Вирощування бавовника, есперименти з яким в Україні проводили ще понад сто років тому, планують розпочати в Одеській області. Про це Департамент аграрної політики, продовольства та земельних відносин Одеської обласної державної адміністрації повідомив на офіційній сторінці у Facebook.

Вітчизняні науковці звернули увагу на бавовник як на перспективну культуру для нашого краю на початку ХХ століття. Проведені в південних регіонах експерименти це довели. Тож ще за часів російської імперії його почали вирощувати в господарствах, які були розташовані на території сучасних Одеської, Миколаївської й Херсонської областей. Утім, успішному розвитку нової аграрної галузі завадила Перша світова війна, а потім – революція й громадянська війна.

Проте, бавовник не був забутий. В тридцяті – п’ятдесяті роки минулого століття в тодішньому СРСР проводили багато дослідів з вирощування найрізноманітніших культур, які могли принести користь економіці. На полях з’являлися як дикорослі рослини, які намагалися ввести в культуру, так і види, котрі вирощували в інших регіонах країни або й світу.

Звісно, не обійшли такі експерименти й українські землі. Тож тут були закладені плантації чаю, борщівника Сосновського, ваточника сирійського та багатьох інших рослин. Серед них був і бавовник.

Частина експериментів завершилася не просто фіаско: їх негативний вплив і досі відчувають аграрії та природні екосистеми. Наприклад, борщівник Сосновського й ваточник сирійський стали поширеними інвазивними видами й небезпечними бур’янами.

Але деякі рослини дійсно могли стати в пригоді і сільгоспвиробникам, і споживачам. Утім, з тих чи інших причин не склалося.

Так сталося і з бавовником. Починаючи з 1930-их років його вирощували в Херсонській, Миколаївській, Одеській, Запорізькій, Дніпропетровській і Донецькій областях та в Криму. Протягом двох десятиліть площі під культурою були доведені майже до півмільйона гектарів, а кількість колгоспів, де виробляли «біле золото» (таким епітетом тоді підкреслювали цінність бавовника), доходила до півтора тисяч.

Не підводила й врожайність, яка становила в різні роки і в різних господарствах від 8,9 ц/га до 21 ц/га й подекуди перевищувала досягнення інших країн, де бавовник є більш звичною культурою. Виявилося, що з економічної точки зору вирощувати його в умовах українського Півдня в кілька разів вигідніше, ніж зернові. Також на території України побудували ряд підприємств з переробки бавовняної сировини й виробництва тканин.

Науковий супровід цього напряму аграрного виробництва здійснював ряд спеціально створених установ, зокрема, Українська дослідна бавовникова станція, Український науково-дослідний інститут бавовництва.

Але в умовах планової економіки далеко не все вирішували розрахунки місцевих аграріїв чи науковців. Значний вплив на економіку мала й політика. Зокрема, чимало проєктів, розпочатих за життя Сталіна, були згорнуті саме з політичних мотивів. Щодо бавовника, то наступні керівники країни й галузі вирішили, що його вирощування краще зосередити на традиційних для культури територіях – в республіках Середньої Азії, а також в Казахстані. А в Україні виробництво бавовника стали скорочувати і в 1958 році припинили.

Культура пішла з товарних полів, але науковці від неї не відмовилися, хоча спеціалізовані установи й були перепрофільовані. Вже в сучасній незалежній Україні з бавовником продовжили працювати вчені Інституту зрошувального землеробства НААН (нині він об’єднаний з кількома іншими установами в Інститут кліматично орієнтованого сільського господарства НААН). Українські селекціонери створили два перших вітчизняних сорти культури: Підозерський 4, призначений для вирощування без використання зрошування, і Дніпровський 5, виведений для використання в умовах зрошення.

Також наші вчені довели, що вирощувати культуру можна набагато безпечніше для людей і довкілля, ніж це роблять в багатьох інших регіонах світу. Адже в умовах українського Півдня вона потребує значно менше пестицидів, добрив і води, ніж, скажімо, в Середній Азії.

Бавовник цікавий не лише своєю основною продукцією – волокном для виробництва ниток, тканин, вати тощо. Він дає також технічну олію з насіння, після виробництва якої ще й залишається макуха – цінний корм для сільськогосподарських тварин.

А в нинішніх умовах російського вторгнення культура може також послужити справі оборони нашої держави, адже з її волокна виробляють компонент для виготовлення пороху. Причому, для потреб військової промисловості підходить і короткий пух, який зазвичай не використовують для інших потреб, тож він фактично є відходом.

За оцінками науковців, українському ВПК потрібно 10 тисяч тонн бавовняної целюлози на рік. Щоб отримати відповідну кількість сировини, необхідно засіяти бавовником 30 тисяч гектарів, якщо вирощувати його без поливу, або близько 15 тисяч гектарів на зрошуваних землях. І в Одеській області готові відвести такі площі під культуру.

Утім, хоча є земля, технології й бажання для вирощування бавовника, існують і перепони. В Одеській ОДА нагадали, що зараз в Україні реєстрація прав на сорти цієї культури триває 2–3 роки, крім того, заборонено реєструвати генетично модифіковані сорти. Нині вже підготовлені законопроєкти, які скорочують процедуру реєстрації до місяця, а також знімають заборону на ГМО варіанти. Комітет Верховної Ради з питань аграрної та земельної політики їх вже підтримав та рекомендував до розгляду в парламенті.

Отже, якщо народні депутати оперативно проголосують за такі зміни в законодавстві, аграрії встигнуть посіяти бавовник вже під час весняної посівної кампанії, яка триває зараз. А за кілька місяців можна буде збирати й перший врожай стратегічної сировини.

Також є й плани будівництва заводу з виробництва сирцю початковою потужністю 1500 тонн продукції на рік. За кілька років потужність можна буде поступово збільшити до 6000 тонн. Інвестиції, які стане можливим залучити в завод у разі прийняття законопроєкту, становитимуть від 30 до 50 мільйонів доларів США.

Таким чином, Україна має всі передумови для того, щоб відродити галузь, яка раніше вже довела свою життєздатність і ефективність на території нашої країни. І послужить вона не лише економіці, а й зробить свій внесок у майбутню перемогу.

В Україні продовжують розвивати виробництво паперу з опалого листя. Цими днями засновники проєкту оголосили, що інвестують у нього півмільйона євро.

Перші успіхи та невдачі

У 2016 році учень звичайної школи в закарпатському селі Валентин Фречка почав шукати спосіб збереження лісів від вирубування, яке значною мірою відбувається через заготівлю сировини для паперового виробництва. Приблизно за рік праці у шкільній лабораторії йому вдалося створити метод отримання паперу з опалого листя й представити його на кількох конкурсах, де проєкт кожного разу привертав увагу і отримував нагороди.

Після закінчення школи Валентин провів досліди на виробництві, завершив розробку технології та отримав на неї патент. А у 2021 році з’явилися перші покупці незвичайного паперу та кількох видів упаковки з нього. Протягом того року було вироблено 50 тонн продукції.

Утім, чимало цікавих стартапів припиняють свій розвиток на етапі експериментів чи випуску перших партій продукції. Адже для промислового виробництва потрібні кошти, команда і успішний менеджмент. А винахідники найчастіше нічого з переліченого не мають, та й хист до менеджменту їм притаманний досить рідко.

Могла залишитися нереалізованою до кінця й ідея виробництва паперу з опалого листя. В якийсь момент, невдовзі після першого успіху, створене Валентином Фречком ТОВ «Науково-виробниче підприємство RE-leaf TECHNOLOGY» залишилося без усього необхідного – інвестицій, виробництва і менеджменту. Тоді винахідник вирішив його «перезавантажити». Доленосним виявилося знайомство із Олександром Соболенком – серійним підприємцем, який заснував уже кілька компаній у сфері циркулярної економіки.

Перезавантаження з прицілом на Європу

Валентин Фречко і Олександр Соболенко стали засновниками нової компанії Releaf Paper. Олександр в цьому тандемі відповідає за менеджмент і є генеральним директором, а Валентин працює над питаннями технології виробництва і обіймає посаду технічного директора. Обидва співзасновники мають майже рівні частки в компанії, але контрольний пакет все ж залишається за Валентином.

Перезавантаження стартувало восени 2021 року, а вже за кілька місяців в Україні розпочалася повномасштабна війна. Це стало однією з причин перебазування стартапу за кордон, утім – не єдиною.

На жаль, в нашій країні екологічна продукція підприємців-новаторів виявилася цікавою лише для певної кількості дрібних замовників. Великі українські компанії зазвичай шукають не екологічних, а дешевих рішень. Проте, папір з опалого листя – це не щось таке, що нічого не коштує. Хоча сировина фактично безплатна, виробництво складається з кількох етапів і вимагає вкладень. Та й загалом у світі «зелені» технології коштують дорожче – як у прямому, так і в переносному значенні. Але вітчизняні споживачі – хоч підприємства, хоч пересічні громадяни – здебільшого не готові доплачувати за те, що певний продукт допомагає зберігати природу.

За досвідом засновників стартапу, поки що не дуже цікавляться екологічним папером та пакуванням і у східній частині Євросоюзу, наприклад, у Польщі й Чехії, а також і у США. Тут теж більше звертають увагу на ціну.

А от західноєвропейські та північноєвропейські країни стартап оцінили гідно. За словами Олександра Соболенка, до третини споживачів там звертають увагу на те, в що запакована продукція, яку вони купують. А відповідно до деяких досліджень, кількість покупців, для яких екологічність упакування має значення, в окремих країнах доходить до 54%. Навіть перші достатньо великі замовлення ще в 2021 році зробили компанії, які походять із Західної Європи чи мають там свої офіси, серед яких L’Oreal, Samsung, Weleda та інші.

Отже, цілком логічним стало рішення переїжджати в Європу. Головну компанію Releaf Paper зареєстрували у Франції, працюють її представники і в інших країнах.

Відрізняючись від конкурентів

Але споживачам на європейському ринку потрібно було показати, чим папір українських підприємців відрізняється від продукції конкурентів. Адже в Європі є невеликі фірми, які теж використовують у виробництві пакувальних матеріалів солому, траву та іншу природну сировину. Однак її в масу для виготовлення паперу додають лише в невеликій кількості, десь 5%. Решта – целюлоза з деревини. Тож вберегти ліси від вирубування такий матеріал не дуже допоможе. Тоді як технологія Валентина Фречка дозволяє повністю обходитися самим лише опалим листям.

До того ж, і збирають листя не в лісах. Адже вилучати його з природи теж не годиться. Листяний опад дуже важливий: в ньому зимує і живиться чимало різних тварин, з нього утворюється гумус, він запобігає підмерзанню коріння дерев тощо.

Інша справа – міста. Хоча чимало екологів радять не вилучати опале листя з парків, все ж найчастіше його прибирають. І не лише через те, що працівники комунальних служб вважають, що за відсутності листя під деревами насадження мають охайніший вигляд. На жаль, у ньому можуть зимувати шкідники й накопичуватися збудники захворювань рослин. Якщо в лісі, де існує біологічна рівновага, вони зазвичай не несуть великої загрози, то в культурних насадженнях ситуація легко може вийти з-під контролю. Тож листя в парках збирають і вивозять.

Зрозуміло, що з опалого листя можна зробити компост. Утім, найчастіше його продовжують спалювати або просто викидати на сміттєзвалища. Але для виробництва паперу таке «сміття» – потужне джерело сировини. Лише в Києві щороку утворюється 270 тисяч тонн листя. Для того, щоб виробити 1 тонну паперу, потрібно 2,3 тонни листяного опаду. Якщо зважати на те, що його восени прибирають в кожному місті, і не лише в Україні, сировинну базу можна вважати практично невичерпною.

Водночас, для виробництва 1 тонни целюлози за традиційною технологію потрібно зрубати 17 дерев. Тож необхідність відмови від старих методів на користь більш екологічних є очевидною. Таку думку і взялися доносити до споживачів Європи і світу представники Releaf Paper, для чого активно беруть участь у різноманітних виставках і конкурсах. І постійно в них перебувають в центрі уваги та перемагають.

Визнання та інвестиції

Восени 2023 року компанія була визнана найвідомішим у світі «зеленим» українським стартапом і була внесена до звіту Українського фонду стартапів, Techosystem та Міністерства цифрової трансформації України «Перспективні українські стартапи». В грудні Releaf Paper увійшов до престижного списку Forbes Україна «25 найперспективніших стартапів». А в січні нинішнього року компанія увійшла до двадцятки кращих фіналістів премії Green Alley Award і має непогані шанси на перемогу.

Успішна участь у конкурсах і рейтингах приносить не лише славу. Бренд стає все більш впізнаваним, попит на його продукцію зростає, а відповідно збільшується й дохід. Крім того, стає більше шансів отримати гранти й інвестиції.

Так, одна з важливих подій в історії стартапу – перемога в програмі EIC Accelerator 2022, організованій Європейською Комісією. Щороку заявки на участь у програмі подають тисячі малих і середніх підприємств та стартапів з усього ЄС. Але тільки 1–1,5% стають її переможцями й отримують фінансування.

Процес відбору тривав сім місяців, і зрештою Releaf Papeр зміг обійти понад 6,5 тисячі конкурентів. Єврокомісія визнала його однією з найбільш інноваційних компаній Європи з високим потенціалом розвитку, завдяки чому він отримав грант від ЄС на будівництво целюлозної фабрики в розмірі 2,5 мільйона євро на умовах співфінансування. Тобто, ще 1 мільйон євро стартап повинен вкласти із власних коштів або отримати в кредит чи від інших інвесторів. Нове виробництво має запрацювати у Франції, орієнтовно до 2025 року.

Releaf Papeр має й попереднє погодження від Єврокомісії щодо подальших інвестицій. У 2025 році вони мають досягти 16 мільйонів євро, половину з яких надасть Єврокомісія і ще стільки ж – запропонований компаніює співінвестор. Витратити отримані кошти засновники збираються на розширення виробництва, що вже існує, і на створення нових потужностей у різних країнах.

Не забувати про Україну та йти до мети

Попри успіхи на європейських теренах, засновники компанії не забувають і про Україну та сподіваються на подальший розвиток проєкту на батьківщині. Фірма RE-leaf TECHNOLOGY, як і раніше, зареєстрована і діє. Утім, власної фабрики поки що не має та працює на обладнанні інших підприємців. Але цими днями Олександр Соболенко повідомив, що планує інвестувати в Україні 500 тисяч євро в переробку опалого листя на целюлозу.

Втілення проєкту розпочнеться в другій половині 2024 року, а вже до кінця року має бути реалізовано перший етап виробництва. Якщо все відбуватиметься, як заплановано, то потім в проєкт вкладуть ще 5 мільйонів євро, побудувавши вже не окрему установку, а целюлозну фабрику з потужністю переробки 25 тисяч тонн опалого листя на рік.

Крім того, в нинішньому році компанія збирається збільшити продажі на українському ринку готової продукції – картонних коробок, паперових пакетів, пакувального паперу та блокнотів. На щастя, екологічні тренди стають все помітнішими і в нашій країні, тож збільшення попиту на дружнє до природи упакування – лише справа часу.

Звісно, мета будь-якого виробництва – отримання прибутку. Поки що компанія перебуває на тому етапі, коли більше вкладає у розвиток. Однак співзасновники впевнені, що вже найближчими роками доходи перевершать затрати. Продавати збираються не лише папір і упаковку. Основною продукцією створених ними підприємств має стати целюлоза, яку купують інші компанії для подальшого виготовлення кінцевого продукту – паперу, картону та виробів з них. За словами Олександра Соболенка, одна целюлозна фабрика може дати понад 10 мільйонів євро щорічного доходу. І з кожним черговим успішним кроком до мети стає все ближче.

А разом з тим наближається і втілення мрії Валентина Фречки про те, щоб ліси не знищували задля виробництва паперу.

– Ми, як ніколи, наблизилися до нашої мети, – говорить винахідник. – Коли всі говорять про зменшення вуглецевого сліду, вирубку лісів та зупинення екологічної катастрофи, ми робимо реальні кроки для революції в паперовій галузі.

Залишається тільки побажати проєкту, який розпочався колись у шкільній лабораторії, якнайшвидше досягти поставлених цілей і стати потужним гравцем на міжнародному ринку, вкотре довівши, що Україна має талановитих винахідників та підприємців світового рівня.

Фермер зі США встановив новий світовий рекорд врожайності кукурудзи. Про це повідомляє видання Successful Farming.

623,8439 бушеля на акр – саме таким є новий світовий рекорд врожайності зерна кукурудзи. Якщо перевести цю міру ваги, якою послуговуються американські аграрії, в звичну для нас, вийде трохи більше ніж 39,115 тонни з гектара. Фантастичне досягнення, з точки зору пересічного фермера.

А встановив рекорд Девід Хула зі штату Вірджинія. Це робить його не лише світовим рекордсменом, а також переможцем Національного конкурсу врожайності кукурудзи 2023 року, спонсором якого є Національна асоціація виробників кукурудзи (NCGA).

Це вже не перша перемога Девіда. Він сам, його брат Джонні та син Крейг, починаючи з 2012 року, регулярно стають лідерами у змаганнях з вирощування кукурудзи на зерно. На їх рахунку – 10 перших місць, п’ять – других і одне – третє. Причому, Девід ставав переможцем вісім разів і п’ять з них – зі світовими рекордами.

Нове досягнення перевершує попередній рекорд Девіда Хули, встановлений у 2019 році, коли фермер зібрав 38,63 тонни зерна з гектара.

Надзвичайний врожай вирощений на зрошувальних площах з використанням технології strip-till. Тут був посіяний гібрид Pioneer P14830VYHR – новинка компанії, яку лише починають вирощувати в США. Чотири попередні рекорди Девіда Хули також пов’язані з посівним матеріалом від Pioneer. Тоді фермер вирощував гібрид P1197, який завдяки своїм видатним характеристикам тримається на американському ринку насіння кукурудзи вже два десятиліття.

На своїх полях Девід, Джонні й Крейг Хула експериментують з рядом технологій вирощування кукурудзи, в тому числі – використовуючи різні системи обробітку ґрунту. В їх арсеналі – strip-till, no-till, minimum-till, mulch-till тощо. Майже всі рекорди встановлені на поливних площах.

До речі, найвище досягнення, отримане в США без використання зрошення, становить 30,9 т/га. Рекорд, встановлений 2022 року, належить фермеру Расселу Хендріку з Північної Кароліни.

Національний конкурс врожайності кукурудзи NCGA провела вже в 59 раз. В нинішньому році було подано майже 7000 заявок на участь у ньому від фермерів з 46 штатів.

– З року в рік Національний конкурс врожайності кукурудзи залишається найпопулярнішою програмою для членів NCGA, – говорить президент NCGA Гарольд Волле. – Це можливість для фермерів з усієї країни випробувати свої навички та продемонструвати справжню майстерність, необхідну для успішного вирощування врожаю кукурудзи. А агрономічні дані, які ми щороку отримуємо в процесі конкурсу, допомагають накопичити цінну інформацію для майбутнього успіху.

Серед найсмачніших та найкорисніших продуктів, які ми споживаємо, ягодам цілком справедливо належить одне з почесних місць. Саме так ми зазвичай називаємо дрібні плоди багатьох чагарників, трав’янистих рослин та деяких дерев. Проте науковці категорично не згодні з простими споживачами щодо використання цієї назви для означення значної частини таких плодів. Адже не всі вони є ягодами, хоч і схожі на них.

Характерні ознаки ягід

Якщо поставитись до питання науково, то ягодами є лише плоди зі щільною шкіркою (екзокарпієм) та соковитою внутрішньою частиною (мезокарпієм та ендокарпієм), у якій зазвичай знаходиться насіння. Формуються вони із зав’язі.

Тут важливо знати, із чого утворюється та чи інша частина плоду. Так, зовнішня оболонка – екзокарпій формується переважно із зав’язі. Іноді у її формуванні беруть участь також інші частини квітки, наприклад, чашечка. Результатом є добре помітна шкірка, що складається з одного-двох шарів клітин із досить товстими стінками, завдяки чому вона може виконувати важливу функцію – захисну – для ніжнішого вмісту плоду. Зовні оболонка зазвичай покрита кутикулою – воскоподібною речовиною, що створює додатковий захист від забруднень, надмірного змочування, проникнення патогенних мікроорганізмів тощо.

Внутрішня частина ягоди, яка безпосередньо оточує насіння, має назву ендокарпій. Між нею та екзокарпієм знаходиться мезокарпій. Ендокарпій та мезокарпій утворюються з різних шарів клітин плодолистка.

У ягід обидві внутрішні частини соковиті і мало відрізняються одна від одної або й зовсім не відрізняються, через що деякі ботаніки вважають, що даний тип плодів позбавлений ендокарпія.

Ягода може розвиватись із зав’язей різних типів – як верхньої, так і нижньої. Плід, що утворився з останньої, можна відрізнити за своєрідним «чубчиком» на верхівці, що складається із залишків висохлої оцвітини.

Якщо зав’язь рослини була багатогніздною, то і ягода буде багатогніздною.

Усередині ягоди може знаходитись різна кількість насінин, але найчастіше такі плоди багатонасінні.

Виходячи з наведеного вище опису можна зрозуміти, плоди яких культурних рослин є справжніми ягодами.

Ягоди – без жодних сумнівів

Еталонні плоди такого типу мають рослини родини Аґрусові: аґрус, чорна смородина, порічки, йошта, які вирощують як ягідні культури, а також численні дикі та декоративні види та гібриди. Ягода смородини або аґрусу має характерну будову: щільна шкірка оточує соковиту м’якоть, усередині якої знаходиться від 2 до приблизно 40 насінин, залежно від виду та сорту.

Звісно, неможливо переплутати з іншими типами плодів ягоди винограду – рослини родини Виноградові. Точніше, рослин: у сімействі кілька родів і безліч видів. Плоди кількох одомашнених видів ми знаємо під назвою «виноградна ягода», «виноградина» або просто «виноград». Вони також мають щільну шкірку з вираженим восковим нальотом навколо соковитої м’якоті з одним або кількома твердими насінинами.

Типовими ягодами є плоди багатьох видів родини Пасльонові, зокрема і їстівні. Щоправда, споживачі найчастіше цього не підозрюють та зазвичай вважають овочами. Але плід томату, який ми так і називаємо – томат або помідор, це насправді багатогніздна ягода, що містить численне насіння.

Ягодою є плід баклажану. Хоча зовні він зовсім не схожий на плід смородини чи навіть томату, його будова є характерною для ягід.

А ось плоди пасльону чорного й виведеного Лютером Бербанком гібридного пасльону санберрі не викликають жодних сумнівів у тому, що вони – ягоди. І цілком їстівні, хоча в нас не здобули особливої популярності.

Є в родині й рослина з вкрай оригінальними плодами – фізаліс. Його ягода нагадує мініатюрний круглий помідор. Але від сторонніх очей вона прихована оболонкою або чохлом у формі помаранчевого китайського ліхтарика (до речі, саме так звучить одна з народних назв фізалісу звичайного). Оболонка складається зі зрощених чашолистків, які в міру дозрівання, а потім – висихання на дотик все більше нагадують папір. Коли восени, під впливом різних факторів навколишнього середовища, м’які тканини чохлика руйнуються, залишається своєрідний каркас із жилок. Він продовжує огортати ягоду, надаючи їй ще більш химерного вигляду.

Завдяки ягодам-ліхтарикам фізаліс звичайний часто вирощують як декоративну рослину. А плоди фізалісу мексиканського, фізалісу суничного та фізалісу перуанського є їстівними. В Америці вони вже давно стали досить популярними овочевими рослинами, тоді як на нашому континенті фізаліс зустрічається здебільшого на грядках городників-ентузіастів.

Ягодами є їстівні плоди багатьох рослин родини Вересові – брусниці, лохини, чорниці, журавлини, водянки. Називаючи їх так, можна не боятися помилитись.

У парках, садах, а часом і в дикій природі можна зустріти чагарник барбарис, який привабливо виглядає протягом усього року, але особливо – восени, коли його листя забарвлюється в червоні та жовті відтінки. Декоративності йому надають і плоди – їстівні червоні ягоди, зібрані в китиці.

Оригінальні «пухнасті» ківі – плоди актинідії китайської та актинідії делікатесної з родини Актинідієві – теж ягоди. Якщо придивитися до ківі уважніше, то можна помітити, що вони справді схожі на гігантські плоди аґрусу, тільки з більш щільною та опушеною шкіркою.

Банан і зовсім мало хто може запідозрити у приналежності до ягод. Звісно, крім ботаніків. А вони стверджують, що це саме так. Плід рослини банан покритий щільною товстою шкіркою, всередині якої знаходиться однорідна м’якоть з дрібним насінням. Загалом, у такому описі можна впізнати ягоду.

Мабуть, для багатьох буде відкриттям, що такий самий тип плоду має і авокадо. Невже можна назвати ягодою плід, зовні схожий на грушу, всередині наповнений зовсім не солодкою жирною масою, та ще й з величезною кісточкою? Але вчені, дослідивши авокадо, зробили саме такий висновок.

Загалом серед екзотичних плодів, які все частіше можна зустріти в магазинах, що знаходяться далеко від субтропічних, тропічних та екваторіальних садів, ягід чимало. Наприклад, такою є популярна хурма, яку споживачі та кулінари зараховують до фруктів через деяку зовнішню схожість з яблуками. На відміну від неї, ще один досить популярний субтропічний плід – фейхоа має типовий «ягідний» вигляд.

Красивий ребристий плід карамболи, що нагадує на поперечному розрізі зірку, через що його часто використовують для прикрашання коктейлів, також є ягодою.

Чимало «екзотики» у сімействі Пасльонові. Наприклад, пепіно й наранхіла є родичами томатів та баклажанів і, звичайно ж, їх плоди – справжні ягоди. Щоправда, через незвичайний зовнішній вигляд і смак іноді важко зрозуміти це відразу.

Скажімо, плоди пепіно, які можуть важити до 400 г, називають ще динною грушею чи солодким огірком. Назви говорять самі за себе, вказуючи на форму та смак американських ягід.

А плоди ще одного представника пасльонів Південної Америки – наранхіли – хоч і схожі на невеликі помідори, за смаком нагадують ананас, маракуйю чи полуницю. Через що місцеві жителі вважають їх, як ви вже здогадалися, фруктами.

І як же не згадати про кавове дерево – рослину, що забезпечує всю нашу планету найпопулярнішим напоєм! Його плоди є справжніми ягодами. Вони мають яскраво-червоний колір і дозрівають протягом 3–4 місяців. Усередині знаходиться тонкий шар м’якоті, що оточує від 1 до 3 насінин зеленого, жовтого або сірого відтінку. Вони й перетворюються потім на смачні еспресо, американо, флет уайт та інші численні різновиди кави.

Можна додати, що ягоди зазвичай розташовуються на рослинах поодинці. Звичайно, вони можуть входити до складу китиць, як, наприклад, у винограду, смородини чи томатів, або густо обсипати гілки, як у кави. Але навіть у таких випадках не зростаються між собою та не мають загальної оболонки. Хоча трапляються й рідкісні винятки.

Так, цукрове яблуко, що утворюється на однойменному тропічному дереві, яке має ще другу назву – аннона луската, є складним плодом. Складається він із безлічі ягід, що зрослися між собою. Запідозрити походження плоду можна за наявності часточок, заповнених м’якоттю, кожна з яких містить одну насінину. На сегменти розділена і шкірка. Але все-таки з повною впевненістю сказати, що часточки є видозміненими ягодами, змогли тільки ботаніки, що вивчали цукрове яблуко.

Не ягоди, хоча схожі

Уважний читач уже помітив, що серед згаданих вище плодів немає цілого ряду дуже смачних та популярних, які кулінари та рядові споживачі також вважають ягодами. І це не випадково, тому що насправді вони не є ними.

Одними з перших при слові «ягода» ми згадуємо, звісно ж, суницю, малину, вишню, черешню тощо. Але в ботаніків щодо них інша думка.

Так, чимало «ягід» згідно з наукою належать до іншого типу плодів, який називається кістянкою.

Шари, з яких складається кістянка, різко відрізняються один від одного. У них є щільна шкірка – екзокарпій, що оточує м’ясистий мезокарпій, усередині якого знаходиться так звана кісточка. Остання має характерну будову: її тверда частина утворена здерев’янілим (рідше – шкірястим) ендокарпієм, функція якого полягає в захисті насіння.

Костянка буває соковитою, як це зазначалось вище, або сухою, у якої мезокарпій є шкірястим чи волокнистим. Приклади сухої кістянки – волоський горіх і кокос.

До соковитих кістянок належать плоди вишні, черешні, сливи, абрикоси, персика, черемхи, оливи, калини, кизилу, бузини, бирючини, унабі (зізіфуса) тощо.

На відміну від ягід, кістянки часто зростаються між собою, утворюючи багатокістянку. Такий тип плоду можна побачити, наприклад, у малини звичайної та арктичної, ожини сизої та несійської, морошки, костяниці.

Кількість кістянок, що зрослися, може бути різною. У малини та ожини вона досягає кількох десятків, а у костяниці – не більше п’яти штук.

Всередині кожного з мініатюрних плодиків, що утворюють багатокістянку, є крихітна тверда кісточка.

Хоча кістянки і зростаються між собою, кожна з них окремо кріпиться до плодоніжки. Це добре помітно у малини. Її стигла багатокістянка легко знімається з конічної плодоніжки цілком. Але якщо спробувати зірвати недозрілу малину, то вона або відірветься від гілки разом із плодоніжкою, або «зламається», і частина кістянок залишиться на місці.

На сухих схилах ярів і на пустирях часто можна побачити лох вузьколистий – рослину з родини Маслинкові. Його сріблясті плоди нагадують невеликі маслини, через що і саму рослину називають ще й маслинкою. Але якщо у справжньої маслини, або оливкового дерева, з родини Маслинові, плід – кістянка, то у лоха він має особливу назву сфалерокарпій.

Сфалерокарпій (інакше – несправжня кістянка або лохоплідник) формується з квіткової трубки. Її зовнішня частина утворює м’якоть, а внутрішня – кісточку. А навколоплідник, що розвивається зі стінки зав’язі, – тонкий, у вигляді плівки, і майже непомітний (у ягід і кістянок навколоплідник соковитий).

Такий сфалерокарпій, як у лоха, називають кістянкоподібним.

Є ще ягодоподібний сфалерокарпій. У нього соковита м’якоть, а тверда оболонка кісточки утворюється із насіннєвої шкірки. Незважаючи на складну назву, рослини з даним типом плодів добре відомі садівникам і споживачам: саме ягодоподібні сфалерокарпії, а не ягоди, утворюються на обліписі, що теж є представником родини Маслинкові.

Звісно, ми не забули і про суницю. Її складний плід із наукового погляду теж не є ягодою. Ботаніки називають його багатогорішком, несправжньою ягодою, фрагою чи суничиною. У його формуванні бере участь не лише зав’язь. Яскраве соковите утворення, яким усі ми із задоволенням ласуємо на початку літа, є квітколожем, що розрослося. На його поверхні знаходиться безліч однонасінних дрібних плодиків з дерев’янистим оплоднем – горішків.

Складний плід шипшини також є багатогорішком, хоча зовсім не схожий на суницю. Він утворюється з так званого гіпантія – частини квітки, що складається з розширеного квітколожа і квіткової трубки, що зрослася з ним. Усередині гіпантія розвиваються численні горішки.

Тобто, плід суниці розвивається з опуклого квітколожа, а шипшини – з увігнутого. Такий тип багатогорішка, як у шипшини, називається цинародієм.

Схожими на ягоди є також плоди глоду, горобини, мушмули, аронії, піраканти. Але ось сюрприз: ботаніки називають їх яблуками чи яблучками. Їхня будова дійсно аналогічна до будови плодів яблунь і груш.

Яблуко розвивається з нижньої зав’язі. Його шкірка – екзокарпій – утворена гіпантієм. На частині плода, що знаходиться з протилежного до плодоніжки боку, можна побачити залишки тичинкових ниток та чашолистків. Внутрішня частина яблука з насінням, оточена жорсткою плівкою – це насіннєва камера, утворена з плодолистків. Між нею та шкіркою розташований рихлий мезокарпій.

Винними ягодами за старих часів називали супліддя інжиру. Але насправді до ягід вони не мають жодного стосунку. 

Інжирові властивий дуже незвичний спосіб розмноження. На його генеративних пагонах з’являються округлі утворення, сформовані з розрослої осі суцвіття. Кожне таке утворення є суцвіттям та має всередині камеру, в якій «заховані» квіти. Суцвіття бувають двох типів – фіги та капріфіги. З перших розвиваються жіночі квіти, з других – чоловічі. 

Із зав’язей жіночих квіток формуються численні плоди-горішки. А видозмінена вісь суцвіття, що їх оточує, розростається ще більше й перетворюється на соковите супліддя, яке теж називають фігою або сиконієм.

Досі йшлося про покритонасінні рослини. Але плоди, схожі на ягоди, зустрічаються і в голонасінних, хоча й рідко.

До прикладу, назва хвойної рослини тису ягідного є досить промовистою. Проте його плоди не є справжніми ягодами, та й плодами, власне, також. Насіння рослини оточує яскравий м’ясистий аріллус, або принасінник, що є виростом сім’яніжки.

До речі, аріллуси зустрічаються і в деяких квіткових рослин. Яскравий приклад – принасінник бруслини.

Плоди ще одного представника хвойних – ялівцю – у кулінарії відомі як ягоди. Але ботаніки називають їх шишкоягодами, оскільки вони є шишками, що лише зовні нагадують ягоди.

Чи то ягода чи то ні

Трапляються рослини, плоди яких за більшістю ознак начебто можна назвати ягодами, але ботаніки не поспішають це робити.

Наприклад, зараз поширена думка, що кавун – найбільша ягода у світі. За своєю структурою і способом утворення такий плід дійсно має всі ознаки ягоди. Та є в нього й відмінності.

Кавун має дуже жорсткий зовнішній шар – екзокарпій. А найсоковитіший шар у нього – ендокарпій, тоді як у ягід найчастіше – мезокарпій. Також усередині кавуна значно більше насіння. Такі відмінності дозволили виділити плоди кавуна та інших рослин родини Гарбузові – гарбуза, дині, огірка – в окремий тип, який назвали гарбузиною.

Цікаво, що окремі дослідники зараховують до гарбузин плоди… банана, які, як ми вже з’ясували, більшість ботаніків вважають ягодами.

Важко однозначно сказати, до якого типу належать супліддя шовковиці, які споживачі зазвичай називають ягодами. Зовні вони дуже схожі на малину чи ожину. І багато ботаніків також відносять їх до багатокістянок, але є і вчені, не згодні з ними. Вони вважають, що супліддя шовковиці утворені сім’янками або горішками з соковитими оплоднями, що розрослися, або оцвітиною.

Плід гранатового дерева в одних варіантах класифікації називають ягодою, в інших – коробочкою. Але більшість учених сходиться на думці, що його потрібно відносити до окремого типу – гранатини.

До ягодоподібних відносять плоди цитрусових – підтриби рослин підродини Помаранчеві родини Рутові.

У 1860-х роках з’явилася перша класифікація родини, створена англійськими ботаніками Джорджем Бентамом та Вільямом Гуккером. У ній вони зазначили, що плоди цитрусових є ягодами.

Сучасні вчені знайшли у плодів підродини Помаранчеві ряд відмінностей від ягід, які дозволили виділити їх у особливий тип – померанець, або помаранч, або гесперидій. Такі плоди мають лимон, мандарин, цитрон, мурайя тощо.

Хоча більшість ягід і подібних до них плодів виглядають вкрай привабливо, на жаль, далеко не всі вони їстівні. Наприклад, отруйні ягоди картоплі, пасльону солодко-гіркого, воронячого ока чотирилистого, сніжноягідника, конвалії та інших. Про найбільш небезпечні плоди, які зустрічаються в дикій природі або дозрівають на деяких декоративних рослинах, можна почитати тут. 

Можливо, хтось запитає, у чому сенс такого поділу на типи? Чи не однаково, є вишня ягодою або кістянкою? Аби була смачною. І вже точно ніхто, знайомий з класифікацією плодів, не буде просити у бабусі, що продає обліпиху на ринку, насипати склянку ягодоподібних сфалерокарпіїв.

Та будь-які знання є важливими. Науковці, що вивчають будову плодів, у подальшому використовують результати досліджень для уточнення належності певних видів рослин до того чи іншого роду, родини, ряду, класу. Агрономам і садівникам такі знання допоможуть краще організувати полив, підживлення та інші дії для догляду за культурами.

А пересічні споживачі можуть щонайменше збагатити свої знання з ботаніки. Адже світ рослин значно складніший та цікавіший, ніж ми звикли думати.

Науковці шукають дієвих альтернатив хімічним засобам захисту рослин, намагаючись замінити їх на безпечніші для людей і довкілля біологічні препарати. Нещодавно німецькі дослідники запропонували використовувати один із видів цукрів замість гліфосату. Про це повідомляє видання Agrarheute.

Про заборону гербіцидів, в яких діючою речовиною є гліфосат, у багатьох країнах говорять давно. Тривалий час гліфосат вважали одним із найбезпечніших хімікатів для знищення бур’янів. Але потім почали з’являтися повідомлення про його канцерогенну дію. Так, у 2015 році відповідну заяву зробила Міжнародна агенція досліджень раку Всесвітньої організації охорони здоров’я.

Не всі науковці згодні з висновками фахівців ВООЗ. Зокрема, Європейська агенція з безпеки продуктів харчування та Європейська агенція по хімічних реагентах не підтверджують канцерогенної або мутагенної дії речовини. Водночас, є дослідження, які говорять про можливість пошкодження очей внаслідок впливу гліфосату, про його негативну дію стосовно водних організмів тощо.

Не чекаючи на завершення наукових суперечок, у США люди, які вважають, що захворіли внаслідок застосування гербіцидів з гліфосатом, почали звертатися до суду. Протягом кількох років було подано понад 125 тисяч позовів проти концерну Bayer, який випускає гербіцид. Більшість із них вдалося залагодити в досудовому порядку, що обійшлося компанії приблизно в 10 мільярдів доларів. Серед тих справ, які дійшли до судової зали, частину виробник виграв, а частину – програв. Останній суд, що завершився рішенням на користь позивача – онкохворого чоловіка, відбувся зовсім недавно, наприкінці жовтня нинішнього року. І це був третій процес поспіль, який концерн програв.

Самими лише позовами боротьба проти використання гліфосату у світі не обмежилася. Так, в Європейському Союзі було ухвалене рішення про заборону його використання з 2017 року.

Однак заборона так і не почала діяти: спочатку дозвіл на використання гліфосату продовжили на п’ять років, потім – ще на рік. Термін дії останнього дозволу спливав 15 грудня 2023 року. Але 16 листопада більшість країн проголосувала за пропозицію Єврокомісії щодо продовження можливості використання гербіциду в ЄС ще на десятиліття – до 2033 року.

Пояснюють рішення тим, що повна заборона гліфосату просто зараз може призвести до негативних наслідків для європейських фермерів і сільськогосподарської галузі країн ЄС в цілому. Тим більше, що дієвої загальнодоступної альтернативи гліфосату поки що немає.

Один із найбільших противників використання гліфосату – Німеччина, де особливо жорстку позицію має чинний міністр сільського господарства Джем Оздемір. Але й тут немає одностайності. Адже основний виробник гліфосату Bayer – німецький концерн. І водночас в країні є вчені, які працюють над альтернативними варіантами знищення бур’янів.

Нещодавно про вивчення речовини, яка діє аналогічно гліфосату, але не шкодить навколишньому середовищу, повідомила група німецьких науковців з Білефельдського університету прикладних наук і Тюбінгенського університету. Про свої дослідження вчені доповіли під час 63-ї Німецької конференції із захисту рослин в Інституті Юліуса Кюна.

В полі зору дослідників – дезокси-седогептулоза, або 7dSh. Речовина є природним цукром, який виробляє бактерія Synechococcus elongatus. Як засвідчили експерименти, вона діє аналогічно гліфосату, тобто, є інгибітором одного з ключових ферментів рослин. Внаслідок його пригнічення відбувається блокування синтезу ряду необхідних сполук, і рослина гине.

В лабораторії 7dSh проявив себе як ефективний гербіцид, тож дослідники вважають цукор багатообіцяючою екологічною альтернативою гліфосату. Однак поки що їм не вдалося зробити на його основі препарат, придатний для використання в польових умовах.

Виявилося, що молекула 7dSh в ґрунті дуже рухлива і недовговічна. Тому необхідно розробити таку рецептуру, завдяки якій діюча речовина контрольовано вивільнятиметься з препарату протягом визначеного часу і створюватиме в ґрунті концентрацію, вищу за порогове значення. Лише за таких умов використання нового гербіциду буде ефективним.

Вчені сподіваються, що їм вдасться створити гранульований препарат або рідину для оприскування. Зокрема, вже є обнадійливі результати з використанням полімерних біорозкладних капсул.

Загалом у світі чимало лабораторій працюють над створенням нових, більш екологічних ЗЗР – як біологічних, так і синтетичних. Наприклад, польові випробування препарату, який має стати наступником гліфосату, проходять у Bayer. Засіб проти бур’янів із зовсім новим механізмом дії розробляє концерн BASF. А канадська компанія MustGrow випробовує біогербіцид, зроблений з речовини, яку виділили з рослин гірчиці.

Можливо, вже невдовзі у Польщі не можна буде купити живу рибу. Про це пишуть польські ЗМІ.

Короп – традиційна риба для різдвяних страв у Польщі. Напередодні зимових свят його продають у великій кількості. Зазвичай, це жива риба. Але, схоже, така практика незабаром може закінчитися.

Зоозахисники вважають, що риба, куплена живою, згодом зазнає непотрібних страждань. Адже пересічні споживачі не знають, як її правильно умертвити. Іноді, шкодуючи риб або бажаючи довше зберегти свіжими, вони залишають їх плавати у ванні протягом кількох днів, що лише продовжує повільне вмирання.

Виправити ситуацію вирішили парламентарі. Так, група депутатів із Громадянської коаліції підготувала законопроект про заборону продажу живої риби.

– Світ змінюється, і найкраща ідея – та, для якої настав час, – каже депутатка з Громадянської коаліції, член Парламентської групи друзів тварин Катажина Пекарська. – Якщо подивитися на опитування громадської думки, настав час заборонити продаж живого коропа.

За її словами, у живому вигляді можна буде купити лише мальків та акваріумних рибок.

Тих же коропів, звісно, продаватимуть і надалі. Якщо на продаж їх привезуть живими, то покупець зможе вибрати екземпляр, що сподобався. Але забрати рибу буде можливо лише після того, як її в місці покупки найбільш швидким і гуманним способом умертвить спеціально навчена людина.

Таким чином, найближче Різдво може стати останнім, коли у ваннах у поляків плавають живі коропи.

Фермер з Вінницької області проводить експерименти з незвичним для України видом горіхових дерев і вже готовий до масштабного вирощування.

Останніми роками українські аграрії все активніше розвивають горіховий бізнес. Сприяє такій роботі й підтримка держави: з 2018 до середини 2023 року завдяки грантовим урядовим програмам в країні створено понад 5,6 тис. га горіхових садів.

Найбільше – 85% від загальної площі – садівники закладають насаджень фундука. Утім, є й ентузіасти, які звертають увагу на види, не типові для нашого регіону. Так, фермер з Вінницької області Іван Юкал вже кілька років експериментує з горіхом пекан.

Іван Юкал – аграрій з величезним досвідом: керував колгоспом ще тоді, як існувала така форма господарювання, потім заснував фермерське господарство «Єфрем» і горіховий розплідник «Твій горіх». Зрештою, зосередився саме на горіховому бізнесі, в якому йому допомагає родина.

Сімейна ферма розташована в селі Лісове, що в Жмеринському районі на Вінниччині. В господарстві створені чималі насадження горіхів, переважно – волоських, з яких власники щороку отримують врожай плодів на продаж.

Але Іван Юкал не обмежується лише промисловим садом. Він випробовує і вдосконалює різні системи і методи горіхівництва, вирощує і реалізує саджанці, веде селекційну роботу. Близько трьох десятиліть збирає сорти волоського горіха, які походять з України та інших країн, а також виводить власні. В доробку аграрія десяток нових сортів, три з яких вже офіційно зареєстровані. Працює горіхівник і з фундуком.

А кілька років тому Іван Юкал взявся за вирощування горіха пекан. Цю культуру поки що мало знають в Україні і ще менше – вирощують.

Пекан звичайний – дерево з родини Горіхові. Він є родичем волоського горіха, хоча й не найближчим: ботаніки відносять ці дві рослини до різних родів.

Батьківщиною пекана є Північна Америка, де він поширений в культурі не менше, ніж волоський горіх в Євразії. Найбільші його плантації розташовані в США і Мексиці. Звернули увагу на культуру і аграрії в інших частинах світу. Зараз багато таких горіхів вирощують в Бразилії, Перу, Австралії, Китаї, Південній Африці.

На нашому континенті пекан також прижився. Наприклад, він став звичайною культурою в Ізраїлі. Також зустрічається в садах країн Середньої Азії, на Чорноморському побережжі Кавказу. Скажімо, в Грузії деяким насадженням вже понад сто років. Хоча в цій країні він так і не став настільки ж популярним, як традиційні фундук і волоський горіх.

На території України пекан добре почувається в Криму. Але виявляється, може рости і в інших регіонах нашої країни. Є ентузіасти, які це вже довели, і один з найуспішніших – Іван Юкал.

Пекан зацікавив вінницького фермера через ряд унікальних властивостей його плодів. Горіхи американського дерева стають дедалі затребуванішими в усьому світі завдяки високому вмісту корисних жирів, які, за результатами ряду досліджень, здатні регулювати кількість «поганого» холестерину в крові, запобігаючи інфарктам і інсультам. У 100 г ядер рекордні 72 г таких жирів. Також у ядрах багато вітаміну Е, бета-каротину, селену та інших речовин, що позитивно впливають на здоров’я.

Очевидно, що й продавати такий корисний продукт вигідно. Зараз він коштує в десять разів дорожче, ніж волоські горіхи.

Іван Юкал виважено підійшов до нової справи, замовивши насіння ряду сортів з тих регіонів США, де кліматичні умови схожі на українські. Вони мають ряд характеристик, які дозволяють культивувати пекан в Україні. Дерево стійке до морозів – витримує зниження температури повітря до мінус 30–35 градусів, а також до посухи та впливу потужних вітрів. Зацвітає воно пізніше, ніж волоський горіх, завдяки чому квіти й зав’язі не страждають від весняних приморозків. Культура невибаглива до ґрунтів, витримує короткочасне затоплення водою, її практично не вражають інфекційні захворювання та шкідники. Горіхи пекана мають тонку шкаралупу, тому на ядра припадає близько 60% їх ваги. До того ж, ядра легко відділяються від шкаралупи. Цінниться культура і за красиву, щільну, міцну деревину.

Але є у пекана й особливість, яку в помірному кліматі можна вважати недоліком: його плоди пізно достигають. На батьківщині культури горіхи дозрівають у кінці жовтня, а збирання врожаю розтягується подекуди до квітня. Там, де зими більш суворі, недостиглі плоди можуть загинути, не встигнувши дозріти. Власне, саме це і стримує поширення культури в нашій країні.

Іван Юкал почав закладати великий пекановий сад загальною площею 7,5 га. Шість з них вже засаджено, півтора – на черзі. Тут ростиме понад 2000 дерев, від яких отримуватимуть товарну продукцію. Таким чином, в Україні з’явиться перша промислова плантація.

Горіх пекан поки що залишається екзотичною для нашої країни культурою. Утім, садівник не сумнівається, що з часом він знайде свою нішу у вітчизняному горіхівництві. А вже зараз аграрій готовий запропонувати посадковий матеріал і поділитися досвідом.

Гарбуз Доротка став найбільшим у Польщі, а овоч на ім’я Майкл Джордан побив світовий рекорд.

Осінь – традиційний сезон гарбузів, і не лише на кухні чи святкуванні Хелловіну. Саме о цій порі в багатьох країнах вибирають найбільший такий овоч.

Фестивалі й конкурси гарбузів почали проводити понад 120 років тому. Вага перших овочів-рекордсменів не дотягувала й до 200 кг. Однак зараз плоди вагою понад тонну вже не є рідкістю. Так, у 2016 році світовим переможцем став фермер з Бельгії Матіас Віллємейнс, який виростив гарбуз, що важив 1190 кг.

Рекорд протримався п’ять років та був побитий італійцем Стефано Кутрупі. Його овоч важив 1226 кг. Виявилося, що такого великого гарбуза нема більше не лише в Італії, а й ніде у світі. Тож досягнення було записане до Книги рекордів Гіннеса.

Але рекорд італійця протримався не так довго, як попередній. Нинішньої осені, лише за два роки після тріумфу Стефано Кутрупі, вітання приймав мешканець США Тревіс Гінгер. Американець став переможцем 50-го Чемпіонату світу з вирощування гарбузів, який відбувся в Каліфорнії. Його овоч досягнув ваги 1246,9 кг, що дозволяє щасливому городнику побачити своє ім’я в Книзі рекордів Гіннеса.

Цікаво, що Тревіс Гінгер не є фермером. Він працює викладачем садівництва та ландшафтного дизайну, а городництво для нього – хобі, яке чоловік розвиває у себе на задньому дворі.

Утім, здобувати перемоги на подібних змаганнях – задоволення не з дешевих. Американець витратив на досягнення рекорду близько 15 тисяч доларів. Гроші пішли на догляд за рослиною, зокрема – на добрива й полив. Так, щодня її доводилося поливати більше десяти разів, а також проводити додаткові підживлення.

Щоправда, затрати окупилися: за свою перемогу в конкурсі Тревіс Гінгер отримав грошовий приз у розмірі 30 тисяч доларів. Частину цих коштів він планує витратити на вирощування нового рекордного овоча в наступному році.

Раніше американський вчитель вже отримував на своєму городі величезні плоди. В 2020 році чоловік виростив 1065-кілограмовий гарбуз. А торік він виграв місцевий конкурс з гарбузом вагою 1161 кг. Але до світового рекорду тоді не вистачило більше ніж півцентнера.

Власні рекорди продовжують встановлювати ентузіасти і в інших країнах. В більшості європейських регіонів конкурси овочівників ще не набули такої ж масовості, як у США, однак з кожним роком стають все популярнішими.

Так, у 2023 році гарбуз вагою 907 кг став рекордним плодом у Польщі. Мешканець Підкарпатського воєводства Матеуш Домбровський йшов до такого досягнення майже десятиліття.

– Дев’ятий рік пригод із вирощуванням гігантських гарбузів, незліченні години роботи та підготовки, і нарешті мені це вдалося – мені вдалося встановити новий польський рекорд для гігантських гарбузів, – говорить власник рекорду.

Матеуш Домбровський і раніше представляв гарбузи на конкурсах і отримував перемоги. Однак рекорд своєї країни зміг встановити вперше. Сталося це на конкурсі на найбільший гарбуз, організованому Ботанічним садом Польської академії наук. За своє досягнення переможець був нагороджений грошовим призом в сумі 4 тисячі злотих.

До речі, польський ентузіаст не обмежується вирощуванням лише незвичайних гарбузів. Серед його досягнень – ще один національний рекорд: у 2022 році Матеуш Домбровський зміг виплекати плід томату вагою 3 кг 528 г.

Гарбузи, які досягають таких величезних розмірів, належать до виду гарбуз гігантський (Cucurbita maxima). Вони є звичними для США, Індії, Південної Африки, Південної Америки. В Європі цю рослину теж знають, але масово вирощують переважно в південних регіонах. На решті території, як і в Україні, набагато популярнішим є гарбуз звичайний (Cucurbita pepo). Останній має значно менші плоди. Наприклад, у тій же Польщі рекорд для цього виду становить 75,5 кг, в Україні – на півкілограма більше.

Але й для того, щоб виростити рекордний гарбуз гігантський, треба докласти чимало зусиль. Адже за звичайного догляду рослина дає плоди вагою «лише» до 300–400 кг. Хоча і в такому випадку енергія його зростання вражає: за добу гарбуз може збільшитися на 5–7 кг.

Та якщо такий результат під силу практично кожному вправному городнику, то всіх секретів з вирощування плодів-переможців їх власники не оприлюднюють. Та й узагалі ставляться до своїх «підопічних» по-особливому. Навіть дають їм імена. Наприклад, польський рекордний гарбуз Матеуша Домбровського має ім’я Доротка. А найбільший плід у світі звуть Майкл Джордан. Тревіс Гінгер назвав його так на честь знаменитого баскетболіста, який виступав під 23 номером (що співпадає з останніми цифрами нинішнього року).

– Цей гарбуз звуть Майкл Джордан, тому що зараз 2023 рік, і він – кращий баскетболіст всіх часів. А це має бути кращий гарбуз всіх часів, – пояснює американець.

Попередні гігантські гарбузи Тревіса Гінгера звали Маверік і Тайгер Кінг.

Уряд Нового Південного Уельсу ухвалив рішення про відстріл диких коней, які загрожують місцевим екостистемам. Про це повідомляє низка австралійських ЗМІ.

Кількість диких коней брамбі зростає катастрофічними для австралійської природи темпами. Ці тварини не належать до аборигенних видів континенту: європейські переселенці почали завозити сюди коней в кінці XVIII століття. Пізніше деякі тварини тікали або були відпущені своїми власниками. Серед коней, які отримали волю й здичавіли, були представники різних порід – арабські скакуни, ваговози, поні тощо. В результаті їх схрещування й утворилася популяція коней, які дістали назву «брамбі».

Хоча дикі коні і є своєрідною цікавинкою Австралії і чимало людей вважають їх частиною австралійської культури, більшість науковців з цим не згодна і відносить брамбі до інвазійних тварин. Як і ряд інших чужорідних видів, вони завдають чималої шкоди флорі та фауні континенту. Адже не мають природних ворогів і розмножуються без обмежень.

Як зазначають австралійські екологи, табуни брамбі витоптують унікальну рослинність, водночас сприяючи поширенню менш цінних видів рослин на невластиву для них територію, руйнують водно-болотні угіддя та місця існування рідкісних жаб та ссавіців, залишають без корму кенгуру, валлабі та вомбатів. Крім того, вибігаючи на дороги, вони стають причиною дорожньо-транспортних пригод.

В штаті Новий Південний Уельс велика кількість диких коней зосереджена в Австралійських Альпах і Національному парку Костюшко. Саме їх перебування в останньому викликає найбільше занепокоєння екологів.

Спроби встановити контроль над чисельністю брамбі на заповідній території робили й раніше. Так, ще на початку 2000-х років проводили їх відстріл з вертольотів. Однак таку практику розкритикували зоозахисники, і вбивати коней заборонили. Протягом двох десятиліть їх лише намагалися відловлювати й переселяти чи одомашнювати. Проте, такі заходи виявилися неефективними. Наприклад, з 2021 року вдалося перемістити лише близько 2000 коней. До того ж, ті тварини, яким не вдається знайти нового місця проживання, все одно закінчують своє життя на бійні.

У нинішньому році ситуацію з брамбі науковці прирівняли до екологічної катастрофи, тому влада штату була змушена знову повернутися до дискусії щодо відстрілу диких коней. Зокрема, було проведено опитування місцевих жителів. З 11 тисяч респондентів 87% висловилися за проведення відстрілу з повітря, а 82% сказали, що такий спосіб має стати частиною плану з регулювання чисельності коней.

Зрештою, наприкінці жовтня уряд Нового Південного Уельсу ухвалив рішення щодо відстрілу брамбі з використанням вертольотів.

Міністр навколишнього середовища штату Пенні Шарп визнає, що це непросте рішення, але воно має важливе значення для захисту крихкого природного середовища національного парку.

– У Національному парку Костюшко просто занадто багато диких коней, – говорить вона. – Місцеві види перебувають під загрозою зникнення, і вся екосистема під загрозою.

Чиновниця висловила розуміння того, що рішення влади схвалюють не всі жителі регіону, але воно є необхідним.

– Ніхто не хоче вбивати диких коней, – сказала Пенні Шарп. – Я знаю, що це рішення засмутить деяких членів громади.

За даними обліку, проведеного в листопаді 2022 року, популяція брамбі в Національному парку Костюшко налічувала 18814 особин. Дані нинішнього року ще належить опрацювати. Але вже зрозуміло, що доведеться відстріляти від 15 до 16 тисяч тварин. Адже заплановано зменшити їх кількість до 3000 особин до червня 2027 року. Саме такий розмір популяції, за розрахунками науковців, оптимальний для того, щоб дикі коні не становили загрози місцевим екосистемам.

Паразитичні гриби здатні впливати на комах-господарів та повністю підпорядковувати їх собі. Дослідження таких грибів ще тривають і приносять науковцям все більше дивовижних відкриттів.

Хто не чув про зомбі – мерців, яких оживив могутній чарівник і перетворив їх на виконавців своїх чорних справ? Окрім подібного – класичного – розуміння слова зомбі, фантастичні книжки, серіали, комп’ютерні ігри підкидають ще чимало різних варіацій. А в побуті широко використовують термін «зомбування» для означення людей, які є цілком живими, проте потрапили під вплив політичної пропаганди чи якоїсь деструктивної ідеї і сліпо за нею слідують, зокрема й бездумно виконують накази очільника партії, засновника ідеології, культової особи тощо.

Однак менш відомим є факт, що зомбі можна зустріти не лише у фантастичних творах чи почути про них в переносному значенні, а що вони дійсно існують у природі. Йдеться про комах, заражених певними видами грибів чи інших паразитів, які перетворюють представників ентомофауни на своїх покірних рабів, перевізників і джерело їжі.

Винахідливі кордицепси

У процесі еволюції паразитувати таким незвичним чином навчилися зокрема гриби під загальною назвою кордицепс, які належать до двох родин – Cordycipitaceae та Ophiocordycipitaceae. Глибше занурюватись у класифікацію грибів ми не будемо, оскільки в ній ще й досі тривають зміни та уточнення, внаслідок чого науковці подекуди переносять ті чи інші види кордицепсів до інших родин і родів. Зазначимо лише, що вчені виділяють кілька сотень видів кордицепсів.

Таку назву гриби отримали відповідно до характерного зовнішнього вигляду своїх типових представників, плодові тіла яких нагадують булаву. Латинське слово cordyceps утворене з двох основ, перша з яких, cord, перекладається як «булава», а друга, ceps – це «голова».

Для росту «голови» будь-якому представнику царства грибів потрібно забезпечити певні умови. Щоб спори потрапили в потрібне середовище, гриби виробили різні механізми їх поширення. Найпростішими є варіанти рознесення вітром чи водою. Однак такі способи достатньо ризиковані, адже невідомо, де врешті-решт опиниться спора, і чи буде там достатньо вологи, тепла й поживних речовин. Тому деякі гриби в процесі еволюції винайшли значно ефективніші методи, зокрема й використання інших живих істот.

З погляду пересічної людини, паразитування одних організмів на інших – явище огидне і вкрай небезпечне. Однак у природі воно доволі поширене, а для розвитку біології – цікаве й гідне вивчення. До речі, результатом таких досліджень є не лише суто академічний доробок, а й практична користь. Скажімо, паразитичних комах успішно використовують у сільському господарстві для боротьби зі шкідниками. А наслідком вивчення життєдіяльності різних патогенних грибків є ефективні методи їх знищення.

Ліки, допінг і їжа

Що ж до кордицепсів, то китайська народна медицина здавна використовує деякі їх види як афродизіак та засіб для омолодження. Також вони нібито допомагають протистояти злоякісним пухлинам, лікують кашель різного походження, деякі захворювання серцево-судинної системи, мають антибактріальну дію тощо. Крім того, на початку 1990-х років у застосуванні кордицепса як своєрідного допінгу, що збільшує витривалість і позбавляє втоми, підозрювали двох китайських спортсменів – переможців престижних змагань.

Завдяки таким надзвичайним властивостям препарати з грибів набувають все більшої популярності не лише в Китаї, а й за його межами. Ціна зілля сягає майже космічних висот – відомі випадки, коли за кілограм високоякісного кордицепсу платили 50–100 тисяч доларів.

Зворотнім боком підвищення попиту на цілющий кордицепс є поява його фальсифікату. Недобросовісні ділки пропонують споживачам подекуди невідомі, невипробувані народною медициною види грибів. У кращому випадку такі препарати просто не діють, у гіршому – призводять до отруєнь.

Хоча кордицепс ще 1964 року занесений до китайської фармакопеї, офіційна медицина інших країн ставиться до нього неоднозначно. Вчені продовжують вивчати гриби і знайшли у їх складі аденозин, аденін, урацил, уридін, гуанін, інозин, тимін та інші речовини, які давно й добре відомі та в разі певних захворювань дійсно можуть мати позитивний вплив.

А особливою увагою науковців користується специфічна речовина кордицепін. Саме вона зумовлює більшу частину корисних властивостей, які є найбільшою цінністю цих грибів. Особливу зацікавленість медиків і фармацевтів викликає протипухлинна дія кордицепіну. Їй навіть знайшли підтвердження, проте ефект виявився слабшим за очікування. Він посилюється в поєднанні з деякими іншими препаратами, хоча водночас зростає і його токсичність. Оптимістичних результатів вдалось досягти і в питаннях можливості лікування астми, ниркової недостатності, ВІЛ тощо, тому наукові експерименти тривають. Можливо, у майбутньому древній засіб китайських народних лікарів відкриє нову еру і для світової офіційної медицини.

Втім, відомий імунодепресант циклоспорин, який застосовують у трансплантології та для лікування аутоімунних захворювань, вже довів свою ефективність і посів гідне місце в лікарському арсеналі. Його теж добувають з грибів одного з видів кордицепсів – Tolypocladium inflatum, родина Ophiocordycipitaceae.

Знайшли такі гриби застосування і в кулінарії. Кордицепс китайський (Ophiocordyceps sinensis) та кордицепс мілітаріс (Cordyceps militaris), що паразитують на личинках деяких видів метеликів, слугують представникам багатьох азійських народів, зокрема й китайцям, делікатесною їжею. До того ж, разом із мертвими муміфікованими гусеницями, на яких виросли плодові тіла. Таку незвичну сировину тушкують, смажать, додають до м’ясних страв і чаю, готують з неї супи, пиво, вино тощо. Європейцям такі страви можуть здатися щонайменше дивними, а населенню Китаю, Тибету чи Непалу вони чудово смакують, та ще й допомагають тримати себе в тонусі.

Повелитель мурах

Одним із найбільш незвичайних серед таких грибів є кордицепс однобокий (Ophiocordyceps unilateralis). Саме він надихнув чимало авторів фантастичних романів, фільмів та ігор на значну частину моторошних сценаріїв зомбі-апокаліпсису.

Гриб родом з тропічних лісів був відкритий британським натуралістом Альфредом Воллесом у 1859 році.

Кордицепс однобокий паразитує на мурахах-теслярах (Camponotus leonardi). Потрапивши до організму комахи, спори цього гриба одразу починають у ньому проростати. А за два-три тижні гриб вже здатен впливати на нервову систему мурахи та змінювати її поведінку. Мураха раптом втрачає інтерес до звичних справ і йде геть від мурашника. Проблукавши деякий час у лісі, вона зупиняється в місці, яке найкраще відповідає потребам гриба для його подальшого розвитку, і піднімається на якусь рослину. Потім комаха намертво вчіпляється в листок чи стеблину лапками й щелепами та завмирає.

А гриб продовжує свій розвиток. Він проростає в тканини мурахи і поступово їх перетравлює. Дозрівши, кордицепс утворює плодове тіло, яке розриває тіло жертви поблизу голови і виходить назовні. З нього висипаються спори, які вітер відносить до найближчого мурашника, і все повторюється знову.

Від «втечі» комахи з колонії до завершення життєвого циклу гриба проходить 10–14 днів. Мураха все ще лишається живою до моменту виходу плодового тіла, хоча вже й не здатна керувати власним організмом, тому процес розвитку гриба порівнюють із зомбуванням.

Живий мозок мурахи-зомбі

Тривалий час науковці не могли достеменно визначити, як саме кордицепс змушує мурашку виконувати його «накази». Раніше вважали, що він дістається до головного мозку комахи та безпосередньо втручається в його роботу. Однак нові дослідження виявили, що мозок лишається фізично неушкодженим аж до завершення життя мурахи-господаря.

Міжнародна група вчених провела ряд аналізів заражених грибом мурах з використанням сучасних інструментів і методів, включно з генетичними дослідженнями та залученням штучного інтелекту. Науковці спостерігали за змінами, що відбуваються в організмі хворих комах від дня зараження до їх загибелі.

Перед дослідниками постала вражаюча картина. Гриб не просто проростав в тканини комахи, а замінював вже перетравлені ним на власні. Тобто, замість, наприклад, м’язових клітин мурахи з’являлися клітини гриба. Вони поширювались у всьому тілі тварини з утворенням у ньому цілісної мережі. Можна сказати, що з часом паразит і господар стали єдиним організмом, в якому значна частина клітин належала грибу, і вже неможливо було відділити одну істоту від іншої.

Та найнесподіванішим відкриттям стало те, що зміни не зачіпали головний мозок, хоча стосувались периферійної нервової системи. За словами одного з дослідників, вченого з Пенсильванського університету (США) Девіда Хьюза, зазвичай поведінка тварин контролюється мозком, що передає сигнали м’язам, але результати дослідження засвідчили, що паразит контролює поведінку господаря за допомогою периферичних систем.

– Майже як ляльковод, що тягне за нитки, щоб керувати рухами маріонетки, грибок також контролює м’язи мурахи, маніпулює кінцівками та мандибулами (верхніми щелепами) господаря, – пояснює науковець.

Версії та докази

Утім, чому гриб не ушкоджує мозок комахи, дотепер не зовсім зрозуміло. Очевидно, що така вибірковість не є випадковою. Науковці припускають, що насамперед цілісний мозок важливий для паразита на першому етапі взаємодії з господарем, коли комаха йде з мурашника. Адже на той час клітини гриба ще не захопили все тіло мурахи, натомість паразит має змусити її рухатися до лісу та шукати місце, придатне для розвитку плодових тіл. Вирішити таку задачу можна якраз через вплив на мозок комахи, а для цього той має бути неушкодженим.

Як паразит змушує мозок підкорятися, теж ще остаточно не розкрито. Є версія, що кордицепс керує ним за допомогою певних сполук з нейромедіаторною дією. Тобто, він виробляє речовини, які ніби програмують мозок комахи на потрібні грибу дії та примушують його надсилати відповідні сигнали до різних частин тіла.

Частково підтвердити таку версію вдалося ще одній групі американських науковців – з Універститету Центральної Флориди. Щоправда, свої дослідження вони проводили на інших видах. У їхніх експериментах використовувались кордицепс Ophiocordyceps camponoti-floridani та мураха-тесляр Camponotus floridanus. Науковці встановили, що паразит виробляє токсини, ферменти і вторинні метаболіти, які впливають на поведінку господаря. А в мурахи були виявлені гени, що є мішенями для продукованих грибом сполук.

Внаслідок дії речовин кордицепса змінюється функціонування нервової системи комахи. Зокрема, порушуються циркадні ритми й нюх. Врешті мураха втрачає можливість взаємодіяти з іншими членами колонії, не відчуває, наскільки далеко вона віддалилась від мурашника, тому повернутись назад вже не може.

Такі дивовижні форми взаємодії паразита й господаря мають чітке фіксування у їхніх геномах. Можна сказати, що гриб і мураха відповідають одне одному як дві частинки пазла. Тобто кордицепс певного виду здатен заражати і комах лише одного виду. Подібні взаємовідносини формувалися в процесі еволюції впродовж мільйонів років, що було підтверджено матеріальними доказами.

Кілька років тому, під час вивчення шматочків бурштину із «законсервованими» у них комахами, вчені з Орегонського університету знайшли мураху-тесляра, ураженого грибом. У прозорій смолі древнього дерева чудово збереглися як сама комаха, так і плодові тіла паразита, що проросли крізь її тканини. Прадавній гриб – теж один із кордицепсів. Щоправда, раніше він не був відомий науці. Дослідники назвали його Allocordyceps baltica.

Аналізи бурштину засвідчили, що мураха опинилась у смолі приблизно 50 мільйонів років тому. Очевидно, вже тоді існували специфічні взаємовідносини між комахами й грибами. З цього можна дійти висновку, що склалися вони ще на мільйони років раніше.

Вивчення грибних механізмів «зомбування» триває. Їх розшифрування допоможе доповнити й розширити знання людства про процеси еволюції та взаємодію між різними видами в живій природі. Дослідження можуть виявитись корисними і з практичної точки зору. Наприклад, розуміння механізмів впливу сполук гриба на мозок допоможе створювати нові види ліків, зокрема для лікування психічних захворювань.

Звісно, що в далеких від біології людей згадка про зазомбованих комах викликає запитання, чи не можуть гриби перетворити на своїх слухняних рабів і людей також? На щастя, зомбі-апокаліпсис через кордицепси людству не загрожує. Такі гриби уражають виключно комах. Тож можемо не хвилюватись, а лише дивуватися тому, наскільки різноманітним, дивовижним і загадковим є світ живої природи.