В історії людської цивілізації коні відіграли надзвичайно важливу роль. У багатьох країнах впродовж століть вони працювали, воювали, брали участь у змаганнях та спортивних іграх разом з людиною.
У Китаї шанобливе ставлення до цієї тварини збереглося з давніх-давен і до наших днів. Сучасні китайці порівнюють успішну чи талановиту людину з прудконогим конем.
Захоплення силою, грацією, розумом цих тварин знайшло своє відображення в художніх творах, фольклорі, ритуалах китайського суспільства. Фігури бойових коней всесвітньо відомої Теракотової армії, скульптурні композиції (монумент «Вісім коней»), створені в періоди правління різних китайських династій статуетки та картини, що зображають коней, привертають увагу як аборигенів, так і численних туристів.
У минулому значна кількість китайських коней була зайнята в армії. Також тварин використовували для швидкісної передачі в системі релейних станцій і постів по всій країні, які передавали повідомлення вершниками-кур’єрами, що працювали за принципом естафети. Чимала частина коней працювала в сільському господарстві.
З впровадженням новітніх технологій та подальшим розвитком технічного прогресу роль коня в економіці країни значно знизилась, проте наприкінці ХХ століття поголів’я коней різних порід та призначення налічувало в Китаї понад 11 мільйонів тварин. Це становило близько 17% всього поголів’я коней на планеті.
Поголів’я коней в сучасному Китаї також чимале за чисельністю. Використовують тварин переважно в сільському господарстві та спорті. Кінний спорт є дорогою розвагою і доступний лише багатим китайцям. Розвитку кінного спорту значно перешкоджає закон, який забороняє робити грошові ставки на перегонах та інших кінних змаганнях, запроваджений китайською компартією 1949 року.
З об’єктивних причин основна частина поголів’я коней зосереджена на півночі та північному сході країни, де умови для конярства є найбільш сприятливими (рельєф, наявність кормової бази, низька урбанізація тощо).
Зараз у Китаї розводять кілька десятків порід коней, яких самі китайські зоотехніки поділяють на три умовні групи: місцеві, селекціоновані та імпортовані.
Місцеві коні – це напівдикі тварини, що здавна населяють територію Китаю і використовуються людьми на території цієї країни та суміжних держав. Великі табуни пасуться цілий рік у степу, а родина конярів лише наглядає за ними. Декілька коней з табуна відловлюються і використовуються селянами у власних потребах, зокрема для отримання молока, м’яса та як транспортний засіб.
До групи місцевих коней належать монголка, казахський кінь, поні китайська гуоксія та інші. Усього налічується 29 місцевих порід коней. На їх формування впливала не стільки людина, скільки природний добір. Як наслідок, тварини цієї групи дуже невибагливі, добре пристосовані до місцевого клімату та особливостей кормової бази, мають сильний імунітет і неабияку витривалість, проте не відрізняються високою продуктивністю та лояльним ставленням до людини, втім, як здебільшого й решта інших диких тварин.
До середини ХХ століття на основі місцевих порід, деколи з обмеженим використанням зарубіжних коней, були створені 13 селекційних. Селекціоновані породи – це коні, виведені в селянських господарствах шляхом схрещування представників місцевих порід та подальшого ретельного відбору їхнього потомства за господарчими та іншими цінними ознаками.
Ці тварини придатні до виконання різноманітної роботи, дружньо ставляться до людини, краще розмножуються. Селекціоновані породи є продуктом культурного тваринництва і в дикому чи напівдикому стані не зустрічаються. Прикладом таких порід можуть бути хецюйська, саньхеська, ілійська (йілі), маньчжурська, пахайська та інші.
Місцеві та селекціоновані породи – це виключно китайські коні. Робота зі створення і вдосконалення деяких селекціонованих порід коней продовжується й зараз, але якісь повідомлення про деталі цієї діяльності Китаєм не розголошуються.
Імпортовані породи – це коні різних зарубіжних порід, яких Китай протягом всієї своєї історії завозив до країни в різні часи. Серед них найбільшого поширення набули англійська чистокровна, арабська, ахалтекінська та деякі інші, а також їх помісі.
Нині в Китаї розводять близько 20 зарубіжних порід коней. Переважно це верхові чи легкозапряжні породи, ваговози трапляються здерідка.
Надзвичайно цінним у Китаї є туркменський кінь ахалтекінської породи. Його китайська назва перекладається як «небесний кінь». Ці коні часто перемагають на щорічних кінних виставках та в численних кінно-спортивних змаганнях.
Розглянемо характеристики кількох китайських порід детальніше.
Монголка. Належить до групи місцевих кінних порід, відомих з давніх-давен. Її поголів’я в Китаї налічує близько 1,8 мільйона голів. Ареал проживання та розведення монголки охоплює, головним чином, Внутрішню Монголію (північно-східні території Китаю, що межують з Монголією), Сіньдзян-Уйгурський автономний район, провінції Цинхай, Ганьсу, частину території Казахстану та всю територію Монголії.
Її представники не вирізняються значними розмірами, але серед місцевих порід монголка є найбільшим конем. Висота цих тварин в загривку становить близько 131 см, а жива маса досягає 300 кг. Більшість монголок мають міцну або міцну-грубу конституцію.
Голова в цих коней клиноподібна, велика або середньої величини, з трохи вигнутим профілем. Лоб широкий, ніздрі порівняно маленькі. Очі великі, дуже виразні, карі. Вуха короткі, оброслі, стоячі, рухливі. Шия коротка, низько поставлена, дуже м’язиста, з густою гривою.
Тіло збите, міцне. Спина широка, коротка. Поперек короткий, широкий. Круп м’язистий, дахоподібний, трохи звислий. Хвіст низько поставлений, пишний. Груди широкі, помірно глибокі. Живіт об’ємний, підтягнутий. Ноги рівні, правильно поставлені, товсті або середньої товщини, з добре розвиненою мускулатурою. Щітки короткі, без очісів. Копитний ріг дуже щільний, забарвлений у тон масті.
Завдяки значній щільності копитного рогу монголки не потребують кування. Водночас вони здатні долати величезні відстані як з вантажем, так і в постійній міграції від пасовища до пасовища.
Масть в монголки може бути будь-якою. Іноді масть табуна залежить від уподобань коняра, що наглядає за ним, але найчастіше зустрічаються гніді та руді тварини.
Шкіра товста, з добре розвиненою підшкірною клітковиною. Шерсть щільна, густа, м’яка. Довжина та густота її залежать від пори року. Влітку шерсть коротка, гладка, добре прилягає до тулуба, але до зими з’являється густе підшерстя, а покривні остьові ворсинки виростають довгими.
Головними перевагами монголки є її невибагливість, міцне здоров’я та унікальна витривалість. Ці коні ніколи нічим не хворіють. Навіть поширені серед європейських коней хвороби ніг монголці не властиві.
Якщо табун вільно пасеться, то годувати коней не потрібно. За таких умов вони цілий рік самостійно здобувають собі корми. Влітку коні пасуться на дикорослих травах, а взимку викопують з-під снігу прив’ялу траву, якою й живляться.
Щоб задовольнити свою потребу у воді взимку, коні використовують сніг та іній. Не годують китайці цих коней і під час поїздок, лише періодично зупиняються і дають тваринам можливість самостійно знайти собі їжу в степу. За теплий період року табун відчутно набирає вагу, а впродовж зими кожна тварина може втрачати до 30% своєї маси.
Попри свої невеликі розміри представники породи можуть транспортувати на величезні відстані в’юки масою, що перевищує половину власної ваги тварини. Монголка проходить галопом, не втрачаючи темпу, понад 10 км за добу. А караван з кількох коней з вантажем і вершниками долає за добу понад 65 км. Живляться коні каравану переважно вночі, коли вершники відпочивають.
Це степовий кінь, тому серед усіх місцевих порід китайських коней монголка є найшвидшою. Але зрівнятися з європейськими та арабськими скакунами вона все ж таки не може.
Монголка – тварина з норовом, вона погано піддається складному дресируванню.
В умовах пасовищного табунного утримання монголка добре розмножується, від 100 маток отримують 87–90 лошат. Жеребність кобил триває близько 340 днів.
Народження лошати відбувається без сторонньої допомоги, зазвичай вночі. Здебільшого кобила приносить одного малюка. Середня вага новонароджених – близько 34–36 кг. Вже через кілька годин після народження лоша здатне рухатись зі швидкістю табуна, не відстаючи від матері.
Монголці властиві сильно розвинений батьківський інстинкт і висока молочність (за добу вона продукує 7–9 літрів молока). Перші кілька днів кобила стежить, щоб її лоша не загубилось. Пізніше лоша саме намагається триматися ближче до матері, а та ще кілька місяців оберігає своє маля від будь-яких зовнішніх загроз (хижаків, інших коней та старших лошат, людей тощо).
Молока в маток вистачає не лише для повноцінного годування потомства, а й для зціджування на виробництво кумису. Молодняк у табуні швидко росте, добре розвивається і правильно соціалізується. Завдяки стовідсотковому використанню тваринами підніжного корму, вирощування молодняку та утримання табуна обходиться дуже дешево.
Маньчжурська порода є однією з найдавніших кінних селекційних порід Китаю. Походить вона ймовірно від монголки або спільного з нею предка, що жив багато століть тому на території сучасної Монголії. Свою назву одержала від назви регіону Китаю, де порода формувалася протягом тривалого часу. Чисельність поголів’я в наші дні невелика. Основна його частина зосереджена на північному сході Китаю, у Маньчжурії, але невеликі табуни можна зустріти і в інших регіонах країни.
Створювалась порода протягом багатьох століть. Перші згадки про неї датовані ІІІ століттям н. е. До кінця XV століття маньчжурські коні безсистемно схрещувалися з перськими, завдяки чому підвищилась їхня швидкість (жвавість) і покращилась загальна будова тіла. Згодом на формування деяких робочих якостей цих тварин (швидкості, витривалості, економного споживання води) помірно вплинуло періодичне схрещування їх з ахалтекінськими та іранськими жеребцями.
Кращих представників отриманих помісей китайці продовжували й надалі розводити «в собі». Відбір проводився цілком свідомо, але несистемно. Крім того, через повсюдне поширення маньчжурської породи на всій території Китаю, де в різних регіонах панують дуже відмінні кліматичні умови, а також внаслідок різного цільового призначення тварин і різного підходу заводчиків до племінної роботи, поголів’я маньчжурських коней було дуже неоднорідним. Ця ж особливість поголів’я простежується й у наші дні.
У наш час маньчжурський кінь виглядає як невелика за розміром тварина заввишки у пахолку (загривку) від 122 см до 150 см, живою масою від 260 кг до 340 кг. Жеребці більші й масивніші за кобил, але незначною мірою – статевий диморфізм у них виражений слабо. Будова тіла в більшості представників породи відповідає міцній конституції, міцній-сухій та здерідка – міцній-грубій.
Голова у маньчжурських коней середня за розміром. Її пропорції відносно інших частин тіла залежать від типу конституції. Очі середнього розміру, зі щільно прилеглими повіками та довгими віями. Профіль прямий, лоб середньої ширини. Вуха маленькі, рухливі, прямостоячі.
Шия коротка, суха, м’язиста, з добре помітними м’язами та вийною (потиличною) зв’язкою, постава шиї – на середньому рівні. Грива негуста, жорстка. Загривок високий, загострений, не роздвоєний. Спина коротка, середня за шириною. Поясниця коротка, широка. Круп дахоподібний, звислий, м’язистий, але не наповнений.
Хвіст помірно пишний, низько поставлений. Ноги середньої довжини, прямі, правильно поставлені, сухі, тонкі, із сухими, рельєфними м’язами. Щітки короткі, без очісів. Копитний ріг міцний, в тон масті. Завдяки надзвичайній міцності копитного рогу коні здатні долати чималі відстані і не потребують підковування.
Живіт підтягнутий, середнього розміру. Груди помірно широкі, але не глибокі. Шкіра тонка, еластична, шерсть коротка, м’яка, густа. На зиму в коней відростає густе підшерстя. Масть може бути майже будь-якою, але найчастіше зустрічаються тварини гніді, руді, булані, темно-сірі. Білі проточини та плями на тілі трапляються в цих коней вкрай рідко.
Представники маньчжурської породи – дуже витривалі та невибагливі тварини. Клімату Маньчжурії властивий різкий сезонний контраст: надзвичайно спекотне літо змінюють дуже суворі зими. Склавшись у таких умовах, маньчжурські коні добре пристосувались до екстремальних температур, сильних вітрів та опадів.
Внаслідок тривалого схрещування з іншими верховими породами, маньчжурські коні набули більшої жвавості та витривалості. Вони можуть довго обходитись без водопою (швидше за все, це вплив генетики ахалтекінців), здатні харчуватись виключно підніжним кормом, витримувати значні фізичні навантаження, сильну спеку та екстремальний холод.
Маньчжурська порода має середню відтворювальну здатність. Від 100 маток отримують близько 80 лошат. Маткам властива висока молочність та сильний батьківський інстинкт. Завдяки цим якостям виживання молодняку становить майже 100%. Пологи у кобил проходять легко, і стороння допомога їм зазвичай не потрібна. Лошата швидко міцнішають і ростуть.
У минулому ці коні використовувалися в армії, для полювання та як дешевий індивідуальний транспортний засіб в умовах степового бездоріжжя. У наші дні, крім верхового застосування, вони беруть участь у спортивних змаганнях. З поступовим впровадженням в усі сфери народного господарства Китаю досягнень технічного прогресу, маньчжурська порода стає менш затребуваною і, як наслідок, малочисленною.
Ілійська порода (порода йілі) почала формуватись лише на початку минулого століття. Переселенці з територій російської імперії, зіткнувшись із суворим кліматом північної частини Китаю, зрозуміли, що привезені ними коні погано адаптуються до нових умов життя і не здатні повною мірою проявляти свої робочі та репродуктивні якості.
Водночас представники місцевої популяції, що здавна населяють території на півночі Китаю, Казахстану та сусідньої Монголії, чудово пристосовані до нього. Вони легко переносять складні погодні умови, цілий рік перебуваючи просто неба, самостійно знаходять собі корм влітку і взимку, до того ж добре розмножуються і демонструють неабияку фізичну витривалість.
Попри всі свої цінні фізіологічні та адаптаційні якості, аборигенні коні виявились малопридатними до повноцінного робочого використання через властиву їм норовливість і полохливість. Крім того, вони були недостатньо швидкими під сідлом чи в’юком і недостатньо сильними під час роботи в упряжі.
Так виникла потреба у створенні коней, що поєднували б у собі найкращі якості місцевого поголів’я та завезених коней.
Створення ілійської породи почалося з численних спроб безсистемного схрещування відловлених з диких табунів, а згодом приручених місцевих коней з жеребцями та кобилами, що були в переселенців. Лошата, отримані від аборигенних кобил та іноплемінних жеребців, своєю поведінкою мало відрізнялись від місцевих коней, тому пари почали підбирати навпаки: спарювали аборигенних жеребців з іноплемінними кобилами переселенців.
Помісних лошат вирощували під робочими іноплемінними конематками за постійної присутності людей. Отриманий внаслідок такого схрещування й вирощування молодняк виправдав очікування конярів, але, як виявилось пізніше, в другому поколінні (у потомства, отриманого від помісного поголів’я) цінне поєднання ознак обох популяцій не зберігалося. Молодняк виходив неоднорідним, тому породу на його основі створити не вдалось.
Хоча перші спроби виявились невдалими, китайське керівництво усе ж вирішило продовжити створення нової породи, і в 1936 році в регіон були завезені коні порід орловський рисак, донська та англійська чистокровна верхова. Робота велась до 1963 року. Намагання китайських конярів створити верхового коня на основі аборигенних та завезеного поголів’я також успіху не мали.
З 1963 року завдання змінили. До програми селекції залучили чистокровних тварин англійського, американського та японського походження з метою подальшого поліпшення породи, зокрема й для спортивних змагань та експорту.
Отримане поголів’я розводили «в собі» в умовах реального використання, звичного для китайських коней годування та утримання. Все потомство, що не відповідало вимогам, вибраковувалось.
Врешті отримали запряжну породу з унікальними робочими характеристиками, добре пристосовану до місцевого клімату та кормової бази. Ілійських коней використовують переважно як легкоупряжних і верхових.
Свою назву порода отримала від назви річки Ілі, що знаходиться в Ілі-Казахській автономній області, Сіньцзян-Уйгурського автономного району, де переважно й здійснювалась племінна робота.
Представники ілійської породи – це невеликі за розміром (порівняно з європейськими стандартами) коні з міцною конституцією та надзвичайно високою життєздатністю. Висота в загривку в них становить в середньому близько 142 см (від 140 до 154 см). Жива вага знаходиться у межах від 350 до 400 кг.
Статура гармонійна. Голова невелика, легка, з рівним профілем. Лоб широкий, очі трохи більше середнього розміру, темні. Вуха невеликі, стоячі, рухливі, вкриті густою короткою шерстю. Шия пропорційна, у жеребців м’язиста, злегка вигнута, у кобил худорлявіша, низько поставлена.
Пахолок високий, не роздвоєний, гострий. Спина коротка, середньої ширини. Поперек короткий і широкий. Круп округлий, трохи звислий, з добре розвиненими м’язами, наповнений. Хвіст високо поставлений, із жорстким волоссям. Груди широкі та глибокі. Ребра косо поставлені. Живіт об’ємний, підтягнутий у жеребців і трохи відвислий у старших кобил.
Ноги пропорційні, з добре розвиненими м’язами. Копитний ріг твердий, забарвлений у тон основної масті. Шерсть дуже блискуча, гладка, м’яка, коротка. На зиму відростає густе підшерстя. Найбільш характерні для цієї породи масті – гніда, ворона, сіра з поступовим освітленням тону залежно від дорослішання (старіння) тварини.
Коні ілі добре розмножуються. Від 100 повновікових кобил отримують до 85 лошат. Вага новонародженого – до 38 кг. Зазвичай кобила приводить одне лоша. Конематкам властива высока молочність. Середньодобова кількість молока складає близько 7,5–8,5 літрів.
Батьківський інстинкт у кобил значно розвинений, і вони дуже дбайливо ставляться до свого потомства. Завдяки цим двом факторам лошата швидко ростуть і добре розвиваються, а виживання молодняку досягає майже 100%.
Лошата перебувають на підсосі до 6–8 місяців. До цього віку вони стають цілком самостійними і готові до відлучення без шкоди як для їхнього розвитку, так і для здоров’я кобили. Але часто відлучення не практикують, і підрослий молодняк розвивається в загальному табуні й лишається біля матерів до їх наступного жеребіння.
Для породи ілі характерним алюром є легка коротка рись з короткочасним переходом на галоп. У галопі вони можуть демонструвати досить високу швидкість, долаючи 1 км за 1 хвилину і 16 секунд (для порівняння, кращі показники жвавості верхових порід на дистанції 1000 м становлять 55–59 секунд).
Та головною перевагою породи є її витривалість і невибагливість, а також унікальна пристосованість до місцевого клімату, успадкована від своїх диких предків.
З 1981 року коні ілі стали постійними учасниками перегонів, а також різних кінно-спортивних змагань у Макао та інших районах Китаю.
Зараз ілійська порода продовжує і надалі вдосконалюватись, робота над нею ще не завершена.
Ще одна селекційна китайська порода – хецюйська. У Китаї з 1954 року її називають хекю. Впродовж усього періоду розвитку породи існували й інші її назви: нанфан, хеку, хецю, тангке, цяоке.
Це одна з найдавніших кінних порід. Формування хекю почалося ще в VIII – IX століттях н. е. ймовірно на основі тварин монгольського кочового племені сяньбі (сяньбей, шяньбей), ферганських коней та тибетських поні. Метою цієї селекції було створення універсального кавалерійського коня для військових цілей, здатного однаково добре пересуватися рівниною, заболоченими ділянками та високогір’ями з розрідженим повітрям, не потерпаючи від гіпоксії. Втім, здатність хекю добре почуватись у довкіллі з низьким вмістом кисню в повітрі є, швидше за все, наслідком еволюції та природного відбору, а не багатовікової племінної роботи.
Походження цієї породи пов’язане з північно-західною частиною нагір’я Тибету, а свою сучасну назву вона отримала від назви району, розташованого на вигині річки Хуанхе.
Наразі основна частина поголів’я знаходиться в північно-західному Китаї, у повіті Мацюй Ганьнань-Тибетського автономного району, провінції Ганьсу. Цей регіон є місцем компактного проживання етнічних тибетців, що займаються розведенням коней хекю. Китайська молодь не надто прагне займатися конярством, оскільки вважає це заняття непрестижним та малоприбутковим.
Як показали генетичні дослідження, поголів’я хекю та коні Пржевальського мають загального предка (наявність кластера Е в гаплотипі). Породу визнано національним надбанням Китаю. Племінні коні хекю утримуються не лише в господарствах, а й у кількох селекційних центрах, де ведеться племінна робота з покращення породи. Цілеспрямована робота з підвищення показника жвавості (швидкості) цих коней триває з 1934 року. Її мета – зробити представників хекю конкурентоздатними для участі в місцевих перегонах і змаганнях в Макао.
Хоча зовні порода виглядає цілком однорідною, заводчики все ж таки розрізняють три її різновиди: кешен, цзяоке (цзяоде) та суоци, що різняться між собою мастю, деякими особливостями будови і походженням.
Усі три різновиди хекю якнайкраще пристосовані до утримання та роботи в умовах Тибетських гір, на висоті близько 4000 м над рівнем моря, з низьким рівнем кисню в повітрі. Завдяки такій особливості їх охоче використовують для обслуговування туристів, переміщення вантажів, як пастуших коней та як транспортний засіб у важкодоступних для іншої техніки місцях.
Окрім робочого застосування та обслуговування туристів, хекю використовуються і в традиційних перегонах, а також у релігійних обрядах для перевезення перевтіленого Лами.
Хекю належать до дуже скоростиглих порід. Вони добре розмножуються, а в умовах годування досхочу здатні швидко набирати вагу. Тому китайці побачили перспективу використання цієї породи для отримання високоякісної конини. У кількох селекційних центрах ведеться робота зі створення м’ясних ліній хекю.
Через повсюдну механізацію транспорту та несприятливу для конярства аграрну політику держави (заохочення до розведення овець і яків) поголів’я хекю значно втратило свою чисельність (наприкінці ХХ століття їх налічувалося до 180 тисяч голів). Проте ці коні ще лишаються дуже поширеними в районах Луку, Маку, Сяхе, де вони не тільки працюють, а й беруть участь у перегонах. Наразі чистопородне поголів’я хекю налічує за різними даними від 30 до 50 тисяч особин.
Коні хекю – це невеликі тварини, висота в загривку в них становить від 130 до 150 см, залежно від того, до якого саме внутрішньопорідного різновиду належить тварина. Жива вага також залежить від цього і коливається в межах 330–400 кг.
Статура гармонійна. Більшість тварин мають міцну конституцію. Статевий диморфізм помітний, але виражений не надто яскраво, жеребці лише незначною мірою масивніші за кобил.
Голова пропорційна, лицьова частина порівняно коротка, профіль прямий. Лоб середньої ширини або широкий, ніздрі широкі, рухливі. Вуха стоячі, рухливі, великі, оброслі щільною короткою шерстю. Очі великі, виразні, темного кольору. Шия коротка, широка, м’язиста, низько поставлена. Холка висока, гостра, не роздвоєна.
Спина середня завдовжки, широка. Поперек короткий, широкий. Круп трохи звислий, м’язистий, наповнений. Хвіст низько поставлений, із густою жорсткою шерстю. Груди широкі та глибокі. Грудна клітка об’ємна, ребра косо поставлені, з широкими проміжками.
Ноги середні завдовжки, м’язисті. Копитний ріг середньої щільності, тому для роботи на кам’янистому ґрунті коней рекомендується підковувати. Копита середньої ширини, їхнє забарвлення відповідає основному тону масті.
Шкіра міцна, товста, з добре розвиненою підшкірною клітковиною. Шерсть м’яка, середньої довжини, густа. Найбільш поширені масті: гніда, ворона, каракова, сіра. Кожній варіації цієї породи властива своя переважальна масть.
Будова тіла у представників трьох різновидів хекю дещо відрізняється. Так, цзяоке, що походить з Південного Ганьсу, має найбільшу живу вагу (380–400 кг). Голова у цих коней зазвичай ширша, ніж у тварин двох інших різновидів.
Через недостатню щільність копитного рогу та рихлість зв’язок цзяоке частіше страждають хворобами ніг і копит, ніж дві інші варіації цієї породи. Характерна масть – сіра різних відтінків, залежно від віку тварини.
Суоке, що походить з провінції Сичуань, має невелику клиноподібну голову, трохи коротші ноги, високо поставлений хвіст, вкорочену спину.
Різновид кешен наибільш витривалий та швидкий з усіх породних варіацій хекю, але він гірше пристосований до роботи на високогір’ї (на висоті понад 4500 м). Зовнішність кешен має деякі риси монгольських коней. Характерною мастю є гніда. Кешен поширені переважно в Кешенському районі, де й були сформовані.
Сформувавшись на плато Тибету, в умовах екстремального клімату (низькі середньодобові температури з різкими перепадами, снігопади впродовж семи місяців на рік, дощове холодне літо, розріджене повітря, мізерний раціон), усі три внутрішньопородні різновиди породи хекю мають ряд фізіологічних відмінностей від решти порід. Їм властивий підвищений вміст гемоглобіну в крові, що дозволяє ефективніше використовувати кисень повітря для газообміну в тканинах. Також ці тварини здатні швидко відновлювати свої сили після значних фізичних навантажень.
Вони порівняно легко переносять нестачу селену та цинку, вміст яких у травах цієї місцевості дуже обмежений. Розщеплення жиру і глюкози в їхньому організмі відбувається дуже економно, тому при повноцінному харчуванні коні хекю дуже швидко набирають живу масу, а у важкі часи витрачають запаси поживних речовин значно повільніше та ефективніше, ніж представники європейських рівнинних порід.
Хекю мають високу репродуктивну здатність. Статева зрілість у кобил настає в 24 місяці, а вперше їх парувати можна вже у три роки. Від 100 дорослих маток отримують понад 80 лошат на рік. За своє життя кожна кобила здатна дати 12–14 лошат.
Саньхеська порода (у китайському варіанті – санхе, що перекладається як три ріки). Ця селекційна порода має давню історію. Початок її формування датується Х століттям н. е. У той час на багатих пасовищах північно-східного Китаю та Внутрішньої Монголії (китайського регіону) паслися численні табуни, що згодом стали базою для створення багатьох китайських порід.
Так, шляхом господарської селекції протягом кількох століть був виведений кавалерійський кінь соулун, який вже в XVII столітті визначився як основна порода, що брала участь у періодичних військових діях Китайської держави.
Згодом, на початку ХХ сторіччя, соулун почали схрещувати з кіньми переселенців із російської імперии. Спочатку їх парували із забайкальськими кіньми (1903–1907 роки), пізніше – з бечукськими й орловськими (1914–1918 роки). Згодом японці організували кінний завод, де схрещували місцевих кобил соулун та їхніх помісей із японськими кіньми, американськими рисаками, арабськими та англійськими чистокровними жеребцями. (1934–1945 роки).
Як наслідок, стародавня китайська порода соулун була поступово втрачена. Щоб частково виправити ситуацію, китайський уряд та Міністерство сільського господарства КНР створили в 1955 році два кінних заводи, де на базі різноманітних помісей соулун з іноземними кіньми почала проводитися племінна робота зі створення нової породи санхе.
Санхе – це коні традиційно невеликого розміру. Висота в загривку дорослих жеребців становить близько 145–147 см, у кобил – від 140 до 145 см. Жива маса жеребців – приблизно 360–380 кг, кобил – від 330 до 350 кг. Статевий диморфізм добре помітний. Жеребці активніші, масивніші і більші за кобил. Переважна більшість поголів’я має міцну конституцію та пропорційне, м’язисте тіло.
Голова легка й вузька, з трохи вигнутим профілем. Очі великі. Вуха середнього розміру, прямостоячі, рухливі, оброслі короткою щільною шерстю. Ніздрі широкі, рухливі. Шия середньої довжини, пропорційна до тіла, у кобил вона тонка, у жеребців – більш м’язиста, високо поставлена. Грива густа, жорстка. Шия плавно переходить у пахолок (загривок).
Спина широка, коротка, з добре розвиненими м’язами. Поперек короткий, широкий. Круп наповнений, округлий. Груди широкі та помірно глибокі. Лопатки косо поставлені. Живіт підтягнутий. Ноги м’язисті, довгі, прямі, правильно поставлені. Копитний ріг щільний, тому ці коні не потребують кування. Колір копитного рогу чорний чи темно-коричневий. Суглоби і зв’язки надзвичайно міцні, завдяки чому представникам цієї породи не властиві хвороби ніг.
Шкіра щільна, але еластична, складок не утворює. Шерсть м’яка, влітку гладка, восени відростає густе підшерстя. Найпоширеніші масті – гніда та каштанова, рідше каракова. Інші масті зустрічаються дуже рідко.
Уперше парувати молодняк бажно у віці не молодше 4-х років.
У кобили народжується одне лошатко. Пологи відбуваються порівняно легко, і в більшості випадків допомога з боку людини не потрібна. Кобили мають добре виражений батьківський інстинкт і середню молочність. Завдяки таким вродженим якостям більшість лошат виживають і добре ростуть.
У віці 6 місяців їх можна відлучати від маток і вирощувати окремо. Але так роблять рідко, оскільки помічено, що їхнє вирощування в одновікових групах погано впливає на процеси соціалізації молодняку та формує неправильне ставлення до людини. Зазвичай лошат утримують у загальному табуні до повного дорослішання.
Санхе використовують як верхового і легкозапряжного коня. Представники цієї породи беруть участь у кінних перегонах усередині країни. Середні показники швидкості в цих коней: 1000 м за 1 хвилину та 10 секунд. Одна тварина здатна за 30 хвилин перемістити віз із вантажем вагою 0,5 т на дистанцію 10 км.
Рівень розвитку конярства в Китаї є досить високим, але зараз інтерес до цієї галузі тваринництва помітно зменшується.
Поділитись в соцмережах:
