Розглянемо в цій статті одне з найнебезпечніших інфекційних захворювань тварин і людини на нашій планеті. Сибірка, відома у світі як а́нтракс (від грецького ἄνθραξ, тобто вугілля), зустрічається у цивілізованих країнах здерідка, проте її небезпеку важко переоцінити. Носії цього захворювання неодноразово використовувались в історії людства як зброя масової вражаючої дії.
У 1975 році країни ООН ухвалили Конвенцію про припинення розроблення, застосування та розповсюдження бактеріологічної зброї, серед активних діючих компонентів якої були, зокрема, і бактерії сибірської виразки. З того часу траплялись випадки використання збудників сибірки в біотероризмі. Інформація про джерела захворювання, його клінічні прояви, особливості перебігу, форми та умови існування збудника є корисною всім, хто так чи інакше пов’язаний із тваринництвом або контактує з тваринами.
Відоме це захворювання з давних давен. В Україні його ще називають жабур, гербарець чи телій. Після чергової масштабної епідемії на території Західного Сибіру в Російській імперії хвороба отримала назву «сибірська виразка» або «сибірка». Вперше її так назвав лікар Степан Семенович Андрієвський у своєму дослідженні «О сибирской язве», коли вивчав причини епідемії у 1788 році.
Згодом визначили і збудника хвороби: у 1849 році німецький лікар Алоїз Поллендер вперше побачив у мікроскоп палички-бактерії в крові заражених сибіркою овець, а в 1876 році німецькому мікробіологу Роберту Коху вдалось виділити чисту культуру сибірки, клінічні ознаки якої в людей описав французький хірург Совер-Франсуа Моран ще в 1766 році.
Збудником сибірки є нерухома, порівняно чимала (як для мікробіології) паличкоподібна бактерія – бацила антрацис (лат. Bacíllus ánthracis). Така назва бактерії виникла через яскраво-чорний колір виразок на шкірі хворих тварин, який можна порівняти з кольором антрациту, найчорнішого з усіх видів вугілля. Твердий чорний наліт на поверхні виразки контрастував із яскраво-червоним кольором запаленої шкіри навколо нього, що нагадувало палаюче в яскравому вогні вугілля.
Бацила сибірки, залежно від умов навколишнього середовища, може перебувати в одній з двох форм: вегетативній та капсульній чи споровій. Вегетативна форма – це нормальний стан мікроорганізму за сприятливих умов довкілля, в якому він живиться, ділиться і виділяє продукти своєї життєдіяльності. У такій формі бацили сибірки живуть в організмі зараженої тварини або в тканинах свіжого трупа.
Вегетативна форма є вразливою до дії несприятливих чинників (за температури нижче +12°С та вище +42°С поділ бацил припиняється) і недовговічною в разі зміни стану середовища, в якому бацили перебувають (наприклад, загибель зараженої тварини). Після смерті хворого організму в його тканинах (якщо труп не розтинали!) бацили можуть прожити не довше чотирьох діб.
У разі нагрівання збудники у вегетативній формі гинуть:
– до +50°С – за 1 годину;
– за температури +60°С – через 15 хвилин;
– за температури +75°С – через 2–5 хвилин;
– у разі кип’ятіння – миттєво.
Під час висушування відбувається проникнення повітря до бактерій, внаслідок чого вони не гинуть, а утворюють спори. За температури –10°С бактерії зберігаються 24 дні, за температури –25°С – до двох тижнів. Вплив прямого сонячного світла (ультрафіолетових променів) знешкоджує вегетативні форми бактерій сибірки за декілька годин.
Вегетативні форми зберігають свою життєздатність не більше 5 хвилин у разі дії на них:
– 70%-ого етилового спирту;
– щойно приготованого 5 %-ого розчину хлорного або негашеного вапна;
– 3%-ого розчину пероксиду водню;
– ефіру;
– 2 %-ого формаліну;
– 5%-ого фенолу;
– 5-ти, 10-ти %-ого хлораміну;
– їдкого натру.
Капсула та спорова форма – це пристосування мікроорганізму до згубних умов зовнішнього середовища: несприятливої температури, наявності вільного кисню (у тканинах тіла кисень теж майже завжди присутній, але у зв’язаному вигляді), сонячного світла, висушування, дії дезінфектантів і подібних чинників.
Капсули – це щось на зразок посиленої зовнішньої захисної оболонки мікроорганізму. Вони повторюють форму бактеріальної клітини, захищають її від ушкоджень, мають часткову проникність: крізь таку оболонку до клітини можуть проникати поживні речовини, а також здійснюється газообмін.
На поверхні капсули є рецептори для розпізнавання хімічних речовин та параметрів довкілля. У разі зміни несприятливого впливу середовища на прийнятне, бацили відновлюють нормальну життєдіяльність у своїй попередній вегетативній формі.
Спори – це вже інший тип захисту. Він надійніший, але бактерія в цьому разі тимчасово припиняє свою життєдіяльність. Найчастіше спори всередині клітини бацили утворюються внаслідок її потрапляння у зовнішнє середовище,– під час розтину трупа та в подібних ситуаціях, коли відбувається контакт повітря з мікробною клітиною.
Утворення спор відбувається лише під впливом вільного кисню, що входить до складу атмосферного повітря. Сама бацила у такому разі гине, а спори, що насправді являють собою міцну упаковку з набором генетичної інформації, під час виникнення відповідних умов (внутрішнє середовище живого організму або штучне живильне середовище) відновлюються як повноцінний мікроорганізм.
Зазвичай спори мають кулясту або овальну форму, вони значно менші за бактеріальні клітини і містять надзвичайно мало вологи. Їхня оболонка є непроникною і надійно захищає вміст від майже будь-яких несприятливих впливів довкілля. В неушкоджених тканинах тіла тварини (без доступу вільного кисню) спори не утворюються.
Спорова форма є надзвичайно стійкою до дії різних фізичних та хімічних чинників. Так, наприклад, автоклавування з температурою +110°С спори здатні витримувати понад 40 хвилин; звичайне кип’ятіння вбиває їх не раніше як за годину; сухий жар за температури +140°С спори витримують до 3-х годин, а пряме сонячне проміння (валив ультрафіолету) знищує їх лише через два тижні!
Заморожування не знешкоджує спори, навпаки – законсервовує їх і допомагає зберігати життєздатність протягом дуже тривалого часу.
Різні дезінфікуючі речовини по-різному впливають на спори сибірки. Найшвидше руйнує спорові форми 4%-вий розчин калію перманганату – через 15 хвилин, 2%-вий розчин формаліну – через 10–15 хвилин, 3%-вий розчин пероксиду водню – через 1 годину, 10%-вий розчин гідроксиду натрію (їдкого натру) – через 2 години.
Довший час спори здатні витримувати вплив таких знешколдувальних реактивів як 5%-вий розчин фенолу та 5–10%-вий розчин хлораміну – від 3-х годин до кількох діб. Ще довше спори лишаються живими внаслідок обробки етиловим спиртом концентрацією від 25 до 97%, – він вбиває спори не раніше ніж через 50 днів.
У ґрунті спори сибірки здатні зберігати свою життєздатність понад 70 років! Через це під час випасання нещепленого поголів’я на заражених пасовищах навіть через декілька десятиліть постійно виникають спалахи сибірки. У давнину, коли причини захворювання ще не були відомими, такі луки називали проклятими.
Вразливими до сибірки є всі теплокровні тварини, птахи та людина. Але найчастіше хворіють травоїдні. Найімовірніше, це пов’язано з тривалим періодом збереження спор у ґрунті. Час від часу вони потрапляють на траву, яку споживають чимало видів травоїдних тварин.
Серед свійських тварин нашої кліматичної зони найчастіше уражається сибіркою велика рогата худоба, вівці, кози, рідше – коні та свині. Здерідка трапляються випадки захворювання в собак і котів. Відомі навіть кілька випадків зараження сибіркою домашніх качок.
Зараження здорових, неімунізованих тварин може відбуватись кількома способами:
– через легені повітряно-крапельним шляхом або під час вдихання пилу, що містить спорові форми бацили сибірки (повітряно-пиловим);
– під час споживання корму, забрудненого збудником;
– внаслідок контакту зі збудником пошкодженої поверхні шкіри чи слизових оболонок (зокрема й тим самим повітряно-крапельним шляхом).
У травоїдних тварин зараження найчастіше трапляється під час поїдання корму, що містить спори сибірки. Людина ж заражається переважно внаслідок безпосереднього контакту шкіри з матеріалом, що містить збудник (шерстю, слизовими оболонками хворої тварини, предметами догляду за нею).
Залежно від варіанту потрапляння збудника в організм, хвороба виникає у шкірній формі, легеневій чи кишковій. Після потрапляння бацили в сприятливі умови внутрішнього середовища живого теплокровного організму, незалежно від способу зараження, вона одразу починає розвиватись і ділитися зі стрімким зростанням своєї чисельність та виділенням токсинів. Як наслідок, у місці зараження розвивається запальний процес.
Тривалість інкубаційного періоду (це час, що минув від моменту зараження до перших помітних зовнішніх проявів захворювання) під час зараження сибіркою залежить від стану організму тварини, її віку та дози збудника, що потрапив в організм. Інкубаційний період може тривати від кількох годин до 14–15 діб, але переважно він становить 2–3 дні.
Після первинного нарощування своєї чисельності в місці проникнення збудник потрапляє до лімфи і по лімфатичних судинах потрапляє в найближчі лімфатичні вузли, де надзвичайно активно розмножується з виділенням значної кількості токсинів. Токсини сибірки порушують одну з функцій периферичних лімфатичних капілярів – поглинання та виведення з тканин лімфи. З цієї причини у тварини збільшуються лімфовузли та розвиваються чималі тверді набряки.
Розмножившись у лімфовузлах, збудник разом з токсинами потрапляє у кров’яне русло. Током крові він розноситься по всьому організму і вражає різні органи (частіше дихальної, серцево-судинної та травної системи) та спричиняє специфічні клінічні прояви.
З потраплянням у кров токсини сибірки руйнують фагоцити, знижують рівень цукру та зменшують у ній кількість кисню. На цей час у тварини значно підвищується загальна температура тіла, прогресує пригнічення нервової системи, зникає апетит, і може настати смерть.
У разі шкірної форми захворювання в місці впровадження утворюється спочатку болюче почервоніння, потім пухир, що переходить у гнійник, а згодом на його місці виникає виразка, яка вкривається чорним нальотом некротизованого білка. У цей же час у тварини спочатку підвищується місцева температура, а потім і загальна, збільшуються лімфовузли, погіршується загальне самопочуття, пропадає апетит.
У разі кишкової форми розвивається кривавий пронос, можлива кривава блювота, здуття живота, з’являється сильне пригнічення, відсутність апетиту, різке підвищення загальної температури до +42° С, загальна слабкість, можлива поява та швидкий розвиток перитоніту.
До кінця першої або другої доби з’являються помітні набряки підгрудка, шиї, міжщелепного простору, збільшуються і запалюються лімфатичні вузли. Заражена тварина швидко худне і без кваліфікованої допомоги може загинути від інтоксикації та сепсису. У собак та інших свійських чи диких м’ясоїдних тварин хвороба проявляється як антраксний гастроентерит.
За легеневої форми спочатку спостерігається зниження або повне зникнення апетиту, затим з’являються симптоми пневмонії, кашель, задишка, поверхневе дихання, уповільнення серцевого ритму, підвищення загальної температури тіла до +42°С, кров’яні витікання з носа, слинотеча, болючість грудної клітки; виникають та швидко розвиваються набряки, посилюється загальне пригнічення. Може розвиватися плеврит. Пізніше з’являється набряк легень, сепсис, прогресує інтоксикація, і без специфічного лікування тварина гине на другу – четверту добу.
Без надання своєчасної ветеринарної допомоги сибірка дуже часто призводить до смерті тварини. Показник смертності залежить від способу зараження: за шкірної форми перебігу він найнижчий – до 25%; у разі кишкової досягає 55–60%. Окрім того, у різних видів тварин і з різним перебігом хвороби смертність також є різною, проте в середньому становить до 90%.
Залежно від швидкості перебігу розрізняють стрімку, гостру та хронічну форми захворювання. Стрімка найчастіше спостерігається у овець, кіз та інших дрібних травоїдних тварин. У заражених особин підвищується температура, з’являється задишка, синіють видимі слизові оболонки та шкіра губ, навколо очей, біля анального отвору та зовнішніх статевих органів. Потім з’являються судоми, і тварини гинуть за кілька годин після прояву перших клінічних ознак.
Гострий перебіг властивий переважно коням. Температура тварин зростає до +40…41°С, у них зникає апетит, прогресує пригнічення, з’являються порушення серцевої діяльності, посиніння видимих слизових оболонок. Якщо захворювання має кишкову форму, то часто воно супроводжується сильними кольками, кривавим проносом. У разі шкірної форми уражається переважно шкіра шиї, лопаток, крупа. Смерть хворої тварини настає на другий чи третій день.
Велика рогата худоба хворіє в гострій формі так само, як і коні, але довше – близько тижня. Смертність серед корів є трохи меншою, ніж у коней. Іноді хвороба набуває хронічної форми і триває декілька тижнів. Тварини у такому разі сильно виснажуються.
Більшість свиней переносять хворобу в хронічній формі. Але через специфіку будови їхнього організму помітити набряки складно. У свиней сибірка протікає як ангіна, через ураження заглоткових лімфатичних вузлів, внаслідок чого виникає набряк глотки й горла. Спостерігається утруднене дихання, незначне підвищення температури тіла, синюшність видимих слизових оболонок, у молодняку може бути гастроентерит. Показник смертності у свиней нижчий, ніж в інших видів тварин.
За час свого розвитку всередині тваринного організму збудник завдає величезної шкоди його здоров’ю і викликає різні патологічні зміни в його органах. Розтин трупів тварин, що загинули від сибірки, категорично заборонений! У нерозкритому трупі збудник гине за кілька діб, без утворення спор. А в разі контакту з повітрям утворюються спори, і місце розташування трупа стає потенційно небезпечним ще на багато десятиліть.
Але якщо все ж таки зробити розтин трупа (наприклад, через незнання), то спостерігатиметься така картина: трупне задубіння відсутнє або слабко виражене; труп часто здутий (особливо, якщо тварина загинула від кишкової форми сибірки); посиніння видимих слизових оболонок; у природних отворах можна спостерігати кров’янисті витікання; анус і частина прямої кишки випнуті назовні.
Кров у трупа не згортається, а стає густою та дуже темного кольору. М’язи також темні. Селезінка значно збільшена, її краї заокруглені (в нормі вони повинні бути гострими). Лімфатичні вузли збільшені та запалені. Кишечник запалений, а в черевній порожнині зазвичай є темно-вишнева рідина. У свиней сало на зрізі має виражений рожевий відтінок.
У випадку виявлення подібних ознак слід негайно звернутись до ветеринарного закладу, а померлу або випадково забиту тварину піддати лабораторному дослідженню. Вимушений забій у разі підозри на сибірку заборонений! Будь-яка продукція (вовна, шкіра, м’ясо, молоко тощо), отримана від заражених тварин, буде джерелом нових заражень!
Фахівцям для встановлення діагнозу часто достатньо лише клінічної картини. Але щоб диференціювати сибірку від захворювань зі схожими клінічними ознаками, краще провести лабораторне підтвердження. Якщо тварина загинула, то в лабораторію направляють її вухо, причому те, що знаходилось у трупа знизу, ближче до землі. Місце зрізу, землю, куди могла потрапити кров із рани та сам ніж слід одразу ретельно обробити відкритим вогнем для знищення збудника.
Проте в цього небезпечного збудника є й слабкі сторони. Це чутливість до таких простих антибіотиків як пеніцилін, левоміцетин та хлортетрациклін, а також до природної бактерицидної речовини лізоциму (міститься в слюні, молоці тощо). На цьому здебільшого й ґрунтується лікування. Наведу приклад лікування найдешевшим і доступним препаратом.
Пеніцилін вводять 4 рази на добу внутрішньом’язово в дозі:
коням – по 300000 одиниць дії на кожні 100 кг ваги тварини;
худобі, вівцям і козам – по 600000 одиниць дії на 1 ц живої ваги тварини;
свиням – по 800000 одиниць дії на кожен центнер живої маси.
Перша доза обов’язково має бути подвійною. Лікування триває близько тижня. Проте значно простіше використати інший препарат пеніцилінової групи – «Біцилін». Діє він довше, тому вводити його потрібно набагато рідше.
Також існує специфічний засіб від цієї хвороби – протисибіркова сироватка. У звичайних випадках вона вводиться підшкірно, але якщо стан тварини критичний, можна застосувати внутрішньовенну ін’єкцію. Сироватка вводиться двічі, іноді тричі, з інтервалом 6–12 годин. Кількість введень та інтервал між ними залежать від стану хворої тварини. Доза залежатиме від розміру зараженої тварини.
Дрібним тваринам і молодняку (козам, вівцям, собакам, лошатам, телятам) достатньо 50 мл сироватки, середнім (свиням, однорічному і старше молодняку коней, великої рогатої худоби) знадобиться по 100 мл препарату, великим тваринам (дорослим коням, ВРХ) потрібно до 250 мл цього засобу.
Якщо препарат використовується не внутрішньовенно, то необхідна доза вводиться не вся одразу, а розподіляється на кілька місць введення, по 15–20 мл у кожне.
Перед використанням сироватки необхідно спочатку зробити пробу, щоб уникнути можливої анафілактичної реакції організму (хочемо вилікувати, а можемо нашкодити!). Для проведення такої проби великій тварині потрібно ввести 0,5–1 мл препарату, а дрібній вистачить 0,1–0,3 мл, і почекати близько години.
Якщо стан тварини за цей час різко не погіршився, можна застосовувати повну терапевтичну дозу. Перед використанням сироватку слід підігріти до температури тіла. Це має особливо важливе значення, якщо вона вводиться внутрішньовенним способом.
Окрім основного антибактеріального лікування, за необхідності можна застосовувати і препарати для підтримки серцевої діяльності, вітаміни, мікроелементи.
Щодо профілактики, то найдієвішим способом є планова регулярна вакцинація всього поголів’я. Першу вакцину від сибірки для тварин розробив ще Луї Пастер у 1881 році. Згодом, впродовж тривалого періоду, вона зазнала подальшого вдосконалення і з 1940 року стала використовуватись для вакцинації людини.
На сьогодні для свійських тварин використовують декілька варіантів живої вакцини (штаму «K-79Z», штаму «СБ» тощо). Її вводять усім тваринам старше тримісячного віку один раз на рік. Дозування: від 0,5 мл до 2 мл, залежно від конкретного варіанту вакцини, виду та віку тварини.
Після проведення щеплення імунітет формується впродовж двох тижнів і зберігається до року. Щепити тварин краще наприкінці літа – початку осені. У цей період організм перебуває у найкращому стані, створюється більш стійкий імунітет, а ускладнення трапляються рідше.
Крім вакцинації не варто забувати про карантинування придбаних тварин, профілактичні дезінфекції на тваринницьких фермах, про контроль забою тварин і реалізації м’яса.
Поставити запитання, що зацікавили вас з цієї теми та отримати на них відповіді можна в коментарях, нижче під статтею.
Віталій Чугуєвець
Поділитись в соцмережах:
