Звабливість прянощів духмяних…

Перегляди:  35 06.04.2024  

Пряные травы на садово-огородном или приусадебном участке

У багатьох людей прянощі асоціюються насамперед зі східними та південними країнами, де переважно й культивуються ці рослини. Пряні трави здатні накопичувати у своїх частинах ароматичні речовини, які надають їм насиченого аромату та гострого смаку. Така їх особливість знайшла застосування в куховарстві, де вони відіграють роль неперевершених смакових інгредієнтів у різноманітних стравах. Окрім пікантного смаку, прянощі та спеції покращують апетит, мають антибактеріальні і протигрибкові властивості, сприятливо впливають на роботу травної системи. 

 

Чимало видів пряних трав здобули і в нас неабияку популярність, вони активно використовуються в європейській, зокрема й українській, кухні. Нині деякі з них успішно культивуються не лише в екзотичних країнах з тропічним кліматом, а й на території нашої держави. Поряд із традиційними городніми культурами вони прикрашають овочеві грядки та присадибні ділянки і є прекрасними медоносами, які приваблюють на посіви комах-запилювачів, що сприяє кращому запиленню рослин та збільшенню майбутнього врожаю. 

 

Розглянемо детальніше найбільш відомих представників пряних трав.



Материнка звичайна або орегано

 

Материнка звичайна (лат. Oríganum vulgáre) – багаторічна трав’яниста рослина з родини Глухокропивові, відома ще під назвою орегано.

 

Культивують її переважно в країнах Середземномор’я. Проте материнка звичайна зустрічається в дикій природі майже на всій території Європи, Азії та північно-західної Африки.  Поширений цей вид і в Україні, де здавна використовується як пряно-ароматична, лікарська рослина, оберіг та інсектицид. 

 

Серед інших назв материнки найчастіше використовують такі як ладанка, орегано та дикий майоран

  Материнка звичайна або орегано  

Висота стебел рослини сягає від 20 до 80 см. Кореневище здебільшого повзуче, потужне та розгалужене, що сприяє стрімкому розростанню материнки на ділянці та завойовуванню нових територій. Пагони тонкі, прямостоячі, гіллясті. Вони мають чотиригранну форму, забарвлені в рожевий колір, нижня частина стебла покрита дрібними ворсинками.

 

Листочки дрібні (завдовжки від 25 до 40 мм, шириною близько 4–15, здерідка 30 мм), черешкові (довжина черешка становить 2–7 мм), розташовані спірально-симетрично (явище філотаксису), за формою яйцеподібні, із загостреним вершечком. Верхня частина листка забарвлена в темно-зелений колір, зі споду листочки світліші, і на їх нижній поверхні можна помітити дрібні ефіроолійні залозки.

 

Материнка починає цвісти на другий рік. Цвітіння триває з червня по серпень включно. Квітки дрібні (розміром 3–4 мм), неправильні, з подвійним приквітничком і п’ятьма зрослими пелюстками. Вони надзвичайно духмяні, забарвлені у білий, рожевий чи світло-бузковий колір. Розташовуються у верхніх листкових пазухах і утворюють щиткоподібно-волотеві суцвіття. Кількість цукрів у нектарі материнки може досягати 76%, тому рослину дуже полюбляють медоносні бджоли.

  Материнка звичайна або орегано  

Плід – світло-сірий, гладенький, овальної форми горішок, що дозріває у вересні-жовтні. Усередині нього знаходиться дрібне насіння (маса 1000 насінин становить приблизно 0,1 г).

 

Листя, суцвіття і молоді пагони материнки містять значну кількість ефірної олії, завдяки чому мають трохи гіркуватий смак і приємний аромат. Також у них знаходяться аскорбінова кислота, каротин та дубильні речовини.

 

Чимато підвидів і сортів материнки виводились людьми впродовж століть заради отримання унікального смаку та інші характеристик. Не менш ніж 300-400 років цю рослину використовують у багатьох кухнях світу для приготування оладок, млинців, печених виробів, вітамінних салатів, соусів, у перших стравах, а також як назамінну складову приправ для смаженого чи приготованого на грилі м’яса, овочів, риби тощо. Смак рослини варіюється від пряного або в’яжучого до більш складного та солодкуватого. 

  Материнка звичайна або орегано  

Материнка здавна відома в народній медиціні своєю цілющою дією. Вона має протизапальні, жарознижувальні, регенеруючі властивості. Ефірна олія материнки добре відома в фармакології, вона входить до складу багатьох заспокійливих і жовчогінних засобів. Лікують нею і різні застуди, хвороби печінки, знижену кислотність та розлади шлунка (проноси), кашель, легеневі хвороби, зокрема й туберкульоз.

 

Завдяки значному вмісту барвних речовин у вегетативній частині рослини, її відваром можна фарбувати деякі  тканини (шовк, вовну) у різні відтінки червоного, коричневого та оливкового кольорів. Відлякує аромат материнки і деяких комах-паразитів (клопів, бліх, міль). 

 

Найбільший урожай материнки можна отримати протягом перших 3–4 років після посадки. Надалі рослина старішає, пагони дрібнішають, що негативно позначається на врожайності.

 

Популярні сорти: «Альта», «Оранта», «Україночка», «Орегано голд», «Беліссімо», низькорослий «Gold Tip», висота якого не перевищує 10–15 см, та багато інших.

  Материнка звичайна або орегано    

Вирощування й догляд

 

Материнка – рослина невибаглива, але надає перевагу відкритим, напівзатіненим ділянкам з легкими, поживними землями, рівень pH яких знаходиться у межах від 6,0 (злегка кислий ґрунт) до 9,0 (значна залуженість), хоча оптимальними є показники від 6,0 до 8,0. Звичними умовами для рослини є спекотний, відносно сухий клімат, проте материнка цілком успішно росте і в помірних широтах, її вирощують і в суворіших північних регіонах, але вже як однорічну рослину, бо суворі морози здатні знищити посіви.

 

Зазвичай материнку розмножують генеративним (насіннєвим) способом через розсаду, оскільки в разі посіву прямо у відкритий ґрунт сходи легко пригнічуються бур’янами.

 

Загалом процес підготовки розсади є стандартним. Наприкінці березня насіння материнки висівають на глибину близько 1 см у розсадні ящики (контейнери чи горщики), наповнені поживною ґрунтовою сумішшю, після чого накривають їх склом або поліетиленовою плівкою і розміщують на сонячному підвіконні у приміщенні з температурою повітря +20…22ºС. Перші сходи з’являються приблизно через 2–3 тижні.

  Материнка звичайна або орегано  

Пікірують розсаду після повного формування на рослинах трьох справжніх листочків. На постійне місце пересаджують наприкінці травня (у віці 60 днів). Відстань між саджанцями в ряду має становити близько 20–30 см, а в міжряддях – не менше 50 см. 

 

Щоб виростити материнку одразу в умовах відкритого ґрунту, насіння висівають у травні, коли земля достатньо прогріється. Сіють його рядками, у поздовжні борозни. Під час вегетації рослин важливо систематично видаляти бур’яни, оскільки сходи материнки доволі легко пригнічуються ними.

 

Якщо рослини зійшли дуже густо, їх необхідно своєчасно прорідити. Догляд за материнкою нескладний і складається з регулярного поливання, прополювання, розпушування та підживлення.

 

Добрива вносять навесні (одразу після завершення зимового періоду) та восени, після збирання насіння. У весняних підживленнях мають переважати азотні сполуки, а в середині чи наприкінці сезону використовують фосфорно-калійні добрива.

 

Материнка належить до морозостійких культур, тому в умовах помірного клімату взимку не потребує додаткового захисного укриття, але пізно восени бажано замульчувати ґрунт навколо рослин. В якості мульчі можна використати тирсу, торф, перегній або компост.

 

Розмножують материнку і вегетативним способом. Досвідчені садівники радять з цією метою використати метод поділу кореневища рослини на кілька частин та пересадкою цих частин на нове місце.

 

Популярним є й розмноження живцями та відводками. Живці нарізають зі стебел дорослих, добре розвинених рослин у період з кінця травня до серпня. Відрізки довжиною близько 10–15 см висаджують похило у мокрий пісок на глибину 2–3 см. Бепосередньо перед посадкою в ґрунт для кращого вкорінення бажано обробити їх нижні частини в розчині стимулятора росту.

 

Щоб розмножити материнку відводками, потрібно вибрати міцний і здоровий пагінець, нахилити його до землі та зафіксувати дерев’яною або металевою дужкою. Далі відводок слід присипати родючою землею і полити. Як тільки він сформує власну кореневу систему, його відокремлюють від материнської рослини та пересаджують на постійне місце.

  Материнка звичайна або орегано    

Збирання та зберігання материнки звичайної

 

Збирають молоді пагінці материнки разом з листям в період цвітіння рослини, для чого зрізіють їх на рівні 6–8 см від поверхні землі. Отриману сировину розкладають в сухому та затіненому місці, де просушують в умовах температури не вище +35ºС. 

 

Суху й подрібнену сировину зберігають у паперових, щільно закритих пакетах чи в іншій сухій тарі, що забезпечує герметичність і захист від вологи та шкідників. За таких умов материнка не втрачає своїх ароматичних властивостей впродовж 3 років.


     

Гісоп лікарський 

 

Серед 7 видів рослин, що належать до роду Гісоп з родини Глухокропивові, найбільш відомим є гісоп лікарський (лат. Hyssópus officinalis), який використовувався людством ще в античні часи. Як пряну та лікарську рослину, гісоп почали культивувати в Європі десь у ХVI сторіччі, а то й раніше.

 

Цей багаторічний трав’янистий напівчагарник росте в Південній Європі, на Близькому Сході і в Прикаспійському регіоні, де його можна побачити на кам’янистих схилах, сухих пагорбах, у степових зонах та вздовж узбіч доріг. У традиційній фітотерапії він добре відомий завдяки своїм антисептичним властивостям, як засіб від кашлю та відхаркувальний засіб.

  Гісоп лікарський  

Рослина виростає заввишки до 30–60 см. Стебла біля основи опушені та дерев’янисті, від них відгалужуються численні пряморослі пагінці, вкриті темно-зеленим, супротивним, ланцетної форми листям довжиною від 2 (4) до 2,5 (9) см.

 

Влітку гісоп формує ароматні, рожевого, інколи блакитного, рідше білого кольору неправильні квітки, зібрані у верхівкові колосоподібні суцвіття по 4–16 шт., після запилення яких утворюються невеликі довгасті плоди – сім’янки з темно-коричневою, звдовжки до 2 мм насіниною всередині. Насіння гіссопу не втрачає здатності до проростання протягом 3–4 років. Цвіте рослина з липня до жовтня. Є цінною медодайною культурою. 

 

Листя, квіти та молоді пагони гісопу містять значну кількість ефірної олії, завдяки чому мають приємний смолистий аромат і гіркувато-пряний смак. Їх вживають свіжими як приправу до салатів, соусів, м’ясних та овочевих страв, бо в сухому вигляді всі частини рослини втрачають свій аромат. Зелені листочки гісопу перед додаванням у страви дрібно нарізають. Вони допомагають краще перетравлювати жирну їжу. А ще гісоп, як пряну траву, часто кладуть на дно посуду під час засолюювання огірків і томатів.

 

Сушені частини рослини, зібрані у фазі цвітіння, використовують у народній медицині для полоскання горла, покращення травлення, від кашлю та запалення ясен. А листя й квіти додають у чай.

 

Гісоп – рослина довгого дня, світло- та вологолюбна. У затінку її пагони витягуються, квітки дрібнішають, і суттєво зменшується вміст ефірної олії в усіх частинах рослини. Водночас гісоп легко витримує посуху, а також здатен успішно зимувати в умовах південних регіонів України без додаткового захисного накриття. 

 

Найвідоміші сорти: «Білий Нікітський», «Крейдяний», «Акорд», «Аметист», «Рожевий туман», «Іній» та інші.

  Гісоп лікарський  

Вирощування й догляд за гісопом

 

Гісоп – зимостійка і посуховитривала рослина, до того ж надзвичайно невибаглива, навіть порівняно з материнкою. Він здатен рости на ґрунтах різних типів, але надає перевагу відкритим та помірно зволожененим вапнистим ділянкам. Розмножують ісоп здебільшого насінням (розсадним способом та безпосереднім посівом у ґрунт), а також вегетативно, тобто поділом куща чи зеленими живцями.

 

Землю на грядках для вирощування гісопу заздалегідь перекопують і збагачують поживними речовинами шляхом внесення компосту чи перегною (за нормою 4–5 кг/м²). Для підвищення родючості можна також додати у ґрунт мінеральне комплексне добриво (40–50 г/м²).

 

Сіяти гісоп можна напровесні або восени. Насіння висівають рядками у борозенки, на глибину до 1 см. Ширина міжрядь має становити близько 50 см. Перші проростки з’являються приблизно через 2 тижні. У фазі розвитку 6–8 справжніх листочків гісоп потрібно прорідити, лишивши між сусідніми рослинками відстань не менше 20–40 см.

 

Щоб отримати розсаду, у квітні насіння висівають в контейнери (ящики чи горщики), наповнені родючим ґрунтом. У фазі 2–3 справжніх листочків рослини пересаджують в окремі контейнери (ящички, горщики). А у віці 50–60 днів розсаду гісопа вже можна висаджувати у відкритий ґрунт на відстані 40–50 см одна від одної.

 

Гісоп, вирощений з розсади, формує більші та міцніші рослини, ніж в разі безпосереднього посіву на грядки, хоча в обох варіантах він цвістиме вже першого літа. Проте рясне цвітіння спостерігається в ісопа лише на другий рік. З віком його квіти й листя дрібнішають, тому бажано оновлювати грядки через кожні 5 років, аби зберегти належну врожайність.

 

Для вегетативного розмноження придатними є рослини віком не менше 3–4 років. Навесні їх викопують і обережно розділяють кореневища на кілька окремих частин. Дуже важливо під час такого поділу завдавати якнайменших ушкоджень кореневій системі цих часток. Кожну з відділених частинок  висаджують на новому місці.

 

Розмноження гісопу живцями здійснюють весною та вліку. Зрізані з маточних рослин здорові пагінці розрізають на частини завдовжки від 8 до 12 см. Отримані живці висаджують у затінку і регулярно поливають, поки вони не вкоріняться як слід.

 

Гісоп не потребує складного догляду. Весною рослини підживлюють азотними (10 г/м²), фосфорними (25–30 г/м²) та калійними (20 г /м²) добривами. У разі тривалої відсутності опадів гісопу забезпечують своєчасне поливання. Норма витрати води складає приблизно 15–20 л/м² плантації. Після збирання врожаю варто підживити рослини комплексним мінеральним добривом.

  Гісоп лікарський  

Збирання врожаю

 

За оптимальних погодних умов урожай ісопу збирають двічі на рік: наприкінці весни та на початку осені. Бажано збирати верхні частини стебел (приблизно 20 см завдовжки) під час цвітіння, коли вони уквітчані духмяними суцвіттями.

 

Зрізані стебла збирають і сушать (або розкладають на піддони, щоб волога вільно випаровувалась, або ж підвішують для просушування). Сам процес сушіння має проходити в прохолодному, сухому, добре вентильованому приміщенні. Сировину час від часу перемішують, аби забезпечити її рівномірне висихання. Також під час сушіння слід уникати впливу сонячних променів, щоб запобігти зміні кольору та окисленню цінних сполук, які містяться у трав’янистих частинах гісопу.

 

Весь процес сушіння займає близько шести днів. Після висихання стебла видаляють, а листя й квіти подрібнюють. Готова висушена продукція може зберігатися до 18 місяців.


     

Чабер садовий, чабер городній або чабер запашний 

 

Чабер запашний (лат. Satureja hortensis) – вид однорічних чагарникових трав’янистих рослин з роду Чабер (Satureja) родини Глухокропивові (Lamiaceae). Він має приємний пряний аромат. Росте в центральній і східній частинах Середземномор’я, у Чорноморському та Кавказькому регіонах, де оселяється переважно на сухих, кам’янистих схилах передгір’їв на висоті до 1500 м, а також у Казахстані та в Сіньцзян-Уйгурському автономному районі.

 

З давніх часів чабер запашний використовували як ліки в народній медицині та споживали  як прянощі. У XXI столітті почалося культивування рослини для кулінарного використання у Франції, Іспанії, Німеччині, Англії та інших країнах Європи, Канаді та Сполучених Штатах Америки. Приправа з чаберу, що реалізується через мережі супермаркетів, містить висушене і подрібнене листя та квіти рослини. 

 

В Україні чабер запашний вирощують як ефіроолійну, пряносмакову, декоративну культуру. 

  Чабер садовий або запашний  

Стебла в чабера запашного досягають заввишки від 15 до 35 см. Вони прямостійні, опушені, фіолетового відтінку, квадратні в перерізі, у нижній частині часто здерев’янілі. Корінь у рослини стрижневий, доволі потужний. Листя лінійно-ланцетне, загострене, дрібне (завдовжки від 1,5 до 4 см), забарвлене у бронзово-зелений колір, іноді з фіолетовим відтінком. На його нижній стороні розташовані залозки, що містять ефірну олію, і якщо розтерти листочок в руках, з’являється приємний специфічний аромат, що нагадує запах чебрецю.

 

Чабер запашний відомий і як цінна медодайна культура. Цвіте рослина з липня до пізньої осені. Квіти неправильні, трубчасті, забарвлені у білий, світло-рожевий чи бузковий колір, зібрані у верхівкові суцвіття-китиці. Плід складається з чотирьох однонасіннєвих плодиків – горішків. 

 

Листя чабера запашного багате на фенольні сполуки, зокрема містить значну кількість розмаринової кислоти та флавоноїди, що мають потужні антиоксидантні влативості. Також у його складі є дубильні речовини, леткі олії, стерини, кислоти, камеді, пірокатехін, слиз та ін. Ще один компонент чабера, який надає йому унікального смаку й запаху та є корисним для здоров’я людини – це терпенові сполуки.

 

Окрім того, у складі чабера є речовини, що мають відновлювальні властивості і сприяють видаленню вільних радикалів.  Рослина містить такі мінерали, як калій, фосфор, кальцій, магній, залізо і натрій, а також вітаміни, зокрема ніацин, піридоксин, рибофлавін, тіамін , вітаміни групи А та вітамін С. У насінні чабера знаходиться цілий ряд органічних сполук, а саме карвакрол, естрагол (метилхавікол), каріофілен та Е-каріофілен, які складаються на 45% з сухої речовини нелетких олій і на 24% з білка. 

 

Чабер активно використовується в кулінарії як ароматизатор і служить відмінною приправою для перших, овочевих, м’ясних та рибних страв. Листя також додають у соління та маринади. Завдяки неабияким бактерицидним властивостям чабер міститься у складі шлунково-кишкових та грудних трав’яних зборів. У фармацевтиці рослина використовується для отримання гірких лікувальних чаїв та настоїв.

 

Поширені сорти чабера: «Кримський смарагд», «Остер», «Пікнік», «Люната», «Самер Саворі» та інші.

  Чабер садовий або запашний  

Вирощування й догляд

 

Рослина надає перевагу пухкому, багатому на азот, помірно сухому, вапнистому ґрунту на добре прогрітих, освітлених сонцем ділянках. Оскільки чабер не надто чутливий до дії ннизьких температур, його висівають прямо у відкритий ґрунт з кінця квітня – на початку травня. Збирають незадовго до або під час цвітіння.

 

Попередньо землю, де ростиме чабер запашний, збагачують органічними добривами. Дрібне насіння перед посівом бажано змішати з сухим річковим піском, щоб забезпечити рівномірні сходи. Сіють культуру рядками, у борозенки глибиною приблизно 1–2 см, з міжряддями між ними не менше 40–50 см. 

 

Проростки проріджують через 10–12 днів після їх появи, лишаючи між сусідніми рослинками відстань приблизно 8 см. Вдруге цю операцію повторюють після появи двох пар справжніх листочків. Дистанцію між рослинами в рядку збільшують до 15–20 см. Догляд за плантацією чаберу цілком традиційний і полягає в знищенні бур’янів, розпушуванні міжрядь та поливах у разі необхідності.

 

Щоб отримати ранню весняну зелень, чабер сіють під зиму, або вдаються до розсадного способу вирощування рослини, для чого в березні висівають насіння у ящики (контейнери, горщики) і накривають їх плівкою. Далі розсаду вирощують за звичайною технологією. Вже через 60–70 днів, з настанням сталого тепла, сіянці можна висаджувати у відкритий ґрунт. Розміщують рослинки в рядках, на відстані не ближче 20 см одна від одної.

  Чабер запашний, садовий або городній  

Збирання врожаю

 

Збирати чабер запашний можна відтоді, коли рослина виросте заввишки приблизно до 15 см і коли вона перебуває у фазі повного цвітіння. Зазвичай це відбувається через 75–120 днів після посіву. Щоб сприяти подальшому розростанню трав’янистого кущика, слід регулярно зрізати у нього верхівки пагонів.

 

Для зберігання зрізані частини рослини підвішують невеликими зв’язками у добре вентильованому приміщенні чи під навісом. А після висихання відокремлені квіти й листя зберігають у закритих щільними кришками банках. Насіння збирають восени, після того, як воно набуде брунатного забарвленння. Для зберігання його спершу так само підсушують, після чого висипають у герметичні контейнери.


   

Полин-естрагон, тархун 

 

Полин-естрагон (лат. Artemísia dracúnculus), відомий ще як естрагон, естрагін, тархун, острогін – вид багаторічних трав’янистих рослин з роду Полин родини Айстрові, що зустрічається в більшості країн Євразії та Північної Америки. У Європі почав культивуватися приблизно з ХVІ сторіччя. Вирощують як лікарську та пряноароматичну рослину. 

 

В Україні полин-естрагон росте в Лісостеповій та Степовій зоні, де його можна побачити на пустирищах, узбіччях доріг, у балках, ярах та на берегах річок.

  Полин-естрагон або тархун  

Естрагон – багаторічна трав’яниста або напівчагарникова рослина, що зазвичай виростає заввишки від 60 до 120 см. На його тонких стеблах утворюються численні, вертикально спрямовані та розгалужені у формі волоті пагони. Кореневище буває дерев’янистим, як і основа самих стебел. Надземні частини містять ефірні речовини, що й зумовлює характерний сильний аромат рослини. Але існують різновиди естрагону без запаху. Листки численні, сидячі, прості, з гладкою або злегка опушеною поверхнею, завдовжки в середньому від 2 до 7 см та шириною від 2 до 6 мм. 

 

Період цвітіння в естрагону припадає на липень-вересень. Квіти утворюють невеликі голівки (суцвіття-антодії) діаметром 2–4 мм, кожне з яких складається з 40 жовтих чи зеленкувато-жовтих квіточок. Запилення відбувається переважно завдяки вітру, хоча в цьому процесі беруть участь і деякі комахи-запилювачі (жуки, мухи, бджоли тощо). Плід – видовжена, пласка, еліпсоїдної форми сім’янка розміром від 0,5 до 0,8 мм. Насіння дрібне, бурого кольору, поширюється вітром і тваринами.

 

Однак різновид естрагону з сильним духмяним ароматом рідко утворює квіти та насіння. Деякі ж різновиди цього виду дають насіння, яке зазвичай є стерильним, в інших насіння є життєздатним. Естрагон активно поширюється і швидко розмножується завдяки своєму кореневищу (підземним видозміненим пагонам) та розгалуженій кореневій системі.

 

Анісовий запах естрагону зумовлений присутністю в ньому естраголу – органічної  речовини фенольного ряду, ізомера анетолу. Естрагол є основним компонентом ефірних олій, що містяться в листі й пагонах рослин цього виду. Його концентрація у свіжому листі становить близько 2900 мг/кг. Також у зелених частинах естрагону присутні монотерпен феландрен, терпен оцимен, що надає антизапальну дію та нормалізує рівень цукру в організмі, флавоноїди, дубильні та гіркі речовини. А ще естрагон містить незначну кількість бензодіазепіну делоразепаму – органічної сполуки з седативними властивостями. У його складі є чимало калію. 

 

Зелень рослини має освіжаючий пряний смак, що нагадує суміш лимону, м’яти й анісу. Естрагон додають у салати, супи, м’ясні, рибні, овочеві страви, а також використовують у консерваціях, соліннях, маринадах, як складову настоянок, вин, лікерів, безалкогольних напоїв («Тархун»).

 

Естрагон покращує травлення і сприяє кращому відтоку жовчі, надає сечогінну дію. Він корисний у разі порушення обмінних процесів. У народній медицині олія естрагону полегшує ревматичні болі та м’язові спазми, а у формі есенції вона ефективна від икавки.

 

Найзапашніші сорти: «Байкал» (країна-виробник – Україна), насіння Естрагон (Тархун) від італійського виробника «SAIS» та нідерландське насіння Естрагон (Тархун) від «Hem Zaden».

  Полин-естрагон або тархун  

Вирощування й догляд

 

Естрагон – рослина холодостійка і світлолюбна, хоча цілком може рости у напівзатінку, під мереживною кроною плодових дерев і чагарників. Надає перевагу родючим і зволоженим ґрунтам. На болотистих і низинних ділянках часто вимокає. На одному місці естрагон вирощують до 7–8 років, проте найбільш корисною вважається зелень, зібрана з рослин не старше трирічного віку.

 

Розмножують цю культуру здебільшого вегетативним способом (відводками, живцями і діленням), здерідка – з насіння, яке перед посівом змішують з річковим піском. До підготовки розсади приступають у лютому-березні, щоб у другій половині квітня пересадити підрослі рослини у відкритий ґрунт.

 

До вегетативного розмноження найкраще придатні 3–4-річні рослини. Ранньою весною або восени їх викопують і акуратно розділяють на кілька частин. Отримані частки пересаджують на нове місце.

 

Розмноження живцюванням зазвичай здійснюють на початку літа. Стебла нарізають на відрізки довжиною 10–15 см. Спершу живці бажано витримати у стимуляторі росту, а потім їх висаджують у парник під плівку. Наприкінці літа або на початку осені вкорінені рослини пересаджують на постійне місце.

 

Щоб розмножити естрагон відводками, потрібно пригнути одне із стебел до землі і зафіксувати в такому положенні за допомогою скоби. Далі відводок прикопують і регулярно поливають доти, поки він не сформує власну кореневу систему. Потім його акуратно відокремлюють від материнської рослини і пересаджують.

  Полин-естрагон або тархун  

Догляд за естрагоном полшягає у прополюванні бур’янів та розпушуванні міжрядь. Поливати слід лише в разі тривалого посушливого періоду. Ця культура є досить морозостійкою і витримує зниження температури до –26°С, проте молоді рослини краще на зиму захистити додатковим накриттям. Для підживлення навесні у ґрунт вносять компост або перегній, додавши до них деревний попіл. Використовують  також і мінеральні добрива.

 

Зелень естрагону бажано збирати лише на другий рік після посадки (посіву). Перед цвітінням верхню частину рослини зрізають на висоті 12–15 см від поверхні землі. Сировину висушують у затінку, подрібнюють і зберігають у герметичній паперовій чи скляній тарі в сухому приміщенні. Практикується також заморожування свіжої зелені.


   

Любисток лікарський 

 

Любисток лікарський (лат. Levisticum officinale) – багаторічна трав’яниста рослина з монотипного роду Любисток родини Окружкові. Здавна відомий як лікарська, овочева та зеленопряна культура. Походить ймовірно з Близького й Середнього Сходу (Ірану та Афганістану), звідки через Середньоморський регіон потрапив до решти європейських країн. Дикорослі форми зустрічаються лише в теплих регіонах (в Альпах, Піренеях, Центральній Європі та на Кавказі, на висоті до 1800 м над рівнем моря).

 

На території Європи вирощують ще з кінця VIII – початку IX століття. Листя любистку лікарського віддавна слугувало приправою, коріння вживали як овоч, а насіння використовували як пряність (здебільшого в південноєвропейській кухні). Його смак і запах нагадують селеру і петрушку, тільки є більш насиченими і пряними. Насіння любистку застосувують так само, як і насіння фенхеля.

  Любисток лікарський  

Любисток – пряморосла, витривала, багаторічна трав’яниста рослина, що належить до гемікриптофітів (має бруньки відновлення у поверхневому шарі ґрунту). Навесні утворює розетку листя, з якої виходить міцний, потужний, від 1 до 2–2,5 м заввишки квітконос. Стрижневий корінь довгий і м’ясистий. Розсічене листя дуже схоже на листя селери. Стебла порожнисті, циліндричної форми, зовні мають борозенки.

 

Пагони та листя мають гладеньку, глянсову поверхню, забарвлену в кольори від зеленого до жовто-зеленого. Якщо подрібнити, то виділяють сильний аромат, що нагадує запах селери. Прикореневе листя більше за розмірами, воно має довжину до 70 см, трійчасте, з широкими, від трикутних до ромбовидних, гостро загостреними листочками, що мають кілька зубчиків по краю; стеблове листя менше і менш розсічене, з невеликою кількістю листочків.

 

Цвіте любисток у червні–серпні. Квіти дрібні (діаметр становить 2–3 мм), жовті, зібрані в складне суцвіття-зонтик кулястої форми, що складається з 12–20 простих зонтиків. Рослина запилюється комахами (жуками, мухами, осами, бджолами), а також внаслідок самозапилення. Насіння коричневе, завдовжки від 5 до 7 мм, їстівне, достигає в серпні–вересні.

 

Стебла й листя рослини мають помірно пряний, солонувато-гіркуватий смак. Зазвичай їх додають подрібненими для ароматизації у бульйони, супи, салати, до тушкованих овочів, у грибні, м’ясні та рибні страви. З пагонів і черешків готують варення та цукати. 

 

Зелень любистку містить ефірні олії, аскорбінову кислоту, органічні кислоти, вітаміни, мінеральні солі та інші біологічно активні речовини. Особливо цінною є перша весняна зелень любистку, коли організм після зими потерпає від нестачі вітамінів.

 

Листя любистку можна збирати, сушити чи заморожувати протягом усього літа. Висушене насіння теж використовують як приправу в приготуванні тушкованих та смажених страв. Його додають для посилення смакоаромату у страви з сиру, хліб, випічку тощо. Ефірна олія з любистку також застосовується для ароматизації продуктів.

 

Сорти любистку лікарського, поширені в Україні: «Корал», «Мрія», «Аптечний», насіння любистку лікарського від компанії «Неm Zaden» (Нідерланди) та ін.

  Любисток лікарський    

Вирощування та догляд

 

Любисток – рослина невибаглива і зимостійка, здатна успішно рости та розмножуватись без якогось догляду. Ґрунт у місці посадки має бути легким, родючим. Любисток надає перевагу трохи кислим ґрунтам (з показником рН в межах від 5 до 7 одиниць) і здатен рости на одному місці до 10–15 років.

 

У разі вирощування в умовах південних регіонів обирають ділянку, що знаходиться в незначному напівзатінку, оскільки на повністю відкритій місцевості рослина може постраждати від сонячних опіків. Любисток здатен витримувати значну спеку (понад +30ºС), але погано переносить тривалу посуху. Розмножується насінням, діленням і живцями.

 

Щоб отримати розсаду, насіння висівають наприкінці березня, попередньо замочивши його у воді, куди додають стимулятор росту (для кращого коренеутворення). У невеликі горщики, наповнені родючою ґрунтовою сумішшю, закладають на глибину 1,5 см по 2–3 насінини. Приблизно через два тижні, коли паростки піднімуться і зміцніють, у горщику залишають одну, найкраще розвинену рослину. У віці 50 днів (висота сходів до цього часу має становити 7–10 см) сіянці пересаджують у відкритий ґрунт, лишаючи між сусідніми рослинами в ряду відстань 60–70 см.

 

Можна також посіяти насіння любистку безпосередньо у відкритий ґрунт. Роблять це як навесні, так і під зиму. Сходи, що з’явились внаслідок весняного сіву зазвичай проростають відчутно пізніше (приблизно на місяць), на відміну від посіяних до зими.

 

Хороші результати досягаються і в разі розмноження любистку методом ділення. Ділити рекомендується рослину віком не менше 3 років. Наприкінці весни її акуратно викопують і розділяють на кілька частин таким чином, щоб кожна частка мала частину кореня з кількома бруньками. Отримані відділені частки пересаджують у заздалегідь підготовлені посадкові ями.

 

Догляд за любистком нескладний. Головне – забезпечити йому в разі необхідності своєчасний полив з урахуванням, що надлишок вологи для рослини є так само шкідливим, як і її нестача. Питання поливу є найбільш важливим на тих ділянках, де любисток росте під відкритим сонцем. Для весняного підживлення використовують азотні добрива, а з другої половини літа бажаними є добрива, що містять фосфор і калій.

  Любисток лікарський    

Збирання врожаю

 

Збирати зелень любистку слід від другого року розвитку рослини. Найцінніша зелень – весняна, оскільки переросле листя з часом грубіє, втрачає соковитість і смакові властивості. Протягом літа у рослин регулярно видаляють квітконоси, що сприяє ряснішому листкоутворенню.

 

Востаннє зрізають вегетативну частину любистку зазвичай за місяць до настання холодів. Зібраний урожай можна зберігати замороженим у холодильнику, або висушити, подрібнити і помістити на зберігання в герметичні контейнери чи щільно закриті паперові пакети.

 

Хвороби та шкідники

 

Під час вегетації любисток може вражатися грибковими інфекціями (септоріозом або білою плямистістю). Зі шкідників найбільші проблеми рослині створюють морквяна муха та попелиця.

   

М’ята перцева 

 

М’ята перцева (лат. Méntha piperíta) – лікарська та пряна рослина з роду М’ята родини Глухокропивові. Вона є гібридом, що утворився внаслідок схрещування двох видів: м’яти водяної (лат. Mentha aquatica) та м’яти кучерявої (лат. Mentha spicata). В Англії культивується ще з ХVII століття.

 

Серед усіх 25 видів роду М’ята саме ця рослина є найбільш поширеною. Зустрічається у вологих місцинах, зокрема й на берегах річок та струмків, поблизу заболочених ділянок. Як гібрид, не утворює насіння, тому розмножується виключно вегетативно, живцюванням.

 

М’ята перцева – рослина довгого дня. В умовах недостатньої тривалості освітлення вона формує пагони та бруньки, а з настанням довгих сонячних днів, коли світловий день триває понад 14 годин, відбувається активне зростання та цвітіння рослини. Восени її вегетативна частина відмирає, а навесні з кореневища з’являються нові пагони. Листя м’яти перцевої має особливий, легко впізнаваний  аромат, на смак воно приємно-пряне, спочатку надає ефект зігрівання, а згодом – відчутного охолодження.

 

М’ята перцева відрізняється від інших м’ят насамперед високим вмістом ментолу та низьким вмістом карвону, а також більш гострим смаком (звідси і назва «м’ята перцева»). Її вирощують у промислових масштабах переважно як сировину для виробництва ефірної олії, що використовується для ароматизації напоїв, зубної пасти, жувальної гумки, кондитерських виробів та лікерів тощо. Основними чотирма виробниками ефірної олії м’яти перцевої в наш час є Індія, Італія, Аргентина та Австралія.

  М'ята перцева  

М’ята перцева – багаторічна трав’яниста рослина, що виростає заввишки від 30 до 90 см. Вона є достатньо морозостійкою, тому добре почувається в умовах помірного клімату. Має неглибоку, горизонтально розташовану кореневу систему з повзучим, розгалуженим кореневищем і численними підземними та надземними пагонами.

 

Стебла пряморослі, квадратні в перерізі, рясно вкриті темно-зеленим листям. Поверхня стебел часто має червонувате забарвлення. Листя може досягати 4–9 см завдовжки і 1,5–4 см завширшки. Воно темно-зеленого кольору, з червонуватими жилками, з гострою верхівою та зубчастим краєм. Листя і стебла зазвичай злегка опушені.

 

Листя м’яти перцевої містить ефірну олію, дубильні речовини, флавоноїди, монотерпени, тритерпени, фенольні кислоти (до 7%) та багато інших корисних речовин. Його часто використовують для приготуваня чайних напоїв або як пряність. Найважливішим інгредієнтом ефірної олії є ментол, вміст якого тим вищий, чим старше листя рослини.

 

Квіти розміром 6–8 мм, з чотирипелюстковим віночком діаметром близько 5 мм, можуть мати забарвлення від рожевого до фіолетового. Вони розташовуються кільцями навколо стебла чи пагона і утворюють верхівкові колосоподібні суцвіття. Сезон цвітіння триває з середини до кінця літа. У цей період рослина продукує багато нектару, який збирають медоносні бджоли і переробляють його на гарного бурштинового кольору мед – дуже смачний і приємний на смак продукт з м’ятним ароматом. 

 

М’ята також входить до складу значної кількості приправ та лікарських зборів. З її вегетативної частини отримують і цінну ефірну олію, яка широко застосовується в медицині та парфумерії. Вона є біологічно активною речовиною, що стимулює відтік жовчі та вироблення жовчного соку, має спазмолітичний вплив у разі проблем зі шлунково-кишковим трактом, надає протимікробну та противірусну дію, тому її успішно використовують для вирішення проблем із жовчовивідною системою та в разі зашлакованості шлунка чи кишківника.

 

Ефірну олію також використовують у вигляді розтирань від мігрені, головного та нервового болю, а також для вдихання в разі застуди. Крім того, активні інгредієнти м’яти також мають легкий заспокійливий ефект. Тому м’яту також додають до чаю, щоб заспокоїти нерви та поліпшити сон. Як і з рештою ефірних олій, що мають сильний запах, з олією м’яти перцевої слід бути надзвичайно обережними під час її застосування для немовлят і маленьких дітей.

 

Поширені сорти: «Українська перцева м’ята», «Мама», «Лебедина пісня», «Лимонна» та інші.

  М'ята перцева    

Вирощування та догляд

 

М’ята – рослина холодостійка, невибаглива, може з успіхом рости як на відкритих, так і в затінених місцях, але бажано садити її на сонячних ділянках з дренованим, родючим, добре зволоженим ґрунтом, рівень рН якого знаходиться в межах від 6 до 7 одиниць. Якщо земля буде вапнистою, це негативно вплине на аромат м’яти – він втратить свою інтенсивність. Не терпить рослина і надто заболочених ґрунтів з підвищеним рівнем кислотності. Може рости на одному місці до 6 років.

 

Рослина розмножується живцями, кореневими пагонами та відводками. Живці м’яти висаджують навесні або восени (залежно від регіону) в заздалегідь підготовлену та збагачену органічними добривами землю, на відстані не менше 30 см один від одного. Першого часу слід вчасно видаляти бур’яни, розпушувати грядку та забезпечувати достатній рівень вологості ґрунту, поки живці не вкоріняться. Також потрібно стежити і знищувати шкідників рослини, а саме гусениць, кліщів, нематод.

  М'ята перцева    

Збирання врожаю

 

Сировину збирають з травня до жовтня. Розпочинають зрізати верхні пагони з листям на початку фази  цвітіння, коли вегетативна частина рослини містить максимальну кількість ефірних олій та інших цінних речовин.

 

Зібрані стебла зв’язують у пучки і злегка підв’ялюють на сонці. Досушують отриману сировину в тіні за температури повітря не вище +30ºС. Зберігають м’яту в закритій тарі в темному місці. Свіже листя годиться для заморозки.

 

У разі вирощування м’яти в промислових масштабах перший сезонний урожай збирається незадовго до цвітіння (період цвітіння м’яти перцевої триває з червня до серпня) – це забезпечує сировину найвищої якості. Розпочинають збір рослин, призначених для виробництва ефірної олії, в умовах 10%-го цвітіння плантації. Зрізані рослини залишають у валках, поки вони висохнуть на сіно. Другий урожай збирають восени. За кількістю і якістю він поступається першому.

   

Хвороби та шкідники

 

Дощового літа м’ята може уражатися іржею, борошнистою росою та септоріозом. Задля профілактики та запобігання виникнення цих захворювань важливо своєчасно проріджувати рослини, аби не допустити їхнього загущення, а також обмежити підживлення грядок азотовмісними речовинами.

 

Серед шкідників м’яти найбільшої шкоди завдає рослині листоїд зелений м’ятний. Щоб контролювати чисельність популяції шкідника, важливо регулярно прополювати грядку, своєчасно розпушувати ґрунт і ретельно прибирати рослинні залишки.

   

Меліса лікарська 

 

Вид Меліса лікарська (лат. Melissa officinalis) належить до роду Меліса родини Глухокропивові. Це багаторічна трав’яниста ароматична рослина, що походить зі східних регіонів Середземномор’я та західної Азії. Дикоросла меліса зустрічається на території Європи, зокрема і в Україні, куди вона потрапила ще в античні часи. Згодом стала інтродукованим видом і в Північній Америці. Оселяється рослина здебільшого на лісових галявинах, у ярах з вологим глинистим або суглинковим ґрунтом, вздовж лісових доріг. 

  Меліса лікарська  

Меліса лікарська – багаторічна трав’яниста рослина, що живе від 25 до 30 років і виростає заввишки від 20 до 90, здерідка сягає 120 см. Утворює міцне, розгалужене кореневище, з якого виходять короткі підземні пагони. Стебла густі, з перерізом квадратної форми, пряморослі, розгалужені та вкриті двома типами волосків: залозистими завдовжки 0,5 мм і беззалозистими довжиною 1–2 мм. 

 

Супротивно розташовані м’які, опушені знизу листки яскраво-зеленого кольору складаються з черешків завдовжки від 1,5 до 3,5 см та простих листових пластинок яйцеподібної видовженої або ромбічної форми із зазубреним краєм. Довжина листка складає від 2 до 6, здерідка 9 см, а ширина становить 1,5–5, рідко 7 см.

 

Квітне рослина все літо, з червня до вересня. Квіточки дрібні, білого, кремового, блакитнуватого, бузкового чи блідо-рожевого кольору, зібрані у несправжні однобокі кільця по кілька (від 3 до 10) штук, що розташовуються у пазухах верхівкового листя. Рослина є цінним нектароносом. Запилюється переважно європейською бджолою, джмелями та повисюховими мухами. 

 

Плід складається з чотирьох яскраво-коричневих видовжених дрібних горішків розміром 1,5–2 мм, що внаслідок намокання вкриваються слизом. Насіння зберігає здатність до проростання впродовж 2–3 років. Маса тисячі насінин становить 0,6 г.

 

Уся надземна частина меліси лікарської має приємний цитриновий аромат. Молоді листочки і пагони слугують чудовою приправою до юшок, літніх супів, овочевих, рибних страв. Їх використовують у приготуванні десертів і солодощів. Сухе листя і суцвіття меліси входять до складу багатьох заспокійливих чаїв та інших напоїв.

 

Листя меліси містить від 4 до 7% похідних такого потужного антиоксиданту, як гідроксикорична кислота (переважно розмаринову кислоту, що надає антимікробну та противірусну дію). Також у ньому є хлорогенова, кавова кислота та ефірна олія, що складає від 0,05 до 0,3%, а в культурних сортах – до 0,8%. Вміст вітаміну С у зеленій масі на 100 г сирої ваги становить 253 мг.

 

Склад ефірної олії залежить від походження, кліматичних умов вирощування, часу збирання та віку рослини. Вона також містить гіркі речовини, смоли, слизу, глікозиди, сапоніни та тимол. Найціннішими компонентами ефірної олії є цитраль (від 40 до 70% ), цитронеллаль (від 1 до 20%) та β-каріофілен (від 5 до 15%). До її складу входять евгенол, гераніол, флавоноїди, поліфеноли і тритерпеноїди. 

 

Мелісу лікарську вирощують як цінну медоносну культуру, а також з декоративною метою. Ефірну олію отримують методом гідродистиляції з листя, зібраного до початку цвітіння рослини. Використовують як ароматизатор у харчовій промисловості (морозиво, трав’яні чаї, кондитерські вироби тощо), у парфумерії (зокрема в зубній пасті).

 

Поширені сорти: «Лимонна», «Соборна», «Мілана», «Цитронелла» та інші.

  Меліса лікарська  

Вирощування та догляд

 

Меліса – рослина невибаглива та достатньо витривала, але може вимерзати в надто люті морози. На одному місці можна вирощувати до 10 років, проте через 5 років рекомендується звільняти площі від посівів для їх відновлення.

 

Для промислового використання мелісу вирощують дво-трирічною культурою. Її розмножують або насіннєвим способом через вирощену в березні розсаду, яку пересаджують у відкритий ґрунт у травні чи вересні, або посівом насіння безпосередньо на місце вирощування в травні, оскільки насінини проростають за температури не нижче +20°C. Також можливе розмноження рослини живцями.

 

Меліса надає перевагу родючим, помірно зволоженим і добре освітленим землям з рівнем кислотності ґрунту рН в межах від 4,5 до 7 одиниць. У затінку вегетативна частина рослини зазвичай втрачає духмяність, а врожайність зеленої маси дещо знижується. На надто вологих ґрунтах рослина може уражатися грибковими інфекціями.

 

Щоб отримати розсаду, насіння меліси наприкінці березня висівають у горщики чи контейнери, наповнені родючою сумішшю. Загалом процес її вирощування традиційний, без якихось особливостей. У фазі розвитку двох справжніх листочків сходи пікірують, а як тільки вони досягнуть 60-денного віку, їх пересаджують на постійне місце. Щоб підвищити родючість на ділянці, у ґрунт заздалегідь вносять органічні добрива (перегній або компост) з розрахунку 3–4 кг на 1 м2.

 

Догляд за мелісою нескладний і полягає в регулярному прополюванні, розпушуванні, поливі та підживленні. Додаткові добрива вносяться з другого року вирощування. Навесні надають перевагу азотним добривам. Після зрізання зелені в підживленні мають переважати фосфорні та калійні сполуки.

 

У північних регіонах України грядки з мелісою перед настанням зими мульчують. Для цього використовують листя, тирсу, торф, перегній та інші органічні матеріали.

   

Збирання врожаю

 

Мелісу можна збирати три-чотири рази на рік, незадовго до цвітіння, для чого скошують рослини газонокосаркою або комбайном. З одного гектара посівної площі можна зібрати листову масу кількістю від 15 до 30 т.

  Меліса лікарська  

Зрізані пагони швидко буріють, тому їх потрібно одразу висушити, розклавши тонким шаром у тіні під навісом. Сушіння здійснюють за температури не вище +35ºС. Зберігають висушену сировину у щільно закритій тарі.

   

Хвороби і шкідники

 

У тривалий дощовий період меліса може вражатися білою плямистістю та іржею. У разі виявлення перших симптомів зараження інфіковані стебла потрібно видалити, а всі рослини обробити фунгіцидом (препаратом, що містить мідь). Задля профілактики важливо своєчасно прополювати рослини, вчасно знищувати рослинні рештки та дотримуватися правил сівозміни.

   

Котяча м’ята справжня

 

Котяча м’ята справжня (лат. Népeta catária) – вид багаторічних ароматичних трав’янистих рослин з однойменного роду родини Глухокропивові. Не належить до роду М’ята. Культивується як лікарська і декоративна рослина. Містить ефірну олію, що відлякує комах, а також ментол. Здавна відома в народній медицині як спазмолітичний і протиістеричний засіб.

  Котяча м'ята справжня  

Природний ареал котячої м’яти охоплює помірні зони Європи та Азії, але нині вона натуралізована і культивується в інших частинах світу, де стала цілком звичною рослиною. Зокрема у Сполучених Штатах вона настільки адаптувалась і поширилась, що вважається бур’яном.

 

Назва «котяча м’ята» пов’язана з неабиякою привабливістю цієї рослини для приблизно 70% представників видів родини Котові (свійських котів і навіть левів, ягуарів, леопардів). Така дія котячої м’яти (аналогічна до впливу на котів кореневища та листя валеріани) пояснюється вмістом у її ефірній олії терпеноїду непеталактону – речовини, що стимулює опіоїдні рецептори тварин з родини котових. 

 

Окрім того, непеталактон є репелентом для деяких комах, зокрема комарів, бліх, тарганів. А ще він може використовуватись як контактний інсектицид від шкідників рослин. Відомі також його протимікробні та антивірусні властивості.

 

Котяча м’ята справжня росте як багаторічна трав’яниста рослина і досягає заввишки від 50 до 100, здерідка до 120 або навіть до 150 см. Надземні частини рослини сіро-зелені за кольором, густо опушені короткими волосками. Стебло пряморосле, розгалужене, квадратне в перерізі, порожнисте,  вкрите спрямованими донизу сивими щетинками, ніби повстю. Нижні частини стебел трохи занурені у ґрунт, і на них знаходяться бруньки відновлення, які починають розвиватися навесні.

 

Листки супротивні, цілісні, з чітким поділом на черешки (довжина їх становить від 1 до 3 см) і листові пластинки трикутної або яйцеподібної форми завдовжки від 2 до 7 см і шириною від 2 до 4,7 см. Край в листків зубчастий. 

 

М’ята котяча квітне з початку літа і до осені. Квітконоси з верхівковими суцвіттями-волотями можуть досягати 1 м заввишки. Квіти білі, ніжно-рожеві або бузкові, з кількома червоними плямами на середній пелюстці нижньої губи.

 

Рослина є цінною нектаропродуктивною культурою. Вона приваблює медоносних бджіл та інших комах-запилювачів. Зелень і молоді пагони м’ято котячої багаті на каротин і аскорбінову кислоту. Свіже листя та квіти зазвичай додають у салати, а сухі, подрібнені суцвіття використовують як приправу-ароматизатор у м’ясних, овочевих, рибних стравах, додають у соуси або в соління та маринади. М’ята котяча також входить до складу деяких вин і настоянок. Висушену надземну частину рослини часто заварюють у складі трав’яних сумішей для приготування заспокійливих та протизастудних чаїв.

 

Популярними є декоративні сорти м’яти котячої: «Kit Cat», «Six Hills Giant», «Blue Wonder» та інші.

  М'ята котяча справжня    

Вирощування й догляд

 

М’ята котяча справжня – рослина невибаглива, стійка до посухи, в умовах помірного клімату зимує без накриття, але є теплолюбною культурою. Найкраще росте на відносно сухих, багатих на поживні речовини ґрунтах, зазвичай піщаних або кам’янистих суглинках, що містять певну кількість азоту. На одному місці вирощують до 5 років.

 

Для ділянки під м’яту котячу обирають суху місцину з добре дренованою, легкою землею і хорошим сонячним освітленням, що забезпечить максимальний смак і запах зеленої маси. Проте ця рослина здатна рости мало не на всіх типах ґрунтів (за винятком лише дуже бідних глинистих), оскільки така кількість вологи, яку потребують більшість трав, їй не потрібна. 

 

Розмножується насіннєвим способом (через розсаду), а також вегетативно. Вегетативно котячу м’яту розмножують відводками і живцями. Сіянці, що з’явились від природного самосіву рослин, можна пересаджувати на постійне місце зростання з дотриманням дистанції 30 см між сусідніми рослинами в рядку. 

 

Насіння м’яти котячої має високий рівень проростання. Його висівають у невеликі розсадні контейнери чи горщики на початку квітня. Сходи з’являються через 2–3 тижні. У фазі 2–3 листочків розсаду пікірують, а коли рослини сформують 3–4 пари листків, їх пересаджують у відкритий ґрунт.

 

Щоб розмножити рослину живцями, з неї зрізають молоді пагони та висаджують їх у вологий родючий ґрунт. Головною умовою є відсутність застою води на ділянці. Як тільки в саджанців сформується власна коренева система, їх одразу пересаджують на постійне місце зростання.

 

На початковому етапі розвитку рослин слід вчасно видаляти бур’яни, поливати та розпушувати міжряддя. Надалі поливи доцільні лише за умови тривалого посушливого періоду.

  Котяча м'ята справжня  

Для підживлення рослин навесні вносять у ґрунт органічні добрива з високим вмістом азоту. а після зрізання вегетативної маси використовують комплексне добриво «Азофоска» або схоже за складом (за нормою 20–30 г на 1 м²).

 

Котячу м’яту слід збирати у другій половині липня, незадовго до цвітіння, сухої сонячної днини. Перед сушінням листя відокремлюють від стебел і швидко висушують у затіненому приміщенні з хорошою вентиляцією. Оскільки рослина має здатність швидко відновлювати зелену масу, то вже у вересні можна зібрати другий врожай.

   

Майоран

 

Майоран (лат. Orīganum majorāna) – вид багаторічних трав’янистих чи напівчагарникових рослин з роду Материнка родини Глухокропивові. Походить зі східної частини Середземномор’я (території Кіпру, Туреччини), в Європі культивується з античних часів. Вирощують майоран як пряну, медодайну та лікарську рослину.

 

Назва рослини majorana (від старофранцузької назви majorane та середньовічної латинської majorana) опосередковано споріднена з латинським словом maior, тобто неперевершений.

  Майоран  

Майоран виростає заввишки від 20 до 80 см і здебільшого культивується як однорічна рослина через невисоку морозостійкість. Має численні розгалужені стебла з розміщеним на них сірувато-зеленим, короткочерешковим, супротивним листям овальної чи майже округлої форми розміром до 2,5 см, що виділяє характерний смолисто-цитрусовий аромат. Листова пластинка вкрита сірувато-білими короткими прилеглими волосками (трихомами).

 

Цвіте майоран у червні-липні. У цей час в рослини з’являються пряморослі стебла заввишки понад 60 см, на верхівках яких розкриваються дрібні (світло-рожеві, бузкові або білі) двогубі квіти, зібрані у волохатий головчастий колос. Квіти майорану охоче відвідують медоносні бджоли.

 

Плід – гладкий, майже сферичний горішок брунатного кольору, з сильним ароматом, усередині якого міститься 4 дуже дрібні насінини.

 

Розрізняють багаторічний або листковий майоран, який вирощують у південних регіонах, та майоран садовий або квітковий, що культивується як однорічна рослина. В Європі цінними вважаються лікарські та харчові властивості майорану. Як лікарську рослину, майоран використовують для лікування раку, застуди, кашлю, судом, депресії, вушних інфекцій, шлунково-кишкових проблем, головного болю та паралічу, а також артриту, м’язового болю та як сечогінний засіб.

 

Із листя рослини отримують ефірну олію, до складу якої входять карвакрол (приблизно 40% ), тимол (до 20%), а також борнеол, камфора і пінен. Її застосовують як антисептичний і спазмолітичний засіб, а також використовують у парфумерії. Есенція, отримана шляхом дистиляції квітів майорану, є антисептиком.

 

Окрім ефірної олії, майоран містить флавоноїди, дубильні речовини, гіркі речовини, глікозиди, розмаринову та аскорбінову кислоту. Нині його популярність ймовірно пов’язана з поширенням безсольових дієт у здоровому харчуванні, де роль замінника солі виконують приправи з пряних рослин.

 

Майоран здавна відомий як ароматична приправа до салатів, м’ясних, рибних і овочевих страв. Його додають у ковбаси, сири, соуси, соління та маринади. Також ця трава є складовою відомої приправи «хмелі-сунелі».

 

У кулінарії використовують свіже або сушене листя рослини (самостійно або в суміші з іншими травами) для ароматизації різноманітних кулінарних виробів. Аромат в майорану менш різкий, ніж в орегано, а ближчий до чебрецю. Додавати у страви слід наприкінці їх приготування, оскільки надто тривалий час термічного впливу може позбавити приправу аромату.

 

Майоран не має токсичного впливу на організм людини, але його не слід вживати вагітним і жінкам в період лактації. До того ж не буде зайвим проконсультуватися з лікарем перед використанням цієї рослини з метою зцілення.

 

Однією з цікавих особливостей рослини є її застосування в якості репеленту проти оси звичайної: ефірна олія майорану в певній концентрації діє на цю комаху як афродизіак.

 

Сорти майорану садового, поширені в Україні: «Дзвіночок», «Прекрасний» та інші.

  Майоран  

Вирощування й догляд

 

Майоран – рослина посухостійка, світло- і теплолюбна. Він добре росте й розвивається на пухких і легких, добре дренованих, неглибоких глинистих ґрунтах у регіонах з дуже м’якими зимами і спекотним літом. У разі недостатнього сонячного освітлення рослина частково втрачає свої смакові та ароматичні властивості. Так само кліматичні умови, склад ґрунту та фаза розвитку рослини впливають на кількість ефірної олії у листі майорану.

 

Насіння у нього дуже дрібне, до того ж проростає дуже погано, тому зазвичай майоран вирощують через розсаду. Для цього наприкінці березня або на початку квітня висівають насіння в розсадні ящики, контейнери або горщики, наповнені поживною ґрунтовою сумішшю.

 

Полегшити цей процес можна завдяки змішуванню насіння з річковим піском у співвідношенні 1:5. Насінини мають бути заглиблені в ґрунтову суміш не більше як на 2–3 мм, тому краще їх посіяти на поверхню, а зверху злегка притрусити землею, після чого накрити ящики плівкою або склом і тримати на підвіконні в приміщенні з температурою повітря в межах +20…22ºС.

 

Перші сходи з’являться приблизно через два тижні. На початку травня (у фазі двох листочків) розсаду пікірують в окремі горщики. Перед пересадкою у відкритий ґрунт підрослі сіянці слід загартувати. Їх щодня виносять на свіже повітря і з кожним днем поступово збільшують тривалість перебування рослин у природному середовищі.

 

Ґрунт на грядці перед висаджуванням розсади збагачують компостом або перегноєм. Відстань між сусідніми рослинами в рядку має становити близько 15–20 см, а ширина міжрядь повинна складати від 40 до 50 см.

 

Догляд за майораном полягає у знищенні бур’яну, розпушуванні міжрядь і в разі необхідності своєчасному поливі нехолодною водою. На початку цвітіння рослини підживлюють комплексним мінеральним добривом (20–30 г на 1 м²).

  Майоран  

Збирання врожаю

 

Збирають зелену масу в майорану двічі за сезон: до настання повної фази цвітіння і вдруге – у вересні. Надземну частину (стебла разом з листям, бруньками, суцвіттями) зрізають секатором або гострим ножем на висоті 6–8 см від поверхні землі. Зібрану зелену масу майорану зв’язують у пучки і сушать у затіненому місці. Зберігають висушену сировину в закритій тарі.

 

Хвороби та шкідники

 

У дощові сезони або в разі значного загущення посівів майоран може вражатися грибковими інфекціями, зокрема альтернаріозом. Виявивши симптоми зараження, усі рослини потрібно обробити розчином фунгіциду.

 

Серед шкідників найбільшої шкоди завдає рослині міль видів Pyrausta nigrata та Siona lineata, личинки яких живляться молодим листям майорану. Для боротьби з нею зазвичай використовують феромонні пастки, які розкладають між рослинами під час активного льоту імаго.

   

Лофант ганусовий або лофант анісовий 

 

Лофант ганусовий (лат. Agastache foeniculum) – багаторічна трав’яниста рослина з роду Лофант родини Глухокропивові. Традиційно використовувалась корінними американськими народами як кормова та лікарська рослина. Згодом потрапила до Європи як цінна медодайна кльтура, де набула неабикої популярності серед бджолярів.

 

Свіже листя рослини придатне для приготування салатів і наливок. У народній медицині лофант відомий своєю протизапальною дією та як засіб, що стимулює травні процеси в організмі. Висушене листя використовують для приготування чаю.

  Лофант анисовый (лат. Lophanthus anisatus), или Многоколосник фенхельный (лат. Agastache foeniculum)

Батьківщиною рослини є прерії північної та центральної частини Північної Америки. Вирощують лофант ганусовий і на Далекому Сході, в країнах Центральної Азії, на Гаваях. Невеликі плантації цієї культури є в Україні (на території Криму) і в Молдові. Вирощують як харчову, пряну, ароматичну, лікарську, медодайну і декоративну рослину.

 

Лофант ганусовий виростає заввишки від 1 до 1,5 м. Стебла прямостійні, чотиригранні, світло-зеленого кольору, опушені, деколи розгалужені у верхній частині. Корінь стрижневий, а з віком на ньому утворюються численні мочкуваті корінці. Листя просте, овальної або серцеподібної (нижні листки) форми, із зубчастим краєм, знизу білувате, опушене.

 

Цвіте лофант ганусовий з червня до вересня яскравими лавандовими (синіми, блакитними, білими) квітами, що виділяють добре відчутний анісовий аромат. Вони зібрані у густі циліндричні колосоподібні суцвіття завдовжки від 2 до 20 см. Чим ближче до верхівки суцвіття знаходиться квітка, тим яскравішим є її забарвлення.

 

На одній рослині можуть утворитися до 90 000 окремих квіточок. Лофант ганусовий є чудовим медоносом і приваблює значну кількість комах-запилювачів. Плід (горішок видовженої овальної форми) має гладеньку поверхню і темно-брунатне забарвлення. Медоносні бджоли переробляють нектар лофанту на легкий та запашний мед. 

 

Пагони й листя рослини багаті на ефірну олію, що містить 20 різних хімічних сполук, основною складовою яких є естрагон (метилхавікол) – рідина з різким анісово-трав’янистим запахом. Його вміст, залежно від географічного розташування місця вирощування рослини, може становити понад 95%. Також в ефірній олії є чимало терпенів (зокрема лімонен), спиртів (серед яких і ліналоол), ефірів та ароматочних речовин, що зумовлюють особливий фруктово-анісовий аромат рослини.

 

Їх використовують переважно для ароматизації солодкої випічки, пудингів, мусів тощо. Свіже листя додають у салати, приправляють ним м’ясні, овочеві, грибні та рибні страви. Чай з додаванням лофанту має унікальну здатність гальмувати процеси старіння. Він також здатний виводити з організму радіонукліди, шлаки, важкі метали та інші шкідливі речовини. За цілющі властивості лофант нерідко називають північним женьшенем.

 

Поширені сорти лофанту ганусового: «Лелека», «Синій велетень», «Початок», «Alabaster», «Golden Jubiliee» та інші.

  Лофант анисовый (лат. Lophanthus anisatus), или Многоколосник фенхельный (лат. Agastache foeniculum)  

Вирощування й догляд

 

Лофант ганусовий є достатньо витривалою, невибагливою та відносно посухо- й морозостійкою рослиною. Він адаптується до більшості типів ґрунтів, зокрема глинистих і вапнистих, за умови достатнього рівня їх повітро- та водопроникності, але найкраще росте на легких, родючих, з нейтральною реакцією рН. Надає перевагу сонячним або напівзатіненим місцинам. Активне й рясне цвітіння забезпечується хорошим сонячним освітленням. Може рости на одному місці протягом 5–6 років.

 

Розмножують лофант здебільшого насінням (висівають рядками у березні на глибину 2–2,5 см), або діленням рослини. У разі генеративного розмноження зручніше використовувати розсадний спосіб, оскільки насіння довго проростає, а сходи повільно ростуть. Технологія отримання сіянців – традиційна. Насіння на розсаду висівають у контейнери (ящики, горщики), наповнені родючою сумішшю. Оптимальна температура для проростання насіння становить +18…20°С. З появою проростків її знижують до +15°С.

 

У фазі утворення 2 пар справжніх листочків рослини пересаджують в окремі горщики, а в травні, коли зникне загроза заморозків, підрослу розсаду висаджують у відкритий ґрунт. Відстань між сусідніми рослинками в рядку має становити від 45 до 90 см, а в міжряддях – не менше 70 см. 

 

Для того, щоб розмножити лофант ганусовий вегетативним способом, наприкінці квітня рослину акуратно викопують і обережно розділяють її кореневу систему на кілька часток. Кожна з цих відділених частин повинна мати не лише корені, але й не менше 4–5 бруньок (пагінців) відновлення. Висаджують частки з дотриманням тієї ж дистанції між сусідніми рослинами та в міжряддях, що й для розсади.

 

У перший рік після посадки лофант потребує певного догляду. На початковому етапі розвитку слід забезпечити йому регулярне прополювання, розпушування міжрядь і поливання. Впродовж першого сезону зелень краще не зрізати.

 

Навесні наступного року підрослі рослини бажано підживити перегноєм або комплексним добривом (наприклад, «Азофоскою» чи «Універсалом») за нормою: 40–50 г/м². У вересні, після останнього збору врожаю, у ґрунт вносять суперфосфат з розрахунку 20 г/м².

  Лофант ганусовий - декоративна, лікарська, пряна, медодайна рослина  

Збирання врожаю

 

Листя та молоді пагони лофанта можна зрізати для вживання свіжими впродовж усього літнього сезону. Заготівля зеленої трав’янистої маси зазвичай проводиться на початковій фазі цвітіння рослини. Стебла зрізають на висоті 20 см від землі. Зібрану сировину сушать у тіні під навісом чи в добре вентильованому приміщенні. Суху й подрібнену продукцію зберігають у щільних паперових пакетах або скляному посуді.

 

Хвороби та шкідники

 

Лофант ганусовий не вражається хворобами, але потребує захисту від слимаків та равликів.



Поділитись в соцмережах:


Текст сообщения:

*

*