Коні-ваговози

Коні-ваговози завжди високо цінувались серед сільського населення за силу, витривалість та спокійну вдачу. Пара гарних коней, добре навчених, коштувала досить дорого, і не кожен селянин міг собі дозволити тримати їх у своєму господарстві. Проте спочатку ваговози були виведені не для землеробства. У сільському господарстві тоді працювали воли, як сильніші, спокійніші та врівноваженіші тяглові тварини.

Ваговозні породи, ймовірно, є нащадками великих коней, які супроводжували в давнину військові походи. Зображення чималих за розміром коней можна побачити на вазах Стародавньої Ассирії. Письмові згадки про масивних коней важкого типу на території Європи зустрічаються з часів Стародавнього Риму. Гай Юлій Цезар у своїх «Записках про Галльську війну» характеризував цих тварин як «грубих, міцних і невтомних» та наполягав на їх широкому використанні у своїй кавалерії.

Потреба у великих конях була зумовлена насамперед військовою, а не сільськогосподарською необхідністю. Для ведення бойових дій були потрібні сильні й дуже витривалі коні, здатні довго нести тяжко озброєних воїнів, закутих у металеві обладунки. Деколи загальна вага такого солдата у броні досягала 200 кг!

Від цих коней не вимагались особлива рухливість чи жвавість, оскільки кавалерія на ті часи вела бій зімкнутим строєм, з використанням списів та мечей. Поступово сформувались лицарські породи коней. Для потреб мирного життя та роботи у сільському господарстві важковозних коней почали використовувати в Європі з ХІ століття.

Серед верхових, в’ючних та підводних коней саме представники останньої категорії, яким властива значна сила, але водночас повільність та неповороткість були подобою перших важковозів на нашій території. Великі, хоч і неповороткі коні в багатьох народів були ознакою достатку та престижу їхніх господарів.

Значне збільшення розмірів (висота в пахолку – до 175 см та жива вага до 1 т!) і сили європейських запряжних коней внаслідок цілеспрямованої селекції та покращення годування активно відбувалося впродовж останніх 350 років.

Потреба у ваговозних породах виникла внаслідок бурхливого розвитку рослинництва й розорювання значних земельних площ, а також у відповідь на стрімке збільшення ролі сухопутного вантажного транспорту в капіталістичному виробництві, що невпинно зростало, та торгівлі.

Ще одним важливим фактором, який вплинув на зменшення ролі в’ючних і збільшення ролі запряжних коней, стала поява відносно рівних доріг, якими могли пересуватися вози зі значними (для того часу) вантажами. За допомогою запряжених у підводу 2–4 ваговозів можна було перевезти вантаж у десятки разів більший, ніж із залученням для цієї справи тієї ж кількості в’ючних тварин.

Одними з найдавніших порід ваговиків вважаються арденські, бретонські та булонські коні. Але ті стародавні коні істотно відрізнялися за розміром та працездатністю від сучасних порід з цими ж назвами.

Згодом у кожному регіоні з’явилися свої породи важковиків, які вирізнялися не лише значною силою тяги, витривалістю та поступливим характером, але й хорошою пристосованістю до місцевого клімату і кормової бази.

У Бельгії були виведені брабансони (в середні віки відомі як фландерські коні), у Франції – першерони, в Англії – шайри, суффольки, в Шотландії – клейдесдалі, у Німеччині – рейнські ваговози. З’явились фінські, ольденбурзькі, голландські, шведські ваговики та ін.

Перші ваговозні породи зазвичай створювались методом простої селекції наявного поголів’я шляхом відбору найкращих тварин та ретельного підбору батьківських пар, без прилиття крові інших порід. Пізніше на основі цих та інших класичних важковозних порід у різних країнах виводилися свої, місцеві ваговозні породи коней. Так, наприклад, були виведені литовський ваговоз, тінкер, владимирський ваговоз, радянський ваговоз та деякі інші.

«Золотим» періодом у розвитку ваговозних порід можна вважати ХІХ століття та перші десятиліття ХХ-го, коли в таких конях була неабияка практична потреба. Тоді істотно покращилась якість поголів’я наявних порід і виводилися нові.

Ваговозні породи збільшувалися в розмірах, і зростала сила їхньої тяги. Кількість ваговозів, задіяних у різних сферах людської діяльності, становила десятки тисяч. Значна частина важко упряжних коней вивозилась до Америки, що також збільшувало попит на це поголів’я.

У другій половині ХХ сторіччя, через швидкий розвиток механізації сільського господарства, автомобільного та залізничного транспорту, роль коней, як основного транспортного засобу та силового агрегату на польових роботах, поступово скорочувалася, і на сьогодні потреба в них майже зникла. Хоча кінна тяга все ще залишається економічно обґрунтованою під час виконання внутрішньогосподарських перевезень та роботи в невеликих фермерських чи особистих присадибних господарствах.

Коні-ваговози відрізняються від інших порід не лише зовні, а й особливостями будови та фізіології. Вагоовози – це зазвичай чималі тварини зі значною масою тіла та великими за обсягом м’язами. Оскільки сила тяги безпосередньо залежить від ваги тварини, то значна жива маса – не просто особливість екстер’єру, а необхідна рабоча характеристика.

Ваговози мають широкий тулуб. Усі кістки в них масивні, товсті та відносно короткі. Ноги товсті, короткі, з великими копитами. Великі копита роблять площу опори більшою й підвищують стійкість тварини, а це має важливе значення під час руху з великим вантажем.

Більшість з представників ваговозних порід мають грубу або грубу-міцну, рідше грубу-пухку конституцію. Ніжна або суха конституція трапляється рідко, до того ж вважається небажаною. Втім, є деякі породи (наприклад, новоолександрівський ваговоз), сухість конституції для яких цілком прийнятна.

Спина у ваговоза зазвичай довга й широка. Довгий корпус дозволяє збільшити відстань між задніми та передніми ногами. Така будова в поєднанні з порівняно короткими ногами дозволяє коню робити широкі кроки й водночас не «наздоганяти» передні задніми ногами і не травмувати їх.

Через масивність і значну вагу представники цих порід не дуже придатні до швидких алюрів впродовж тривалого часу. У разі використання такого коня на рисі чи галопі, його організму складно забезпечити великий обсяг м’язів достатньою кількістю кисню та енергії. Через це тварина відносно швидко втомлюється (якщо порівнювати з рисистими породами), масивні м’язи відразу нагріваються від інтенсивної роботи, внаслідок чого кінь сильно потіє.

Найбільш доцільний алюр для ваговоза – це крок (ступа́), швидкість якого залежить від породних особливостей та величини навантаження. Саме на цій ході ваговози можуть демонструвати рекордну силу тяги, неабияку витривалість та бути найбільш корисними в робочому сенсі.

Круп у коней-ваговиків зазвичай масивний, роздвоєний, нерідко звислий. Звислість крупу не вважається недоліком, оскільки така будова дозволяє коню цієї категорії краще відштовхуватися від землі задніми ногами й розвивати більшу силу тяги.

Лопатки навскісні, довгі, завдяки чому виникає досить великий важіль у роботі м’язів під час робочих навантажень, що дозволяє переднім ногам розвивати більше тяглове зусилля. Масивні голова та шия служать надійною противагою під час роботи, яка вимагає значного прикладання сили. Щоб полегшити рух і змістити центр тяжіння, кінь-ваговик витягає шию і опускає голову.

Ваговозів не можна використовувати як верхових коней для конкуру, різких маневрів, стрибків та взяття бар’єрів. Значна вага та сирі суглоби не дозволяють цього робити через досить великий ризик травмування зв’язок та суглобів у цих тварин.

Ваговози потребують чимало поживного корму, вони погано реагують на перебої в годуванні, а в разі тривалих недокормів швидко втрачають вагу (потреби організму в них досить значні) та робочу витривалість.

Віталій Чугуєвець