Шкодочинні мишоподібні гризуни

Мишеві або мишачі (Muridae) – найбільша за кількістю видів родина гризунів і ссавців, що належить до ряду Мишоподібні (Rodentia). Вона об’єднує близько 850 видів зі 150 родів, що робить цю родину однією з найбільших за видовою різноманітністю у класі ссавців.

Початковий ареал поширення мишевих охоплював Євразію, Африку та Австралію, проте завдяки людській діяльності представники більшості видів родини зустрічаються нині по всьому світу (окрім Антарктиди), зокрема й на багатьох островах, де раніше їх не було.

Існують різні системи класифікації тварин, що належать до родини мишачих (Muridae). У більш сучасних деякі види виділені в окремі підродини, наприклад: Хом’якові (Cricetidae), Сліпакові (Spalacidae), Щурові, або норицеві, або полівкові (Arvicolidae), Піщанкові (Gerbillinae) та деякі інші мишоподібні гризуни.

Згідно з останніми змінами класифікації від 2005 року родина мишевих поділяє види за п’ятьма підродинами: Мишеві (Murinae), Піщанкові (Gerbillinae), Deomyinae (виключно африканські види), Lophiomyinae (складається з єдиного виду Lophiomys imhausi – хом’як кошлатий) та Leimacomyinae (складається з єдиного виду Leimacomys buettneri).

Залежно від середовища та способу існування мишевих поділяють на землерийних, деревних та водних, хоча більшість з них є наземними тваринами, активними або вдень, або вночі.

За способом живлення представники родини є всеїдними, оскільки їхній раціон складається як з рослинного, так і з тваринного корму. Частина видів надає перевагу соціальному існуванню (у групах), інші живуть самотньо.

Коли мова йде про мишевих, здатних чинити шкоду аграрній галузі, зазвичай мають на увазі представників роду Миша (Mus), що об’єднує до 40 видів, роду Житник (Apodemus), який налічує близько 20 видів, та роду Мишак (Sylvaemus), що складається з 13 видів, 4 з яких присутні у фауні України.

У побуті використовується доволі поширений термін «мишоподібні гризуни», проте не всі ці тваринки насправді є мишами. Розглянемо найпоширеніші види дрібних гризунів, що завдають шкоди господарствам, зокрема й в Україні.

Миша хатня або звичайна

Миша хатня, домова або звичайна (Mus musculus) – типовий і найпоширеніший вид роду мишей, чиє існування тісно пов’язане з людиною. Попри те, що насправді вона є дикою твариною, багатовічна адаптація виду призвела до того, що по-справжньому дикі популяції миші хатньої трапляються значно рідше, ніж напіводомашнені, призвичаєні до існування поблизу людей.

Ці гризуни обирають місцями свого оселення переважно житлові будинки, господарські будівлі, заселяють складські приміщення, овочесховища та підприємства, пов’язані з переробкою, виробництвом чи реалізацією продуктів харчування.

Живляться вони харчовими відходами, запасами продуктів, які не лише поїдають, а й забруднюють. Можуть завдавати шкоди зерновим культурам у полях (посівам пшениці, ячменю, кукурудзи, соняшника тощо). Окрім того, оселившись у житлових помешканнях, миші нерідко псують меблі, пошкоджують електропроводи, книги, одяг, речі, предмети домашнього вжитку. Причина таких дій полягає у необхідності гризунів постійно зточувати різці, які у них ростуть все життя, або щоб добути матеріал для будівництва гнізда.

Миша хатня є джерелом поширення шкідливих комах, таких як блохи і воші, а також кліщів. Інколи ця тварина переносить небезпечні для людини інфекційні захворювання (лептоспіроз, хантавірус тощо).

В Україні вид Mus musculus поширений повсюдно.

• Опис

Доросла хатня миша виростає завдовжки не більше 7–10 см, а довжина її хвоста сягає 5,9 см. Сам хвіст вкритий роговими епідермальними лусочками, розташованими по колу, між якими є кілька коротких волосків. Важить тваринка 20–25 г, хоча іноді вага найбільших самок становить до 60 г.

Забарвлення хутра на спині й з боків – темно-сіре, сірувато-коричневе або буро-сіре. Черевце помітно світліше – від попелясто-сірого та світло-рудого до практично білого кольору. Вушка невеличкі, округлої форми, на краях майже лисі. Кінчики лапок і писочка також не вкриті хутром.

Хатня миша має спеціальні залози, що виділяють секрет з характерним «мишачим» запахом. У решти видів цього роду такий запах відсутній.

• Спосіб існування

Миша хатня веде переважно нічний спосіб існування поблизу людського житла чи об’єктів господарювання людини (зерно- та овочесховищ, тваринницьких ферм, сараїв, курників тощо). Наприкінці літа – початку осені гризуни намагаються перебратися поближче до теплих осель, де завжди є прихисток і запаси їжі. У пошуках надійного місця для зимівлі тваринки здатні долати відстані до 3–5 км.

Зазвичай вони оселяються у підвалах, ховаються у стінах комор чи інших укриттях. Там миші облаштовують гнізда, для будівництва яких використовують папір, ганчір’я, шерсть, клоччя та інші м’які матеріали. 

Тваринки надзвичайно рухливі, спритні та обережні. Оселившись всередині приміщень, вони вимушено підлаштовуються під режим життя та діяльність людей. Завдяки міткам із секрету своїх залоз, миші помічають «стежки», якими вони переміщаються як зовні, так і всередині об’єкту свого перебування. 

Навесні, з настанням тепла, хатні миші залишають місця зимування та перебираються у поля, городи й сади, а також на посіви сільськогосподарських рослин. Там вони риють нори-тунелі завглибшки до 30–38 см, що завершуються гніздовою камерою, де тваринки накопичують і зберігають свій стратегічний запас корму на зиму (колоски, плоди, зерна, насіння диких і культурних рослин тощо). Гніздо гризуни вистилають сухою, м’якою травою.

Зимово-весняний раціон хатньої миші складається переважно із зерен злаків, бобових культур та насіння складноцвітих. Заготовляти корм тваринки починають наприкінці серпня. В одній норі може знаходитися до 5–10 кг таких запасів.

Миша хатня здатна пересуватися зі швидкістю до 12–13 км/год, проте дуже рідко віддаляється від гнізда. У разі нестачі їжі чи значного зниження температури вона впадає у торпор, вдомий ще як гіпотермія (стан заповільнення метаболізму та зниження температури тіла, властивий деяким тваринним організмам).

На півдні України, у Степовій зоні та в Південному Лісостепу, хатні миші можуть зимувати поза населеними пунктами. Вони облаштовують свої житла в лісосмугах, у стогах сіна та скиртах соломи. В умовах теплого клімату гризуни здатні зимувати навіть на орних землях, пустищах, серед чагарникових заростей.

Самка хатньої миші дає потомство сезонно. Вагітність триває близько 20 днів, і за літо вона встигає забезпечити понад 4–5 послідів. Але миші, що живуть в опалюваних приміщеннях, здатні розмножуватися цілорічно і народжують не менше 7–10 разів. Кількість мишенят в одному посліді становить в середньому  3–8 шт. Вони стають статевозрілими у двомісячному віці.

Зазвичай самки спаровуються з кількома самцями (поліандрія). Іноді в одному гнізді разом вирощують дитинчат дві самки. 

В Україні природними ворогами хатньої миші всередині та біля будинку є переважно свійські кішки, сірі пацюки та кам’яні куниці, а в господарських приміщеннях також сипухи крапчасті. У дикій природі на них полюють хижі птахи, ласки, куниці, руді лисиці, змії та дикі кішки.

Миша курганцева

Миша курганцева (Mus spicilegus) є видом-двійником хатньої миші (раніше їх вважали єдиним видом). Перший опис виду Mus spicilegus, датований 1882 р., належить угорському лютеранському пастору й зоологу Саламону Яношу Петеньї, який досліджував цих тваринок на території власного маєтку (у тодішній Австрійській імперії). Та більшість вчених того часу не погодились визнавати мишу курганцеву окремим видом і продовжували вважати її різновидом миші хатньої.

В Україні мишу курганцеву, як окремий вид, описав у 1927 році відомий український дослідник, лікар і зоолог Борис Сергійович Вальх. Він назвав її (Mus sergii Valch) на честь свого сина Сергія, який і вивчав детально цих гризунів.

Курганцева миша не надто поширена: донедавна її ареал обмежувався переважно степовою і лісостеповою зонами Центральної, Південно-Східної та Східної Європи. Вона населяє луки й інші відкриті території в Австрії, Боснії та Герцеговині, Албанії, Болгарії, Хорватії, Греції, Угорщині, Молдові, Румунії, Сербії, Чорногорії, Словаччині, а також в Україні.

У нашій країні її популяції були зосереджені насамперед у Криму та причорноморських степових регіонах. Але віднедавна вид став досить активно поширюватись у північному та східному напрямках. Наразі ареал курганцевої миші охоплює значну частину Степу та Лісостепу України, зокрема гризун зустрічається у Донецькій, Луганській, Харківській, Дніпропетровській, Чернівецькій та інших областях.

• Опис

Зовні курганцева миша дуже схожа на мишу хатню. Візуально відрізнити їх у польових умовах важко навіть фаховим зоологам. Точне визначення, до якого з двох видів гризунів належить конкретний екземпляр, можливе лише в лабораторії, оскільки воно базується на відмінностях будови черепа та генотипу. Проте одна відмінність між цими видами – а саме відсутність у курганцевої миші характерного «мишачого» запаху – не потребує лабораторного дослідження.

Цей гризун має невеличкі розміри. Його довжина від голови до хвоста становить 5,5–9,3 см, а хвіст товщиною 1,9–2,7 мм виростає завдовжки від 5 до 8,3 см. Вага тіла складає 9–26 г. Розмір очей – від 2,6 до 3,6 мм.

Хутро в миші курганцевої в центральних регіонах України має сірий колір, а з черевного боку воно світло-сіре. На півдні України забарвлення в гризунів двотонне, світло-сіре зверху та зовсім світле (іноді з жовтуватим відтінком) знизу. У мишенят хутро темніше, ніж у дорослих особин. 

• Спосіб існування

Миша курганцева зустрічається у різних екосистемах, від природних степів до сільськогосподарських угідь. Найчастіше її популяції оселяються поблизу оброблюваних земель, де гризуни мають безперешкодний доступ до посівів, але інтенсивне землеробство руйнує їхні нори.

Ці тваринки облаштовують свої житла на узбіччях доріг, в живих огорожах, на рудеральних луках, диких полях, на полях з зерновими, в садах, на пасовищах, на відкритих узбережжях вздовж русел річок тощо. Вони уникають густих лісів, людських жител та господарських будівель поблизу них.

На відміну від багатьох інших родинних видів, курганцеві миші майже не їдять зелені рослини, а живляться переважно насінням, зокрема й зернових культур. Тобто вони практично не шкодять сходам, хоча можуть завдавати істотних збитків урожаю. 

Поведінкова особливість, яка й відобразилась у видовому епітеті назви цих гризунів – їхня унікальна здатність споруджувати чималі земляні курганці над своїми сховками, у яких тваринки накопичують і зберігають зернові запаси.

Діаметр цих споруд зазвичай становить 1–2 м, хоча трапляються розміром і до 4 м. Будують такі курганці декілька мишей (від 4-х до 14-ти осіб), пов’язаних між собою родинними зв’язками (дослідники підтверджують їх близьку спорідненість за материнською лінією). 

Курган споруджується над облаштованими курганцевою мишею камерами зберігання, де може знаходитися до 10 кг насіння та зерен, а під ними розташовується гніздова камера зі складною системою ходів. Офіційно зафіксований дослідниками найбільший зерновий запас у одному курганці сягав 20 кг.

Зазвичай у місцях оселення цього виду на одному гектарі поля налічується до двадцяти курганців, проте за особливо сприятливих умов їх може бути й значно більше. У роки Голодомору, коли на неприбраних полях розплодилася значна кількість гризунів, зернові запаси курганцевої миші врятували життя десятків тисяч українців. 

Накопичувати зернові запаси курганцеві миші починають наприкінці літа – восени. Камери зі сховком вони вкривають зверху шаром землі заввишки від 30 до 40 см (найбільша висота такого курганця сягала 80 см), а завершують свою роботу на початку листопада.

Кількість курганчиків на різних угіддях неоднакова. Найбільша їхня щільність – до 25 шт/га – була помічена на полях після збирання пшениці. Якщо на таких ділянках росло багато бур’янів, то цей показник зростав приблизно до 30 шт/га. На посівах багаторічних трав їх налічувалося до 17 шт/га, на полях після кукурудзи – близько 5 шт/га. Найменш заселеними виявилися поля під паром та схили ярів – по 1–2 курганчики на гектар.

Чисельність гризунів залежить насамперед від урожаю насіння диких і культурних злакових та бобових. Кормовими рослинами курганцевої миші є: кукурудза, пшениця, соняшник, просо, люцерна, віка, еспарцет, тонконіг, пирій, лисохвіст тощо.

На розвиток популяції неабиякий вплив мають і кліматичні умови. Найбільш згубними для них є рясні дощі, поєднані з низькими температурами під час зимування. А от надійний шар снігу, навпаки, сприяє успішному виживанню.

Житник пасистий

Житник пасистий, або миша пасиста, або миша польова (Apodemus agrarius) належить до роду Житник (Apodemus) з родини Мишеві (Muridae) і є шкідником сільського й лісового господарства.

В Україні житник пасистий завдає найбільших збитків сільськогосподарським культурам у Поліссі, Лісостепу та в Карпатах. У безлісих південно-східних регіонах та в Криму гризуни цього виду практично відсутні, хоча останніми десятиліттями відбувається поширення виду на південь з використанням певних екосистем (лісосмуг, меліоративних каналів тощо).  

Житник пасистий пошкоджує зерна пшениці, вівса, ячменю, жита, гречки, проса та кукурудзи, а також оселяється на садово-городніх ділянках, де завдає шкоди овочевим культурам (картоплі, моркві, огіркам тощо).

Склад мишачого раціону залежить від пори року. Живиться гризун насінням, ягодами, корінцями, горіхами, знищує надземну та підземну частину рослин, зокрема й коренеплоди, а також різними комахами і їхніми личинками, слимаками та черв’ячками. У лісових господарствах і в розплідниках житник нерідко ушкоджує саджанці, обгризаючи на них молоду кору.

Також є носієм хантавірусів, тому може переносити небезпечні для людини захворювання (наприклад, геморагічну гарячку). На житнику часто паразитують кліщі виду Ixodes ricinus, які є переносниками зокрема й хвороби Лайма.

• Опис

Верхня частина тіла житника пасистого має сірувато-коричневе, з іржавим відтінком забарвлення. Хутро густе. Вздовж спини, по центру, розташована добре помітна темна смуга, яка допомагає ідентифікувати гризунів і свідчить про їх належність саме до цього виду.

З нижнього боку забарвлення хутра світло-сіре. Округлої форми вушка й очі порівнянно невеликі. Довжина тіла сягає від 9 до 12,6 см, хвоста – до 9 см, вага становить до 50 г. Ці тваринки є доволі спритними, вони вміють високо стрибати та гарно плавають.

• Спосіб існування

Житник пасистий обирає для заселення відкриті біотопи з підвищеним рівнем вологості, тому в Степовій та Лісостеповій зоні України, де сума річних опадів часто не перевищує 500 мм, цей вид зустрічається досить рідко, та й то лише в низинних, сирих місцях і в долинах річок. У північних регіонах країни, де значні площі займають лісові масиви, а сума річних опадів перевищує 500–700 мм, популяції гризуна є найбільш численними.

У Карпатах цей вид зазвичай населяє чагарники й лісові галявини, розташовані не вище 1400 м над рівнем моря, а також може селитися в полях і на вологих луках. У південних регіонах України житника пасистого можна зустріти виключно в заплавах річок Дніпро та Дністер.

Ці тваринки ведуть переважно денний спосіб існування взимку і нічний влітку. Вони стрибають і лазять трохи гірше, ніж представники решти видів роду, і здебільшого перебувають на землі. Влітку вони живуть на ланах, а взимку їх нерідко можна побачити в коморах, хлівах, сараях, зерносховищах тощо.

Розмноження в житника відбувається з квітня до вересня. Період вагітності в самки стриває від 18 до 21 дня. На Поліссі самка встигає дати за сезон 3–4 приплоди, у Карпатах – 4–5, а на півдні країни (у районі нижнього Дніпра) – до 5.

У посліді налічується 4–9 мишенят (зазвичай від 6 до 7). Очі в дитинчат відкриваються на 9-й –12-й день, а статевозрілими вони стають через 8 тижнів.

Залежно від місця оселення щільність популяції житника пасистого коливається від 5 до 50 особин на гектар, найнижчою вона є у лісах, а найвищою – у міських зелених зонах. Іноді (раз на кілька років) відбуваються пікові зростання чисельності популяцій гризуна. Обмежувальними чинниками у їх неконтрольованому розмноженні є часті зливи теплої пори року, раннє замерзання ґрунту та хижаки.

Щоб мати сховок у нічний час, ці миші викопують неглибоку нору з гніздовою камерою. Нора у житника пасистого має нескладну будову. Вона складається з однієї чи двох камер з кількома виходами на поверхню. Запаси кормів на зиму гризуни заривають на дні нори.

З настанням осені тваринки намагаються переселитися ближче до людського житла або ховаються у стогах і скиртах.

Вид не вирізняється схильністю до кочівлі, – більшість особин живуть і вмирають у межах 180 м від місця свого народження.

Мишак уральський або миша лісова мала

Мишак уральський або миша лісова мала (Apodemus uralensis) – ще один вид з родини Мишеві (Muridae), але з роду Мишак (Sylvaemus). Ареал його поширення охоплює переважно широколистяні та мішані ліси більшої частини Євразії. Гризун обирає для оселення низинні території або горбисту місцевість на висоті до 400 м над рівнем моря. Однак у Карпатах він зустрічається на висоті до 1400 м, а в горах Азії – навіть до 3000 м.

Мишак уральський надає перевагу напіввідкритим або відкритим ділянкам і уникає лісових гущавин. Його можна побачити на узліссях, відкритих галявинах серед лісу, на луках і полях поблизу лісів чи на інших освоєних територіях. У посушливих регіонах тваринка обирає місця поблизу джерел води.

Найменша кількість мишака уральського в Україні спостерігається у гірському Криму та в Карпатах. 

Окрім комах та інших дрібних безхребетних, раціон гризуна складається і з рослинного корму (насіння, зерен, паростків), тому мишак уральський завдає чималої шкоди молодим рослинам у садах, лісосмугах, розплідниках та лісових господарствах. Також він може шкодити посівам зернових культур, переважно на прилеглих до лісосмуг або чагарників ділянках.  

Як і решта представників родини мишевих, цей вид також може поширювати певні інфекційні захворювання, зокрема й небезпечні для людини.

• Опис

Дорослі особини мишака уральського виростають до 8,5–10,2 см завдовжки, довжина хвоста в них становить від 6,4 до 9,7 см, розмір вух сягає від 14 до 16 мм а вага – від 12 до 26 г.  

Хутро в гризунів зі спинного боку має сіро-коричневе забарвлення, без жовтого відтінку. Проте в мишаків азійських популяцій спостерігаються особини зі світло-піщаним або червонувато-коричневим кольором хутра.

У всіх представників виду добре помітна чітка межа між забарвленням хутра верхнього боку та білим, зі світло-сірим полиском хутром знизу. Така ж колірна розмежованість хутра помітна між верхньою і нижньою стороною хвоста й лапок. Іноді трапляються тваринки з іншого кольору плямою на грудці, біля горла.

• Спосіб існування

У Степовій зоні України мишак уральський населяє лісові масиви, чагарникові хащі, цілинні землі. У Поліссі гризунів можна зустріти як на полях, так і в лісах та чагарниках, що ростуть на височині. Ці тваринки живуть на землі. Активними стають у сітінках або вночі (з весни до осені), а вдень сплять у своїх житлах (підземних норах, покинутих дуплах, між коренями дерев, у природних схованках тощо). У теплий час вони не ховаються глибоко, а розташовуються близько до поверхні.

Їхні власні нори складаються з основного ходу, камери та запасного виходу. Часто нори кількох особин розташовуються близько одна до одної, а території самців навіть перетинаються з територіями кількох самок.

Перед зимою мишак поглиблює нору (найглибші ділянки можуть розташовуватись на глибині до 1,5 м під землею) та ізолює центральну камеру з запасами корму листям і травою. Таке зимове лігво може використовуватися самкою з мишенятами та самцем.

Після завершення зимового періоду раціон гризунів складається переважно з безхребетних, таких як комахи, дощові черв’яки, слимаки, мокриці та павуки. Коли настає тепло, і рослини починають стрімко розвиватись та нарощувати вегетативну масу, мишак уральський змінює свій хижацький раціон на вегетаріанську дієту.

Влітку він зазвичай живиться насінням, фруктами, травами, квітами, нектаром і пилком. Восени його раціон в основному складається з фруктів, а насіння гризун запасає у своєму лігві для зимування. Тваринки, що живуть поблизу ланів, роблять запаси переважно із зерен злакових культур. Пережити холодний період мишаку також допомагають знайдені під снігом корінці, бульби чи інші частини рослин.

Самки цього виду дають потомство двічі за сезон – навесні та на початку осені. Кількість мишенят у посліді зазвичай становить від 2 до 4 шт. Молоді тварини першого посліду стають статевозрілими через два місяці, тоді як осіннє потомство здатне до розмноження тільки після зими.

Нориця руда, або нориця лісова (Clethrionomys glareolus)

Нориця руда, або лісова (Myodes glareolus, syn. Clethrionomys glareolus) – вид гризунів з роду Нориця (Myodes, syn. Clethrionomys), підродини Щурові (Arvicolidae), родини Хом’якові (Cricetidae). І хоча за біологічною класифікацією ці тварини не належать до мишевих, проте їх визначають як мишоподібних гризунів.

Цей вид є одним із найпоширеніших у Європі серед ссавців. В Україні найбільші його популяції знаходяться на території Полісся та в Карпатах (на висоті до 1600 м над рівнем моря), а також тваринки зустрічаються у лісових масивах Лісостепової зони.

Нориця руда населяє більшу частину території Європи та Північної Азії. Середовище її існування — букові та мішані ліси, живоплоти й чагарники поблизу лісу, водно-болотні угіддя. Часто цих гризунів можна знайти поблизу проточних водойм. Розташовані поряд з лісами сади також вважаються їх місцями проживання.

Нориця руда може облаштовувати свої гнізда в коморах, складах, садових сараях та інших дерев’яних спорудах. Про наявність гнізда свідчать складені тваринкою в одному місці гілочки, листя, сухі мохові подушечки тощо.

Європейські популяції нориці рудої надають перевагу липово-дубовим насадженням, а улюбленим видом корму в них є жолуді та насіння липи.

Гризуни нерідко пошкоджують кору саджанців у лісових розплідниках і садах, але також здатні завдавати суттєвої шкоди сільськогосподарським культурам, особливо на тих площах, які знаходяться поблизу лісосмуг.

Цей вид є основним переносником хантавірусу, що спричинює геморагічну гарячку з нирковим синдромом. Серед необхідних заходів безпеки: постійно тримати підлогу в стайнях у вологому стані, зберігати продукти харчування в закритих контейнерах і уникати вдихання пилу, забрудненого послідом.

• Опис

Нориця руда – порівняно невелика тваринка з міцним, трохи кремезним тілом завдовжки від 7 до 13 см. Довжина хвоста в неї становить від 3 до 6,5 см, а вага – від 12 до 35 г. Вуха великі або середні, розміром від 9 до 16 мм.

На спині хутро має забарвлення від червонувато-коричневого до рудого кольору, іноді з жовтуватим відтінком. З боків воно сіро-коричневе, а знизу – від білуватого до сірого. Підшерстя сіре. Молоді тваринки темніші за кольором і з сірішим забарвленням нижньої частини. Лапки маленькі. Чорні волоски на кінці хвоста трохи довші за решту хутра і чітко контрастують з ним за кольором. 

Нориця руда здатна видавати звуки, схожі на гарчання чи на низький скрип. Зафіксовані випадки, коли тваринка у стресовому стані та в ізоляції видавала звук, що нагадує людське ридання.

• Спосіб існування

Тваринка лишається активною цілорічно. Може перебувати в русі як удень, так і вночі. Фази її активності залежать від пори року, часу доби, періодів активізації споріднених видів та хижаків. У середньому загальний час щоденної активності становить у нориці рудої від 1,5 (навесні та восени) до 6 (влітку та взимку) годин, розділених на кілька фаз, які зазвичай припадають на сутінки, ранок і вечір.

Нориця руда є типовим мешканцем лісу. У Харківській області гризуни цього виду населяють переважно високоствольні лісові масиви, а на Дніпропетровщині обирають для облаштування своїх жител низинні та вологі місця, наприклад, Самарський бір. У центральних областях, зокрема в Київської області, тваринки надають перевагу листяним і мішаним лісам, тоді як у Степовій зоні вони зазвичай займають вологі низини.

На території Карпат гризуни цього виду зустрічаються повсюдно, але найбільші популяції зосереджені у старих букових та ялиново-букових лісах. Там, серед значної кількості повалених стовбурів, хмизу, пеньків, коренів старих дерев, вкритих мохом, та інших природних укриттів, нориці почуваються найкраще. У Карпатах і Поліссі трапляються випадки, коли ці тваринки оселяються в людських житлах, розташованих поблизу лісових масивів. 

Нора нориці рудої має вигляд кулястої форми гніздової камери, розташованої на глибині до 40 см, до якої веде складна мережа чисельних коридорів-ходів. Своє гніздо тваринки вистеляють сухим листям, мохом, пір’їнками, тваринною шерстю, травою, шматочками деревини.

На луках гризуни оселяються ближче до поверхні, на глибині до 10 см, а в лісі можуть жити навіть всередині порожнистих стовбурів повалених дерев, у дуплах чи під коренями пнів тощо. Свої ходи вони прокладають під шаром опалого листя чи снігу. 

Представники виду – надзвичайно соціальні тваринки і зазвичай живуть групами. Парування в них полігамне і безладне. Самки надають перевагу домінуючим самцям. Розмноження зазвичай відбувається у літні місяці. Період вагітності в середньому становить 21–24 дні. У посліді іноді буває до 10–13 дитинчат, але середня їх кількість становить від 4-х до 8-ми. 

Мишенята народжуються голими і безпорадними, а їхні очі відкриваються приблизно на дев’ятий день. Самка припиняє вигодовувати потомство на 20-й – 25-й день після народження. Жіночі особини стають статевозрілими у віці шести тижнів, а самці – на два тижні пізніше. За рік одна самка забезпечує до чотирьох послідів. В умовах дикої природи ці тваринки можуть жити до двох років.

Нориця руда живиться переважно рослинністю. Її раціон змінюється залежно від сезону, але зазвичай складається з листя, трави, бруньок і насіння липи, берези, ясена, граба, бука та інших деревних порід, кори, фруктів, горішків, зерен тощо. Частину здобичі гризун несе назад у нору, де вона зберігається у спеціальних кормових камерах-сховках. Іноді нориця живиться тваринною їжею: комахами, павуками та черв’яками, інколи може ласувати яйцями птахів, що гніздяться на землі.

Руда нориця спритно лазить по деревах і взимку живиться корою дерев (бука, клена та модрини), видираючись на висоту до кількох метрів над землею. Вона також обгризає саджанці дерев, внаслідок чого шкодить природному відновленню лісу. Однак її шкодочинність відносно невелика, бо на цього гризуна полюють чимало хижих птахів і тварин. Тому чисельність її популяцій зазвичай невисока.

Мишак жовтогрудий

Мишак жовтогрудий (Apodemus flavicollis) – вид гризунів з роду Житник (Apodemus), родини Мишеві (Muridae), офіційно визнаний як самостійний лише в 1894 році. Походить з європейської території та території Західної Азії. Один з найпоширеніших видів ссавців у Європі.

В Україні ці тваринки зустрічаються в Карпатах, Поліссі, а також у лісах Лісостепової зони та частково в лісосмугах і дібровах Степової зони. У гірських районах Криму вони населяють букові та дубові ліси, а ще можуть жити в садах і виноградниках.

Мишак жовтогрудий є шкідником лісового господарства. Також завдає шкоди розплідникам і садам. Може пошкоджувати й зернові культури, особливо якщо посіви розташовані неподалік від лісів і лісосмуг. Водночас завдяки його активному збиранню та зариванню насіння деревних порід у ґрунт, відбувається відновлення лісових насаджень.

Як і решта видів з родини мишевих, цей гризун також сприяє поширенню кліщового енцефаліту серед людей і хантавіруса, що спричиняє геморагічну лихоманку з нирковим синдромом.

• Опис

Порівняно з рештою представників роду Житник мишак жовтогрудий має середні розміри. Його довжина від голови до хвоста становить 8,8–13 см. Вуха відносно великі (15–20 мм), очі – великі й банькуваті. Хвіст сягає завдовжки до 9–13,5 см. Вага тваринки знаходиться у межах 16–56 г, але зазвичай складає 26–36 г.

Хутро зверху, зі спинного боку, червонувато-руде, або жовтувато-коричневе, з відтінком іржі. Нижній (черевний) бік майже чисто-білий. Міжколірна межа верхньої та нижньої частини тіла дуже чітка. Верхня частина задніх лапок вкрита білими волосками.

У європейських популяцій мишака жовтогрудого малюнок на грудях, зафіксований у назві виду, зазвичай має вигляд суцільного жовтувато-коричневого комірця, а в тваринок, що живуть на півдні Європи, у Малій Азії та на Кавказі він виглядає як поздовжня овальна пляма. 

• Спосіб існування

Мишак жовтогрудий – нічна тваринка. Вона здатна спритно лазити, інколи забирається в крони дерев. Її гнізда зазвичай розташовуються в норах між корінням дерев або під валунами, рідше в купах хмизу чи дрів. Може оселятись у білячих гніздах і шпаківнях, розташованих на висоті до 8 м. Найчастіше ці гризуни займають нори кротів або житників (полівок), хоча здерідка риють і свої власні.

Мишак жовтогрудий належить до всеїдних тварин. Його раціон складається з насіння та фруктів, таких як жолуді, букові горішки, фундук, з бруньок, а також комах та інших безхребетних. У Лісостеповій зоні нерідко пасеться на посівах зернових, внаслідок чого завдає шкоди ланам пшениці, ячменю, вівса, соняшника, кукурудзи тощо.

Іноді він ласує дрібними хребетними та яйцями птахів. Частка тваринної їжі у представників цього виду становить близько 10%. На зиму створює запаси корму з жолудів, фундуку або букових горішків, які ховає в дуплах або між корінням дерев.

Розмноження відбувається з настанням весни і триває до жовтня. За сезон самка здатна забезпечити до 5 приплодів, в кожному з яких налічується по 3–7 мишенят. Наприкінці літа потомство вже дають цьогорічні миші, які досягають статевої зрілості у віці 3-х місяців. Період вагітності в мишака жовтогрудого триває 25 днів.  

Попри таке стрімке збільшення популяції гризуна в теплий період року, його чисельність у дикій природі регулюється значною кількістю хижаків, що полюють на цих тваринок і вдень, і вночі. Це переважно денні та нічні хижі птахи (сови, сипухи), а ще м’ясоїдні ссавці (лисиці, росомахи (у Північній Європі), куниці, дикі кішки, рисі, вовки) та навіть плазуни (змії, гадюки).

У Карпатах чисельність популяції мишака жовтогрудого значною мірою залежить від урожайності букових та ліщинових горішків, які складають значну частину їхнього раціону. Чим рясніший урожай, тим більшою є кількість гризунів.

Мишка лучна 

Мишка лучна (Micromys minutus) з роду Мишка (Micromys), відома ще як миша-крихітка – найменший представник родини Мишеві (Muridae) на території Європи. Дрібнішими за неї є хіба що певні види ряду Мідицеві або землерийкові (Soricidae). 

Поширена на всій території Євразії, але найчастіше зустрічається в Китаї, Кореї та Японії. Зазвичай мишка лучна облаштовує свої житла на ланах зернових культур (пшениці, проса, овса), у чагарниках та іншій високій наземній рослинності (у траві й живоплотах).

В Україні цих гризунів найбільше у Поліссі та в Лісостеповій зоні, а також у низинних місцях Закарпаття. Мишки лучні обирають для заселення річкові долини з відкритими і напіввідкритими ділянками, порослими густим і високим травостоєм. У Лісостеповій зоні вони населяють луки, болота, а також чагарникові зарості, живуть у гущавині очерету та осоки. У південних регіонах країни їх можна знайти у пониззі Дніпра та інших річок.

Попри свій мініатюрний розмір мишка лучна є небезпечним шкідником зернових культур, оскільки завдає неабиякої шкоди таким дрібнозерним культурам, як просо та чумиза. Також вона є природним носієм кліщового енцефаліту та інших небезпечних захворювань.

• Опис

Це один з найменших гризунів у світі. Довжина тіла дорослої мишки становить 5,5–7,5 см. Тваринка має тонкий, довгий (5,0–7,5 см), дуже гнучкий і чіпких хвіст, який допомагає їй утримуватися та виснути на гілках чагарників чи стеблах трави. Важить мишка лучна 5–7 г. Вага новонародженого мишеняти – менше 1 г.

Зі спинного боку забарвлення хутра в неї рудувато-коричневе, інколи темно-коричневе. На черевній частині колір хутра світлий, майже білий. Він різко контрастує з темним верхнім. Вуха майже повністю заховані у хутрі. Очі дуже маленькі, темно-карі. Голова також дуже мала. Мишки лучні здатні пролізти в отвори діаметром не більше 1 см.

• Спосіб існування

Завдяки своїм чіпким лапкам і гнучкому, довгому, міцному хвосту, мишка лучна надзвичайно спритно й майстерно лазить по стеблах і гілках. Незалежно від пори року тваринки бувають активними і вдень, і вночі, але переважно ведуть нічний спосіб існування. Пік їхньої активності припадає на вечір і часи перед світанком.

Основу раціону мишки лучної складають рослини, особливо насіння та ягоди, а також комахи (зокрема, мухи, гусінь, коники та їхні личинки). Напровесні вони з’їдають нові бруньки на деревах і чагарниках, а також молоді пагони трави. Збитки, що завдають гризуни посівам, компенсуються тим, що вони також з’їдають і шкодочинних комах, зокрема таких шкідників пшениці, як чорна попелиця. Також мишка лучна живиться солодким квітковим нектаром.

Ці гризуни не риють нірки, а будують на пагонах трав’янистих рослин (осоки, очерету) чи на гілочках невисоких чагарників гнізда кулястої форми (від 6 до 13 см діаметром) з переплетених між собою листочків і тоненьких стебел, на висоті від 50 см до 1 м над землею. Облаштування гнізда триває від 2-х до 8-ми днів. Всередині воно вистелене сухими рослинними рештками. 

Їхнє гніздо дуже нагадує пташине, але не має вхідного отвору. Щоразу, коли мишка полишає своє житло, вона заплітає цей отвір рослинністю (травинками, сухими паличками, пагінцями тощо), а коли повертається, то знову прогризає його.

Мишки лучні, що живуть далеко від ланів, живляться насінням диких злаків, зернами люцерни, конюшини та кульбаби, а також горішками липи, плодами терну, глоду тощо. З початком зими гризуни ховаються  у скиртах сіна, соломи, ховаються в заростях бур’яну та інших сховках. Інколи навіть оселяються у людських житлах, але потомства там не дають. Запасів корму на зиму вони не створюють.

Мишка лучна веде самотній спосіб життя. Кожен гризун займає фіксовані території площею від 350 до 400 м². Разом самці й самки збираються тільки для розмноження і створення потомства, хоча взимку, у зерносховищах, можуть мирно уживатися до 5000 осіб. Проте з наближенням шлюбного сезону агресивність у стосунках між тваринками зростає.

Розмноження у мишки лучної відбувається у теплі місяці. Воно починається у квітні–травні, у липні досягає піку і триває до вересня чи пізньої осені, залежно від погоди. Теоретично самки можуть народжувати до шести разів на рік, але через коротку тривалість життя у дикій природі вони рідко встигають принести більше двох послідів.

Період вагітності у мишки лучної становить 17–18 днів. Кількість дитинчат в одному посліді коливається від 1 до 13, а в середньому налічує від 3 до 8 дитинчат. Новонароджене мишеня важить близько 1 грама. На 8-й – 10-й день у дитинчат розплющуються очі, а на 15-й – 16-й день вони розпочинають самостійне існування  і залишають родове гніздо.

Статева зрілість у мишки лучної настає через 35 днів після народження, тобто за рік вона встигає забезпечити до чотирьох поколінь потомства. Проте у дикій природі рідко хто з представників виду живе довше шести місяців. У неволі, під опікою людини, ці тваринки можуть прожити майже п’ять років.

Шапарка сибірська, або нориця щуроголова

Шапарка сибірська, або нориця щуроголова, або полівка економка (Alexandromys oeconomus) – вид гризунів роду Шапарка (Alexandromys) з родини Щурові (Arvicolinae). Зустрічається у Північній і Центральній Європі, Азії та північно-західній частині Північної Америки, зокрема на Алясці та північному заході Канади.

Представники виду зазвичай заселяють вологі луки, галявини, трав’янисті болота та ділянки, розміщені у заплавах річок. В Україні ці тваринки поширені у Поліссі та в лісистих районах Лісостепової зони.

Живиться шапарка сибірська переважно зеленими частинами рослин, а також комахами. Взимку основою її раціону є коріння осоки та злаків, ягоди, насіння, кора дерев і чагарників. У разі збереження під снігом зеленої рослинності, годується пагонами цих рослин. Запаси корму на зиму створює лише в тих регіонах, де  зелені рослини відмирають до випадання снігу. Корм тваринки зберігають у своїх норах, у спеціальних камерах. Зимові запаси обмежуються вагою від 0,3 до 3 кг.

Гризун здатен пошкоджувати городні та польові культури. Є переносником небезпечних інфекційних хвороб, зокрема туляремії та лептоспірозу.

• Опис

Шапарка сибірська має довжину від 8,5 до 16 см і вагу від 20 до 70 г (відомі особини вагою і до 103 г). Хвіст у неї порівняно короткий, його довжина трохи перевищує 40% від довжини тіла і складає від 2,4 до 7,7 см. Вуха в гризуна короткі (8–21 мм), напівприкриті шерстю.

Хутро густе. Колір його зі спинного боку варіюється від темно-коричневого до світло-коричневого з відтінком іржі, а з черевного – від коричнево-сірого до світло-попелястого, майже білого. На хвості хутро теж зверху темніше. Тваринки мають по шість м’ясистих і пружних подушечок на підошвах лапок.

Статевий диморфізм у шапарки сибірської добре виражений: самці в дорослому віці помітно більші за самок.

• Спосіб існування

Представники виду риють неглибокі нори під невеличкими купинами або серед кореневої системи чагарників, де облаштовують свої гнізда з моху, травинок і сухого комишу. До нір ведуть система розгалужених тунелів і численні замасковані ходи, влітку прокладені між заростями трави, а взимку – під снігом. Також риють нори, де роблять стратегічні зимові запаси з насіння, зерен та коренів, особливо коренів солодки.

У надто вологих місцях гризуни не риють нори, а будують надземні гнізда. Вони чудово плавають і пірнають. Живляться травою, осокою, насінням. На зиму створюють запаси переважно із насінин, бульб та кореневищ болотяних і лучних рослин.

Шапарка сибірська активна цілорічно. У теплу пору року це переважно нічна тваринка, але взимку вона зазвичай хазяйнує вдень. Веде самотній спосіб існування, небажаних гостей проганяє зі своєї території. Лише в період розмноження (квітень–жовтень) територія, на якій живе самець, охоплює і частини територій кількох самок.

Самки народжують 3–6 разів на рік. У неглибокій норі на світ з’являються від трьох до дев’яти дитинчат. Найвищу плідність шапарська сибірська демонструє у травні та червні, але за сприятливих умов здатна продовжувати свій шлюбний сезон до самої зими.

Вагітність у шапарки сибірської триває 20–21 день. Самки, що народилися навесні або на початку літа, досягають репродуктивної зрілості у віці 1–5 місяців (іноді навіть 10–12 днів) і в перший рік життя можуть забезпечити до двох приплодів. 

Шапарки – доволі миролюбні тваринки. Контакти між особами супроводжуються акустичним спілкуванням, а саме низьким чи високим попискуванням і вокалізацією.

Полівка темна або північна

Полівка темна або північна (Microtus agrestis) з роду Полівка (Microtus) родини Хом’якові (Cricetidae) – один з найпоширеніших у Європі видів гризунів, ареал якого охоплює територію від Атлантичного узбережжя до озера Байкал.

В Україні зустрічається у Закарпатській, Чернівецькій, Львівській, Івано-Франківській, Хмельницькій, Волинській, Рівненській, Житомирській, Черкаській, Київській та Чернігівській областях. У Карпатах живе на висоті до 1900 м над рівнем моря.

Надає перевагу заплавним і заболоченим лукам, моховим болотам і річковим долинам. Може заселяти вирубки, лісові галявини та чагарники. Уникає надто відкритої місцевості. У Центральній Європі обирає для проживання рідколісся, трав’янисті ділянки та вологі луки (серед усіх видів дрібних ссавців, що населяють верхові болота, полівка темна проникає найдалі).

Ці гризуни є важливою складовою у раціоні сипух, полюють на них й інші хижі птахи – боривітри, сови. Нерідко вони стають здобиччю ласок, горностаїв, лисиць та змій. Хоча популяція полівки темної досить численна, тваринки не завдають якогось клопоту людині, за винятком років неконтрольованого зростання їх кількості, коли вони можуть завдати значної шкоди врожаю.

• Опис

Полівка темна – невеликий, приземкуватий гризун з округлою мордочкою, невеличкими очима, коротким хвостом (2,6–4,6 см), порівняно довгим і кудлатим хутром та зарослими шерстю вухами розміром 11–14 мм.

Хутро зверху темно-коричневе, іноді червонувато-коричневе. З черевного боку білувате, іноді з жовтуватим відтінком.

Довжина тваринки варіюється від 8 до 13 см, а її вага знаходиться у межах від 20 до 50 г. Голос – слабкий, низький писк, а також скрекотіння.

• Спосіб існування

Полівка темна лишаться активною і вдень, і вночі. Вона риє свої нори неглибоко під землею, а також прокладає на поверхні, у високому травостої та моху, систему ходів, якими може швидко повернутися в безпечне місце. Поза межами цих ходів у тваринки є місця для дефекації, де вона залишає свої екскременти. Поруч з ними нерідко можна помітити купки погризених трав’яних стебел.

Полівка темна є травоїдною твариною і живиться травами, злаками, бульбокоренями, мохом та іншою рослинністю. Взимку ці гризуни їдять також кору дерев та корінці (у сплячку не впадають). Іноді вони доповнюють свій раціон дрібними безхребетними, зокрема личинками комах.

Розмножується полівка темна протягом усього року, але пік сезону розмноження припадає на весну та літо. Гніздо будує на поверхні землі, часто в розетках листя трави чи серед осоки, або неглибоко під землею. За сезон (з весни до осені) самка дає потомство від 3-х до 5-ти разів. Період вагітності у неї становить близько 3-х тижнів.

Кількість дитинчат у посліді зазвичай не перевищує 8 шт. Смертність у гнізді становить близько 20%, але в середині літа, з настачею легкозасвоюваного корму, може зростати до 50%.Мишенята швидко ростуть, годуються молоком впродовж 12 днів. У віці 21 дня залишають гніздо, невдовзі після чого досягають статевої зрілості (приблизно через 7 тижнів від народження).

На території Карпат темна полівка часто облаштовує надземні гнізда, які розміщує під кущами жимолості. Зсередини вона вистилає їх стеблами тонконіга лучного, сухим листям бука, жимолості або дикої малини.

Густе зимове хутро допомагає гризунам вдало перезимувати.

У зростанні чисельності поголів’я цього виду спостерігається циклічність: масове розмноження популяції відбувається що чотири роки.

Тривалість життя темних полівок у дикій природі рідко перевищує 1 рік.

Полівка звичайна

Полівка звичайна, нориця звичайна, або житник (Microtus arvalis) – вид дрібних гризунів, що також належить до  роду Полівка (Microtus) з підродини Щурові (Arvicolinae), родини Хом’якові (Cricetidae). Він є одним із найпоширеніших видів ссавців у Центральній Європі, якому властива циклічність у зміні чисельності популяції.

У період необмеженого масового розмноження цей вид може становити загрозу посівам або лукам, а також поширювати небезпечні хвороби. Проте такі фази зазвичай супроводжуються і зростанням популяцій їх природних ворогів (куниць, хижих птахів, лисиць тощо).

Ареал полівки звичайної охоплює більшу частину західної та центральної Палеарктики. На захід і схід він простягається від західних кордонів Іспанії та Бретані до заходу Монголії. У напрямку з півночі на південь ареал охоплює територію від північної Данії та крайнього південного сходу Фінляндії до центральної Іспанії, північної Італії, південної Болгарії та північно-східної Туреччини. 

Гризун населяє переважно відкриті сільськогосподарські ландшафти, тобто лани, низькотравні луки й пасовища, а також дюни та сухі, дуже розріджені соснові рідколісся.

В Україні найчисленніші популяції полівки звичайної зафіксовані в Лісостеповій зоні, особливо в правобережних районах. У посушливих областях Степової зони гризун надає перевагу низинним ділянкам з підвищеним рівнем вологості. У Карпатах і в Закарпатті населяє здебільшого оброблювані угіддя та сіножаті. На території Криму трапляється рідко.

На ланах ушкоджує зернові культури. У Лісостеповій зоні відчутної шкоди завдає озимій пшениці та багаторічним травам (конюшині, еспарцету, люцерні тощо). Серед культур, що також опиняються в зоні уваги шкідника – картопля, морква та цукровий буряк, які можуть знаходитись як на грядках, так і в місцях зберігання.

У садах постраждати від шкодочинності полівки звичайної  можуть молоді дерева та саджанці.

• Опис

Полівка звичайна має приземкувате, округле тіло завдовжки 9–13 см. Довжина хвоста в неї – від 3 до 4,5 см. Тваринки зазвичай важать 18–40 г, рідко – до 51 г. Хутро зверху жовтувато-сіре, на заході ареалу коричневіше, а на сході – сіріше. З черевного боку воно світле – білувато-сіре, іноді з іржаво-жовтим відтінком.

Тривалість життя полівки звичайної в оптимальних умовах становить близько 2–3 років, але в природному середовищі більшість з цих тваринок не живуть довше 3 місяців. 

• Спосіб існування

Живиться цей вид травою, злаками, насінням та зерном. Тваринки живуть середніми за чисельністю або дуже щільними колоніями у власних норах. Входи в нори з’єднані складною системою надземних переходів, деякі з яких мають довжину до кількох метрів. За умови значного снігового покриву ці доріжки присипаються землею. Місця для дефекації з екскрементами полівок розташовуються окремо, на віддалі від їхніх ходів.

Полівка звичайна буває активною і вдень, і вночі. Фаза активності триває в неї 3–4 години, після чого настає фаза відпочинку такої ж тривалості.

Зимового часу полівка звичайна ховається у стогах і скиртах соломи. За наявності снігу може облаштовувати гнізда із сухої трави та листя на глибині до 25 см. Система переплетених ходів поєднує гніздові камери з запасами корму, маса якого може сягати 3–4 кг.

Розмноження полівки звичайної підпорядковується річному сезонному циклу: воно практично припиняється взимку і відновлюється навесні. Як наслідок, чисельність гризунів у популяції досягає піку восени, знижується взимку, а наприкінці зими є мінімальним.

За сезон самка народжує потомство від 3-х до 6-ти разів. Період вагітності триває в неї 16–24 дні. В одному посліді знаходиться в середньому по 4–5 дитинчат. Новонароджені мишенята важать від 1 до 3,1 г. Самка вигодовує їх молоком 17–20 днів. На 11-й день після народження в дитинчат відкриваються очі.

Самки досягають статевої зрілості у віці 12–14 днів, тобто ще в період лактації, і тоді вже часто запліднюються. Тобто, перше потомство полівка звичайна здатна забезпечити у віці 33 днів. За оптимальних умов самки цого виду можуть народжувати кожні 20 днів.

У розвитку популяції спостерігається три- або п’ятирічний цикл, коли пік чисельності гризунів змінюється його мінімумом. У роки максимального збільшення популяції кількість полівок на одному гектарі може становити понад 1000 особин. Ці максимальні популяції зазвичай раптово і дуже швидко зникають через нестачу корму та вимирання тваринок.

Полівка звичайна здавна відома як один з найнебезпечніших шкідників у сільському господарстві та садівництві. Ці гризуни часто становлять загрожують урожаю, особливо в регіонах з кращими, глибокими орними землями, де для них створюються хороші запаси корму, на неораних землях з багаторічними кормовими культурами, у посівах конюшини та злакових трав.

Заходи протидії шкіднику проводяться щорічно. Механічний способіб полягає у проведенні оранки, яка допомагає зруйнувати ходи і гніздові камери полівки. У разі незначної чисельності гризунів вдаються до залучання на поля хижих птахів шляхом облаштування сідал для них.

Якщо ж чисельність полівок сягає максимуму, то їх знищують за допомогою отруєних приманок, що містять фосфід цинку. Аби уникнути поїдання приманок птахами та іншими дикими тваринами, їх слід розміщувати так, щоб вони були доступні лише мишам. Для цього приманки закладають глибоко в нору полівки. 

Полівка гуртова або степова, або соціальна 

Полівка гуртова, або степова, або соціальна (Microtus socialis) – ще один вид гризунів з роду Полівка (Microtus), родина Хом’якові (Cricetidae).

Ареал виду достатньо широкий і охоплює частину Південно-східної Європи, Кавказ, Закавказзя, Урал, територію Казахстану і східної Туреччини, аж до Північного Ірану і Лівану. Полівка степова обирає для оселення сухі злаково-полинні та злакові степи, напівпустелі, рівнини й передгір’я. В Україні зустрічається у південних регіонах, а саме на лівобережжі Запорізької та Херсонської областей, на південному заході Донецької області та у Криму.

Гризун нищить сільськогосподарські угіддя, де завдає шкоди пшениці, ячменю, вівсу, багаторічним травам та бобовим рослинам. Часто з’їдає щойно посіяне насіння, сходи, колосся та коріння. Може пошкоджувати молоді дерева та чагарники, на яких обгризає кору. Також живиться і комахами.

Полівка степова також є переносником небезпечних захворювань, таких як чума, туляремія, лептоспіроз тощо. 

• Опис

Перший науковий опис виду зробив німецький натураліст Петер-Сімон Паллас у 1773 році. 

Полівка степова – це невеликий гризун з маленькими вушками та коротким хвостом (від 2,0 до 2,5 см). Довжина тваринки становить від 9,2 до 10,0 см. Хутро густе та м’яке, на спині пісочно-коричневе, з боків світліше та жовтіше, на черевному боці сріблясто-сіре. На хвості верхня частина пісочно-коричнева, а знизу – світло-пісочного кольору.

• Спосіб існування

Степові полівки ведуть нічний спосіб життя. Зберігають активність протягом усього року і утворюють численні колоніальні поселення, що зумовило другу назву виду – полівка гуртова.

Живуть вони в норах, які облаштовують на ділянках з багатою рослинністю. Нори складаються з мережі складних підземних ходів різної довжини та забезпечені численними виходами на поверхню. Глибина літніх нір досягає 25 см, зимових – до 50 см.

Усередині, крім житлових камер, знаходяться запаси корму з насіння різних рослин. Кількість заготовленого корму в норі може досягати 15 кг (в одній камері – до 3 кг).

Ці тваринки нетерпимі до підвищеного рівня вологості.

Розмножується полівка степова протягом літнього періоду. Вагітність у самок триває близько 20 днів. 

Дорослі жіночі особини дають потомство двічі на рік. У кожному з приплодів налічується по 6–8 дитинчат (іноді до 14). У період холодів та літньої посухи інтенсивність розмноження полівок степових значно знижується.

Як протидіяти мишевим гризунам

На щастя, чисельність мишоподібних гризунів значною мірою обмежують несприятливі погодні умови, зокрема сильна спека з мінімальною кількістю опадів, внаслідок чого зменшується кількість і погіршується якість доступного корму. Значна частина мишей гине взимку внаслідок різкої зміни температури повітря. Окрім того, крижана кірка, що нерідко утворюється внаслідок цього на поверхні ґрунту, іноді перекриває вхід у нору, що також призводить до загибелі гризунів.

Миші та полівки є їжею для багатьох видів хижаків – сов, канюків, лисиць, тхорів, куниць та інших. Розкопувати нори і з’їдати дитинчат гризунів, що знаходяться всередині, здатні й дикі кабани.

Серед профілактичних заходів щодо обмеження поширення шкідників у житлових та складських приміщеннях рекомендується використовувати різноманітні пристрої (ультразвукові випромінювачі, механічні та клейові пастки тощо), які перешкоджають мишам дістатися до продуктів.

Також усередині продуктових складів і магазинів потрібно регулярно проводити санітарно-гігієнічні заходи, зокрема й дератизацію приміщень за допомогою хімічних засобів.

Стосовно захисту рослин від гризунів-шкідників у лісопарках та розплідниках, – необхідно системно видаляти бур’яни, своєчасно прибирати опале листя, регулярно проводити санітарне обрізання дерев і чагарників.

Найважливішим заходом протидії мишоподібним гризунам на сільськогосподарських угіддях є глибока осіння оранка ґрунту.

Дієвими є такі родентицидні препарати, як «Майсі», «Мишолов», «Шторм», «Talon», «Смерть щурам», «RATKAT» тощо. Їх використання потребує ретельного дозування і чіткого дотримання інструкції та заходів безпеки.

У приміщеннях родентициди розкладають у місцях, які гризуни активно відвідують. У полі приманку закладають безпосередньо в мишачі нори. Розсипати її по землі біля нір не можна, оскільки жертвами можуть стати птахи, зайці та інші тварини.

Препарати для знищення мишоподібних гризунів є небезпечними і для людини. Особи, що викориристовують родентициди, повинні обов’язково дотримуватися техніки безпеки та використовувати індивідуальні засоби захисту.