Їхні вимоги до місця розташування і зимостійкість залежать від сортових особливостей.

Серед найпопулярніших сортів нарцисів можна відзначити:

трубчасті «Attraction», «Hollywood», «Magnet», «Daudream», «Carlton», «Orange Sunset»;

великококоронкові «Pink Charm», «Skype», «Pinza», «Flower Record», «Yellow Salome»; 

з махровою формою квітів «Sweet Desire», «Full House», «Delnashaugh», «Wafe», «Abba», «Queensday»;

кімнатні нарциси «Omri», «Geranium», «Nir», «Golden Dawn», «Inbal»;

з розсіченою коронкою «Сongress», «Casanova», «Delta», «Exotic Mystery», «Belcanto»;

жонкіль «Anfield», «Yellow Sailboad», «Garden Opera», «Sailboad», «Lieke»;

гібридні «Minnow», «White Lion», «Ice King», «Golden Dukat», «Rosy Cloud»;

цикламеноподібні «Spring Sunshine», «Jetfire», «Toto», «February Gold», «Gold Cycla», «Winter Waltz».

Серед білих нарцисів слід відзначити сорти «Actaea» і «Milan», а серед багатоквіткових – «Grand Soleil» і «Paper White Ziva».

Надранніми сортами є «Accent», «Dutch Master», «Mrs. Langtry», «Flower Record», «Sound» та мініатюрний «Tete a tete» з групи цикламеноподібних нарцисів.

Серед новинок привертають увагу сорт «Таурус» з великою рожевою коронкою, сорт «Clear Day» з махровою помаранчево-рожевою серединкою, лимонно-золотавий «Fashion Parade», густомахровий і великоцвітий «Acropolis», а також яскраво-помаранчевий «Gentlie Giant».

Вирощування і догляд

Нарциси – одна з найбільш невибагливих ранньовесняних цибулинних культур. Вони надають перевагу добре освітленим сонцем ділянкам, але витримують і незначне затінення.

Ґрунт у місці посадки має бути родючим, помірно вологим, мати нейтральний або слабокислий показник кислотності (рН).

Непридатними для нарцисів є вапняні, а також заболочені чи підтоплювані талими водами ділянки.

• Розмноження

Садові сорти рослин нарциса розмножують виключно за допомогою дочірніх цибулинок. Пересаджують один раз на 4–6 років. Роботу розпочинають на початку вересня. Цибулинки акуратно відділяють від материнської цибулини та пересаджують на нову ділянку.

Цибулинки краще брати з трирічних або старших рослин. Викопувати посадковий матеріал слід лише після того, як надземна частина нарцисів повністю відімре і всохне. Відділяють лише ті цибулинки, які легко відламуються від материнської.

Перед висаджуванням кожну цибулинку потрібно уважно оглянути з приводу можливих пошкоджень та інфекцій. Увесь посадковий матеріал, що має помітні вади, відбраковується.

Безпосередньо перед саджанням усі відібрані цибулинки витримують півгодини у слабоконцентрованому розчині марганцівки (перманганату калію). Після дезінфекції їх просушують за температури +17…18ºС. Висаджують цибулинки на відстані 20 см одна від одної.

Вегетаційний період у нарцисів надзвичайно короткий, тому вони потребують достатньо високого рівня родючості ґрунту. З цією метою на ділянку перед посадкою вносять органічні добрива (перегній або компост).

Максимальна потреба рослини в поживних речовинах припадає на фазу розвитку квіткових бутонів. У цей період нарциси бажано додатково підживити комплексними мінеральними добривами. На початку цвітіння важливо також забезпечити їм достатній рівень вологості.

Коли листя нарцисів почне жовтіти, квітки обривають, щоб рослини не витрачали енергію на дозрівання насіння. З настанням пізньої осені ґрунт на ділянці з нарцисами мульчують торфом, перегноєм чи будь-яким іншим природним матеріалом.

Дикорослі форми нарцисів можна розмножувати насіннєвим способом. У такому разі насіння висівають під зиму в розсадні контейнери (ящики або квіткові горщики). Сіянці починають цвісти лише в шести-, семирічному віці. 

Пушкінія

Пушкінія (лат. Puschkinia) – рід трав’янистих цибулевих рослин родини Холодкові (лат. Asparagaceae). У дикій природі представники цього роду ростуть на вологих кам’янистих схилах гірської системи Тавр у Туреччині та Кавказьких гір, у північних регіонах Ірану, а також на території Близького Сходу й Малої Азії.

Назва роду виникла на честь члена Лондонського королівського товариства, мінералога й хіміка Аполлоса Аполлосовича Мусіна-Пушкіна, який першим знайшов рослину на схилах Араратських гір. А класифікував рід Puschkinia у 1805 році ентомолог і ботанік Адамс Михайло Іванович (нім. Johannes Michael Friedrich Adams).

Станом на квітень 2022 року Всесвітній контрольний список окремих родин рослин включає чотири види роду пушкінії:

– Puschkinia bilgineri (Туреччина);

– Puschkinia kurdistanica (Туреччина);

– Puschkinia peshmenii (Туреччина та Іран);

– Puschkinia scilloides (ендемік Кавказу, Анатолії, північного Ірану та Лівану; росте на гірських луках і кам’янистих схилах на висоті до 3000 м над рівнем моря).

З них найбільшої популярності у квітковому садівництві набула пушкінія проліскова (лат. Puschkinia scilloides), що цвіте у квітні-травні. Її вирощують як декоративну цибулинну рослину. Зокрема вона використовується як ранньоквітуча культура, що охоче росте на прохолодних, добре дренованих ділянках. Puschkinia peshmenii в садівництві зустрічається рідко.

Обидва види вирізняються своєю декоративністю і гідно оцінені садівниками та ландшафтними дизайнерами.

Опис рослини

Висота дорослої рослини пушкінії сягає 15–20 см. Листя лінійне, забарвлене в темно-зелений колір, росте попарно й утворює прикореневу розетку з двох-трьох листочків. Довжина листка становить 15–20 см, а його ширина – близько 1 см.

Невелика яйцеподібна цибулина вкрита зверху тоненькими пурпуровими лусочками. Одна добре розвинена цибулинка здатна сформувати 3–4 квітконоси. Висота квітконосів зазвичай не перевищує 18–20 см. Квіти білого або блакитнуватого кольору з’являються рано навесні, вони зібрані у верхівкові гроноподібні суцвіття. Період цвітіння триває від 10 до 20 днів. 

Шість пелюсток квітки з’єднані біля основи й утворюють трубочку приблизно до половини своєї довжини. Тичинки тісно згруповані в середині квітки, де утворюють чашечку, на відміну від рослин роду Проліски (лат. Scilla), в яких тичинки не з’єднані разом. Легкий аромат квітів пушкінії вважається не надто приємним.

Світло-коричневе насіння округлої форми знаходиться у м’ясистій коробочці плоду. Дозріває воно на початку літа, після чого рослина, як і решта ефемероїдів, переходить у стан спокою до наступної весни.

Вирощування і догляд

Пушкінія – культура невибаглива, що не вимагає від садівника якихось особливих знань чи вмінь. Рослина надає перевагу сонячним місцям, хоча цілком успішно зростає і в  напівзатінку, під негустою кроною плодових дерев.

Бажаними є легкі та пухкі типи ґрунтів. Якщо земля на ділянці важка, глиниста, до неї додають великодисперсний пісок. Перед посадкою пушкінії бажано збагатити ґрунт на грядці органічними речовинами.

• Розмноження

Розмножують пушкінію зазвичай вегетативно – шляхом відділення новоутворених молоденьких цибулинок від материнської цибулини. Насіннєвий спосіб використовується вкрай рідко, оскільки він надто трудомісткий і копіткий. 

Важливо своєчасно викопати посадковий матеріал, бо недозрілі цибулинки погано зберігаються, а перезрілі відділяються самостійно й одразу ж вкорінюються.

Саджають цибулинки пушкінії на глибину 5–8 см, на відстані 10–15 см одна від одної.

Серед сортових форм найпопулярнішою є великоцвіта пушкінія проліскова Libanotica та білоквітковий сорт Alba.

Хіонодокса

Сцилла хіонодокса (лат. Scilla Chionodoxa) – невелика група багаторічних цибулинних квіткових рослин родини Холодкові (лат. Asparagaceae), що об’єднує кілька видів низькорослих декоративних культур з роду Проліски (лат. Scilla). Усі ці види ростуть у гірських районах Середземномор’я та Малої Азії, зокрема на островах Крит, Кіпр, у Туреччині.

Уперше таксон був описаний як рід Chionodoxa в 1844 році швейцарським ботаніком і мандрівником П’єром Едмоном Буасьє.

Ботанічна назва роду Chionodoxa утворена з двох грецьких слів: chion, тобто сніг, і doxa (δόξα), що означає «слава, гордість, пишність». Її загальний переклад виглядає як «сніговий блиск» чи «снігова гордість». Сині, білі або рожеві квіти хіонодоксів з’являються на початку року, коли навколо ще лежить сніг. Ця особливість рослин сприяє їх популярності та поширенню в декоративному садівництві.

Існує всього близько шести-восьми видів Chionodoxa, з яких лише три активно культивуються.

Опис рослини

Хіонодокси – це ранньовесняні, невисокі (до 15 см, здерідка до 32 см заввишки), цибулинні, квіткові рослини. Органом виживання у цих геофітів є невеликі яйцеподібні чи кулясті цибулини, вкриті зовні коричневою оболонкою («тунікою»), що виконує захисну функцію. Розміри цибулинки становлять 12–25 мм (висота) і 10–18 мм (ширина).

З однієї цибулини зазвичай виростає пара (інколи дві) прикореневих листків довжиною близько 10 см, які можуть бути як прямостійними, так і пологими. За формою листя хіонодокси буває лінійним або ланцетоподібним, воно вузьке біля основи, а біля верхівки розширюється. Поверхня листкової пластини має поздовжні жолобки.

Листя в хіонодокси з’явлється одночасно з квітконосами. На вершечку кожного квітконоса знаходяться поодинокі чи зібрані в суцвіття-китиці шестипелюсткові квіти білого, синього, блакитнуватого чи рожевуватого кольору. Пелюстки в хіонодокси біля основи зрощені (на 15–40% своєї довжини) і утворюють коротку трубочку висотою від 2-х до 6-ти мм.

Всередині квітки розміщені 6 тичинок, з’єднаних у нижній частині з пелюстками. Тичинки утворюють конус, за яким ховається маточка, висота стовпчика в якої сягає 0,7–1,5 мм. Тичинкові нитки мають біле забарвлення, інколи з синім відтінком у верхній частині. Пиляки – жовті, здерідка сині, з пилком світло-жовтого кольору.

Плід – коробочка сферичної форми, діаметром 4–6 мм, всередині якої знаходяться від 3 до 18 шт. округлих чи еліпсоїдних темних насінин з білими елайосомами.

Хіонодокса належить до холодостійких рослин, що не потребують укриття взимку і легко виживають у суворих умовах помірного клімату. Її часто використовують в облаштуванні газонів, оскільки вона здатна вкрити значні площі живим блакитним килимом у найкоротший період.

Популярні види й сорти

• Хіонодокса гігантська (лат. Chionodoxa gigantea)

Ця надзвичайно декоративна рослина в дикій природі росте на території Туреччини, на Кавказі та в гірській системі Малої Азії. Культивується з 1878 року. 

Листя прикорневе. Цибулинка яйцеподібної форми, міцна, щільна, величиною до 3 см. Зверху вкрита світлими захисними лусочками.

• Хіонодокса Luciliaе (лат. Chionodoxa luciliae)

Найпоширенішою серед решти видів хіонодокси є, напевне, хіонодокса Люцилії. Походить з західних регіонів Туреччини (гірський масив Боздаглар). У помірному кліматі вирощують як декоративну рослину.

Хіонодокса Люцилії отримала свою видову назву за ім’ям Люсіль Буасьє – дружини відомого швейцарського ботаніка і мандрівника П’єра Едмона Буасьє. Інколи її також називають «Сніговою королевою». В культурі з 1764 року.

Висота рослини становить від 12 до 20 см. Листя лінійне, трохи коротше за квітконос. Квітки дрібні (не більше 2,5 см у діаметрі), складаються з 6 синьо-блакитних пелюсток зі світлою зоною в центрі. Вони розташовуються на верхівці квітконосів поодинці або зібрані в суцвіття по 3–6 штук.

Активний період вегетації триває близько 3 тижнів. Цвітіння припадає на кінець березня – початок квітня.

Хіонодокса чудово виглядає у квітниках, на клумбах та в альпінаріях, зокрема розташованих під кронами плодових дерев і чагарників. Популярні сорти: «Аlba» з білосніжними квітами, рожево-фіолетовий «Violet Beauty», рожевий «Forbesii Rosea» та «Pink Giant» з великими рожевуватими квітами.

• Хіонодокса сардинська (лат. Chionodoxa sardensis)

Природний ареал цього виду знаходиться в західній Туреччині, де хіонодокса сардинська росте в соснових лісах на вологих північних схилах, на висоті близько 550 м. У Західній Європі, де її почали висаджувати в ботанічних садах і парках ще з 1887 року, відома як декоративна рослина з токсичними властивостями.

Напровесні з кожної цибулини з’являються два-три листки завдовжки приблизно 13,6 і шириною 1,5 см, а також один квітконіс висотою до 14 см. На верхівці квітконоса розташовуються квіти (від 4 до 12, іноді до 22 штук), зібрані в однобічне або пірамідальне суцвіття-китицю.

Кожна квітка має діаметр до 2,5 см, а її шість пелюсток виростають завдовжки до 1,5 см. Колір пелюсток яскраво-синій, біля основи – значно світліший, що виглядає ніби «вічко» в центрі квітки. Тичинки біля основи теж забарвлені в білий колір.

Пелюстки квіток у своїй нижній частині зрощені приблизно на 30–40% своєї довжини. Тичинки біля основи пласкі, стрічкоподібні. Вони розташовуються дуже близько одна біля одної і утворюють ніби трубочку-конус, за яким захована маточка. Стовпчик маточки має розмір від 2 до 3 мм.

Період цвітіння зазвичай припадає на квітень, але в умовах теплої зими починається вже в березні.

• Хіонодокса Форбса (лат. Chionodoxa forbesii)

Ця багаторічна ранньовесняна цибулинна рослина походить з Західної Туреччини. Після завершення цвітіння вона переходить у стан спокою, в якому перебуває аж до наступної весни. Продукує чимало насіння і легко утворює колонії. В культурі з 1976 року.

Навесні з кожної цибулини з’являється пара вузьких листків завдовжки приблизно 12 см і завширшки 2 см і один квітконіс висотою близько 10,5 см. Квіти (до 12 штук) зібрані в пірамідальне суцвіття-гроно. Нижні квіточки спрямовані назовні, а верхні – вгору. Діаметр кожної квітки сягає 3 см, довжина пелюсток становить 1,3 см.

Хіонодокса Форбса вирощується здебільшого вегетативно, з цибулин, які часто реалізують як Chionodoxa luciliae, або Chionodoxa siehei. Висаджують їх наприкінці літа або на початку осені, на глибину від 8 до 10 см.

Рослина достатньо світлолюбна, проте ростиме й під листяними деревами або чагарниками, оскільки період її цвітіння припадає на початок-середину весни, коли більшість дерев ще не створили густу крону. А після цвітіння хіонодокса переходить у стан спокою.

Найпоширеніша форма хіонодокси Форбса – з блакитними квітами. Вона легко розмножується самосівом і в багатьох садах здатна створювати живі килими.

Вирощування та догляд за хіонодоксами

Хіонодокса культивується в Західній Європі як декоративна рослина. Вона охоче росте на добре дренованих грунтах з нейтральним або слаболужним показником рН, під відкритим сонцем (у північніших регіонах) або в напівзатінку (в спекотному кліматі). Цибулини садять на глибину від 5 до 10 см.

Життєвий період цієї багаторічної рослини становить близько двадцяти років. Але бажано міняти місце розташування ділянки з хіонодоксами щонайменше через кожні 6–10 років.

Цвіте хіонодокса в березні. Завершення вегетації припадає на травень, саме тоді її листя повністю відмирає і зникає. Хіонодоксу можна вирощувати на газонах, які убезпечені від надмірного витоптування та частого косіння. Вдало поєднується з гіацинтами, чемерником (морозником), сальпіглосисом і білоцвітом.

Рослина легко адаптується і до суворішого клімату (наприклад, до кліматичних умов Канади), де починає квітнути менш ніж через десять днів після танення снігового покриву. Її вегетаційний період за таких умов завершується (зникає листя) на початку липня.

Легко розмножується діленням цибулин, а також насінням, що поширюється природним шляхом. 

Хіонодокси є вдалим рішенням для садівників-початківців, оскільки вони надзвичайно невибагливі та не потребують надто дбайливого догляду. Догляд за хіонодоксами полягає в регулярних поливах (після малосніжної зими та в разі посушливого весняного періоду) і вчасному видаленні бур’янів. Щоб зберегти вологу і захистити сходи від бур’янів, прикореневу зону навколо рослин мульчують.

• Розмноження

Розмножують хіонодоксу зазвичай вегетативно, для чого використовують дочірні цибулинки (2–3 шт.), сформовані материнською рослиною в поточному році. Їх викопують у липні, а висаджують у відкритий ґрунт наприкінці серпня або на початку вересня. Цвітіння нових рослин почнеться лише на 3-й – 4-й рік з моменту посадки.

У разі вирощування екзотичних садових форм хіонодокси насіннєвий спосіб розмноження зазвичай не використовують, бо такі рослини найчастіше втрачають свої унікальні особливості. Досвідчені квітникарі навіть радять завчасно видаляти зів’ялі квіточки, щоб не дати сформуватись насінню і запобігти самосіву.

Проліски

Проліски  (лат. Scílla) – рід багаторічних однодольних квіткових рослин родини Холодкові (лат. Asparagaceae), що об’єднує від 30 до 80 видів, поширених у тропічних, субтропічних і помірних зонах Європи, Азії, Африки, Північної та Південної Америки. У дикій природі представники цього роду зазвичай оселяються на рівнинах, передгір’ях і гірських луках.

Ці цибулинні рослини цвітуть зазвичай навесні, проте відомі й осінні форми. Забарвлення квітів здебільшого блакитне чи синє, але зустрічаються також проліски з білими, рожевими або фіолетовими пелюстками.

Види пролісків відомі ще з часів класичної античності. До нашого часу збереглися описи цих рослин, авторами яких є як грецькі (Теофраст (371–287 до н. е.) і Діоскорид (40–90 н. е.)), так і римські (Пліній Старший (23–79 н. е.)) видатні діячі. Перший офіційний опис роду Scilla зробив у 1753 році відомий шведський натураліст і науковець Карл Лінней.

Як декоративні рослини, проліски почали вирощувати з ХVII сторіччя.

Ці ранньовесняні геофіти мають чудові репродуктивні властивості, легко адаптуються до різних кліматичних умов. Їм властива висока морозостійкість, стійкість до ураження інфекційними захворюваннями та неабиякі декоративні якості.

Опис рослини

Усі види пролісків – багаторічні трав’янисті квіткові рослини заввишки від 15 до 40 см, які належать до геофітів. Їхнім органом відтворення є цибулина. Зазвичай вона має видовжену кулясту або яйцеподібну форму, зовні вкрита захисними тоненькими лусочками темно-пурпурового або коричневого кольору. Діаметр цибулинки проліска становить близько 1,5 см. 

Листя з’являється одночасно з квітконосами й утворює прикореневу розетку. Шестипелюсткові квіти поодинокі або зібрані в суцвіття-грона, розміщені на вершечках квітконосів.

Плід – куляста коробочка, що розкривається трьома лопатями і містить від 3 до 30 насінин. Жовте, коричневе чи чорне блискуче насіння має сферичну або еліпсоподібну форму. У деяких видів пролісків у насінин є елайсоми.

Популярні види та сорти

• Пролісок Міщенка (лат. Scilla mischenkoana)

Найпершим зазвичай розквітає пролісок Міщенка. Рослина отримала свою назву на честь ботаніка Павла Івановича Міщенка (нар. с. Сеньківка Полтавської губернії), який на початку ХХ століття досліджував проліски Кавказу. А перший опис цього виду зробив його колега, Олександр Альфонсович Гроссгейм (нар. с. Лихівка Катеринославської губернії), він також став автором назви рослини.

Інша назва виду – пролісок Тубергена (лат. Scillatubergeniana) – пов’язане з назвою голландської компанії цибулинних рослин «Van Tubergen», яка посприяла поширенню культури у садах та серед квітникарів Західної Європи.

Природний ареал рослини охоплює південь Закавказзя та північно-західну частину Ірану, де представників цього виду можна зустріти на гірських і субальпійських, сухих, кам’янистих ділянках, біля підніжжя скель та в гірських ущелинах.

Пролісок Міщенка широко використовується як декоративна рослина для створення альпінаріїв, бордюрів, партерів, в оздобленні садових доріжок, квітників тощо. У культурі відомий найпізніше з 1931 року.

Під час вегетації пролісок Міщенка формує зібрані в суцвіття зірчасті блідо-блакитні квіти діаметром близько 2,5 см.

• Проліски дволисті (лат. Scilla bifolia)

Найвідоміший та найбільш поширений вид пролісків. Дика форма рослини росте на луках і лісових узліссях Центральної Європи, на Кавказі, в Закавказзі, на території Середземномор’я, у Малій Азії. В Україні рослина зустрічається в Карпатах, у Лісостепу, Степу, частково в Поліссі та в горах Криму.

Чисельність проліски дволистої в природі постійно скорочується через зростання антропогенного навантаження на місця її існування, а також внаслідок масового збирання квітів на букети і викопування цибулин для пересадки. Хоча у Червоній книзі України цієї рослини поки що немає, її вже занесено до офіційних списків регіонально рідкісних видів кількох областей нашої країни, де вона перебуває під охороною в заповідниках і заказниках.

Проліска дволиста є декоративною, медоносною та лікувальною рослиною. В культурі відома з XVI сторіччя.

Висота рослини становить близько 15 см. Листя широколінійне, звужене біля основи. Його довжина сягає 20 см, а ширина складає близько 10 см. Проліска дволиста формує від 1-го до 3-х квітконосів, на вершечках яких знаходяться поодинокі квітки, або суцвіття-китиці з 2–15 квіток. Цвіте проліска дволиста з середини весни, протягом 2–3 тижнів.

Окрім рослин з традиційним синьо-блакитним забарвленням квітів, відомі також форми з білими (лат. Scilla bifolia var. alba) та рожевими (лат. Scilla bifolia var. rosea) пелюстками. 

• Проліска перуанська (лат. Scilla peruviana)

Наукова назва виду peruviana, тобтот «перуанський» – наслідок помилки щодо походження зразків, опис яких зробив у 1753 році шведський ботанік і зоолог Карл Лінней. Насправді ареалом рослини є західні території Середземномор’я, північно-західна Африка, Піренейський півострів.

Проліска перуанська – це багаторічна трав’яниста рослина заввишки від 20 до 50 см. Належить до геофітів. Органом відтворення у неї є цибулина діаметром 5–8 см, з якої восени з’являється просте, лінійне, зазвичай з війчастими краями, розлоге листя (від 5 до 15 шт.) завдовжки від 40 до 60 см та шириною від 1 до 4 см.

Кожна рослина за сезон формує 2–3 квітконоси. Квітконосне стебло сягає заввишки 15–40 см. На його верхівці розташоване щільне (від 40 до 100 шестипелюсткових квіточок), пірамідальної форми суцвіття. Ця особливість вирізняє проліску перуанську від інших видів пролісок.

Квіти розкриваються по колу і ніби утворюють ошатний віночок на квітконосі. Пелюстки в квіток мають синьо-фіолетове або біле забарвлення, їх довжина становить приблизно 14 мм, а ширина – 4 мм. Кожна квітка сягає в діаметрі 1–2 см.

Період цвітіння проліски перуанської триває з травня по червень. Рослина самозапильна.

Плід – яйцеподібна загострена коробочка з трьома камерами, у кожній з яких знаходиться по три насінини.

Зазвичай пролісок перуанський вирощують як декоративну рослину з ранньовесняними квітами. Створено кілька сортів рослини, що мають різне забарвлення пелюсток, від білого до світло- або темно-синього чи фіолетового.

Культура має невисоку морозостійкість, може загинути внаслідок тривалого зниження температури. Тому оптимальні умови для її вирощування – наближені до теплого середземноморського клімату, схожі на природне середовище існування цієї рослини.

• Проліски пониклі (лат. Scilla sibirica)

Попри назву sibirica, рослина походить з території, що охоплює Туреччину, Центральну, Східну та Південну Європу, Кавказ, Ірак, Іран, де зустрічається у вологих рідколіссях.

Проліски пониклі ростуть і в Україні. Вони є звичним видом для Степу та Лісостепу. Цвітіння рослини можна спостерігати навесні в широколистяних лісах, на галявинах, у заростях чагарників, на схилах ярів і на сухих луках. Як і більшість дикорослих ефемероїдів, потребує захисту. У кількох областях її внесено до списків регіонально рідкісних видів.

В Європі проліски пониклі є популярною ранньоквітучою декоративною рослиною, яку вирощують у садах і парках. Оптимальні умови створюються для них у тінистих і напівтінистих місцинах з достатнім рівнем вологості. Швидко натуралізуються з насіння і здатні утворювати чималі популяції в дикій природі. Окрім рослин з синьо-блакитними пелюстками, існує ще й біла культурна форма пролісків пониклих.

У виду Проліски пониклі виділяють чотири підвиди.

Scilla siberica subsp. armena: зустрічаються у регіонах, що знаходяться на території від східної, північно-східної та центральної Туреччини до Закавказзя та Лівану; листя в цього підвиду має загнуту серповидну форму; квітконоси досягають заввишки 20 см, у середині квітня на їхніх верхівках з’являються темно-сині квіти, зібрані в суцвіття; фаза цвітіння триває трохи більше 2 тижнів.

Scilla siberica subsp. caucasica: ростуть від Закавказзя до Іраку та Ірану; висота квітконосів сягає до 30 см; пелюстки квітів – насиченого синього кольору, з легким пурпуровим відтінком; цвітуть в середині квітня, впродовж понад двох тижнів.

Scilla siberica subsp. otschiauriae: можна побачити у східному Закавказзі.

Scilla siberica subsp. siberica: ареал рослини простягається від Криму до Кавказу. У багатьох країнах Європи та Америки її почали культивувати порівняно недавно. Листя у цього підвиду прикореневе, широколінійне, завдовжки до 10–15 см. Цибулина яйцеподібна, розміром до 2,3 см. Квітконоси (від 2 до 4 штук) мають на верхівках по 3–5 квіток, діаметр яких становить 2–2,5 см. Забарвлення пелюсток у квітів буває синім, блакитним, фіолетовим, рожевим або білим. Цвітіння починається в середині квітня і триває близько 20 днів.

Серед садових форм пролісків пониклих найпопулярнішими є сорти: «Alba» (з білосніжними квітами), «Grace Lofthouse» (має блакитно-фіолетові пелюстки), «Enem» (синьоцвітий), «Atrocaerulea» (з пелюстками небесного кольору), а також триплоїдний  гібридний сорт «SpringBeauty», квіти якого мають діаметр до 3 см.

• Гіацинтоідес іспанський (лат. Hyacinthoides hispanica)

Насправді вид Hyacinthoides hispanica не належить до роду Проліски (лат. Scilla). У 1768 році англійський ботанік Філіп Міллер описав цю рослину під назвою Scilla hispanica. А в 1944 році німецький ботанік Вернер Ротмалер переніс її (вже під відомою нам сучасною назвою Hyacinthoides hispanica) разом з деякими іншими видами роду Проліски (лат. Scilla) до нового роду Hyacinthoides. 

Гіацинтоїдес іспанський – вид багаторічних трав’янистих рослин з роду Hyacinthoides родини Холодкові (лат. Asparagaceae). Природний ареал гіацинтоїдеса іспанського – північний захід Африки, захід Іспанії та Португалія, де він зустрічається в лісах і чагарниках. Натуралізований у Південній, Західній і Центральній Європі, а також у Північній Америці.

Цей вид, як декоративна рослина, використовується в садівництві, де його вирощують переважно в групових насадженнях. В культурі відомий з 1601 року. Створено кілька його сортів з квітами різних відтінків білого, рожевого і синього.

Найкраще росте на родючих, збагачених гумусом і поживними речовинами ґрунтах з достатнім рівнем вологості. Є досить світлолюбною рослиною, тому зустрічається здебільшого на галявинах, узліссях, а також здатна рости у напівтінистому підліску.

Гіацинтоїдес іспанський виростає заввишки від 20 до 45 см, що значною мірою залежить від типу ґрунту та рівня освітленості. Цибулина куляста або яйцеподібна. Листя доволі довге, ланцетне, з поздовжніми борозенками, шириною до 1,5 см, утворює прикореневу розетку. Якщо ґрунт холодний, листки спрямовані вертикально, у дуже спекотну погоду вони майже лежать на сухій землі.

Цвіте гіацинтоїдес іспанський наприкінці квітня – у травні. Суцвіття китицеподібне, складається з кількох (від 2-х до 30-ти) дзвоникоподібних шестипелюсткових квітів, що майже не виділяють аромату. Забарвлення пелюсток біле, блакитне або рожеве. Тривалість цвітіння рослини – близько 2 тижнів.

Найпопулярніші сорти: «Rose Quinn» (ніжно-рожевий), «Sky Blue» (небесно-блакитний), «La Grandes» (білосніжний) та «Rosabella» (рожево-фіолетовий, з ніжним ароматом).

Рослина невибаглива, догляд за нею такий самий, як і за справжніми пролісками.

Вирощування та догляд

Проліски можуть успішно рости як на сонці, так і в умовах слабкого рівня освітленості. Добре почуваються в рокаріях, надають перевагу родючому дренованому ґрунту.

Перед посадкою вносять у ґрунт під час перекопування органічні добрива, перемішані з деревним попелом. Якщо кількість опадів навесні була незначною, бажно підвищити вологість на ділянці шляхом достатніх поливів.

Для оновлення насаджень на ділянці з квітами (на клумбах, у невеликих групових насадженнях тощо) потрібно своєчасно (раз на 5–6 років) пересаджувати проліски. Робити це слід улітку (липень, серпень), в період вегетаційного спокою рослин. Дорослі проліски за літо встигають сформувати від 2 до 4 нових цибулинок в одному гнізді.

• Розмноження

Розмножуються проліски цибулинами або насінням, яке збирають після дозрівання плодів-коробочок. Насіннєвий спосіб не надто ефективний, оскільки відсоток проростання насінин досить невисокий. До того ж проліски, вирощені з насіння, зацвітають лише на 3-й рік.

Для вегетативного розмноження використовують як новоутворені цибулинки (вони з’являються влітку), так і часточки цибулин, на яких сформувалися бруньки, згенеровані рослинами навесні або восени, та які мають корені. Найчастіше проліски розмножують одразу після цвітіння поділом куща. Також відомий пагоневий спосіб розмноження пролісків, для чого вкорінюють частину стебла, що містить пагін.