Мало кому відомо, що специфічний часниковий аромат властивий не лише часнику, але й деяким іншим рослинам. Листя, пагони і навіть корені певних видів продукують запах, ідентичний часниковому. На думку науковців, така особливість рослин є захистом від нападу шкідливих комах.
Часникова лоза, мансоа часникова (лат. Mansoa alliaceae)
Mansoa alliacea – вид рослин родини Біньйонієві (Bignoniaceae), роду Mansoaaceae, що походить з північної частини Південної Америки. Поширена в Центральній Америці, де її можна побачити в тропічних лісах Мексики, Бразилії, Еквадору, Перу, Колумбії та сусідніх з ними країн. Автором першого офіційного опису Mansoa alliacea є французький натураліст, зоолог, анатом Жан Батист Ламарк.
Ця вічнозелена кущоподібна тропічна ліана сягає 2–3 метрів завдовжки. В Європі вона ще відома як часникова ліана, оскільки всі її частини, за винятком квітів, містять алілполісульфіди – речовини, що надають мансоа часниковий аромат.
Серед місцевого населення мансоа часникова здавна використовується як рослинний лікарський засіб від болю та запалення, для лікування артриту, ревматизму, а також від застуди, грипу, лихоманки, діареї та виразок шкіри. Деякі препарати (у вигляді сухих, подрібнених частин рослини) продаються в магазинах Бразилії та Перу. Також часникову ліану додають, як інгредієнт, до інших багатотрав’яних сумішей від застуди, грипу та болю.
Аборигени Південної Америки вживають рослину в якості антигельмінтного засобу, а ще використовують для відлякування комарів.
Мансоа часникова для мешканців тропіків є замінником часнику. Більша частина рослини їстівна. Її молоді листочки і стебла додають у салати, супи та інші страви, а старе листя висушують, подрібнюють і використовують як приправу, подібно до сухого часнику. Їстівними є й квіти мансоа.
Рослина утворює численні дерев’янисті пагони від кореня. Стебла в мансоа трохи шорсткі. Листя завдовжки 10–27 см має короткі (до 3 см) черешки, супротивне, трійчасте, трохи шкірясте, вкрите місцями залозками, за формою яйцеподібне або еліптичне, з загостреною, рідко заокругленою або усіченою верхівкою. Часто середній листочок має видозмінену форму виткого вусика.
Під час цвітіння рослина набуває надзвичайно декоративного вигляду через численні пятипелюсткові трубчасті квіти бузкового, фіолетового або білого кольору, зібрані в щиткові суцвіття. Періоди рясного цвітіння в мансоа спостерігаються двічі на рік (восени-взимку та навесні), хоча впродовж року рослина теж може де-не-де формувати окремі квіти.
Плід в мансоа – пласка, видовжена, ребриста коробочка довжиною 15–25 см і шириною до 3,5 см, всередині якої знаходиться численне дрібне насіння з «крильцями» (хоча буває і без «крилець»), що поширюється вітром.
Оскільки мансоа є тропічною культурою, то у відкритому ґрунті її вирощують лише за сприятливих кліматичних умов (у Південній Африці, Індії, Таїланді тощо). У помірних широтах її культивують переважно в оранжереях або як горщикову, кімнатну рослину.
Особливого догляду мансоа не потребує. Достатньо регулярно забезпечувати рослину поливами, обприскуваннями та обрізати пагони одразу після цвітіння. Квітки в неї формуються на пагонах поточного року, тому своєчасне обрізання сприяє їхньому активному утворенню.
Впродовж холодного періоду (з жовтня до лютого) ліана перебуває у стані спокою.
Розмножують мансоа як насінням, так і черенкуванням.
Черемша, часник ведмежий або цибуля ведмежа (лат. Allium ursinum)
Вид багаторічних цибулинних, квіткових, трав’янистих рослин родини Амарилісові (Amaryllidaceae), близькоспоріднений з такими видами, як часник городній (Allium sativum), цибуля городня (Allium cepa), цибуля-трибулька (Allium schoenoprasum) тощо.
Черемша поширена в Європі та деяких регіонах Азії. Зустрічається переважно в широколистяних і змішаних лісах, на ділянках з некислими і багатими на гумус ґрунтами. На початку року з її цибулини з’являються молоді паростки. Є цінним дикорослим овочем і часто збирається. Однак для багатьох тварин вона отруйна.
В Україні черемша росте здебільшого у правобережному Лісостепу, здерідка на Поліссі, а також у Карпатах та Прикарпатті. Рослина занесена до Червоної книги України і знаходиться під охороною держави.
Черемша належить до холодостійких і тіньолюбних рослин. Виростає заввишки до 20–40 см. Її дуже тонка й видовжена цибулина має висоту 2–4, здерідка – до 6 см. Вона оточена прозорою, білуватою або жовтуватою шкіркою, яка пізніше перетворюється на кілька лусочок.
Зазвичай навесні з цибулини з’являються два, рідше один або три прикореневі листки на довгих черешках. Вони різко розширюються одразу від черешка і утворюють пласку, еліптично-ланцетоподібну листкову поверхню шириною від 2 до 5 см. З верхнього боку листок черемші блискучий і темно-зелений, а знизу він матовий. Виглядає дуже схоже на листя конвалії. Запах рослини нагадує типовий запах цибулі-порею (Allium porrum).
Пряморосле, міцне, тригранне або майже округле в перерізі стебло завершується під час цвітіння рослини (у квітні-травні) огорнутим у напівпрозору білу оболонку зонтиковим суцвіттям, що складається з 6–20 білих квіточок. Квітки зірчасті, з шістьма білими пелюсточками оцвітини, діаметром близько 16–20 мм, з коротшими за оцвітину тичинками. Запилюються здебільшого бджолами та іншими комахами.
Через два-три місяці після проростання листя в черемші жовтіє. І оскільки верхній шар ґрунту достатньо прогрівається, з’являється характерний запах часнику. На цей час насіння має дозріти, а цибулини –запастися достатньою кількістю поживних речовин для нового розвитку наступної весни.
Плід (трикамерна коробочка) містить небагато насінин. А щоб насіння проросло, воно має пережити період заморозків (стратифікуватися). Попри тривалий період проростання (два роки), черемша швидко розмножується цибулинами і за кілька років утворює значні зарості-плантації. Тому в разі вирощування в саду, потрібно час від часу обмежувати територію її поширення.
Черемшу здавна використовують як харчову, лікарську, медодайну та декоративну рослину. Додають її і до пряно-ароматичних сумішей.
Надземна частина черемші починає розвиватися напровесні, і її зелень є одним з найперших у сезоні джерел вітамінів та інших корисних речовин. Свіже листя містить близько 0,005% аліцину, сушене листя – до 0,07%. Також у свіжій зелені є приблизно 0,5% сульфоксиду аліїну та 0,07% метил-L-цистеїнсульфоксиду. Окрім цих сірковмісних сполук, вегетативна частина рослини містить також флавоноїди, вітаміни A, B і F, а ще лектини.
Розмножується черемша як насінням, так і вегетативно. Насіннєвий та генеративний спосіб розмноження є доволі трудомістким, тому його зазвичай використовують задля отримання розсади.
Набагато простіше розмножити черемшу вегетативно. Як тільки надземна частина рослини повністю відімре, цибулину акуратно викопують і пересаджують на заплановане місце. Глибина саджання не має перевищувати 2 см.
Хоча черемшу ніби легко ідентифікувати за часниковим запахом, що з’являється внаслідок розтирання її листя, недосвідчені збирачі часто плутають її з конвалією (Allium victorialis), першими пагонами пізньоцвіта осіннього (Colchicum autumnale L.), листям молодих рослин кліщинця плямистого (Arum maculatum). Ці три рослини надзвичайно токсичні і часто стають причиною отруєнь, іноді зі смертельними наслідками.
Крім запаху, нижня сторона листя – це ще один спосіб відрізнити дикий часник від отруйної конвалії та пізньоцвіту осіннього. Листя черемші з нижнього боку завжди матове, а у конвалії і пізньоцвіту – блискуче. Також важливою особливістю, яка допомагає відрізнити черемшу від кліщинця плямистого, є різне розташування жилок на листі цих двох рослин. У черемші вони паралельні, а в кліщинця – сітчасті.
Ще два види схожих на черемшу рослин з часниковим запахом – часник переможний (лат. Allium victorialis) та вид Allium porrum не є токсичними, тому не складають загрози людському життю.
Кінський часник звичайний або часникова трава (лат. Alliária petiolata)
Цей вид дворічних трав’янистих рослин з роду Кінський часник (Alliaria) родини Капустяні (Brassicaceae) здавна відомий харчовими та лікувальними властивостями. Часникова трава багата на вітаміни, а також є отруйною для певних видів тварин (молода зелень рослин першого року містить цианід у кількості, токсичній для багатьох хребетних).
Її дика форма поширена у більшості регіонів Європи, на Близькому Сході, в Центральній Азії, а також у Китаї та Індії. Зустрічається ця рослина і на окремих територіях Північної Африки. У Північній та Південній Америці часникова трава натуралізувалась порівняно недавно, а в наш час вважається інвазивним видом. Ймовірно, її, як кулінарну траву і лікарську рослину, завезли до Північної Америки європейські переселенці.
В Україні часникова трава поширена майже скрізь. Вона утворює зарості в достатньо зволожених місцинах з пухким ґрунтом – у чагарникових хащах, на затінених галявинах листяних лісів, у садах, під будівлями, обабіч доріг, на рудеральних землях.
Також вона часто росте в тінистих парках та зелених насадженнях приміських зон, оскільки належить до тіньовитривалих рослин і зазвичай обирає для заселення напівзатінок. Нерідко часникова трава окуповує територію спільно з кропивою. Обидві ці рослини надають перевагу вологим, багатим на азот глинистим ґрунтам. Часникова трава є індикатором азоту в ґрунті.
Відомі у нас ще й інші назви часникової трави: кінський часник черешковий, гулявник часниковий, підгачник, дурна кропива тощо.
У перший рік свого розвитку рослина утворюює розетку з округлого, серцеподібного, трохи зморшкуватого листя, яке внаслідок розтирання чи роздавлювання виділяє часниковий аромат, зумовлений присутністю у його складі гірчичної олії.
Цвіте часникова трава навесні наступного року. Її пряморослі стебла з верхівковими суцвіттями інколи сягають заввишки до 1 м, хоча зазвичай висота рослини не перевищує 30–60 см. Цвітіння відбувається у травні – червні. Суцвіття-китиця складається з дрібних (розміром 4–7 мм) чотирипелюсткових білих квіточок, які продукують нектар, чим приваблюють комах-запилювачів і бджіл.
Плід у часникової трави – стручок завдовжки 3–7 мм. Він тоненький, у недозрілому стані має зелене забарвлення, його діаметр (у перерізі) становить лише 2 мм. Всередині стручка міститься від 6 до 8 насінин завдовжки близько 3 мм, забарвлених у чорно-коричневий колір.
У міру дозрівання стручок із зеленого перетворюється на світло-коричневий внаслідок висихання. Коли він повністю дозріває, обидві стулки поступово розкриваються (знизу вгору) і зрештою опадають. Насінини ж лишаються прикріпленими до перегородки стручка короткими черешками.
Як прянощі, часникова трава використовувалася ще з 4000-х років до н. е., в період мезоліту, про що свідчать археологічні дослідження у північно-східній Німеччині та Данії. У Середньовіччі цю рослину з її гострим часниковим смаком вживали здебільшого бідні верстви населення, бо дорогі спеції вони не могли собі дозволити. Тому в ті часи часникову траву навіть вирощували в садах Європи.
У XVII столітті в Британії вона слугувала приправою до соленої риби. Також з цієї рослини готували соус для страв зі смаженим ягням або додавали у салати. В Англії навіть сьогодні молоде листя часникової трави часто додають у сендвічі, як вітамінну зелень. У Франції приправою для деяких страв є насіння рослини. Чорні насінини мають дуже гострий смак, і їх можна використовувати так само, як і чорний перець (горошок).
Збирають листя для споживання у квітні – червні. Додане до салату, воно надає йому легкий часниково-гірчичний присмак. Коріння в часникової трави також їстівне і нагадує за смаком редиску. Зібрані навесні стебла рослини мають солодкий капустяний смак. Їх можна додавати до масла, або робити з них песто. Нагадують часник за смаком і квіти цієї трави. Окрім харчового використання, вони ще й ароматизують і прикрашають мало не всі види страв.
Втім, гострий часниковий смак рослини зникає під час приготування, тому слід додавати її до страв свіжою.
У фітотерапії часникову траву традиційно використовують як сечогінний засіб, а також для лікування подагри, астми, ревматизму. Зі свіжої зелені роблять гарячі компреси, оскільки вона має антисептичні властивості. У військовій медицині минулого століття спиртову настоянку з цієї рослини використовували для промивання гнійних виразок та як компрес для їх дезінфекції і прискорення загоєння.
Ще однією цінною властивістю рослини є її фіторемедіаційна здатність. На забруднених ґрунтах вона поглинає і накопичує в своїх частинах цинк і кадмій.
Цибуля запашна (лат. Allium ramosum)
Цибуля запашна – середньоазійський вид багаторічних цибулинних рослин роду Цибуля (Allium), підродини Цибулеві (Allioideae), родини Амарилісові (Amaryllidaceae). Ареал його охоплює території Казахстану, Монголії, Сибіру, Далекого Сходу та півночі Китаю, де він росте на висоті 500–2100 м. Рослина також натуралізувалась у деяких регіонах Східної Європи.
Цибуля запашна виростає заввишки до 40–60 см. Цибулина має діаметр близько 1–1,5 см. Листя у неї лінійне, темно-зелене, з незначним восковим нальотом, коротше за стебло. Верхівкове зонтикоподібне суцвіття сферичної або напівсферичної форми зібране з численних (до 100–150 шт.) дрібних шестипелюсткових квіток. Пелюсточки оцвітини білі або блідо-рожеві з темно-рожевою середньою жилкою.
Зелень цибулі запашної має неповторний смак, який більше нагадує часник, ніж зелену цибулю. Її споживають свіжою впродовж всього вегетаційного періоду.
На півночі Китаю і в Монголії рослину збирають у період з травня до липня і консервують із сіллю на зиму. Потім її традиційно використовують як приправу до вареної баранини або додають у пельмені. Цибуля запашна допомагає у лікуванні шлункових захворювань. Квіти її збирають наприкінці липня – у серпні та солять.
Подібно до черемші, цибулю запашну нерідко висаджують у бордюрних насадженнях. Поціновувачі оригінальних пахучих грядок нерідко висівають його у складі пряно-ароматичних композицій. Також інколи практикується вирощування цибулі запашної в контейнерах і горщиках, як ампельної культури, або для вигонки.
Розмножується цибуля запашна насінням, яке сіють навесні, або восени. Також використовують і вегетативний спосіб (поділом батьківської рослини і відсаджуванням дочірніх цибулинок).
Для грядок під культуру обирають добре освітлені сонячні ділянки з родючим ґрунтом і без надмірного зволоження, яке є згубним для рослини. Вирощувати її на одному місці можна протягом 3–4 років.
Особливістю цього виду є рясне розмноження самосівом. Щоб уникнути надмірного поширення рослини, потрібно своєчасно видаляти квітконоси.
Тулбагія запашна, або солодкий дикий часник, або рожевий агапантус (лат. Tulbaghia simmleri)
Тулбагія запашна – багаторічна геофітна цибулинна квіткова рослина з роду Тулбагія (Tulbaghia), родини Амарилісові (Amaryllidaceae), відома своєю надзвичайною декоративністю. Є ендеміком Капської провінції (Мису Доброї Надії, Південна Африка), провінції Мпумаланґа та провінції Лімпопо. Зустрічається на висоті до 960–1120 м.
Пеший офіційний опис рослин виду Tulbaghia simmleri зробив швейцарський ботанік Гюстав Бовер. Назва роду Tulbaghia пов’язана з іменем Ріка Тулбага (1699–1771), губернатора мису Доброї Надії.
Тулбагія запашна сягає заввишки до 0,4 м. Це один з найвідоміших видів роду Тулбагія. Листя в рослини стрічкоподібне, яскравого зеленого кольору, має солодкуватий часниковий запах. Зазвичай квітки в тулбагії запашної мають бузкове забарвлення, але трапляються рослини і з білими квітами.
Тулбагія – рослина тропічного і субтропічного клімату, тому в північних широтах їй потрібен захист на зимовий період. У холодному кліматі садівники вирощують її переважно як горщикову культуру.
Часник круглоголовий або цибуля круглоголова (лат. Allium sphaerocephalon)
Вид багаторічних трав’янистих рослин родини Амарилісові (Amaryllidaceae), поширений на території Європи від Середземномор’я до Кавказу, у Північній Африці та Західній Азії. Зустрічається переважно на луках, у кам’янистій місцевості, на пагорбах та в передгір’ях.
В Україні ареал дикої форми цибулі круглоголової охоплює Закарпаття, Лісостеп, Кримський півострів. У деяких областях цей вид занесений до переліку регіонально рідкісних рослин. Культивування рослини можливе й бажане на всій території України.
Цибуля круглоголова виростає заввишки від 30 до 90 см. Цей геофіт утворює багаторічні, яйцеподібної форми цибулини діаметром до 2–3,5 см. Стебло квітконосу вертикальне, пряморосле. Листя довге й вузьке (шириною до 1–4 мм), порожнисте, з борозенками на поверхні. Воно зібране у невелику прикореневу розетку. Щоб відчути часниковий запах рослини, потрібно розтерти частинку листочка у пальцях.
Квітне цибуля круглоголова з червня до липня. На довгому стеблі розташовується кулясте (інколи еліптичної форми), зонтикоподібне суцвіття діаметром до 8 см, що складається з багатьох, щільно прилеглих, шестипелюсткових дрібненьких квіточок, забарвлених у фіолетовий (пурпуровий, бузковий) колір. Шість тичинок квітки довші за пелюстки і виступають за межі оцвітини.
Цибуля круглоголова культивується з ХХ сторіччя. Листя і цибулини рослини здавна відомі як замінник цибулі городньої. Їх можна вживати свіжими, або після приготування. Квіти споживають сирими (переважно в салатах), а також прикрашають ними страви.
Для вирощування цибулі круглоголової обирають добре освітлені сонцем місця з пухким і родючим ґрунтом, хоча рослина цілком здатна рости і в напівзатінку. Важливим чинником для цієї культури є достатній рівень вологості, оскільки в сухому ґрунті значно погіршуються смакові якості зелені. Вона може рости на одному місці до 4-х років.
Вирощують цибулю круглоголову і як декоративну рослину, що є прикрасою бордюрних насаджень, квітників, альпінаріїв, а її живі квіти у зрізі використовують для формування квіткових композицій у квітникарстві.
Поділитись в соцмережах:
