Сергій Клюца
партнер Адвокатського об’єднання
“Кроу ЕйБі Україна”
В умовах дефіциту ліквідності у аграрних підприємств, їх кредитування під продукцію майбутнього врожаю залишається чи не єдиним способом залучення кредитних ресурсів. Таке кредитування по обсягам ризиків є бланковим, беззаставним кредитуванням, адже без фізичного контролю за процесом збирання продукції та її збереженням захистити інтереси кредитора, на жаль, досі залишається неможливим.
Норми Закону України “Про заставу” та Цивільного кодексу України не можуть ефективно застосовуватися до відносин застави речей, визначених родовими ознаками, які не відмежовані від іншого аналогічного майна.
Відповідно до ст.572 ЦК України, ст.1 Закону України “Про заставу” в силу застави кредитор (заставодержатель) має право в разі невиконання боржником (заставодавцем) забезпеченого заставою зобов’язання одержати задоволення з вартості заставленого майна переважно перед іншими кредиторами.
Відсутність технічної можливості здійснити відмежування заставленого майна, визначеного родовими ознаками, від іншого аналогічного майна боржника істотно ускладнює застосування такого забезпечення. Особливо яскраво проявляються такі обмеження у відносинах застави зерна, яке в ході збирання, перевезення та зберігання природно змінює свої кількісні та якісні показники, а технологія зберігання зерна після змішування не допускає його зворотньої сепарації.
Ще більше ускладнюється захист, якщо відбувається відчуження предмету застави до виконання забезпеченої вимоги.
Відповідно до ч.1 ст.27 Закону України “Про заставу” застава зберігає силу, якщо за однією з підстав, зазначених в законі, майно або майнові права, що складають предмет застави, переходять у власність іншої особи.
Відтак, в силу закону заставодержатель має право одержати задоволення забезпеченої заставою вимоги за рахунок особи, що придбала предмет застави, лише з вартості придбаного нею предмету застави шляхом звернення стягнення на предмет застави.
Звернення стягнення на предмет застави в силу ч.7 ст.20 Закону України “Про заставу” може бути здійснене за рішенням суду, третейського суду або на підставі виконавчого напису нотаріуса. У зв’язку з відсутністю договірних відносин між заставодержателем та новим власником заставленого майна, що є визначальною умовою звернення до третейського суду чи вчинення виконавчого напису, звернення стягнення на предмет застави у нового власника здійснюється виключно на підставі рішення суду.
Вимоги ч.1 ст.81 ЦПК та ч.1 ст.74 ГПК покладають на позивачів обов’язок доказування обставин на які вони посилаються як на підставу своїх вимог.
Таким чином, для звернення стягнення на предмет застави у нового власника, на заставодержателя у відносинах “класичної” застави покладається обов’язок довести одночасне існування двох обставин:
– придбання відповідачем майна, яке є предметом застави, а не якогось іншого однорідного майна;
– перебування у власності відповідача майна, яке є предметом застави, на момент звернення стягнення на таке майно.
Вірогідність зібрати належні докази зазначених обставин та спростувати зворотні твердження попереднього та нового власника щодо предмету застави — рухомого майна, визначеного родовими ознаками — є мізерною.
Трейдери купували, купують і, судячи з усього, й надалі купуватимуть зерно, обтяжене заставами та заборонами, без будь-яких негативних наслідків для себе.
Вирішити цю проблему мало б запровадження інструменту аграрної розписки, застосування якого могло б дозволити перекласти на недобросовісних трейдерів відповідальність за порушення їх операціями із заставленим зерном гарантій кредиторів – заставодержателів.
Відповідно до ст.7 Закону України “Про аграрні розписки” аграрна розписка встановлює забезпечення виконання зобов’язань боржника за аграрною розпискою заставою його майбутнього врожаю, на день збору врожаю предметом застави стає відповідна кількість зібраної сільськогосподарської продукції, а обов’язок доведення походження зібраної сільськогосподарської продукції покладається на боржника за аграрною розпискою.
Таким чином, у кредиторів виникало обґрунтоване очікування, що абз.3 ст.7 Закону України “Про аграрні розписки” саме на боржника за аграрною розпискою покладає обов’язок доведення походження зібраної ним сільськогосподарської продукції з врожаю, вирощеного на земельних ділянках відмінних від зазначених у виданій ним аграрній розписці — а відтак визначає презумпцію поширення на зібрану боржником сільськогосподарську продукцію обтяження заставою за аграрною розпискою.
Безсумнівно, що у відносинах застави майбутнього врожаю та вираженої родовими ознаками сільськогосподарської продукції сторони мають неоднакові можливості доказування факту походження сільськогосподарської продукції з певних земельних ділянок, ідентифікованих в аграрній розписці, і зазначений факт дуже складно доказати. За таких обставин, перекладення нормою ч.3 ст.7 Закону України “Про аграрні розписки” обов’язку доведення такого факту на боржника за аграрною розпискою, що здійснює вирощування продукції, забезпечує її збирання, перевезення та зберігання, є абсолютно виправданим та не порушує принципу юридичної рівності сторін цивільних відносин.
Це не єдина презумпція у матеріальному праві, що регулює цивільні відносини — однак як і у застосуванні інших презумпцій, правова дійсність нашої держави демонструє неймовірну гнучкість їх практичного застосування.
Відповідно до ч.4 ст. 13 Закону України “Про аграрні розписки” у разі відчуження боржником за аграрною розпискою майна, що є предметом застави за аграрною розпискою, будь-якій третій особі до виконання зобов`язань за аграрною розпискою, кредитор за аграрною розпискою має право задовольнити свої вимоги до боржника за аграрною розпискою за рахунок такого чи іншого майна такої третьої особи.
Синтаксичний аналіз зазначеного речення дає підстави стверджувати, що слова “боржника за аграрною розпискою” – це родова форма терміну “боржник за аграрною розпискою”, що ст.1 Закону України “Про аграрні розписки” визначений як особа, яка видає аграрну розписку для оформлення свого зобов’язання здійснити поставку сільськогосподарської продукції або сплатити грошові кошти на визначених в аграрній розписці умовах.
Вимоги кредитора до боржника за аграрною розпискою включають в себе не лише вимоги виконати основне безумовне зобов’язання сплатити грошові кошти, що з’являється у боржника в момент видачі аграрної розписки, але й всі похідні від такого зобов’язання вимоги – в тому числі вимоги сплатити неустойку, інфляційні втрати, тощо.
Це й логічно, адже в силу ст.19 Закону України “Про заставу” до переліку вимог, які заставодержатель має право задовольнити за рахунок предмету застави включаються проценти, відшкодування збитків, завданих прострочкою виконання, неустойка, необхідні витрати на утримання заставленого майна, а також витрати на здійснення забезпеченої заставою вимоги. Відтак, відсутні підстави звужувати розуміння обсягу вимог кредитора за аграрною розпискою, що можуть бути задоволені і з використанням механізмів, визначених в Законі України “Про аграрні розписки”.
Таким чином, використання інструменту аграрних розписок дозволяло б кредитору уникнути труднощів доказування обох обставин, що унеможливлюють ефективне застосування до відносин застави визначених родовими ознаками речей загальних норм про заставу:
– факт придбання відповідачем майна, яке є предметом застави, а не якогось іншого однорідного майна встановлюється презумпцією ч.3 ст.7 Закону України “Про аграрні розписки”
– перебування у власності відповідача майна, яке є предметом застави, на момент звернення стягнення на таке майно — для задоволення забезпечених заставою вимог за аграрною розпискою не вимагається, адже ч.4 ст. 13 Закону України “Про аграрні розписки” таке задоволення здійснюється за рахунок будь-якого іншого майна нового власника предмету застави.
Це дозволило б агровиробникам залучати більше кредитних ресурсів під забезпечення майбутнім врожаєм, а відтак посилило б конкуренцію серед кредиторів та в довгостроковій перспективі призвело б до здешевлення кредитних ресурсів та збільшення періодів кредитування.
В той же час, застосування такого підходу не призвело б до несправедливого перекладення на операторів ринку зерна відповідальності за невиконання агровиробниками зобов’язань за аграрними розписками. В силу вимог ч.2 ст.9 Закону України “Про аграрні розписки” відомості про аграрну розписку в момент її посвідчення вносяться до Реєстру аграрних розписок, а відомості про предмет застави за нею – до Державного реєстру обтяжень рухомого майна. Вільний, а в частині Реєстру аграрних розписок ще й безкоштовний доступ до відомостей зазначених реєстрів дозволяє операторам ринку зерна оперативно перевіряти повноваження власників зерна на його відчуження та не допускати добросовісного придбання предмету застави.
На жаль, українське суспільство в чергове показало свою інфантильність, і швидкий результат “тут і зараз для своїх” вкотре перекреслив можливості досягнення більших успіхів у віддаленій перспективі для всього суспільства.
Рішення Господарського суду Львівської області від 10.12.2020р. по справі №914/1886/20, а також рішення Господарського суду Житомирської області від 31 травня 2021 року по справі №906/708/20, залишені без змін апеляційними судами, в котрий раз підтвердили це, практично помноживши на нуль численні роки праці із запровадження аграрних розписок та вибудови довгострокових процесів здешевлення кредитних ресурсів для агровиробників.
В цих справах суди в черговий раз відмовляють заставодержателю у позові з тих підстав, що позивач не довів належними засобами доказування факт того, що придбані відповідачем визначені родовими ознаками речі — насіння соняшника та ріпаку — є предметом застави за відповідними аграрними розписками. Суди не зупиняє, що єдиним доказом зворотнього були голословні твердження заставодавця у договорі з покупцем та виданій агровиробником довідці, а протилежне твердження доводили числені письмові докази перевезення такої сільськогосподарської продукції до складу відповідачів з територіальних громад за місцезнаходженням зазначених в аграрній розписці земельних ділянок та відсутність доказів перебування предмету застави у інших осіб.
На думку судів першої та апеляційної інстанцій, ч.3 ст.7 Закону України “Про аграрні розписки” не встановлює ніяких презумпцій, а ч.4 ст. 13 Закону України “Про аграрні розписки” не підлягає застосуванню, бо передбачає неналежний спосіб захисту, що не передбачений цивільним законодавством. Також рішення судів визначають, що здійснення кредитором моніторингу предмету застави є умовою виникнення у кредитора прав задовольняти вимоги у спосіб, передбачений ст. 13 Закону України “Про аграрні розписки”, і що задоволення вимог за аграрною розпискою з інших осіб не включає право на стягнення неустойки навіть в судовому порядку.
Більш того, суди першої та апеляційної інстанцій відмовляються визнати предметом застави сільськогосподарську продукцію, що за родовими ознаками відповідає предмету застави, привезена з району місцезнаходження ділянок вирощування предмету застави, за наявності доказів відсутності врожаю на відповідних полях та за відсутності доказів іншого місця доставки зібраної продукції. Таким обґрунтуванням суди грубо нехтують в інтересах своїх земляків-відповідачів законами логіки, адже безпідставно ухиляються від застосування при побудові своїх умовиводів принципа леза Оккама «Numquam ponenda est pluralitas sine necessitate», або ж його більш сучасної інтерпретації – “Якщо воно виглядає як качка, плаває як качка і крякає як качка, то це напевно і є качка” – і таке викривлення логіки оцінки доказів вже стає системним прецедентом.
На жаль, порушення судами законів логіки не є підставою для скасування рішень судом касаційної інстанції. Варто сподіватися, що викладене в постановах апеляційних судів правове обґрунтування рішення буде достатнім для встановлення факту неправильного застосування норм матеріального права та отримає належну оцінку Верховного Суду.
Залишення без змін виражених у справах №914/1886/20 та №906/708/20 правових позицій призведе до стрімкого падіння інтересу до використання інструмента аграрних розписок, адже все що залишається для захисту кредитора — це самостійно зібрати врожай на полі або перехопити врожай по дорозі з поля до нового власника, шанси на що просто мізерні — особливо якщо боржник продаватиме зерно прямо з поля, права на ділянки в якому становлять т.зв. “шахматку”.
Не врятує і нова редакція закону, запропонована законопроектом №2805-д, положення якого дублюють чинне звучання ч.3 ст.7 Закону України “Про аграрні розписки” і ще більше обмежують можливість захисту вимог кредиторів, виключаючи не лише чинну процедуру ч.4 ст. 13 Закону України “Про аграрні розписки” щодо задоволення вимог за рахунок покупця застави, але й позбавляючи кредиторів права задовольняти вимоги за рахунок землі у власності боржника та забороняючи кредиторам пред’являти вимоги до осіб, які несуть солідарну відповідальність із боржником (наприклад, до керівника боржника, що незаконно здійснив відчуження предмету застави, вчинивши цим злочин ст.388 КК України).
З нетерпінням очікуємо на остаточне слово у таких спорах від Верховного Суду — правова позиція якого стане визначальною для можливості широко застосування аграрних розписок та залучення у сільськогосподарське виробництво інвестицій від осіб, які не займаються аграрним бізнесом.
Продовження слідує.
Поділитись в соцмережах:
