Вівчарство Китаю

Вівчарство є традиційно важливою галуззю як у світовому тваринництві, так і в тваринництві Китаю. Розведення овець – це один із способів забезпечення потреб численного населення цієї країни цінними продуктами харчування, а також отримання необхідної сировини для китайської промисловості.

Баранину використовують для приготування багатьох популярних китайських м’ясних страв (наприклад, супу лобо янжоу тан), овечі нутрощі йдуть на приготування ковбас, а з овечого мозку готують делікатеси.

Овчини після вичинки слугують матеріалом для пошиття зимового одягу, а з обрізків шкур, що лишились після розкрою, китайці шиють рукавички, взуття, гаманці, чохли для окулярів і телефонів та інші галантерейні вироби.

Дуже груба вовна використовується для виробництва повсті та валяного взуття. З вовни середньої грубості тчуть ковдри, пледи та килими. З тоншої вовняної нитки виготовляють фетрові тканини і пряжу для виробництва теплого в’язаного одягу.

Основна маса поголів’я овець у Китаї завжди була зосереджена на Тибеті, у північній, північно-західній та північно-східній частинах території країни. Це пов’язано з тим, що саме в цих районах знаходяться природні пасовища достатньої площі. Але останнім часом вівчарством почали займатись і в деяких південних провінціях, віддалених від традиційних вівчарських регіонів.

Завдяки державним програмам підтримки чисельність овечого поголів’я в Китаї постійно зростає. Так, у 1983 році овечі стада налічували близько 107 мільйонів голів, у 1990 році – 174 мільйони, а в наш час, за різними даними, їх кількість становить від 146 до 174 мільйонів голів.

Китай посідає перше місце у світі за чисельністю поголів’я овець у країні. Ця галузь щорічно забезпечує близько 650 тисяч тонн баранини, 220 тисяч тонн сирої немитої вовни (або 135 тисяч тонн митої), смушки та курдючний жир.

У Китаї розводять 18 вітчизняних порід овець, серед яких виділяють три основних типи: тибетський, казахський та монгольський.

Усім аборигенним породам властиві значна витривалість і невибагливість, але їхньою вадою є порівняно низька якість вовни. З цієї причини у ХХ столітті на базі китайських аборигенних порід та завезених європейських тонкорунних овець було виведено три спеціалізовані китайські тонкорунні породи, за якістю та кількістю вовни наближені до європейських.

Окрім того, в країні розводять і кілька іноземних порід (китайці називають їх екзотичними), а також помісні від них, але чисельність такого поголів’я є порівняно незначною.

Близько половини поголів’я, що розводиться, належить до монгольського типу, 30–35% – до тибетського, решта 15–20% – до казахського.

Породи монгольського типу добре пристосовані до природних умов північного, північно-західного та північно-східного Китаю. У цих традиційно скотарських регіонах (район Внутрішня Монголія, Нінся-Хуейський автономний район, північно-східні райони Цзилінь, Хейлунцзян, провінції Цинхай, Ляонін, Ганьсу, північна провінція Хебей та інші) їх і розводять.

Вівці тибетського типу адаптовані до життя у горах і добре переносять гіпоксичні умови високогір’я. Їх розводять на Тибеті (на всьому Цинхай-Тибетському плато, в Ганьнань-Тибетському автономному окрузі) на висоті 3000–5000 метрів над рівнем моря.

Овець казахського типу розводять у напівпустелях та передгір’ях (Джунгарія, західна частина Сіньцзяну, райони Ганьсу, Сичуань, Юньнань, Цинхай), умови в яких є найбільш придатними для цих тварин. 

Сформовані в середовищі різких контрастів щодо доступності корму, вівці кахахського типу фізіологічно схильні до швидкого набору ваги та накопичення жиру у сприятливу пору року, щоб в умовах мізерної коли кормової бази мати можливість використовувати накопичений у своєму організмі запас поживних речовин та енергії для повноцінної життєдіяльності (виношування чи годування ягнят, зростання, розвитку, відновлення сил, переходів з одного пасовища на інше тощо).

Різні породи овець накопичують необхідний запас поживних речовин у своєму організмі по-різному. Породи монгольського типу належать до курдючних, вони накопичують жир у хвості, казахські – переважно в огузку, тибетські – під шкірою та в порожнинах тіла, навколо внутрішніх органів.

Майже всі аборигенні китайські породи мають грубу вовну.

Породи монгольського типу походять від однієї загальної великої одноманітної популяції, що здавна населяла території біля Північного Китаю та Монголії. Ці вівці сформувались внаслідок дуже тривалої селекції та під впливом природного відбору, спрямованих насамперед на високу пристосованість поголів’я до місцевих суворих природних умов та кормової бази. Продуктивність була вторинним фактором під час відбору, тому високий настриг вовни чи її гарна якість не властиві представникам порід монгольского типу. 

Натомість монгольські вівці здатні цілий рік перебувати на пасовищі і самостійно знаходити собі корм, через що собівартість одержуваної від них продукції є дуже низькою. Від цих тварин отримують м’ясо, курдючний жир, шкури, грубу вовну, придатну для виробництва повсті, килимів, валяного взуття. Головна цільова продукція овець монгольського типу – це м’ясо та курдючний жир.

Порода уджумчин, що належить до монгольського типу, має чималі розміри тіла. Дорослі барани важать близько 75–80 кг, вівцематки – до 55 кг. Висота загривку в баранів – від 70 до 75 см, у вівцематок – від 65 до 67 см. Статевий диморфізм виражений досить добре. Більшості представників породи властива міцна конституція.

Голова у тварин уджумчин легка, пропорційна, з вигнутим профілем. І барани, і вівцематки комолі. Вуха стоячі, рухливі, вузькі, середні завдовжки. Очі невеликі, темні, мигдалеподібні. Лоб вузький, опуклий. Лицьова частина покрита короткою, остьовою вовною. Рунна вовна починається від лобової частини, рівня очей та лінії нижньої щелепи.

Шия коротка, м’язиста, високо поставлена. Підгруддя у баранів масивне, груди широкі та глибокі. Загривок низький, роздвоєний. Спина довга, широка. Лінія спини рівна. Поперек короткий, широкий. Крижі прямі, м’язисті. Живіт об’ємний, підтягнутий.

Ноги рівні, правильно поставлені. Копыта вузькі, з міцним копитним рогом, що дозволяє отарі долати у степу значні відстані. Шкіра тонка, еластична, складок не утворює. Типова масть – біла, с чорною головою та чорними мітками на кінцівках і животі.

Хвіст довгий, зі значними жировими відкладеннями. У добре вгодованого барана розмір курдюка може досягати до 28 см завдовжки та 36 см в ширину. А у вівці – довжиною до 22 см і шириною до 28 см. Середня вага курдюка після забою тварини становить близько 2 кг. Забійний вихід туш вгодованих дорослих тварин досягає 51%.

Вовна в овець уджумчин груба, річний настриг від одного барана складає 1,9 кг, від дорослої вівцематки – 1,4 кг. Вихід митої шерсті – до 53%. Вовна неоднорідна, містить значну частину остьового, перехідного та мертвого волосся. Вміст пухових волокон не перевищує 12%. Середня тонина (діаметр волокна) – від 34 до 38 мкм.

Порода середньостигла як у репродуктивному, так і в господарському сенсі. Ярок можна запліднювати в 9-ти – 10-ти місячному віці або трішки раніше. Розмноження в уджумчинів сезонне. Окот відбувається у весняні місяці, коли погодні умови для цього є найсприятливішими. Зазвичай народжується одне ягня, але бувають і двійні. Від 100 маток щорічно одержують 100 ягнят. 

Матки мають значну молочність і неабиякий батьківський інстинкт, завдяки чому майже всі ягнята виживають та швидко розвиваються. Новонароджених утримують на підсосі з перших днів і до відлучення в 4–5 місяців. За теплий період року молодняк набирає до 80–85% маси дорослої тварини та встигає підготуватись до зимового сезону. Молодняк дуже життєздатний, невибагливий і добре пристосований до цілорічного пасовищного утримання.

Забійних кондицій молодняк досягає в 12–14 місяців.

Порода хань також належить до монгольского типу. Вона сформувалась шляхом тривалого штучного та природного відбору в умовах відносно вологого клімату, на пасовищах з багатшою рослинністю (райони провінцій Шаньдун, Хенань, Аньхой, Хебей, Цзянсу).

Завдяки хорошій кормовій базі ця порода має більшу продуктивність та кращу плодючість, ніж попередня. Всередині породи розрізняють два породні типи: великохвостий та малохвостий. Обидва її типи значно відрізняються між собою зовні. Вони більше схожі на різні породи, але сучасний генетичний аналіз це спростовує. Основна різниця між представниками цих двох типів полягає в розмірі максимально можливого курдюка, але є й інші помітні морфологічні та господарські відмінності.

Великохвостий хань створений у провінціях Східний Хенань та Західний Шаньдун, що й пояснює його більшу поширеність саме в цих регіонах. Представники породи мають середні розміри і є тваринами з міцною чи міцною-сухою конституцією. Зазвичай жива вага дорослих баранів не перевищує 60 кг, а вівцематок – 45 кг. Висота баранів у загривку становить 73–75 см, у вівцематок цей показник знаходиться в межах від 64 до 66 см.

Тіло у великохвостого ханя компактне, кістяк легкий, міцний. Статевий диморфізм добре помітний, він проявляється у відмінності розмірів тварин різної статі та їхньої поведінки – барани активніші за овець.

Тіло у представників цієї породи має клиноподібну форму, воно поступово розширюється від передньої частини до задньої. Голова середнього розміру, з великою лицьовою частиною, суха, з вигнутим профілем. Вона вкрита короткою покривною шерстю. Рунна вовна починає рости від потилиці та кута нижньої щелепи. Очі великі, темні, із щільно прилеглими повіками. Лоб вузький, опуклий. Рогів немає ні в баранів, ні в овцематок. Вуха великі, звислі, рухливі, вкриті короткою вовною.

Шия довга, тонка, мускулиста, низько поставлена. Груди помірно широкі, неглибокі. Загривок низький, тупий, не роздвоєний. Спина коротка, вузька. Лінія спини має ухил від задньої частини тіла до передньої за рахунок того, що крижі знаходяться значно вище, ніж рівень загривку. Лінія спини може мати прогин на межі грудного та поперекового відділів. Поперек широкий, короткий. Крижі високі, округлі, м’язисті, добре наповнені. Живіт об’ємний.

Кінцівки середньої довжини, рівні, міцні, правильно поставлені. Копита вузькі. Копитний ріг світлий, середньої міцності. Хвіст дуже довгий, часто досягає поверхні ґрунту, з тонким, закрученим догори кінцем. Вгодовані тварини мають на хвості значні жирові відкладення, що утворюють курдюк.

Курдючний жир є головною цільовою продукцією цього породного типу. Розміри курдюка баранів становлять 70 см завдовжки і близько 30 см завширшки, а його вага іноді досягає 25 кг. Розміри курдюків у вівцематок менші, їх довжина не перевищує 50 см, а ширина коливається в межах від 23 до 25 см, вага курдюка становить 15–18 кг.

Чималий розмір курдюків заважає дорослим тваринам пересуватись місцевістю зі складним рельєфом, тому їх рекомендується випасати лише на рівнинах з гарною якістю травостою.

Шкіра у великохвостих ханів тонка, еластична, у нижній частині хвоста утворює дві складки. Рунна вовна коротка, вкриває усе тіло, окрім голови, ніг та нижньої частини живота. Масть біла, хоча трапляються деякі особини з відтінками забарвлення від сірого до світло-бежевого кольору.

Молодняк придатний до розмноження у 8–9-місячному віці за умови, що жива маса ярки сягає не менше 40 кг. Розмноження сезонне, більшість маток котяться в перші весняні місяці. Плодючість отари становить від 160 до 165 ягнят на 100 дорослих вівцематок. Окіт проходить здебільшого вночі, матки котяться самі, без сторонньої допомоги з боку людини. В умовах пасовищного утримання та повноцінного живлення у маток цієї породи післяпологові ускладнення (затримка посліду, післяпологовий парез тощо) трапляються вкрай рідко.

Ягнята народжуються надзвичайно життєздатними і вже за кілька годин можуть без відставання йти за отарою. Вівцематки мають сильно розвинений батьківський інстинкт і високу молочність, завдяки чому більше 90% новонародженого молодняку виживає. Ягнята швидко ростуть і розвиваються. Вже у віці одного року молодих баранів можна забивати. Забійний вихід молодняку складає 49–50%, дорослих овець – до 51,3%.

Вовнова продуктивність у великохвостих ханів невисока. Настриг сирої вовни від баранів складає до 1,2 кг, у вівцематок – від 0,6 до 0,8 кг за рік. Вихід митої вовни – близько 60%. Стрижуть цих тварин раз на рік. Вовна неоднорідна (близько половини руна складають пухові волокна), але для цієї породи вона не є головним цільовим продуктом.

Малохвостий хань поширений у тих же провінціях, що й великохвостий – у Західному Шаньдуні та Східному Хенані. Тварини цього породного типу мають невеликі розміри, жива маса баранів – близько 55–58 кг, вівцематок – від 35 до 38 кг. Висота баранів у загривку становить 73–75,6 см, у вівцематок вона дещо менша, від 65 до 69,1 см.

Статевий диморфізм виражений яскраво, самці масивніші та активніші за самок. Більшість поголів’я мають міцну конституцію. Тіло пропорційне, гармонійно складене. Кістяк міцний та легкий.

Голова у малохвостих ханів середня за розміром, пропорційна, із вигнутим профілем. Лоб широкий, опуклий. Очі великі, округлі. Вуха короткі, стоячі, рухливі. У представників обох статей є роги. У баранів вони масивні, товсті, спіралеподібні. У вівцематок – тонкі, короткі, дугоподібні, спрямовані назад і вбік.

Шия коротка, високо поставлена, товста, мускулиста, у баранів масивна, плавно переходить у масивний загривок. Загривок високий, роздвоєний. Спина широка, коротка. Поперек короткий, широкий. Крижі високі, м’язисті, звислі, округлі. Лінія спини має невеликий прогин за рахунок високого загривку та високих крижів. Груди широкі, глибокі, з розвиненим підгруддям. Живіт підтягнутий.

Кінцівки широко поставлені, рівні, міцні, мускулисті, довгі. Копита широкі. Копитний ріг світлий, щільний. Шкіра еластична, тонка, складок не утворює. Вовна біла, коротка. Рунна вовна покриває все тіло, крім ніг, нижньої частини живота та лицьової частини голови.

Хвіст невеликий, короткий, широкий, має значні жирові відкладення. Довжина курдюка в самців – близько 20–23 см, а його ширина становить 15–20 см; у вівцематок ці параметри менші – до 19 см завдовжки та 14–18 см в ширину.

Курдюк не заважає переміщенню тварини, тому отару можна випасати як на рівнинах, так і в гористій місцевості. Отара здатна долати значні відстані під час перегону на нові, свіжі пасовища.

Молодняк здатен до розмноження вже через 5–6 місяців після народження, але так рано запліднювати молодих ярок не бажано. Кращий вік для першого парування – 8–10 місяців. Цей породний тип хань має дуже високу плодючість. На 100 дорослих вівцематок одержують від 229 до 270 ягнят на рік.

Згідно із зоотехнічною статистикою, вівцематки, що приносять по одному ягняті за окіт, становлять у стаді не більше 11,1%; кількість вівцематок, які регулярно приносять двійні, складає близько 56,4% стада; трійнями котяться близько 25,3%; кількість вівцематок, що приносять чотирьох ягнят за окіт, становить 6,5%; п’ять ягнят за окіт народжуються у 0,7% вівцематок.

Вівцематкам породи малохвостий хань властивий добре розвинений батьківський інстинкт і висока молочність. Завдяки цим якостям більшість новонароджених виживають. Молодняк швидко росте та розвивається. До однорічного віку баранчиків, що не залучатимуться до відтворення стада, можна відправляти на забій. Забійний вихід туш дорослих вгодованих тварин становить від 48 до 51%.

Настриг сирої немитої вовни від барана складає 1,8–2 кг за рік, у вівцематки він становить від 1,1 до 1,3 кг. Стрижуть їх навесні, раз на рік.

Малохвостий хань є однією з найчисельніших овечих порід у Китаї.

Порода тонг також належить до групи порід монгольського типу. Створено її шляхом тривалої селекції первісного поголів’я за умов цілорічного пасовищного утримання на рівнинних пасовищах Нінся-Хуейського автономного району та північної провінції Шеньсі. Селекція тварин здійснювалась у посушливому та помірному кліматі, тому вони добре до нього пристосовані.

Представники породи тонг – це невибагливі тварини міцної конституції, невеликі за розміром, з добре вираженим статевим диморфізмом. Жива маса дорослих баранів становить близько 40 кг, вівцематок – до 37 кг. Висота баранів у пахолку досягає від 60 до 64 см, овець – від 55 до 58,6 см.

Кістяк легкий та міцний. Голова пропорційна, легка, з опуклим профілем. Лоб широкий, опуклий. Очі овальні, середнього розміру. Вуха стоячі та рухливі, короткі. Рогів ні барани, ні вівцематки не мають. Голова у тонгів вкрита короткою покривною вовною. Рунна вовна починається від потилиці.

Шия високо поставлена, середня завдовжки, м’язиста, товста. У баранів вона масивніша, ніж у вівцематок. Загривок високий, роздвоєний, у баранів мускулистий. Груди помірно широкі, неглибокі. Живіт об’ємний. Спина довга, широка. Лінія спини має невеликий прогин на межі грудного та поперекового відділів за рахунок високого загривку та об’ємних крижів. Поперек широкий, середньої довжини. Крижі високі, округлі, наповнені.

Хвіст високо посаджений, зі значними жировими відкладеннями, середній завдовжки. Кінець хвоста сягає до скакальних суглобів. Ноги довгі, рівні, правильно поставлені. Копита вузькі, копитний ріг світлий, середньої щільності. Шкіра тонка, еластична, складок не утворює.

Типова масть – біла, але можливі різні відтінки чи плями темнішого кольору (чорного, коричневого) з чітко окресленими межами. Зазвичай плями розташовані на кінцівках, нижній частині живота, вухах, голові. Значна площа плям вважається вадою.

Рунна вовна вкриває всё тіло, крім голови, ніг, паху. Вовна неоднорідна, груба (31–34 мкм), середньої довжини (12–15 см).

Настриг немитої вовни від дорослого барана становить 1,2–1,4 кг за рік; у вівцематки – від 1 до 1,2 кг за рік. Вихід митої вовни – приблизно 70% він настригу. Від молодняку одержують пояркову, тонку вовну.

Порода є достатньо скоростиглою, у 8–9 місяців ярок залучають до відтворення стада, а однорічний молодняк вже повністю готовий до забою. Розмноження сезонне, раз на рік. Період парування припадає на кінець осені, а окіт – на початок весни. Плодючість стада середня, більшість маток приносять по одному ягнятку. Ягнята чималі, з високою життєздатністю.

Маткам властивий значно розвинений материнський інстинкт. Молочність у них середнього рівня. Вовна в новонародженого молодняку має дуже гарну кучерявість, що нагадує перлинки, тому частину ягнят у перші дні життя забивають на смушки.

Молодняк, що лишився на вирощування, швидко росте і добре нагулює вагу на підніжному кормі. М’ясна продуктивність цих тварин залежить від їхньої вгодованості, віку та статі. Забійний вихід туш баранів середньої вгодованості становить близько 47,1%, туш молодняку та вівцематок – 41,7%.

Цільова продукція породи тонг – це смушки, курдючний жир, м’ясо та вовна. Висока продуктивність не властива тваринам цієї породи, але завдяки значній невибагливості поголів’я та його цілорічному утриманню на підножному кормі, собівартість отриманої від тонгів продукції є надзвичайно низькою. 

Порода тань або таньян створювалась у північній частині провінції Ганьсу та в прилеглих до неї районах території Внутрішньої Монголії шляхом тривалої господарської селекції овець монгольського типу. Цей регіон Китаю розташований у прохолодному посушливому кліматі, і вівці тань за багато поколінь добре пристосувались до нього. Згідно із загальноприйнятою зоотехнічною класифікацією, тань належать до короткожирнохвостого типу овець. Цільова продукція цієї породи – смушки та овчини, супутня – курдючний жир, м’ясо, вовна.

Тань – це невеликі за розміром вівці міцної та міцної-сухої конституції. Жива вага дорослих баранів досягає від 45 до 55 кг, вівцематок – від 40 до 45 кг. Висота у пахолку в баранів становить від 62 до 65,6 см, у вівцематок вона знаходиться в межах від 58 до 62,2 см. Довжина тіла від плечового суглоба до сідничного горба в баранів складає 73–76 см, у вівцематок – від 69 до 72 см.

Статевий диморфізм у цих тварин виражений яскраво, самці візуально відрізняються від самок.

Тіло у представників породи тань пропорційне, гармонійно складене. Голова клиноподібна, легка, видовжена, з вигнутим профілем. Лоб вузький, опуклий. Очі середнього розміру, зі щільно прилеглими повіками. Вуха напівстоячі, рухливі, середньої довжини, тонкі. У баранів є масивні, спірально закручені роги з гострими кінцями, вівці комолі.

Шия довга, тонка, низько поставлена. Загривок невисокий, гострий. Груди помірно широкі, глибокі. Живіт округлий, підтягнутий. Спина довга, вузька, рівна. Поперек середньої ширини, короткий Крижі звислі, м’язисті, але не наповнені. Хвіст та огузок мають жирові відкладення. Хвіст короткий, його кінець ледь досягає рівня скакальних суглобів.

Ноги рівні, середньої довжини, тонкі, правильно поставлені. Копита вузькі. Копитний ріг міцний, білий, у тон основної масті. Шкіра рожева, в місцях пігментованої вовни – пігментована, тонка, еластична, складок не утворює. Типова масть – біла, але на голові часто бувають значної площі плями чорного, коричневого чи рудого кольору. Рунна вовна покриває все тіло, крім морди та кінцівок до ліктьових та скакальних суглобів.

Вовна неоднорідна, руно косичного типу, воно складається з кількох типів волосків. Частка остьових волосків у руні – близько 4,2%, перехідних – від 30 до 35,5%, доля пухових волокон становить 60–62,3%. Тонина волосків різного типу неоднакова: у ості вона складає 43–47 мкм, перехідний волосок має тонину від 33 до 35 мкм, а пуховий – від 18 до 20 мкм.

Овець тань стрижуть двічі на рік: в середині весни та на початку осені. Вовна в них довга, її довжина залежить від тривалості періоду між стрижками. У час весняної стрижки довжина косиць досягає 18–25 см, а довжина пухових волосків складає 7–8 см. На осінній стрижці вовна трохи коротша, довжина косиць досягає не більше 15 см. 

Настриг немитої вовни, отриманої з весняної стрижки, становить 1–1,4 кг від одного барана та 0,5–1,1 кг від вівці. Під час осінньої стрижки від баранів отримують 0,6–1,2 кг вовни, а від вівцематок – від 0,3 до 0,6 кг. Вовна в цієї породи середньої жирності, біла, з люстровим блиском. Вихід митої вовни складає 58–62%.

Розмноження сезонне, один раз на рік. Окіт припадає на весняні місяці. Більшість маток приносять по одному ягнятку, але в деяких із них трапляються двійні. На 100 маток одержують від 100 до 110 ягнят.

Ягнята чималі за розміром, народжуються вони вагою 3,5–4 кг. Баранчики зазвичай більші за ярочок. Новонароджений молодняк сильний та активний. Вже через годину-півтори після свого народження малюки активно смокчуть молоко матерів і можуть слідувати за отарою.

Маткам властива висока молочність. Батьківський інстинкт у них добре розвинений. Ягнят вирощують на підсосі в загальній отарі. Збереження молодняку за період вирощування сягає близько 90%. У підсосний період ягнята швидко набирають вагу та розвиваються. Згодом темпи їхнього приросту знижуються.

Хутро у ягнят дуже красиве, біле, м’яке, блискуче, з переливами. Через гарні шкурки частину ягнят забивають у тритижневому віці. У цьому віці вовна у них м’яка, пухнаста, завдовжки 8–9 см. Такі шкурки є цінною сировиною для пошиття гарних, легких і теплих хутряних виробів.

Ягнята не забиті в ранньому віці, досягають своєї фізіологічної зрілості у 9-10 місяців, і ярки з цього часу можуть бути запліднені. У 12–14-місячному віці організм ягнят припиняє своє активне зростання, і відбракований молодняк можна відправляти на забій. Забійний вихід туш тварин середньої вгодованості становить близько 40%.

На цей час племінна робота з породою здійснюється в напрямку підвищення плодючості вівцематок та забійних кондицій тварин. Загальна чисельність поголів’я овець тань у Китаї становить близько 2 млн голів.

Порода ху або ху цзіньтао належить до монгольської групи порід. Створювалась вона шляхом простої селекції впродовж дуже тривалого періоду в районі озера Тайху, де її розводять і зараз. Клімат у цій частині Китаю вологий і теплий, тому порода формувалась в умовах пасовищ з густим, пишним травостоєм та багатою кормовою базою. За таких сприятливих природних умов ключовим фактором у селекції породи стали для вівчарів продуктивні якості поголів’я (плодючість, якість смушків, скоростиглість тощо), а не здатність тварин виживати в суворому кліматі та їх невибагливість.

Представники ху цзіньтао – це гармонійно складені тварини невеликого розміру та міцної конституції. Жива маса дорослих баранів становить близько 39–40 кг, а висота в пахолку досягає в них від 65 см до 68 см, довжина тіла від плечового суглоба до сідничного бугра – вд 75 до 78 см. Середня вага вівцематок не перевищує 38 кг, висота в загривку становить від 62 до 64 см, довжина тіла – до 75,6 см.

Статевий диморфізм виражений середньо, самці виглядають масивнішими і поводяться активніше за самок.

Голова у ху цзіньтао легка, клиноподібна, з вигнутим профілем. Лоб широкий, опуклий. Очі невеликі, сірі, овальної форми, зі щільно прилеглими повіками. Вуха довгі, рухливі, поставлені горизонтально. Представники обох статей комолі.

Шия високо поставлена, конусоподібна, довга, товста, мускулиста. У баранів шия переходить у м’язистий загривок, а в нижній частині – у масивний підгрудок. Загривок широкий, роздвоєний, високий. Груди широкі та глибокі. Живіт об’ємний, трохи відвислий.

Спина широка, довга, м’язиста. Лінія спини має невеликий прогин на межі поперекового та грудного відділів. Поперек довгий, широкий. Крижі високі, наповнені, м’язисті, округлої форми.

Кінцівки широко поставлені, довгі, мускулисті, рівні. Копита широкі. Копитний ріг білий, середньої щільності. Хвіст низько посаджений, з широким коренем, короткий, своїм кінцем він не досягає скакальних суглобів. Має жирові відкладення, розташовані в області огузка та по всій довжині хвоста. Курдюк у овець ху цзіньтао невеликий (порівняно з іншими курдючними породами), його ширина становить близько 18 см, а довжина – від 11 до 15 см. У баранів об’єм курдюка більший, ніж у вівцематок чи молодняка.

Шкіра у представників породи рожева, тонка, еластична, із слабо розвиненою підшкірною клітковиною. Ці характеристики мають важливе значення при використанні овчин як сировини для шкіряного виробництва та пошиття хутряних виробів. Типова масть – біла.

Рунна вовна вкриває тільки тулуб, хвіст і кінцівки до середини гомілки та передпліччя. Голова, шия, кінцівки, нижня частина живота вкриті звичайною короткою остьовою вовною. Рунна вовна груба, неоднорідна, довжиною до 10 см. Тонина рунного волокна становить від 32 до 36 мкм.

Стрижуть цих овець двічі на рік, середній настриг немитої вовни від барана становить 1,8–2 кг (за дві стрижки), у вівцематки він суттєво нижчий, від 1 до 1,2 кг. Вихід митої вовни – до 70%.

Порода ху цзіньтао дуже скоростигла. Баранчики досягають статевої зрілості у чотиримісячному віці, ярок можна запліднювати вже після п’яти місяців але робити це  так рано не рекомендується, оскільки власний організм молодняку ще не закінчив свого розвитку. Вперше парувати ярок бажано не раніше дев’ятимісячного віку. Баранчики можуть використовуватись для відтворення стада з 7–8 місяців.

Представники породи ху цзіньтао дуже плодючі. Від 100 маток отримують до 200–208 ягнят за окіт. Розмноження цілорічне, без будь-якої сезонності. Вівцематки можуть приходити в охоту й продуктивно запліднюватись у будь-яку пору року. Нерідко трапляється, що матки встигають принести приплід двічі на рік.

Кількість вівцематок, які народжують по одному ягнятку, не перевищує 17,4%; двійні приносять близько 62% вівцематок; трійні трапляються у 17,6%, близько 3% маток народжують по четверо ягнят. Відомі випадки народження 5 і навіть 7 ягнят за один окіт, але вони є швидше винятком, а не закономірністю. Число вівцематок, які приносять за один окіт 5 і більше ягнят, складає не більше 0,1% від загальної кількості самок, що окотились.

З господарської точки зору оптимальна кількість новонароджених у посліді – це двоє або троє ягнят. Таку кількість дитинчат вівцематка здатна вигодувати самостійно, без додаткової уваги з боку вівчаря під час вирощування молодняку в підсосний період. Щоб усі ягнята повноцінно живилися, рівномірно розвивались і росли, ягнят з багатоплідних послідів можна підсаджувати до маток, що мають у приплоді лише одного малюка.

Вівцематки мають високу молочність і сильно розвинений материнський інстинкт. За дбайливого догляду виживаність молодняку становить 87–90%. Ягнята швидко ростуть і розвиваються. В однорічному віці баранчиків, не задіяних у відтворенні стада, та відбракованих з якоїсь причини ярок можна відправляти на забій. Забійний вихід залежить від віку, статі та вгодованості тварин.

Забійний вихід туш молодняка та вівцематок становить близько 41–42%, дорослих баранів – від 43 до 45,2%. М’ясо тварин ху цзіньтао ніжне, нежирне, зі значним вмістом засвоюваного білка. У Китаї з нього готують чимало традиційних страв.

Раніше ця порода вважалась універсальною. Поголів’я забезпечувало майже всі види продукції вівчарства: м’ясо, курдючний жир, овчини, смушки, молоко, вовну. Зараз, коли в Китаї з’явились інші, продуктивніші породи європейського та американського походження, що дають ті ж види продукції у більшій кількості та кращої якості, цільовою продукцією породи ху цзіньтао лишились овчини та смушки, а м’ясо, вовна і курдючний жир – побічною.

Овчини, отримані від цих овець, дуже легкі, міцні, з хорошими термоізоляційними властивостями. З них шиють хутряний одяг високої якості, який гарно виглядає, довго носиться і добре захищає від холоду.

Хутро новонароджених ягнят має гарний візерунок із завитків білої вовни, тому частину молодняку в ранньому віці забивають на смушки. Забивають зазвичай одного-двох ягнят (переважно чоловічої статі) з багатоплідних послідів у перші дні їх життя, що значно полегшує вівцематці вигодовування решти дитинчат.

Як сировина для шкіряного виробництва, овчини та смушки овець ху цзіньтао високо цінуються і добре відомі в усіх куточках Китаю. Вони є одним з основних видів продукції (разом з рисом та рибою) в тих регіонах, де розводять цю породу овець.

У наш час ху цзіньтао розводять у провінціях Цзянсу, Чжецзян та околицях Шанхаю. Ці тварини цілком пристосовані для пасовищного утримання, але в більшості випадків їх утримують у великих загонах чи на обмежених електричною огорожею ділянках і годують привізними, спеціально вирощеними кормами.

Така ситуація склалась через те, що більшість площ на території згаданих регіонів використовуються для вирощування інших видів сільськогосподарської продукції, і вільної території, придатної для створення пасовищ, не залишилося.

Порода є досить численною і користується популярністю серед вівчарів Китаю.

Тибетські вівці становлять близько третини всього поголів’я овець у Китаї. Їх розводять у регіонах Цінхай-Тибетського плато та на високогір’ї. Тибетські вівці належать до короткотонкохвостих порід згідно з зоотехнічною класифікацією. Поголів’я сформувалось в суворих умовах гір та передгір’їв. Тварини добре пристосовані до розрідженого повітря, холодної сухої погоди та значного сезонного контрасту в доступності корму.

Тибетські вівці були виведені внаслідок тривалої селекції, що враховувала як продуктивні якості вихідних тварин, так і їх невибагливість, а також специфічні адаптаційні здібності.

Тибетська порода має три породних типи – плато, ярлунг зангбо та санцзян, пристосовані до різних кліматичних умов тибетського регіону. Представники цих типів відрізняються між собою розмірами, особливостями пристосованості тварин до довкілля, а також деякими іншими характеристиками.

Породний тип тибетських овець плато розводять у гірських районах Тибету, на висоті від 4500 м над рівнем моря й вище. Ці тварини добре пристосовані до гіпоксичних умов атмосфери високогір’я, пересування в гірському рельєфі, суворого клімату зі складними погодними умовами в зимовий період та сухого, прохолодного літа.

Представникам породного типу плато властива міцна, міцна-щільна або міцна-груба конституція та пропорційно складене тіло. Статевий диморфізм досить добре виражений, самці масивніші і майже в 1,5 рази важчі за самок.

Тварини цього типу є найбільшими серед усіх тибетських овець. Жива маса дорослих баранів складає 50–51 кг, їх висота в загривку досягає близько 65–67,4 см, а довжна тіла від плечового суглоба до сідничного горба – від 74 см до 76 см. Вівцематки дещо менші за розміром, їх жива маса не перевищує 33 кг, висота в загривку досягає близько 60–63 см, довжина тіла – до 68 см.

Голова в тварин плато середнього розміру. У особин з грубою-міцною конституцією вона виглядає важчою, особливо в баранів. Вуха довгі, напіввідвислі, але рухливі, товсті, вкриті короткою густою вовною. Очі великі, округлі, зі щільно прилеглими повіками та довгими віями. Лоб широкий, опуклий.

Представники обох статей мають гвинтоподібні роги, спрямовані горизонтально у різні боки. У самців вони товстіші й важчі, у самок тонші та коротші. Голова вкрита короткою покривною вовною. Рунна починається від потилиці та кута нижньої щелепи.

Шия у тварин плато коротка, з добре розвиненими м’язами, товста, високо поставлена. Загривок високий, роздвоєний. Спина довга, широка. Лінія спини рівна. Поперек широкий та довгий. Крижі прямі, округлі, м’язисті. Груди широкі та глибокі. Живіт округлий, об’ємний. Хвіст короткий, рухливий, спрямований вниз, низько посаджений, без жирових відкладень.

Кінцівки широко поставлені, рівні, відносно товсті, з розвиненими м’язами та правильним поставом. Копита широкі. Копитний ріг світлий, дуже міцний. Шкіра товста, еластична, з добре розвиненою підшкірною клітковиною, складок не утворює.

Типова масть – біла, проте нерідко на покривній (не рунній) вовні є несиметричні плями темнішого тону (чорні або коричневі) з чітко окресленими межами. Зазвичай вони розташовуються на морді, вухах, кінцівках.

Рунна вовна вкриває все тіло тварини, крім ніг, голови та паху. Вона досить груба й довга. Її тонина становить від 32 до 33,5 мкм. Довжина волокон у штапелі складає 8,5–11,3 см. Річний настриг сирої вовни з дорослого барана становить 1,3–1,6 кг, з вівці – від 0,9 до 1,1 кг. Вихід митої вовни – близько 70%. Стрижуть цих овець раз на рік, наприкінці весни чи на початку літа, за стійкої теплої погоди.

Розмноження цього типу сезонне. Сезон парування починається восени, наприкінці пасовищного періоду. Окіт відбувається навесні. Уперше запліднювати ярок можна у віці 8–10 місяців. Плодючість стада середня, від 100 маток за рік отримують 103–108 ягнят. Молочність у вівцематок середня, батьківський інстинкт добре розвинений, завдяки чому виживаність молодняка за весь період вирощування становить 88–92%.

Ягнята швидко розвиваються та ростуть. Живої ваги дорослих тварин вони досягають у 12-місячному віці. Однорічних баранчиків, не призначених для ремонту стада, та вибракованих ярок цього ж віку можна вже відправляти на забій.

Від 4-місячного молодняку одержують ягнятину, яка дуже цінується в східних країнах. Забійний вихід туш дорослих тварин середньої вгодованості складає 47–54%, у молодняку цей показник трохи нижчий – від 45 до 46%. М’ясо тварин типу плато ніжне, жирне, надзвичайно поживне. Жир у тушах знаходиться під шкірою, між м’язовими волокнами та у порожнинах тіла.

Представників цього породного типу використовують не тільки як джерело м’яса, овчини та вовни, але і як в’ючних тварин для переміщення невеликих вантажів у гірській місцевості.

Породний тип плато добре нагулює вагу на підніжному кормі в умовах пасовищного утримання теплої пори року. У зимовий час тварини потребують підживлення сіном та концентратами, а також укриття для захисту від негоди та диких хижаків.

На цей час цей породний тип плато лишається популярним серед вівчарів високогірних районів Китаю.

Породні типи ярлунг зангбо та санцзян розводять на висоті до 4000 м над рівнем моря, у теплішому та вологішому кліматі. Це невибагливі тварини переважно міцної конституції, з легким, міцним кістяком та сильним, гармонійно складеним тілом. Обидва ці породні типи здатні цілорічно перебувати на підніжному кормі, якщо товщина снігового покриву в зимовий час дозволяє тваринам добувати цей корм з-під снігу.

Жива маса баранів ярлунг замбо становить близько 40 кг, висота в загривку досягає в них від 61 до 62,3 см, довжина тіла складає від 67 до 68,3 см. Вівцематки важать 30–31 кг, висота в загривку в них – від 57 до 58,4 см, довжина тіла від плечового суглоба до сідничного горба становить 60–63,5 см.

Породний тип санцзян характеризується масою баранів від 42 до 44 кг, овець – від 35 до 37 кг, висота баранів у загривку становить близько 65–67 см, в овець цей параметр – у межах від 62 до 64 см, довжина тіла в баранів – від 74 до 76 см, у вівцематок – від 67 до 69 см.

Будова тіла, плодючість та продуктивні показники у представників обох породних типів приблизно такі самі, як і в типу плато. Відмінність між ними полягає в масті – і в ярлунг замбо, і в санцзян вона чисто-біла, без плям чи якихось відтінків.

У ярлунг замбо максимальна довжина відростання вовни від одного стриження до наступного становить 6–9 см, а у санцзян – до 20 см. Зазвичай їх стрижуть двічі на рік: наприкінці весни, з настанням стабільної теплої погоди, і в другій половині літа, з таким розрахунком, щоб вовна встигла відрости до холодів і сезонного погіршення погоди.

Казахська порода овець була отримана шляхом тривалої господарської селекції вихідного поголів’я в напрямку збільшення його продуктивних якостей та адаптаційних здібностей, що дозволяють пристосуватись до місцевого клімату та кормової бази. Вона сформувалась на великих територіях, що охоплюють частину північно-західного Китаю, південний захід Монголії та південний схід Казахстану.

Завдяки своєму походженню представники цієї породи добре пристосовані до життя в умовах сухого, спекотного, напівпустельного клімату з різкими перепадами температур (від +40°С до –20°С). Також їх успішно розводять і в значно сприятливіших умовах пасовищ передгір’я.

Більша частина поголів’я казахських овець сконцентрована в західній частині Сіньцзянь-Уйгурського автономного району, проте їх можна зустріти і в Джунгарії, провінціях Ганьсу, Сичуань, Юньнань, Ціньхай. Ця порода належить до курдючних, грубошерстих.

Казахські вівці – це невибагливі, витривалі тварини середнього розміру, переважно міцної чи міцної-щільної конституції. Статевий диморфізм у них виражений дуже яскраво, самці значно більші за самок і активніші за них. У всіх самців є закручені спіраллю масивні роги, 65% самок комолі, решта 35% мають невеликі тонкі та короткі рудиментарні ріжки.

Жива маса баранів складає від 70 до 72 кг, вівцематок – близько 40–42 кг. Висота в загривку у баранів досягає 70–73 см, у вівцематок цей показник – близько 65–67 см. Довжина тіла у баранів від плечового суглоба до сідничного горба становить 74–77,5 см, довжина тіла у вівцематок – від 69 до 72,1 см.

Голова у казахських овець середнього розміру, з вигнутим профілем, у баранів вона масивніша, ніж у вівцематок. Барани мають спіралеподібні масивні роги, а більшість вівцематок комолі. Вуха цих тварин середнього розміру, напівстоячі, рухливі. Очі овальні, невеликі, зіниці довгасті. Лоб опуклий, у баранів ширший, ніж в овець.

Рунної вовни на голові немає, покривна шерсть густа, коротка. Шия коротка, товста, низько поставлена. Загривок високий, гострий, не роздвоєний. Спина довга, рівна, середньої ширини. Поперек короткий. Крижі прямі, наповнені. Біля огузка та хвоста є значні жирові відкладення. Хвіст короткий, широкий, спрямований униз.

Груди широкі, помірно глибокі. Живіт об’ємний, у дорослих тварин часто буває відвислим. Кінцівки середньої довжини, мускулисті, правильно поставлені. Копита великі. Копитний ріг світлий, дуже міцний. Шкіра товста, з добре розвиненою підшкірною клітковиною.

Рунна вовна вкриває шию від потилиці та нижньої щелепи, весь тулуб, крім нижньої частини живота, паху та області грудини. Кінцівки вкриті рунною вовною до середини передпліччя та середини гомілки. Типова масть казахських овець – біла різних відтінків. Вовна груба, неоднорідна. Тонина волокон – від 31 до 35 мкм.

Цільова продукція казахських овець – вовна, м’ясо та курдючний жир. Стрижуть їх двічі на рік, наприкінці весни та на початку осені. Настриг немитої вовни від дорослого барана складає під час весняної стрижки близько 1,5 кг та 1 кг під час осінньої стрижки. Від вівцематки під час весняної стрижки отримують 1,2–1,4 кг вовни, за осінню – від 0,7 до 0,9 кг. Вихід митої вовни становить 67–70%. Максимальна довжина відростання вовни за осінньо-зимовий період – до 18 см, за літній – близько 8 см.

Розмноження у представників казахської породи сезонне, матки котяться напровесні. Зазвичай послід складається з одного ягняти, але бувають і двійні. Від 100 дорослих маток отримують від 100 до 102 ягнят. Вівцематки характеризуються середньою молочністю та розвиненим батьківським інстинктом.

Ягнят вирощують на підсосі та утримують разом з вівцематками у загальній отарі. Збереження молодняку в таких умовах становить до 95%. Молоко вівцематок має високу поживність та біологічну цінність. Ягнята швидко ростуть і розвиваються. До настання холодів молодняк встигає зміцніти та набрати вагу близько 70% від маси дорослої тварини.

Ярок можна запліднювати у 8–9-місячному віці. Молоді тварини завершують свій розвиток в однорічному віці і вже цілком придатні для використання на м’ясо. Забійний вихід туш тварин середньої вгодованості складає 49–52%. М’ясо в тварин цієї породи ніжне, середньої жирності, легко засвоюється організмом.

Тривалість господарського та репродуктивного використання казахських овець становить 6–7 років. Після досягнення цього возраста їх продуктивність і плодючість помітно зменшується.

Порода фухай або алтай належить до порід казахського типу, що здавна існує в Китаї. Ці вівці сформувались в умовах напівпустелі та холодних гірських пасовищ Сіньцзянь-Уйгурського автономного району. Порода була виведена шляхом простої господарської селекції та під постійним впливом природного відбору.

Спільна дія природного і штучного відбору впродовж тривалого часу призвела до створення численної популяції середньої продуктивності, надзвичайно добре пристосованої до суворого місцевого клімату та кормової бази, якісні та кількісні показники якої суттєво відрізняються у різний період року.

Контрастність у забезпеченні тварин кормом в різні періоди року сприяла формуванню у них здатності накопичувати запас поживних речовин і енергії в своєму організмі під час рясного годування влітку з тим, щоб потім забезпечити своє існування взимку, коли корму зовсім мало. Ця властивість закріплювалась і штучним відбором, оскільки була вигідною для вівчарів.

Основний запас жиру у фухай зосереджений навколо огузка і хвоста, проте жирові відкладення є і в порожнинах тіла, під шкірою і між м’язами.

Статевий диморфізм виражений порівняно слабо, обидві статі комолі і мають чималі розміри (здалеку розрізнити самців від самок в отарі, що пасеться, досить складно), але самці важчі та активніші за самок.

Представники породи фухай – це великі тварини міцної чи міцної-щільної конституції. Жива маса баранів складає 80–82 кг, у вівцематок вона менша, від 67 до 69 кг. Висота в пахолку досягає у баранів 74–76 см, у овець – від 70 до 72 см. Довжина тіла в баранів від плечового суглоба до сідничного горба – близько 80–83 см, цей же параметр у вівцематок – від 74 до 76,9 см.

Тіло у тварин цієї породи коротке, широке, міцне, «збите». Голова клиноподібна, легка, з вигнутим профілем та короткою мордою. Вуха маленькі, рухливі. У частини тварин вони стоячі, у частини – напівзвислі. Очі овальні, середнього розміру, зі щільно прилеглими повіками. Лоб широкий, опуклий.

Шия високо поставлена, коротка, широка, мускулиста, у нижній частині переходить у масивне підгруддя, а у верхній – в широкий роздвоєний загривок. Спина коротка, широка. Поперек широкий, короткий. Груди широкі та глибокі. Живіт об’ємний, але не відвислий. Крижі виразно наповнені, округлі, широкі. Хвіст короткий, зі значними жировими відкладеннями, що утворюють курдюк. Маса курдюка може досягати 6,8–7 кг.

Кінцівки у фухай рівні, широко поставлені, товсті, середні завдовжки. Копита великі, копитний ріг дуже міцний. Шкіра відносно товста, з добре розвиненою підшкірною клітковиною. Типова масть – коричнево-сіра різних відтінків. Вовна груба, однорідна, тонина волокон складає близько 31–32 мкм.

Стрижуть цих овець двічі на рік, пізно навесні та наприкінці літа. За одну стрижку від барана одержують 1,4–1,6 кг вовни, у вівцематки – від 1 до 1,2 кг. Вовна жирна, зі значним вмістом ланоліну. Вихід митої вовни складає 68–72%.

Розмноження сезонне, раз на рік. Сезон парування припадає на пізню осінь, а окіт – на весну. Матки приносять по одному ягнятку, але зрідка трапляються і двійні. Ягнята народжуються чималих розмірів. Жива маса новонародженого ягняти становить 4–4,2 кг. Баранчики народжуються більшими за ярочок. Від 100 вівцематок отримують від 100 до 103 ягнят. Виживаність молодняку за весь період вирощування сягає понад 92%.

Молочність у маток невисока, але її цілком достатньо, щоб нормально вигодувати одне ягня. Молоко густе, з високим вмістом жиру та білка. Молодняк вирощують на підсосі у спільній отарі. Маткам властивий сильний батьківський інстинкт, і вони захищають своє потомство. У підсосний період ягнята швидко ростуть (добовий приріст досягає 140–150 г), надалі темпи росту знижуються.

Якщо підрослих ярок вчасно не відокремити в одностатеву, одновікову отару, то овечки з ранніх окотів можуть бути запліднені вже в рік свого народження. За умови хорошого розвитку тварин та масі тіла не менше 80% від маси дорослої тварини це допускається. Оптимальний вік для першого парування – 10 місяців, тобто запліднювати ярок можна вже в поточному парувальному сезоні.

У віці близько року молодняк, відбракований з різних причин, досягає забійних кондицій і може відправлятись на забій. Забійний вихід у породи фухай становить 49–51%, залежно від типу годування, віку, статі та вгодованості тварини на момент забою. М’ясо середньої жирності, ніжне, надзвичайно поживне.

Вівці породи фухай здатні цілий рік перебувати на підніжному кормі й зимувати в степу, але водночас вони дуже добре реагують на підживлення концентратами і додаткове підгодовування сіном у зимовий період.

Значно зростає виживаність новонародженого молодняку за наявності теплого приміщення (тепляка) в період окоту, а також при використанні укриття від холоду, вітру та опадів у зимовий сезон. У наші дні китайські вівчарі забезпечують своїм отарам такі умови і тим самим підвищують продуктивні показники породи за рахунок покращення якості годування та утримання.

Підвищення продуктивності аборигенних китайських порід відбувається не лише внаслідок ретельної селекції тварин, але й завдяки покращенню раціону та комфортності утримання наявного поголів’я. А значне збільшення головної цільової продукції вівчарства – вовни – та суттєве зростання її якості відбулося після ввезення до Китаю у ХХ столітті значної кількості зарубіжних тонкорунних та напівтонкорунних порід.

Після багаторазових схрещувань імпортованих тварин з місцевими вівцями китайські тваринники створили кілька нових, продуктивніших порід, добре пристосованих до технологічних особливостей ведення вівчарства в цій країні. Вовняна продуктивність створених порід виявилась удвічі-втричі вищою, ніж у китайських, а якість руна істотно перевищує якість вовни китайських аборигенних порід. Уряд Китаю схвалив три породи тонкорунних овець: сіньцзянську, північно-східну та ганьсу.

Сіньцзянська тонкорунна порода овець (Xinjiang Finewool) створена на території району Сіньцзян, що й пояснює її назву. Племінна робота розпочалась на початку ХХ століття та завершилась у 1935 році. Місцевих овець монгольського і казахського типу, з метою покращення їх продуктивних показників, стихійно схрещували із завезеними кавказькими тонкорунними баранами та європейськими баранами породи прекос.

Спочатку схрещування тварин проводилось безсистемно, але згодом селекційна робота набула певного напрямку. Отримане помісне поголів’я знову запліднювали баранами тих же зарубіжних порід, а народжений молодняк наступних поколінь піддавали ретельному відбору за продуктивними та адаптаційними характеристиками. На завершення роботи цінні ознаки в поголів’я було закріплено, і вівчарі отримали нову породу.

Вовнова продуктивність сіньцзянських тонкорунних овець становить від 5 до 5,9 кг немитої вовни з однієї тварини за рік (дві стрижки). Руно штапельне, середньої жирності. Довжина волокон – близько 10 см, самі волокна мають дрібну хвилястість.

Вихід митої вовни становить близько 47–55%. Вовна тонка і напівтонка, неоднорідна. Тонина волокон складає 20–25 мкм, що згідно з класифікацією відповідає 58-му – 64-му класу. Вовну цих тварин використовують як сировину для виробництва ниток і тканин.

Представники сіньцзянської тонкорунної породи – це тварини переважно міцної або міцної-грубої конституції, розміри в яких перевищують середні параметри, з яскраво вираженим статевим диморфізмом. Жива маса баранів становить від 75 до 80 кг, у вівцематок вона знаходиться в межах 63–65 кг, висота баранів у загривку – близько 78 см, у вівцематок вона менша – від 72 до 75 см. Тіло у тварин масивне, широке.

Голова середня за розміром або велика (залежно від типу конституції конкретної тварини), широка. У баранів є товсті, закручені спірально роги. Чим старший баран, тим більші в нього роги. Вівці комолі. Очі в них великі, овальні, зі щільно прилеглими повіками. Вуха стоячі та рухливі, короткі, товсті. Лоб широкий. На переніссі шкіра створює дрібні складки. Морда вкрита короткою густою шерстю. Рунна вовна починається від рівня очей, на лобі та з середини нижньої щелепи.

Шия коротка, товста, мускулиста. Загривок високий, широкий, роздвоєний. Спина м’язиста, широка, середньої довжини. Лінія спини має ледь помітний прогин за рахунок високих загривку та крижів. Поперек широкий, довгий. Груди широкі, глибокі, у самців – з масивним і широким підгруддям. Крижі звислі, м’язисті, широкі. Живіт об’ємний. Хвіст низько поставлений, короткий, з незначними жировими відкладеннями в корені.

Кінцівки короткі, рівні, міцні, з широкою поставою. Копита великі, широкі, з копитним рогом середньої міцності. Шкіра товста, з розвиненою підшкірною клітковиною. Типова масть – біла за рахунок істотного переважання в руні білих пухових волокон над забарвленими в темний колір остьовими.

Розмноження у сіньцзянської породи сезонне, окіт припадає на весняні місяці. Ярок не рекомендується запліднювати раніше однорічного віку. У більшості вівцематок народжується одне ягня, але в деяких трапляються і двійні. Від 100 маток щорічно одержують 110–125 ягнят. Ягнята народжуються надзвичайно життєздатними і вже за кілька годин після народження можуть рухатись услід за дорослими особинами.

Вівці мають сильно розвинений батьківський інстинкт і в перші дні не відходять від свого потомства. Потім ягнята вже й самі не відстають від матерів, щоб не загубитись в отарі. Молочність серед вівцематок середня. Збереження молодняку за дбайливого догляду та в сприятливих умовах утримання становить близько 92%. Ягнята швидко ростуть і до однорічного віку досягають розмірів дорослих тварин.

Забійний вихід туш, отриманих від овець середньої вгодованості, становить від 49 до 52%. М’ясо у представників сіньцзянської породи ніжне, середньої жирності.

Теплої пори року поголів’я сіньцзянських овець задовольняється виключно підніжним кормом, яким живиться під час свого цілодобового перебування на пасовищі. У холодний період, у разі глибокого снігового покриву, тварини потребують підгодовування сіном та укриття від негоди.

Порода ганьсу виведена китайськими вівчарями у ХХ столітті, в провінції Ганьсу. Повна назва звучить приблизно як «гірська тонкорунна порода ганьсу», але в побуті ці вівці більше відомі під назвою провінції їх походження.

Тонкорунні ганьсу створювались через існування в Китаї практичної господарської потреби в наявності високопродуктивних овець з тонкою вовною, придатних для розведення в гірських умовах. Ця порода була виведена на базі декількох порід, одні з яких мали необхідні продуктивні показники, а інші були здатні жити в суворому місцевому кліматі та добре пристосувались до наявної кормової бази. Усі використані у племінній роботі породи передали новоствореному поголів’ю певні важливі, властиві лише їм якості та переваги.

Первісною базою для створення тонкорунних ганьсу стали дві китайські овечі породи: монгольська і тибетська, яких на початковому етапі схрестили між собою. Отриманий помісний молодняк розводили «в собі» декілька поколінь поспіль, а всіх тварин, що не відповідали встановленим вимогам, відбраковували.

Після стабілізації ключових ознак помісних овець покривали баранами сіньцзянської тонкорунної породи, потім знову розводили отримане потомство «в собі» з постійним відбором найкращих представників поголів’я для його подальшого розведення.

Щоб покращити вовнову продуктивність, на завершальному етапі створення нової породи використовувались барани кавказьскої тонкорунної та сальської тонкорунної порід. Врешті, мета була досягнута, і створилась порода з потрібними характеристиками.

Представники тонкорунної ганьсу – це тварини більшого за середній розміру, міцної, міцної-грубої або міцної-щільної конституції, добре пристосовані до гірських пасовищ та місцевих екологічних особливостей. Вони здатні витримувати морози до –30°С та гіпоксичні умови високогір’я.

Ця порода є досить поширеною в наш час. Її розводять у Тибеті, на висоті від 2600 до 4000 м. Найкраще поголів’я зосереджене в районі Хуанчень, на гірських пасовищах Цилянь.

Жива маса дорослих баранів становить від 82 до 86 кг, вівцематок – від 53 до 55 кг. Висота в загривку досягає в баранів 75–80 см, у овець вона складає від 65 до 68 см. Статевий диморфізм серед представників різних статей яскраво виражений. Барани помітно відрізняються від маток, вони значно більші, активніші, мають довгі роги.

Голова у тварин породи ганьсу велика, важка, з прямим чи трохи вигнутим профілем. Очі великі, повіки щільно прилеглі. Вуха короткі, широкі, стоячі, рухливі. Лоб широкий, опуклий. Роги є тільки у баранів. Вони довгі, пласкі, спірально закручені, особливостями будови та формою наближені до рогів тибетських баранів.

Шия у ганьсу високо поставлена, товста, середня завдовжки. Загривок широкий, не роздвоєний, високий. Груди широкі та глибокі. Живіт великий, округлий. Спина середньої довжини, широка. Лінія спини має невеликий прогин за лопатками. Поперек широкий, короткий. Крижі широкі, наповнені, звислі. Хвіст короткий, не досягає скакальних суглобів, товстий, з незначними жировими відкладеннями біля кореня.

Кінцівки довгі, рівні, м’язисті, широко поставлені. Копита середнього розміру, з міцним копитним рогом білого кольору. Шкіра тонка, рожева, еластична, з помірно розвиненою підшкірною клітковиною, складок не утворює. Типова масть – біла. Рунна вовна вкриває все тіло, крім деяких ділянок. Покривна вовна присутня на морді до рівня очей, лоба та до кута нижньої щелепи; на кінцівках – до путових суглобів. 

Вовна неоднорідна, тонка та напівтонка. Руно жирне, штапельного типу. У штапелі переважає дрібно звивисте пухове волосся. Тонина вовни становить від 20 до 24 мкм, що відповідає класам від 64 до 58 волокон. Довжина – від 7,9 см до 8,8 см, вона залежить від умов годування й сезону стрижки.

Стрижуть овець породи ганьсу двічі на рік. Під час весняної стрижки отримують руно з довшими волокнами, ніж від осінньої. Середній настриг вовни за рік (від двох стрижок) у дорослого барана становить від 8,5 до 9,4 кг, у вівцематки – від 4 до 4,6 кг. Вихід митої вовни – близько 39,2%.

Розмноження в цієї породи сезонне, один раз на рік. Окоти починаються наприкінці зими і тривають до середини весни. Ярок можна запліднювати з 12-місячного віку, але на практиці їх зазвичай спарюють у віці 1,5 року, наступного сезону, щоб синхронізувати майбутній окіт.

Плодючість стада середня, від 100 маток отримують 110–114 ягнят. У кожної вівці зазвичай народжується одне ягня, але бувають і двійні. Ягнята чималі за розміром, сильні та активні. Маткам властивий добре розвинений батьківський інстинкт, їхня молочність досягає середнього рівня. Виживаність молодняку за період перебування ягнят на підсосі складає близько 93%, а за весь період вирощування – приблизно до 90%.

Ягнята швидко набирають вагу і до року вже досягають розмірів і маси дорослих тварин. У цьому віці молодняк можна відправляти на забій. Але забій молодняку практикують рідко, оскільки цільовою продукцією овець цієї породи є вовна. Забійний вихід дорослих тварин середньої вгодованості не перевищує 50%, а молодняку – 48%. Якість м’яса залежить від особливостей годування, вгодованості, віку і статі тварин.

Північно-східна тонкорунна порода овець була виведена складним попереднім схрещуванням аборигенних китайських вівцематок, добре пристосованих до місцевих екологічних умов, з баранами європейських тонкорунних порід, яких завозили до Китаю у ХХ столітті. Помісний молодняк відбирали за життєстійкістю, невибагливістю, продуктивними якостями і надалі розводили «в собі».

Племінна робота здійснювалась у кількох північно-східних регіонах Китаю, що й визначило назву породи. У наш час овець північно-східної тонкорунної породи розводять у провінціях Ляонін, Цзілінь та Хейлунцзян.

Представникам цієї породи властиві невибагливість до кормової бази, чудова пристосованість до місцевого клімату та надзвичайно висока вовнова продуктивність.

Вівці північно-східної породи – це тварини міцної, міцної-грубої, рідше міцної-щільної конституції, середнього розміру, з яскраво вираженим статевим диморфізмом. Жива маса баранів складає близько 79–82 кг, вівцематки важать майже вдвічі менше – від 45 до 47 кг. Висота в загривку у баранів досягає не більше 80 см, у вівцематок вона знаходиться у межах від 60 до 65 см.

Голова у північно-східних тонкорунних овець клиноподібна, більша за середній розмір, з прямим профілем. Лоб рівний, середньої ширини. Морда подовжена. Очі великі, зі щільно прилеглими повіками. Вуха широкі, товсті, короткі, рухливі, стоячі. Роги є тільки у самців, самки комолі. Роги товсті, спіралеподібні, з овальним перетином.

Шия середня завдовжки, м’язиста, високо поставлена. Загривок високий, гостра, не роздвоєна. Грудна клітка широка та глибока. Живіт середнього розміру, у самок він округліший, у самців підтягнутий. Лінія спини рівна, але може мати нахил у бік загривка через високі крижі. Спина коротка, середньої ширини. Поперек широкий, середньої довжини. Крижі високі, звислі, округлі, середньої обмускуленості.

Хвіст короткий, товстий, високо поставлений. Жирових відкладень на хвості й огузку немає. Кінцівки товсті, відносно довгі, правильно поставлені, рівні. Копита великі, широкі, за малої рухливості стада вимагають підрізання. Копитний ріг білий, щільний. Шкіра товста, рожева, з добре розвиненою підшкірною клітковиною. На шиї у баранів утворює дві-три великі складки. У вівцематок складок або зовсім немає, або вони слабко виражені.

Типова масть – біла. Рунна вовна вкриває все тіло, крім ніг нижче зап’ясткових і скакальних суглобів та частини морди. На морді рунна вовна є лише на переніссі, в області губ і навколо очей.

Стрижуть представників північно-східної тонкорунної породи двічі на рік, наприкінці весни та на початку осені. Настриг вовни від дорослого барана за рік складає 12,3–14,1 кг, у вівцематки – від 4,8 до 5,7 кг. Середня вага одного руна становить 5–6 кг.

Вовна штапельного типу, дрібнохвиляста, неоднорідна. У штапелі переважають тонкі та напівтонкі пухові волокна. Тонина коливається від 20 до 24 мкм, що відповідає 60-му – 64-му класу. Руно жирне, вихід митої вовни дуже низький, від 32 до 37%.

Розмноження в овець цієї породи сезонне, окіт проходить наприкінці зими та на початку весни. У більшості маток народжується одне ягня, але приблизно у 1/5 частини поголів’я народжуються двійні. Від 100 маток одержують за рік від 120 до 124 ягнят. Окіт проходить без допомоги людини.

Ягнята чималі, активні. Матки мають середню молочність. Молоко у них дуже поживне. Молодняк в умовах зростання на підсосі та перебування в загальній отарі швидко росте й розвивається. З віком темпи зростання ягнят знижуються. Збереження молодняку за період вирощування становить близько 92%. До настання холодів ягнята встигають достатньо зміцніти і відростити вовну, щоб успішно пережити зиму.

Молодняк досягає господарської зрілості в однорічному віці. Після бонітування можна відправляти відбракованих особин на забій, а решту використовувати для відтворення стада та отримання цільової продукції. Ярок вперше запліднюють у віці 1,5 року.

Цільовою продукцією північно-східних тонкорунних овець є вовна, але від них отримують також ще й овчини та м’ясо, як побічну продукцію. На забій зазвичай відправляють відбракований молодняк і старих тварин. Забійний вихід становить близько 48%.

Тварин, призначених на забій, рекомендується перед цим два-три місяці посилено годувати раціоном з додаванням концентратів, щоб збільшити забійний вихід та покращити якість м’яса. Окрім того, щоб отримати шкури з рівномірним, середньої довжини рунним волокном, слід постригти овець за 1,5–2 місяці до запланованого забою.

Період господарського використання північно-східної тонкорунної породи становить приблизно 5–6 років. Головним її недоліком є низький вихід митої вовни. Зараз племінна робота спрямована на покращення цього показника та на підвищення скоростиглості тварин.

Порода долан створена місцевими китайськими вівчарами понад 100 років тому в Сіньцзянь-Уйгурському автономному районі шляхом селекції аборигенного поголів’я кашгарських овець, що належать до монгольского типу. Хоча порода долан є достатньо старою, офіційно зареєстрували її лише у другій половині ХХ століття.

Порода належить до курдючних. Цільова продукція доланів – м’ясо та курдючний жир.

Представники породи долан – це великі тварини переважно міцної чи міцної-сухої конституції, добре пристосовані до місцевих кліматичних умов та особливостей кормової бази, а саме до значного сезонного контрасту в доступності корму та його якості.

Вівці долан добре нагулюються на підніжному кормі, вони схильні до швидкого нарощування курдюка в умовах годування без обмежень. Запаси поживних речовин та енергії відкладаються у них навколо огузка та хвоста у вигляді жирових відкладень, а потім витрачаються організмом тварин у холодну пору року, коли кількість корму в природі дуже обмежена. Такий фізіологічний механізм пристосування до клімату забезпечує виживання популяції і є надзвичайно вигідним для вівчарів.

Жива вага дорослих баранів породи долан становить 88–94 кг, вівцематок – від 77 до 80 кг, висота баранів у загривку досягає 82–85 см, у овець вона складає 78–80 см, довжина тіла – понад 80 см.

Голова у доланів видовжена, з дуже вигнутим профілем, горбоноса. Очі великі, овальні. Лоб вузький, довгий. Великі губи. Вуха висячі, нерухомі, дуже довгі (приблизно дорівнюють довжині морди або трохи довші за неї) і широкі. Обидві статі комолі. Шия довга, тонка, м’язиста, поставлена високо.

Груди широкі, помірно глибокі. Загривок високий, не роздвоєний. Спина довга, широка. Лінія спини має бути рівна, провисання вважається дефектом будови, і таких тварин відбраковують. Поперек широкий і довгий. Крижі широкі, округлі, високі, м’язисті. Таз широкий. Хвіст короткий. На хвості та навколо огузка є значні жирові відкладення. Живіт підтягнутий, невеликий.

Кінцівки довгі, міцні, рівні, правильно поставлені, мускулисті. Копита середньої величини, з міцним копитним рогом. Копитний ріг пігментований. Шкіра тонка, рівномірно пігментована, еластична, без складок. Підшкірна клітковина розвинена слабо.

Типова масть – світло-сіра, чорна або біла різних відтінків. Біла масть утворюється за рахунок того, що в частини тварин пухові волоски в рунній вовні мають білий колір. У білих тварин не все тіло біле, а лише вкриті рунною вовною ділянки – тулуб і шия. Ноги та голова вкриті темною остьовою вовною.

Відтінки білого кольору бувають різної інтенсивності, від молочного до світло-бежевого, залежно від пропорції пухових волосків різного кольору в руні. Рунна вовна вкриває майже все тіло, крім голови і частково кінцівок (до ліктьових суглобів та середини гомілки).

Вовна груба, неоднорідна, на 20–22% складається з остьових волосків. Перехідного волосся в ній – від 28 до 30%, а пухових волокон – від 50 до 52%. Тонина волосків різного типу неоднакова. В ості вона становить 43–47 мкм, у перехідних волокон цей показник складає 33 –35 мкм, а в пухових – від 22 до 26 мкм.

Стрижуть доланів двічі на рік, восени та навесні. Настриг вовни за рік з дорослого барана становить до 3 кг, з вівцематки – від 2,3 до 2,5 кг. Руно середньої жирності. Вихід митої вовни не перевищує 62%.

Розмноження у тварин цієї породи сезонне. Окіт відбувається раз на рік. Більшість вівцематок приносять по одному ягняті, двійні трапляються приблизно в 7–10% випадків. Від 100 маток отримують 98–110 ягнят. Окіт проходить легко, і стороння допомога вівцям не потрібна.

Ягнята народжуються чималих розмірів (їх жива вага під час народження може становити до 4,5–5 кг), міцними, життєздатними. Маткам властива висока молочність (до 130 літрів за лактацію; жирність молока сягає від 6 до 7%, вміст у ньому цукру – до 4,6%, білка – близько 5,8%). Вони мають добре розвинений батьківский інстинкт. Збереження молодняку в умовах вирощування на підсосі в спільній отарі становить близько 90%.

В умовах хорошого годування та комфортного утримання ягнята демонструють неабияку скоростиглість: у віці 21 дня вага ягняти може становити до 9 кг, у півторамісячному віці – від 12 до14 кг, у 3 місяці – до 30 кг, у 4 місяці – до 40 кг. До 6-місячного віку вони досягають забійних кондицій і можуть реалізовуватись на м’ясо.

Забійний вихід туші молодняку становить до 48%, маса курдюка – від 2 до 3 кг. У дорослих, добре вгодованих тварин забійний вихід туш досягає близько 51%, а вага курдюка – до 10 кг. Уперше парувати молодих ярок можна у віці 8–10 місяців.

Вивели породу досить давно, але попри досить хороші продуктивні якості цих тварин, масової популярності серед вівчарів вона не набула, і наприкінці ХХ століття її чисельність значно знизилась. На початку ХХІ століття поголів’я доланів налічувало лише кілька тисяч тварин.

Наразі спостерігається відродження породи. Поштовхом до цього стала мода на доланів серед багатих китайців. Їх стали розводити не як продуктивних, а як декоративних свійських тварин та предмет елітного колекціонування.

У зв’язку зі зростаючою популярністю породи та нечисленністю її поголів’я, вартість цих тварин значно зросла. Так, кілька років тому господар шестирічного барана породи долан отримав пропозицію продати тварину за ціною 2 мільйони 189 тисяч доларів! Угода не відбулась, оскільки власник вважав запропоновану йому суму недостатньо високою!

Нині цих овець розводять у Китаї, Афганістані, Казахстані та в деяких інших державах. У Казахстані доланів схрещують із близькими за будовою тіла едильбаєвськими вівцями задля підвищення їх продуктивних показників і кращої пристосованості до місцевого клімату і кормової бази. На сьогодні порода лишається нечисленною.

На завершення матеріалу слід звернути увагу читача, що назви порід та географічних регіонів у різних авторів та в різних джерелах можуть дещо відрізнятись через складність передачі звучання оригінальних китайських слів в європейській транскрипції. Наприклад, згадана в цій статті порода сіньцзян в інших джерелах звучить як хінганська, а порода ганьсу як гензь-юська, тонг як тунь, тань як таньян або тан, провінція Шеньсі як Шаньчі тощо.