Рослинний світ вражає своєю різноманітністю, але з часом ми звикаємо до нього, і навіть чудові квіти довкола нас вже не привертають особливої уваги та не викликають надзвичайного захоплення. Тому зараз саме час згадати про оригінальні й незвичні квіткові рослини нашої планети.
Зрозуміло, що обрати серед численних видів найцікавіші доволі нелегко, адже навіть найбільш непоказна рослина може мати якісь дивовижні властивості. Тому розглянемо екземпляри, які насамперед вражають своїм унікальним виглядом, особливостями пристосування до середовища, неперевершеною красою та мальовничістю квітів.
Зозулинець мавпячий (лат. Orchis simia)
Зозулинець мавпячий – багаторічна трав’яниста рослина з родини Зозулинцеві або Орхідні. Блідо-бузкові (чи рожевуваті) пелюстки її квітів за формою дійсно нагадують чудернацьких мавпочок, що й вплинуло на назву рослини.
Зустрічається зозулинець мавпячий здебільшого в Середземноморському регіоні, але також зафіксовані поодинокі рослини в Західній і Центральній Європі, Малій Азії, Ірані, на Кавказі та в Північній Африці. У Центральній Європі рослина трапляється вкрай рідко. В Україні занесена до Червоної книги.
Ця орхідея має таку особливість, як зворотнє цвітіння, тобто спершу розкриваються квіти на верхівці суцвіття, а пізніше – ті, що розташовані нижче. Хоча зозулинець мавпячий є лікарською рослиною, збирати його в природних ареалах категорично заборонено. Для отримання лікарської сировини (бульбокоренів, заготівлю яких проводять одразу після цвітіння), зозулинець вирощують на спеціальних плантаціях.
Трициртис коротковолосистий (лат. Tricyrtis hirta)
Трициртис коротковолосистий – вид багаторічної трав’янистої рослини з родини Лілієві, що походить з Азії. Зростає на затінених скелястих кручах і берегах струмків у центральній і південній Японії. Листки у трициртиса великі й широкі, вони огортають стебла, що можуть сягати заввишки до 80–100 см. Усі частини рослини густо вкриті короткими шорсткими щетинками.
Шестипелюсткові квіти діаметром близько 5 см забарвлені у відтінки від білуватого до світло-бузкового з темно-фіолетовими та пурпуровими плямами. Вони поодинокі або зібрані по 2–3 штуки в суцвіття, яке виростає з пазух листя. Цвіте рослина впродовж усього літнього сезону, з травня до жовтня.
Використовується як квіткова культура, що любить затінок і вологу, здебільшого в декоративному садівництві країн помірного клімату (зокрема у Франції). Не цей час вже створено чимало садових сортів трициртиса.
Аморфофалюс велетенський (лат. Amorphophallus titanum)
Аморфофалюс велетенський – вид рослин родини Кліщинцеві, ароїдні (лат. Araceae), що росте на Суматрі, де його й відкрив у 1878 році італійський мандрівник і ботанік Одоардо Беккарі. За величиною суцвіття нерозгалуженого типу аморфофарюс велетенський посідає перше місце серед представників флори нашої планети.
Його гігантська квітка заввишки понад 3 м продукує сильний (відчутний на відстані до 800 м) специфічний запах гнилі, який справедливо вважається одним з найнеприємніших у світі, і виділяє тепло (до +37°С), чим приваблює комах (жуків мертвоїдів і стафілінів), що забезпечують її запилення. Неприємний запах зумовлений сірковмісними сполуками та амінами, зокрема диметилдисульфідом, диметилтрисульфідом, путресцином та кадаверином.
Суцвіття складається з зовнішньої гігантської пелюстки – покривала, яке має лійкоподібну форму й огортає м’ясистий, вертикальний, видовженої форми порожнистий качан, що нагадує багет. Зовні покривало забарвлене в темно-зелений колір, а всередині воно темно-вишневе. Навколо нижньої частини качана розташовуються кільцеподібно сотні дрібних жіночих, а трохи вище – чоловічих квітів.
Аморфофалюс велетенський живе приблизно 40 років, але цвіте він за цей період лише 3–4 рази. Поява унікального суцвіття є надзвичайно рідкісним явищем, оскільки відбувається тільки раз на 3–10 років, у сезон дощів (з жовтня до березня). Першими розкриваються жіночі квіти, за ними з інтервалом в один-два дні відкриваються чоловічі. Саме цвітіння дуже короткочасне і триває не більше 72 годин.
Із запилених квітів утворюються помаранчево-червоні ягоди, які дозрівають протягом 8 місяців. Цими плодами живляться птахи-носороги.
Вражаюче цвітіння аморфофалюса велетенського є однією з найбільш очікуваних і найголовніших подій у ботанічних садах по всьому світу.
Гіднора африканська (лат. Hydnora africana)
Гіднора африканська – вид безхлорофільних квіткових рослин з родини Гіднорові (лат. Hydnoroideae), що ростуть в пустелях Південної Африки та паразитують на корінні представників родини Молочаєві (лат Euphorbiaceae). Оскільки майже всі частини гіднори (окрім квітки) знаходяться під землею, у ній не відбуваються процеси фотосинтезу, і вона не має хлорофілу, тому всі необхідні поживні речовини отримує з коренів рослини-господаря, на якій паразитує.
Росте гіднора доволі повільно, а її цвітіння відбувається лише після того, як у пустелі пройде достатня кількість дощів. Прямо від кореня (без стебла й листя) на поверхню землі виноситься соковита, м’ясиста персиково-помаранчева квітка. Власне, квіткою назвати її доволі складно. Швидше, вона нагадує якийсь чудернацький гриб.
Квітка гіднори має трубчасту форму з трьома отворами у верхній частині. Заввишки вона сягає 15–20 см. Щоб привабити комах-запилювачів (жуків-гнойовиків та мертвоїдів), рослина продукує дуже відчутний неприємний запах фекалій, зумовлений присутністю в ньому диметилдисульфіду та диметилтрисульфіду. Жуки-запилювачі, потрапивши всередину квітки, не можуть звідти самостійно вибратися через щільність прилягання чашолистків. У пошуку виходу вони збирають на себе пилок рослини, а через кілька днів волокна між чашолистками послаблюються, і комахи вільно полишають квітку.
Плід гіднори африканської достигає під землею, і триває ця фаза (до повного дозрівання) до двох років. За смаком і текстурою він нагадує картоплю, а його розмір становить приблизно 8–9 см. Окрім продуктового використання, плоди гіднори африканської слугують джерелом таніну (для дублення і консервування рибальських сітей). Також вони є кормом для представників місцевої фауни (птахів, бабуїнів, дикобразів, кротів та інших дрібних тварин). Кожен плід містить близько 20 тисяч доволі смачних дрібненьких насінин, які поширюються птахами та звірами.
Орхідея Каланія (лат. Caleana major)
Цей вид орхідеї поширений у Південній і Східній Австралії, де росте в евкаліптових лісах, прибережних або болотистих чагарниках і на пустищах. Здебільшого зустрічається біля узбережжя, але іноді й на чималих висотах (до 600 м).
Перший офіційний опис Caleana major зробив шотландський ботанік Роберт Браун у 1810 році. Назва роду Caleana пов’язана з іменем англійського ботаніка та дослідника Джорджа Кейлі, одного з перших колекціонерів ботанічних зразків, а видовий епітет major – це латинське слово, що означає «великий».
Орхідея надає перевагу прохолодному клімату. Вона має один видовжений листкок завдовжки 12 см, зверху забарвлений у зелений колір, а знизу – у червоний. На вертикальному квітконосі заввишки від 15 до 40 см знаходяться до 5 шт. зібраних у суцвіття глянсових, червонувато-коричневих квіточок діаметром від 2 до 6,25 см. Цвітіння рослини відбувається навесні та влітку.
Невеличкий розмір орхідеї, через який вона лишається непомітною у високій траві, компенсується чудернацькою формою її квітів, що нагадують крихітних качечок у польоті. Верхня ж частина квітки дуже схожа на самку жуків-пильщиків. Завдяки такій подібності, а ще певним ферментам, які виробляє цей вид орхідей під час цвітіння, рослини приваблюють комах-самців і використовують їх як переносників пилку.
Психотрія висока (лат. Palicourea elata)
Психотрія велика є тропічним епіфітом. Ця чагарникова рослина, що належить до родини Маренові (Rubiaceae), походить з Центральної Америки (Коста-Ріка, Мексика) і Південної Америки (Колумбія, Еквадор, Панама). Зазвичай зустрічається у нижньому ярусі тропічних лісів. Цей вид може виростати від 1 до 3 м, зрідка – до 4 м заввишки.
Особливістю психотрії високої є незвичайна форма її приквітків та їхній яскраво-червоний колір. До появи справжніх квітів вони виглядають, ніби напіввідкриті жіночі вуста. Така подібність посприяла поширенню інших назв психотрії: «рослина-поцілунок», «палкі вуста» тощо. Оскільки рослина не має ніякого аромату, то саме яскраве забарвлення приквітків приваблює колібрі та окремих видів метеликів, які є запилювачами маленьких зірчастих білих квітів психотрії.
Плоди в психотрії великої – це чорні або темно-сині ягоди, насіння з яких поширюється птахами.
У країнах з помірним кліматом практикується вирощування цієї рослини насіннєвим способом або живцюванням у теплицях та оранжереях.
Австралійська орхідея Дракея гліптодон (лат. Drakaea glyptodon)
Цей вид квіткових рослин з родини Зозулинцеві або Орхідні (лат. Orchidaceae) є ендеміком для південно-західної частини Австралії, де росте здебільшого поблизу боліт, на піщаних і гравійних землях. Його перший офіційний опис, авторство якого належить ірландсько-австралійському досліднику-науковцю Роберту Десмонду Фіцджеральду, з’явився в 1882 році.
Видовий епітет glyptodon пов’язаний з назвою вимерлої південноамериканської тварини, що належала до ряду Броненосцеподібні, оскільки квітка рослини своєю формою нагадує в мініатюрі цього величезного зниклого черепахового монстра – glyptodon, – істоту, що мала розміри бика й тіло якої було вкрите лускою, ніби мозаїкою.
Також серед поціновувачів орхідей дракея гліптодон відома як «сексуальна орхідея» та «король у своїй кареті».
Як і решта представників роду Drakaea, дракея гліптодон має один листок, що притискається до землі, і підземну бульбу. Листок у неї неопушений, гладкий, має форму серця, забарвлений у тьмяний синьо-сірий колір. Його розмір становить близько 10 мм. Від місця прикріплення до стебла поверхнею листка розходяться темні прожилки. Стебло орхідеї має довжину 10–35 см, а квітконіжка єдиної квітки сягає завдовжки 8–15 мм.
Квіти в дракеї гліптодон з’являються наприкінці серпня, а цвітіння рослини триває до завершення жовтня. Саме в цей час відбувається період парування в квіткових ос родини Thynnidae, які є єдиними запилювачами рослини.
Оскільки з представників цієї родини літають лише самці, то орхідеї вдається привабити комах подібністю своїх квітів до нелітаючої самки Thynnidae. Також вона продукує речовину, запах якої ідентичний феромонам оси Thynnidae – і це діє безвідмовно. Можливо, через таку особливість дракея гліптодон і отримала титул сексуальної орхідеї.
Непентес Аттенборо (Nepenthes Attenboroughii)
Непентес Аттенборо – вид хижих (м’ясоїдних) рослин з родини Непентесові (лат. Nepenthaceae), виявлений порівняно нещодавно (у червні 2007 року) на горі Вікторія (на висоті 1650 м), що знаходиться на острові Палаван (Філіппіни).
Рослина отримала назву на честь Сера Девіда Фредеріка Аттенборо (Sir David Frederick Attenborough) – одного з найвідоміших у світі журналістів і ведучих-натуралістів.
Непентес аттенборо росте як пряморослий або виткий чагарник. Стебло його виростає заввишки до 1,5 м, а ширина сягає до 3,5 см. Шкірясте листя довжиною до 30 см і шириною до 10 см має видовжену, еліптичну форму. Особливістю рослини є її глекоподібні пастки, призначені для полювання на комах, ракоподібних, павуків, дрібних ссавців. Обсяг однієї з найбільших сягав 1,5 л.
Нижні пастки мають дзвоноподібну форму, їх розміри сягають: до 30 см (висота) і до 20 см (ширина). Верхні пастки дещо менші (до 25 см заввишки та шириною близько 12 см) і мають лійкоподібну форму.
Свою здобич непентес аттенборо використовує як джерело азоту.
Росичка (лат. Drosera)
Не дивно, що непентес аттенборо живиться комахами, оскільки він має типові для рослин-хижаків пастки та й виглядає, як і більшість з них. Значно привабливіше і загадковіше виглядає росичка, яка також не проти поласувати довірливими комахами. Але для лову своїх жертв вона використовує яскраві, привабливі листки, поверхня яких вкрита волосками з паралізуючим слизом, який дуже нагадує краплини чистої ранкової роси. Після вдалого полювання листок росички згортається на кілька днів, необхідних для перетравлення здобичі.
Живлення комахами допомагає рослині, що росте у бідному на мінерали ґрунті, отримати необхідні для її росту й розвитку речовини.
Рід росичок налічує понад 200 видів, поширених мало не по всьому світу, і є другим за величиною родом комахоїдних рослин. В Україні зустрічаються лише три види цих рослин: росичка круглолиста, росичка середня та росичка англійська. Останні два знаходяться під охороною і занесені до Червоної книги України.
Пасифлора алата (Passiflora alata)
Це вічнозелена витка рослина, що виростає заввишки до 6 м і більше. Пасифлора утворює правильні і надзвичайно ефектні квіти з характерною короною. Батьківщиною її є Амазонія, а точніше Перу та східна Бразилія. Цей вид вирощують у деяких країнах Південної Америки та в багатьох тропічних зонах всього світу заради їстівних плодів. Плоди еліптичні або яйцеподібні, довжиною 8–15 і діаметром 5–10 см, масою 90–300 г, жовтого або оранжевого кольору. М’якуш світло-помаранчевого кольору, їстівний, ароматний, кислуватий на смак.
Відомі ще інші назви рослини: страстоцвіт, пасифлора алата, бразильська маракуя, пасифлора крилата тощо.
Офіційна назва роду – пасифлора – це поєднання двох латинських слів: «passio» (у перекладі – страждання) і «flos» (квітка). Зявилась вона на початку XVII століття (а згодом використана Ліннеєм у 1753 році) завдяки іспанським ієзуїтським місіонерам. Для наочності тлумачення індіанцям біблійної історії про розп’ятого Христа вони використали квітку пасифлори, у якої нібито стовпчики символізують цвяхи, якими був прибитий Христос, зовнішня корона (віночок) – терновий вінець, п’ять тичинок – п’ять ран Христа, а списоподібні листочки – це спис, що його пронизав. Ця «релігійна» назва збереглася і в перекладі на нашу мову – страстоцвіт.
У прохолодному кліматі пасифлора алата найкраще росте в теплицях, але її цілком можна вирощувати і в кімнаті. Однак в разі її розміщення поблизу центрального опалення (взимку) пасифлора втрачатиме багато листя. Молодій рослині потрібно два-три роки, щоб зацвісти. Розмножують цю культуру живцями або насіннєвим способом.
Фаленопсис (Phalaenopsis)
Рід надзвичайно привабливих епіфітних квіткових рослин з родини Зозулинцеві або Орхідні (Orchidáceae), відомих ще як «орхідеї-метелики», який об’єднує значну кількість популярних декоративних видів і унікальних гібридів.
Усі види фаленопсиса є багатоквітковими рослинами, на квітконосі в яких утворюється не менше 3–4 квіток, а у фаленопсиса Шиллера (Phalaenopsis schilleriana) чи у фаленопсиса Стюарта (Phalaenopsis stuartiana) їх кількість іноді перевищує сотню. Стебла розрізняються за розміром. Види, що мають дуже короткі стебла, зазвичай утворюють небагато щільно розташованих квіток.
Фаленопсис дуже добре відомий у світі як декоративна рослина. Особливою популярністю користуються його численні, барвисті, великоквіткові гібриди, попит на які постійно зростає. Мільйони горщикових рослин фаленопсиса продаються щороку в супермаркетах, господарських магазинах і садових центрах, а також у вигляді зрізаних квітів у квіткових магазинах. Його чисті види та деякі гібриди навіть є предметами колекціонування.
Перші згадки про фаленопсис з’явилися ще до 1704 р., а перші штучні гібриди були виведені близько 1886 р. в Челсі, неподалік від Лондона.
Фаленопсис є ендеміком тропічних лісів Південно-Східної Азії, але є також види, які ростуть, наприклад, в Індії чи Китаї. На цих територіях панують денні температури +25…35°C та нічні у межах від +15 до +25°C, а також спостерігається значна кількість опадів під час вегетації рослини та цілорічний високий рівень вологості.
У деяких регіонах ареалу фаленопсиса зазвичай утримуються значно нижчі температури, особливо взимку. Наприклад, рослини виду Phalaenopsis lobbii здатні витримувати зниження температури до +5°C. Більшість представників роду Фаленопсис ростуть переважно в напівзатінку та на добре освітлених ділянках, але без потрапляння на них прямого сонячного проміння. Проте деякі види здатні рости і під сонцем.
Умови помірного клімату є незвичними для фаленопсиса, тому в наших широтах його вирощують як екзотичну й надзвичайно привабливу кімнатну рослину, створивши йому належні умови та забезпечивши потрібий догляд.
Кліантус (Clianthus)
Кліантус – рід бобових рослин, що об’єднує два види чагарників (Clianthus puniceus та Clianthus maximus), ендемічних для Північного острова Нової Зеландії. Обидва вони мають вигляд витких ліан завдовжки 1–3 м, що навесні розквітають яскравими квітами екзотичної форми. Місцеве населення називає їх дзьобами папуги або клешнями омара через незвичну вигнуту форму пелюсток. Забарвлення квітів переважно червоно-пурпурове, хоча трапляються форми з різними відтінками білого та рожевого кольорів.
Квіти зібрані у звислі китицеподібні суцвіття. І хоча кожне суцвіття може складатися з кількох десятків бутонів (до 40 шт.), проте розвиваються з них не більше 4–10 квіток. Плід – міцний, шкірястий, загострений біб завдовжки 4–7 см, всередині якого знаходяться невеличкі ниркоподібні насінини, вкриті чорними або оливково-зеленими цятками.
Традиційно кліантус вирощується в Новій Зеландії для збагачення плантацій азотом. А його чудові квіти здавна використовувались для виготовлення святкових гірлянд-прикрас високопоставленим жінкам. З 1960 по 1969 рік кліантус був зображений на стандартних поштових марках Нової Зеландії. Нині обидва його види знаходяться під загрозою зникнення.
У різних куточках світу Clianthus puniceus культивується як декоративна рослина, що порівнно легко адаптується до нових умов, створених для неї у зимових садах та оранжереях. Він чудово почувається у м’якому кліматі і навіть здатен витримувати незначні заморозки. Однак форми кліантуса, поширені в садівництві, здебільшого є Clianthus maximus, навіть якщо їх реалізують як Clianthus puniceus.
Насіннєві коробочки ротиків (Antirrhinum)
Рід однорічних і багаторічних трав’янистих, ківіткових рослин Ротики належить до родини Подорожникові та об’єднує понад 20 видів. Два з них (ротики садові та ротики дикі) ростуть в Україні і з дитинства добре відомі всім нам завдяки оригінальній формі квітів, що нагадують мініатюрну пащу тварини (лева, собаки, дракона, вовка), яка відкривається і закривається від легенького стискування квітки з боків. Втім значно цікавіше та зловісніше виглядають насіннєві коробочки цієї рослини, які цілком можна використати в ілюстраціях до трилерів та фільмів жахів.
Камелія японська (Camellia japonica)
Цей вид є найвідомішим декоративним чагарником (невеличким деревом) серед представників роду Камелія (Camellia) з родини Чаєві (Theaceae). Численні сорти камелії японської культивують у багатьох садах, парках, оранжереях по всьому світу. Назву виду Camellia japonica дав рослині у 1753 році шведський натураліст і ботанік Карл Лінней на честь Георга Йозефа Камеля, моравського священика-єзуїта та фармацевта.
Камелія японська – довговічний вічнозелений чагарник або невелике дерево, що сягає заввишки від 1,5 до 6 м (рідко до 11 м) у природному середовищі. Вік деяких екземплярів камелії, що ростуть в Китаї, перевищує 1000 років.
Батьківщиною камелії японської є Східна Азія (Непал, В’єтнам, південь Китаю, Корея та південь Японії), де вона зустрічається в лаврових лісах на висоті 300–1100 м. Кора молодих гілок має сірувато-коричневе забарвлення, а вже з другого року вони набувають пурпурово-коричневий колір. Листя шкірясте, глянсове, темно-зелене з верхнього боку і світліше знизу.
У природному середовищі період цвітіння камелії японської триває з січня до березня. В культурі вони цвітуть наприкінці зими чи навесні. Квіти діаметром 6–10 см, на дуже коротких квітконіжках, розміщені в пазухах листків поодинці або парами. Розташовуються вздовж гілок, переважно ближче до їх верхівок. Забарвлення пелюсток – різні відтінки білого, рожевого, червоного кольору.
Перші зображення Camellia japonica з’являються в Китаї, на картинах та порцеляні ХІ століття. На них рослина зазвичай має червоні квіти. Однак у сувої Чотирьох Сорок династії Сун зображена й одна камелія з білими квітами.
У китайському та японському садовому мистецтві (І тисячоліття до н. е.) камелія була популярним декоративним чагарником, що відігравав певну роль у придворних та чайних церемоніях. А сорти рослини з однією квіткою вважалися символом дружби, вишуканості та гармонії.
Вважається, що перші рослини камелії потрапили до Європи у XVI столітті, а пік її популярності припадає на першу половину ХІХ ст., після чого про неї забули аж до появи вишуканих гібридів у 1930-х роках. Камелія японська була улюбленою квіткою Коко Шанель, яка намагалася передати її красу в атласі, твіді, шкірі, мусліні.
Привабливість Camellia japonica пов’язана з її квітами, які можуть бути простими, напівмахровими або махровими. Існує понад 2000 сортів цієї рослини. Колір їхніх пелюсток варіюється від червоного до рожевого та білого. Іноді вони мають різнокольорові смуги або цятки.
Всупереч усталеній думці деякі сорти цього виду можна вирощувати у відкритому ґрунті в регіонах Центральної Європи з м’якою зимою. За низьких температур (нижче –12…–14°С) можливе ураження листків заморозками, але в міцніших сортів вони відновлюються.
Квіткові бруньки та квітки замерзають за температури –2…–3°С, тому не слід висаджувати ранньоквітучі сорти. Проте завдяки значній кількості бутонів рослина зазвичай продовжує цвітіння. Також взимку можна захистити камелії, накривши їх великими ялиновими (сосновими) гілками або укривним матеріалом.
Ідеальним місцем для вирощування камелії є частково затінена ділянка, захищена від сильних вітрів. Також важливо забезпечити рослині певні ґрунтові умови: ґрунт має бути злегка кислим, з хорошою водо- й повітропроникністю.
Коренева система камелії завжди повинна бути злегка вологою, тому навколостовбурову зону мульчують листям, корою дерев, тирсою або іншим підходящим матеріалом. Перезволоження для камелії шкідливе, але затяжні дощі та спеку вона сприймає досить стійко.
Перш ніж кущ розгалузиться і сформується, йому можна надати потрібну форму шляхом обрізки.
Камелія японська схильна до мутацій і на деяких гілках може раптово змінити колір чи форму квітки або листя. Якщо живець з такої гілки вкорінити, то нова рослина збереже ці зміни.
Рафлезія арнольді (Rafflesia arnoldii)
Вид паразитичних рослин з роду Рафлезія (Rafflesia) родини Рафлезієві (Rafflesiaceae), квіти яких досягають 120 см в діаметрі, важать до 11 кг і вважаються найбільшими окремими квітками в рослинному світі, хоча й квіти інших видів рафлезії не поступаються їм у розмірах. У дикій природі зустрічається на островах Борнео та Суматра.
Rafflesia arnoldii заражає ліани, що ростуть на лужних, нейтральних та кислих ґрунтах, неподалік від води. Ареал рослини обмежений висотою від 490 до 1024 м над рівнем моря.
Перший опис Rafflesia arnoldii зробив у 1821 році шотландський ботанік і лікар Роберт Браун (у працях Лондонського Ліннеївського товариства). А видовий епітет arnoldii рослина отримала на честь Джозефа Арнольда, який відкрив Rafflesia arnoldii разом із сером Томасом Стемфордом Раффлзом, британським колоніальним адміністратором та дослідником.
Паразитує рафлезія арнольді на ліанах роду Tetrastigma, всередині яких утворює міцеліальну мережу з гаусторіями (як у грибів). Її корені, пагони, листя не розвинені, до того ж рослина не має хлорофілу. А велетенська квітка, яка розташовується на землі – її єдиний вегетативний орган, що знаходиться поза межами харчової рослини.
Квіти рафлезії з’являються з дуже великих, бордових або темно-коричневих бутонів, що зовні нагадують капусту. Їх ширина зазвичай становить близько 30 см, але найбільший (і найбільший офіційно зареєстрований бутон квітки) був знайдений на горі Саго (Суматра) у травні 1956 року. Його діаметр сягав 43 см.
Щоб розвинутися, бутонам потрібно багато місяців, а квітка живе лише кілька днів. Квіти в рафлезії арнольді дводомні (або чоловічі, або жіночі), тому для успішного запилення необхідні обидві їх форми. Для приваблення комах-запилювачів (здебільшого м’ясних мух) рафлезія виробляє дуже специфічний, відразливий запах, що імітує запах гнилого м’яса. Червонувато-коричневе забарвлення квітки та її ніби вкриті пухирцями пелюстки мають таке ж призначення.
Щоб запилення рослини відбулося, мухи (жуки) повинні спершу навідатися до чоловічих, а потім до жіночих рослин (саме в такому порядку). Плоди рафлезії – це круглі ягоди, наповнені численним дрібним насінням.
Забарвлення квітки рафлезії арнольді – один з трьох національних кольорів Індонезії, два інших – білий жасмин (Jasminum sambac) та місячна орхідея (Phalaenopsis amabilis). У 1993 році Президентським указом № 4 цей вид був офіційно визнаний національною «рідкісною квіткою» (індонезійська: puspa langka).
Перістерія висока (Peristeria Elata)
Вид квіткових рослин родини Зозулинцеві або Орхідні (Orchidáceae) є епіфітним на території від Центральної Америки до Панами, Венесуели та Еквадору. Зазвичай її називають орхідеєю Святого Духа, голубиною орхідеєю або квіткою Святого Духа. Це пов’язано з чудернацької форми пелюстками всередині квітки, які за формою нагадують голуба, що сидить у своєму гнізді.
У 1936 році на Фестивалі квітів ця орхідея оголошена національною квіткою Республіки Панама.
У наш час через необмежене збирання та контрабанду екзотичних видів перістерія висока знаходиться на межі зникнення. Її краса настільки вражає, що багато торговців збирають її в природному середовищі незаконним чином. Знаходиться в переліку рослин, що згідно з Вашингтонським договором перебувають під загрозою зникнення.
Трихозант (Trichosanthes)
Усі види роду Trichosanthes з родини Гарбузові (Cucurbitaceae) – це виткі, трав’янисті, одно- або багаторічні рослини з чіпкими, розгалуженими вусиками, простим або складним, вкритим залозками зеленим листям з зубчастим краєм і цікавої форми квітами. Ареал трихозанта охоплює територію від Південної, Південно-Східної і Східної Азії до тропічної Австралії та Фіджі.
Пагони, вусики й листя рослини можна вживати як зелень. А щонайменше два види – трихозант змієподібний (Trichosanthes cucumerina) і трихозант дводомний (Trichosanthes dioica) – вирощують у промислових масштабах задля отримання їхніх м’ясистих плодів – надзвичайно популярних у Південній та Південно-Східній Азії овочів.
Культивують їх і в Японії, Індії, багатьох країнах Африки та Південної Америки. У помірних широтах практично не вирощують, оскільки всі види трихозанту надзвичайно волого- й теплолюбні (оптимальна температура становить +25…30ºС).
В Індії трихозант відомий як лікарська та отруйна рослина, яку місцеві цілителі призначають для видалення мокротиння з легень.
Важко залишити поза увагою екзотичний вигляд квітів цих рослин. Вони дрібноволосисті, білі, інколи рожеві або з червоними прожилками. Край у пелюсток довгий, бахромчастий та ще й опушений. Його вигляд нагадує дивовижне мереживо. Цікаво, що квіти розкриваються увечері, а на ранок вже в’януть.
За формою і забарвленням плоди трихозанта вирізняються надзвичайною різноманітністю, а також їм властива неабияка декоративність.
Стронгілодон великокитицевий (Strongylodon macrobotrys)
Бобова рослина, що росте в тропічних лісах Філіппін. Стронгілодон швидко завоював популярність у тропічних та субтропічних країнах як декоративна рослина. Його суцвіття сягають завдовжки до 90 см і складаються з 75 й більше квіток, форма яких нагадує дзьоб чи кіготь. За незвичайне бірюзове забарвлення квітів, здатних світитися в темряві, цю ліану також називають «нефритовою лозою». Особливо її полюбляють кажани, які запилюють квіти рослини в обмін на нектар.
Такка Шантр’є (Tacca chantrieri)
Ця квітка, що має якийсь таємничо-загрозливий інопланетний вигляд, насправді використовується в індійській кухні для приготування каррі. Вид поширений у Південному Китаї та на півострові Індокитай.
Саме через незвичну форму й забарвлення квітки такку ще називають «чорним кажаном». Рослина завоювала популярність у ботанічних садах та приватних колекціях, хоча як горщикова культура є доволі вибагливою, бо вимагає умов, наближених до середовища її природного існування (тропічного клімату з високим рівнем вологості й незначним освітленням). Та в світі зрештою не так вже й багато рослин з квітами чорного (коричнево-фіолетового) кольору.
Квітки в такка шантер’є не продукують ні запаху, ні нектару. А метод запилення в них унікальний – це здебільшого автономні, самозапильні рослини. Ймовірно, що колись давно такка виробляла неприємний запах, щоб приваблювати запилювачів, але призначений для запилення вид комах з якихось причин вимер.
Епіфілюм (Epiphyllum)
Одним з представників роду Епіфілюм (Epiphyllum) родини Кактусові (Cactaceae) є вид Epiphyllum oxypetalum. Цей кактусний епіфіт росте на невеликих висотах і поширений у мексиканських штатах Чіапас, Оахака та Веракрус, а також у гватемальському департаменті Ісабаль.
Перший опис рослини опублікував у 1828 році швейцарський ботанік Огюстен Пірам Декандоль. У 1829 році відомий англійський ботанік та ентомолог Адріан Гарді Гаворт відніс цей вид до роду Epiphyllum.
Лійкоподібні квіти мають вигнуту квіткову трубку. Вони виростають завдовжки від 25 до 30 см і сягають у діаметрі від 12 до 17 см. Надзвичайно ароматні. Зовнішні приквітнички в них вузькі та червонуваті, а внутрішні – білі, шириною до 2,5 см.
Усі види Epiphyllum квітнуть вночі, тому не дивно, що ці рослини мають надзвичайно романтичні назви: королева ночі, нічна принцеса, королева балу тощо. Японці називають цю рослину «Краса місяця».
Плоди великі, завбільшки зі сливу. Зовні вони пурпурові або зеленувато-жовті (залежно від забарвлення квіток), часто вкриті колючками. М’якоть плодів ароматна, їстівна, має приємний солодкуватий та екзотичний ананасно-суничний смак.
Поділитись в соцмережах:
