Рослини-епіфіти, їх опис, характеристики та класифікація

Перегляди:  105 10.08.2021  


Рослини-епіфіти, їх опис, характеристики та класифікація

Епіфіти – це рослини, які ростуть на поверхні інших, зазвичай більших за розміром рослинних організмів (форофітів), і поглинають поживні речовини й вологу не з субстрату, на якому існують, а з навколишнього середовища (повітря, туман, дощ, роса) і органічних решток. Епіфіти не здатні вкорінюватися у ґрунті, водночас вони не паразитують на рослинах, що слугують їм живими опорами. 

 

Термін «епіфітний» походить від грецького Ἐπί (епі), що в перекладі означає «на», і φυτόν (фітон), тобто «рослина». Існують також епіфітні організми, котрі не належать до рослин. Їх називають епібіонтами.

 

Епіфіти беруть участь в кругообігу речовин, відіграють свою роль у збільшенні біомаси та, як і решта живих організмів, урізноманітнюють екосистему. Для деяких видів тварин (жаб, членистоногих) епіфітні рослини є найважливішою складовою їхнього середовища існування. 89% наземних видів епіфітів (близько 24 тис.) представлені квітковими рослинами.

 

Через мінімальні вимоги до води і ґрунту епіфіти є бажаними претендентами на роль кімнатних рослин. Епіфітні види зустрічаються практично в кожній основній групі царства рослин. Особливо багато їх серед таких родин як: Зозулинцеві або Орхідні, Кактусові, Бромелієві, Папороті, Кліщинцеві або Ароїдні, Геснерієві.

 

Епіфіти як кімнатні рослини

 

У процесі еволюції в епіфітів розвивалися різні морфологічні й фізіологічні адаптації, щоб вони могли стати незалежними від водного і ґрунтового живлення. За рослину-хазяїна їм слугують дерева, чагарники або водорості. Розвиваючись на стовбурах, гілках і навіть листі вищих рослин, епіфіти підносяться над нижнім рослинним ярусом, тому мають ряд переваг порівняно з травами: вони відносно захищені від активності травоїдних тварин і набагато краще забезпечуються сонячним світлом.

 

На відміну від паразита, який негативно впливає на рослину-хазяїна, епіфіт не шкодить своїй рослині, використовуючи її лише для фізичної підтримки. Крім того, епіфіти можуть чинити істотний вплив на мікросередовище рослини-опори та всієї екосистеми в цілому. Вони створюють значно прохолоднішу й вологу зону в кроні хазяїна, істотно зменшуючи втрату ним води шляхом транспірації.

 

Однак, у разі нарощування значної маси, епіфіти можуть конкурувати з рослиною-форофітом за першість в отриманні світла й води. А деколи навіть завдавати йому механічних пошкоджень: злам гілок чи навіть стовбурів під вагою занадто чисельної кількості епіфітів.

 

Омела біла

 

Але існують також і напівпаразитуючі епіфіти, представники яких належать до родини Омелові (лат. Loranthaceae). Найвідоміша серед них – вічнозелена багаторічна чагарникова рослина омела біла (лат. Víscum álbum). Корені омели розростаються під корою дерева-хазяїна, від якого рослина отримує воду й мінеральні солі, а органічні речовини омела фотосинтезує самостійно.

 

Крім того, існує група епіфітів, що є перехідною формою: свій розвиток вони починають як епіфіти, але коли їхнє коріння сягає ґрунту, і рослини вкорінюються, вони втрачають залежність і стають самостійними. Зустрічаються такі рослини у вологих тропічних заростях. Нерідко відбувається так, що після вкорінення деякі види епіфітів активно розростаються і ніби задушують свого колишнього хазяїна, спричинюючи його загибель. 

 

Частина коренів цих рослин поглинає живильні речовини й вологу з ґрунту, забезпечуючи ними рослину. А інша частина міцно обвиває стовбур рослини-хазяїна, надійно утримуючись на ньому. Міцність і сила утвореної корінням мережі-оболонки настільки значна, що часто вже загибле дерево продовжує служити опорою через неможливість впасти.

 

Типовий представник задушуючих епіфітів – фікус-баньян (лат. Fícus benghalénsis). Проте, далеко не всі епіфіти після вкорінення позбавляються свого хазяїна. Декотрі зберігають свою залежність і продовжують використовувати дерево як механічну опору.  

 

Фікус-баньян

 

Епіфіти – важливе джерело живлення для різних видів. До того ж вони забезпечують неоднорідне, наповнене життям середовище існування для всіх довколишніх організмів, серед яких міксоміцети, бактерії, гриби і тварини. Крім наземних існують також морські епіфіти, такі як численні водорості, що оселяються на інших рослинах, поширених у водних акваторіях. 

 

Стосовно географії розповсюдження, то епіфіти активно ростуть як у тропіках (бромелієві, кактуси, орхідеї, папороті), так і в регіонах з помірним кліматом (водорості, лишайники, мохи, печіночники). Чималі за своїми розмірами епіфіти (макроепіфіти) зосереджені у вологих тропічних лісах, тоді як мохи, лишайники, папороті (мікроепіфіти) зустрічаються у вологих зонах практично всіх біомів.

 

Квіткова рослина-епіфіт

 

Перевага способу існування епіфітів – кращий доступ до світла, який є обмежуючим фактором для росту рослин на лісовому ґрунті (або морському дні). Однак відсутність постійного доступу до води й поживних речовин створює для них багато ризиків. У ході еволюції в епіфітів з’явилась безліч цікавих особливостей і пристосувань, що допомагає їм зберігати життєздатність навіть у найнесприятливіших умовах. Різні види відрізняються один від одного формою, будовою, способами акумуляції вологи та поживних речовин.

 

До прикладу, губчаста будова епіфітних мохів та лишайників дозволяє їм у сезон дощів акумулювати значну кількість води у своїй масі. А в тривалі посушливі періоди вони здатні сповільнювати метаболічні процеси, і в очікуванні чергових опадів зменшують свої розміри. Багато епіфітів мають м’ясисте й соковите сукулентне листя, що містить багато води і захищає рослину від втрати вологи через випаровування.

 

Папороті-епіфіти

 

Епіфітним рослинам роду Бромелії властиве утворення розташованих щільно одна до одної, жорстких листкових розеток, де можуть накопичуватися й утримуватися дощова вода, опалі частини рослин, мертві комахи. Окрім того, на поверхні самого листя знаходяться герметичні продихи, через які вода з розчиненими в ній поживними речовинами (розкладеними залишками рослин чи дрібних тварин у вигляді гумусу) надходить у рослину.

 

Цікаво, що в рослини є особливий механізм, який вдень закриває продихи, перешкоджаючи інтенсивному випаровуванню вологи, а поглинання вуглекислого газу, необхідного для фотосинтезу, переносить на ніч, коли рівень вологість вищий, і температура навколишнього середовища знижується.

 

У деяких епіфітів (наприклад, у орхідей) характерною особливістю будови є бульбоподібне потовщення в нижній частині стебла – псевдоцибулина (туберідій, псевдобульба). У ній накопичуються, зберігаються протягом тривалого часу й витрачаються в посушливий період чи під час формування плодів необхідні для життєдіяльності рослини вода й поживні речовини.

 

Іноді в таких псевдоцибулинах є порожнини, де оселяються мурахи. Густо переплетені корені багатьох представників епіфітних папоротей нагадують пташині гнізда, тому в них легко затримуються і накопичуються рослинні частинки, що падають згори. З часом ці рештки перетворюються на гумус і поглинаються рослинами.

 

Відповідно до найпростішої класифікації епіфіти зазвичай поділяються на голоепіфіти та геміепіфітиГолоепіфіт – це рослина, повний життєвий цикл якої відбувається без контакту з ґрунтом.

 

На відміну від цієї категорії, геміепіфіт (чи напівепіфіт) не контактує з ґрунтом лише частину свого життя, до тих пір, поки його корені не досягнуть земної поверхні або не встановлять контакт із ґрунтом.

 

Розповсюджений приклад голоепіфітів – орхідеї (лат. Orchidáceae), а типовими представниками напівепіфітів є фікуси-задушувачі, наприклаад, фікус бенгальський або баньян (лат. Ficus benghalensis), фікус золотистий (лат. Ficus aurea) та інші.

 

Епіфіт

 

Перша наукова монографія, присвячена екології епіфітних рослин, була написана у 1888 році німецьким ботаніком і фітогеографом Андреасом Шимпером. Саме в цій роботі автор класифікував епіфітні рослини, розділивши їх на чотири групи за формами пристосування до умов існування.

 

Перша група – протоепіфіти – складається з рослин, в яких захисні властивості найменш розвинуті, – вони не мають спеціальних пристосувань для збору води й поживних речовин. Їм властиві практично всі ознаки ксерофітів: сукулентне листя, потовщені м’ясисті стебла або міжвузля.

 

На відміну від протоепіфітів, рослини, що складають другу групу – гніздові (кишенькові) епіфіти – набагато краще забезпечені пристосуваннями, здатними виконувати накопичувальну та утримувальну функції. Їм властиве густо переплетене коріння, що нагадує гнізда птахів, і дугоподібне листя, яке щільно прилягає до стовбура дерева і утворює ніби кишеньки, де накопичуються органічні залишки й вода.

 

Резервуарні або цистернові епіфіти утворюють третю групу. Вони найкраще пристосовані для життя на інших рослинах. Їх міцне, зібране в розетку листя утворює подобу чашоподібного резервуару. У деяких представників бромелій в таких листкових резервуарах може зберігатися до 5 л (!) води. Ця мікроводойма є місцем проживання для найпростіших, водоростей, комахоїдних рослин (рід Пухирник), а також різних інших мікроорганізмів.

 

Напівепіфіти – четверта група рослин, що оселяються на деревах. Їхня головна відмінність полягає в тому, що лише частину свого життя вони розвиваються як епіфіти. Коли ж їх повітряні корені досягнуть землі, напівепіфіти отримують доступ до води і поживних речовин, що знаходяться в ґрунті, як і звичайні рослини.

 

Епіфіти також відрізняються за своєю потребою в кількості світла, води тощо. Згідно з класифікацією відомого дослідника тропічної флори, професора ботаніки П. У. Річардса, що наведена в його фундаментальній праці «Тропічний дощовий ліс» (1961 р.), епіфіти можна поділити на  світлолюбні, тіневитривалі та вкрай ксерофільні.



Поділитись в соцмережах:


Текст сообщения:

*

*