Уперше паразитичного кліща вароа (Varroa jacobsoni) виявили в середині ХХ сторіччя на диких східних бджолах (Аpis cerana) острова Ява. У 1958 році він вже з’явився на пасіках медоносних бджіл у Китаї. А в 1964 році мігрував з Китаю до Примор’я. В Європі він поширився з початку 1970-х років, у 1980 році дістався Америки.
Під час такого поступового захоплення територій кліщ пристосовувався до нових умов життя та до нового господаря – європейської медоносної бджоли (Аpis mellifеra). Як наслідок, Varroa jacobsoni набув деяких морфологічних відмінностей, і з його первісної форми розвинувся новий вид – Varroa destructor.
Спершу новостворений шкідник становив смертельну небезпеку для домашніх бджіл. Аби хоч якось запобігти його поширенню, пасічники вдавалися до спалювання уражених бджолосімей разом із вуликами та усім їхнім вмістом. Часто господарям доводилося знищувати цілі пасіки.
Окрім радикальних заходів, проводився пошук і менш руйнівних способів, націлених на лікування хворих сімей. Спочатку лікували навмання, із застосуванням різноманітних засобів. Згодом, після численних спроб знайти ефективне лікування, вченим все ж таки вдалося створити декілька препаратів, використання яких перетворило кліща зі смертельної загрози для всього бджільництва на рутинну та вирішувану проблему.
Та якими б ефективними не були ветеринарні препарати, знищити кліща раз і назавжди не вдається й донині. Популяцію шкідник не нарощує, але частково адаптується до використовуваних проти нього препаратів і підвищує свою стійкість до їхньої дії. Деякі бджолярі-практики та вчені-біологи продовжують шукати нові, немедикаментозні шляхи повної ліквідації цього паразита.
Одним з найперспективніших напрямків є робота по створенню породи бджіл, здатної самостійно, без втручання людини боротися з кліщами у вулику. На рубежі ХХ та ХХІ сторіччя швейцарські й німецькі вчені-бджолярі вивели на основі породи карніка лінію вароатолеранц. Ці бджоли не повністю відповідають поставленій меті. Бджолосім’я вароатолеранц ще не здатна знищити всіх кліщів у своєму житлі, але спроможна підтримувати їхню чисельність на мінімальному рівні.
Вароатолеранц значно менше потерпає від паразитування шкідників і навіть може кілька сезонів обходитись без профілактичних акарицидних обробок спеціальними препаратами. Більш детальну інформацію про цю лінію можна отримати тут.
Виведенням другої лінії стійких до вароатозу бджіл уже близько 20 років займаються американські пасічники-селекціонери під керівництвом вченого Томаса О’ши-Уеллера на пасіках штатів Каліфорнія, Північна Дакота та Міссісіпі. Автори дали їй назву Pol-line.
Передумовою створення лінії стала здатність окремих бджіл-годувальниць відрізняти заражених вароатозом бджолиних личинок від здорових і викидати їх із вулика разом з кліщами. Вчені назвали таку поведінку комах вароатозчутливою гігієною.
Мета їх роботи полягає в тому, щоб за допомогою селекції закріпити таку корисну поведінку робочих бджіл на генетичному рівні і тим самим створити породу, здатну самостійно очищати сім’ї від паразита. Кінцевої мети поки що не досягнуто, проте автори високо оцінюють свої шанси на успіх.
Інша група американських вчених працює над створенням мікробіологічного препарату від вароатозу. Основною метою дослідників є використання для протистояння кліщу генетично змінених симбіотичних бактерій, що населяють кишківник медоносних бджіл.
Генетична модифікація деяких бджолиних симбіотичних мікроорганізмів дає можливість знищувати кліщів вароа зсередини завдяки РНК-інтерференції (пригніченню роботи певних генів малими молекулами РНК на стадії синтезу білків з амінокислот).
Генетично модифікована симбіотична бактерія (безпечна для бджоли) продукує та постійно постачає в гемолімфу бджоли РНК потрібного типу, чим захищає комаху від кліща. Ефективність методу згідно з проведеними лабораторними дослідами становить близько 70%.
Робота знаходиться на етапі експериментального застосування в окремих бджолосім’ях. Наразі у вчених є перестороги щодо широкого використання цього методу, оскільки вони не знають, як поведеться генномодифікована бактерія через кілька сотень поколінь, і які мутації можуть статися.
Якісно інший підхід запропоновано науковцями на підставі досліджень, що їх здійснив зоолог, доктор Макс Байєр (1903–1979 роки.). Їхній метод базується на можливості симбіозу між різними видами членистоногих.
Помічено, що книжковий псевдоскорпіон (Chelifer cancroides), який перебуває у вулику, успішно полює на личинок воскової молі та інших дрібних членистоногих, зокрема й на дорослих кліщів вароа.
Попри свої незначні розміри (довжина особини складає близько 3–4 мм), книжкові скорпіони є доволі ненажерливими. За добу один скорпіон знищує до 9 кліщів. Тобто, якщо дати псевдоскорпіонам можливість розмножатися у вулику, то кілька десятків їхніх представників цілком здатні захистити сім’ю від вароатозу та воскової молі.
Макс Байєр присвятив псевдоскорпіону понад 100 наукових праць. У своїй доповіді «Псевдоскорпіон, бажаний гість бджолиних сімей», він припускає, що симбіоз між псевдоскорпіонами та бджолиною сім’єю формувався впродовж усієї еволюції обох видів.
Псевдоскорпіони не лише не бояться бджіл, але й почуваються поряд із ними надзвичайно комфортно та часто ловлять кліщів прямо на їхньому тілі. Для бджіл ці арахніди також є цілком безпечними, і вони їх теж не уникають. Є припущення, що книжкові скорпіони спілкуються із бджолами за допомогою поз тіла, жестів та феромонів. Помічено, що бджолам подобається залишатися поблизу феромонових міток книжкових скорпіонів.
Нині, через інтенсивне застосування хімічних засобів захисту та активний перехід пасік на ППС-вулики, книжковий скорпіон у багатьох європейських країнах знаходиться на межі зникнення (у Німеччині його майже не лишилось).
Під час проведення сучасних експериментів вдалося встановити, що псевдоскорпіон найчастіше оселяється у вуликах з дерева або очерету, але не може прижитись у вуликах з пінополістиролу.
З причини тривалого циклу розмноження й розвитку популяція книжового псевдоскорпіона у вулику зростає досить повільно. Встановлення у вулику природних збалансованих стосунків «хижак-жертва» між скорпіонами й різними шкідниками триває не менше ніж один рік. Якщо протягом цього періоду бджоляр активно застосовує акарицидні препарати (щавлеву кислоту, «Біпін», «Тімол», різноманітні акарицидні смужки тощо), то популяція книжкового скорпіона гине.
Мінімальне застосування препаратів, використання дерев’яних чи солом’яних вуликів та утримання вароа-стійких ліній – усе це комплексно допоможе контролювати таке поширене захворювання, як вароатоз бджіл.
Біологічні методи боротьби поки що не спроможні повністю замінити використання традиційних ветеринарних препаратів, але мають дуже хороші перспективи у цьому. Для великих промислових бджільницьких господарств вони розглядаються як гідна альтернатива, здатна невдовзі витіснити хімічні засоби. А на невеликих присадибних пасіках, власники яких прагнуть отримувати екологічно чистий продукт, цілком можливо, що найближчим часом вони вже використовуватимуться і будуть вельми корисні.
Вдалого вам бджільництва!
Віталій Чугуєвець
Поділитись в соцмережах:
