Пасовищне утримання є найбільш раціональним способом обслуговування та годування овець у теплу пору року. Доцільність цього методу обумовлена як чисто господарською, так і біологічною складовою: він мінімізує економічні витрати на корми й догляд, а також покращує плодючість маток, зміцнює здоров’я поголів’я і підвищує його цільову продуктивність. Але простим такий спосіб здається лише на перший погляд. Він має свою специфіку і свої як позитивні, так і негативні сторони.
Тривалість пасовищного періоду в різних кліматичних зонах, як і для різних видів сільськогосподарських тварин, неоднакова. У нашому кліматі утримання овець на випасі зазвичай розпочинається з другої декади травня і продовжується до кінця жовтня. А в останні кілька років овець вдається пасти навіть до кінця листопада.
До 7–10 травня випускати отару на пасовище небажано.
Причин тут багато, та найвагоміші з них дві. По-перше, трава на цей ранній час виросла недостатньо, тому не дає необхідного обсягу зеленої маси, а крім того, процентний вміст сухої речовини в ній ще дуже малий. Як наслідок, вівці швидко стравлюють великі площі, натомість вони не отримують достатньої кількості поживних речовин та енергії. Таким чином, пасовище використовується нераціонально швидко, а поголів’я при цьому залишається недогодованим.
По-друге, випасання до початку другої декади травня може бути небезпечним через велику активність мошок саме у цей час. Мошки не тільки боляче кусають тварин, внаслідок чого виникають алергічні реакції в місці укусу, а й можуть закупорювати дихальні шляхи овець, що спричиняє задуху й смерть тварин.
Пасовища умовно класифікують на природні, культурні та окультурені.
Природні пасовища – це ділянки цілинних земель, на яких росте типова для даного регіону дика трав’яниста рослинність. Залежно від їх місця розташування розрізняють степові пасовища, лісові, заплавні луки, суходольні, гірські, болотисті та інші. Найкращими для випасу овець вважаються степові, гірські й суходольні.
Степові пасовища найпродуктивніші навесні та на початку літа. Саме в цей час рослинність, яка там зростає, має найбільшу енергетичну цінність і найвищий вміст поживних речовин, вітамінів, макро- й мікроелементів. На природних степових пасовищах зазвичай ростуть: тонконіг вузьколистий, пирій повзучий, чина лугова, грястиця збірна (житня трава), мітлиця виноградникова, стоколос безостий, конюшина біла, лядвенець рогатий, деревій, тимофіївка степова, чебрець, шавлія, люцерна серповидна, астрагал еспарцетовий, костриця, житняк та інші рослини. Молода, соковита трава охоче поїдається вівцями.
З настанням спекотного та посушливого періоду степові пасовища відносно швидко вигорають і втрачають свою привабливість для тварин. Але вівці здатні використовувати їх навіть у цей час: жорстка, огрубіла рослинність задовольняє потребу тварин у кормі. Посеред літа дозріває насіння багатьох трав, яке сильно засмічуює овечу вовну, внаслідок чого знижує її вартість. За теплої осені з помірними опадами рослинність на степових пасовищах поступово відростає і відновлює свою кормову цінність.
Лісові пасовища мало придатні для випасу овець і навіть небезпечні. Небезпека полягає не тільки у можливому нападі диких тварин-хижаків, а й у тому, що в лісах часто зустрічаються іксодові кліщі, які несуть потенційну загрозу зараження різними інфекційними та кровопаразитарними захворюваннями. Лісові пасовища у більшості випадків відзначаються підвищеною вологістю, а трави, що зростають на них, погано поїдаються вівцями. Винятком можна вважати пасовища, що розташовані у гірській лісистій місцевості, з поодинокими деревами і великими, добре освітленими галявинами.
Рослинність лісових пасовищ відносно бідна і складається з тіньовитривалих рослин. Кормова цінність травостою таких ділянок зазвичай низька. Врожайність трави на лісових пасовищах залежить, головним чином, від освітленості ділянки: в тіні під деревами вона найнижча – від 3 до 6–8 т/га, а на добре освітлених галявинах може досягати 25–30 т/га.
Типовий травостій лісового пасовища зазвичай утворений з таких рослин: щучник дернистий, костриця червона, пахуча трава, куничник, яглиця звичайна, мітлиця (польовиця), тонконіг звичайний, чина лучна, вика мишачий горошок тощо.
У рідколіссях, де більше світла, зустрічаються грястиця збірна, конюшина біла, тимофіївка лучна, тонконіг лучний та ін.
Гірські пасовища – це переважно ділянки, непридатні для випасання інших сільськогосподарських тварин або сільськогосподарського обробітку землі. Тому вівці не відчувають тут ніякої конкуренції й використовують їх дуже продуктивно.
На полонинах зустрічаються конюшина альпійська, конюшина гірська, конюшина повзуча, костриця овеча, луговик дернистий, агалик-трава гірська, кульбаба, горошок мишачий, біловус стиснений, тонконоги й інші трави. Висота рослин на таких пасовищах найбільш зручна для поїдання вівцями і становить приблизно 11–25 см, а урожайність зеленої маси досягає близько 30–35 т/га.
Суходольні пасовища багаті на дрібностеблові рослини, якими охоче годуються вівці. Урожай зеленої маси залежить від кількості опадів і якості грунту, зазвичай він становить близько 20–45 т/га.
Типова рослинність суходольних пасовищ – злакове різнотрав’я, змішане з бобовими культурами: конюшина червона, конюшина середня, щучник дернистий, тонконіг вузьколистий, тонконіг лучний, приворотень звичайний, кипець сизий, мітлиця (польовиця), пирій повзучий, куничник звичайний, мітлиця виноградникова, костриця червона, костриця овеча, тимофіївка, стоколос безостий та ін.
Пасовища заплавних луків розташовуються неподалік від природних водоймищ. За своєю кормовою поживністю вони належать до пасовищ середнього й нижче середнього рівня, для яких врожайність зеленої маси становить від 8 до 30 т/га, залежно від ґрунтових особливостей та видового складу травостою.
Заплавні території небажано використовувати для випасу овець, оскільки зазвичай там ростуть переважно крупностеблові рослини, які непридатні для споживання цими тваринами. Крім того, на таких пасовищах існує велика ймовірність зараження різними інвазійними захворюваннями (наприклад, фасціольоз, монієзіоз та ін.).
На заплавних луках ростуть: щучник дернистий, тонконіг болотний і луговий, ситник ниткоподібний, м’ята перцева, осока просовидна, мітлиця велетенська, конюшина повзуча, конюшина лугова, мітлиця собача, кульбаба, хвощ польовий, деревій, пирій повзучий, гребінниця звичайна, гравілат річковий, гадючник в’язолистий, пухівка вузьколиста, купальниця європейська тощо.
Болотисті й заболочені пасовища мають низьку кормову цінність, урожайність їх зеленої маси складає близько 5–15 т/га.
Щодо видового складу травостою, то такі пасовища складаються переважно з грубої злакової рослинності, різних видів осок (волосиста, пухирчаста, носата, делікатна, дерниста), мохів, очерету, хвоща, болотних рослин (гравілат річковий, перстач болотяний, куничник вузьколистий), які не споживаються вівцями.
Болотисті пасовища є непридатними для випасання отари. Перебування овець на болотистих ділянках недоцільне й навіть шкідливе для цих тварин, оскільки не дає можливості нагулювати приріст, до того ж воно може спровокувати появу копитної гнилі, а також несе загрозу зараження інвазійними захворюваннями (монієзіозом, остертагіозом, парамфістоматозом, фасціольозом та ін.).
На природних пасовищах трапляються шкідливі та отруйні для овець рослини.
Шкідливі – це ті рослини, які не створюють смертельної небезпеки для тварин, але погіршують якість продукції вівчарства: засмічують шерсть насінням (реп’ях, череда й т. п.),
надають м’ясу, молоку або жиру неприємного запаху чи смаку (полин, цибуля, хрін)
і травмують шкіру тварин (осот щетинистий, кропива дводомна, осот, будяк, нетреба звичайна, люцерна маленька, гостриця лежача).
Отруйні рослини містять у своєму складі різні алкалоїди, глікозиди, сапоніни та інші небезпечні речовини.
Серед найбільш поширених можна відзначити нижчезгадані.
Авран лікарський (бождерево, граціола, жовтянець, кровник та ін.) – багаторічна рослина з повзучим кореневищем і стеблом заввишки до 50 см. Поширений на вологих заплавних луках. Отруйною є вся рослина, незалежно від її стану (хоч свіжа, хоч висушена). При потраплянні в організм тварини вражає її травну систему.
Блекота чорна – дворічна рослина заввишки до 60 см. Найбільш поширена на пустирищах, вигонах, узбіччях доріг та у засмічених місцях. Отруйними є всі частини рослини, сухі чи свіжі, але особливо небезпечне насіння блекоти. При потраплянні в організм тварини спричиняє ураження її нервової системи.
Дурман – вологолюбна однорічна рослина до 1 метра заввишки. Поширена на однорічних культурних пасовищах, надає перевагу пухким ґрунтам, на дернистих ділянках росте погано. Усі частини рослини отруйні, але найбільш небезпечне її насіння. Дурман вражає нервову систему. Йому властивий сильний неприємний запах, завдяки чому вівці його зазвичай не їдять.
Жовтець отруйний – це багаторічна рослина заввишки до 50 см. Найчастіше зустрічається на вологих луках, по берегах водойм і в сирих балках. Має високу токсичність саме у свіжому стані, в сіні ж його отруйні якості дуже незначні. При отруєнні вражає серце, нирки, травну та нервову системи.
Жовтозілля лучне (жовтозілля Якова) – багаторічна рослина, яку можна зустріти на недоглянутих природних пасовищах. Потрапивши в організм тварини, вражає печінку. Найбільш чутливі до її отрути коні.
Калюжниця болотяна – багаторічна рослина заввишки 15–20 см. Поширена на сирих заплавних луках і в балках. Отруйна вся рослина. Вражає центральну нервову систему, серце, нирки, травний тракт.
Купина запашна – багаторічна рослина, поширена в лісах і чагарниках. Отруйні всі її частини. Внаслідок поїдання уражається серцево-судинна система.
Цикута отруйна – багаторічна рослина заввишки до 100 см. Поширена на вологих луках, біля водойм, на мілководді, в болотистій місцевості. Отруйними є всі частини рослини, як свіжі, так і висушені, але особливо небезпечні її кореневища, які тварини охоче поїдають! Вражає нервову систему, печінку і травний тракт.
Чемериця біла – багаторічна рослина, що виростає близько 50 см заввишки. Найчастіше зустрічається в лісистій місцевості, у горах, на трав’янистих схилах, пустирях. Усі частини чемериці містять отруту, та найбільша кількість токсинів зосереджена в її кореневищі. Алкалоїд вератрин, який міститься у рослині та спричиняє токсичну дію, особливо небезпечний для великої рогатої худоби. Для овець він також отруйний, але меншою мірою. При випадковому поїданні вражає нервову, серцево-судинну і м’язову системи.
Чистотіл – багаторічна рослина заввишки близько 30–60 см. Поширена у лісистій, затіненій місцевості; на відкритих, добре освітлених ділянках не росте. Зустрічається на лісових пасовищах, у лісопосадках, садах. Отруйними є всі частини рослини, як в свіжому, так і у висушеному стані. Особливо чутливі до отруйної дії чистотілу вівці, кози, свині. Потрапивши в організм тварини, паралізує центральну нервову систему, викликає судоми скелетної і гладкої мускулатури, вражає серцево-судинну і травну системи.
Шолудивник болотний – багаторічна рослина, поширена на сирих луках, у лісистій місцевості, в гірських районах. Отруйні всі її частини. Вражає травну систему й печінку.
Культурні пасовища створюються людиною на основі однорічних або багаторічних трав.
До вибору їх видів слід підходити виважено. Багаторічна трава для пасовища повинна відповідати декільком критеріям: бути безпечною для тварин, невибагливою до ґрунтів, швидко відростати навесні й після випасання, не боятися витоптування, добре переносити посуху, активно реагувати на поливи, зберігати високу врожайність протягом багатьох років.
З урахуванням економічної вигоди найдоцільнішим для створення пасовища є використання суміші багаторічних злакових і бобових трав. Бобові удобрюють ґрунт азотом, який стимулює інтенсивний ріст злакових культур. Так, наприклад, конюшина посівна за сезон може накопичувати в ґрунті, де вона росте, до 170 кг/га симбіотичного азоту, який сприяє нарощуванню зеленої маси у злакових трав.
Пасовища, створені на основі багаторічних трав, зберігають свою кормову цінність протягом декількох сезонів. Такій рослинності властива більш розвинена коренева система, завдяки чому трави здатні використовувати воду з більшої глибини і зберігати свою продуктивність під час посухи.
Навесні багаторічні трави придатні до стравлювання у більш ранні терміни, ніж однорічні. Однорічні пасовища засівають, головним чином, вико-вівсяною сумішшю, суданською травою, озимим житом та іншими швидкорослими культурами.
Для створення багаторічних культурних пасовищ сіють: житняк гребінчастий, тимофіївку, буркун, райграс, конюшину, еспарцет, грястицю збірну (житню траву) та інші трави. Така популярна культура як люцерна не бажана у пасовищних посівах з тієї причини, що поїдання її тваринами за дощової погоди або при випасанні по росі може викликати у них гостру тимпанію рубця. Крім того, люцерна погано відростає після випасання та витоптування, через що ця культура швидко (за 1–2 сезони) зникає з посівів, а травостій без неї істотно розріджується.
Стоколос безостий добре підходить для сінокосів, але зовсім не годиться для пасовищ, оскільки повільно відростає й не витримує частих стравлювань і витоптування. Більш придатний для пасовищ стоколос прибережний, який набагато витриваліший до подібних умов і може бути цінною пасовищною травою.
Серед трав’янистих рослин, найбільш пристосованих до пасовищного режиму використання, варто звернути увагу на житняк. Ця злакова культура формує густі, м’які кущі, висота яких без скошування може досягати 90 см. Дуже охоче поїдається вівцями, особливо до фази виходу в трубку. Тривалість вегетаційного періоду житняку – близько 105 днів, а цвіте він у другій половині червня. Урожайність – до 30 тонн зеленої маси з гектара. Молода трава містить до 12% протеїну.
Це дуже невибаглива до якості ґрунтів, посухостійка рослина (коріння сягає в землю на глибину до 2,5 метрів), яка витримує весняне затоплення протягом 20 днів, стійко переносить безсніжні морозні зими, не вражається весняними заморозками, добре росте на засолених ґрунтах. Культура надзвичайно чутливо реагує на поливи, добре переносить витоптування і постійне стравлювання вівцями. У пасовищних травостоях тримається 4–5 сезонів, на сінокосах – до 6–7 сезонів.
У надто посушливих регіонах з низьким рівнем ґрунтових вод рекомендується сіяти кохію (прутняк, ізень). Це багаторічна, невимоглива до якості грунту, посухостійка рослина. За вмістом поживних речовин кохія близька до люцерни й конюшини. Після перших осінніх заморозків вона набуває солодкого смаку, і вівці залюбки ласують нею.
Через особливості травної системи овець, випасати їх рекомендується почергово на культурних і природних пасовищах зі зміною якісного корму на малоцінний і навпаки.
Окультурені пасовища – це природні пасовищні території з штучно поліпшеними умовами, найбільш сприятливими для зростання кормових трав.
Способи окультурення природних пасовищ залежать від конкретних екологічних параметрів та характеристик місцевості. До них належать: оптимізація водного режиму через зниження рівня ґрунтових вод, дренування, зрошення, снігозатримання, щілювання ґрунту; розчищення пасовища від бугили, чагарника, пнів, хмизу, сухих гілок, каменів, паводкових наносів, вирівнювання кротовин; поліпшення травостою шляхом підсівання культурних, висококонкурентних трав, знищення малоцінних, шкідливих, неїстівних та отруйних рослин, омолодження травостою за допомогою скошування старої, огрубілої трави, внесення добрив; весняне боронування з метою розпушування поверхневого шару ґрунту.
Окультурені пасовища за продуктивністю можуть конкурувати зі створеними штучно, але на противагу їм не потребують значних матеріальних витрат.
Існують два способи випасання тварин: вільний (нерегульований або безсистемний) та загінний. Вільне випасання овець передбачає їх довільне переміщення по пасовищу та вибір кращої за якістю трави. У цьому випадку велика кількість трав’яного корму залишається нез’їденою або витоптаною, а найцінніші види кормових трав зникають з травостою. З’являються ділянки, зарослі бур’янами, і пасовище швидко втрачає свою кормову цінність.
Загінний спосіб випасання є більш раціональним. Цей метод передбачає поступове використання пасовища. Він полягає у тому, що всю площу випасу умовно або реально розмежовують на ділянки, які стравлюють отарою по черзі. Стадо по мірі поїдання паші поступово переміщується з першої ділянки до наступної, ніби по колу, і врешті овець знову заганяють на початкову ділянку.
Загальної площі пасовища має вистачати для завершення повного кола не раніше, ніж за чотири тижні. Тобто, повертати овець на початкову ділянку потрібно не раніше, ніж через чотири тижні після їх останнього виведення звідти. Саме за такий період трава на пасовищі встигає відрости, і травостій повністю відновлюється.
Розмір кожної ділянки має бути таким, щоб тварини могли повністю вжити всю придатну на ній траву протягом 4–5 днів. Конкретні розміри таких ділянок залежать від кліматичної зони розташування пасовища і тому будуть відрізнятися. Орієнтовно, отара поголів’ям у 100 овець потребує ділянки на пасовищі: в степовій зоні – площею близько 4–6 га; у лісостеповій тваринам буде досить 3–4 га; в посушливих регіонах їм необхідно від 8 до 15 га.
Така організація роботи забезпечує раціональне використання кормових можливостей пасовища на кожній його ділянці. До того ж протягом усього сезону вівці постійно пасуться на моріжку. Якщо навесні перша трава відростає занадто швидко, то на частині ділянок, призначених для випасання в останню чергу, потрібно скосити її на сіно, інакше до початку стравлювання паші вівцями травостій огрубіє і втратить свою кормову цінність, а споживання трави на ділянці суттєво знизиться. На скошених або стравлених ділянках рекомендується один раз за сезон вносити мінімальні дози мінеральних добрив та рясно зрошувати їх через кожні 7–10 днів.
При плануванні пасовищного сезону необхідно розрахувати навантаження на пасовище. Для розрахунку кількості овець на гектар пасовища потрібно враховувати врожайність зеленої маси конкретного виду трави, відсоток її поїдання вівцями, плановану тривалість стравлювання і потребу однієї вівці в зеленій масі.
Щоб визначити врожайність зеленої маси, на найбільш типових ділянках пасовища (площею 1 кв. м) зрізають траву на висоті 2–3 см від поверхні землі, зважують і перераховують масу на гектар. Для контролю вмісту сухої речовини цю скошену пробу висушують до влогості 12%, потім знову зважують і порівнюють з її попередньою вагою (у свіжому стані).
Кількість дикоростучої трави природних степових пасовищ, яку з’їдає одна вівця (без ягнят), баран або валух становить 5–6 кг на добу. Для вівці, яка вигодовує ягнят, або для барана-заплідниика ід час злучної кампанії потрібно 6,5–7 кг. Молодняк у віці 4–5 місяців споживає близько 3 кг зеленої маси. Однорічні ярки (не кітні!) та баранчики потребують близько 4,5 кг. Сочної культурної трави вівцям траба більше: для некітної вівці, барана, валуха – до 7–8 кг, підсисній вівцематці або барану в репродуктивний період – до 8,5–9 кг, молодняку після відлучення – 5 кг, однорічному молодняку – близько 6–6,5 кг.
Відсоток поїдання паші залежить від типу пасовища (гірське, степове, болотисте, суходільне), видового складу травостою, періоду вегетації (молоді рослини чи старі), віку й продуктивності отари. Орієнтовне споживання рослинності природного степового пасовища наступне: дорослі вівці – 50–80%, молодняк до 1,5 років – 60–90%, ягнята до року – 55–90%. При раціональному плановому випасанні на культурних пасовищах споживаність паші вівцями збільшується до 97% за рахунок вдалого поєднання видового складу рослин та правильно обраного періоду їх вегетації під час використання.
Від стійлового утримання до пасовищного слід підготуватися завчасно.
За кілька днів до вигону отару оглядають, надмірно відрослі копита тварин розчищають і підрізають, лікуть подряпини й рани та обробляють їх «Кубатолом».
Перед вигоном овець на пасовище чабани повинні оглянути та відремонтувати бази, навіси; оглянути й розчистити, за необхідності, місця водопою, прогонні дороги, місця відпочинку отари. Саму територію пасовища слід завчасно очистити від сміття, хмизу, залишків торішнього листя й трави, а також обробити від іксодових кліщів, якщо до цього є передумови.
Перехід від зимового раціону в годуванні овець до пасовищного слід здійснювати поступово, оскільки раптова зміна звичного складу кормів на зелену масу призводить до розладів травлення у тварин. Особливо небезпечні такі порушення для молодняка. Щоб цей перехід відбувся без шкідливих наслідків, рекомендується першого дня нагодувати отару до обідньої пори сіном, а по обіді вигнати овець на пасовище на годину-півтори. Поступово, з кожним наступним днем, час перебування на пасовищі потрібно збільшувати, і через тиждень можна переходити до повноцінного випасання отари протягом усього світлового дня. Термін початку і закінчення пасіння на ділянці визначають за станом травостою.
Пасти овець рекомендується розгорнутим строєм, по всій ширині відведеної ділянки. Швидкість руху отари під час споживання паші не повинна перевищувати 200–300 метрів на годину. За таких умов усі вівці в отарі мають доступ до свіжої трави. Інший порядок руху овець на ділянці призводить до того, що найсильніші особини йдуть попереду й поїдають кращий корм, до того ж ще й притоптують значну його кількість, а більш слабкі або неспішні тварини задовольняються залишками з менш поживного травостою. Внаслідок цього відбувається нерівномірне годування стада, і через деякий час можна спостерігати помітну різницю між вівцями у вгодованості, швидкості росту та рівні цільової продуктивності.
Пастися розгорнутим фронтом тварин привчають з перших днів пасовищного утримання. Для цього один пастух стримує отару спереду – не дозволяє найактивнішим вівцям забігати вперед, а другий вирівнює лінію позаду. З цим завданням може впоратись і один пастух, якщо залучатиме для допомоги спеціально навчених собак. Якщо вівці перестають активно пастися, починають переходити з місця на місце або лягають, то пасіння пора припиняти і гнати отару на відпочинок.
Після денного або нічного відпочинку, коли у тварин виникає найсильніше почуття голоду, пасіння слід починати зі стравленних напередодні ділянок, а через півтори-дві години пускати на нову територію. Так вівці краще випасають недоїдену раніше траву і з меншою жадібністю накидаються на свіжу.
Напування отари
Надзвичайно важливим для успішного нагулу живої маси є своєчасне напування отари. Якщо стадо не забезпечується водою регулярно або її кількість недостатня, відбувається зниження темпу нагулу й цільової продуктивності. Тварини, які відчувають спрагу, втрачають апетит і поводять себе неспокійно. Тому під час організації пасовищного утримання овець потрібно обов’язково передбачити і надійне джерело води.
Воно може бути природним або ж штучним, створеним людиною. Поїти з природних водойм дешевше і зручніше, та не слід забувати про потенційну загрозу зараження гельмінтами, які на проміжних стадіях свого розвитку часто живуть у таких джерелах. Штучне напування можна організувати з використанням відповідних ємностей і привізної, чистої, артезіанської води.
Кількість напувань овець за добу залежить від погоди та соковитості травостою. У спекотний, посушливий час потрібно приганяти тварин на водопій не менше трьох разів на день, а за помірних літніх температур і в разі випасання на молодій, соковитій траві цілком вистачить дворазового напування.
У різні пори року вівці відчувають і різну потребу у воді. Навесні доросла особина випиває за добу близько 3,5–4 л води, влітку – до 5,5 л, восени – в середньому 3–3,5 л, взимку – від 1,7 до 2,3 л, залежно від кількості соковитих кормів у раціоні. Підсисні вівцематки потребують значно більшу (приблизно на 30%) кількість питної води. Ягнята віком до місяця води вживають дуже мало, але півторамісячний молодняк вже може випивати близько 1 л за добу.
Ємності з водою треба розташовувати або в базу, або ж вони мають знаходитися в такому місці, щоб вівці завжди проходили повз них по дорозі на пасовище і назад. Отара обов’язково повинна бути напоєна перед вигоном на пасовище, інакше споживання корму істотно знижується, а разом з цим знижуються прирости у молодняку і темпи нагулу у дорослого поголів’я.
Сіль
Вживання великої кількості соковитого зеленого корму викликає у овець потребу в харчовій солі. Особливо це актуально для підсисних вівцематок. Для задоволення цієї потреби великі шматки солі у вільному доступі розкладають у дерев’яні корита на території пасовища або в базу. За необхідності тварини будуть лизати сіль самостійно.
Розкладати можна як звичайну чисту сіль, так і спеціальні сольові брикети, до складу яких додатково включені ще й інші необхідні для організму овець речовини (мінеральні добавки, а іноді вітаміни або профілактичні лікарські препарати). До таких препаратів-підживлень належать: «Фелуцен», «Salt mix», «Calphos blok royal ilac», «Mineral blok» та інші. Їх використання допомагає не тільки задовольнити потребу організму вівці в солі, але й підвищує продуктивність (молочність вівцематок, прирости ягнят, настриг вовни й т. ін.), покращує якість цільової продукції та запобігає виникненню захворювань, пов’язаних з мінеральною недостатністю. Подібний ефект досягається завдяки тому, що до складу більшості збагачених лизунців входять: хлористий натрій, магній, кальцій, сірка, мідь, марганець, йод, цинк, кобальт, селен. Сіль з добавками особливо рекомендується використовувати в період підготовки стада до злучної кампанії.
Під час пасовищного сезону велике значення для досягнення намічених цілей має розпорядок дня отари. Згідно з ним визначається кількість годин на добу, відведена для випасу тварин, час початку й завершення пасовищного дня, місце, кількість і тривалість водопою, а також багато іншого. Пасовищний період умовно ділиться на весняний, літній та осінній. Кожен сезон має свої особливості випасання, тому устаткований розпорядок дня змінюється в залежності від тривалості світлого часу доби й погодних умов.
Так, навесні погода ще досить прохолодна, а на пасовищі багато молодої трави. У цю пору овець краще виганяти на пашу не рано вранці, а вже після того як спаде роса, і пасти весь день, до випадання вечірньої роси. Особливо слід уникати випасання по росі на бобових культурах (люцерна, конюшина, вика, горох і т. ін.). Молоді бобові трави легко бродять у шлунку тварини і можуть викликати небезпечне захворювання – тимпанію рубця.
Влітку (вже після проведення стрижки), коли настає стабільно спекотна, суха погода, рекомендується починати випас отари зранку якомога раніше (на сході сонця), щоб тварини встигли напастися до полудневої спеки. Випасання по росі в цей час сприяє поїданню огрубілої злакової трави. Але не можна випасати овець по росі на посівах люцерни та деяких інших бобових трав через ризик виникнення тимпанії.
В середині дня отару бажано загнати для відпочинку та пережовування спожитої трави у затінок (вівці, як і інші жуйні, спочатку заповнюють кормом один з відділів шлунку, а потім відригують його невеликими порціями та пережовують). У полудень на осонні навіть голодні вівці не пасуться. Вони збиваються групами, опускають голови під животи один одного і прискорено дихають,– намагаються охолодитися. Якщо в надмірну спеку тварини лишаються без затінку, то в них може виникнути тепловий або сонячний удар. Після денного відпочинку та зменшення температури довкілля пасіння відновлюють аж до настання темряви.
Приблизний розклад дня для вівчарні літнього часу:
– вигін і водопій отари на сході сонця, приблизно о 3:40 – 4:00;
– випасання на відкритому просторі до 10:30 – 11:00;
– випасання у затінку на пасовищі (якщо є така можливість) з 11:00;
– водопій та денний відпочинок у затінку з вільним доступом до води й солі з 12:00 до 16:00 – 17:00;
– водопій і випас з 17:00 до настання сутінок, приблизно до 22:00.
У надто спекотні дні можна практикувати нічне випасання. В цьому разі отару напувають та виганяють на пасовище о 18:00. Пасуться вівці до першої години ночі, після чого відпочивають 1–2 години в базу і знову повертаються на пасовище, де споживають пашу до настання спеки. Вдень вівці відпочивають у затіненому базу.
Восени рекомендується виганяти овець на пасовище лише після того, як частково спаде роса, а трава прогріється до плюсової температури. Пасти отару можна весь день, з перервою дві – три години, під час якої тваринам дають можливість полежати і пережувати жуйку прямо на пасовищі, в сухому й захищеному від вітру місці, не заганяючи їх до базу.
Розклад дня восени може бути таким:
– водопій і початок випасу 8:30 – 9:00;
– відпочинок і водопій 12:00 – 14:00;
– випасання з 14:00 і до сутінкової пори.
З початком незначних (до –1°С) нічних заморзків необхідно завезти до базу таку кількість сухої соломи, щоб усі вівці могли одночасно лежачи розміститися на ній. З настанням сильних заморозків отара потребуватиме надійного прихистку в приміщенні.
Закінчується пасовищний сезон тоді, коли вичерпується кормовий потенціал пасовища або через несприятливу для подальшого випасання тварин погоду (затяжні дощі, сніг, морози, сильний вітер тощо).
Перехід до стійлового утримання проводять у такому порядку: першими забирають з літніх загонів отари молодняка, потім вівцематок і баранів основного стада, в останню чергу заганяють валухів і вибракуваних на м’ясо маток. Привчати поголів’я до зимового раціону також слід поступово. Різкий перехід загрожує розладами травлення і тимчасовим зниженням продуктивності.
Для здійснення плавної зміни типу годування, овець за 10–12 днів до планованого завершення пасовищного сезону починають підгодовувати якісним подрібненим сіном. Зазвичай практикують наступний розпорядок дня: вранці, до вигону на пасовище, поголів’я годують з розрахунку 0,3–0,5 кг сіна на одну голову. Потім напувають і виганяють на весь день на пасовище. Увечері знову напувають і дають на ніч таку ж кількість сіна.
У пасовищний сезон потрібно не тільки дотримуватися режиму дня, а й доглядати за стадом, і за самим пасовищем. Пастухи повинні уважно стежити за станом травостою і своєчасно переганяти овець із стравленних ділянок на свіжу пашу. Після того як отара перейшла до стравлювання нової ділянки, на попередній потрібно скосити залишки затверділої та недоїденої трави, а також ретельно знищити усі бур’яни, шкідливі й отруйні рослини.
Стравлені ділянки за можливості та при потребі рекомендується один раз на тиждень рясно зрошувати для прискорення відновлення травостою. Крім того, необхідно своєчасно вирівнювати поверхню пасовища і засипати усі нерівності, які можуть бути небезпечними для отари (наприклад, в місцях масового проживання ховрахів та бабаків вівці часто провалюються до їх нірок, а при швидкому русі можуть навіть ламати ноги).
Особливої уваги потребують підсисні вівцематки з ягнятами та слабкий молодняк. У разі потреби пастух повинен швидко знайти матку ягняти, яке заблукало, інакше маля ослабне, а у вівці почнеться мастит. Пастухам слід уважно стежити за станом здоров’я тварин, їх вгодованістю, темпами зростання і поведінкою.
Дуже важливо проводити регулярні вибіркові огляди копит як у молодняка, так і в дорослого поголів’я, особливо, якщо отара пасеться на сирих пасовищах або переміщається по кам’янистому ґрунту. Всі рани і травми слід своєчасно лікувати та обробляти антисептиками і репелентами.
Захист від гнусу
З настанням стійкої теплої погоди зростає активність шкідливих комах, тому проведення комплексу заходів щодо захисту поголів’я від нападів гнусу здебільшого є необхідністю.
Щоб прискорити темпи зростання молодняка і нарощування ним живої маси, рекомендується організувати на пасовищі підгодівлю тварин концентратами. Для цього виготовляють пересувну клітку на колесах, в якій передбачено обмеження тварин за розміром, внаслідок чого споживати концентрати в клітці можуть лише ягнята.
Робота чабана вимагає від людини значних витрат часу, сил, спеціальних навичок і високої майстерності. Істотно полегшити цей нелегкий труд допоможе використання технічних пристроїв або службових собак.
Найбільш вживаний та популярний технічний пристрій серед вівчарів – це так званий «електропастух». Пристосування являє собою легку дротяну електричну огорожу, яка обмежує територію, де знаходяться вівці і не дозволяє їм розходитися за її межі. Крім того, електрозагорожа одночасно може бути надійним захистом поголів’я від хижаків.
Складається електропастух із стовпчиків-опор, на яких встановлені пластмасові ізолятори. На ізоляторах кріпиться тонкий міцний дріт або інший провідник (мотузка зі сталевою ниткою, сітка або металізована стрічка, тасьма). Провідник натягують на декількох рівнях, з таким розрахунком, щоб вівці не могли ні перестрибнути його верхній рівень, ні пройти під нижнім. Зазвичай для овець встановлюють трирівневу електрозагорожу або сітку.
Якщо “Електропастух” укомплектовано дротом, стрічкою чи мотузкою, його верхній рівень закріплюють на висоті 100 см від поверхні землі, середній – на висоті 60 см, а нижній – 30 см. Електрозагорожа має ворота для входу-виходу овець і громовідвід для захисту обладнання від атмосферних електричних розрядів. Спеціальний генератор струму з певною періодичністю (зазвичай це один імпульс через кожні 1–1,5 секунди) створює електричні імпульси високої напруги (до 8000 вольт), які ндходять вздовж усього периметру. Тварина, наблизившись та доторкнувшись до дроту, отримує короткочасний, болючий, але безпечний удар струмом, що примушує її зупинитися й не перетинати лінію огорожі. За кілька днів стадо усвідомлює дію джерела неприємних відчуттів і не намагається пройти за огорожу.
Джерелом живлення генератора може бути електромережа (підключена через адаптер) або акумулятор на 12 вольт. Акумулятор може бути змінним або перебувати на постійній підзарядці від сонячної батареї. Якісно змонтована огорожа надійно утримує тварин на відведеній території та захищає їх від нападів хижаків. Крім електропастуха велику допомогу можуть надати й спеціально підготовлені тварини – отарні собаки. Детальніша інформація з цієї теми міститься у наступній статті.
Пасовищне утримання за його правильної організації приносить хороші результати щодо продуктивності та оздоровлення стада, а також дає можливість значно знизити витрати. Успішного вам пасовищного сезону!
Відповіді на запитання, що виникли до цієї теми, можна отримати на нашому форумі.
Віталій Чугуєвець.
Поділитись в соцмережах:
