Смушкове вівчарство є одним з важливих напрямків тваринницької галузі, воно постачає цінну сировину для хутряного виробництва.
Смушок – це шкіра ягняти, забитого у віці декількох днів, здебільшого протягом перших чотирьох діб його життя. Одразу після народження ягнят оглядають і роблять якісну оцінку їхнього вовняного покриву (тип завитків, їх візерунок, товщина шерстинок, блиск вовни), після чого особин з найціннішими ознаками хутрового покриву і за племінними показниками залишають для ремонту стада, а інших відправляють на забій.
Щоб отримати шкурки, зазвичай забивають до 40–60% народженого поголів’я. Більшість таких ягнят – чоловічої статі, оскільки ярочки потрібні для подальшого відтворення стада. Отримують від забитого молодняку не лише шкурки, але й сичуги (ґляґи), з яких виробляють ферментні препарати та сичужний порошок, що застосувується у виробництві сирів. Осиротілих вівцематок продовжують доїти протягом декількох місяців, а їх молоко йде на приготування бринзи та інших кисломолочних продуктів.
Цінність шкурки смушкових ягнят полягає в тому, що їх вовна має незвичайну звивистість, яка формує різні рельєфні візерунки і красиво виглядає в хутряних виробах. З таких шкурок шиють папахи для командного складу армії, жіночі шапки, шуби, коміри, муфти, манто та інші елементи одягу.
Нестандартна будова вовни спостерігається і в новонароджених ягнят деяких порід грубововних овець, але особливий малюнок овечого руна притаманний лише представникам спеціалізованих смушкових порід. Смушева вовна, ймовірно, утворюється внаслідок генетично обумовленої переорієнтації напрямку росту волосяних фолікулів плоду в останні тижні перед народженням.
За однією з версій дослідників смушкове вівчарство прийшло до нас багато століть тому з території сучасної Монголії разом з кочовими племенами. Довгий час смушевих овець розводили лише в Середній Азії та на Близькому Сході. Пізніше ці тварини з’явилися на території Європи, України й півдня Росії. Великої популярності смушки набули у XVI–XVIII століттях. У цей час смушковому вівчарству приділялася особлива увага, і воно почало бурхливо розвиватися.
В епоху колоніалізму держави-метрополії завозили смушевих овець на території своїх колоній, і таким чином ці тварини поширилися на різних континентах, у тому числі в Африці й Америці. Завдяки особливостям свого походження, смушеві породи добре пристосовані до життя в посушливому, напівпустельному кліматі, що пояснює їх розведення саме в країнах з такими кліматичними умовами. Зараз смушковим вівчарством займаються у багатьох державах, але за різноманітністю порід і чисельністю поголів’я цей напрям значно поступається кількості тварин, що дають інші види продукції вівчарства.
Смушкове вівчарство представлене лише декількома породами. Найрозповсюдженіші серед них: каракулева, сокільська, бессарабська (чушка), решетилівська та деякі азійські аборигенні породи.
Каракулева порода овець – найчисленніша та найвідоміша у світі. Її активним розведенням займаються у 50 країнах, а сумарна кількість поголів’я становить понад 30 млн голів. Це також одна з найдавніших порід домашніх тварин. Каракулеві вівці були виведені протягом багатьох століть народами, що населяли територію Середньої Азії, шляхом природної народної селекції місцевих овець.
На загальновизнану думку предками каракулевої породи могли бути кілька груп грубововних і напівгрубововних овець, ягнята яких мали шерсть, схожу на смушеву: курдючні грубошерсті, курдські, афганські та арабські довготонкохвості. Внаслідок змішування декількох генотипів у деяких особин з потомства з’явилася унікальна смушева структура вовни, що одразу ж добре помітна у новонароджених ягнят. Тварин з вигідними господарськими ознаками відбирали й надалі розводили. Так за тривалий час на території сучасного Узбекистану і сформувалася дана порода.
Що стосується походження самої назви цих овець, то тут існує кілька версій. За однією з них слово «каракуль» виникло внаслідок злитої вимови двох ассирійських слів «кара-гюль», що означає чорна троянда. Згідно з іншою версією, порода отримала свою назву від одного з районів, де займалися її розведенням і продавали шкурки – Каракульского. (Хоча цілком можливо, що насправді все було навпаки: район назвали відповідно до назви породи овець, яких там розводили). Не менш цікава і третя версія: назва породи пов’язана з озером Каракуль на Памірі (Таджикистан).
Сучасні каракулеві вівці – це грубововні тварини середніх розмірів, вага баранів складає близько 70 кг, вівцематок – від 45 до 50 кг, але трапляються й більші особини, маса яких досягає 90 кг. Вівці відносно високі, їх висота у пахолку становить 70–78 см.
Поголів’ю каракулевої породи властива різноманітність конституції. Найчастіше зустрічаються міцний, грубий і ніжний типи будови тіла. Тварини міцного типу конституції мають міцний і легкий кістяк, тонку, еластичну шкіру, відмінне здоров’я і хороші адаптаційні можливості. Вони рухливі та дуже витривалі. Матки відзначаються найвищою плодючістю, а у їх ягнят найцінніші шкурки.
Візерунок рельєфний, чітко проглядається, з переважанням завитків у вигляді валиків та бобів. Шкірні шви між валиками мають середню ширину. Фігурність візерунку дорівнює у більшості ягнят 3/3 або 2/3. (Значення цих цифр і багатьох термінів приведені під кінець статті, при описі якісних характеристик смушків). Смушкова вовна густа, середньої жорсткості, блискуча, шовковиста, завдовжки 10–12 мм. Площа смушка після вичинки: 1300–1492 см2, вага: 350–370 г. Серед вівчарів цей тип конституції називається гузамою.
Тварини грубого типу конституції мають грубий кістяк, масивне тіло з великою головою і товстими ногами. У баранів широкий лоб і дуже масивні роги. Шкіра у овець з грубим типом будови тіла товста, щільна. Рунна вовна дорослого поголів’я містить значну кількість остьових і перехідних шерстинок. Пухові волокна товсті.
Такі особини мають міцне здоров’я, витривалі, їм властиві кращі м’ясні якості, ніж тваринам з іншою будовою тіла. Матки показують середню плодючість і молочність, а їх ягнята дають менш цінні смушки через відносно товсту міздрю, завитки великої форми і більш грубий загальний візерунок з широкими шкіряними швами. Але площа смушка в ягнят грубої конституції найбільша, вона може становити до 1492 см2. Грубий тип конституції каракулевих овець має назву ак-гуль.
Каракулеві вівці ніжної конституції бувають двох варіацій: звичайний ніжний тип (наближений до міцного) та яскраво виражений ніжний – перерозвинутий. У тварин звичайного ніжного типу кістяк тонкий, легкий, міцний, усі частини тіла розвинені пропорційно й гармонійно виглядають. Шкіра тонка, еластична, вовна містить значну кількість пухового і перехідного волосся.
Смушки ягнят таких маток характеризуються середніми завитками і тонким візерунком вовни. Хутро має яскравий люстровий блиск, пружне та шовковисте. Фігурність візерунку 3/3 і 2/3. Валики довгі, напівкруглі, розташовані паралельно або паралельно-концентрично. Проміжки між ними середнього розміру. Міздря у шкурок тонка, міцна, тому вироби з такої сировини виходять особливо легкими і зносостійкими. Вівчарі до таких овець застосовують термін назик.
Тварини з перерозвиненою ніжною конституцією характеризуються вузькою довгою головою, тонким кістяком, слабкими зв’язками і суглобами, надмірно довгими вухами, а також слабкими здоров’ям та адаптаційними здібностями. Вони недостатньо витривалі й погано переносять тривалі переходи, короткочасний дефіцит води і корму. Без додаткового підгодовування вони слабо нагулюють вагу і виявляються низькопродуктивними. У таких особин часто спостерігаються недоліки екстер’єру: вузькість грудної клітини, провисла спина, звислість крижів, неправильна постава кінцівок, відвислість живота.
У овець з перерозвиненою ніжною конституцією часто зустрічається коротка й зріджена вовна (особливо на боках і на череві) з недостатнім вмістом ланоліну (через що вона сильніше забруднюється). Якість смушків з їхніх ягнят внаслідок занадто дрібного розміру завитків, тонкої й неміцної міздрі та малої густоти вовнового покриву оцінюється як середня та нижча за середню. Такий тип конституції небажаний, вівчарі називають його крик.
У каракулевих овець спотерігається яскраво виражений статевий диморфізм. Барани мають роги, тоді як матки – комолі. Голова в каракулевих овець легка, вузька й довга, з опуклим профілем. Очі великі, мигдалеподібні, темного кольору. Вуха довгі (до 75% від довжини голови), вузькі, тонкі, висячі, рухливі. Шия коротка, високо посаджена, без складок шкіри, у баранів вона м’язиста та масивна, у маток – суха і тонка. Загривок низький, не виступає вище рівня спини. Спина рівна, середньої ширини. Крижі високі, м’язисті, трохи вищі за лінію спини – усе це разом з об’ємним животом надає корпусу тварин грушоподібної форми. Груди широкі та глибокі. Кінцівки прямі, довгі, з міцними копитами темного кольору, широко поставлені.
Хвіст довгий, має жирові відкладення. Довжина хвоста у різних особин неоднакова: у частини поголів’я він не досягає скакальних суглобів, у інших може опускатися нижче їх рівня. Переважна кількість тварин на кінці хвоста має характерний вигин у вигляді латинської букви Z або S. Вище цього вигину корінь і частина хвоста утворюють широку жирову подушку, вкриту рунною вовною лише зверху (з нижньої сторони шерсті немає). Сам вигнутий кінець хвоста тонкий, без істотних жирових відкладень, повністю вкритий рунною вовною.
Рунна вовна вкриває тіло тварин до скакальних і ліктьових суглобів на кінцівках і до потилиці й вух на голові. Шерсть груба, неоднорідна, на різних ділянках тіла неоднакова і за тониною, і за густотою. Довжина її у нестрижених овець може становити до 18 см. А за дворазового стриження вона відростає за півроку на 8–9 см. За рік (два стриження) від однієї тварини отримують 2,2–3,8 кг рунної вовни.
Зазвичай весняне стриження продуктивніше, ніж осіннє. Рунна вовна досить жорстка й груба, тому її використовують для виробництва повсті, грубого сукна, килимових тканин, валянок тощо. Криючі шерстинки у дорослих тварин короткі, жорсткі, без звивистості. Колір вовни ягнят може бути чорним, сірим, білим, рожевим, коричневим і сур (золотистим, сріблястим, коли верхня частина ворсинок світла, а низ – темніший), та переважна більшість молодняку (до 90%) народжується з яскраво-чорним забарвленням вовни.
Дорослі каракулеві вівці теж можуть бути різної масті. Все ж чорні складають серед них більшість – до 60%; сірих – близько чверті поголів’я; масті сур – до 10%; кольорових (брунатні, білі, рожеві) – не більш ніж 4–5%. Серед знавців вівчарства для визначення кожної масті каракулевих овець вживаються особливі терміни: чорна – арабі, сіра – ширазі, брунатна – камбар, рожева – гулігаз.
Масть дорослих каракулевих овець визначають за кольором криючої вовни, оскільки рунна протягом життя змінює своє забарвлення. До однорічного віку чорні тварини набувають бурого або коричнево-рудого відтінку, в їх вовні з’являються окремі сиві волоски. До 1,5 років кількість сивого волосся в рунній вовні збільшується, а в 2–2,5 роки вся рунна вовна сивіє, і окрас тварин стає брудно-сірого з різноманітними відтінками кольору. Шерсть кольорових овець до півторарічного віку освітлюється і стає майже білою.
Каракулева порода має дуже специфічну проблему життєздатності молодняку, пов’язану з мастю. Смушки сірого кольору дуже цінуються, але при підборі однорідних сірих батьківських пар для отримання потомства бажаного забарвлення третина народжених сірих ягнят гине в перші 6–8 місяців життя через наявність у їхніх організмах летального гена.
Довгий час не вдавалося вирішити цю проблему. Але після тривалих спостережень вівчарі помітили, що у ягнят, в організмі яких є летальний ген, відсутня пігментація слизової оболонки губ, ротової порожнини, носового дзеркала і кон’юнктиви очей, тобто всі ці ділянки мають рожеве забарвлення, тоді як у решти ягнят вони сірі або чорні. З цієї причини весь молодняк у перші дні після народження оглядають і першочергово забивають на смушки тих тварин, які не мають пігментації зазначених ділянок.
Інший спосіб полягає у використанні сірих баранів для запліднення чорних маток, а чорних баранів – для запліднення сірих маток. У цьому випадку сірих ягнят народжується тільки половина (інші чорні), але всі вони виживають і не мають ніяких проблем зі здоров’ям.
Розмноження у каракулевих овець сезонне, матки моноестричні, в охоту приходять восени. При окоті у кожної вівці зазвичай народжується одне ягня. Від 100 вівцематок отримують 105–110 ягнят. Були спроби підвищити плодючість поголів’я за допомогою застосування гормональних препаратів. Для цього перед паруванням використовували препарат сироватки крові жеребних кобил.
Такий метод давав можливість збільшити кількість народженого молодняка і, відповідно, вихід смушевої продукції. Але економічно метод себе не виправдав, оскільки поряд зі збільшенням кількості народжених ягнят спостерігалося зниження їх ваги та якості смушків. Тому зараз застосування гормональної стимуляції для підвищення плодючості в каракулевому вівчарстві заборонене.
Молочність вівцематок відносно невисока, за добу вони виробляють по 0,4–0,5 л молока жирністю до 8%. Осиротіла вівцематка протягом лактаційного періоду може забезпечити близько 30 літрів товарного молока. Ягнята, відібрані для племінної роботи, ростуть і набирають вагу повільніше, ніж ягнята інших порід. Племінних баранчиків оцінюють у віці 1–3 днів та в 20–21 день. Увагу звертають на якість смушкового візерунка, конституцію, пропорційність усіх частин тіла і загальний розвиток тварини.
За перший рік молодняк виростає до розмірів дорослих тварин. Ярок можна парувати вже восени, у рік їхнього народження, за умови, що вони важитимуть не менше 40 кг. М’ясо та жирові курдюки отримують від вибракуваних за віком баранів і вівцематок, або від 8–10-місячних ярок і баранців з низькою якістю смушка, виявленою у них в ранньому віці. Забійний вихід: близько 45–48%.
Каракулева порода дуже стійко передає свої ознаки у спадок, тому її баранів широко використовують для поліпшення безпородних отар та поголів’я грубововних порід на товарних вівцефермах. У заповіднику «Асканія Нова» були спроби поліпшити плодючість каракулевих вівцематок шляхом схрещування їх з баранами романівської породи. Внаслідок цього був виведений багатоплідний внутрішньопородний тип, у якого на 100 маток отримують від 160 до 180 ягнят за рік. А вихід якісних смушків у багатоплідного типу становить 75–80%. Розпочав цю племінну роботу М.Ф. Іванов, а згодом вона була продовжена його послідовником І.Л. Перегоном.
Сокільська порода овець отримала свою назву від села Сокілка, що знаходиться в Кобеляцькому районі Полтавської області України. Саме тут упродовж дуже тривалого періоду вона й була виведена місцевими жителями внаслідок природної господарської селекції овець. Пізніше, для поліпшення смушевих якостей, незначною мірою використовувалися сірі каракулеві вівці.
Часом початку розвитку породи можна вважати XV століття, коли на території між річками Ворскла і Псел відбувалося схрещування овець, що потрапили сюди раніше, разом з татаро-монгольскими кочівниками, і поголів’я грубововних тварин, які належали переселенцям з Великого Князівства Литовського. Внаслідок такого безладного парування з’явилися вівці, новонароджений молодняк яких мав вовну особливого забарвлення та рельєфу.
Смушки сокільських овець вирізняються характерним забарвленням: темна вовна нібито припорошена снігом чи ледь вкрита інеєм. Конфігурація завитків може бути трьох варіантів: біб, валик, здерідка кільце або півкільце. Валики мають середню довжину (2–4 см), висота – напівкругла, ширина 4–8 мм. Боби й кільця – середнього розміру. Візерунок завитків-валиків паралельно-концентричний або хаотичний, чітко виражений, рельєфний, з середнім проміжком між валиками.
Міздря тонка й міцна, тому вироби з таких смушків досить зносостійкі та напрочуд легкі. Площа смушка триденного ягняти становить близько 1070 см2, а його вага – не більш ніж 340–360 г. Довжина шерстинок на крижах: 10–12 мм. Вовна шовковиста, із сильним і середньовираженим блиском. Частина смушків має матовий блиск.
Поступово сокільські смушки набули популярності та слави по всій Русі, а село Сокілка стало відомим не лише як місце розведення сокільських овець, а й як центр торгівлі надзвичайно красивими смушками.
З часом породу стали розводити на всій території сучасної центральної України. Повністю сокільська порода сформувалася лише до ХІХ століття. Сокільські вівці давали не тільки смушки. З їх вовни виготовляли повстяні тканини, валянки, ліжники (карпатські пледи), килими, а вівцематок після забою ягнят продовжували доїти.
Сокільські вівці – тварини невеликого розміру: маса дорослих баранів складає близько 60–65 кг, вівцематок – від 40 до 45 кг. Висота барана у пахолку: близько 67–70 см, вівцематки: 62–65 см. Більшість поголів’я характеризується міцною конституцією. Барани мають добре розвинені роги, вівцематки безрогі.
Голова у цих тварин невелика, клиноподібна, з трохи опуклим профілем і вузькою мордою. Очі мигдалеподібні, відносно великі. Вуха довгі, висячі, рухливі. Шия середньої довжини, суха, мускулиста, високо поставлена, не має складок на шкірі. Загривок невисокий. Спина коротка, рівна. Крижі прямі, м’язисті, розташовані на рівні або трохи вище рівня спини.
Хвіст довгий, без жирових відкладень, довжиною зазвичай до рівня скакальних суглобів. Грудна клітка широка й глибока. Живіт об’ємний. Кінцівки порівняно довгі, міцні, прямі, широко поставлені. Неправильна постава зустрічається вкрай рідко. У вгодованих тварин окости добре наповнені. Копитний ріг міцний, темного кольору.
Сокільські вівці невибагливі до кормів і добре набирають вагу за умов пасовищного утримання. Задовольняючись пашею, дорослі тварини можуть давати до 110 г приросту на добу.
Вовна у сокільських овець груба, у нестрижених тварин – довга, за період між стриженнями вона відростає до 25 см. Рунна вовна вкриває усе тіло до скакальних та ліктьових суглобів на ногах і до чола та нижньої щелепи на голові. Колір вовни у дорослих тварин може варіюватися від майже білого і світло-сірого до бурого та майже чорного.
Настриг вовни з дорослого барана: близько 3–3,5 кг, а з вівцематки: 2–2,5 кг. Вихід митої вовни – до 60%. Тонина на різних ділянках тіла неоднакова, вона знаходиться у межах від 32,5 мкм до 35,2 мкм. Колір хутра ягнят залежить від окрасу підібраних батьківських пар і може бути сірим з сивиною, світло-сірим, сіро-синім, сталевим, чорним.
Розмножуються сокільські вівці сезонно, один раз на рік. Ягнята народжуються рано навесні або наприкінці зими. Кожна вівцематка приносить одне ягня, але трапляються і двійні. Від 100 вівцематок отримують 110–125 ягнят. Молочність овець відносно низька. Після забою частини молодняку на смушки, від кожної вівцематки за 4 місяці отримують до 70 літрів молока.
Відібраний для подальшого розведення молодняк добре росте і розвивається. У 8–10 місяців частину баранців забивають на мясо. Забійний вихід їх туш становить близько 47%. Середня вага туші: 22 кг. Ярки товарних отар восени, у рік свого народження, вже готові до парування, але племінних особин рекомендується покривати не раніше, ніж у 1,5 роки.
Має ця порода таку ж проблему, що й у каракулевих овець. Частина ягнят світло-сірого кольору гине у ранньому віці від тимпанії внаслідок впливу летального гена. Таких ягнят народжується близько чверті від загальної кількості молодняка.
Чисельність сокільських овець зараз невелика – сумарна їх кількість нараховує до 100 тисяч голів. Основне поголів’я знаходиться в Україні (Черкаська, Полтавська, Дніпропетровська області, Крим) та в Ростовській області. Племінна робота націлена на підвищення якості смушків і зниження кількості ягнят-носіїв летального гена. На сьогодні їх число вдалося скоротити до 6%.
Бессарабська порода овець є давньою місцевою смушково-молочною породою півдня України і Молдови. Створена вона шляхом народної селекції грубововних овець протягом тривалого часу.
Сучасні бессарабські вівці – тварини невеликого розміру. Бараны важать близько 60 кг, вівцематки: 40–45 кг. Висота у пахолку дорослого барана складає 65–68 см, вівцематки – до 65 см. Барани мають більш масивне тіло і добре розвинені роги. Вівцематки дрібніші та переважно безрогі, хоча здерідка зустрічаються особини з невеликими, слабо розвинутими ріжками.
Бессарабській породі властива міцна та суха-міцна конституція. Тіло компактне, гармонійно складене. Голова невелика, вузька. Очі середнього розміру, овальні. Вуха короткі, стоячі, рухливі. Шия відносно коротка, мускулиста, але тонка, складок шкіри не має. Загривок високий, роздвоєний, трохи вищий за лінію спини. Спина рівна, іноді злегка провисла. Поперек довгий. Крижі неширокі, м’язисті, прямі. Хвіст довгий, з жировими відкладеннями. Груди середньої ширини, глибокі, живіт невеликий. Кінцівки прямі, відносно короткі, сухі, але м’язисті, з міцним копитним рогом.
Вовна може мати різне забарвлення: біле, чорне, сіре, сіре з сивиною. Чорні тварини на другому році життя починають світлішати і поступово стають темно-сірими або бурими. Ягнята народжуються білими, чорними та з різними відтінками сірого кольору. Їх забарвлення, а значить колір і цінність смушка, залежить від окрасу підібраних батьківських пар.
Криюча вовна коротка, жорстка, рівна. Рунна вовна довга, за рік може відростати на 18–20 см, за тониною й густотою неоднакова на різних ділянках тіла, груба. Вона покриває все тіло до ліктьових суглобів на передніх ногах і до нижньої третини стегна на задніх. На голові рунна вовна сягає до середини чола й рівня очей. У нестрижених овець вона утворює на лобі довгий чубчик.
Стриження проводять двічі на рік: наприкінці весни, з настанням сталого тепла, та наприкінці літа, у серпні чи на початку вересня. Настриг вовни з барана – близько 2,5 кг, з вівцематки – до 2 кг. Вміст ланоліну низький і нерівномірний на різних ділянках тіла. Структура руна косична, руно відкрите. Тонина вовни: від 33,7 мкм до 36 мкм. Шерсть використовується для виготовлення грубих тканин, авіаційного сукна, валянок, килимів.
Розмножуються бессарабські вівці сезонно. Вівцематки моноестричні, охота в них проходить восени. Ягнята народжуються зазвичай на початку календарного року. Вага новонародженого ягняти: 3–3,5 кг. Більшість вівцематок за окот приносять по одному малюку. Від 100 маток отримують 125–130 ягнят. Баранців, непридатних для ремонту стада, забивають на смушки першого ж тижня після народження, а їх матерів доять протягом кількох місяців.
Бессарабські вівцематки можуть давати молоко з весни до пізньої осені, але їх молочна продуктивність порівняно невисока: 50–60 кг за весь лактаційний період, за умови хорошого годування. З овечого молока готують бринзу та інші кисломолочні продукти. Ягнята добре ростуть і швидко розвиваються. На момент відлучення, у 4–4,5 місяців, молодняк важить по 22–25 кг.
У віці 8–10 місяців ярок товарних отар можна парувати без шкідливих наслідків для їхнього подальшого розвитку та здоров’я. У цьому ж віці проводять бонітування молодняку. Відбракованих баранців відгодовують і забивають на м’ясо. Забійний вихід добре вгодованих тварин складає 43–45%.
Основна продукція, отримувана від бессарабського поголів’я – це смушки. У каракулевих овець вони мають особливо гарний зовнішній вигляд. Міздря тонка, але водночас міцна, що робить смушки цінною сировиною для шкіряної промисловості. Малюнок виразний, завиток у вигляді валика, гривки або бобу. Валики паралельно-концентричного або паралельного розташування, середньої довжини, висота напівкругла або плоска. Проміжки між завитками середньої ширини. Завитки пружні, щільні. Фігурність більшості смушків 2/3. Довжина ворсинок вовнового покриву – до 11 мм. Вовна густа і шовковиста, з блиском середньої вираженості. Міздря щільна, міцна, середньої товщини. Площа смушків: 900–1200 см2.
Однією з цінних у господарському значенні рис бессарабської породи є невибагливість її представників до кормів та умов утримання. Якщо кліматичні умови дозволяють, то бессарабські вівці можуть цілорічно перебувати на пасовищі й забезпечувати якісну продукцію, задовольняючись лише пашею. Ці тварини добре пристосовані до жаркого, посушливого клімату та кормів з мізерної, огрубілої степової рослинності. Бессарабські вівці мають сильний імунітет і рідко хворіють. За утримання в умовах високої вологості схильні до копитної гнилі.
На цей час чисельність породи є порівняно невеликою. Основна частина поголів’я розміщена в Молдові, Україні (Одеська, Херсонська, Миколаївська області, Крим). Раніше бессарабських овець розводили на Ставропіллі та Кубані і отримували якісні смушки, але тепер їх там залишилося дуже мало, частіше зустрічаються метиси, чушки з іншими породами. У Молдові бессарабських овець схрещували з каракульськими і врешті отримали свій породний тип. Нині племінна робота ведеться на поліпшення м’ясних якостей та підвищення плодючості.
Решетилівська порода овець – ще одна старовинна порода смушкового напряму продуктивності, створена в Україні. Вона була отримана внаслідок безладного парування російських овець з кримськими протягом тривалого періоду. Методом народної селекції місцеве населення відбирало з отриманих помісей найбільш перспективних у господарському розумінні тварин, яких і розводили в подальшому. Так, природним шляхом, за багато десятиліть і поколінь сформувалася нова порода. У ХІХ столітті вона була вже добре відома й широко розповсюджена в Полтавській губернії. Пізніше, у ХХ столітті, з метою підвищення якості смушків решетилівську породу покращували каракульськими баранами. На сьогодні порода є малочисельною.
Сучасні решетилівські вівці – тварини невеликих розмірів: вага дорослого барана становить 55–70 кг, вівці – від 40 до 42 кг. Висота баранів у пахолку – до 70 см, маток – від 60 до 65 см. Більшість поголів’я характеризується сухим і сухим-міцним типом конституції. Тіло компактне, гармонійно складене. Кістяк тонкий, легкий. Шкіра тонка, міцна, еластична, без складок.
Голова вузька, легка, пропорційна, з прямим або трохи опуклим профілем. Очі середнього розміру. Вуха короткі, стоячі, рухливі. Шия тонка, середньої довжини, зі слабко розвиненою мускулатурою. Загривок низький, не виділяється над лінією спини. Спина рівна, вузька. Крижі погано обмускулен, трохи вище рівня спини, прямий.
Хвіст не має жирових відкладень, довгий. Його кінець розташований нижче рівня скакальних суглобів. Грудна клітка вузька, але глибока. Живіт об’ємний, кілька відвислий. Кінцівки високі, прямі, тонкі, з сухою, рельєфною мускулатурою. Копитний ріг міцний. Може бути пофарбований в чорний, сірий або коричневий колір (його забарвлення залежить від забарвлення шерсті тварин). Окости у добре вгодованих тварин мають середню наповненість, у особин, які не отримували достатню кількість корму, вони запалі.
Вовновий покрив зазвичай має чорний колір з відтінками, але зустрічаються й бурі або темно-сірі тварини. Криюча шерсть коротка, щільно прилегла до шкіри. Рунна вовна груба та довга. Вона вкриває усе тіло, доходячи на голові до середини чола, а на кінцівках до ліктьових і скакальних суглобів.
За період, що минає від осінньої стрижки до весняної, вовна може відростати на довжину до 30 см. Руно відкрите, косичної будови, неоднакове за тониною й густотою. На боках і череві вовна більш тонка та рідша, ніж на спині, лопатках і загривку. Тонина волокон коливається у межах від 32 мкм до 34,5 мкм. Настриг з барана: близько 3 кг немитої вовни, з вівцематок: по 2–2,5 кг. Вміст ланоліну низький.
Вовну використовують для виготовлення грубого сукна, повсті, валянок, поясів. Та основною продукцією є шкурки новонароджених ягнят. Смушки решетилівських ягнят переважно чорного кольору, із середніми за величиною жорсткими завитками у формі валиків, гривок, бобів і напівкілець. Фігурність 2/3. Загальний візерунок добре виражений, рельєфний, з середніми проміжками між валиками. Завитки середнього розміру, їх ширина 4–8 мм, висота напівкругла й висока.
Площа смушка може становити до 1100 см2, вага – близько 360 г. Вовновий покрив шкурок щільний, довжина шерстинок – до 12 мм. Хутро має середнього ступеню блиск. Шкурки міцні та стійкі до зношування за умови їх правильної вичинки. Виготовляють з них елементи верхнього жіночого одягу.
Вівцематки решетилівської породи моноестричні, сезон парування у них настає восени. Окіт відбувається наприкінці зими або на початку весни. Кожна вівця народжує по одному ягняті. Двійнята бувають здерідка. Від 100 вівцематок отримують 105–115 ягнят.
Ягнят у перші дні після народження оглядають і оцінюють їх племінну придатність. Ярочок, які не годяться для ремонту або поповнення репродуктивного стада, а також баранців, що не мають племінної цінності, відправляють на забій.
Близько половини отриманого за окіт молодняка забивають у ранньому віці на смушки, а їхніх вівцематок продовжують доїти. Від кожної з них за 4–4,5 місяці лактації отримують до 70 літрів товарного молока, яке використовують як сировину для приготування різноманітних кисломолочних продуктів, бринзи, м’яких сирів. Залишений молодняк швидко розвивається і вже восени, у рік свого народження готовий до участі в злучній кампанії.
Решетилівська порода добре пристосована до помірного клімату центральної України. Вона невибаглива в годуванні і невимоглива до умов утримання. Основне поголів’я районоване в Полтавській, Дніпропетровській, Воронезькій та Ростовській областях. Чистопородне стадо на сьогодні досить малочисельне, у товарних господарствах здебільшого розповсюджені їх помісі. Племінна робота ведеться у напрямках збільшення плодючості цих тварин і поліпшення їх м’ясних характеристик.
Решетилівські, бессарабські та сокільські вівці постачають смушки найвищої якості після каракулевих овець. Також у світі існує ще кілька овечих смушкових порід, які значно поступаються їм за якістю продукції. Це поширена в Ірані та сусідніх державах ширазька порода овець, вівці породи свакара, що розводяться у Південній Африці, афганська порода гільджаі, районована в Туреччині й Сирії порода караман. Усі вони досить схожі за своїм продуктивним характеристикам. Одні й ті ж вівці в різних народів можуть називатися по-різному. У різних ареалах розведення кожна порода має свої відмінності, іноді дуже суттєві.
Типовим прикладом східних смушкових овець можна вважати турецько-сірійську породу караман. Порода караман була виведена місцевим населенням шляхом тривалої народної селекції овець в умовах жаркого, сухого клімату та з використанням мізерної пасовищної рослинності. Це одна з найдавніших порід овець. Назви її відрізняються у різних регіонах Туреччини: червоний караман, червоний кизил, моркараман. Цих же овець, що розводяться у різних районах Сирії, називають: туркіш, хакра, хамра, даулі.
Порода має два різновиди – білий та червоний караман, котрих місцеві вівчарі вважають різними породами. Відрізняються вони не лише кольором вовни, а й деякими іншими особливостями. Червоний караман переважає білого за розмірами і має більше курдючного жиру. Проте у білого рунна вовна довша, ніж у червоного. Є різниця і в якості м’яса.
Вівцям породи караман властива суха, міцна або міцна-суха конституція. Кістяк у них тонкий, легкий. Шкіра тонка, еластична, не утворює складок. Статевий диморфізм виражений середньо. Приблизно 40% баранів мають добре розвинені роги, інші або зовсім комолі, або мають лише невеликі ріжки. До 30% вівцематок також мають невеликі й тонкі рудиментарні ріжки. Та барани все ж вищі й масивніші за овець, з більшою головою.
Тварини характеризуються середніми розмірами. Дорослий баран червоного караман важить 70–75 кг, а його висота у пахолку сягає до 72–75 см. Доросла вівцематка важить від 54 до 57 кг, не перевищуючи у пахолку 65–71 см. Білий караман дещо дрібніший. Голова у караманських овець невелика, лёгкая. Морда видовжена, вузька, з опуклим профілем. Очі великі, виразні.
Вуха у більшості представників породи тонкі, довгі, малорухливі, висячі. Але зустрічаються тварини і з короткими вухами або зовсім без вух. Ймовірно, така особливість є результатом інбридингу (близькоспорідненого парування). Шия у овець тонка, довга, високо поставлена, у баранів більш м’язиста. Загривок низький, гострий, не виділяється над рівнем спини, спина вузька й довга. Круп широкий, звислий, крижова зона дахоподібної форми.
Хвіст довгий, з запасом жиру. Довжина курдюка в середньому становить 40–44 см, ширина – від 30 до 31 см, його вага – близько 6 кг, але зустрічаються тварини, у яких запас курдючного жиру досягає 9–12 кг. Грудна клітка широка та глибока. Живіт підтягнутий. Передні кінцівки широко поставлені, сухі, прямі, довгі. Задні ноги м’язисті, з паралельною, середньо-широкою поставою. У деяких особин зустрічається Х-подібна постава, яка вважається недоліком і є небажаною. Копитний ріг дуже щільний, темний. Міцний копитний ріг робить цих овець здатними здійснювати тривалі переходи по піщаному й кам’янистому ґрунту.
Вовновий покрив складається з криючої та рунної вовни. Рунна вовна має коричневе, з червонуватим відтінком забарвлення. У різних отарах зустрічаються тварини з кольором вовни від світло-червоного до темно-коричневого, а також каштанового і чорного. Білий караман має шерсть білого, брудно-білого або світло-бежевого забарвлення. Голова й ноги тварини вкриті короткою покривною шерстю, яка помітно темніша, ніж рунна. Курдюк зверху вкритий рунною вовною, знизу ж вона або дуже рідка, або зовсім відсутня. На ногах рунна вовна доходить до ліктьових суглобів та нижньої третини стегна. На голові – до середини потилиці.
Вовнові волокна мають середню довжину, за період між стриженням вони відростають на 12–15 см. Руно грубе, косичної структури, відкритого типу, неоднакове за довжиною, густотою й тониною не лише на різних дилянках тіла, але й у межах однієї косиці. На череві й боках вовна зріджена, коротша й тонкіша. Тонина вовни: 38–40 мкм. Настриг вовни з барана: до 2 кг, з вівцематки: від 1,5 до 1,7 кг. З такої сировини виготовляють грубу тканину, килими, ковдри, пояси.
Вівцематки моноестричні. Злучна кампанія проводиться сезонно, часто недружно, що призводить до розтягнутого у часі періоду окоту. Ягнята народжуються один раз на рік, в середині-наприкінці зими. Середня вага новонароджених ягнят: 3–3,5 кг. Більшість маток народжують по одному ягняті. Двійнята вкрай рідкісні, на 100 вівцематок отримують зазвичай 100 ягнят.
Смушки від молодняка караманської породи поступаються за якістю каракульським і смушкам від ягнят українських порід. Завиток середній і великий, жорсткий, у формі бобів, валиків, кілець та гривок. Фігурність 2/3 і 1/3. Проміжки між завитками бувають середньої ширини й широкі. На частині площі смушка зустрічаються ласи (ділянки шкурки без завитків хутра). Довжина вовни становить 9–10 мм, густота ворсинок середня, ступінь блиску середній або слабий. Площа смушків: 850–1000 см2, вага – до 380 г.
Міздря товста або середньої товщини, міцна, колір смушків білий, чорний, темно-брунатний. Дуже важливо в найкоротші терміни після народження відібрати ягнят, призначених для забою, оскільки завитки вовни у молодняка поступово зникають, внаслідок чого втрачається цінність їх смушку.
Вівцематок, що лишилися без потомства, доять ще протягом 2–2,5 місяців і отримують від них за цей період до 30–35 літрів молока. Молочність у маток невисока, проте ягнята розвиваються досить швидко. У річному віці молодняк досягаєт розмірів дорослого поголів’я і набирає близько 80–85% їхньої маси. Порода представляє комбінований напрям продуктивности, і одним з видів її продукції є м’ясо.
Забивають на м’ясо зазвичай старих вівцематок і дорослих баранів та молодняк, з якихось причин не придатний для відтворення стада. Забійний вихід туш вівцематок і молодняка складає близько 45–48%, баранів – до 55%. Середня вага туш дорослих баранів: 40–42 кг, відгодованих молодих валухів – від 33 до 35 кг, маток та ярок – не більше 25 кг.
Близько чверті ваги туші припадає на курдючний жир. М’ясо червоного карамана надто волокнисте, сухе й жорстке, через що має низьку продовольчу цінність. М’ясо білого карамана має кращі смакові якості та ніжнішу текстуру, тому цінується вище.
Спрямована племінна робота з породою не проводиться, поголів’я вдосконалюється лише шляхом інтуїтивної народної селекції, як і багато століть до цього. Нині у світі налічується понад 5 млн голів караманської породи.
Вівці афганської породи гільджаі є типовими представниками аборигенної азійської породи. Вони були виведені у південно-східній частині країни шляхом тривалої селекції одним з племінних об’єднань пуштунів, народом гільзаі (гарзаі або гільджі на східному діалекті мови пушту). Цей народ і зараз живе в умовах патріархально-феодального ладу, осілі племена займаються землеробством та вівчарством, а кочові – відгінним вівчарством і караванною торгівлею. Основне поголів’я гільджаі сконцентроване у південно-східній та центральній частині Афганістану, а також в оазах Газні та Джелалабаду.
Через соціально-економічну ситуацію, що об’єктивно склалася в регіоні та відносно низький рівень тваринницької культури, науково обґрунтована племінна работа з породою не проводиться. Також її не покращували шляхом залучення інших смушкових порід. З цієї причини тварини за тривалий період часу не зазнали будь-яких істотних змін – своїми розмірами й продуктивністю вони мало відрізняються від срародавніх представників цієї породи .
Історія виникнення породи сягає у глибоке минуле, і її точне походження відстежити складно. Імовірно, предки гільджайських овець потрапили до Афганістану кілька століть тому з Ірану й Монголії, де місцеві селяни безсистемно схрещували їх і відбирали найбільш продуктивних та пристосованих до місцевого суворого клімату й бідної кормової бази особин.
Сучасні гільджайські вівці також не вирізняються великими розмірами: вага дорослого барана знаходиться у межах 45–50 кг, вівцематки – від 35 до 40 кг. Висота цих тварин у пахолку досягає 60–64 см. Ні барани, ні вівцематки не мають рогів. Барани вищі й масивніші за вівцематок. Більшості представників породи властивий сухий і сухий-міцний тип конституції. Кістяк у них тонкий, легкий, добре розвинений. Шкіра тонка, еластична, складок не утворює. Тіло вузьке, компактне, гармонійно складене.
Голова пропорційна, невеликого розміру, з видовженою мордою й опуклим профілем. Очі великі, мигдалеподібні. Вуха довгі, здебільшого звислі, рухливі. Шия тонка, високо поставлена, мускулиста, суха, без складок. Загривок низький та вузький. Спина коротка, рівна. Крижі дахоподібні, у частини тварин звислі. Хвіст короткий, зі значними відкладеннями курдючного жиру. Грудна клітка вузька, але глибока. Живіт об’ємний, підтягнутий.
Кінцівки середньої довжини, вузько поставлені, рівні, з широкими копитами й міцним копитним рогом темного кольору. Передні ноги сухі та тонкі, задні – сухі, з рельєфними м’язами. Окости середньої наповненості. Міцний копитний ріг робить цих тварин придатними до відгінно-кочового способу життя з використанням пасовищ.
Шерсть більшості поголів’я має рудувато-брунатний колір різних відтінків, від світло-бежевого до каштанового. Але зустрічаються тварини білої, сірої та майже чорної масті. Рунна вовна завжди набагато світліша за криючу, що вкриває ноги від копит до середини стегна і ліктьових суглобів, а голову – від потилиці. Криюча вовна коротка, пряма, жорстка, щільно прилягає до тіла, у більшості тварин вона темно-коричнева або майже чорна. Рунна вовна груба, тонина її становить 36–38 мкм.
Стрижуть гільджайських овець один раз або двічі на рік. За період від попереднього до наступного стриження рунна вовна відростає на 9–12 см. Пухові волокна складають близько половини руна, решта – це остьове та перехідне волосся. Руно має косичну структуру, воно неоднорідне за густотою й тониною. На череві шерсть рідша й тонша, ніж на інших ділянках тіла. На холці, грудях, лопатках і шиї вона довша, ніж на боках і крупі, – особливо це помітно у самців. Настриг вовни з барана: 1,5–1,7 кг, з вівцематок: по 1–1,2 кг. З вовни овець гільджайської породи місцеві жителі тчуть грубі тканини для виготовлення верхнього одягу, килимів, поясів, а також товсту тканину для наметів кочівників.
Гільджайські вівці моноестричні, парування та окіт відбуваються у них один раз на рік. Більшість вівцематок народжують по одному ягняті, двійні трапляються здерідка. Окрім того, частина маток не запліднюються через їх низький рівень вгодованості. Від отари у 100 вівцематок отримують 90 – 105 ягнят. Малята народжуються з вагою 2,5–3 кг.
Баранців, призначених для забою на смушки, відбирають до досягнення ними триденного віку, а осиротілих матерів доять. Молочність вівцематок становить близько 0,4–0,6 л молока за добу. Такої кількості молока, жирністю до 8%, цілком вистачає для нормального зростання й розвитку молодняка. У більшості отар молодняк не відлучають від дорослих тварин, а вирощують спільно.
Ярок у річному віці вже можна парувати, а зайвих баранців забивати на м’ясо. Забійний вихід туш: 45–48%. Вага курдюка в туші становить близько 15–20%. М’ясо, отримане від дорослих, відбракованих тварин – жорстке та грубоволокнисте. М’ясо молодняку до 1,5 річного віку – ніжне, соковите, з хорошими смаковими якостями.
Смушки гільджайських ягнят мають переважно темно-брунатне та майже чорне забарвлення. Площа шкурок: від 600 до 900 см2, вага: 300–320 г. Завиток середньої величини (3–7 мм), пухкий, у формі бобів, валиків, колець і напівколець. Загальний малюнок валикових візерунків чіткий та виразний, але відстань між завитками завелика, на боках та у пахвинах часто трапляються ласи та вихрики. Фігурність смушків 2/3 и 1/3. Висота завитків пласка та напівкругла. Вовна на шкурках блискуча, щільна, завдовжки до 10 мм. Міздря тонка, легка, але недостатньо міцна. Одним з видів продукції є також овчини від дорослих тварин.
Гільджайська порода овець відносно численна, в Афганістані її поголів’я нараховує близько 4–4,5 млн особин.
У сучасному смушковому вівчарстві селекція гільджайских овець спрямована на підвищення плодючості поголів’я та поліпшення якісних показників смушків. Головну увагу при оцінці шкурок, як сировини для хутрової промисловості, і при відборі молодняку для подальшого репродуктивного використання звертають на колір вовни, її густоту, довжину, вираженість блиску, на форму і розмір завитка, його пружність і здатність відновлювати форму після механічної короткочасної деформації, фігурність та виразність смушкового візерунка. У знятому смушку також враховують його площу, товщину і міцність міздрі.
Якими ж є основні якісні показники смушків?
Колір смушків залежить від породних особливостей ягнят. Найціннішими вважаються блакитно-сірі з сивиною та чисто-чорні смушки, без відтінків коричневого або будь-якого іншого кольору. Останнім часом цінуються смушки білого кольору через їхню високу придатність до штучного фарбування в будь-який бажаний колір.
Природний колір вовни визначається кількістю меланіну, який міститься у корковому шарі хутряних волосків і комбінацією волосків різного забарвлення. Так, наприклад, чорна вовна містить найбільшу кількість цього пігменту, в коричневій його трохи менше, біла не містить його зовсім, а сірий колір смушка є комбінацією чорних і білих волосків у різних пропорціях. Залежно від цього співвідношення розрізняють сіре світло-сіре, темно-сіре, сталево-сіре, блакитно-сіре, димчате й сіре з сивиною забарвлення.
Рожеве забарвлення смушку утворюється внаслідок комбінації шерстинок білого та коричневого кольорів. Пропорція їх теж може бути різною, що врешті й визначає сам відтінок. Забарвлення сур створюється в наслідок зонального розташування пігменту по довжині однієї шерстинки. Волоски з білими ділянками у прикореневій зоні й коричневими кінцями створюють забарвлення сур золотистий, якщо ж навпаки – низ шерстинки коричневий, а верхня частина біла – виходить сур сріблястий.
Завитки – це маленькі пасма вовни, так звані косиці, довжиною до 12–15 мм. Під час внутрішньоутробного розвитку плода ці косиці, внаслідок спадкових особливостей смушкових порід, набувають незвичайного викривлення, яке змінюється після народження і повністю зникає впродовж перших місяців життя ягняти (через розвиток пухових волосків). Спочатку завитки розрихлюються, потім їх розміри збільшуються, і вони поступово зникають. Якщо не забити ягня на смушок протягом перших трьох діб його життя, то вартість такої шкурки знецінюється.
Смушкові завитки можуть мати різну форму. Розрізняють кілька типових варіантів. Найцінніші – це валик та біб. Менш цінними є кільце, напівкільце, порошок (або горошок), равлик, штопор, гривка. Вихрики та ласи вважаються вадою.
Найціннішим видом завитків вважається валик. Таку форму утворюють численні групи шерстинок, розташованих лінійно й викривлених паралельно один одному. Їх звивистість не перевищує замкнутого кола, а часто буває дугоподібною, що формує закриті рельєфні хвилі. Довжина цих хвиль, з яких і складається загальний візерунок смушка, може бути від 2 до 7 см.
Ширина валиків також буває різною: дрібними вважаються валики шириною від 2 до 4 мм; середніми – шириною від 4 до 8 мм; у великих цей показник досягає 8,2 мм й більше. Висота валиків може бути напівкруглою, пласкою або високою. У напівкруглих валиків висота дорівнює ширині, у пласких ширина перевершує висоту, у високих ширина менша, ніж висота.
Найбільшу цінність мають смушки з довгими валиками середньої ширини і напівкруглої висоти. У валикового завитка довжина шерстинок неоднакова. Внутрішні короткі волоски надають валику щільності. Зазвичай у смушків з чорним забарвленням шерсті щільність завитків вища. Проміжки між валиками, які називаються шкірними швами, формують виразність загального візерунка.
Якщо проміжки незначні, то завитки зливаються між собою, і візерунок втрачає свою виразність. У випадку, коли проміжки між валиками надто великі, утворюються ласи, що також небажано. Найбільш цінуються смушки з середніми по ширині проміжками між завитками.
Візерунок смушка буває з паралельним розташуванням валиків, паралельно-концентричним або безладним. Серед них перевагу надають шкуркам з паралельним розташування валиків. Ягнят з валиковою формою завитків відносять до еліти й залишають на плем’я.
Бобовий завиток за структурою подібний до валика, але набагато коротший від нього. Довжина бобів: 1–1,2 см. Величина завитків залежить від конституції тіла ягняти і його батьків. У тварин з грубої конституцією завитки великі та пухкі. У ягнят ніжної конституції завиток надто дрібний. І та, й інша крайності небажані.
Краї у цього виду завитка згладжені, тому формою він нагадує зерно бобу або квасолі. Через малу довжину боби не утворюють хитромудрих узорів на смушку, тому вони цінуються менше, ніж валики. На одному смушкові може бути кілька видів завитків.
Гривки – це різновид завитка, що сформований паралельними волосками, які ростуть із шкіри під кутом 45–48° та направлені одне супроти одного. Їх верхівки торкаються між собою та розходяться в різні боки, внаслідок чого утворюються ребристі гребені різної ширини. Тонкі гривки цінуються більше широких. Смушки з виключно гривковою структурою зустрічаються нечасто і мають середню цінність. У поєднанні з валиками та бобами гривки створюють незвичайний візерунок, і такі смушки цінуються вище.
Завитки у вигляді кільця чи напівкільця являють собою викривлені по колу (замкнутому або незамкнутому) пучки волосся, розташованих паралельно шкірі ягняти. Така структура не утворює візерунку і є малоцінною. Смушки з кільцеподібними завитками відносять до третього сорту шкурок. Цих ягнят при бонітування вибраковують і не вирощують.
Таким же малоцінним вважається порошкоподібний завиток або горошок. Створюється він шерстинками, верхівки яких закручені у щільні дрібні вузлики. Загальний візерунок на такому смушку не проглядається.
Завиток штопор складається з волосків, верхні кінці яких викривлені в одному напрямку у вигляді спіралі. Великої цінності такі смушки не становлять, і ягнят з таким візерунком для подальшого розведення не залишають.
Завиток равлик – це пучок кільцеподібное викривлених шерстинок, які верхніми кінцями сходяться до центру. Завиток зовні нагадує панцир равлика, тому так і називається серед вівчарів. Загальний візерунок не розрізняється, смушки з переважаючими равликовими завитками мають низьку цінність.
Вадою вважаються ласи та вихрики. Ласи – це гладенькі, без будь-яких завитків, великі ділянки смушка. Вихрики – пучки паралельних, дугоподібних волосків, котрі розходяться від центра в сторони по колу.
Цінність смушка дуже залежить від співвідношення цінних і малоцінних завитків, яке називається фігурністю смушка. Якщо вся поверхня шкурки вкрита лише валикоподібними чи бобоподібними завитками, то така сировина отримує найвищу оцінку: 3/3. Якщо 2/3 площі займають цінні форми завитків, а по краям розміщені малоцінні, то смушок отримує оцінку 2/3. Якщо малоцінні форми завитків переважають, а цінних мало, то смушок оцінюється як 1/3 за фігурністю.
Важливими характеристиками смушків є шовковистість та блиск їхнього хутра. Шовковистість вовни зумовлена станом зовнішнього лускатого шару волосків, їх товщиною й кількістю ланоліну. Блиск залежить від ступеня гладкості поверхні лускатого шару волосків. Бажаний яскраво виражений люстровий блиск, який надає виробам зі смушків красивого й глянсованого вигляду. Шкурки зі склоподібним та матовим блиском, а також з тьмяною вовною оцінюються нижче.
Блиск і шовковистість смушків залежать від спадковості та якості годування вівцематок у період суягності. Особливо важливим є вміст достатньої кількості білка, вітамінів та мінеральних речовин у їхньому раціоні. Для підвищення якості смушків слід забезпечити повноцінне годування батьківського стада в період суягності або включати до корму спеціальні вітамінно-мінеральні підживлення.
За площею розрізняють смушки великі, середні й дрібні. Чим більша шкурка, тим вища її цінність. Великими вважаються шкурки, площа яких складає понад 1100 см2. Середні смушки мають площу від 900 до 1100 см2. Площа дрібних смушків обмежується показниками 500–900 см2
Велике значення для визначення цінності і виробничої придатності смушка має товщина і міцність його міздрі. Зазвичай товщина міздрі становить 1,13–1,7 мм. Ягнята, народжені від батьківських пар з грубою конституцією, дають смушки з грубою, міцною міздрею. Від молодняка, чиї батьки мали ніжну конституцію, отримують шкурки з тонкою й водночас не досить міцною міздрею.
Оптимальне співвідношення міцності й товщини міздрі мають смушки ягнят міцної та змішаної конституції. Міцність і товщина міздрі впливають на вагу та зносостійкість кінцевого хутряного виробу, тому є важливою характеристикою смушка.
Окремим видом смушків є хутро ненароджених ягнят. Зазвичай таку продукцію отримують від каракулевої породи, тому вона має назву каракульча. Цей різновид смушків дуже цінується на світовому ринку хутра. Каракульчу отримують різними способами, найчастіше внаслідок випадкових викиднів, загибелі суягних вівцематок або при цілеспрямованому забої старих, вибракуваних маток на 115–140 день їхньої суягності, а іноді за допомогою спеціального, медикаментозно спровокованого викидня.
Каракульча має дуже блискуче шовковисте хутро й особливої якості візерунок. Міздря каракульчі дуже тонка, але водночас еластична, міцна та щільна. Залежно від віку плода, каракульчі властиві різні особливості візерунку. На більш ранньому етапі (115–125 діб суягності) вовновий покрив смушка короткий, гладкий, без завитків. Такі шкурки называють голяк.
Для шкурок ембріонів віком 130–140 діб характерні значний люстровий блиск та мінливий візерунок завитків, що нагадує переливи муарової тканини. Ембріони старшого віку мають перехідний візерунок каракуль-каракульча, якому притаманне поєднання муарового ефекта й візерунку рельєфних завитків.
Щоб оцінити каракульчу, її поділяють на три сорти. Найцінніші – це шкурки першого сорту, які відрізняються блискучою, густою, шовковистою вовною однакового кольору, з виразним муаровим візерунком, що займає більше 75% площі смушка. Каракульча другого сорту має менш виразний муаровий візерунок, і займає він близько половини площі смушка. Каракульча третього сорту має чіткий муаровий малюнок на площі, меншій за 50%, або ж не надто виразний на більшій площі.
Заради каракульчі у спеціалізованих господарствах парують і забивають близько третини вибракуваних вівцематок. Нині з частиною каракулевих овець ведеться племінна робота, націлена на те, щоб муаровість смушка зберігалась і після народження ягнят. Якщо вона виявиться успішною, то вдасться отримувати каракульчу в значно більших кількостях.
Успішного вам вівчарства!
Відповіді на запитання з цієї теми можна отримати на нашому форумі.
Віталій Чугуєвець
Поділитись в соцмережах:
