Рослини-хижаки

Багатьом таке поєднання слів може видатись доволі незвичним, проте рослини-хижаки дійсно існують у природі. Деякі рослинні види в процесі еволюції пристосувались ловити й перетравлювати дрібних представників тваринного світу. Як і більшість рослин, вони отримують свою енергію від сонця внаслідок фотосинтезу, але поживні речовини, а саме мікро- та макроелементи, зокрема й азот, рослини-хижаки добувають із тканин своїх жертв.

Щоб уполювати здобич, хижі (або комахоїдні) рослини використовують трансформовані в процесі еволюції листки-пастки. Їхніми жертвами зазвичай стають найпростіші організми, молюски, мальки риби, пуголовки, дрібні членистоногі, комахи, а іноді навіть невеликі жаби, ящірки, ссавці та птахи. Для перетравлення здобичі рослини-хижаки виробляють травні ферменти, або використовують певні види бактерій, або ж поєднують обидва варіанти. Таким чином вони задовольняють свою потребу в азоті, що є необхідним компонентом для побудови білка.

Комахоїдні рослини ростуть переважно на ґрунтах з низьким вмістом азоту, фосфору, калію, таких, наприклад, як торф’яні болота. І їхній хижацький спосіб живлення – це адаптація до збідненого середовища існування, яка дозволяє їм колонізувати такі території.

Формування листків-пасток потребує від комахоїдних рослин значної кількості енергії та поживних речовин, що впливає на шидкість їхнього зростання. До того ж їхнє листя має специфічне призначення і воно гірше пристосоване до фотосинтезу, тому для таких видів надзвичайно важливим чинником їхнього успішного розвитку є достатня кількість сонячного світла. Це пояснює, чому комахоїдні рослини ростуть майже виключно на повному сонці або принаймні в дуже добре освітлених місцях.

На багатих поживними речовинами територіях, де зазвичай спостерігається буяння різноманітної рослинності, рослини-хижаки часто витісняються високорослими та швидкозростаючими видами. Тому вони зберігають свою конкурентоспроможність лише там, де інші рослини не здатні існувати через обмежену кількість або недоступність певних мікро- та макроелемнтів. Такими бідними на поживні речовини місцями є, наприклад, болота, тропічні столові гори, піщані або скелясті ділянки. 

Більшість видів комахоїдних рослин потребують також достатнього рівня вологості в ґрунті, проте деякі можуть отримувати воду з туману чи роси. Важливою умовою є для них і висока вологість повітря – понад 70%.

Оскільки свої потреби в поживних речовинах хижі рослини задовольняють здебільшого завдяки листковим пасткам, їхня коренева система часто є слаборозвиненою. Водночас у багатьох представників комахоїдних вона надзвичайно стійка до несприятливих ґрунтових умов (нестачі кисню, високого рівня забрудненості солями важких металів, надзвичайно кислого або лужного середовища, радіоактивного забруднення тощо). 

Рослини-хижаки зустрічаються на всіх континентах, окрім Антарктиди. Однак ареалом значної частини таких видів, через їхні особливі вимоги до місця розташування, є болота у теплій помірній зоні (Sarracenia, Dionaea, Darlingtonia) та у високих тропічних горах (Heliamphora, Nepenthes, Brocchinia та ін.). 

Лише декілька видів можна знайти у тропічних лісах, тому що зазвичай їм там не вистачає сонячного світла. Майже всі комахоїдні рослини ростуть у зонах високої вологості, за винятком Drosophyllum lusitanicum та ще деяких видів (наприклад, австралійської бульбової росички, Drosera aliciae, Australian sundew). У Центральній та Північній Європі, тобто в прохолодному і холодному помірному кліматі, кількість видів комахоїдних рослин є незначною.

У 1763 році комахоїдна рослина (венерина мухоловка) вперше привернула увагу тодішнього губернатора Північної Кароліни Артура Доббса (1689–1765 рр.), який невдовзі поділився своїми спостереженнями з європейськими вченими та характеризував незнайомий вид як «хижу рослину». Англійський вчений-натураліст Джон Елліс (1710–1776 рр.) дослідив перші живі екземпляри екзотичного виду, що потрапили до Англії в 1768 році, і першим зробив припущення щодо незвичного способу живлення цих рослин.  

Він дав офіційну назву виду Венерина мухоловка та надіслав висушений зразок і докладний опис рослини Карлу фон Ліннею. Проте шведський натураліст не погодився з версією Джона Елліса щодо хижацького способу живлення мухоловки і вирішив класифікувати це явище як «диво природи», вважаючи його незвичайним та випадковим. Назва рослини «Венерина мухоловка» стала офіційною.

У 1835 році нідерландський ботанік і мандрівник Пітер Віллем Корталс (1807–1892 рр.) описав ще один з хижих рослинних видів, що належить до роду Непентес. Однак найбільший внесок у дослідження комахоїдних рослин зробив англійський науковець, автор еволюційної тероії Чарльз Дарвін (1809–1882 рр.). Він підтвердив, що венерина мухоловка є комахоїдною рослиною і в своїй праці «Insectivorous Plants» («Комахоїдні рослини»), що була надрукована в Лондоні 2 липня 1875 року, дав опис дії ловчого механізму її листків-пасток. Він назвав венерину мухоловку «однією з найдивовижніших рослин світу».

Нині ботанічна класифікація налічує понад 1000 видів комахоїдних рослин, об’єднаних у 9 родин та 17 родів, п’ять з яких є монотипними.

Отже, рослини вважаються хижими, якщо їм властиві такі п’ять ознак: 

1. Ловлять здобич у листки-пастки.

2. Мають вироблений алгоритм дії, завдяки якому вбивають пійману жертву.

3. Здатні перетравити спійману здобич власними травними ферментами.

4. Поглинають поживні речовини з убитої та перетравленої здобичі.

5. Використовують ці поживні речовини для власного росту й розвитку.

Для лову здобичі рослини-хижаки використовують пастки з різним механізмом дії, які можна поділити на п’ять основних типів. Це липкі пастки, пастки-капкани з листя, що миттєво змикає свої краї, всмоктувальні пастки (діють лише у воді), трубчасті пастки та пастки-глечики. 

Липкі пастки діють завдяки в’язкому, клейкому секрету, що потрапляє на поверхню листка через залози, або виділяється залозистими виростами чи щетинками-волосками, які вкривають листок, і лишається на їхніх кінчиках у вигляді прозорих, блискучих крапельок. Комах приваблює ароматний секрет, вони торкаються в’язкого слизу і прилипають до нього. 

У намаганні звільнитися жертва дедалі більше в’язне у клейкій речовині внаслідок постійних дотиків до неї різних частин свого тіла. У деяких видів хижих рослин з активними липкими пастками (ними є представники роду Росичка й Товстянка) лову комах допомагають ще й певні загортальні рухи листків. 

Більшість комахоїдних рослин з липкими пастками виділяють травні ферменти, які й розкладають жертву на окремі сполуки. Але деякі види для перетравлення здобичі користуються допомогою симбіотичних організмів (здебільшого жуків), які й займаються розкладанням жертв. Надалі отримані поживні речовини поглинаються такими рослинами через виділення жуків.

Механічні пастки-капкани є напевно найвідомішими з усіх методів полювання хижих рослин, хоча зустрічаються вони найрідше. Принцип їхньої дії полягає в миттєвому змиканні обох половинок листка, спричиненому реакцією на дотик до крихітних чутливих волосків на його верхньому боці. 

Кожна з двох половинок листка має на своїй поверхні від трьох до дев’яти таких волосків. Якщо до одного з них доторкнутися кілька разів поспіль або ж двічі до різних волосків за період, що не перевищує приблизно 20 секунд, то обидві стулки миттєво закриються. Такий контроль рослини за кількістю дотиків запобігає закриттю листків-пасток через дощ, протяги чи потрапляння смітлинок. 

Після закриття пастки між половинками листка утворюється порожнина, в якій комаха обробляється ферментами і перетравлюється. Стулки відкриваються знову приблизно через вісім діб і позбуваються неперетравлених решток своєї жертви. Єдиними рослинами, що живляться комахами з використанням такого механізму полювання є два види з родини Росичкові – венерина мухоловка (Dionaea muscipula) та альдрованда пухирчаста (Aldrovanda vesiculosa).

Рослини з трубчастими пастками ловлять здобич у скрученому листі, що утворює ніби порожнистий циліндр, нижня частина якого заповнюється травними ферментами або містить певні види бактерій. Комаха, яка потрапляє всередину такої пастки, не може вибратись назовні через її незначний діаметр, обмежений гладкою і слизькою поверхнею листка.

Пастки, що засмоктують здобич, властиві лише рослинам з роду Пухирник (Utricularia). Усі його види живуть у прісних водоймах або в насиченому водою ґрунті. Їхні листки-пастки складаються з двох напівкулястих стулок, що ніби утворюють бульбашку – пухирець з напіввакуумом всередині, закритий від водного середовища рухомим клапаном. На поверхні цього клапана є довгі сигнальні щетинки. Щойно здобич, приваблена виділеною пухирником цукристою речовиною, доторкнеться до них, як клапан відкривається всередину, і жертва засмоктується в пастку разом з водою внаслідок вирівнювання тиску зовні і в пухирці. Затим клапан знову щільно закривається, вода викачується, і рослина розпочинає свій травний процес.

Пастки-глечики облаштовані дещо складніше за трубчасті пастки. Своєю формою вони нагадують глечики, що звисають на тоненькому прутику – насправді середній жилці листка. Зверху така пастка має з одного боку виріст у формі кришечки, що ніби злегка прикриває вхід у пастку. Для приваблення здобичі такі рослини використовують атрактанти. Також вони виділяють липкий секрет на «вінцях глечиків». А щоб примусити жертву рухатися вниз, до відділу з травними ферментами, внутрішня поверхня пасток густо вкрита щетинками, спрямованими всередину, які перешкоджають руху комахи у зворотній бік.

Усі ці типи пасток поділяють на активні й пасивні. Якщо вони рухливі, їх називають «активними», якщо ж ні, то мова йде про «пасивні» пастки. Механізм дії активних пасток можна спостерігати неозброєним оком. Наприклад, закриття листків у венериної мухоловки.

Яскравими представниками рослин з пасивними пастками є види з роду Росичка та Бібліс. Їх специфічні залози продукують липку речовину, до якої прилипають дрібні тваринки, комахи, молюски, які врешті перетворюються на здобич. 

Інша група рослин з нерухомими пастками має видозмінені органи, які в процесі еволюції перетворилися на спеціальні пристрої, що діють за принципом пастки. Сама рослина також перебуває у спокої і просто очікує, доки комаха не потрапить всередину пастки та не загине в ній. До таких рослин належать представники родів Сарраценія, Непентес, Альдрованда, Дарлінгтонія.

На відміну від пасивних, активні рослини-хижаки діють значно агресивніше. Вони захоплюють здобич, як тільки вона з’являється в зоні сприйняття їхніх рецепторів.

Найчисленнішою родиною комахоїдних рослин на землі вважаються Пухирникові (Lentibulariaceae). Вона об’єднує до 350 видів з трьох родів.

Цікаво, що кожен з комахоїдних видів, які ростуть у помірному кліматі, зазвичай має значно більший за розміром вид-прототип у субтропічних чи тропічних регіонах планети. Наприклад, на території Австралії зустрічається росичка гігантська (лат. Drosera gigantea), висота якої сягає 1 м.

Деякі види комахоїдних рослин є надзвичайно популярними серед квітникарів-аматорів. Їх активно вирощують як декоративні кімнатні рослини і нерідко використовують для боротьби з комахами.

Комахоїдні рослини, що зустрічаються на території України

З усього видового різноманіття рослин-хижаків у нашій країні ростуть лише 12, що належать до чотирьох родів: Росичка (лат. Drosera) та Альдрова́нда (лат. Aldrovánda) з родини Росичкові (лат. Droseráceae), а також Товстянка (лат. Pinguicula) і Пухирник (лат. Utricularia) з родини Пухирникові (лат. Lentibulariaceae). 

Серед них: росичка круглолиста, росичка англійська або довголиста, росичка середня або проміжна, альдрованда пухирчаста, товстянка звичайна, товстянка альпійська, товстянка двоколірна, пухирник звичайний, пухирник середній, пухирник малий, пухирник південний та пухирник Брема. Також в Україні зустрічається комахоїдна рослина Drosera x obovata, що є гібридом між росичкою круглолистою та росичкою довголистою.

Майже всі ці види занесені до Червоної книги України та охороняються на державному рівні.

Родина Пухирникові (лат. Lentibulariaceae)

Пухирникові – це родина комахоїдних рослин, що об’єднує три роди: Генлісея (лат. Genlisea), Товстянка (лат. Pinguicula) та Пухирник (лат. Utricularia), до складу яких входять близько 350 видів. 

Усі ці види є однорічними або багаторічними трав’янистими рослинами. Частина з них живе у водному середовищі, а деякі види належать до епіфітів. Усі представники родини пухирникових мають спеціальний механізм полювання і здатні ловити й перетравлювати дрібних істот, зокрема молюсків, ракоподібних, мальків риби, найпростіші організми тощо. 

Корені в них частково відсутні (у пухирників) або значно редуковані (у товстянок). Листки спіралеподібні, зібрані у прикореневі розетки або трансформовані в столони. Їх часто замінюють листоподібні, прості або багаточленникові стебла, фотосинтетично активні. Часто зустрічається диморфізм або поліморфізм листків.

Пухирникові поширені в усьому світі. Їх природний ареал охоплює території від помірного до тропічного поясу, а окремі види навіть витримують кліматичні умови поблизу кордонів приполярних областей (Гренландії, Північно-Сибірської низовини, Аляски, Вогняної Землі). Однак ці рослини уникають посушливих і напівпосушливих районів, тому їх майже немає у Північній Африці, на Близькому Сході, на Аравійському півострові, значній частині Середньої Азії та в центральніх районах Австралії. 

Найбільша видова різноманітність пухирникових спостерігається у тропічній зоні Центральної та Південної Америки, у Південно-Східній Азії та в тропічних регіонах на півночі Австралії. Як і більшість видів хижих рослин, пухирникові надають перевагу добре зволоженим і болотистим місцинам, проте, на відміну від них, нерідко можуть оселятись на ділянках з порівняно слабким освітленням.

· Пухирник звичайний (лат. Utricularia vulgáris)

В Україні рослину можна побачити на території Харківської, Полтавської, Чернівецької, Закарпатської та Тернопільської областей. У Криму зустрічається вкрай рідко, до того ж виключно в гірських районах. На Полтавщині пухирник звичайний оселяється в заболочених заплавах річок Удай, Псел і Ворскла. Він надає перевагу малопроточним, замкненим, болотистим водоймам (ставкам, заплавам, болітцям, каналам із нерухомою чи малорухомою водою тощо) з невисоким вмістом поживних речовин.

Це прісноводна хижа рослина, що вільно плаває у воді. Вона не має розвиненої кореневої системи, тому не прикріплена до ґрунту. За вегетаційний період тонке, розгалужене стебло пухирника звичайного виростає завдовжки до 1 м, а взимку відмирає з утворенням сплячої бруньки, що починає свій розвиток з настанням тепла. Листя дрібно розсічене, довжиною від 1 до 8 см, має добре помітні численні напівпрозорі зелені пухирці-пастки для полювання на здобич.

Переважну частину часу пухирник звичайний тримається під водою і лише під час цвітіння (з червня по вересень) спливає на поверхню. На його прямостійних і довгих (15–30 см завдовжки) квітконосах розміщуються від 4 до 15 великих квітів із золотаво-жовтими двогубими віночками.  На нижній губі віночка є коротка шпора. 

Запилюється рослина повисюховими мухами. Плід пухирника звичайного – це одногніздова коробочка, всередині якої міститься дрібне насіння.

Рослина живиться дрібними комахами та їхніми личинками, ракоподібними, зокрема дафніями, та нематодами, що населяють водойму. Пухирчасті пастки мають грушоподібну форму. Вони знаходяться на розгалужених пагонах і відділяються від водного середовища клапаном-кришечкою, що  відкриваться всередину бульбашки-пастки. 

Механізм захоплення здобичі активується завдяки чотирьом чутливим волоскам, розташованим на нижньому вільному боці клапана. Ці волоски надсилають певні сигнали, які задіюють механізм захоплення жертви в пастку у відповідь на дотики до них потенційної здобичі. Зазвичай клапан-кришечка щільно закриває вхід у пухирець, і це дозволяє рослині створити напіввакуумне середовище всередині нього. Усередині пастки створюється значно нижчий тиск, ніж назовні.

У разі контакту жертви з чутливими волосками клапан-кришечка одразу ж відкривається всередину пухирця, і здобич внаслідок осмосу ніби «всмоктується» у пастку разом з водою, після чого клапан-кришечка щільно закриває вхідний отвір. Цей процес захоплення триває лише 2 мілісекунди і тому є одним із найшвидших у рослинному світі. Приблизно через 0,2–2 години пастка знову готова до використання.

· Пухирник малий (лат. Utricularia minor)

Комахоїдна рослина з роду Пухирникові (Utricularia) родини Пухирник (Lentibulariaceae), що оселяється в бідних на поживні речовини заболочених водах (у торф’яних болотах, заплавах, старицях, ставкових мілководдях, болотних ярах тощо). В Україні найчастіше зустрічається у Поліссі, здерідка в лісостеповій зоні та інколи у степу, у річкових долинах.

Пухирник малий є листопадною, безкореневою, прісноводною рослиною, що виростає завдовжки від 4 до 20 та навіть до 40 см. Коренева система редукована. Він може як вільно дрейфувати у водоймах, так і прикріплятись до субстрату в прибережному мулі. Листя в пухирника чергове, дрібнорозсічене. Кожен листок містить на собі від двох до десяти пухірців-пасток діаметром 1–1,5 мм.

Квітконоси в пухирника малого з’являються над поверхнею води в період з червня по серпень ізазвичай виростають завдовжки від 5 до 15 см і завершуються суцвіттям з двох – п’яти (рідко шести) дрібних квіток розміром від 6 до 9 мм. Квітка має віночок блідо-жовтого кольору з невеличкою шпоркою та видовженою нижньою губою. 

Рослина є торфоутворюючою. Занесена до Червоної книги України та знаходиться під державною охороною.

· Пухирник середній (лат. Utricularia intermedia Hayne)

Це багаторічна трав’яниста водна комахоїдна рослина з редукованою кореневою системою. Зустрічається в Північній Америці, Азії, центральній Європі. В Україні пухирник середній поширений здебільшого у Поліссі, здерідка трапляється і в лісостеповій зоні.

Довжина стебла становить від 10 до 20 см. Найчастіше рослина прикріплюється до субстрату, але цілком здатна вільно плавати під водною поверхнею.  

Рослина мaє два типи вегетативних пагонів. На одних утворюється тонко розсічене зелене листя із загостреними вершечками, а на інших, майже безбарвних – численні бульбашки-пастки цибулеподібної форми завширшки до 5 мм, що відкриваються всередину та водночaс захоплюють разом із водою дрібних безхребетних тварин.

Пухирник середній цвіте влітку, в період з червня до завершення серпня. У цей час рослина спливає на поверхню водойми і утворює квітконоси, що вивищуються на 10–20 см над водою і мають у своїй верхній частині суцвіття з 2–6 лимонно-жовтих квіток розміром до 15 мм. Віночок двогубий, з невеличкою, циліндричної форми шпоркою завдовжки від 7 до 12 мм. 

Плід пухирника середнього – куляста коробочка розміром 3–4 мм.

· Пухирник Брема (лат. Utricularia bremii Heer)

Цей вид пухирника є рідкісною багаторічною трав’янистою комахоїдною рослиною, що знаходиться під загрозою зникнення. Росте в Центральній і Західній Європі. У нашій країні до недавнього часу він зустрічався в Закарпатській області, нині його занесено до Червоної книги України.

Рослина надає перевагу бідним на поживні речовини, добре освітленим водоймам з кислим середовищем. Може оселятись на звичайних і верхових болотах, у ставках, зокрема у торф’яних, а також у торф’яних ровах. Росте на мілині, у прозорій, нейтральній або помірно кислій (мезотрофній), відносно бідній на поживні речовини воді, часто на торф’яному мулі або затоплених на глибину від 5 до 20 см супіщаних землях. Пухирник Брема здатний витримувати періодичне пересихання ділянки. 

Вид є безкореневим. Зрідка рослина вільно плаває під водою, але здебільшого прикріплюється до ґрунту пагонами. Стебло виростає до 60 см завдовжки. Від нього відходять довгі й короткі пагони. Перші мають зелене забарвлення, вкриті листям, розгалужені, знаходяться ближче до поверхні і сягають від 5 до 20 см у довжину.  Другі – безхлорофільні, ниткоподібні, довжиною до 6 см. Розташовуються поблизу дна водойми. На них розміщуються від одного до восьми пухирців-пасток і значно редуковане листя. 

Численні листки довгих пагонів мають форму від округлої до яйцеподібної, їх довжина становить 3 см, а ширина – 2 см. Майже до основи вони розділені на три частки, які своєю чергою мають від 4 до 5 розгалужень. Всього на листку налічується від 9 до 25 й більше лінійних часток. На кожному листку розміщуються пухірці-пастки кількістю від 1 до 10 штук, призначені для лову планктону. Вони мають еліптичну форму і виростають завдовшки від 1 до 2 мм.

У період цвітіння пухирника Брема, що відбувається з липня по жовтень, над поверхнею води з’являються його квітконоси висотою від 5 до 42 (інколи навіть до 60) см з верхівковим суцвіттям-китицею, у якому налічується від 2 до 14 квіточок. Віночок у квіточок золотаво-жовтий, двогубий, розміром приблизно 8–9 мм, має коротеньку шпорку. Плід – куляста коробочка, але його повного достигання і дозрівання насіння досі не вдалось спостерегти. Ймовірно, що рослина розмножується лише вегетативно.

Зимує пухирник Брема у формі туріонів (зимових бруньок) елаптичної чи овальної форми, які холодної пори року зберігаються на дні водойм або у мулі.

  · Товстянка (лат. Pinguicula)

Рід багаторічних трав’янистих квіткових хижих рослин з родини Пухирникові (Lentibulariaceae), що об’єднує у своєму складі понад сто видів. Усі ці рослини мають липке, з численними залозами листя, призначене для приваблення, лову і перетравлення комах. Така поведінкова особливість товстянок виникла в процесі еволюції, щоб компенсувати повну відсутність або значну недостатність певних елементів мінерального живлення, яке рослини отримують з ґрунту.

Назва роду Pinguicula пов’язана з швейцарським природознавцем Конрадом Геснером, який у своїй роботі «Horti Germaniae» (1561 р.) описав листя цих рослин як «propter pinguia et tenera folia…» (лат. pinguis – товстий, жирний). М’ясисте яйцеподібне листя товстянок на сонячному світлі дійсно лисніє, ніби змащене жиром. Насправді ж його вкриває не жир, а липка цукриста речовина, що виділяється особливими залозами, розташованими на поверхні листка.

На відміну від решти представників родини пухирникових, майже всі види товстянок мають справжні корені, хоча й слабо розвинені. Тонкі білі корінці допомагають рослині закріпитись у ґрунті та призначені для поглинання вологи, оскільки поживні речовини забезпечуються хижацьким способом життя цих видів. У видів, ареал яких знаходиться в помірному кліматі, корені з настанням зимового періоду відмирають (за винятком Pinguicula alpina).

Листя у товстянок зібране у прикореневу розетку. Воно гладке, щільне і м’ясисте, переважно світло-зеленого кольору, іноді рожевувате. Розмір листка, залежно від виду, сягає від 2 до 30 см. Порівняно із розмірами самої рослини листя велике. Воно буває різної форми (це залежить від виду), проте найчастіше зустрічаються яйцеподібні, лопатоподібні або видовжені листки. 

Товстянка, як і решта представників родини пухирчастих – це хижа рослина. Її ловильним апаратом є листя. З верхнього боку листків цих рослин розміщуються залози двох типів. Одні з них  ніби вивищуються над поверхнею листка, бо розташовуються на виростах-ніжках. Інші – сидячі –знаходяться безпосередньо на листковій поверхні.

Залози на ніжках продукують в’язкий цукристий секрет. Саме він надає листю масного блиску. Як і в інших комахоїдних рослин з липкими пастками, цей блиск, імовірно, приваблює здобич, бо нагадує краплини води. Комаха, що торкається в’зкого слизу, прилипає до нього. Рослина реагує на контакт зі здобиччю виділенням додаткового слизу з клітин-резервуарів, що знаходяться біля основи «ніжок». Комаха продовжує чинити опір і цим активує дедалі більше залоз, внаслідок чого сильніше вкривається слизом. Деякі види товстянок здатні злегка згинати краї листя, щоб забезпечити контакт жертви з додатковими залозами.

Надалі впіймана здобич контактує із сидячими залозами на поверхні листка, які у відповідь починають виділяти травний сік, що містить ферменти, зокрема амілазу, естеразу, фосфатазу, протеазу та рибонуклеазу. Ці ферменти розщеплюють легкозасвоювані компоненти тіла комахи, і отриманий поживний розчин поглинається поверхнею листка через кутикулярні отвори. Врешті на листковій поверхні залишається тільки хітиновий екзоскелет великих комах.

Після перетравлення здобичі листок знову розгортається і продовжує полювання. Ті ділянки листка, які вже одного разу захопили комаху, не зможуть зробити це вдруге, оскільки розраховані на одноразове використання. Жертвами товстянок зазавичай є найдрібніші літаючі комахи (мошки, комарі, мухи, мурахи тощо). Також товстянки здатні живитися багатим на білок пилком cусідніх рослин, який розноситься вітром і легко прилипає до їхнього листя.

Неправильні квіти товстянок традиційно розміщуються подалі від листків-пасток самої рослини, щоб запобігти захопленню можливих запилювачів. Квіти поодинокі, з тривалим періодом цвітіння. Віночок двогубний і має біля основи шпорку. Верхня губа віночка розділена на дві частини, нижня – на три. Квітки зазвичай забарвлені у блакитний, фіолетовий або білий кольори, частіше з жовтим, рідше із зеленкуватим або червонуватим відтінком. 

Плоди – округлі або яйцеподібної форми насіннєві коробочки – при висиханні розкриваються на дві половинки, всередині яких знаходиться чимало дрібних (0,5–1 мм) насінин коричневого кольору. Якщо рівень вологості довкілля високий, стручок закривається, захищаючи таким чином насіння. А при висиханні відкривається знову, щоб насінини могли розвітися вітром. 

Оскільки чимало видів товстянки ростуть поблизу водойм чи джерел води, то насіння в таких рослин має візерунчасту поверхню. Така особливість не дає йому можливості потонути в разі потрапляння у воду.

На території України ростуть три види товстянок: товстянка звичайна, товстянка альпійська, та товстянка двоколірна. Усі вони є дуже рідкісними в нашій країні і занесені до Червоної книги.

Товстянка звичайна (лат. Pinguícula vulgáris) 

Багаторічна комахоїдна квіткова рослина, що виростає заввишки до 5–25 см, з білими тонкими корінцями довжиною до 3 см. Діаметр листкової прикореневої розетки зазвичай не перевищує 16 см. Вона утворюється з кількох (від 5 до 11 шт.) м’ясистих, цілокраїх, жовтуватого або світло-зеленого кольору листочків шириною до 2 см і завдовшки до 5 см, поверхня яких вкрита численими (до 40 тис. шт.) залозками, що продукують в’язку, клейку речовину для лову здобичі (дрібних комах).

З травня по серпень на квітконосах заввишки до 15 см, що виростають з центру листкової розетки, з’являються поодинокі рожево-пурпурові або білі квіти розміром 10–13 мм, з невеличкою шпоркою. Плоди – яйцеподібні плодові коробочки містять багато дрібного чорного або коричневого насіння з січтастою поверхнею.

Товстянка звичайна надає перевагу вологим кислим ґрунтам, але добре сприймає і вапнисті землі. Оселяється поблизу струмочків, джерел і на болотистих ділянках.

В Україні товстянку звичайну можна побачити в Карпатах, у західній частині Полісся та на Поділлі. Вона відома як лікарська та декоративна культура.

· Товстянка альпійська (лат. Pinguícula alpina)

Багаторічна квіткова комахоїдна рослина заввишки до 15 см. Поширена в Євразії, переважно в гірській місцевості. В Україні невеликі популяції товстянки альпійської зустрічаються у Закарпатській, Івано-Франківській та Чернівецькій областях. Рослина надає перевагу вологим грунтам з рН середовища від незначного лужного до нейтрального. 

Корінь в альпійської товстянки розгалужений, біло-жовтий, м’ясистий, шнуроподібний, довжиною від 1 до 2 см. Прикоренева розетка утворена з п’яти-вісьми листків, вона пласка, майже лежить на землі і сягає в діаметрі 6 см. Листя просте, цільнокрає, м’ясисте, еліптичної або видовженої форми. Забарвлення його варіюється від світло-зеленого кольору до рожевуватого. 

Листя має липку поверхню через клейкий слиз, продукований спеціальними залозами, що знаходяться  на верхньому боці листків. Завдяки цьому секрету рослина ловить дрібних комах. У цьому їй допомагають і самі ловильні листки, які мають здатність згортатись мало не до середини, щоб утримати полонену здобич. Як тільки здобич впіймана, вона обробляється травними ферментами, що надходять з інших залоз, розташованих на поверхні листка.

Товстянка альпійська цвіте вперше лише через кілька років. З квітня до липня із середини розетки виростає до восьми, здерідка навіть до тринадцяти квітконосів заввишки до 12 см з поодинокими квітами на верхівках. Віночок розміром 10–16 мм складається з трилопатевої нижньої губи і дволопатевої нижньої. Невеличка жовто-зелена шпора виростає завдовжки від 2 до 3 мм. Забарвлення в квітки біле з жовтими плямами над нижньою губою.

Після періоду цвітіння рослини утворюють у пазухах листків цибулини розміром близько 3 мм, які використовуються для вегетативного розмноження.

Плоди дозрівають у липні – серпні. Це яйцеподібні загострені коробочки завдовжки від 6 до 9 мм і завширшки від 2 до 3 мм. Вони містять безліч дрібних (до 11 мм) коричневих насінин з дрібносітчастою поверхнею.

До початку зими рослина переходить у стан спокою. ЇЇ верхня частина відмирає, а трохи нижче поверхні ґрунту лишається брунька, з якої рослина знову проросте навесні.

Товстянка альпійська занесена до Червоної книги України як рідкісна рослина.

· Товстянка двоколірна (лат. Pinguicula bicolor)

Надзвичайно рідкісна багаторічна квіткова комахоїдна рослина заввишки від 20 до 30 см, поширена виключно на західній території України (Івано-Франківська, Львівська області) та на сході Польщі. Товстянка двоколірна є світло- й вологолюбною, тому оселяється на підвищених ділянках серед боліт, заболочених лук, торфовищ. 

Рослина має поверхневу розгалужену кореневу систему, з якої навесні виростають видовженої еліптичної форми листки, зібрані у прикореневу розетку. Під час цвітіння (у квітні – липні) з центральної частини листкової розетки з’являються вкриті залозистими щетинками квітконоси, що містять на своїх верхівках поодинокі квіти. Забарвлення віночка квітки поєднує синьо-фіолетові кольори. Віночок має дволопатеву верхню і трилопатеву нижню губу білого кольору, а також забарвлену у темно-фіолетовий колір шпорку. Поєднання білого забарвлення лопатей віночка і темного кольору шпорки є визначальною ознакою товстянки двоколірної.

Як і решта комахоїдних рослин, вона компенсує настачу необхідних поживних речовин у ґрунті ловом та споживанням дрібних представників фауни, здебільшого комах. Механізм полювання на здобич у товстянки двоколірної ідентичний способам лову інших видів товстянки. Він полягає у виділенні залозами на поверхні листків цукристої клейкої речовини, що приваблює комах. Упіймана здобич надалі обробляється травними ферментами, які надходять із залозок, розміщених на поверхні листя. Згодом відбувається поглинання рослиною поживни речовин, отриманих внаслідок розкладання комахи. 

Розмножується товстянка двоколірна переважно вегетативним способом. Плодоносіння відбувається у липні – серпні.

Товстянка двоколірна охороняється державою і занесена до Червоних книг України та Польщі. 

Родина Росичкові (лат. Droseraceae)

Росичкові – це родина комахоїдних квіткових рослин, що складається з близько 200 видів. В усьому світі існують лише три роди рослин, які належать до цієї родини. Два з них є монотипними –Альдрованда (вид Альдрованда пухирчаста) та Діонея (вид Венерина мухоловка). Третій рід –Росичка – об’єднує не менше як 194 види багаторічних комахоїдних трав’янистих, здебільшого болотяних рослин. 

У 1753 році шведський натураліст Карл Лінней зробив опис роду Росичка, як типового представника родини Росичкові, і дав йому назву що походить від грецького слова «droseros», тобто «росяний» або «краплинки води». 

Представники роду Росичка зустрічаються на всіх континентах, крім Антарктиди. Основними ареалами поширення є Австралія, Південна Америка і Південна Африка. Багато видів перебувають під загрозою зникнення з боку людини. Однак деякі види цінуються як декоративні рослини.

Частина їх оселяється на болотах, інші види ростуть на пісковиках і в гірських регіонах, а деякі рослини  живуть у лісових масивах.

В Україні з усіх видів росички поширені лише три: росичка круглолиста (Drosera rotundifollia), росичка англійська (Drosera anglica) та росичка середня (Drosera intermedia). Ростуть вони переважно на сфагнових болотах Полісся, хоча можна їх побачити і в Карпатах та здерідка в лісостеповій зоні.  Росичка середня та росичка англійська знаходяться під охороною держави та занесені до Червоної книги України.

Усі види росички використовують для лову здобичі ароматичну липку та в’язку речовину, продуковану залозами цих рослин, яка виділяється волосками, що знаходяться на поверхні листків. На відміну від них альдрованда пухирчаста та венерина мухоловка ловлять комах за принципом миттєвого змикання обох половинок листка в разі дотиків потенційної здобичі до чутливих волосків, розміщених на поверхні листків-пасток. Але якщо венерина мухоловка є наземною рослиною, то альдрованда пухирчаста може існувати виключно у водному середовищі.

Як і комахоїдні рослини інших родин, росичкові забезпечують себе необхідними речовинами не лише поглинанням їх з ґрунтового розчину, але й завдяки захопленню і перетравленню дрібних представників тваринного світу, зокрема комах. Така здатність допомагає рослинам виживати в місцях, бідних на поживні речовини, таких як сфагнові болота.

Серед комахоїдних рослин рід Росичка є одним з найбільших, і окремі його види значно різняться між собою за певними морфологічними ознаками. Проте їхньою спільною рисою є видозмінене листя, вкрите чутливими щетинками, виростами та залозами у вигляді тонких волосків-війок – трихом. На вершечку кожної трихоми знаходиться невеличка кількість продукованого залозами дуже вязкого слизу, що зовні виглядає ніби краплинка роси.

За своїм хімічним складом слиз є водним розчином кислих полісахаридів з високою молекулярною масою, що зумовлює не лише його значну в’язкість, але й надзвичайну клейкість. Ступінь липкості слизу є настільки високим, що одну його краплю можна розтягнути вздовж на один метр, і вона здатна вкрити площу в мільйон разів більшу своєї початкової площі поверхні. Комах та іншу потенційну здобич росичок приваблює запах цього слизу, і вони застряють у ньому. 

Такі пастки називаються «пастками для мух». Механізм полювання в росички часто називають «пасивним», хоча насправді її пастки досить активні та чутливі. Подразнення одного чи кількох чутливих волосків швидко запускає відповідну реакцію рослини, що забезпечує швидкий нахил решти трихом у напрямку до здобичі. Згодом, коли жертва повністю втратить рухомість, згорнеться і сам листок, обволікаючи здобич травними ферментами. Зазвичай процес перетравлення триває декілька днів.

Якщо на одному листку одразу опиняються дві жертви, то одна частина волосків (та, що ближча до комахи) захоплює першу здобич, а інша – другу. У випадку, коли до пастки потрапляє тваринка (комаха) більшого розміру, то в її захопленні буруть участь двоє чи кілька сусідніх листків.

· Росичка круглолиста (лат. Drósera rotundifólia)

Це один з найпоширеніших видів росички. Зустрічається в усій північній Європі, на більшій частині території Сибіру, значній частині північних регіонів Північної Америки та на півдні США (у штатах Каліфорнія, Міссісіпі, Алабама), у Новій Гвінеї, Кореї та Японії. 

Росичка клуглолиста росте на вологих і бідних на поживні речовини ґрунтах (сфагнових та верхових болотах, відкритих торф’яниках, вологих пісках), що не містять вапна, мають показник рН у межах від 7 до 3 (середовище від нейтрального до кислого) і постійно перебувають під прямим сонячним освітленням. 

У 1860 році англійський науковець Чарльз Дарвін вперше побачив росичку круглолисту на пустищах у Сассексі (Англія) і був вражений значною кількістю спійманих нею комах. Згодом вчений почав ретельніше вивчати здатність росички ловити й перетравлювати тваринні організми і протягом багатьох років проводив з нею чимало досліджень. 

Хоча гіпотеза щодо можливого живлення рослин комахами вже була відомою в ті часи, проте ботаніки одностайно її заперечували. Тож у 1875 році Дарвін опублікував свою роботу «Insectivorous Plants» («Комахоїдні рослини»), у якій довів існування м’ясоїдного типу живлення в рослички круглолистої та багатьох інших рослинних видів.

Здобич, якою живиться росичка круглолиста, приваблюють блискучі, наповнені цукристою речовиною краплі слизу, що вкивають її листя. Таку здатність до полювання на комах рослина виробила внаслідок особливостей середовища свого існування, яке зазвичай є або надто бідним на поживні речовини, або занадто кислим, через що доступність поживних речовин надзвичайно низька. 

Росичка круглолиста має типові для комахоїдних рослин горизонтально та вертикально розміщені листки-пастки на опушених ніжках завдовжки від 1 до 7 см, що утворюють прикореневу розетку. Форма у листкової пластинки округла, діаметром приблизно 0,5–1,8 см, часто ширина її більша за довжину, а поверхня кожного листка вкрита численними (до 200 шт.) тонкими волосками червоного кольору, що виділяють на вершечках липкий секрет для приваблення і лову здобичі, до складу якого входить зокрема й мурашина кислота. Волоски, розташовані на периферії листків, є значно довшими, ніж ті, що знаходяться ближче до центру. Розташовані в центральній частині листка-пастки короткі волоски мають функцію травних залоз.

Невеличкі комахи, такі як комарі чи мухи, приваблені блискучими солодкими краплинами, сідають на більші волоски листка-пастки і в’язнуть у липкій слизовій масі. Приблизно за годину після подразнення впійманою комахою волоски зі здобиччю нахиляються до центру листка, а приблизно через дві години починає скручуватися весь листок, і це допомагає збільшити контакт жертви з якомога більшою кількістю травних залоз. Приблизно через 8–12 годин процес ізолювання комахи від довкілля завершується. Повний травний процес триває декілька днів, після чого листкова пластинка знову розгортається. Неперетравленим лишається тільки хітиновий панцир здобичі.

Листки-пастки росички-круглолистої придатні як для полювання на дрібних комах (мух, комарів, мурахів), так і для трохи більшої здобичі (метеликів, бабок тощо). Щоб впіймати останніх, рослина використовує одночасно кілька листків-пасток. 

Для того, щоб перетравити свою жертву, росичка виділяє ферменти, після чого поглинає з отриманих внаслідок травного процесу сполук необхідний їй аміак (з білків) та інші поживні речовини. Аміак росичка використовує для задоволення своїх потреб в азоті, який інші рослини зазвичай поглинають із ґрунту.

Цвіте росичка круглолиста з червня по серпень. У цей час на рослинах з’являються гладенькі квітконоси заввишки до 25–30 см, у верхній частині яких з одного боку розташовуються на тонких, завдовжки близько 2 мм квітконіжках ‘ятипелюсткові білі, інколи рожеві квіти. Розмір пелюсток квітки становить 5–6 мм, а чашолистків – 4 мм.

Цвітіння рослини відбувається лише в умовах достатньої кількості сонячного світла. Квіти відкриваються ненадовго вранці. Запилюється росичка круглолиста дрібними двокрилими комахами. Вона є перехреснозапильною і частково самозапильною рослиною.

Плоди росички (неребристі коробочки з прорізами) дозрівають з серпня по жовтень. Всередині них знаходиться значна кількість крихітного веретеноподібного коричнево-чорного насіння. Насінина має довжину близько 1,5 мм і масу лише 0,02 мг. Ступінь поширення насіння доволі низький, але йому властива висока морозостійкість.

Росичка круглолиста також розмножується вегетативно, через відводкові бруньки на відмираючих у вологому моху листках. Зимовий період рослина проводить у стані спокою.

В Україні росичка круглолиста зустрічається в Карпатах, на Поліссі та здерідка в лівобережному Лісостепу. На Полтавщині рослину можна побачити на території ботанічного заказника «Малоперещепинський», що в Новосанжарському районі.

· Альдрованда пухирчаста (лат. Aldrovanda vesiculosa)

Це хижа багаторічна прісноводна безкоренева рослина з горизонтальним ниткоподібним стеблом завдовжки від 6 до 40 см, яке росте з одного боку і відмирає з іншого. На стеблі через невеликі проміжки розташовуються листки-пастки розміром від 2 до 3 мм, зібрані навколо стебла кільцями по 5–9 штук. На одній рослині може знаходитись до 19 шт. таких кілець. У ніжках, якими листки кріпляться до стебла, є порожнини, заповнені повітрям, завдяки чому альдрованда тримається на поверхні води.

Альдрованда пухирчаста – єдиний вид монотипного роду Альдрованда родини Росичкові, що зберігся до цього часу. Також відомо ще 19 викопних видів цього роду. 

За останнє століття відбулося значне скорочення числа популяцій альдрованди пухирчастої. Нині їх офіційно залишилось у світі близько п’ятдесяти. Вони знаходяться в Європі, Африці, Азії та Австралії. У східній частині Сполучених Штатів рослина вважається умовно інвазивною. 

У європейських країнах альдрованда зустрічається рідко і перебуває під загрозою зникнення, або вже зникла. На Полтавщині цю рослину можна побачити у притоках Дніпра (річках Сула, Псел і Ворскла). У нас цей вид занесений до Червоної книги України. 

Альдрованда надає перевагу водоймам з надзвичайно чистою, неглибокою, теплою стоячою водою, де є хороше сонячне освітлення і водночас міститься мало поживних речовин. Водне середовище повинно мати незначну кислу реакцію (pH близько 6). Рослина може вільно плавати між трав’янистою водною рослинністю (очеретом, ситником, рисом). У міру заростання водойм рослинністю, або з появою водоростей альдрованда скорочує свою чисельність і може з’являтись в інших місцях. 

Вперше рослину помітив в Індії у 1699 році англійський ботанік Леонард Плюкенет і дав їй назву Lenticula palustris Indica. Свою сучасну наукову назву вона отримала в 1747 році від італійського ботаніка Джузеппе Монті, який описав італійські екземпляри і назвав їх на честь італійського середньовічного лікаря й біолога Уліссе Альдрованді Aldrovand i a vesiculosa. Однак, коли в 1753 році цю назву зафіксував у своїй праці всесвітньовідомий шведський природознавець Карл фон Лінней, через типографську помилку в ній була втрачена перша буква i.

Живиться рослина дрібними водяними безхребетними (гіллястовусими раками, відомими ще як водяні блохи, личинками комарів тощо). Здобич вона ловить своїми листками-пастками, що за формою нагадують мушлі двостулкових молюсків. 

У центрі листка розташовані залози, які продукують атрактант (липку рідину, що приваблює дрібних водних мешканців). Навколо кожної пастки знаходяться від чотирьох до шести жорстких щетинок завдовжки 6–8 мм, вони запобігають закриванню стулок внаслідок потрапляння сміття всередину. 

Внутрішня частина пастки вкрита тонкими чутливими волосками, які сигналізують про присутність здобичі, після чого обидві половинки листка змикаються щонайдовше за 1/50 секунди і утворюють напівпрозору зелену бульбашку. 

Таке полювання альдрованди можливе лише в теплій воді, коли температура середовища становить близько +20°C. Як тільки здобич опиниться в закритій пастці, вона починає розкладатися під дією травних соків рослини. Травний процес може тривати близько одного місяця, після чого пастка-листок відмирає.

Цвіте рослина поодинокими невеличкими білами квітами, розташованими на невисоких квітконосах, що піднімаються над водою. Квітка лишається відкритою лише декілька годин, після чого ховається під водою, де й відбувається подальше формування насіннєвої коробочки. У помірному кліматі альдрованда цвіте дуже рідко.

Альдрованду пухирчасту нерідко тримають в акваріумах. Також вона є кормовою рослиною, але через наявність охоронного статусу таке її використання дуже обмежене.

Найвідоміші представники комахоїдних видів рослин, що вирощуються в кімнатних умовах 

Вирощування комахоїдної рослини в домашніх умовах – задача доволі непроста. Надзвичайно важливо організувати їм потрібний вологістний режим, але ще важливіше – систематично забезпечувати повноцінне живлення, до складу якого входить тваринний білок. Власнику рослини-хижака доведеться добувати для нього корм: дрібних комах, мух, павуків, молюсків тощо. Іноді замість комах рослинам «згодовують» сире м’ясо, проте більшості видів таке підживлення не підходить і навіть може їх знищити.

Проте навіть дотримання всіх необхідних вимог догляду не гарантує тривалого життя хижим рослинам. Водночас процес їх вирощування є цікавим і захоплюючим, тому власнику точно не доведеться скучати. 

· Венерина мухоловка (лат. Dionaea muscipula)

Венерина мухоловка – це вид хижих рослин монотипного роду Діонея (лат. Dionaea) родини Росичкові (лат. Droseraceae), що живляться мухами, мурахами, слимаками, павуками невеликих розмірів. Перший її опис з’явився в 1768 році. 

У природному середовищі зустрічається на дуже обмеженій території східного узбережжя США, у Північній та Південній Кароліні, де оселяється на кислих, з незначною кількістю нітрогену болотистих ділянках або бідних піщаних землях з високим рівнем ґрунтової води. Кліматичною особливістю цього регіону є значна різниця зимових (до –10°С) і літніх (+40°С) температур, а також систематичні лісові пожежі. Також натуралізована на північному заході штату Флорида. В Україні культивується виключно як домашня рослина, використовується і в декоративному садівництві.

Венерина мухоловка належить до багаторічних трав’янистих рослин. Вона невелика за розміром. Її листя виростає з підземного короткого стебла цибулеподібної форми і утворює розетку з чотирьох-семи листків, форма яких нагадує пастки. Звідси походить і назва виду muscipula, що в перекладі з латини означає «мишоловка» чи «мухоловка». Латинське слово muscipula (мишоловка) складається з двох слів: mus (миша) та decipula (пастка), тоді як слово-омонім muscipula (мухоловка) походить від musca (муха) та decipula (пастка). 

Одразу після проростання головний корінь відмирає, натомість розвивають волокнисті бічні корінці, основною функцією яких є закріплення рослини в ґрунті та забезпечення її водою. Нижче поверхні землі приблизно на 10–15 см знаходиться кореневище венериної мухоловки, завдяки якому вона знову відроджується після знищення її надземної частини лісовими пожежами, що регулярно трапляються в зоні ареалу цього виду. 

Така екологічна особливість регіону її поширення забезпечує венериній мухоловці ідеальні умови для розвитку у довкіллі, звільненому вогнем від решти рослинності. Тривала відсутність пожеж призведе до недостатньої для мухоловки кількості світла внаслідок значного заростання території іншими рослинами, а врешті – до її загибелі. Тому для збереження виду лісові пожежі, які б траплялися щонайменше кожні 3–5 років, конче необхідні. Після пожеж насіння мухоловки, яке збереглось у прилеглій до випаленої території зоні, проростає майже одразу, чому надзвичайно сприяє повний доступ сонячного світла та збагачений золою, добре зволожений піщаний ґрунт.  

Росте венерина мухоловка повільно, цвісти починає лише на третій-четвертий рік свого розвитку. Навесні в рослини з’являється довгий квітконіс заввишки до 30 см. Така значна висота перешкоджає потраплянню комах-запилювачів (повисюхових мух, жуків видів Trichodes apivorus, Typocerus sinuatus та бджілок виду Augochlorella gratiosa) до листкових пасток. На вершечку квітконоса розташовуються кілька білих п’ятипелюсткових квіток діаметром 2–3 см, зібраних у щиткове суцвіття. 

Після запилення рослини утворюються плоди-коробочки. Насіння у венериної мухоловки дрібне, численне, забарвлене у чорний колір і блискуче.

Із завершенням цвітіння починають відростати листки рослини, а пастки міцнішають. Кожна пастка утворюється двома долями листка, з’єднаними середньою жилкою. Обидві вони мають напівкруглу форму, тому разом утворюють ніби круг діаметром від 5 до 15 см. Внутрішня сторона цих половинок містить червоні антоціанові пігменти і під дією сонячних променів набуває яскравого червоного кольору, а численні нектарники на її поверхні продукують в’язку рідину, що, як і колір, приваблює комах. 

У початковому стані обидві частинки листка-пастки знаходяться у відкритому положенні й вигнуті назовні. Та варто лише здобичі опинитися на поверхні будь-якої з цих половинок, як вони миттєво захлопуються, утримуючи жертву всередині. 

Краї обох частинок листкової пластинки рясно вкриті загостреними щетинками (війками) та волосками, які перешкоджають жертві вибратись назовні. Проте, якщо здобич надто мала, то в неї є всі шанси на звільнення, для чого вона може скористатись прогалинами між війками. Ймовірно, що таким чином рослина запобігає нераціональному травленню, коли отримана кількість поживних речовин виявиться надто мізерною, щоб задля цього витрачати ферменти й час.

Механізм пастки спрацьовує, якщо здобич почергово торкається однієї з трьох трихом (чутливих волосків), розташованих на внутрішній поверхні кожної з половинок. Він настільки спеціалізований, що здатний розрізняти живу здобич від інших подразників, наприклад, крапель дощу, смітлинок, які потрапляють у пастку, тощо. Сигнал про закривання пастки надходить в разі послідовного дотику до двох тригерних волосків протягом 20 секунд, або ж це має бути подвійний швидкий дотик до одного тригерного волоска, після чого обидві половинки миттєво (за одну десяту секунди) змикаються.

Однак, закриття пастки ще не повністю завершене. Розташовані по краях обох стулок довгі щетинки-війки перехрещуються і міцно зчіпляються між собою, внаслідок чого перетворюються на нездоланну перешкоду для більших комах, тоді як мізерна здобич цілком спроможна вибратися з пастки. 

Крім того, одразу ж після закривання пастки хімічні та рухові рецептори перевіряють її вміст на придатність до вживання. І лише після отримання відповідного сигналу пастка повністю закривається. В іншому разі вона відкривається через кілька годин чи діб, і мертва здобич падає на землю, звільняючи пастку. Згодом поживні речовини, отримані внаслідок подальшого розкладу жертви, поглинаються кореневою системою венериної мухоловки.

Такий спосіб утилізації здобичі є основним в енергозабезпеченні рослини. Та якщо впіймана здобич придатна до перетравлення, краї пастки щільно стискаються, щоб забезпечити герметичність під час подальшого травлення. Травний секрет рослини, що виділяється невеличкими залозами, містить ферменти: амілази, естерази, фосфатази, протеази, рибонуклеази і незначною мірою хітинази. Вони забезпечують перетравлення здобичі, а отримані поживні речовини через клітини надходять у саму рослину. 

Залежно від розмірів здобичі травний процес триває до 10 діб, після чого пастка знову відкривається. Всередині неї ще лишаються неперетравлені рештки здобичі (хітиновий покрив і ноги комахи), тому пастка зможе виконувати свої функції лише після того, як дощ чи вітер очистять її від них. Після завершення травного процесу розмір пастки може збільшитись приблизно на 10%. 

Ресурс пасток венериної мухоловки обмежений семикратним використанням, тобто кожна з них може закриватись максимум до семи разів, після чого весь листок із пасткою гине, а отримані внаслідок цього поживні речовини рослина отримує через свою кореневу систему.

Восени венерина мухоловка припиняє активність і переходить у стан спокою, про що свідчить утворення на ній надзвичайно маленьких листочків з крихітними неактивними пастками. Навесні умовно-морозостійка (мінімальним тепрературним показником її життєздатності є –5°С, в окремих випадках –10°С) рослина знову активізується.

Серед усіх комахоїдних рослин венерина мухоловка є найбільш культивованою. Вона надзвичайно популярна як декоративна рослина, і чимало її  сортів, кількість яких на сьогодні перевищила 121, реалізуються через мережу господарських магазинів і супермаркетів. Водночас популяція рослини в природному середовищі скоротилась за період з 1979 року на 93%.

· Непентес (лат. Nepenthes)

Рід хижих рослин Непентес з монотипної родини  Непентесові (лат. Nepenthaceae) об’єднує до 170 видів та численні природні й культивовані гібриди багаторічних тропічних вічнозелених комахоїдних напівчагарників і ліан. 

Перша офіційна згадка й опис непентеса датовані 1658 роком, коли французький губернатор Мадагаскару Етьєн де Флакур вирушив на цей острів і побачив там непентес мадагаскарський (лат. Nepenthes madagascariensis). Незвичний вигляд рослини справив на нього неабияке враження. Цікаво, що Флакур вважав глекоподібні утворення на верхівках листків квітами, а не пастками для комах. 

Другий опис непентеса з’явився у 1680 році. Його автором став німецький мандрівник Якоб Брейн. Він привіз із собою зразок виду непентес чудовий (лат. Nepenthes mirabilis) і теж вважав глечики-пастки квітами. У 1737 році шведський натураліст Карл фон Лінней  дав наукову назву роду Nepenthes, а в 1753 опублікував ботанічний опис одного з видів непентеса – Nepenthes distillatoria, як типового представника роду, у своїй роботі «Species Plantarum». 

Ареал непентеса охоплює території Південного Китаю, Індонезії, Малайзії та Філіппін. Найбільша різноманітність цих рослин спостерігається на Борнео, Суматрі, Філіппінах, де знаходиться чимало ендемічних видів. Для багатьох з них середовищем існування є спекотні та вологі низини в постійному теплому кліматі з невеликою різницею між денною та нічною температурами. Такі види класифікують як рівнинні, вони займають ділянки на висоті до 1200 м над рівнем моря. 

Та більшість представників роду непентес належать до високогірних рослин. Вони оселяються у гірських тропіках на рівні понад 1200 м, де високі денні температури змінюються вогкою нічною прохолодою впродовж усього року. А деякі з видів пристосувались до умов з прохолодними днями і ночами, коли температура довкілля знижується до нуля. Найбільш високогірним є вид Nepenthes lamii, він єдиний з представників родини здатен рости на висоті до 3520 м.

Більшість видів непентеса надають перевагу середовищу з високим рівнем вологості та освітленням від помірного до високого. Кілька видів, зокрема Nереnthes ampullaria, ростуть у густих, затінених лісах, проте більшість обирають для заселення узлісся або галявини деревно-чагарникових заростей. Серед непентесів зустрічаються також рослини, що ростуть у лісових хащах (наприклад, Nереnthes mirabilis), на узбіччях доріг і засмічених полях. Інші види пристосувались до умов існування в саваноподібних трав’янистих ландшафтах. 

Ґрунти, на яких росте непентес – це зазвичай кислі, з низьким вмістом поживних речовин землі, що складаються з торфу, білого піска чи пісковика, або вулканічні ґрунти. Проте є й винятки. Наприклад, вид Nереnthes rajah добре себе почуває на ґрунтах з високим вмістом важких металів, а вид Nереnthes albomarginata успішно росте на піщаних пляжах, у зоні зрошування морською водою. Є серед непентесів і літофітні види, що оселяються на монадноках (інзельбергах), і епіфіти, такі як Nepenthes inermis, здатні рости без контакту з ґрунтом.

Коренева система в непентеса поверхнева, добре розвинена. Хоча саме коріння неглибоке, але має значну розгалуженість. У певних видів (Nepenthes mirabilis або Nepenthes kampotiana) коренева система складається з міцних і товстих коренів, що допомагає рослинам пережити посушливі періоди.  

Стебло в непентеса може бути розлогим або витким, повзучим. Його довжина нерідко сягає кількох метрів (до 15 м і навіть більше), а товщина зазвичай не перевищує 1 см. Листя чергове. Верхні шкірясті листки (насправді їх основи) мають відозмінене продовження у вигляді міцної й добре помітної середньої жилки, трансформованої у товстий вусик, який завершується біля справжньої листкової пластини, що має дивовижну форму трубки, бочечки, амфори чи глечика, прикритих зверху відростком-кришечкою. 

Зовні верхня частина листка зазвичай забарвлена у яскравий колір – червоний, білий, зелений з червонуватими або пурпуровими плямами-цятками, а внутрішня її поверхня – слизька та гладка.

Ця частина рослини виконує роль пасивної пастки для відлову комах, павуків чи навіть дрібних ссавців. Якщо заглянути всередину цього трансформованого листка, то на його дні можна побачити чимало як мертвих, так і живих представників дрібної фауни. У дикій природі розміри таких «глечиків» складають від  2,5 до 30 см, а в окремих видів – до 50 см, максимальний діаметр вінця становить 18–20 см.

Щоб всередину пасток потрапляло якомога більше здобичі, вусики рослини чіпляються за дерева і піднімають «глечики» вгору, ближче до сонця. Так непентес отримує змогу полювати і на повзких, і на летючих комах. 

Нижня сторона кришки над глечиком має залози, що продукують нектар для приваблення здобичі. Яскраво забарвлена верхня частина пастки (перистом) вкрита ковзким восковим шаром, який позбавляє жертву будь-якої опори, особливо під час конденсації на ньому мікрокрапельок вологи, що утворюють тонку водяну плівку. 

Всередині пастка містить збагачену багатьма ферментами травну рідину більшої чи меншої в’язкості, з високим рівнем кислотності (рН 3). До складу цієї рідини входять в’язкопружні біополімери, які чудово утримують комах різних видів, особливо крилатих. Ефективність полювання непентесу не втрачається навіть у разі зменшення концентрації в’язкої рідини внаслідок потрапляння дощової води всередину пастки.

Непентес – дводомна рослина. Під час цвітіння вона утворює волоті, що складаються з суцвіть-китиць. Квітконоси мають довжину від 15 до 100 см, тому квіти знаходяться значно вище рослини. Квітка зазвичай має чотири, рідше три пелюстки. Запилюється рослина жуками і мухами. Трилопатеві насіннєві коробочки містять до 500 дрібних насінин, які розносяться вітром.

Деякі види непентеса, наприклад, Nepenthes gracillima, Nepenthes alata, а також Nepenthes maxima, вирощують як кімнатні рослини.

Цікаво, що в разі відсутності комах непентес здатен тривалий час обходитись без тваринної їжі та живитись традиційним способом, як звичайні рослини.

Непентес не тільки харчується дрібними видами фауни, а й «співпрацює» з деякими з них. У його «шлунку» мешкають представники тваринного світу, що перебувають з рослиною в симбіозі. Вони виконують функцію санітарів, живлячись залишками здобичі, а натомість виділяють вуглекислий газ, необхідний для нормального розвитку непентеса.

· Сарраценія (лат. Sarracenia)

Сарраценія – рід багаторічних травянистих рослин, що об’єднує від 8 до 11 видів північноамериканських комахоїдних рослин. Він належить до родини Сарраценієві (лат. Sarraceniaceae). Окрім Сарраценії, до складу цієї родини входять також ще два близькоспоріднені роди: Дарлінгтонія (лат. Darlingtonia) та Геліамфора (лат. Heliamphora).

За пропозицією Карла Ліннея рід отримав свою назву на честь французько-канадського лікаря та натураліста Мішеля Саразена (1659–1734 рр.), який вперше знайшов і зробив опис комахоїдної рослини Сарраценія пурпурова (лат. Sarracenia purpurea), що росла на болотах навколо Квебеку. Сарраценія пурпурова виявилась ефективним засобом від віспи – хвороби, що на той час охопила Європу та Америку.

Усі представники роду Сарраценія зустрічаються майже виключно на сході та південному сході США, особливо поблизу узбереж. Їм до вподоби бідні на поживні речовини, кислі, болотисті ділянки, розташовані у помірному холодному кліматі.

Представники роду Сарраценія – це багаторічні трав’янисті рослини з підземним кореневищем, від якого вгору відходять численні спірально скручені трубчасті листки, що розширюються ближче до верхівки. З одного боку листок довший і завершується нахиленим крильцем-дашком (зябровою кришкою). Це крильце-дашок над вертикальним входом у порожнисту трубку листка утворює своєрідну пастку для дрібних комах. 

У міру свого росту листки повертаються так, щоб їхні отвори-пастки спрямовувались у центр крони. Верхня частина листкової трубки (коротша) завершується загнутим краєм – перистомом, який виділяє нектар та ароматичні речовини. Нектарниками вкрите також і крильце-дашок.

Внутрішню частину листкової трубки, залежно від виду, можна умовно поділити на кілька (від трьох до п’яти) зон, що відрізняються між собою функціональним призначенням.

Зона 1 – зяброва кришка або капюшон (крильце-дашок) прикриває вхід в утворений листком порожнистий циліндр і запобігає потраплянню всередину нього значної кількості дощової води, яка може призвести до втрати здобичі та зменшення концентрації травної рідини. Винятком є лише види сарраценія пурпурова (лат. Sarracenia purpurea) та сарраценія папужна (лат. Sarracenia psittacina).

Остання здатна ловити свою здобич у звичному середовищі існування, занурившись у водойму, або під час повеней, для чого пропускає разом з водою дрібну рибу, членистоногих чи пуголовків всередину своїх листків, що за виглядом нагадують дзьоб папуги. Упіймана жертва не може знайти вихід, а гострі, спрямовані всередину рослини волоски поступово притискають її до основи листкової пастки, де вона врешті перетравлюється.

У деяких видів, переважно в сарраценї малої (Sarracenia minor) та сарраценії папужної (Sarracenia psittacina), зяброві кришечки, що низько звисають над входом до пастки-циліндра, всіяні безхлорофіловими плямами, своєрідними напівпрозорими «вікнами», які здобич сприймає за вихід на волю. Це змушує комаху намагатися пролетіти через зяброву кришку. Проте усі спроби завершуються її падінням вниз, у пастку-циліндр. (Аналогічний, але більш розвинений механізм є і в близькоспорідненого виду Darlingtonia californica).

Зона 2 – перистом і нижня частина входу до пастки-циліндра. Перистом виробляє значну кількість нектару, який зваблює здобич (комах) і провокує жертву сісти або заповзти на небезпечну ділянку довкола отвору у пастку-циліндр. Небезпека цієї ділянки зумовлена восковими відкладеннями на її поверхні. Потрапивши на неї, необережні комахи втрачають рівновагу і падають всередину пастки-циліндра. 

Зони 3 і 4 (у деяких видів вони об’єднані), а також зона 5, що присутня лише в сарраценії пурпурової (Sarracenia purpurea) – це наступні, розташовані нижче ділянки пастки-циліндра. Кожна з цих зон виконує певну функцію та має відповідні морфофізіологічні характеристики.

Зона 3 знаходиться нижче зони 2, вона має гладку поверхню листка з ультратонкими, спрямованими вниз волосками. Якщо комаха дісталася цієї зони, вона лишається без будь-якої опори і втрачає найменший шанс вибратись назовні. До того ж здобич опиняється у рідині з травними ферментами, що її активно виділяють численні травні залози, розташовані на поверхні листкового циліндра.

Зона 4 у більшості видів є останньою. Вона наповнена травною рідиною і легко поглинає поживні речовини, виділені з комах дією травних ферментів і бактерій з рідини листкового циліндра. Окрім значної кількості травних залоз, ця зона щільно вкрита грубими, спрямованими донизу волосками, що унеможливлює витік травної рідини.

Зона 5 розташована нижче зони 4 і зустрічається тільки у рослин виду сарраценія пурпурова (Sarracenia purpurea). Вона має абсолютно гладку, без залоз, поверхню, що не виконує роль абсорбційної зони. Функція її досі невідома.

Представники роду Sarracenia ловлять комах та іншу здобич без використання рухомих органів. Їхні пастки статичні і ґрунтуються на поєднанні приманок (кольору, запаху, нектару) і невідворотності, оскільки вхід у пастку зазвичай односторонній, без можливості виходу. Більшість видів у полюванні на живність використовують поєднання звабливого запаху, воскових відкладень (щоб ув’язнювати лапки комахам) та сили тяжіння, завдяки якій здобич потрапляє всередину трубчастого листка.

Опинившись усередині, комаха не має можливості уникнути дуже слизької, вкритої восковою речовиною поверхні внутрішньої частини листкової трубки. Поступово здобич опускається нижче і досягає тієї частини листка, де спрямовані вниз густі волоски вже остаточно не дозволяють їй вирватись назовні. На самому дні листкової трубки знаходиться рідина з травними ферментами і змочувальними речовинами, в яку здобич швидко занурюється і починає перетравлюватись. Екзоскелети зазвичай лишаються неперетравленими і за літо встигають заповнити трубку листка.

Квіти в сарраценії з’являються напровесні, одночасно з першими листками чи трохи раніше. Вони нахилені до землі і розміщуються поодинці на довгих квітконосах, що зазвичай значно вивищуються над листками-пастками. Така різниця у висоті листків і квітконосів пояснюється необхідністю уникнути потрапляння до пасток потенційних запилювачів рослини. 

Квіти діаметром від 3 до 10 см, залежно від виду, виглядають надзвичайно екзотично і мають складну конструкцію, що запобігає їх самозапиленню. Кожна квітка складається з п’яти чашолистків, трьох приквітничків, численних тичинок з пиляками та зонтикоподібного п’ятикутного стовпчика, над яким звисають п’ять довгих жовтих, пурпурових або червоних пелюсток. 

Квіти всіх видів сарраценії мають дуже відчутний запах, іноді неприємний, як у сарраценії жовтої (її квіти пахнуть  котячою сечею). Проте інші види мають фіалковий аромат. 

Оскільки квітка нахилена до поверхні землі, то пилок вільно опадає на її зонтикоподібний стовпчик, де й затримується. Приймочки маточки знаходяться на краях зонтикоподібного стовпчика.

Основними запилювачами сарраценії є бджоли. Щоб дістатись нектару, комахи мають потрапити у внутрішню камеру, утворену зонтикоподібним стовпчиком, через одну з приймочок. Там вони збирають на себе значну кількість пилку і з пиляків, і того, що вже накопичився на дні зонтикоподібного розширення стовпчика. 

Під час виходу назовні бджола змушена пройти під однією з пелюсток, яка відіграє роль своєрідного клапана, що запобігає потраплянню пилку на приймочку, тобто самозапиленню рослини. Таким чином, пилок цієї квітки переноситься бджолою на приймочку наступної квітки, до якої вона навідається.

Квітка залишається відкритою близько двох тижнів з початку цвітіння. У разі запилення її пелюстки опадають, а зав’язь видозмінюється і перетворюється на плід-коробочку. Цікаво, що в одній з п’яти камер плоду утворюється значно менше насінини, ніж у решті чотирьох. В одній коробочці утворюється від 300 до 600 насінин, що дозрівають протягом приблизно 5 місяців. Після цього плід висихає і розкривається, звільняючи насіння. Насінина завдовжки від 1,5 до 2 мм вкрита восковою оболонкою, завдяки чому може переноситись водними шляхами. 

Оскільки усі види сарраценії легко схрещуються між собою і до того ж мають спільні ареали, то виникає чимало гібридних форм. Раніше це ставало приводом для помилкових класифікацій.

Деякі види сарраценії, зокрема сарраценія жовта (лат. Sarracenia flava), сарраценія пурпурова (лат. Sarracenia purpurea), сарраценія червона (лат. Sarracenia rubra) та сарраценія папужна (лат. Sarracenia psittacina), вже не одне десятиріччя вирощуються як декоративні кімнатні рослини.

Усі види роду Сарраценія значно постраждали внаслідок людської діяльності. Багато з них перебувають під загрозою зникнення. 

· Росолист або португальська росичка (лат. Drosophyllum lusitanicum)

Ботанічна назва Drosophyllum походить від грецького слова drosos – роса та phyllon – листок, звідси й українська назва рослини – росолист. 

Перший опис рослини з’явився у 1661 році (автор – німецький і португальський лікар-вчений Габріель Гріслі). Згодом французький ботанік Жозеф Піттон де Турнефор згадав росолист у своєму описі португальської флори 1689 року. А в 1753 році шведський натураліст Карл Лінней класифікував цю рослину як Drosera lusitanica серед решти представників роду Росичка (Drosera). 1806 року німецький вчений-енциклопедист Генріх Фрідріх Лінк виділив росолист в окремий рід, що так і лишився у складі родини Росичкові (Droseraceae). Однак у 1989 році, внаслідок проведених досліджень чеського ботаніка Їнджиха Хртека, росолист був класифікований в окрему родину, родину Росолисті (Drosophyllaceae).

Єдиний вид роду Росолист (лат. Drosophyllum) – багаторічна комахоїдна рослина заввишки від 20 до 40 см зі здерев’янілими біля основи, короткими, простими або рідко розгалуженими, звивистими чи пряморослими стеблами. Прикореневі сидячі, лінійні, кільчасті, вкриті численними залозками листки (до 20 шт.) утворюють щільну розетку. У листі міститься чимала кількість плюмбагіну, який, імовірно, захищає рослину від грибків і бактерій завдяки своїй бактерицидній дії.

Листя росолиста досягає завдовжки близько 30 см, воно жолобчасте і закручене на кінцях назовні. Молоді листки спрямовані вгору, а з віком поступово займають все більш і більш горизонтальне положення, після чого повільно відмирають, в той час як нове листя безперервно формується у верхній частині стебла. Однак відмерле листя не опадає, а залишається на рослині й кущоподібно звисає донизу в напрямку, протилежному напрямку росту стебла. Воно добре відбиває сонячне ультрафіолетове випромінювання, завдяки чому приваблює здобич. Ще одна функція нижніх листків – це обмеження зони поширення рослин-конкурентів.

Листки росолиста вкриті залозками двох різних типів. Перші добре помітні неозброєним оком. Вони забарвлені в червоний колір, розташовуються на мініатюрних щетинках і вкриті густим липким цукристим слизом, що має добре відчутний солодкий запах. Зовні така залоза дуже схожа на крапельку роси. Другі – це травні залози. Вони здебільшого безбарвні, але трапляються й червоні, знаходяться безпосередньо на поверхні листка і виділяють травний секрет.

Травних залоз у 5–10 разів більше, ніж «росяних крапельок». Секрет виробляється росолистом надзвичайно інтенсивно. Його густина дещо нижча, ніж у решти комахоїдних рослин, тому іноді він просто стікає з листя. 

Добре  відчутний медовий аромат, притаманний росолисту, приваблює комах, якими живиться рослина. Як тільки жертва сідає на листок, вона прилипає до слизу, продукованого численними залозками листка. Що більше комаха намагається вирватись, то більше в’язне у липкій субстанції і врешті гине від задухи чи виснаження. Потім рослина виділяє ферменти для розчинення комах. Необхідні поживні речовини вилучаються з утвореного розчину і поглинаються росолистом. Такий спосіб живлення компенсує рослині нестачу в ґрунті, де вона росте, потрібних їй елементів.

На відміну від більшості рослин-хижаків росолист має нерухому або пасивну систему лову своїх жертв. Проте це не завадить його надзвичайно ефективному полюванню на комах. 

У природі рослини росолиста можуть рости до восьми років, а в разі вирощування в кімнатних умовах їх період існування зазвичай обмежується двома – трьома роками.

Зацвітає росолист на другому році життя, період цвітіння триває в нього з лютого до червня-липня. Верхівкові щиткоподібні суцвіття налічують від  чотирьох до п’ятнадцяти зібраних у грона жовтих п’ятипелюсткових квіток діаметром до 4 см. Квіти відкриваються лише на кілька годин впродовж доби, а їхні пелюстки довго не опадають.

Рослина самозапильна. Запилюється комахами, здебільшого жуками, волохатими бджолами, повисюховими мухами. Плід – напівпрозорий стручок, всередині якого знаходиться від 5 до 10 глянсово-чорних грушоподібних насінин діаметром 2,5–3,0 мм.

Коренева система в росолиста дуже добре розвинена порівняно з іншими комахоїдними рослинами. Вона складається з сильного стрижневого кореня від якого відходять численні тонкі бічні корінці. Основне призначення цієї кореневої системи – під час значних посушливих періодів добувати запаси ґрунтових вод, розташованих на значній глибині. 

Росолист росте на висоті до 800 м над рівнем моря. Його ареали знаходяться в західній частині Середземномор’я, на більшій частині території Португалії, південному заході Іспанії та на півночі Марокко. Це одна з небагатьох комахоїдних рослин, що росте в сухому ґрунті. Зустрічається переважно в соснових, а також у вічнозелених лісах (наприклад, ліси коркового, кам’яного дуба, ялівцю тощо) і на сонячних вересових полях. 

Оселяється на слабокислих або нейтральних, влітку дуже сухих, кам’янистих, гравійних і піщаних ґрунтах, що знаходяться в зоні повного сонячного освітлення, а також на еродованих землях. У посушливий період рослина здатна частково задовольняти свої потреби у воді шляхом поглинання вологи з прибережних туманів. Короткочасні засухи не завдають шкоди росолисту, він з легкістю витримує спеку до +45°С, проте значні й тривалі посухи можуть знищити рослину. Цей вид вважається умовно зимостійким.

Вид перебуває під все більшою загрозою знищення. Донині зникло близько 80% усіх історично відомих популяцій цієї рослини. Найбільшого руйнівного впливу завдають освоєння територій під забудову, інфраструктурні заходи (наприклад, будівництво доріг), використання площ, зайнятих росолистом, як пасовищ для великої рогатої худоби. 

· Бібліс гігантський (лат. Byblis gigantea)

Бібліс гігантський є ендеміком Австралії. Це багаторічна комахоїдна рослина з роду Бібліс, поширена на  болотистих та сезонно вологих низинних територіях західної частини Австралії, де переважають холодні та вогкі зими, на зміну яким приходить спекотне й посушливе літо. Росте на піщано-торфових ґрунтах і утворює невисокі напівчагарникові зарості разом з представниками інших квіткових рослин австралійської флори. У 2000 році цей вид занесений до червоного списку Міжнародного союзу охорони природи як такий, що перебуває під загрозою зникнення.

Перший опис біблісу гігантського зробив у 1839 році британський ботанік Джон Ліндлі. Невисокий (від 45 до 70 см заввишки) гіллястий напівчагарник має товсте і м’ясисте кореневище. Рослина росте й зацвітає лише в осінньо-зимовий період. Влітку її вегетативна частина відмирає, оскільки спека повністю висушує зону ареалу бібліса. З першими осінніми дощами період спокою в рослини завершується, і з кореневища з’являються молоді пагони.   

Жовтувато-зелене вузьке лінійне листя виростає завдовжки від 20 до 40 см. У поперечному розтині листка добре помітне потовщення на його вершечку. Верхня сторона в листків гладенька, а по краях і знизу вони густо вкриті численними залозами (до 2 млн. на всій рослині), що виділяють липку рідину та тоненькими волосками (близько 300 тис. на одному кущику).

Переплетіння листків і квітконосів рослини, вкритих клейкими виділеннями, створюють справжню пастку для комах. Вязка речовина на волосках забезпечує надійне прилипання жертв, а секрет, що виділяється залозами, виконує функцію травного соку. Окрім невеликих комах, здобиччю бібліса гігантського можуть стати навіть равлики та невеликі жаби. 

Цвіте рослина з вересня до січня (період австралійського літа). Квітконоси виростають з листкових пазух і зовні майже не відрізняються від самих листків, за винятком довжини (вони коротші від листків приблизно на 15 см). П’ятипелюсткові квіти пурпурового чи фіолетового кольору (білі та кремові квіти трапляються вкрай рідко) з перевернутими яйцеподібними пелюстками завдовжки 1,5–2 см і шириною до 15 мм розміщені на верхівках квітконосів і розкриваються одночасно по кілька штук. Цікаво, що бібліс гігантський виділяє пилок у відповідь на певну звукову частоту свого опилювача під час його наближення.

Плід – коробочка завдовжки до 0,7 см та шириною приблизно 0,4 мм. Він складається з двох частинок, які внаслідок висихання розкриваються, і насіння висипається на землю. Насіння біблісу має сильно гофровану та ребристу поверхню. Його довжина становить від 0,6 до 1,5 мм, а ширина сягає від 0,6 до 1,0 мм. Для пророщування насіння, його попередньо скарифікують хімічним або термічним методом. 

Бібліс гігантський добре росте у великих горщиках з піщаною ґрунтовою сумішшю. Поливати рослину слід тільки зверху. До повного вкорінення може уражатись грибковими захворюваннями. Насіння зберігає здатність до проростання надзвичайно тривалий час. Відомий випадок, коли після термічної скарифікації проросло насіння, що зберігалось понад 22 роки.

Найбільшої шкоди рослині завдають рослинники-аматори, які полюють на бібліс гігантський задля поповнення своїх колекцій. Внаслідок такого неконтрольованого вилучення рослини з природи популяція виду різко скоротилася.

· Дарлінгтонія каліфорнійська (лат. Darlingtonia californica)

Цей вид хижих рослин – єдиний представник роду Дарлінгтонія (лат. Darlingtonia) родини Сарраценієві (лат. Sarraceniaceae), близькоспоріднений з рослинами-хижаками роду Сарраценія (лат. Sarracenia). Вперше відкрив дарлінгтонію калфорнійську британо-американський ботанік Вільям Данлоп Брекенрідж у 1841 році на горі Шаста (система Каскадних гір, штат Каліфорнія, США). У 1850 році американський ботанік, хімік і лікар Джон Торрей зробив перший опис рослини, який опублікував лише через три роки (у 1853 р.). Він також дав назву роду Darlingtonia на честь філадельфійського ботаніка Вільяма Дарлінгтона.

Вид є ендемічним для північного заходу США. Він зустрічається лише на заході Ореґону та на півночі Каліфорнії. Здебільшого росте в гірських районах (Каскадний хребет, Сьєрра-Невада, гори Кламат-Сіскію, гори Трініті) на висоті до 2500 м над рівнем моря, але в штаті Ореґон за відповідних умов дарлінгтонія може оселятись і безпосередньо на тихоокеанському узбережжі.

Важливим для дарлінгтонії є високий рівень прохолодних ґрунтових вод та значна кількість проточної води, а також добре дренований ґрунт, щоб забезпечити кореневій системі необхідну прохолодну температуру. Не менше значення має для неї також достатнє сонячне освітлення. 

Рослина надає перевагу ділянкам з кам’янистим підґрунтям (зазвичай утвореним мінералами групи серпентини (змійовики)), бідним на поживні речовини та з високим рівнем важких металів, до яких цей вид надзвичайно толерантний. Часто рослини дарлінгтонії каліфорнійської утворюють чималі й щільні колонії, найбільш відома з яких знаходиться в горах Сіскію і налічує до кількох тисяч екземплярів. 

Звичайні місця оселення – вологі луки, болота, а також береги річок або ґрунти з чистим (без вапна) піском у соснових лісах. Усі ділянки орієнтовані на південь чи південний захід і розташовані в зонах значної кількості опадів (від 1000 до 2000 мм). Як і більшість хижих рослин, дарлігтонія задовольняє свої потреби в азоті (до 95%) за рахунок хижацтва. Такий спосіб живлення допомагає рослині компенсувати нестачу доступного азоту у придатних для неї середовищах існування.

Дарлінгтонія каліфорнійська є вічнозеленою багаторічною трав’янистою рослиною. Вона не має головного кореня, але від кореневища діамером 1–2 см відходять численні тонкі волохаті корінці. Росте дуже повільно, тільки через 2–3 роки набуває типової форми, а вперше зацвітає аж через 7–10 років. Цвітіння відбувається у травні. 

Квіти поодинокі, п’ятипелюсткові, розташовуються на квітконосах заввишки до 1 м. Пелюстки квітів не відкриваються, а утворюють ніби капсулу з кількома отворами. Вони мають здебільшого пурпурове забарвлення, хоча здерідка трапляються рослини з пелюстками, забарвленими у жовтаво-світло-зелений колір, як і чашолистки. Запилюються рослини нічними комахами,можливо мухами чи павуками, яких приваблює рінкий, неприємний запах квітів.

Кореневище рослини утворює столони, які з подальшим розвитком і старінням колонії формують чималу мережу. Кожен вузол кореневища здатен своєю чергою незалежно розвивати нові корені та листя. Швидкість розмноження дарлінгтонії столонами значно вища, ніж насінням. 

Трубчасте листя рослини росте прямо з кореневища й утворює нещільну розетку. Листки мають дещо конусоподібну форму, з поступовим розширенням від основи догори. Вони порожнисті, виростають заввишки до 60–80 см, а іноді й до 1 м. На верхньому кінці листки прикриті шоломоподібним капюшоном, з переднього кінця якого звисає перевернутий V-подібний відросток, що нагадує роздвоєний зміїний язик. 

За цим «зміїним язиком» знаходиться невеликий отвір, спрямований до землі. Листя в дарлінгтонії або прямостійне (воно призначене для здобичі, що літає), або росте майже врівень із землею. У другому випадку «зміїний язик» торкається землі і, на відміну від прямостійого листя, приваблює переважнно наземних комах. Кожен листок закручений на 270 градусів таким чином, що отвір і «зміїний язик» спрямовуються в бік від розетки. Імовірно, така конструкція рослини сприяє кращому полюванню на здобич.

Зазвичай роздвоєний відросток має добре помітне червоне забарвлення. На ньому знаходяться численні нектарники, які виділяють солодкий нектар для приваблення здобичі. Спрямований ріст ворсинок на поверхні «зміїного язика» полегшує комахам просування до отвору трубки листка та водночас перешкоджає їх руху в протилежний бік. Варто комасі лише сісти на приманку, як вона одразу ж скочується в шийку пастки й опиняється у своєрідному лабіринті.

Утворення в формі капюшону, що закриває зверху трубку листка, не дозволяє здобичі вирватись угору. У своїй верхній частині воно має чимало безхлорофільних плям, які безперешкодно пропускають сонячне світло і відіграють роль оманливих віконець. Захоплені комахи-жертви прагнуть вирватися з пастки через ці «вікна», але коли вони намагаються втекти, то потрапляють у вертикальну трубу. Ворсинки, що знаходяться на внутрішній поверхні верхньої частини трубчастого листка, проштовхують знесилену жертву вниз, куди рослина починає активно постачати рослинний сік. 

Попри складну конструкцію пастки, дарлінгтонія не надто добре ловить здобич порівняно зі своїми близькими родичами, рослинами роду Сарраценія. Також вона не здатна самостійно продукувати всі необхіднітравні ферменти, а споживає здобич після її розкладання симбіотичними бактеріями в рослинному розчині. Хоча нещодавно вченим вдалося довести, що принаймні один фермент – протеолітичний – дарлінгтонія таки виробляє.

Вирощувати дарлінгтонію каліфорнійську як кімнатну рослину досить складно, оскільки для цього потрібно створити їй особливі умови. У природі рослина зазвичай росте на болотах чи берегах струмків, де її коріння розташовується поблизу холодної гірської води. Тому вона призвичаєна до умов, коли корені перебувають у більш прохолодному місці, ніж надземна частина рослини. Найкраще імітувати таке середовище вдається, якщо поливати рослини холодною очищеною водою, а в спекотні дні на ґрунт бажано покласти кубики льоду. 

Дарлінгтонія надає перевагу хорошому сонячному освітленню, якщо перебуває в достатньо вологому і теплому місці. Якщо ж рівень вологості довкілля низький або часто коливається, то оптимальним для неї є напівзатінок. Рослина може адаптуватись і до умов низької вологості, проте для оптимального росту їй потрібно забезпечити вологе середовище.

Цей вид рослин вважається умовно зимостійким. Може рости поряд зі сфагнумами, росичкою круглолистою та деякими іншими видами.