У годуванні сільськогосподарських тварин застосовують чотири основні групи кормів: грубі, соковиті, концентровані та корми тваринного походження. Кожна з них має свої особливості застосування і сумісність з іншими кормовими продуктами в раціонах. До грубих кормів належать: сіно, солома, силос, полова, гілковий корм та ін. До соковитих: трава, сінаж, коренеплоди, овочі, фрукти, відходи саду та городу. Корми тваринного походження: молоко, молочні продукти, риба, рибне борошно, м’ясокісткове борошно, кісткове борошно, кров’яне борошно, яйця, фарш, інкубаторські відходи, боєнські відходи тощо.
Значимість і доступність цих груп кормів для різних видів тварин неоднакова. Жуйні, для яких основними є соковиті та грубі корми, можуть повністю обходитися без кормів тваринного походження і концентратів. Свині та птиця – навпаки: грубого корму вони вживають дуже мало, а більшу частину поживних речовин беруть з концентратів, соковитих кормів і кормів тваринного походження. Хутрові м’ясоїдні звірі не можуть харчуватися нічим, крім кормів тваринного походження.
Далі в статті детально описані види концентрованих кормів, способи їх підготовки, а також поживність і цінність кожного з видів для організму тварин.
Концентрованими кормами називають усі зернові (ячмінь, кукурудза тритикале та ін.), продукти переробки зернових (пивна дробина, висівки) і олійних культур (соняшникова макуха, соєвий шрот тощо). Окремою групою концентрованих кормів можна вважати спеціально приготовані комбікорми.
Із зернових найбільш придатними для годування тварин вважаються ячмінь, овес і кукурудза. Пшениця й жито містять багато клейковини і з цієї причини небажані в раціонах. Бобові, такі як соя, горох, вика та інші, містять багато білка, але без попередньої підготовки перетравлюються погано через присутність в їх складі речовин-інгібіторів травних ферментів. Тому корисними для тварин ці зернові будуть лише після їх попередньої переробки.
Ячмінь – дуже популярна кормова культура, яку широко використовують для годування свиней, сільськогосподарської птиці, кіз, овець і продуктивної худоби. В 1 кг зерна міститься 1,2 кормові одиниці та 100 г перетравного протеїну. У ячмені дуже мало каротину (0,5 мг/кг), майже відсутній вітамін D, проте є значна кількість вітаміну Е (50 мг/кг), а також вітаміни групи В та вітамін С.
До складу ячмінного зерна входять: кальцій (2 г/кг), сірка (1,3 г/кг), силікатна (кремнієва) кислота і сполуки фосфору (3,9 г/кг), залізо (50 г/кг), мідь (4,2 г/кг), цинк (35,1 г/кг), порівняно багато йоду (0,22 мг/кг) та кобальту (0,26 мг/кг). Білка міститься близько 10–12%, жиру: від 2,4 до 2,5%, клітковини: 5,2–5,5%, безазотних екстрактивних речовин: 60–61,5%, включно з крохмалем (від 48 до 50%), а цукрів – не більше 0,2%.
Білок ячмінного зерна представлений збалансованим набором амінокислот, серед яких присутні метіонін, триптофан та лізин. Їх сумарний вміст – близько 7–9 г на 1 кг зерна. Завдяки такому біологічно цінному складу, регулярне вживання тваринами зерна ячменю сприятливо впливає на їх здоров’я. Внаслідок цього підвищується життєздатність молодняка та його виживаність, нормалізуються обмінні процеси, що сприяє кращому розвитку організму, прискорює ріст, підвищує плодючість і цільову продуктивність сільськогосподарських тварин.
Ячмінь – найкращий корм для свиней, у їхніх раціонах доля підготовленого ячмінного зерна може складати понад 50%. Надзвичайно корисний смажений ячмінь для поросят-сисунів від початку досягнення ними двотижневого віку.
Кукурудза – одна з найпопулярніших фуражних культур в усьому світі. Вона має найвищу енергетичну цінність серед усіх зернових кормів. В 1 кг кукурудзяного зерна міститься 1,33 кормових одиниць або 12,89 МДж обмінної енергії. Така висока поживність обумовлюється значним вмістом вуглеводів та жиру в зерні. Вуглеводи представлені переважно крохмалем (55–60%) і цукром (близько 4%).
Жиру в кукурудзяному зерні понад 4%. Він складається з декількох жирних кислот, серед яких є й незамінні. Жир, що міститься в кукурудзяному зерні, сприяє розчиненню і засвоєнню жиророзчинних вітамінів, що містяться або в самому зерні кукурудзи, або ж у інших компонентах, які входять одночасно з ним до складу раціону. Крім того, в зерні є 9–10% білка, 65,3% безазотних екстрактивних речовин і 3,8–4% клітковини.
В 1 кг корму частка перетравного протеїну від загальної кількості білка складає 73 г. Відносно амінокислотного складу варто зазначити, що в 1 кг кормів міститься 2,1 г лізину та 3,3 г метіоніну разом з цистином. Стосовно макроелементів: у кукурудзяному зерні мало кальцію (0,5 г/кг), але порівняно багато фосфору (5,2 г/кг), натрію (1,3 г/кг) та магнію (1,4 г/кг). З мікроелементів кукурудза містить багато заліза (303 мг/кг) та цинку (29,6 мг/кг), середню кількість йоду (0,12 мг/кг) та міді (2,9 мг/кг), незначну – кобальту (0,06 мг/кг) й марганцю (3,9 мг/кг). Багатого в кукурудзі каротину (6,8 мг/кг), вітаміну Е (22,6 мг/кг), проте мало вітаміну В, та майже відсутній вітамін D.
Кукурудзяний корм охоче поїдається тваринами. Годування кукурудзяним зерном призводить до швидкого збільшення ваги, поліпшення якості вовни, яєць, а сало набуває м’якої, дуже легкоплавкої консистенції.
З обережністю слід включати кукурудзяне зерно до раціону батьківського стада птиці перед початком сезону кладки яєць. Безконтрольне його згодовування може спричинити ожиріння репродуктивного стада, що своєю чергою провокує зниження кількості яєць та їх виводимість.
У раціонах продуктивних тварин кукурудзу краще давати в сумішах з іншими видами зернових. Жовті сорти кукурудзи для корму кращі за білі.
Овес – цінний концентрований корм, який часто використовується як дієтичний. Саме поживність 1 кг вівса вважається стандартом у цій категорії і називається 1 кормовою одиницею. Енергетична цінність одного кілограма вівсяного зерна становить 9,46 МДж. Це найнижчий показник серед усіх вживаних цільнозернових кормів. Загальний вміст білка у вівсяному зерні становить 10,8%. А саме перетравного протеїну в 1 кг – не менше 79 г.
Вівсяне зерно містить доволі багато жиру – до 4 г/кг, а вміст клітковини у ньому найбільший серед усіх зернових – 9,7%. Доля безазотних екстрактивних речовин досягає 57,3%, цукру – 25 г/кг, крохмалю – 320 г/кг. Вівсяний крохмаль дрібнозернистий, він має таку структуру, яка легко перетравлюється і засвоюється організмом тварин.
Вівсяне зерно за вмістом амінокислот дещо бідніше, ніж ячмінне. Лізину в ньому – близько 3,6 г/кг, метіоніну – 2 г/кг, цистину – 1,2 г/кг, триптофану – 2,4 г/кг. Мінеральні компоненти складаються з таких макро- та мікроелементів: кальцій – 1,5 г/кг (тобто мало), фосфор – 3,4 г/кг, магній – 1,2 г/кг, калій – 5,4 г/кг, натрій – 1,8 г/кг, хлор – 1,4 г/кг, сірка – 1,3 г/кг, залізо – 41 мг/кг, мідь – 4,9 мг/кг, цинк – 22,5 мг/кг, марганець – 56,5 мг/кг (тобто багато), кобальт – 0,07 мг/кг, йод – 0,1 мг/кг.
Окрім того, у вівсяному зерні міститься середня кількість вітаміну А (1,3 мг/кг), вітамін Е (12,9 мг/кг) та вітаміни групи В.
З вівса дрібного помелу можна приготувати дієтичний продукт для молодняка й ослаблених тварин – вівсяне молоко. Спосіб його приготування досить простий: у кип’ячену й охолоджену до температури +50°С воду (5 літрів) всипають вівсяне борошно (1 кг); посуд із сумішшю загортають для збереження тепла, і через 3–3,5 години отриману масу можна давати тваринам.
Якщо суміш готують для поросят, то до неї можна додавати молоко або простоквашу. Якщо вона йде на корм телятам або дорослій худобі, то рекомендується додати до неї столову ложку солі. Вівсяне молоко легко перетравлюється і засвоюється. Потрапивши в організм, воно нормалізує процеси травлення, відновлює сили і водно-сольовий баланс при різних захворюваннях.
Надзвичайно корисний цільнозерновий овес для коней. Великий вміст клітковини (кожне зернятко вкрите захисною плівкою) змушує коня більш ретельно та впродовж довшого часу розжовувати зерна. І вже на цьому етапі починається процес розщеплення вуглеводів у ротовій порожнині за допомогою амілази (травного ферменту, одного з компонентів слини). Потрапивши до шлунку і в кишківник, клітковина стимулює травлення і перистальтику.
Таким чином, зерно швидко перетравлюється та забезпечує організм тварини енергією й поживними речовинами, а клітковина продовжує працювати: в сліпій кишці вона стає живильним середовищем для численної целюлозолітичної мікрофлори, яка там оселилась. Мікроорганізми постійно розмножуються там і продукують вітаміни групи В, необхідні для тварин. Самі ж мікроорганізми (їх частина) також постійно перетравлюються і засвоюються конем як повноцінний білок.
У складі вівсяних зерен знаходиться речовина авенін (C6H14NO5P). При потраплянні у кров ця органічна сполука надає тваринам тимчасову тонізуючу та збуджуючу дію. Після вживання вівса упряжні коні під впливом авеніну демонструють високу працездатність, у племінних жеребців підвищується статева активність, а молодняк стає більш грайливим та рухливим.
При згодовуванні вівса слід враховувати відносно низький вміст у ньому кальцію. Його нестачу необхідно обов’язково компенсувати іншими видами корму (наприклад, сіном люцерни, де кількість кальція складає 17 г/кг; молодою травою – 3,5 г/кг; сінажем люцерни – 10,9 г/кг) або спеціальними добавками (трикальцій фосфат, монокальцій фосфат та ін.).
Пшениця, що має чудові смакові якості, залюбки вживається продуктивними тваринами і домашньою птицею, але в їх раціонах вона не бажана. Справа в тому, що до її складу входять білки гліадин і глютелін. Разом з крохмалем ці два компоненти утворюють нерозчинну у воді клейковину. Вміст таких сполук у пшениці може становити від 18% до 36%.
Потрапивши до травної системи, клейковина з’єднується з присутньою там водою і утворює клейку, неперетравлювану субстанцію. Ця субстанція робить хімус (вміст кишківника) в’язким, що заповільнює швидкість його руху по стравоходу. Крім того, вона робить недоступними для травних ферментів усі інші види корму, які були з’їдені тваринами одночасно з пшеницею. Внаслідок цього порушується нормальне травлення.
Знизити негативний вплив клейковини на травний процес в організмі тварини допомагає попередня термічна обробка, яка здатна коагулювати клейковину в пшеничних зернах.
У фуражних цілях використовують м’які сорти пшениці невисокого класу. Поживність пшеничного зерна м’яких сортів становить 1,28 кормових одиниць, енергетична цінність одного кілограма – 11,2 МДж. Вміст жиру в зерні пшениці: 2–2,3%. Клітковини у ньому відносно мало – 1,7%, що не сприяє активізації роботи перистальтики. Безазотних екстрактивних речовин – 66,1%, зокрема крохмалю – 51,5, цукру – до 2%. Вміст сирого протеїну – близько 13,3%, з нього перетравного – не більше 10,6%.
Білки представлені такими амінокислотами: аргінін, валін, гістидин, лейцин, ізолейцин, лізин, метіонін, треонін, триптофан, фенілаланін, аланін, аспарагін, гліцин, пролін, серин, тирозин, цистин. Найбільшу кількість серед них складають незамінні амінокислоти (аргінін, валін, треонін, триптофан та аланін).
Вміст кальцію в пшеничному зерні незначний – 0,8 г/кг, фосфору – середня кількість, 3,6 г/кг, магнію – 1 г/кг; надто мало натрію – 0,1 г/кг, йоду – 0,06 г/кг, кобальту – 0,07 г/кг і хлору – 0,4 г/кг. Зерно пшениці багате на мідь – 6,6 г/кг та марганець – 46,4 г/кг. Цинку (23 г/кг) й заліза (40 г/кг) у ньому приблизно така ж кількість, як і в решти видів кормового зерна.
Пшениця містить середню для зернових кількість каротину (1 мг/кг), вітамінів групи В і вітаміну Е (11,9 мг/кг).
Не рекомендується використовувати для годування тварин пшеничне зерно у звичайному вигляді. Краще змішувати його з іншими видами концентрованого корму. Хороші результати дає кормова суміш, що складається з пшениці, ячменю, соєвого шроту та кукурудзи.
Тритикале – це створена людиною гібридна рослина, яка може самостійно розмножуватися і давати зерно, здатне до проростання. Отримали тритикале у 1875 році, внаслідок схрещування жита з пшеницею. З тих пір ця рослина культивується як самостійна сільськогосподарська культура. Поживність кілограма зерна тритикале становить 1,25 кормових одиниць. Енергетична цінність: 12,1 МДж.
Біохімічний склад зерна з середніми показниками відзначається високим вмістом вуглеводів (68,8%) та середньою кількістю білка (14–18%). Також у ньому містяться 2,4–3,1% клітковини й 1,5–2,2% жиру. Співвідношення білків у зерні тритикале наступне: 28% – глютелінів, 25% – альбумінів, 19% – проламінів, 16% – глобулінів. У складі білків присутні всі незамінні амінокислоти у кількості, що приблизно дорівнює їх вмісту в зернах пшениці. Для тритикале характерна підвищена кількість лізину (3,8–4,1 г/кг).
Крохмаль тритикале крупнозернистий, за структурою схожий на пшеничний. Його частка в загальній кількості безазотистих речовин зерна коливається від 58% до 70%.
Вміст мінеральних речовин може варіюватися в залежності від якості ґрунтів та умов зростання, але середні показники наступні: фосфор – 0,78%, калій – 0,53%, магній – 0,2%, марганець – 0,05%, кремній – 0,03%, натрій – 0,04%, хлор – 0,01%, сірка – 0,01%.
Кількість основних вітамінів у зерні тритикале майже повністю співпадає з тими, що містяться у пшениці.
Зерно тритикале має деякі переваги перед іншими зерновими. Воно перевершує інші злакові культури за вмістом триптофану і лізину, кукурудзу і сорго – за переліком й кількістю незамінних амінокислот, ячмінь та овес – за вмістом крохмалю. У ньому більше білка, ніж в обох батьківських культурах (у пшениці й житі).
Тварини використовують тритикале більш охоче, ніж жито. Оскільки клейковини у ньому менше, ніж у пшениці, тритикале широко застосовують як кормову культуру: близько 63% його валового виробництва використовується на фуражні цілі.
Жито в якості кормового зерна застосовують здерідка з двох причин:
– воно неохоче поїдається тваринами через низькі смакові якості;
– за вмістом клейковини і некрохмалистих полісахаридів його зерно близьке до пшеничного, тому не має великої кормової цінності.
Особливого сенсу в згодовуванні жита немає, але якщо з якихось причин її вирішили включити до раціону, то слід попередньо привчити тварин до цього продукту, поступово збільшувати кількість жита в складі корму від мінімального до рекомендованого. Краще давати жито подрібненим, у суміші з іншими видами зерна або після попередньої термічної обробки. Дуже хороші результати дає екструдування житнього зерна.
Поживність кілограма жита складає 1,12 кормових одиниць, це близько 11 МДж обмінної енергії. В його зерні знаходиться близько 12,5% протеїну (зокрема 8–9% перетравного), 1,8% жиру, 2,1% клітковини, 63% безазотних екстрактивних речовин (з них 50% крохмалю та 2,3% цукру). Жито – відносно бідна на основні вітаміни культура (вміст вітаміну А – 0,5 мг/кг, вітаміну Е – 5,7 мг/кг), проте багата вітамінами групи В. За вмістом макро- та мікроелементів житнє зерно близьке до пшеничного.
Соя є одним з найбільш високобілкових видів зернових. Саме у значному вмісті білка й полягає її основна кормова цінність. Раціони багатьох видів травоїдних тварин збагачують білком за допомогою додавання в них сої або продуктів її переробки. Частка білка у соєвому зерні неоднакова, вона залежить від багатьох факторів і може знаходитися в межах від 38% до 46%.
За переліком й співвідношенням амінокислот соєвий білок наближається до повноцінного білка тваринного походження, а зваживши, що в кормах у більшості випадків застосовується не цільна повножирова соя, а її шрот або макуха, висновок стає очевидним: використання соєвих продуктів є відносно дешевим рішенням завдання забезпечення продуктивних тварин якісним протеїном.
До складу соєвого зерна входять: 1,5–1,9% валіну й гістидину, 2–3,4% лейцину, 1,2–2% ізолейцину, 1,8–2,8% лізину, 0,6–0,9% метіоніну, 1,2–1,8% треоніну, 0,5–0,8% триптофану, 1,4–2,5% фенілаланіну. Загальний вміст незамінних амінокислот складає 128 г/кг, що повністю забезпечує усі біологічні потреби організму сільськогосподарських тварин у будівельному матеріалі.
У соєвих бобах міститься досить багато жиру – від 16 до 27%. Жири представлені тригліцеридами і ліпоїдними речовинами. Ліпоїдні речовини соєвого жиру містять велику кількість фосфоліпідів, які використовуються при регенерації тканин, забезпечують нейтралізацію токсинів, а також сприяють зміцненню стінок судин. Тригліцериди складаються з гліцерину і жирних кислот, серед яких присутні такі незамінні жирні кислоти як олеїнова, лінолева, арахідонова, які виконують важливу роль у функціонуванні нервової та кровоносної систем.
Безазотних речовин у сої, порівняно зі злаковим зерном, міститься відносно мало – від 17 до 33%, зокрема крохмаль складає близько 1,2–6%, клітковина – 6–10%, цукор – 7–10%.
Вміст вітамінів та мінеральних речовин (мікро- і макроелементів) істотно варіюється в залежності від сорту, технології вирощування, якості ґрунту, тривалості зберігання до згодовування та багатьох інших факторів. В 1 кг зерна сої міститься: 23–73 мг вітаміну Е; 0,7–5,5 мг вітаміну А; 1,5–4,5 мг вітаміну К; 85–97 мг вітаміну С; 0,8–1,2 мг вітаміну В1; 2,2–8,6 мг вітаміну В2; 10–14,2 мг вітаміну В3; 3,8–5 мг вітаміну В6; 0,3–0,6 мг вітаміну В7; 1,8–2,5 мг вітаміну В9; 22 мг вітаміну РР. Також у складі сої знаходяться: кальцій (2,5–4,7 г), фосфор (4,8–7,8 г), калій (16–27 г), кремній (1,7–4 г), магній (10–28 г), сірка (2,1–2,4 г), залізо (97–200 мг), мідь (15мг), цинк (20–48 мг), марганець (20–28 мг), селен (10–12 мг), натрій (60–180 мг).
Енергетична цінність одного кілограма необробленого соєвого зерна – близько 11,6 МДж або 1,2 кормових одиниць.
Та окрім великої кількості біологічно цінних речовин зерно сої містить й інші, антипоживні, речовини. Найсильнішою дією серед них відзначаються інгібітори протеолітичних ферментів. Ці речовини взаємодіють з травними ферментами і утворюють з ними хімічно нейтральні з’єднання.
Таким чином інгібітори виключають травні ферменти з процесу розщеплення корму на прості поживні речовини. Вони перешкоджають нормальному травленню і стають причиною розладів шлунково-кишкового тракту у тварин. Для нейтралізації шкідливих речовин рекомендується перед згодовуванням застосовувати до повножирової сої спеціальну обробку: мікронізацію або екструдування.
Горох – зернобобова культура, зерно якої має високий вміст рослинного білка, подібного за амінокислотним складом до білків тваринного походження. Енергетична цінність 1 кг гороху – 11,47 МДж. Його поживність для організму тварини становить 1,18 кормових одиниць. Вміст білка у ньому відносно високий. Залежно від сорту й умов вирощування він може досягати значення від 21% до 36%. Перетравного протеїну у цій кількості – не менше 192 г/кг зерна.
Амінокислотний склад горохового білка наступний: у ньому є всі замінні амінокислоти, особливо багато аргініну – приблизно 8,7% (більше, ніж у сої, яєчному білку, молоці та молочних продуктах); незамінні амінокислоти представлені гістидіном (2,5%), ізолейцином (4,5%), лейцином (8,5%), лізином (7,2%), метіоніном (2%), фенілаланіном (9%), треоніном (3,9%), триптофаном (1%), валіном (5%). Гороховий білок перетравлюється травною системою тварин повільно, але швидше, ніж казеїн.
Жиру в гороховому зерні мало: 0,6–1,5%. Він включає до свого складу багато жирних кислот, але незамінних (лінолевої, ліноленової, олеїнової, арахідонової) майже не містить. Кількість безазотних екстрактивних речовин – від 46 до 60%, зокрема частка крохмалю в них складає 25–45%, а цукру 4–10%. Вміст клітковини залежить від сорту і коливається в межах від 2,1 до 6%.
В одному кілограмі горохового зерна міститься: 2 г кальцію (це відносно багато), 4,3 г фосфору, 1,2 г магнію, 10,7 г калію, 0,3 г магнію, 0,7 г хлору, 1,6 г сірки, 60 мг заліза, 7,7 мг міді, 26,7 мг цинку, 20,2 мг марганцю, 0,18 мг кобальту, 0,06 мг йоду. У ньому мало каротину – 0,2 мг/кг, але багато вітаміну Е – 53 мг/кг. Годувати тварин гороховим зерном доречно лише після спеціальної обробки, інакше речовини-інгібітори протеолітичних ферментів, що входять до його складу, порушать нормальний процес травлення і перешкоджатимуть розщепленню та засвоюванню усіх перерахованих вище поживних речовин.
Будь-яке кормове зерно обов’язково має бути доброякісним. Зіпсоване не лише не принесе ніякої користі, а й може завдати значних збитків внаслідок виникнення різних отруєнь, захворювань і навіть загибелі поголів’я. Окрім нормального зовнішнього вигляду, вологості не більше за 14–16%, відсутності візуально помітних домішок і механічних пошкоджень, про якість корму може свідчити його запах.
Доброякісне зерно або ж зовсім не має ніякого запаху, або має ледь вловимий специфічний запах. А от, наприклад, запах риби свідчить, що в продукті присутні грибкові спори; гіркуватий запах говорить про те, що жир у складі зерна (переважно дробленого) окислився, тобто згірк; солодкуватий запах – ознака того, що зерно було зібране з поля сирим, і внаслідок дії низьких температур (можливо, заморозків) частина крохмалю під час зберігання перетворилася на цукор, або ж воно почало проростати; медовий запах зерно набуває в разі значного ураження кліщами; хлібний або спиртовий запах буває у зерна, ураженого дріжджами; затхлий означає ураження цвіллю; запах трав говорить про велику засміченість гороху насінням дикорослих рослин.
Перед згодовуванням коням будь-якого цільнозернового продукту рекомендується промити його в холодній воді для очищення від пилу та всіляких домішок ґрунту. Коні надзвичайно чутливі до чистоти корму і при вживанні брудного зерна часто хворіють на коліки.
Наслідки від згодовування зернових кормів, їх поживність і ступінь засвоюваності залежать не лише від виду зерна, а й від способу його приготування. Зерновий корм можна приготувати багатьма способами: пророщувати, подрібнювати, подрібнювати й запарювати, плющити, підсмажувати, мікронізувати, екструдувати, осолоджувати, дрожжувати. Розглянемо кілька найпоширеніших способів підготовки зерна та ефективність застосування таких кормів.
Подрібнення – найпоширеніший спосіб підготовки зерна до згодовування. Він найбільш простий і звичний, тому й став традиційним. Подрібнення робить поживні речовини зернівки більш доступними для травних ферментів та інших активних речовин травної системи, внаслідок чого дає можливість корму більш повно перетравлюватися і засвоюватися.
Для рівня перетравлюваності важливим є ступінь подрібнення продукту. Зерно грубого помелу (розмір частинок 1,8–3 мм) перетравлюється організмом тварин на 67–80%; при середньому помолі (1–1,8 мм) – на 82%; дерть дрібного помелу (0,2–1 мм) – на 85%. Дерть дрібного помелу в сухому вигляді не рекомендується згодовувати моногастричним тваринам. За такого годування у поголів’я виникають хвороби органів травлення й виразки шлунка та кишківника.
Подрібнене зерно можна змішувати з іншими групами кормів (з соковитими або грубими), щоб підвищити їх енергетичні, харчові та корисні властивості. До нього простіше додавати лікарські засоби, кормові добавки, антигельмінтики й інші препарати. Подрібнене зерно легше піддається запарюванню, ніж цільне.
Для запарювання дерть заливають окропом і лишають у закритому посуді на 40–60 хвилин у теплому місці. Запарювання вбиває більшість мікроорганізмів, а отже знижує ризик виникнення розладів шлунково-кишкового тракту. Частина крохмалю під дією температури розщеплюється до цукрів, що також істотно покращує смакові характеристики і сприяє більш активному поїданню такого корму. Але при запарюванні руйнується частина вітамінів і дещо знижується перетравність білка через його термічну денатурацію.
Варити злакове зерно недоцільно, оскільки при цьому повністю руйнуються усі біологічно активні речовини. Крім того, варене зерно швидко прокисає і може спровокувати розлади травлення, особливо це актуально для молодняка. Винятком є зерно бобових культур, яке необхідно піддавати термічній обробці для руйнування антипоживних речовин, що входять до його складу.
Підсмажування практикують для підготовки зерна ячменю, який дають поросятам як окремий вид корму, починаючи з другого тижня життя і до відлучення, а також деякий час після нього. Підсмажують ячмінь до появи червоно-коричневого кольору й аромату кави.
Якщо частина зерен обвуглиться, то це теж непогано, оскільки обвуглені зерна в кишківнику поросяти будуть нормалізувати травлення, працювати як адсорбент газів і токсинів. У процесі смаження зерно знезаражується, стає більш крихким, ніж сире; воно добре масажує ясна поросят-сисунів та полегшує прорізування у них зубів; частина крохмалю, який міститься в ячмені, перетворюється на цукор і легко засвоюється.
Плющення зерна – це механічне розчавлювання зерен з високою вологістю (30–40%) за допомогою спеціального обладнання (вальцевих плющилок). Плющене зерно можна або відразу згодовувати, або консервувати в поліетиленових рукавах без доступу повітря, з додаванням спеціальних заквасок.
Плющення дає можливість здійснювати збирання зернових, не чекаючи їх повного дозрівання, у більш ранні терміни. Плющення у декілька разів дешевше, ніж сушка, що істотно здешевлює вартість кормової одиниці. Плющене зерно має високу кормову цінність для всіх видів тварин, воно легко перетравлюється і добре засвоюється організмом.
Продуктивні показники, які отримують внаслідок його згодовування, приблизно такі ж, як і від згодовування сухого подрібненого зерна. Проте оскільки вологість плющеного зерна набагато вища, ніж сухого, потрібна поживність корму досягається за рахунок збільшення його кількості в раціоні.
Екструдування – один з найефективніших способів підготовки зерна до згодовування. Для здійснення цієї обробки потрібен спеціальний апарат – екструдер. Це обладнання є механізмом, що схожий на велику м’ясорубку. Усередині товстостінної конусної труби обертається гвинтоподібний шнек, який тисне на зерно з силою близько 36–40 атмосфер.
Під час проходження зернової маси по шнеку, внаслідок сильного механічного тертя створюється висока температура (до +200° С), яка впливає на поживні речовини у зернівці. Крохмаль розпадається на моносахариди, звільняються ароматичні речовини, що сприяє кращому поїданню екструдованого корму. Під дією високої температури коагулюється білок і руйнується багато токсинів, гине вся мікрофлора, яка була присутня в зерні до обробки. Від високої температури й тиску повністю руйнуються антипоживні речовини та інгібітори протеолітичних ферментів бобових зерен.
Виходячи з екструдера, зерно піддається різкому перепаду тиску, внаслідок чого воно ніби «вибухає» зсередини, що робить його пористим і доступним для травних рідин шлунково-кишкового тракту тварин. Через високу доступність для травних речовин екструдоване зерно легко перетравлюється і засвоюється організмом тварин майже повністю (98%). Витрати енергії організмом на його перетравлення дуже скорочуються. Як наслідок, зростає продуктивність і поліпшується конверсія корму, а отже й економічна доцільність використання такого способу підготовки.
Годування тварин екструдованим зерном призводить до значного скорочення у них кількості екскрементів за рахунок більш повного засвоєння корму. Екструдувати можна як зерно одного виду рослин, так і зерносуміші. Доцільно готувати корм з бобово-злакових зерносумішей.
Мікронізація зерна – це прогрівання його інфрачервоними променями (довжина хвиль 1500–3500 нм) за температури від +100°С до +200°С протягом певного часу (від однієї хвилини до декількох) без механічного впливу. Мікронізатор складається з транспортерної стрічки, над якою розташовані інфрачервоні лампи. Зерно, яке повільно переміщується транспортером, опромінюється інфрачервоними лампами і таким чином обробляється.
Внаслідок мікронізації в зернах відбувається денатурація білка, руйнування антипоживних речовин (у просі та сорго – таніну, в бобовому зерні – інгібіторів травних ферментів тощо), крохмаль перетворюється на цукор, вуглеводи переходять у розчинну, засвоювану форму. До того ж руйнується внутрішня структура зерна: воно стає більш пухким і може збільшуватися в об’ємі до 30%, знижується його вологість (на 50–55%). Відбувається повне (поверхневе і глибоке) знезараження зерна. Зовні воно може змінювати колір, смак і запах.
Згодовування мікронізованого зерна знижує витрати корму, підвищує продуктивність і зменшує ризик виникнення розладів травлення у сільськогосподарських тварин. Наприклад, приріст поросят на мікронізованому, а потім подрібненому зерні на 34,2% вищий, ніж на подрібненому, але не мікронізованому. Зниження витрати корму (в кормових одиницях) на 1 кг приросту становить 25,19%. У мікронізованій сої вміст інгібітору трипсину знижується до допустимої норми (2–3 мг/кг).
Для різних видів зернових застосовують свій режим мікронізації. Оптимальний режим для зерна ячменю: 50 секунд за температури +180°С; для вівса: 30 секунд; для пшениці: 60 секунд; для гороха: 70 секунд при тому ж температурному режимі. Для сої потрібна мікронізація протягом 90 секунд при температурі +195…200°С. Орієнтовна витрата електроенергії – близько 200 кВт/год на тонну фуражу.
Зерно після мікронізації рекомендується подрібнити, інакше ефект від обробки частково втрачається.
Важливе значення у годуванні сільськогосподарських тварин мають побічні продукти переробки зерна та олійних культур.
Висівки. Для годування сільськогосподарських тварин у нас зазвичай використовуються висівки від переробки пшениці й жита. Але є ще висівки ячмінні, вівсяні, гречані, рисові, просяні, а також інших культур.
Висівки – це плівки, які вкривали зернівку, і незначна кількість прирослих до них частинок ендосперми зернівки та зародків. Частинок цих зовсім мало, тому поживність висівок невелика, близько 0,7–0,78 кормових одиниць в 1 кг. Оскільки значну частину висівок складають зернові оболонки, то в них міститься й багато клітковини: від 8 до 11%.
У висівках знаходиться до 15% протеїну (130–150 г/кг), 3,5–4% жиру (до 40 г/кг), 53% вуглеводів (до 530 г/кг). Є в них і вітаміни (0,1 г/кг вітаміну Е, 0,6 г/кг вітаміну А, 0,135 г/кг вітаміну РР) та деякі мікро- й макроелементи (калію 12,6 г/кг, кальцію 1,5 г/кг, магнію 4,5 г/кг, фосфору 9,5 г/кг, заліза 0,1 г/кг). Йод, кобальт, марганець, мідь, селен та цинк у висівках або повністю відсутні (у пшеничних), або ж їх надто мало (у житніх). Висівки дуже багаті на вітаміни групи В. Разом усіх вітамінів цієї групи міститься 0,4–0,7 г/кг. Перетравність поживних речовин висівок відносно висока: протеїн перетравлюється на 74%, вуглеводи – на 88%, жир – на 92%.
Завдяки високому вмісту клітковини, висівки стимулюють моторику шлунково-кишкового тракту і секрецію травних соків. Частка висівок у раціонах жуйних тварин може становити до 20% від усієї кількості концентратів. У раціонах свиней та продуктивної птиці: 5–10% від загальної кількості зернового корму. Не бажано додавати висівки до раціону відлучених поросят і поросят-сисунів.
Для тривалого збереження усіх поживних речовин, вологість висівок не має перевищувати 15%.
За своїми кормовими характеристиками мукичка близька до висівок. Це побічний продукт борошномельної промисловості, який складається з висівок тонкого помелу і дрібних частинок зерна. Залежно від співвідношення цих компонентів і виду зерна, її поживність коливається від 0,78 до 1,01 кормових одиниць.
Для кормових потреб використовується мукичка з пшениці, гречки, проса, жита, рису, ячменю, вівса, гороху. Усі види мукички добре перетравлюються і засвоюються організмом тварин (від 68 до 90%). Але слід пам’ятати, що в гречаній мукичці міститься речовина фотопорфірин, яка підвищує чутливість шкіри тварин до ультрафіолетової частини спектра сонячного світла. З цієї причини у світлошкірих тварин після тривалого перебування на пасовищі або в незатіненому базу можуть виникати сонячні опіки. Здебільшого це стосується свиней (шерсть у них негуста, тому пропускає світло до шкіри) і овець після стриження.
Макуха – це залишок зерна олійних культур (льону, бавовни, рапсу, конопель, сої, соняшнику, кукурудзи, гірчиці, кунжуту, гарбуза, амаранту та інших) після механічного віджиму з них олії. Але не всі макухи годяться для застосування їх у якості фуражу. В нашій зоні у тваринництві найчастіше використовують з кормової метою макуху соняшникового насіння, кукурудзи та сої. Зрідка використовується лляна макуха, але вона малопоширена, порівняно з іншими.
Макуха містить значну кількість білка, який добре засвоюється, завдяки чому підвищується цільова продуктивність усіх видів тварин. У білку різних видів макухи міститься підвищена кількість деяких незамінних амінокислот (у рапсовій – метіоніну), що є дуже цінною кормовою характеристикою, яка дає можливість збалансовувати раціони саме за цими відсутніми компонентами.
Та є у такого корму й небажані якості. Усі види макухи обов’язково містять якусь залишкову кількість жиру (до 7%), що досить швидко (за 10–12 днів) окислюється й гіркне, внаслідок чого кормова цінність такого виду фуража знижується. З цієї причини макуха не може так само довго зберігатися без втрати якості, як цільне зерно. Макуха дуже гігроскопічна, і при зберіганні у вологому приміщенні швидко відсирює й псується.
Антипоживні речовини і речовини, які погіршують якість кінцевої продукції, в макусі багатьох культур (соя, льон, рапс та ін.) при холодному віджиманні не руйнуються. (Наприклад, інгібітори травних ферментів сої порушують травлення, синильна кислота незрілого насіння льону може викликати отруєння, мірозіназа ріпаку додає м’ясу тварин запах риби, а яєчному жовтку – зеленуватий відтінок, госипол бавовнику забирає залізо з гемоглобіну і провокує розвиток анемії тощо).
Крім того, цей дешевий продукт, який насправді є відходом олійного виробництва, продають за невиправдано високою ціною. (Вартість кукурудзяної макухи зараз становить близько 5000 грн/т, соняшникової – 7000 грн/т, попри те, що зерно кукурудзи восени можна придбати у фермерів від 2000 грн/т, а в даний час і протягом року сухе зерно ячменю, пшениці, кукурудзи коштує близько 4000–5000 грн/т.)
Поживність соняшникової макухи становить близько 1,07–1,09 кормових одиниць. У ній міститься значна кількість білка (41%), жира (7%) та клітковини (7,7%), але відносно небагато безазотних екстрактивних речовин (крохмалю й цукру разом – приблизно 26–28%). Соняшникова макуха відзначається високим вмістом кальцію (3,3–4 г/кг) і фосфору (9,9 г/кг).
Її можна застосовувати в кормах продуктивних тварин усіх видів. Та водночас слід пам’ятати, що частка соняшникової макухи понад 20–25% від загальної кількості концентратів у раціоні свиней призведе до зниження якісних характеристик та, відповідно, ціни реалізації сала, оскільки воно буде «мазатися», тобто матиме занадто м’яку консистенцію.
Згодовувати соняшникову макуху рекомендується лише після попереднього замочування, інакше внаслідок своєї гігроскопічності вона вбирає воду в травній системі тварини і значно (у 2–2,5 рази) збільшується в об’ємі, через що може стати причиною розладів травлення і гострих захворювань. Особливо це стосується моногастричних тварин (коней, свиней, кролів тощо).
У разі сухого згодовування її слід давати тільки в сумішах з іншими концентратами, де частка макухи не перевищує 10–15%. До того ж, перед згодовуванням її потрібно подрібнювати. Для дорослої великої рогатої худоби частки не повинні перевищувати 2–2,5 см, для молодняка: 5–8 мм, свиням і птиці продукт потрібно подрібнювати до 2–3 мм.
Замочену макуху згодовують у вигляді густої мішанки – в цьому випадку вона легко перетравлюється, і організм тварини засвоює переважну кількість (близько 85%) речовин, що в ній містяться.
Соєва макуха містить в 1 кілограмі 1,26 кормових одиниць, 340–410 г/кг білка, 1,9 г/кг кальцію, 6,8 г/кг фосфору, 3,2 г/кг магнію, 16,5г/кг калію, 0,16 г/кг кобальту, 163 г/кг заліза, 2,2 мг/кг вітаміну В1, 3,4 мг/кг вітаміну В2, 8,3 мг/кг вітаміну В3, 160 мг/кг вітаміну В12, 2,5 мг/кг вітаміну D, 8,5 мг/кг вітаміну Е, 0,2 мг/кг вітаміну А.
Білок соєвої макухи засвоюється організмом тварин на 74–80%. До його складу входять такі важливі амінокислоти як триптофан, лізин, метіонін, гістидин. Соєву макуху застосовують для повноцінного збагачення раціонів білком і для оптимізації співвідношення цукру та протеїну.
Присутньої у ній залишкової кількості олії вистачає, щоб забезпечити тварин незамінними жирними кислотами, зокрема, лінолевою. До того ж наявність залишкового жиру підвищує доступність жиророзчинних вітамінів, що містяться в інших кормах, які згодовуються одночасно із соєвою макухою. Порівняно значний вміст фосфатидів сприятливо діє на роботу нервової системи, полегшує засвоюваність жирів.
Соєву макуху застосовують у годуванні всіх видів продуктивних тварин. Її вживання істотно збільшує цільову продуктивність поголів’я. Наприклад, додавання макухи сої до раціону курей-несучок у кількості 3–4% підвищує їх яйценосність на 2–3%; заміна соняшникової макухи соєвою, за умови збереженні тієї ж структури раціону, збільшує надої молочних корів на 5–10%, а жирність молока і вміст у ньому білка – на 0,03%. Введення соєвої макухи в раціони свиней і бройлерів здатне збільшити їх середньодобові прирости на 10–15%.
Рекомендована частка соєвої макухи в раціонах:
– великої рогатої худоби: від 15 до 25%;
– свиней: 5–15%;
– овець м’ясного напрямку продуктивності: 20%;
– овець молочного та комбінованого напрямку продуктивності: 12–18%;
– овець вовнового напрямку: 10–12%;
– кроликів – до 10%.
Але необхідно враховувати, що макуха сої холодного віджиму може містити шкідливі речовини-інгібітори трипсину, які здатні порушити травний процес і перешкоджати розщепленню та засвоєнню усіх перерахованих поживних і біологічно цінних речовин. Для нейтралізації цих шкідливих компонентів слід здійснювати попередню термічну обробку продукту.
В 1 кг кукурузної макухи міститься 1,17 кормових одиниць, 11,8% білка, 53,12% безазотних екстрактивних речовин, зокрема 16% крохмалю, 12% цукру, 5,27% клітковини; майже відсутні кальцій (0,04%) та натрій (0,02%), мало фосфору (0,89%).
Антипоживні складові в кукурузній макусі відсутні, а після віджима олії всі поживні речовини стають доступнішими, ніж у цільному зерні. Співвідношення крохмалю й цукру близьке до оптимального (2–1,5:1). Завдяки таким особливостям перетравність речовин кукурудзяної макухи становить 85–90%. Цей кормовий продукт має приємний запах і смак, тому охоче вживається поголів’ям будь-якого виду сільськогосподарських тварин.
До раціону птиці макуху додають у кількості 5–20% від поживності всього раціону, залежно від віку та призначення поголів’я. Включення не менше 15% кукурудзяної макухи до корму курей значно покращує товарний вигляд готової продукції, оскільки забезпечує тушкам бройлерів гарне золотаво-жовте забарвлення шкіри.
У раціонах свиней кукурудзяна макуха може використовуватись для підвищення енергоємності та поживності корму. Особливо це актуально для годуючих свиноматок у другій половині підсисного періоду та молодняка на відгодівлі.
Згодовування кукурудзяної макухи дійним коровам забезпечує підвищення надою, стабілізацію в молоці вмісту жиру (близько 3,2%) та білка (3,8%), а також істотно знижує мобілізацію поживних речовин з тканин організму, що особливо важливо в перші три-чотири місяці лактації. Використання кукурудзяної макухи у м’ясному скотарстві прискорює набір маси молодняком і відгодівлю дорослих тварин.
Лляна макуха забезпечує 1,03 кормових одиниць і містить в 1 кілограмі: 27,1% білка, 3,8 г/кг кальцію, 7,9 г/кг фосфору. Вона надає лікувальну дію травній системі тварин. Внаслідок намокання макуха льону утворює слизьку масу, яка полегшує переміщення хімусу (вмісту шлунка та кишківника: перетравлюваного корму, змішаного з травними соками) по шлунково-кишковій системі та захищає внутрішню поверхню кишківника і шлунка від агресивної дії травних рідин. До того ж лінамарин, що міститься в оболонках насіння, стимулює посилення секреції і моторики травної системи.
Макуху льону із задоволенням вживають усі сільськогосподарські тварини. Але її не рекомендується згодовувати у другій половині періоду відгодівлі свиней, оскільки це погіршує якість сала. Дійним коровам продукт можна давати по 3–4 кг, молодняку на відгодівлі – по 1,5–3 кг (залежно від віку й типу годування), робочим коням – по 2–3 кг, свиням – по 0,5–1,2 кг.
Обмеження кількості лляної макухи в кормах пов’язане з тим, що в насінні льону (особливо в недозрілому), яке пройшло через холодний віджим, міститься синильна кислота (вона утворюється внаслідок реакції глікозиду лінамарину з ферментом лідазою), що має значну токсичну дію. За гарячого способу виробництва олії переважна частина шкідливих речовин руйнується.
Якщо не перевищувати зазначену норму в кормі, то небезпечна речовина ще у шлунку частково інактивується, а частково знешкоджується і зв’язується печінкою за допомогою сірковмісних амінокислот, після чого стає безпечною й успішно виводиться з організму, не завдавши помітної шкоди тварині. Тому в раціоні, що включає лляну макуху, має бути достатня кількість сірки, йоду, лізину та метіоніну.
Шрот – це також продукт, що є відходом маслоекстракційного виробництва, який широко застосовується в якості цінного корму для сільськогосподарських тварин. Отримують його із зерен олійних культур у спеціальних екстракторах шляхом екстрагування жирів різними органічними розчинниками (найчастіше це екстракційний бензин марки «А», гексан) з подальшим відділенням олії від розчинника у випарювачах або дистиляторах.
Якщо описати спрощено, то процес складається з таких етапів: спочатку зерно подрібнюють до розміру 0,5–1 мм, потім заливають розчинником і нагрівають для прискорення процесу екстракції. Після розчинення олії в розчиннику, шрот відокремлюють за допомогою фільтра, а з решти суміші (називається вона місцела) випаровують розчинник. Отриману олію знову очищають, готовий продукт фасують, а шрот висушують до вологості не вище 12% і зазвичай гранулюють.
Деякі види шроту (соєвий, бавовниковий, рапсовий та ін.) піддають термічній обробці для нейтралізації присутніх у них шкідливих речовин. Такий шрот називається тостованим.
Процес екстракції олії органічними розчинниками технологічно складніший за механічний віджим, але в шроті залишається набагато менше олії, ніж у макусі, близько 0,05–3% від його загальної маси.
Для годування тварин у нашій зоні найчастіше застосовують шрот з соняшника та сої.
Соняшниковий шрот містить в одному кілограмі 10,4 МДж обмінної енергії, 270–330 г протеїну, 160–200 г клітковини, 12–15 г жиру, 4,2 г кальцію, 10,6 г фосфору, 8,5–10 мг вітаміну Е, 3,3 мг вітаміну В2, 9,8–10 мг вітаміну В3, 11 мг вітаміну В6, 180 мг вітаміну РР. Цей корм багатий на метіонін (16–19 г/кг), проте бідний на каротин (0,05 мг/кг). Вміст клітковини може бути значно меншим, ніж зазначено. Ця кількість залежить від того, чи знімалося з зерна лушпиння до його подрібнення. Вміст жиру також може різнитись залежно від технологічних особливостей виробництва конкретного підприємства. Чим досконаліші обладнання й обрана технологія, тим менший залишок жиру в шроті.
Соняшниковий шрот не містить жодних антипоживних речовин, маю доступну для травних соків структуру та добре перетравлюється в організмі тварин (на 75–80%). Його поживність – близько 1,02 кормових одиниць. Перед вживанням шроту тваринами бажано замочити його у теплій воді. Згодовування продукту в сухому вигляді ускладнює його перетравлення, знижує засвоюваність, внаслідок цього у худоби можуть виникати розлади травлення.
Включати його до раціону тваринам можна у тих же кількостях, що й макуху. Курчатам соняшниковий шрот можна додавати до загального раціону з 10-го – 14-го дня, починаючи з 1–2%, та поступово збільшувати його частку до 10%. За можливості вибору краще використовувати шрот з мінімальним вмістом лушпиння або зовсім без нього. Через високий вміст клітковини кількість соняшникового шроту в раціонах несучок не має перевищувати 15%.
Соєвий шрот в 1 кілограмі містить 1,19 кормових одиниць, 10,9 МДж обмінної енергії, 360–460 г сирого протеїну (зокрема 20–28,4 г/кг лізину, 32 г/кг аргініну, 34 г/кг лейцину, 17–20 г/кг треоніну, метіоніну й цистину разом 12–14,2 г/кг, 5,7 г/кг триптофану), 50–70 г клітковини, 19–25 г жиру, 329 г безазотних екстрактивних речовин (зокрема 77 г крохмалю та 242 г цукру), 2,1 г кальцію, 7,6 г фосфору, 3,3 г магнію, 16,6 г калію, 4,3 г сірки, 169 мг заліза, 18,3 мг міді, 40 мг цинку, 43 мг марганцю, 0,17 мг кобальту, 0,53 мг йоду. В одному кілограмі соєвого шроту 0,2 мг каротину, 8,6 мг вітаміну Е, 2,1 мг вітаміну В1, 3,6 мг вітаміну В2, 8,2 мг вітаміну В3, 6674 мг вітаміну В4, 160 мг вітаміну В5.
Як видно з наведених цифр, соєвий шрот багатий на лізин, аргінін, лейцин, треонін, залізо, цинк, магній, фосфор, але бідний на кальцій, кобальт, метіонін і триптофан. Щоб усі ці корисні та біологічно цінні речовини змогли перетравитися і засвоїтися, соєвий шрот обов’язково слід обробляти термічно для руйнування в ньому інгібітора трипсину і деяких інших антипоживних речовин.
Позбавлений небажаних компонентів соєвий шрот добре засвоюється (до 80%) і є цінним джерелом білка для тварин. Перед згодовуванням його рекомендується замочувати або запарювати в окропі для підвищення перетравності й зниження витрат енергії організмом на його розщеплення.
До раціону продуктивних тварин рекомендується включати соєвий шрот для істотного збагачення їх корму білком та фосфором. Батьківському поголів’ю свиней достатньо додавати близько 15% соєвого шроту від загальної поживності раціону. Молодняку свиней у першій половині відгодівельного періоду – до 10%, у другій половині – 5–7%. Оптимальна частка соєвого шроту в раціонах молодняка великої рогатої худоби віком до року – 20%, старше року – 25%, дійних корів та племінних биків – до 25%. У раціоні овець соєвий шрот може становити близько 20% від загальної поживності корму, баранів-плідників – 10–12%. Кроликам і нутріям рекомендовано давати його в кількості 10% від поживності раціону.
Пивна дробина – це ще один з відходів не сільськогосподарського виробництва, який можна використовувати для годування продуктивних тварин. Вона являє собою залишки ячмінного або пшеничного зерна після варіння і відділення пивного сусла. Зовні пивна дробина схожа на вологу кашу. Через високу вологість (від 77% до 80%) поживність кілограма ячмінної пивної дробини невелика, близько 0,24–0,27 кормової одиниці, та 2,35–2,99 МДж обмінної енергії.
Продукт містить 4,7–5,6% протеїну, 1,3–1,7% жиру, 3,7–4% клітковини, 8,4 % безазотних екстрактивних речовин, зокрема крохмалю від третини до половини цієї кількості. Вміст крохмалю залежить від величини частинок дробини: чим дрібніший помел, тим менший вміст крохмалю. В одному кілограмі свіжої дробини є близько 0,1 г кальцію і 1,8 г фосфору.
Недоліком цього виду корму є те, що в звичайних умовах зберігання він швидко псується. Рекомендується згодовувати пивну дробину протягом 1–2 днів після її отримання. Трохи довше (кілька днів) пивна дробина може зберігатися при низьких температурах (взимку), але в цьому випадку перед згодовуванням її потрібно нагрівати до кімнатної температури.
Для тривалішого зберігання пивну дробину можна сушити або силосувати. Обидва способи досить незручні: здебільшого сушка економічно недоцільна через її високу вартість; силосування також досить проблематичне з тієї причини, що силосується дробина погано, і потрібно змішувати її для цього з жомом цукрових буряків або іншим цукровмісним кормом, або ж застосовувати спеціальні силосні препарати.
Силосована дробина придатна до згодовування через 2 місяці після закладки. Норми її вживання приблизно такі ж, як і свіжої.
Суха пивна дробина зберігається довго і може бути використана для годування великої рогатої худоби у кількості 2–3 кг/день на одну дорослу тварину. Поживність 1 кг сухої дробини складає близько 0,87–0,9 кормових одиниць, енергетична цінність – 8,67 МДж. У ній міститься 155–170 г/кг перетравного протеїну, 4–5 г/кг кальцію и 8–8,5 г/кг фосфору.
У білку пивної дробини є наступні незамінні амінокислоти: валін (5,2%), метіонін та цистин (загалом 3,5%), ізолейцин (3,8%), лейцин (7,4%), лізин (2,6%), треонін (3,5%), фенілаланін і тирозин (загалом 8,11%); та замінні: аспаргінова (6,9%), глутамінова (20,54%), серин (3,8%), гліцин (4,16%), аланін (5%), гістидин (2,4%), аргінін (4,4%), пролін (15,7%).
Деякі амінокислоти вказані в сумарній кількості. Пояснюється це тим, що потреба організму в одній з них значною мірою (на 70–90%) може задовільнятися за рахунок іншої. (Наприклад: метіонін замість цистину, фенілаланін замість тірозину тощо).
Свіжу пивну дробину потрібно згодовувати одразу або протягом перших днів після її приготування. Тривалість періоду придатності залежить від температури навколишнього середовища: чим холодніше, тим довше може зберігатися цей корм.
Норма згодовування пивної дробини для різних тварин різна. Дійним коровам її дають в залежності від рівня надою і живої маси. Коровам вагою близько 500–550 кг та продуктивністю 10–15 літрів молока на добу достатньо 3–4 кг продукту; з продуктивністю 15–20 літрів молока на добу: 5–6 кг, при надої 20–25 літрів на добу: 6–7 кг, якщо ж корова дає понад 25 літрів: 8–10 кг. Свиням на відгодівлі та репродуктивному поголів’ю можна давати 3–5 кг дробини на добу; вівцям: 1–1,5 кг; робочим коням: 3–4 кг.
Вводити пивну дробину до раціону сільськогосподарських тварин слід поступово, починаючи з невеликої кількості (0,5–1 кг) та щоденно збільшуючи цей обсяг. За тиждень споживання продукту доводять до потрібної норми. Тварини після звикання охоче поїдають цей корм, демонструючи при цьому хороші показники зростання та приросту.
Згодовувати продуктивній дорослій птиці пивну дробину у кількісті понад 15% від поживності раціону, а також молодняку в першій половині вирощування небажано!
Цінним видом концентрованого корму є комбікорм. Комбіновані корми – це суміші в науково обґрунтованих пропорціях різних видів підготовленого зерна, кормів тваринного походження з додаванням вітамінів, мікро- і макроелементів, профілактичних препаратів, стимуляторів росту тощо. Комбікорми виготовляються у відповідності з фізіологічними потребами конкретних вікових груп, конкретних видів тварин.
Розрізняють комбікорми для дійних, для тільних, для сухостійних корів, для телят, поросят-сисунів, для молодняка свиней на відгодівлі, птиці (різні для яєчних і для м’ясних порід); є спеціальні корми для бройлерів, для кроликів, шиншил і багатьох інших тварин. Усі вони відрізняються один від одного за складом і призначенням. Власне, готові сухі корми для собак або кішок також є комбікормами.
Поживність одних і тих же кормів неоднакова для різних видів тварин через відмінності будови та фізіології їх травних систем. Порівняно з представниками жуйних, свині та птиця більш продуктивно перетравлюють і засвоюють концентровані корми, а також корми тваринного походження, тоді як грубий і соковитий корми приносять більше користі організму жуйних тварин, ніж моногастричних.
Відповіді на запитання, які виникли під час ознайомлення з цією темою, можна отримати на нашому форумі.
Віталій Чугуєвець
Поділитись в соцмережах:
