Еремур, еремурус, ширяш, лисячий хвіст, стріла Клеопатри, степова свічка (лат. Erémurus, родина Ксантореєві) – усі ці назви визначають рід багаторічних квіткових трав’янистих рослин, що об’єднує понад 60 видів. Еремурус має високі декоративні якості, придатний для вирощування у відкритому ґрунті в зонах з помірним кліматом, посухо- та холодостійкий, тому більшість його представників вже з початку ХIХ століття активно використовуються для прикраси садово-паркових територій, клумб, зон відпочинку, дачних та присадибних ділянок. Екзотичний вигляд, тривалий період цвітіння (більше місяця) та невибагливість у догляді сприяють сьогодні зростанню популярності цих рослин та значному їх поширенню.
Природний ареал еремуруса охоплює посушливі райони Центральної та Південно-Західної Азії, де він успішно зростає як в умовах степових рівнин, так і на високогірних плато (понад 2000 м над рівнем моря). Рослина також зустрічається в подібних кліматичних зонах на південному сході Європи, зокрема в Криму, та на Кавказі.
Місцеве населення здавна використовувало коріння рослини, у складі якого знаходиться унікальний полісахарид еремуран, для виробництва технічного клею, що застосовувався в палітурному ремеслі та в шевській справі. Це пояснює походження однієї з назв рослини – «ширяш», співзвучної зі словом «клей» у казахській і таджикській мовах.
Народні цілителі навіть у наш час готують з висушеного коріння окремих видів рослини порошок, що має антибактеріальні властивості і здатен замінити пластир. Коріння й листя еремуруса є сировиною для отримання барвників, придатних для фарбування шовкових і вовняних тканин у жовтий, рожевий, оливковий кольори. Деякі види еремуруса їстівні і використовуються в харчуванні: молоді пагони й коріння, а також листя рослин відварюють у підсоленій воді та вживають як спаржу.
Еремуруси пристосовані до існування в умовах сухого, спекотного літа та холодних, помірно вологих зим з різкими змінами температур і обмеженою кількістю опадів впродовж вегетаційного періоду. Вони мають поверхневу кореневу систему, утворену сплюснутим круглим кореневищем – коренеденцем діаметром 5–10 см та розташованими на ньому ростовими бруньками. Від нього, ніби щупальця, відходять численні, горизонтально розгалужені, м’ясисті, проте доволі крихкі корені.
Навесні, у квітні, еремурус стрімко викидає з прикореневих бруньок перші молоді пагони, які згодом утворюють розетку прикореневого листя. У цей період, а також під час цвітіння рослина відчуває гостру потребу в достатній кількості вологи.
Листя в еремуруса широке та жорстке, тригранне, може бути забарвлене в темно-зелений, блідо-зелений чи інші відтінки зеленого, а також у сріблястий колір. Воно має гладку листкову поверхню, іноді набуває дугоподібної форми. Наприкінці квітня – середині травня з центру листкової розетки виростає один або декілька міцних і м’ясистих квітконосів, на яких формуються майбутні суцвіття.
Високі (від 0,8 до 2 м, а в деяких видів і до 2,5–3 м) стебла-квітконоси, увінчані надзвичайно ошатними веретеноподібної чи видовжено-конічної форми суцвіттями-китицями завдовжки від 30 до 75 см – відмінна особливість еремуруса. Зацвітає рослина в травні – червні.
Шестипелюсткові ніжні квіти мають вигляд маленьких духмяних лилій. Вони бувають забарвлені в яскравий червоний, жовтогарячий або жовтий колір. Також поширені види з суцвіттями молочно-білого, ніжного рожевого, кремового, персикового та інших пастельних відтінків. Еремуруси під час цвітіння виглядають надзвичайно привабливо. Довгі тичинки, що виступають за краї пелюсток, створюють на відстані ефект «пухнастих» суцвіть.
Квітконіжки в еремуруса розташовуються на стеблі-квітконосі спіралеподібно та досить близько одна до одної. Кожна квітка цвіте не більше доби, а їх в одному суцвітті може бути, залежно від виду, від 260 до 1000 шт. Діаметр квітки також варіюється в межах від 1 см до 5 см.
Через неодночасне розкриття бутонів цвітіння еремуруса є доволі розтягнутим у часі, воно може тривати від 10 днів до 6 тижнів. Спочатку зацвітають квіти нижнього ярусу суцвіття, потім ті, що розташовані вище, тому на одному суцвітті одночасно знаходяться і зелені коробочки плодів, що дозрівають (у нижній частині), і рясно квітучі ароматні квіти, розташовані в середній частині, і нерозкриті бутони на верхівці суцвіття.
Запилюється еремурус комахами (бджолами, джмелями, повисюховими мухами тощо), яких приваблює не лише аромат рослини, але й значна кількість нектару та пилку. Еремурус добре відомий як цінне джерело пилку та чудовий медонос. До того ж, якщо висадити його неподалік овочевих та фруктово-ягідних культур, це сприятиме кращому запиленню городини.
Дозрівання плодів завершується в липні – серпні, коли в еремуруса настає період літнього спокою: листя в рослини в’яне і засихає, а також поступово відмирає і верхня частина. Плід є м’ясистою трикамерною насіннєвою коробочкою колястої чи еліасоїдної форми розміром 8–10 мм. Усередині кожної камери знаходиться по одній насінині неправильної тригранної форми, іноді з крилоподібною облямівкою. Під дією вітру стебла еремуруса розгойдуються, і насіння, що знаходиться в сухих, розтрісканих плодах, легко висипається на землю.
Насіння еремурус утворює щорічно. Найповноціннішими насінинами є ті, які знаходяться в нижніх ярусах суцвіття. Для прискорення дозрівання насіння практикується видалення верхівкової частини суцвіття. Насіння має високу схожість, але якщо його посіяти на грядці восени (наприкінці вересня – у жовтні), заклавши у ґрунт на 1,5 см, то весною зійде лише деяка частина насінин. Решта можуть прорости через рік чи навіть два.
Щоб отримати сіянці, насіння висівають у ящики, які на зиму переносять у захищене від морозів приміщення. Тільки через три-чотири роки, коли у рослин сформуються більші коренеденця, їх висаджують у відкритий ґрунт. Еремуруси, вирощені з сіянців, зацвітають лише на четвертий – сьомий рік після появи сходів.
Еремурус є надзвичайно чутливим до надмірної вологи, тому слід подбати, щоб внаслідок рясних опадів у другій половині літа, восени та взимку рослина не зазнала грибкових захворювань і не загинула. Для цього кореневища еремуруса після відмирання верхньої частини акуратно викопують, злегка просушують і зберігають у сухому, темному та прохолодному місці до настання весни, аналогічно догляду за цибулинними культурами. Якщо кліматичні умови дозволяють, то можна залишити рослину на зиму в ґрунті, попередньо захистивши еремурус від кротів, що підривають коріння, та польових мишей, які влаштовують там гнізда і не проти поласувати кореневищем.
Щоб вирощувати еремурус, насамперед необхідно правильно обрати ділянку. Рослина надає перевагу відкритій, сонячній місцевості, без впливу сильних вітрів, з добре дренованим некислим (6 < рН < 7) ґрутом, у якому відсутні застійні явища навіть за рясних опадів. Також для еремуруса неприпустимим є близьке розташування ґрунтових вод. Найкраще облаштувати для культури високу грядку з нижнім дренажним шаром, утвореним дрібним щебенем, керамзитом, піском і присипаним зверху шаром пухкої, поживної ґрунтосуміші заввишки від 0,3 м і більше.
Хоча розмножувати еремурус можна як вегетативно, так і насіннєвим способом, найчастіше посадковим матеріалом слугують частини кореневища рослини. З огляду на значну морозостійкість рослини (деякі види еремуруса здатні витримувати тривале зниження температури до –20°С й нижче), найвдаліший період для посадки – початок осені.
Посадкова яма має бути такого розміру, щоб у ній вільно розміщувались корені рослини, а її глибина становити від 10 см (для південних кліматичних зон) до 15 см (у регіонах з суворішим кліматом). Для забезпечення кращої аерації рекомендується насипати на дно шар піску, змішаного з деревним попелом, а над ним – шар компосту.
Прикореневі бруньки повинні розташовуватися на рівні поверхні землі, а кореневу шийку слід засипати грубозернистим піском або дуже дрібною галькою. Якщо висаджуються декілька рослин, то необхідно дотримуватися між ними дистанції не менше 0,6–0,8 м.
Після посадки ґрунт мульчують тирсою, торф’яною крихтою чи іншими повітропроникними матеріалами, оскільки важливо не допустити випрівання коренів еремуруса в періоди потепління. Для захисту від сильних морозів місця посадки вкривають гілочками хвойних порід, нетканим матеріалом, листям, шаром перепрілого компосту (не менше 15 см). Найбільш вразливими до згубної дії низьких температур є молоді пагони та листя еремуруса, тому навесні, під час пізніх заморозків, їх також необхідно вчасно вкривати.
Догляд за рослинами навесні та в першій половині літа полягає в неглибокому розпушуванні, прополюваннях, поливах у разі тривалої посухи, а також до і під час цвітіння. Якщо еремурус розвивається успішно, то ніяких підживлень він не потребує, оскільки надлишок органічних речовин затримує початок цвітіння рослин. В іншому випадку сприятливим для нього буде внесення під час поливу добрив, що містять калій і фосфор. З азотними добривами слід бути особливо обережними, тому що надмірне їх використання є небажаним для еремуруса: надлишок азоту призводить до зниження його стійкості до стресів і до захворювань, – такі рослини гірше переживають зиму.
Особливість росту кореневища еремуруса полягає в тому, що до завершення вегетаційного сезону його нижня частина відмирає, а вгорі утворюється нова, внаслідок чого рослина вибирається назовні. Через це щоосені слід підсипати навколо рослини достатню кількість землі, а кореневу шийку присипати піском, щоб захистити таким чином еремурус від несприятливих факторів.
Найпопулярніші види еремуруса, поширені в садівництві: еремурус вузьколистий (лат. Eremurus stenophyllus), еремурус робустус (лат. Eremurus robustus), еремурус гімалайський
(лат. Eremurus himalaicus). Надзвичайно ефективними є гібриди Рутера й Шелфорда, серед яких найбільш відомі такі сорти як «Клеопатра» та «Піноккіо» з квітами чудового помаранчевого та лимонно-жовтого кольору.
Поділитись в соцмережах:
