Трюфелі – найзагадковіші та найдорожчі гриби у світі. Чимало людей впевнені, що ці рідкісні дари природи здатні рости лише в дикому лісі. Проте така думка не відповідає дійсності, бо трюфелі цілком успішно можна вирощувати в культурі. І впоратися з цим завданням спроможний не лише фахівець-аграрій, а й звичайний пересічний садівник-городник.
Володар трюфелів з буковинського села
Можливість отримати врожай трюфелів в умовах звичайного українського села довів мешканець Чернівецької області Михайло Козьма. А почалося його захоплення вирощуванням цінних делікатесів з випадкової знахідки. Якось він пішов у ліс по гриби і натрапив на гігантський білий трюфель. Принаймні так Михайло визначив вид гриба. Саме трюфелі найбільше полюбляють гурмани й готові платити за нього великі гроші. Тоді чоловік і замислився над тим, чи можна не покладатися на випадок під час «тихого полювання» в лісі, а гарантовано отримувати врожай грибів, вирощених власноруч. І почав експериментувати.
– Це була моя забавка, – розповідає Михайло Козьма. – Одні в карти грають, а я займався трюфелями. Колись купив перший міцелій у своєму житті у чотирьох фірм. З трьох нічого не вийшло, а четвертий получився.
Допомогла чоловікові наполегливість. Адже не кожен здатен продовжувати розпочату справу, і багато хто кидає її після першої ж невдачі. А мешканець буковинського села Брусниця не здався, хоча першого врожаю йому довелося чекати дванадцять років. Зате тепер збирає трюфелі кілограмами – як найцінніші білі, так і дещо дешевші чорні.
Поки що ласують делікатесами лише сам грибівник разом зі своєю родиною. Тут, в українській глибинці, прості селяни завдяки власній праці щодня мають можливість їсти салати з білими трюфелями та навчаються готувати інші екзотичні страви. Але Михайло Козьма також планує монетизувати своє захоплення і постачати гриби ресторанам – як вітчизняним, так і зарубіжним. А от відомим у країні він вже став – сюжет про грибівника нещодавно показав український телеканал НТН.
Звісно, виникає питання: як саме чоловік культивує трюфелі? Проте своїх секретів він не розкриває. Таємницею є і саме місце вирощування, оскільки Михайло небезпідставно побоюється, любителі скористатися плодами чужої праці можуть розорити його. Одне відомо точно – врожай він збирає не на традиційній городній грядці. Його плантація захована десь у лісі. А от під якими видами дерев – зізнається.
– Дубові, грабові й фундукові, горіхові сади, – перелічує грибівник. – Це його атмосфера, це ті природні умови, де трюфельний гриб почуває себе найкраще.
Втім, яким би цікавим не був досвід буковинського ентузіаста, він не є унікальним. Трюфелі в культурі відомі досить давно. Зараз у багатьох країнах розроблені власні системи їх вирощування. Та, перш ніж розкрити таємниці «домашніх» трюфелів, варто зрозуміти, чому їх так цінують, а ще розібратися з видами цих грибів, серед яких є як делікатесні, так і неїстівні.
Білі, чорні, оленячі…
Трюфель, або земляне серце (лат. Tuber) – рід сумчастих грибів родини Трюфелеві порядку Пецицальні. Їх характерною рисою є утворення плодових тіл під землею. Саме гриби цього роду вважаються справжніми трюфелями і високо оцінюються гурманами. Але під поверхнею ґрунту можна знайти гриби й з інших родів, які деколи також називають трюфелями через цю особливість. Утім, всі вони не настільки смачні, а іноді взагалі належать до неїстівних. Загалом у природі існує понад 60 видів трюфелів, та їстівними серед них вважаються не більше десятка.
Особливістю цих грибів є неперевершений стійкий аромат. Додавання навіть невеликої кількості м’якоті трюфеля до страв також робить їх ароматними. До того ж цей запах зберігається навіть у сушених та консервованих продуктах. Тому в продажу можна зустріти соуси, макаронні вироби, ковбаси, сири, олії та іншу продукцію з трюфелями. Щоправда, останнім часом виробники вже навчилися синтезувати речовину, яка надає продукту специфічного трюфельного аромату. Якщо термін придатності продукції зі справжніми грибами є доволі обмеженим, то з синтетичним ароматизатором може зберігатися місяцями, та й коштує дешевше.
Втім, людей приваблює не лише аромат. Вважається, що трюфель, особливо – гігантський білий, є потужним афродизіаком. У ролі «любовних ліків» його використовували ще в Стародавній Греції та Римі. Дієтологи погоджуються, що споживати ці гриби корисно для здоров’я, адже вони містять значну кількість вітамінів групи В, мають антиоксидантні властивості, позитивно впливають на імунітет. Водночас чорним трюфелям приписують вміст анандаміду – психотропної речовини, схожої за своєю дією до канабіноїдів.
Звісно, важливим є і смак трюфелів. У деяких видів він практично нейтральний, завдяки чому їх можна додавати до багатьох страв, насамперед для їх ароматизації. Інші види мають насичений грибний смак з нотками горіха чи смаженого насіння.
Цінність трюфелів полягає не лише у властивостях того чи іншого виду грибів, а й у тому, наскільки вони рідкісні, вирощені в штучних умовах чи знайдені у природі. Деякі різновиди трюфелів ростуть лише на обмежених територіях і не придатні до культивування. Та й високий врожай буває далеко не щороку, достигає він протягом лише певного періоду, а зібрані гриби швидко псуються. Трюфелі – одна з ознак багатства й розкоші, статусна їжа, про що свідчать і такі їх назви як «королівський гриб», «королівська їжа», «король грибів». А предмети розкоші, як відомо, мають набагато вищу ціну, ніж вони мали б коштувати, зважаючи на затрати на їх виробництво.
Як не дивно, трюфелі мають великий ареал. Різні види ростуть практично по всій Європі, зокрема й в Україні, а також у Туреччині, Азербайджані, Туркменістані, Північній Африці, США, Китаї. Проте в більшості регіонів зустрічаються малоцінні види. Найкращими вважають гриби, що виросли в певних регіонах Італії, Франції та Іспанії.
Трюфель італійський
Серед справжніх трюфелів найбільшої слави зажив трюфель італійський (Tuber magnatum), відомий також під назвами трюфель п’ємонтський, трюфель гігантський білий, трюфель справжній білий. У природі зустрічається в північно-східній частині Італії та прилеглих районах Франції, здерідка – на території решти регіонів Італії, а також в Іспанії, Хорватії й інших країнах Південної Європи.
Відрізняється гладкою шкіркою світло-охристого, бежевого, жовтуватого або злегка бурого кольору, і майже білою, або охристою чи жовтувато-рожевою з білими прожилками м’якоттю. В ароматі поєднуються нотки ферментованого сиру, часнику, цибулі шалот, землі. За розміром найчастіше зустрічаються досить невеликі екземпляри – діаметром до 10–12 см і вагою від 20 до 300 г. Утім, якщо пощастить, можна знайти гриб, що важить кілограм і більше.
Вживають білий трюфель свіжим, адже внаслідок термічної обробки специфічний аромат зникає. Зазвичай його нарізають тонесенькими скибочками (за допомогою спеціального ножа, схожого на невелику тертушку) зверху на вже готові страви, зокрема на деякі м’ясні, пасту, яєчню, омлет, або навіть на хліб з оливковою олією. Прості страви допомагають розкрити справжній власний смак і аромат трюфеля.
Цей вид трюфелів є найдорожчим, особливо якщо гриби зібрані в дикій природі. Звичайна ціна кілограма гриба – 2–4 тисячі євро, а в роки неврожаю сягає до 9 тисяч євро. Та дійсно на вагу золота оцінюють гриби, виставлені на аукціонах. В італійському П’ємонті щороку проводять благодійний аукціон, де великі екземпляри продають поштучно. За гриби, що важать 850 г і більше, покупці готові сплатити понад 100 тисяч євро. Один з найдорожчих трюфелів вартував покупцеві 208 тисяч євро. З’їли цей коштовний гриб під час банкету в Гонконзі. Але й це ще не межа. Нинішня рекордна ціна за трюфель становить 300 тисяч євро. Стільки грошей не пошкодував за цей делікатес один американський бізнесмен.
Трюфель чорний
Ще один дуже цінний гриб – трюфель чорний (Tuber melanosporum), або трюфель перигорський, або трюфель французький. Гриб зустрічається в Південній Європі, здебільшого – у Франції. Навіть назва «перигорський» пов’язана з історичним французьким регіоном Перигор. Також він поширений в Італії та Іспанії.
Шкірка гриба має червонувато-брунатний відтінок, а в міру дозрівання поступово темнішає аж до вугільно-чорного кольору. На її поверхні чимало дрібних нерівностей у вигляді бородавок чи шишечок з 4–6 гранями. М’якоть спочатку сірувата або світла рожево-брунатна, згодом – чорна, з фіолетовим відливом і білими або червонуватими прожилками, що утворюють характерний мармуровий малюнок. Діаметр плодового тіла – 3–12 см. Аромат сильний.
Споживають чорний трюфель здебільшого сирим, але також практикується легка термічна обробка.
Коштує кілограм грибів цього виду 1–2 тисячі євро, тобто вдвічі дешевше, ніж білого трюфеля.
Трюфель чорний зимовий
Решта видів трюфелів постійно конкурують між собою стосовно смакових та ароматичних показників. Та найчастіше третім за цінністю визнається трюфель чорний зимовий (Tuber brumale), поширений у Франції, Італії, Швейцарії, а також і в Україні. Ще його називають мускусним трюфелем.
Йому властиве формування округлих плодових тіл діаметром від 1 до 20 см. У стиглого гриба шкірка забарвлена у майже чорний колір і вкрита чисельними бородавками. М’якоть у молодих грибів біла, в дорослих – фіолетово-сіра, з білими або жовтувато-бурими прожилками, що утворюють на розтині мармуровий малюнок. Маса плодового тіла може перевищувати 1,5 кг, але такі екземпляри зустрічаються досить рідко. Запах мускусний, з відтінками фруктів, дріжджів, горіхів.
Споживають цей вид трюфелів переважно після термічної обробки, переважно в супах і омлетах.
Коштує трюфель чорний зимовий у 10–15 разів дешевше, ніж найцінніший білий.
Трюфель скорцоне зимовий
Ще один вид, шанований гурманами – скорцоне зимовий (Tuber uncinatum), або трюфель бургундський чорний зимовий. Поширений у Франції, також зустрічається в Італії.
Шкірка округлого плодового тіла в скорцоне зимового чорна, бородавчаста. М’якоть – темно-брунатна, з білими прожилками. Аромат інтенсивний, приємний, з фруктовими нотками.
Споживають сирим, натертим на готові омлети, пасту, а також смажать, додають до інших страв.
Кілограм таких грибів коштує 250–500 євро.
Трюфель їстівний
Трюфель їстівний (Tuber aestivum), або трюфель чорний літній, або трюфель скорцоне літній, або земляне серце – також делікатесний, але менш цінний вид справжніх трюфелів. Поширений практично по всій Європі, зокрема й в Україні. Також зустрічається на півночі Африки та на Корейському півострові.
Плодове тіло округле або бульбоподібне, діаметром 2,5–10 см. Шкірка чорна, з пірамідальними бородавками. М’якоть дорослих грибів сіро-брунатна, мармурова, зі світлими прожилками. Маса гриба іноді може досягати 700 г. Аромат досить інтенсивний, з лісовими нотками або дещо схожий на запах водоростей.
Трюфель чорний літній зазвичай не споживають сирим, але він добре смакує у готових стравах, додає їм приємного аромату.
Коштує кілограм цього виду грибів 80–140 євро.
Трюфель Борха
Трюфель Борха (Tuber borchii), або трюфель білий літній, або Б’янкетто, поширений на більшій частині Європи, але трапляється надзвичайно рідко. У Польщі й Білорусі перебуває під охороною держави.
Плодове тіло невелике, розміром від горіха ліщини до курячого яйця, але найчастіше його діаметр становить близько 5 см. Шкірка гладка, блідого забарвлення, від вохристого до злегка брунатного відтінку. М’якоть біла або світла, з червонуватими прожилками й мармуровим малюнком. Аромат має нотки часнику.
За смаком дещо нагадує трюфель італійський, але меншої інтенсивності. Споживають після термічної обробки, здебільшого – у стравах з дичини.
За кілограм трюфеля Борха доведеться сплатити від 100 до 250 євро.
Трюфель гладкий чорний
Трюфель гладкий чорний (Tuber macrosporum) є менш популярним серед гурманів. Поширений він у багатьох країнах Центральної і Східної Європи, зустрічається і в Україні.
Плодове тіло округле, трохи видовжене, діаметром 2–5 см, бородавки практично не виступають, що робить поверхню гриба майже гладкою. Шкірка темно-брунатна, аж до чорної. М’якоть темна, брунатно-пурпурова або майже чорна, з мармуровим малюнком. Аромат нагадує запах часнику.
Смак має відтінки смаженого ячменю. Використовують гриб переважно для приготування соусів і паштетів.
Хоча трюфель гладкий чорний вважають не надто цінним, проте кілограм цих грибів коштує 200–500 євро.
Окрім зазначених, є ще декілька видів справжніх трюфелів, придатних до споживання, серед яких варто згадати трюфель китайський (Tuber sinensis), трюфель орегонський (Tuber oregonense) тощо.
Іноді трюфелями називають також гриби з інших родів, що мають підземні плодові тіла. Серед них є і їстівні, зокрема трюфель польський, або білий, або троїцький (Choiromyces meandriformis). Поширений він у деяких країнах Європи, зустрічається і в Україні. Плодове тіло в нього світле, жовтувате, за формою нагадує картоплину. М’якоть майже біла, з сильним запахом, який у старих грибів стає відразливим. Смак приємний, горіховий.
Трюфель польський не вважають дуже цінним грибом. Проте його споживають як делікатес у Німеччині, Швеції, Угорщині та інших країнах. На противагу цьому в Італії, Франції, Іспанії цей гриб вважається отруйним через токсичні властивості перезрілих плодових тіл, тому варто все ж споживати його з обережністю.
Ще один вид «підземних» грибів, який трапляється в Україні, – елафоміцес зернистий, або трюфель оленячий, або парга (Elaphomyces granulatus). Він дуже поширений у Північній півкулі – зустрічається скрізь у Європі та Північній Америці. Має округле брунатне або майже чорне плодове тіло, поверхня якого є або ж гладкою, або ж вкрита дрібними горбками. М’якоть світла. Запах гострий, з нотками землі й картоплі. Елафоміцес класифікують як неїстівний гриб, і на це треба зважати під час збирання справжніх трюфелів, до яких він надзвичайно подібний.
За грибами – до лісу, магазину, або… на фестиваль
Одна з причин дороговартісності трюфелів – це насамперед складності з їх пошуками в дикій природі. Усі трюфелі утворюють плодові тіла під землею, на глибині від 5 см до півметра. А в деяких досить рідкісних видів окремі їх екземпляри виростають ще й далеко один від одного. Щоб знайти їх, до того ж якомога більшу кількість, потрібно бути справжнім фахівцем.
Такі професіонали є у деяких країнах Європи. В Італії, наприклад, їх називають «мисливцями за трюфелями», або тартуфайо. Діяльність цих фахівців підлягає ліцензуванню, оскільки без відповідного документа просто піти до лісу на пошуки трюфелів у цій країні не можна. Спеціальний закон також регламентує, о якій порі року можна збирати певні види грибів, який інструмент та які види тварин потрібно використовувати для збирання.
Так, це не помилка: підземні гриби важко знайти без чотирилапих помічників. Ще в часи Середньовіччя до пошуку трюфелів почали залучати свиней. Ці тварини дуже їх полюбляють, тож здатні знаходити трюфелі навіть без спеціального навчання. Проте не все так просто. Знайшовши гриб, свиня починає рити землю, внаслідок чого часто пошкоджує грибницю. А якщо вчасно не зупинити тварину, то вона одразу ж з’їсть «здобич». Тому для пошуку трюфелів свиней зараз використовують лише в деяких регіонах Франції.
В Італії ходити по гриби зі свинями заборонено законом, тож «мисливцям за трюфелями» тут допомагають спеціально навчені собаки. Видресирувати відповідним чином можна псів будь-якої породи з гарним нюхом, і навіть дворняжок. Але найкращими шукачами трюфелів у світі вважають собак спеціалізованої італійської породи лаготто романьйоло. Протягом багатьох поколінь серед тварин цієї породи відбирають особин з найтоншим нюхом. Ціна добре навченого пса з чудовим родоводом може досягати 20 тисяч євро.
А що робити звичайному жителю України, який хоче знайти у лісі «свій» трюфель? Адже дресированих «трюфельних» псів у нас немає, а йти за грибами зі свинею навряд чи хтось схоче. Щоправда, не існує й закону, який забороняв би збирати в Україні гриби. Хоча нам усім слід пам’ятати, що трюфель їстівний занесений до Червоної книги України.
Отже, якщо дуже хочеться самотужки знайти трюфель, треба йти до широколистяного лісу. У хвойних масивах їстівні трюфелі не ростуть. Найчастіше вони обирають місцини біля дубів, грабів, буків, ліщини, волоського горіха. Є одна прикмета, яка допоможе визначити розташування плодових тіл: над стиглими грибами часто літають дрібні мушки з родини Heleomyzidae. Це двокрилі комахи жовтуватого кольору, завдовжки 5–7 мм, які відкладають яйця у ґрунт саме там, де ростуть трюфелі. Адже цими грибами живляться личинки мушок.
Та в наші часи не обов’язково вирушати до лісу, аби поласувати трюфелями. Зараз їх можна легко купити у крамницях, що торгують делікатесами, в інтернет-магазинах, або замовити в ресторані. Звісно, задоволення це не з дешевих, і коштують трюфелі в Україні практично так само, як і в Європі. Дешевше обійдеться придбати не самі гриби, а продукти, в яких вони містяться, або відповідним чином ароматизовані – олію, макаронні вироби, ковбаси, паштет тощо.
Не можна нехтувати й тим, що навряд чи такий дорогий продукт міг лишитися поза увагою ділків-фальсифікаторів, які прагуть отримати найбільший прибуток за найменших зусиль. У Китаї навчилися вирощувати як місцевий вид цих грибів, так і білі трюфелі. Нині КНР стала одним з найпотужніших експортерів цієї продукції у світі. Однак китайські трюфелі поступаються за смаком і ароматом європейським. У самому цьому фактові немає нічого поганого. До того ж китайський продукт і коштує дешевше. Однак недобросовісні продавці подекуди змішують цінні справжні білі трюфелі з китайськими. Зрозуміло, що споживачів вони про це не інформують, а ціну виставляють відповідно до європейської якості. Тож, щоб уникнути підробок, варто купувати трюфелі у перевірених постачальників, які дбають про свою репутацію.
Тим, хто прагне насолодитися не лише смаком, а ще й яскравим дійством, а також ознайомитися з цікавими європейськими традиціями, знавці гастрономії радять вирушати до Італії. Там відбуваються фестивалі трюфелів, де можна скуштувати чимало страв з цим делікатесом, приготованих найкращими кухарями Європи, придбати найсвіжіші гриби, порозважатися.
Найвідоміший з них – Міжнародний фестиваль білого трюфеля у місті Альба. Саме сюди привозять знамениті білі п’ємонтські трюфелі, і тут на аукціоні покупці не шкодують значних сум за найкращі екземпляри. Звичайні відвідувачі теж не лишаються осторонь, адже невеликі, проте справжні білі трюфелі коштують у місцевих продавців від 20 євро за штуку.
А в містечку Акваланья впродовж року відбуваються кілька ярмарків і фестивалів. Найбільший з них – Національний ярмарок білих трюфелів. Як свідчить назва, він теж присвячений найціннішому виду грибів. Чорний літній і чорний зимовий трюфелі також мають «свої, власні» заходи. До речі, мешкає в Акваланьї трохи більше двох тисяч осіб, і кожен другий житель має ліцензію на «полювання» за трюфелями. Високо цінуються фахівцями і собаки-шукачі грибів, що походять саме з цих місць.
Серед інших відомих італійських заходів – ярмарки трюфелів у Монкальво і Сан-Мініато, фестивалі трюфелів у П’єтралунга, Довадола, Тінгалі тощо. Отже, мандрівникові є з чого вибирати і що куштувати.
Замість городу – грибна плантація
Вирощувати трюфелі на власному городі хотілося б будь-кому. Ідея не така вже й фантастична. Адже культивувати ці гриби навчилися ще в позаминулому столітті.
Сталося це у Франції. У 1808 році перші успішні експерименти здійснив місцевий дослідник Жозеф Талон. Він зібрав жолуді з дубів, під якими росли трюфелі, і виростив з них молоді дерева. Під корінням частини з них за кілька років знайшли трюфелі. Подібний спосіб пізніше використав інший француз – Огюст Руссо. У 1847 році він засіяв такими жолудями 7 гектарів, і незабаром плантація почала плодоносити. Власник цього своєрідного «городу» навіть отримав приз на Всесвітній виставці в Парижі у 1855 році.
Такий метод прижився у Франції, і наприкінці ХІХ століття трюфельні гаї росли вже на площі 750 км2. Щороку з них збирали до 1000 тонн цінних грибів. Згодом галузь занепала, оскільки найбільший врожай трюфелі забезпечують протягом кількох десятиліть, після чого посадки треба оновлювати.
Не пішли на користь грибівництву війни та інші негаразди, що негативно вплинули на сільське господарство. А ще створення нових плантацій не до вподоби місцевим фермерам. Як не дивно, їм вигідніше отримувати невеликі врожаї трюфелів, адже чим менше грибів зібрано, тим дорожче вони коштують. Тож зараз у Франції зі старовинних плантацій збирають лише близько 50 т грибів на рік.
Та сільськогосподарська наука не стоїть на місці, і нині в багатьох країнах впроваджені нові методи вирощування трюфелів. Про Китай ми вже згадували. Також у промислових масштабах культивують різні види трюфелів у США, Австралії, Новій Зеландії, Великобританії, Швеції, Італії, Іспанії. У решті країн їх у невеликій кількості вирощують дрібні фермери та грибарі-аматори.
Окремі ентузіасти, що опанували цю справу, є і в Україні. Один із них – Михайло Козьма, з розповіді про якого й почалася ця стаття. Хоча він і не розкриває всіх нюансів свого методу, очевидно, що використовує одну з найпростіших технологій. Спробувати її може кожен, у кого є ділянка землі.
Отже, спочатку треба купити міцелій. Він зараз цілком доступний у магазинах, де продають посівний і посадковий матеріал для садівників і городників. Залежно від виду трюфелів і кількості міцелію, упаковка коштує від 82 до 490 грн.
PH ґрунту на місці грибної плантації має дорівнювати показникам 7–8.
Якщо на ділянці ростуть дерева волоського горіха, фундук або дуб, міцелій можна висаджувати просто під їх коріння. Коли дерево ще молоде, віком близько 3–5 років, роблять підкоп під його стовбур. Якщо ж це великі дорослі екземпляри, то землю розкопують на відстані приблизно метра від стовбура і, знайшовши коріння, роблять між ним лунки, у які й висаджують міцелій.
Достатньо внести посадковий матеріал у 3–5 таких лунок. Ямки засипають рихлим ґрунтом і поливають відстояною водою. Надалі ніякого додаткового догляду грибна плантація не потребує. Бажано тільки залишати під деревом опале листя, що створить для грибниці мікроклімат, подібний до природного лісового.
Закладати плантацію можна з квітня до жовтня. Перші гриби мають з’явитися через 3–5 років після посадки. З-під одного дерева збирають від чверті кілограма плодових тіл.
Якщо дорослих дерев нема, слід придбати саджанці. Крім згаданих порід, добре підходять також бук, граб, менш вдалим вибором будуть береза, липа, в’яз. Зовсім не підходять каштани, верби, плодові, хвойні породи.
Міцелій закладають у посадкову яму перед тим, як помістити туди саджанець. Далі все відбувається за тією ж схемою, що й з дорослими деревами.
Щоб підвищити шанси на успіх, можна скористатися складнішими методами. Відповідно до одного з них, придбані чи вирощені саджанці знезаражують або витримують кілька днів на карантині. Наступний етап відбувається в теплиці, в стерильних умовах. Міцелій гриба розподіляють по корінню деревця і висаджують саджанець у теплиці або в розсаднику. Тут його тримають близько року. За цей час міцелій має вже утворити симбіоз з деревом, і тоді можна пересадити саджанець на постійне місце. Найкраще це робити навесні, щоб протягом теплої пори року грибниця почала розвиватися. Землю навколо стовбура бажано замульчувати листям, соломою, або накрити плівкою. Перший врожай можна буде зібрати також через 3–5 років, але за такого методу приживається більше міцелію.
Ще один варіант – спробувати виростити трюфелі в теплиці. Цей метод культивування схожий на способи вирощування інших видів грибів. Як основу, використовують тирсу або стружку дерев тих самих порід – волоського горіха, дуба, ліщини тощо. Її перемішують з лісовою землею, взятою під відповідними деревами, їх опалим листям і розчином добрив, що містить азот, фосфор і калій. Отриманий субстрат розподіляють по стелажах і вносять у нього міцелій.
Надалі посіви вимагають підтримання постійної температури повітря й ґрунту, оптимального рівня вологи, регулярного підживлення. І хоча цей спосіб дає очікуваний результат з вищою ймовірністю, він потребує більших затрат праці та ресурсів, а також ретельного дотримання всіх деталей технології. Тому його рекомендують тим грибарям, які вже мають досвід вирощування менш вимогливих видів грибів.
…Є відомості, що вперше виростили «культурні» трюфелі на території України невдовзі після того, як з’явилися плантації таких грибів у Франції. Тодішні українські грибівники нібито навіть постачали ці делікатеси до столу європейських гурманів.
Цілком можливо відродити «трюфельну галузь» у нашій країні й нині. Приклад буковинського ентузіаста Михайла Козьми це підтверджує. А власники садів і присадибних ділянок можуть самотужки забезпечити королівськими грибами принаймні власні родини. Адже сьогодні маємо для цього все необхідне – і посадковий матеріал, і кліматичні умови, і технології.
Поділитись в соцмережах:
