У цьому світі мода впливає практично на все в житті людей, зокрема й на продукти харчування. І сьогодні найпопулярнішою серед гурманів є мармурова яловичина. З цієї причини худоба, здатна давати кращі різновиди такого продукту, користується неабияким попитом. М’ясо тварин абердино-ангуської породи якнайкраще відповідає суворим вимогам поціновувачів.
Абердино-ангуська порода ВРХ була створена в Шотландії шляхом відбору та покращення місцевого комолого поголів’я, що здавна розводилось у графствах Абердин та Ангус. Сучасні абердино-ангуси походять від двох типів шотландських корів. Тварини першого типу мали яскраво виражене м’ясне спрямування, вони були міцними та скоростиглими. Худоба другого типу відрізнялася чималими розмірами, але мала молочний напрямок продуктивності.
Цілеспрямована робота з цими тваринами, розпочата у другій половині XVIII сторіччя, завершилась створенням нової породи, що мала унікальні м’ясні показники. У 1835 році вона отримала офіційне визнання фахівців-тваринників і була зареєстрована.
Менш ніж через сорок років на абердино-ангусів звернули увагу американські фермери. Тварини, вивезені до США, дуже швидко набули там популярності, і вже через 10 років після їх появи в країні створена Американська асоціація заводчиків абердино-ангуської худоби, а трохи пізніше тут заснували власну племінну книгу. Саме виготовлене в цій країні м’ясо абердино-ангусів вважається зараз еталоном яловичини для приготування стейків.
Нині абердино-ангусів розводять у багатьох країнах, зокрема й у багатьох європейських, Канаді, Аргентині, Австралії, Новій Зеландії. І популярність їх лише зростає. Цьому сприяє не лише висока якість продукції, а й ряд характеристик породи, завдяки яким утримання цих тварин є досить простим і дуже вигідним.
Ангуси здатні цілорічно перебувати на випасі чи вигулі. Виведені у досить прохолодному кліматі Шотландії, вони чудово переносять зими в Україні, Білорусі, Казахстані. Так само добре вони почуваються і в гірських районах європейських країн.
Зазвичай для утримання цієї худоби споруджують сараї чи навіси, призначені для захисту швидше від вітру та опадів, ніж від холоду, оскільки до зими тварини цієї породи вкриваються густою шерстю. Абердино-ангуси протягом усієї безсніжної пори року здатні задовольнятися природним пасовищним кормом. Лише коли випадає сніг, вони не можуть добути з-під нього корм, і тоді їх додатково підгодовують сіном, соломою.
Добре акліматизуються абердино-ангуси і в спекотнішому кліматі, де їх цілий рік утримують на пасовищі без жодних укриттів. На думку знавців продукції таке вільне чи напіввільне утримання є максимально оптимальним, бо м’ясо за таких умов виходить смачнішим.
Абердино-ангуси від природи мають достатньо високий імунітет. Телята народжуються доволі дрібними (22–28 кг), що сприяє легким отеленням. Корови цієї породи мають середню плодючість (на 100 корів за рік отримують від 100 до 105 телят) і добре розвинений материнський інстинкт. Телят утримують разом з матерями, на підсосі, приблизно до 8-місячного віку. Все це сприяє винятково високому рівню виживання молодняка, простоті догляду за ним і за коровами.
Абердино-ангуська худоба є скороспілою, вона швидко набирає живу масу. Кілограмові середньодобові прирости є цілком звичайними для представників цієї породи. Бички досягають ваги 500 кг уже в 14–16 місяців. Телички того ж віку зазвичай вже здатні до розмноження.
Дорослі корови важать 500–700 кг, бики – від 750 кг до 1 т. Висота в загривку дорослих биків становить 125–130 см, корів – 120–125 см. До того ж кістяк у цих тварин тонкий і легкий, що відчутно збільшує забійний вихід туші (близько 60%).
Представникам абердино-ангуської породи властива міцна конституція, хоча зустрічаються також тварини з міцною-рихлою чи міцною-грубою. Тіло значною мірою обмускулено, особливо у биків. Голова невелика, порівняно коротка, профіль злегка опуклий, очі маленькі, лоб середньої ширини, потилиця вузька, рогів немає. Шия коротка, дуже мускулиста, загривок високий, роздвоєний, мускулистий. Спина, поперек та крижі довгі, м’язисті, широкі. Груди широкі та дуже глибокі. Ноги відносно короткі, м’язисті, з міцним копитним рогом чорного кольору. Стегнова і плечова частина наповнені, з м’язами, що добре проглядаються.
Головна перевага цієї худоби – це, звичайно, здатність утворювати мармурове м’ясо. На відміну від більшості порід великої рогатої худоби, абердино-ангуси під час відгодівлі відкладають жир у товщі м’язів. Причому товщину жирового прошарку можна регулювати за допомогою зміни режиму годування. Цей жир надає м’ясу особливу соковитість і ніжність, що забезпечує йому надзвичайно високий попит.
До речі, отримати продукт з «мармуровим» эфектом можна і в разі відгодовування інших порід, якщо використати особливий режим годування. Проте саме абердино-ангуси генетично схильні до такого типу відкладення жиру, тому високоякісна сировина для стейків отримується від них з найменшими фінансовими і трудовими витратами.
Хоча в заголовку цієї статті абердино-ангусів названо «чорною перлиною», насправді це не зовсім так. Перлина світової селекції – так, безперечно. Проте не лише чорна, але й… червона. У світі дійсно розводять переважно абердино-ангусів чорної масті, що є домінантною в природі. Та існують також і червоні ангуси.
Ці тварини відрізняються від чорних ангусів не тільки кольором вовни. Рецесивне забарвлення у них супроводжується низкою інших відмінностей. Так, червоні абердин-ангуси краще переносять низькі температури. Але головне – забезпечують ще ніжніше м’ясо, ніж чорні тварини. У США навіть створені окремі асоціації з розведення того чи іншого типу цих тварин. Хоча, безумовно, вони лишаються однією породою.
Абердино-ангуси мають і свої вади, про які не слід забувати тим, хто збирається вирощувати цих тварин. Зокрема, корови схильні до ожиріння, особливо в умовах недостатнього моціону. Це призводить до зниження їхньої плодючості, а також до захворювань кінцівок: суглоби можуть не витримувати надто великої ваги тіла.
До того ж, в разі утримання тварин на вільному вигулі, вони можуть дичавіти. Це спричинює проблеми, наприклад, якщо корову треба зважити. Особливо значні труднощі виникають за необхідності проведення штучного осіменіння корів.
Є ще одна складність, з якою доводиться мати справу тим, хто хоче завести стадо абердино-ангусів у країнах пострадянського простору. Це досить високі ціни на племінну худобу, яка завозиться з-за кордону. Та й якість таких телиць часом буває сумнівною. Тому набагато простіше отримати товарних тварин-напівкровок шляхом запліднення малопродуктивних корів молочних порід спермою ангуських биків.
Абердино-ангуси добре передають потомству свої кращі якості, тому помісі першого покоління вже цілком придатні для відгодівлі, зокрема й на мармурове м’ясо. Якщо ж поглинальне схрещування продовжувати шляхом запліднення помісних телиць спермою чистокровних абердино-ангусів, то ознаки м’ясної породи будуть проявлятися все краще, і вже в четвертому поколінні можна отримати повноцінне стадо потрібної породи.
Звичайно, на всіх етапах такої селекційної роботи необхідно відбраковувати потомство, що не відповідає стандартам породи. Цей шлях створення стада є доволі тривалим, він вимагає певного рівня кваліфікації від тваринника, та водночас від дає можливість перейти до вирощування й розведення спеціалізованої м’ясної худоби, уникнувши значних фінансових вкладень на заміну поголів’я.
І декілька слів про абердино-ангусів в Україні. У нас ця порода також набуває все більшої популярності. Вже створено кілька стад таких тварин, як чорної, так і червоної масті. Вирощують їх у Київській області та на західних територіях країни.
Популяризація споживання мармурового м’яса в рамках програми АПК України розпочалась у 2014 році, коли два тваринницьких господарства ТОВ «Тібон» (у Київській і Черкаській областях) завезли поголів’я абердино-ангуської породи для подальшого розведення.
Оскільки в багатьох регіонах України немає достатньо великих площ для випасу худоби, абердино-ангусів часто тримають у просторих обгороджених загонах. Звичайно, що в такому разі тварини не мають можливості постійно пастися, і їх доводиться годувати так, як і будь-яку іншу худобу, організовувати регулярне прибирання загонів тощо. Все це підвищує витрати на утримання поголів’я, проте і в такому разі абердино-ангуси не втрачають своєї рентабельності.
Один з найбільш престижевих супермаркетів Києва кілька місяців тому запросив представників господарств – власників абердино-ангуських стад на незвичайний захід. Із м’яса вирощених у них тварин, а також з кращого м’яса, привезеного зі США, були приготовані стейки. Українським виробникам запропонували їх продегустувати.
Так вони отримали змогу порівняти свою продукцію з еталонною і зробити коригування в раціоні та умовах утримання для своїх тварин, що дозволить досягти найвищої якості в одержуваної м’ясної продукції. З одним із вітчизняних виробників, м’ясо якого виявилося найкращим, супермаркет уже почав працювати.
Отже, популярна в усьому світі худоба цілком може стати джерелом прибутку і для вітчизняних фермерів. З порівняно невисокими витратами і простим доглядом ці тварини здатні забезпечити своїм власникам як делікатесний продукт, так і суттєві фінансові доходи.
Поділитись в соцмережах:
