Відповідно до якісних показників та характеристик овечої вовни, представників тонкорунних овечих порід можна умовно назвати елітою серед решти поголів’я вовнового і комбінованого напрямку продуктивності. Отримувана від їх вирощування продукція (смушки, вовна, овчина) придатна для виготовлення високоякісних виробів, тому має особливу цінність. Залежно від породи, статі та віку, товщина рунних волокон у тонкорунних овець знаходиться в межах від 14,5 мкм до 25 мкм.
Згідно з археологічними даними, тонкорунних овець розводили на території сучасних Ємену, Саудівської Аравії, Оману, Ізраїлю, Катару, Йорданії, Об’єднаних Арабських Еміратів ще в четвертому тисячолітті до нашої ери. Пізніше ці тварини поширилися по всій Північній Африці та півдню Європи.
З IV століття нашої ери найуспішнішою в розведенні та вдосконаленні порід тонкорунних овець стала Іспанія. Довгий час вона залишалася центром тонкорунного вівчарства. Тонка, однорідна вовна цінувалася дуже високо, а її реалізація й продаж самих овець за кордон були під суворим контролем держави.
Так Іспанія у XV–XVI столітті стала чи не єдиною країною, де розводили справжніх тонкорунних овець. І лише з початком XVII століття тонкорунні вівці стали вивозитися з Іспанії (по декілька голів, у якості королівських подарунків) до інших держав. Активно розвиватися за межами Іспанії тонкорунне вівчарство почало з XVIII століття.
Старовинні породи овець, що існували того часу, сильно відрізнялися від сучасних: тварини мали невеликі розміри (їх середня вага не перевищувала 27–28 кг) і були дуже низькопродуктивними (настриг вовни становив від 0,8 кг до 1,2 кг, а її довжина не перевищувала 4–5 см). Але водночас їх вовнове волокно було дуже тонким, товщина його досягала всього лише 12–18 мкм, що набагато менше, ніж у більшості сучасних порід (14,5–25 мкм).
Існувало кілька варіантів отар (породами їх у повному розумінні слова назвати не можна) тонкорунних овець. У кожній з провінцій Іспанії вони мали свої відмінні риси і отримували назви, відповідні тій місцевості, де їх розводили: леонські, сільвійські, сарагоські, валенсіанські, алікантійські.
Нейбільш розповсюдились у світі леонські вівці, котрі, своєю чергою, також не були однорідними і складали ся з кількох груп: пауляр, гвадалупа, екскуріаль, інфантадо, негретті.
Негретті вирізнялися найбільшими розмірами, вони мали складки шкіри по всьому тілу, особливо на шиї та грудях, а також їм була властива дещо вища вовнова продуктивність. За багато століть ці тварини пристосувалися до клімату Іспанії, тому в інших країнах, де кліматичні параметри істотно відрізнялися від звичних їм, вівці часто хворіли, погано розмножувалися і не могли підтримувати той же рівень продуктивності, що й у себе на батьківщині. У нових умовах тонкорунні вівці потребували хорошого годування і дбайливого догляду, що не завжди можна було забезпечити при веденні простого товарного господарства.
Зауваживши таку особливість, більшість вівчарів стали виводити свої породи на основі завезеного іспанського поголів’я шляхом схрещення його з місцевими, добре адаптованими вівцями. Так було отримано багато нових порід, які не лише успішно розвивалися в умовах місцевого клімату, але й за продуктивністю значно перевершували вихідних іспанських овець. Разом з тим з’явився і негативний фактор: внаслідок схрещування з місцевими вівцями вовнове волокно у помісей стало менш тонким, що можна спостерігати у сучасних порід овець.
Таким чином, в Бахмутському повіті (часи Російської імперії) на основі овець інфантадо (жива вага 28–30 кг, настриг вовни 1–1,2 кг) вівчар Мерцалов вивів мерцаловських овець (вага 45–50 кг, настриг вовни 1,3–1,4 кг), а вівчар Мазаєв з синами (Горькая Балка, Краснодарський край) створили породу довгошерстих мериносів – мазаєвських овець. Обидві породи виявилися зручними для господарського користування, завдяки чому швидко поширилися на всьому півдні України та Північному Кавказі.
У XIX столітті мазаєвська порода стала найчисельнішою на півдні Російської імперії. Мазаєвські вівці відрізнялись від вихідних іспанських майже вдвічі більшою вагою (45–50 кг) та значно більшим настригом вовни (4–5 кг), яка за довжиною більш ніж вдвічі перевершувала довжину вовни іспанських овець (8–10 см).
Довгий час селекція цієї породи проводилась тільки за якістю вовни, а будові тіла та іншим ознакам не приділялося достатньої уваги. Внаслідок такого однобокого відбору мазаєвські вівці придбали безліч недоліків конституції, до того ж погіршилися показники їх здоров’я.
Професор Павло Кулєшов вибрав собі за мету виправити суттєві вади мазаєвських овець і вдосконалити їх поголів’я. Він проводив схрещування тварин з іншими тонкорунними породами, що врешті завершилося створенням нової породи овець новокавказький меринос. Ця порода також виявилася недосконалою, і на її основі потім вивели добре відомих у наш час кавказьких тонкорунних овець.
У Німеччині на основі іспанських екскуріальских тонкорунних овець були виведені саксонські мериноси. Для створення породи широко застосовували споріднене парування, щоб закріпити цінні у господарському розумінні ознаки. Врешті отримали тварин з унікальними характеристиками вовни (10,5–12,5 мкм), але надто слабких і дрібних, з поганими репродуктивними якостями.
Згодом саксонські мериноси були використані у США для виведення вермонтського мериноса. Продуктивність нових тварин вже досягла 8–12 кг тонкої вовни з довжиною волокон близько 5 см. Однак і вермонтські тонкорунні вівці не відрізнялися великими розмірами, невибагливістю та міцним здоров’ям.
Силезький меринос, виведений німецькими вівчарами, виявився міцнішим і більш господарчо придатним, ніж саксонський. Цю породу німці створили на базі іспанських негретті, місцевого поголів’я та італійських падуанських шовковистих овець.
У Франції, в королівській кошарі короля Луї (Людовика XVI), на основі іспанських тонкорунних овець і англійських довгошерстих була виведена порода французький рамбульє. Це був якісний стрибок у тонкорунному вівчарстві. Отриману породу представляли великі тварини міцної конституції з відносно високими м’ясними характеристиками. Їх вовна досягала необхідної довжини (вплив англійської крові), тобто була придатною для гребневого прядіння.
До кінця XIX століття представників породи французький рамбульє експортували до багатьох країн світу, де вони стали вихідною породою у створенні ряду місцевих порід тонкорунних овець. До найвідоміших та найпоширеніших їх нащадків належать американський рамбульє, німецький рамбульє, прекос та ін.
Тонкорунні породи умовно поділяють на три групи: вовнового напрямку продуктивності, вовном’ясного та м’ясововнового. До вовнових порід належать тварини, у яких на кожен кілограм живої ваги припадає не менше 60 грамів митої вовни. До вовном’ясних – ті, в яких це співвідношення складає 40–50 г/на 1 кг. М’ясововнові – вівці з настригом менше 40 грамів вовни на 1 кг живої ваги тварини. Далі – більш детальний огляд найпоширеніших сучасних порід тонкорунних овець.
Французький рамбульє створений наприкінці XVIII століття за вказівкою короля Луї (Людовика) XVI від декількох породних груп іспанських тонкорунних овець. Вихідні мериносові вівці кількістю 366 голів (318 маток, 41 баран і 7 ягнят) були придбані у 1786 році королем Франції у його двоюрідного брата, короля Іспанії Карла III. Поголів’я розмістили на фермі «Bergerie royale», неподалік від замку Рамбуйє, де й здійснювалась племінна робота.
Робота проводилася французькими королівськими вівчарами до 1802 року і завершилася вже після страти короля. Завезених іспанських овець схрещували з англійськими довгошерстими вівцями, потім отримане помісне поголів’я розводили «в собі» зі стабілізацією та закріпленням бажаних ознак. Всіх дрібних, слабких і не пристосованих до утримання в умовах простого селянського господарства особин ретельно відбраковували.
Вівці виведеної породи вважалися на той час дуже великими тваринами і цінувалися своєю подвійною (м’ясною та вовновою) продуктивністю. Багато років їх заборонялося вивозити за межі Франції. Але пізніше, у XIX столітті, французьких рамбульє імпортували багато країн Європи, Північної та Південної Америки, Австралія, де їх розводили в чистоті, а також використовували для створення власних порід овець різного напрямку продуктивності.
Сучасні вівці цієї породи за нинішніми стандартами мають середні розміри. Барани важать від 80 до 90 кг, а вівцематки – від 55 до 65 кг. У більшості представників міцна конституція та правильна будова усіх частин тіла.
У тварин цієї породи добре помітний статевий диморфізм: барани значно масивніші за вівцематок і мають розвинені роги. Голова у французьких рамбульє легка, клиноподібна, невелика, з прямим профілем. Очі мигдалеподібні, вуха стоячі, короткі й відносно широкі. Шия коротка, тонка, мускулиста, високо поставлена.
Загривок неширокий, але високий і підноситься над рівнем спини. Спина рівна, середньої ширини. Грудна клітка широка та глибока, живіт підтягнутий, середнього обсягу. Крижі трохи вищі за рівень спини, широкі, м’язисті. Хвіст не має жирових відкладень, по довжині сягає до скакальних суглобів. Ноги рівні, м’язисті, з міцним копитним рогом білого кольору.
Рунна вовна вкриває усе тіло, на голові вона доходить до морди і початку вух, які вкриті короткою криючою шерстю. На ногах криюча шерсть починається від скакальних і ліктьових суглобів. Вовна біла, однорідна, дрібно звита, штапельної будови. На боках і череві руно не таке густе, як на решті ділянок.
Середній настриг від барана: 8–10 кг, від вівці: 5–7 кг. Вихід митого волокна: близько 40–45%. Товщина вовни: 18,15–22,4 мкм, при довжині 6,5–7,5 см. У баранів вовна грубіша, у маток і молодняка (особливо у ярок) вона тонша.
Розмноження у овець французького рамбульє сезонне, період парування настає наприкінці літа – початку осені. Більшість маток приносять по одному ягняті під кінець зими або на початку весни. Двійні також трапляються, їх кількість залежить від вгодованості поголів’я на момент проведення злучної кампанії. Чим вища вгодованість батьківського стада, тим більше вівцематок матимуть у приплоді двох ягнят.
Також від вгодованості тварин залежить термін завершення злучної кампанії, а отже, наскільки дружно пройде майбутній окіт. Чим стисліші терміни початку й кінця періоду окоту в отарі, тим менша різниця у віці між молодняком, і тим легше його вирощувати. Зазвичай від 100 вівцематок отримують 130–140 ягнят.
Молочність вівцематок і хороші материнські якості дають можливість молодняку швидко розвиватися й рости. На момент відлучення (в 4 місяці) ягнята важать по 27–30 кг. У віці 8–10 місяців добре вгодований молодняк важить від 42 кг (ярочки) до 55 кг (баранчики), і вони вже готові до забою. Молода баранина високо цінується за низький вміст жирової тканини й ніжну текстуру. Забійний вихід молодняку: до 50%, дорослих відгодованих тварин: 55–57%.
Представники породи французький рамбульє добре пристосовані до жаркого клімату й ефективно використовують на пасовищах суху, огрубілу рослинність. Зимового часу тварини необхідно забезпечувати приміщенням.
Цю породу повсюдно використовували для виведення багатьох сучасних порід овець. Однією з таких похідних порід є австралійський меринос.
Австралійський меринос виведений в Австралії на базі місцевого поголів’я, яке сформувалося з тонкорунних овець різного походження й різноманітних характеристик, які були завезені у XIX столітті з Англії, Німеччини, Іспанії та Італії. Пізніше маток цих овець парували з французькими рамбульє й американськими вермонтами. Робота по створенню породи проводилася на всій території Австралії, в різних кормових і кліматичних умовах. Результатом племінної роботи стала порода, що складається з кількох типів овець, кожен з яких пристосований до певного клімату і має властиві лише йому продуктивні параметри.
Тип файн відрізняється порівняно невеликими розмірами: вага баранів становить 65–70 кг, вівцематок – не більше 35–40 кг. Спереду на поверхні шиї утворюються одна чи дві складки шкіри. Довжина вовни у тварин типу файн найменша з усіх австралійських мериносів – близько 7,5 см. Від однієї вівці в середньому отримують 5,5–6 кг вовни.
Товщина волокон: 18,15–21 мкм. Це найтонша та найбільш якісна вовна серед усіх типів австралійського мериноса, що й підтверджується його назвою. Вихід митої вовни: від 54 до 60%. Ці вівці добре пристосовані до помірних температур і великої кількості опадів, вони ефективно використовують багаті пасовища з дрібностебловою рослинністю.
Тип медіум, згідно з назвою, характеризується середніми розмірами тварин. Дорослі барани мають вагу 75–85 кг, вівці – від 40 до 45 кг. Спереду на шиї та грудях цих тварин добре помітні дві-три великі складки шкіри, які надають їм масивного вигляду. Довжина вовни: до 9 см, товщина її волокон: від 20,6 до 22 мкм.
В середньому по отарі настригають по 5,5–6,1 кг від кожної особини. Вихід чистої вовни: 60–64%. Представники типу медіум легко витримують спекотний, посушливий клімат і добре використовують мізерні пасовища, демонструючи при цьому заявлену продуктивність.
Тип стронг – це найбільші вівці серед австралійських мериносів. Вага баранів може досягати 80–95 кг, вівцематки трохи дрібніші: 45–48 кг. На шиї та під нею на грудях також є великі складки шкіри. У цього типу найдовша шерсть – до 10 см, і найбільші показники середнього настригу по стаду: 6,2–6,5 кг (від маток по 4–5 кг, від баранів по 8–10 кг). Поряд з тим серед усіх типів австралійського мериноса у «стронгів» найтовстіша вовна: 23,5–26 мкм.
Вихід митої вовни: 62–64%. Вівці типу стронг добре почуваються в жаркому, сухому кліматі з мінімальною кількістю опадів. Вони ефективніше за представників інших типів використовують мізерну напівпустельну й огрубілу степову рослинність.
Усі типи австралійського мериноса – це тварини міцної або міцної-грубої конституції, з гармонійно розвинутими частинами тіла. Голова легка, клиноподібна, з тупим прямим профілем. Морда коротка, широка. У баранів добре розвинені спірально закручені роги, у вівцематок роги відсутні. Шия коротка, м’язиста, низько поставлена, загривок високий, широкий, роздвоєний. Спина рівна, нижча рівеня загривку. Крижі широкі, м’язисті, прямі.
Хвіст без жирових відкладень, завдовжки до скакальних суглобів. Груди широкі та глибокі, живіт об’ємний, без обвисання. Кінцівки середньої довжини, рівні, широко поставлені, з міцним копитним рогом білого кольору. Вовна біла, дрібно звита, однорідна, густа. Руно має штапельну будова. Оброслість боків і черева задовільна. На голові рунна вовна доходить до перенісся й підборіддя. На ногах вона часто досягає копит.
Незалежно від типу, розмноження в австралійського мериноса відбувається сезонно. Шлюбний період починається з настанням осені, ягнята народжуються один раз на рік. У більшості випадків народжується одне ягня, але трапляються і двійні. На 100 маток отримують 120–125 ягнят.
Молочність у вівцематок висока, і підсисний молодняк добре росте й розвивається. Добові прирости становлять близько 180–210 г. Забійний вихід добре вгодованих дорослих тварин – приблизно 55–60%. До 75–80% поголів’я овець Австралії складаються з представників саме цієї породи.
Американський рамбульє також походить від французьких однойменних предків: у 1840 році на територію США завезли 2 баранів і 14 овець породи французький рамбулье. Племінна робота проводилася в Техасі з 1840 до 1879 року.
Методом селекції та підбору працівники створили американську версію овець рамбульє, які за продуктивними характеристиками значно перевершували вихідну французьку породу. У 1879 році в місті Сан-Анджело навіть була створена асоціація з розведення цих овець.
Тварини породи американський рамбулье характеризуються:
– значними розмірами: барани важать по 100–130 кг, вівці – від 60 до 90 кг;
– середньою енергією росту молодняка: добові прирости складають від 190 г до 200 г, середня вага молодняка при відлученні становить 29–30 кг, мінімальна вага однорічних баранців – 55 кг, однорічних ярок – 42 кг;
– дуже високою вовновою продуктивністю: від дорослих племінних баранів настригають по 8–10 кг вовни, а від вівцематок – по 6–6,5 кг; від 8–10-місячних баранчиків за одне стриження отримують до 7 кг тонкої вовни, а від ярочок того ж віку – до 5 кг; кращі племінні барани, вага яких нерідко досягає 140–150 кілограмів, забезпечують протягом року (за 2 стриження) настриг вовни до 22 кг! Тонина вовни складає 20,6–25 мкм, а довжина 6,5–8,2 см. Проте вихід митої вовни невисокий, лише 40–45%.
Основна частина поголів’я має міцну, іноді міцну-грубу конституцію, добре розвинений кістяк, гармонійну статуру. Рухи в американських рамбульє легкі та швидкі. Голова середнього розміру, клиноподібна, легка, пропорційна, з прямим профілем. У баранів зазвичай є добре розвинені роги спіральної форми. Але зрідка зустрічаються й комолі самці. Вівцематки безрогі та менш масивні.
Шия у тварин середньої довжини, дуже м’язиста, товста, високо поставлена. Загривок високий, широкий, роздвоєний. Груди широкі та глибокі. Передні кінцівки поставлені широко, рівні й мускулисті. Копитний ріг білий, міцний, з середньою швидкістю відростання. Спина широка, довга. Поперек довгий, рівний. Крижі прямі, широкі, м’язисті, трохи підвищуються над рівнем спини.
Хвіст не має жирових запасів, довгий, може опускатися нижче скакальних суглобів задніх ніг. Задні ноги рівні, товсті, м’язисті, з помітно наповненими окостами, їхня постава середньої ширини. Вовна біла, однорідна, густа, оброслість боків і черева хороша. Рунна вовна вкриває все тіло, на голові досягає рівня очей і кута нижньої щелепи, а на ногах, нижче скакальних і зап’ястних суглобів, змінюється криючою.
Розмноження у американських рамбульє відбувається один раз на рік, воно сезонне: злучна кампанія припадає на завершення пасовищного періоду, а ягнята народжуються наприкінці зими й навесні. За окіт в однієї вівцематки народжується одне, здерідка двоє ягнят. Від стада у 100 маток отримують близько 130–140 ягнят.
Ці вівці ефективно використовують рослинність степів і напівпустель. Кращу продуктивність вони демонструють у сухому, теплому кліматі. На період окоту потребують теплих приміщеннях. У помірному кліматі доросле поголів’я, за наявності укриттів від вітру й опадів, можна утримувати в загоні цілорічно.
За типом продуктивності порода відноситься до вовно-м’ясного напрямку. Баранів американського рамбульє широко застосовують як поліпшувачів товарних отар і використовують для створення нових порід.
Порода овець іль-де-франс була також створена за участі французького рамбульє. Її історія розпочалася на початку XIX століття, коли внаслідок падіння цін на вовну потрібно було розвивати у мериносних овець більш виражені м’ясні якості.
У 1824 році професор Національного ветеринарного коледжу Ангуст Іварт та його команда стали парувати маток французького рамбульє з баранами породи дішлей, а затим помісних ярок з баранами породи маушамп. Отримане потомство розводили в собі в умовах пасовищного утримання. Племінна робота тривала досить довго, і нова порода сформувалася тільки до 1873 року.
Створену породу спочатку назвали дішлей-меринос. У 1875 році її представили на Паризькій сільськогосподарській виставці. Протягом усього періоду, поки створювалася порода, отримані вівці, завдяки своїй невибагливості і здатності поїдати пожнивні залишки на селянських полях, швидко розповсюдилися в регіоні Іль-де-Франс.
І хоча деякий час офіційна назва «дішлей-меринос» застосовувалася паралельно з неофіційною «іль-де-франс», вона усе ж не прижилася. І в 1882 році порода остаточно отримала «народну» назву, тоді ж була заснована і її племінна книга.
У ХХ столітті французькі вівчарі знову продовжили племінну роботу з цими тваринами в напрямку підвищення їх репродуктивних здібностей і скоростиглості. В результаті порода була значно поліпшена за цими характеристиками.
Сучасні представники породи іль-де-франс – це тварини значних розмірів: жива маса дорослих баранів досягає від 90 до 105 кг, овець – от 60 до 65 кг. В отарі переважають тварини з міцною конституцією, але зустрічаються особини і з міцною-грубою, а також з міцною-пухкою. Іль-де-франс мають пропорційно розвинене, дуже мускулисте тіло та гармонійні форми.
Голова у цих овець невелика, широка, з рівним, ледь випуклим профілем і мордою середньої довжини. Рогів немає ні у самок, ні у самців. Вуха короткі, стоячі, рухливі, дуже щільні. Очі мигдалеподібної форми, світло-сірі або сіро-блакитні.
Шия відносно коротка, дуже м’язиста, товста, високо поставлена, без складок. Загривок низький, не виділяється над рівнем спини. Спина рівна, дуже широка. Поперек широкий, довгий, крижі м’язисті, широкі, над рівнем спини не виступають.
Хвіст без жирових відкладень, довгий, але зазвичай його коротко купірують у технологічних цілях. Грудна клітка дуже широка, але неглибока. Живіт об’ємний, не обвисає, але у вгодованих тварин нижчий за рівень грудної частини. Передні кінцівки поставлені дуже широко, товсті, рівні, м’язисті. Задні кінцівки мають дуже сильно розвинену мускулатуру і підкреслено м’ясні форми окостів.
Колір вовни білий, довжина волокна: 4–7 см. Руно штапельне, дрібнозвивисте, однорідне. Товщина волокон: 22,8–26 мкм. Настриг вовни від дорослого барана: 5–6 кг; від вівці: 4–5 кг. Руно містить велику кількість ланоліну (жиропоту овець), тому вихід митої вовни не перевищує 45%.
Рунна вовна вкриває усе тіло, на голові сягає до лоба й перенісся, з боків – дістає до очей, а знизу – до середини нижньої щелепи. На ногах рунна вовна змінюється криючою на рівні зап’ястних та скакальних суглобів.
На особливу увагу заслуговує результат роботи селекціонерів цієї породи в середині ХХ століття. Їм вдалося зробити її поліестричною! Вівцематки можуть приходити в охоту і продуктивно запліднюватися будь-якої пори року, незалежно від сезону. Це дуже зручно для господарства.
Також вівчарям вдалося істотно підвищити плодючість вівцематок: за час осіннього окоту від 100 вівцематок народжується в середньому 168–171 ягнят, а внаслідок ягніння навесні на 100 вівцематок припадає не менше 190–195 ягнят. Це означає, що майже всі вівцематки приносять двійні.
Молочність і материнські якості овець цієї породи дуже високі, що дає можливість без допомоги з боку людини вирощувати молодняк в отарі на підсосі.
У разі годування досхочу ягнята швидко ростуть і нагулюють живу масу, до моменту відлучення молодняк важить 34–40 кг. При забої в такому віці, від них отримують дуже цінну баранину. Вага туш молодих тварин віком 4 місяці становить 17–20 кг.
Скоростиглість у іль-де-франс спостерігається не лише в м’ясному, але і в репродуктивному значенні. Молодих ярок можна запліднювати вже у віці 8–10 місяців, якщо їхня вага становитиме не менше 45 кг.
Іль-де-франс чудово почувають себе у теплому, вологому кліматі. Серед вад породи можна відзначити слабкі акліматизаційні здатності, а також схильність дорослих тварин до жиріння при рясному годуванні, – у такому стані барани втрачають статеву активність, а плодючість маток значно знижується.
Баранів іль-де-франс використовують для поліпшення якісних та продуктивних характеристик багатьох місцевих овець, для створення нових порід і для промислового схрещування. Ці вівці широко розповсюджені у всьому світі, але найбільша кількість їхнього поголів’я знаходиться у Франції, Італії, Великобританії, Німеччині та Португалії.
Новокавказький меринос був створений на межі ХІХ і ХХ століть внаслідок запліднення мазаєвських вівцематок баранами бальдебуківської породи з подальшим розведенням помісей «в собі». Племінна робота, здійснена під керівництвом професора П.М. Кулєшова, дозволила усунути недоліки конституції мазаєвських овець (вузькість грудної клітки, гострий загривок, провислість спини, звіслі крижі, Х-подібна постава задніх кінцівок) і отримати стадо, де жива маса баранів досягала 70 кг, а вівці важили до 45–55 кг.
Настриг вовни від отриманих баранів становив 6–9 кг/гол., від овець – 4,5–6 кг/гол. За період між стриженнями вовна у тварин відростала на 7–8 см і мала товщину волокон від 20,6 до 22,04 мкм. На стогодні порода повністю втрачена, тому детально описувати її немає сенсу. За участю новокавказьких овець були отримані породи: кавказька, радянський меринос, ставропольська, сальська та деякі інші.
Кавказькая порода створена у 1924–1936 роках на території Ставропольського краю, під керівництвом бонітувальника Я.В. Сладкевича й зоотехніка К.Д. Філянського. В якості вихідних порід використовувалися новокавказькі вівці та, частково, мазаєвські. Овець наявного змішаного поголів’я покривали баранами породи американський рамбульє, а пізніше асканійськими. Отримане помісне поголів’я розводили «в собі», а усіх тварин, що не відповідали наміченим стандартам, відбраковували.
Внаслідок тривалої племінної роботи вівчарам вдалося поєднати в отриманому потомстві такі якості як достатня довжина та однорідність вовни (за тониною й довжиною) на всіх ділянках тіла, властиві мазаєвсько-новокавказькому поголів’ю, а також значні розміри, розвинену мускулатуру, правильну статуру, що характерні для американських рамбульє та асканійських овець. Пізніше, у 80-ті роки ХХ століття, для поліпшення продуктивних якостей кавказької породи були використані австралійські мериноси і був створений південно-кавказький тип цієї породи.
Сучасні кавказькі вівці – це тварини великих розмірів і міцної конституції. Їх тіло має гармонійні пропорції, спостерігається добре виражений статевий диморфізм: самці набагато масивніші, з більшою головою, мають розвинені роги. У вівцематок жива маса менша, а також немає рогів. Жива вага баранів становить 90–115 кг, а деякі племінні особини досягають маси 130 кг; вага вівцематок – від 54 до 65 кг.
Голова у представників кавказької породи легка, відносно вузька, з мордою середньої довжини і прямим профілем. Очі овальні, невеликі, вуха рухливі, стоячі, короткі, ланцетоподібні. Шия відносно коротка, тонка, на передній її поверхні і грудях шкіра утворює 2–3 складки. Грудна клітка середньої ширини, глибока.
Загривок невисокий, трохи вищий рівня спини. Спина рівна, середньої ширини, поперек довгий, широкий. Крижі прямі, без звіслості, м’язисті, вищі за рівень спини. Живіт об’ємний, але його лінія не опускається нижче лінії грудної кістки і мечоподібного відростка. Кінцівки прямі, тонкі, сухі, з добре розвиненими рельєфними м’язами. Хвіст не має жирового запасу, довгий, опускається до рівня скакальних суглобів.
Вовна біла, криюча шерсть займає тільки частину морди нижче чола і ноги нижче скакального та зап’ястного суглобів. Рунна вовна густа, щільна, дрібнозвивиста. Руно однорідне по довжині й товщині волокон на всіх ділянках тіла, закрите, штапельної структури. Кількість жиропоту середня, ланолін світло-жовтого кольору.
Тонина вовни знаходиться в межах від 20,6 до 25,4 мкм. Довжина, на яку руно відростає за період між попереднім та наступним стриженням, складає 8–10 см. Середній настриг вовни з дорослого барана доходить до 9–10 кг, з вівцематок отримують 4,5–6,5 кг вовни. Вихід митої вовни відносно невисокий: 40–42%. Середній вихід митого волокна по отарі: 2,4–3,1 кг з особини.
Розмноження сезонне, період масових парувань настає під кінець літа і восени. Отара, яка перебуває в хорошому стані, запліднюється в стислі терміни (35–45 днів), кількість перегулів у вівцематок не перевищує 5%. Ягнята з’являються на світ наприкінці зими і на початку весни. На 100 вівцематок народжується 125–130 ягнят. Молочність у маток середня, батьківський інстинкт сильно розвинутий.
У підсисний період ягнята набирають вагу до 200 грамів щодоби і на момент відлучення важать близько 24–29 кг. Річний молодняк вже можна використовувати на м’ясо. Рекомендований вік першого запліднення ярок: 12–14 місяців, за умови досягнення ними живої маси не менше 45 кг. Забійний вихід дорослих відгодованих тварин – до 56%.
Кавказьку породу овець розводять на Ставропіллі, Північному Кавказі, у Поволжі та Середній Азії. Ці тварини добре пристосовані до пасовищного утримання і перебування в сухому, теплому кліматі.
Прекос – тонкорунна порода овець м’ясо-вовнового напряму продуктивності. Тварини були виведені у ХІХ столітті у Франції та Німеччині майже одночасно. Шляхом парування вівцематок французького рамбульє з баранами-плідниками англійської лейстерської породи, в обох країнах були отримані помісі з хорошою подвійною продуктивністю, яких розводили «в собі» і відбирали найкращих особин для подальшого розведення.
У Франції нову породу назвали прекос, що означає скоростигла, а в Німеччині – меринофляйш, тобто м’ясний меринос. Трохи пізніше всіх цих овець об’єднали під однією назвою – прекос. В наші дні прекоси є однією з найпоширеніших порід овець у світі.
Представники породи прекос – тварини значних розмірів: жива маса баранів складає 100–130 кг, вівцематок – від 57 до 65 кг. Їм властива міцна конституція і гармонійна статура. Прекоси переважно безрогі, тільки у деяких баранів (близько 20%) є роги. Голова у них невелика, вузька, з мордою середньої довжини і прямим профілем. Шия коротка, мускулиста, високо поставлена, без складок.
Загривок низький, не виступає над рівнем спини. Спина рівна, довга, широка. Поперек довгий, широкий, круп прямий, м’язистий, не піднімається над рівнем спини. Грудна клітка широка, глибока. Живіт об’ємний. Кінцівки поставлені широко, прямі, паралельні, сухі, м’язисті. Копита широкі, з міцним копитним рогом білого кольору. Окости добре наповнені. Хвіст без жирових відкладень, довгий.
Вовна білого кольору. Рунна вовна вкриває усе тіло, на голові доходить до чола, очей і середини нижньої щелепи, а на кінцівках – до зап’ястних і скакальних суглобів. довжина вовни: 8–9,5 см, товщина волокон: 21–25 мкм. У вівцематок і молодняка вовна тонша й ніжніша, ніж у баранів.
Настриг вовни з барана – близько 10 кг, з вівцематки – 5–5,5 кг. Вихід митого волокна – не перевищує 50%. Руно має штапельну структуру, здебільшого його густота, товщина та довжина неоднакові на різних ділянках тіла. На огузку шерсть грубіша й містить менше ланоліну, а на череві й боках вона може бути менш густою.
Розмножуються прекоси сезонно, злучна кампанія припадає на осінній період. Більшість овець приносить по одному ягняті, але нерідко народжуються і двійні. Від 100 вівцематок отримують близько 125–135 ягнят. Молочність маток – близько 1,1 літра молока на добу. Такої його кількості цілком вистачає, щоб ягнята добре росли й розвивались у підсисний період.
На момент відлучення, у чотиримісячному віці, баранці важать 30–33 кг, ярочки – 27–30 кг. Цінною властивістю породи прекос є її скоростиглість. За умови повноцінного годування молодняк готовий до забою у 6–7 місяців. У такому віці баранці вже важать близько 45 кг, ярочки – від 40 до 42 кг. Забійний віхід молодняка складає до 50%, дорослих тварин – 50–55%.
Порода добре пристосована до помірного клімату і вимоглива до якості кормів. У іншому кліматі, в разі утримання цих тварин на бідних пасовищах, їх продуктивність істотно знижується.
Прекоси широко використовуються для підвищення скоростиглості місцевих овець і виведення нових порід. Так, наприклад, за їх участю були отримані породи: асканійська, архаромеринос, казахська тонкорунна, вятська та інші.
Асканійська порода овець належить до тонкорунних порід вовно-м’ясного напряму продуктивності. Вона була створена у 1934 році, в «Асканії-Нова» (Україна) групою вчених і вівчарів під керівництвом М.Ф. Іванова.
Робота по виведенню породи почалася в 1925 році, академік Михайло Іванов хотів усунути у місцевих тонкорунних асканійських овець складчатість шкіри на стегнах, шиї та грудях, яка значно ускладнювала процес стриження, а також поліпшити їх продуктивні характеристики.
Для здійснення цього завдання використовувались барани породи американський рамбульє, яких парували з місцевими асканійськими вівцематками, нащадками мериносів з господарства Фальц-Фейнів (колишніх власників маєтку Асканія-Нова), після чого отримане від них потомство розводили «в собі», залишаючи для подальшого відтворення тільки високопродуктивний молодняк без складок шкіри.
На другому етапі помісне поголів’я парували з баранами породи прекос для прищеплення скороспілості та поліпшення м’ясних характеристик. Потім, задля стабілізації й фіксування отриманих від прекосів якостей, помісі знову розводили «в собі», а низькопродуктивних особин ретельно відбраковували.
Отримана нова порода спочатку була названа «асканійський рамбульє», проте оскільки її представники значно відрізнялися від рамбульє, то назву змінили на «асканійська». Від вихідних порід вона отримала міцну конституцію, легкий і міцний кістяк. До того ж успадкувала від своїх місцевих предків хорошу пристосованість до жаркого, посушливого клімату степів півдня України. Тварини ефективно використовують степову рослинність і демонструють високу продуктивність в умовах пасовищного утримання.
За часи другої світової війни порода суттєво зменшила кількість свого поголів’я, але була повністю відновлена. У післявоєнні роки вона була покращена завдяки проведеній селекційній роботі. Як наслідок, до 1959 року середня жива маса представників асканійської породи зросла на 25–30% порівняно з показниками 1934 року.
Для відновлення асканійської породи практикувалося використання вівцематок кавказьких тонкорунних порід, щоб прискорити процес збільшення чисельності репродуктивного поголів’я. Ймовірно, з цієї причини була втрачена така особливість породи, як відсутність складок на шкірі тварин.
Сучасні вівці асканійської тонкорунної породи – це чималі тварини з великою масою тіла. Барани важать від 100 до 120 кг, деякі виростають до 150 кг. Рекорд ваги на нинішній день становить 183 кг! Висота у пахолку: 75–81 см. Вівцематки дрібніші за баранів, проте також мають значні розміри: їх жива маса знаходиться у межах від 58 до 65 кг, висота у пахолку досягає 68–70 см.
Голова в асканійських овець легка, клиноподібна, з прямим профілем. У баранів є роги, вівцематки комолі. Шия коротка, мускулиста, високо поставлена, спереду на ній є одна або дві великі складки. Загривок високий, широкий, вищий за рівень спини.
Спина широка, довга. Поперек широкий. Крижі широкі, заввишки врівень із пахолком, поширена вада породи – їх звислість. Грудна клітка широка й глибока. Живіт об’ємний. Тіло бочкоподібне. Кінцівки поставлені широко, прямі, з добре розвиненою мускулатурою. Хвіст без жирових відкладень, завдовжки сягає до скакальних суглобів, а у частини поголів’я доходить і до самих копит.
Вовна біла. Криюча шерсть рівна, щільна. Рунна вовна дрібнозвивиста, середня за густотою. Вона вкриває усе тіло. На голові доходить до перенісся і половини довжини нижньої щелепи. На ногах рунна вовна змінюється криючою нижче зап’ястних і скакальних суглобів. Довжина її відростання між стриженнями: 7–10 см. Від барана настригають не менше 10 кг немитої вовни, нерідко трапляються настриги в 13–19 кг. Баран лінії № 579 дав 22,3 кг вовни, а його син – 29,4 кг! З вівцематок настригають значно менше – від 6,5 до 8 кг.
Кількість ланоліну в руні вища за средню. Вихід митої вовни складає близько 45%. Тонина вовни у баранів: 23,5–26,39 мкм, у вівцематок: 20,6–24,94 мкм. Руно закритого типу, штапельної структури, добре вирівняне за довжиною й товщиною волокон на всіх ділянках тіла. Фахівці відзначають високу технологічну придатність такої сировини.
У неплемінних отарах, з якими не проводиться селекційна робота, руно у частини поголів’я може бути неоднаковим за довжиною й містити різну кількість жиропоту на різних ділянках тіла. В отарах, де не дбають про своєчасну зміну баранів-плідників, а також у випадках близькоспорідненого парування проявляються недоліки будови тіла (неправильна постава кінцівок, провисла спина, звислість заду тощо) і зниження рівня продуктивності (погана зарослість черева й боків, сповільнене зростання, зниження плодючості).
Асканійська порода моноестрічна, поголів’я приносить ягнят один раз на рік – наприкінці зими або рано навесні. Більшість маток народжують по одному ягняті, але у деяких овець трапляються двійні. Від отари зі 100 маток отримують 125–130 ягнят.
Молочність маток складає приблизно 1–1,3 л на добу. Батьківський інстинкт добре виражений, що дозволяє малятам нормально розвиватися і набирати за добу по 190–200 г приросту. Після відлучення молодняк також добре росте і до півторарічного віку набирає вагу дорослої тварини.
Забійний вихід туш тварин середньої вгодованості становить 55–57%. Молодих ярочок можна парувати з 10-місячного віку, якщо їх вага не менша за 45 кг.
Асканійська порода надзвичайно добре реагує на сприятливі умови утримання та якісне годування, але цілком може задовольнятись лише травою з пасовища. Оскільки вона має дуже високі продуктивні показники, то її використовують для поліпшення стада і як одну з вихідних при виведенні нових порід овець.
Порода казахський архаромеринос з’явилась у 1950 році. Метою її створення було отримати тварин з високою вовновою і м’ясною продуктивністю, здатних цілорічно перебувати в умовах високогірних пасовищ. Для реалізації цього завдання у 1934 році тонкорунних ярок новокавказької породи запліднили спеціально прирученими з цією метою баранами-архарами. Отримане потомство виростили в пасовищних умовах, і потім з цими баранами (міжвидовими гібридами) парували вівцематок порід американський рамбульє і прекос.
Помісне потомство вирощували на високогірних пасовищах Казахстану і надалі розводили це поголів’я “в собі” з ретельним відбором лише тих тварин, які відповідали потрібним стандартам. Таким чином, порода казахський архаромеринос складається на ¼ з генів архара, а на ¾ з генів домашніх овець.
Створені тварини належать до тонкорунних овець м’ясововного напрямку. Їм властиві сималі розміри, висока вовнова продуктивність і хороша пристосованість до місцевого клімату, кормової бази та цілорічного перебування на полонинах.
Жива маса баранів складає близько 90–110 кг, проте зустрічаються серед них особини вагою до 150 кг. Вага вівцематок досягає 55–60 кг, а при рясному годуванні вона може становити близько 90 кг. Висота у загривку баранів: 78–82 см, вівцематок – від 70 до 75 см.
Більшість тварин мають міцну конституцію, іноді з ознаками грубої. Статевий диморфізм яскраво виражений, самці масивніші за самок і мають великі, спірально закручені роги. Самки комолі, вони дрібніші, з більш легкою головою й тонкими кінцівками.
Голова у казахського архаромериноса середньої величини, клиноподібна, пропорційна по відношенню до інших частин тіла. Профіль прямий. Морда вкрита короткою, прямою криючою шерстю до лінії чола, вух, кута нижньої щелепи. Шия довга, мускулиста, товста (особливо у баранів), без шкірних складок, високо поставлена.
Загривок м’язистий, роздвоєний, трохи підноситься над лінією спини. Спина рівна, широка, середньої довжини. Поперек широкий, короткий. Крижі м’язисті, короткі, прямі. Грудна клітка широка й глибока, довга. Живіт у баранів підтягнутий, у маток він дещо об’ємніший.
Хвіст довгий, без жирових запасів. Постава кінцівок середня по ширині, ноги відносно довгі, сухі, з добре розвиненою мускулатурою і міцними копитами. Рунна вовна змінюється криючою трохи вище зап’ястних і на рівні скакальних суглобів.
Вовна біла, середньої густоти, у маток за період між двома стриженнями відростає на 7–8 см, у баранів – до 10 см. Руно штапельної структури, закрите, з помірним вмістом жиропоту. Закритий тип руна не пропускає всередину пил та смітлинки, а збирає їх на своїй поверхні.
Руно буває неоднаковим за тониною й густотою на різних ділянках тіла, часто спостерігається розрідженість вовнового покриву на животі та боках. Настриг вовни з барана складає від 6 до 11 кг, з вівцематки – від 3,5 до 6 кг. Вихід митої вовни: 50–55%, товщина волокон: 20,6–24,9 мкм. Вовна у баранів грубіша, ніж у вівцематок і молодняка.
Розмножуються казахські архаромериноси сезонно, окот відбувається один раз на рік. Сезон парувань настає на початку або в середині осені, а ягнята народжуються наприкінці зими або навесні. Кожна вівцематка приносить одного, рідше двох ягнят. На 100 овець припадає 115–130 малят.
Материнські якості у вівцематок цієї породи виражені дуже сильно, тому виживаність молодняка за утримання його в загальній отарі становить близько 95%. Молочність овець (1–1,3 літра на добу) дозволяє ягнятам швидко рости в підсисний період і до 5 місяців набирати близько половини ваги дорослої тварини. Забійний вихід туш вгодованого поголів’я складає до 54%.
У наш час чистопородних представників цієї породи налічується близько півмільйона голів, майже все поголів’я сконцентроване в Казахстані.
Радянський меринос – тонкорунна порода вовнового напряму продуктивності. Вона була виведена шляхом поліпшення місцевих мазаєвських і новокавказських отар асканійськими баранами і американськими рамбульє, а згодом баранами-метисами рамбульє і мериносів, а також ставропольської, кавказької, грозненської, алтайської порід.
Основний процес створення радянського мериноса відбувався в період з 1925 по 1938 роки, але порода продовжувала вдосконалюватися до 1946 року. Пізніше поголів’я також періодично покращували нерегулярними схрещуваннями з австралійським мериносом. Порода неоднорідна, вона має кілька заводських типів і підродин (північнокавказька, сибірська).
Сучасні представники радянського мериноса – це тварини міцної конституції, значного розміру, з гармонійними формами і високою продуктивністю. Статевий диморфізм розвинений дуже яскраво: у баранів є добре розвинені роги, матки комолі, барани масивніші, продуктивніші за маток і майже вдвічі важчі. Жива маса баранів: 98–125 кг, овець: 46–55 кг. Висота у холці: 70–75 см.
Голова у радянського мериноса широка, клиноподібна, з прямим профілем і відносно короткою мордою. Вуха рухливі, стоячі, ланцетоподібної форми. Шия відносно коротка, мускулиста, високо поставлена. Спереду на її поверхні є дві-три складки шкіри, а на грудях – добре розвинена бурда (велика поперечна складка-фартух).
Загривок низький, не виступає за лінію спини, широкий, роздвоєний. Спина рівна, широка і довга. Поперек середньої довжини. Крижі прямі, не перевищують лінію спини. Хвіст довгий, за ддовжиною сягає рівня скакальних суглобів, без жирових відкладень. Груди широкі та глибокі. Живіт об’ємний. Тіло має бочкоподібні форму. Кінцівки сухі, рівні, широко поставлені, з міцними копитами й добре розвиненою мускулатурою.
Рунна вовна має біле забарвлення. Вона вкриває тіло до копит на ногах і середини перенісся й підборіддя на голові. Руно щільне, дрібнозвивисте, добре вирівняне за довжиною й тониною на всіх ділянках тіла. Будова руна штапельна, закритого типу.
Довжина, на яку вовна відростає за період між стриженнями: 7–9 см. Настриг вовни з дорослого барана: 9–13 кг, з вівцематки: 5–7,5 кг. Вихід митого волокна: 43–45%. Тонина: від 18,2 мкм до 22,4 мкм. У баранів шерстинки товщі, ніж у овець і ярок. Вовна технологічно придатна для виробництва якісних тканин.
Окіт у радянського мериноса відбувається один раз на рік, наприкінці зими – початку весни. Вівцематки малоплідні, у більшості з них народжується по одному ягняті. Від 100 маток за окот отримують 120–130 малят. За умови хорошого годування вівці мають середній рівень молочності (0,9–1,1 л на добу), що дозволяє ягнятам збільшувати вагу по 200 г щодня.
На завершення підсисного періоду молодняк стає повністю самостійним і в 4-місячному віці може бути відділений від батьківського стада. Середня вага чотиримісячного баранчика: 30–32 кг, ярки: 24–28 кг. Після відлучення темп росту ягнят уповільнюється, і в 10 місяців молодняк важить по 45–60 кг.
Ярки в репродуктивному значенні відносно пізньоспілі. Перше парування для них буде оптимальним не раніше досягнення півторарічного віку. Чим вгодованіші ярки, тим вищим буде серед них відсоток запліднених. Баранці, які не підходять для відтворення стада, можуть бути використані на м’ясо у 10–12-місячному віці. Забійний вихід відгодованих тварин: 55–57%.
Радянський меринос є однією з найбільш поширених тонкорунних порід на території Росії, цих тварин розводять на Кавказі, Уралі, у Ставропіллі, Поволжі, Дагестані, Чечні, Калмикії, Ростовській області. Радянських мериносів використовують для покращення вовнової продуктивності неплемінних товарних отар.
Меринос польський кольоровий – це тонкорунна порода овець м’ясововнового напряму продуктивності. Вона була створена у минулому столітті польськими вівчарами шляхом схрещування місцевих овець з французькими та німецькими баранами прекос.
Помісі першого покоління розводили «в собі» і відбирали з них для подальшого відтворення тих тварин, які відповідали поставленим селекціонерами вимогам. Внаслідок здійсненої роботи отримали нову тонкорунну породу з високопродуктивними характеристиками.
Представники породи меринос польський кольоровий – це тварини чималого розміру з яскраво вираженим статевим диморфізмом. У баранів є великі, спіралеподібні роги, у вівцематок рогів немає, вони дрібніші й дають менше вовни. Жива маса барана: 95–100 кг, вівцематки: 60–65 кг. Більшість поголів’я мають міцну конституцію та гармонійну будову тіла.
Голова велика, широка, з прямим профілем, вуха стоячі, короткі, рухливі. Очі овальні, середнього розміру. Шия коротка, мускулиста, низько поставлена. На передній стороні шиї і грудях зазвичай присутні дві-три складки шкіри у вигляді фартуха.
Загривок високий, трохи вищий за рівень спини. Спина рівна, довга, середньої ширини. Поперек довгий. Крижі довгі, м’язисті, середньої ширини. Хвіст довгий, без жирових відкладень, досягає рівня скакальних суглобів.
Груди широкі та глибокі, грудина розташована нижче рівня ліктьового суглоба. Живіт об’ємний, але не відвислий. Кінцівки відносно довгі, рівно поставлені, сухі, м’язисті. Окости добре обмускулені. Копита міцні, широкі, копитний ріг темний.
Вовновий покрив сірого, бурого або майже чорного кольору. На голові, кінчику хвоста і ногах зазвичай є білі відмітини. Рунна вовна темного кольору різних відтінків, вона вкриває усе тіло, аж до скакальних і зап’ястних суглобів на кінцівках і до чола, щік, середини довжини нижньої щелепи на голові. Криюча вовна коротка, груба, рівна, різного забарвлення.
Довжина відростання руна за період між стриженнями складає 6,5–8,5 см. Тонина вовни: 23,5–25,7 мкм. З дорослого барана настригають 6–6,5 кг, з вівці: 4–4,3 кг. Руно штапельне, закрите, часто неоднакове за тониною як у штапелі, так і на різних ділянках тіла. Вихід митої вовни, отриманої від баранів – до 50%, від вівцематок та ярок – 47–48%. Така відмінність зумовлена різним вмістом ланоліну в руні у самок і самців.
Розмножуються польські мериноси будь-якої пори року, самки поліестричні. Нерідко вдається від них отримати за рік два окоти. Внаслідок ягніння у більшості самок народжується по одному ягняті, але трапляються і двійні. Від отари із 100 вівцематок отримують 130–135 ягнят, з яких виживають і доживають до репродуктивного віку 110–115 голів.
Вівці мають задовільні материнські якості й середню молочність. У підсисний період ягнята-одинаки щодня додають у вазі по 230–235 г. Молодняк з багатоплідних окотів набирає по 150–180 г за добу. Динаміка росту ягнят-одинаків така: новонароджені баранці важать по 4,5–5 кг, у 100 днів – по 25–28 кг, у півроку – по 30–33 кг, в рік – по 62–65 кг, у півторарічному віці – по 80–85 кг, у два роки – по 95–100 кг.
Ярочки народжуются з вагою 3,8–4 кг, у 100-денному віці вони важать по 22–24 кг, у шість місяців – по 28–32 кг, у рік – по 50–55 кг, в півтора роки – по 58–60 кг, у два роки вівцематки повністю набирають можливу масу й важать до 65 кг.
У семимісячному віці молодняк вже можна стригти та отримувати цінну пояркову вовну високої якості. Фізіологічне дозрівання у молодих ярок настає в однорічному віці. З цього часу їх вже можна парувати за умови хорошого розвитку, вгодованості вище середньої та не нижчій від породного стандарту вазі.
Баранців з репродуктивною метою можна використовувати з півторарічного віку. Однорічний молодняк цілком придатний для забивання на м’ясо. Забійний вихід добре вгодованих тварин становить 48% (самок) і 52% (самців). Баранина, отримана від польських кольорових мериносів, має середню жирність, костистість близько 20% і високі смакові якості.
Польські кольорові мериноси добре пристосовані до вологого клімату зі спекотним літом і холодною, сирою зимою. Вони ефективно використовують пасовища, і теплої пори року можуть задовольнятися тільки пашею, демонструючи при цьому високу продуктивність.
Польські кольорові мериноси поширені на території Польщі. Вони істотно поступаються за чисельністью іншим аналогічним породам з білою вовною. Зараз їх поголів’я нараховує близько 600 тисяч чистопородних особин. Крім кольорового польського мериноса існує також меринос з білою вовною. Його основні продуктивні та репродуктивні (плодючість, поліестричність) характеристики приблизно такі ж, як і в кольорового.
Угорський камвольний меринос був виведений у другій половині ХІХ століття в Угорщині. Предками цієї породи були іспанські тонкорунні вівці негретті та інфантадо, яких періодично завозили в Угорщину протягом 100 років, а також ще декілька популярних на той час порід (французький рамбульє, прекос, німецькі вівці мерино-фляйш і вюртемберзькі).
Тривалий час ці породи безсистемно схрещували в товарних вівчарських господарствах, а їх помісі з різною кровністю схрещували між собою. Потім серед них відбирали кращих представників за цінними у господарстві ознаками, яких в подальшому і розводили. На різних етапах часу помісей періодично парували з чистопородними баранами згаданих порід. Врешті сформувалася продуктивна й невибаглива порода, добре адаптована до місцевого клімату і кормової рослинності.
Представники цієї породи – вівці середніх розмірів вовном’ясного напрямку продуктивності. Барани важать від 70 до 100 кг, вівцематки – від 50 до 60 кг. Висота в холці у баранів: 65–68 см, у вівцематок: до 65 см. Для більшості тварин характерна міцна і міцна-груба конституція, але зустрічаються особини із сухим типом будови тіла.
Статевий диморфізм зовні виражений слабо: більшість самців безрогі, роги мають лише 30–35% баранів, самки всі комолі, та й за своїми розмірами (зріст) представники різної статі майже не відрізняються.
Голова в угорського камвольного мериноса відносно довга, вузька, клиноподібна, з прямим профілем. Очі невеликі, мигдалеподібні, темного кольору. Вуха білі, часто з плямами коричневого, рудого або чорного кольору. Шия середньої довжини, м’язиста, але не масивна. Спереду на шиї присутні дві-три невеликі складки.
Загривок високий, роздвоєний. Спина рівна, довга, середньої ширини, крижі прямі, з добре розвиненими м’язами. Хвіст не має жирових відкладень, завдовжки до скакальних суглобів. Грудна клітка відносно вузька, середньої глибини. Живіт підтягнутий, невеликий.
Кінцівки рівні, сухі, м’язисті, вузько поставлені. Копита вузькі, загострені, з твердим копитним рогом світлого кольору. Шкіра тонка, еластична, світла.
Вовна біла, з бежевим або жовтуватим відтінком, допускаються невеликі темні відмітини на вухах і морді. Плями на рунній вовні вважаються вадою, і таких овець відбраковують. Рунна вовна вкриває усе тіло до скакальних і зап’ястних суглобів на ногах, а на голові доходить до рівня очей, лоба і кута нижньої щелепи. Криюча вовна коротка, пряма і жорстка.
Рунна вовна має середню довжину, у вівцематок вона відростає за період від попереднього до наступного стриження на 6–8 см, а у баранів – на 8–10 см. Настриг вовни з дорослого барана складає близько 10 кг, з вівцематки дещо менше, від 4 до 6 кг. Руно штапельної структури, закрите, дрібнозвивисте, щільне, з великим вмістом жиропоту.
Вихід митого волокна відносно невеликий: до 40%. Тонина вовни: 20,6 мкм у вівцематок, ярок і молодняка та до 25–26 мкм у старих баранів. Руно здебільшого неоднакове за тониною й густотою на різних ділянках тіла.
Вівцематки угорського камвольного мериноса моноестричні. Злучний сезон настає восени, ягнята народжуються наприкінці зими і навесні. Майже в усіх запліднених вівцематок народжується по одному ягняті, двійнята бувають вкрай рідко. Від 100 вівцематок отримують 100–105 ягнят.
У маток сильно розвинений материнський інстинкт. Рівень молочності – середній. За добу у вівці виробляється близько 1 літра молока, що забезпечує стабільно-швидке зростання і хороший розвиток ягнят у підсисний період.
Відлучають ягнят у чотиримісячному віці. На момент відлучення вони важать по 27–30 кг. У деяких випадках вівцематок після цього продовжують доїти протягом місяця-двох. Середній надій товарного молока від однієї матки за сезон становить 34–45 літрів.
У шестимісячному віці ярочки важать близько 42 кг, баранці – 50–55 кг. У 8–10 місяців молодняк можна парувати, стригти або забивати на м’ясо. Забійний вихід туш молодняка: 42–46%, туш дорослих, відгодованих тварин – 50–54%.
Угорський камвольний меринос поширений в Угорщині та сусідніх з нею державах. Порода цінується завдяки своїй високій вовновій продуктивності, невибагливості до умов годування й утримання. Племінна робота з цими вівцями спрямована зараз на поліпшення їх м’ясних якостей, вирівняність руна і підвищення плодючості.
Щоб домогтися бажаних результатів, угорських камвольних мериносів, окрім внутрішньопородної селекції, час від часу покращують баранами прекос, асканійськими, грозненськими, кавказькими, ставропольськими. У чистопородному розведенні перевагу надають комолим баранам-заплідникам.
Порода угорських камвольних мериносів була використана як основна у створенні більш досконалої угорської породи овець мерино-палас. На цей час ведеться робота по виведенню нової тонкорунної, багатоплідної та поліестричної породи на базі вовнових мериносів і романівських овець.
Мерино-палас – тонкорунна порода вовном’ясомолочного напрямку продуктивності. Створювалась вона протягом 1924–1958 років в Угорщині, на дослідній станції «Добрудже». Вівчарі, під керівництвом вчених-зоотехніків станції, парували ярок венгерського камвольного мериноса з баранами породи французький рамбульє. Помісне потомство вирощували в умовах звичайного товарного господарства, потім відбирали для подальшого розведення тварин з бажаними ознаками. Відібране поголів’я розводили «в собі», з періодичним покращенням стада баранами прекос, після чого знову відбраковували особин, що не відповідали потрібним критеріям, а решту продовжували розводити «в собі». Так, зрештою, отримали нову породу овець з покращеними характеристиками.
Вівці мерино-палас вирізняються міцним здоров’ям і високою пристосованістю до сирого, помірного клімату в умовах пасовищного утримання. Більшість представників цієї породи мають міцну конституцію, але зрідка зустрічаються тварини з іншим типом будови тіла. Вага дорослих баранів – близько 100 кг; їх висота в загривку складає 67–72 см. Жива вага вівцематок сягає до 62,5 кг, а висота в холці становить 60–67 см.
Голова легка, довга, пропорційна. Вуха стоячі, рухливі, середньої довжини. Очі овальні, темного кольору, невеликі. Шия мускулиста, високо поставлена, з дрібними складками шкіри. Невеликі складки шкіри є по всьому тілу мерино-палас, за рахунок чого у них збільшується настриг вовни.
Загривок низький, широкий, розташований врівень з лінією спини. Спина пряма, широка. Поперек довгий, крижі рівні, мускулисті. Хвіст не має жирового запасу, довгий, його кінець розташований на рівні скакальних суглобів. Груди глибокі, але не широкі. Живіт округлий, підтягнутий. Ноги рівні, сухі, з добре розвиненими м’язами. Постава середньої ширини. Копитний ріг міцний, білого кольору.
Вовновий покрив білого кольору. Криюча шерсть коротка й рівна, вона щільно вкриває морду і нижню частину кінцівок тварини. Рунна вовна дрібнозвивиста (6–9 хвильок на 1 см довжини), густа (близько 5700 волосків на 1 квадратному сантиметрі), середньої довжини.
За період від попереднього до наступного стриження вона відростає на 7,5–9,5 см. Рунна вовна росте по всьому тілу, на кінцівках доходить до скакальних і зап’ястних суглобів, а на голові – до середини лінії чола, щік та кута нижньої щелепи.
Руно вирівняне за довжиною волокон, тониною та густотою на всіх ділянках тіла. Воно має штапельну структуру закритого типу з високим вмістом ланоліну. Настриг вовни від барана: до 12 кг, але деякі тварини дають набагато більше. Рекордний настриг становить 24,6 кг! З вівцематок настригають близько 7 кг вовни, від молодняка у віці 10 місяців: 6–6,5 кг. Тонина вовни: 20–22 мкм. Вихід митого волокна: 40–44%. Вовна мерино-паласів має високу технологічну придатність.
Розмноження у овець породи мерино-палас сезонне. Окот відбувається один раз на рік, навесні. У більшості вівцематок народжується по одному ягняті, але приблизно третина маток приносить двійні. Таким чином, від отари із 100 вівцематок отримують близько 130 ягнят.
Вівцематки мають хороші материнські якості, що забезпечує високу виживаність молодняка. Молочність їх становить близько 1,1 літра на добу. Така кількість молока дає можливість вирощувати під матками без додаткового випоювання навіть двійні.
Ягнята в одноплідних окотах народжуються вагою 5–5,3 кг, а на момент відлучення їх маса досягає 27–29 кг. Частину п’ятимісячного молодняку забивають на м’ясо. Молода ягнятина має низький вміст жирової тканини, ніжну структуру, а специфічний запах баранини у неї майже повністю відсутній. Забійний вихід туш таких ягнят становить 45,9%.
Вівцематок цієї породи після відлучення молодняку можна доїти протягом декількох тижнів і отримувати товарне молоко. В Угорщині з такого молока виготовляють елітні сорти сирів та інші молочні продукти.
Алтайська порода овець належить до тонкорунних, вовно-м’ясного напрямку продуктивності. Назва її пов’язана з місцем створення: вивели цих тварин вівчарі Алтайського краю в період з 1928 по 1949 рік, під керівництвом зоотехніків місцевих колгоспів.
На першому етапі (з 1927–1928 років) нащадків мериносів, які були завезені з Кавказу до Сибіру в 1901–1905 роках й успішно адаптувались до нових умов, парували з американськими рамбульє. Отримане помісне потомство вирощували в умовах Сибіру з ретельним відбором найпродуктивніших та пристосованих до суворого клімату тварин.
На другому етапі (з 1936 року) помісних ярок парували з баранами кавказької тонкорунної та австралійської породи. І знову застосовували до метисів жорстку селекцію за показниками продуктивності й життєздатності. Отримані метиси були неоднорідні. Одні з них мали замалі розміри, але гарну вовну, інші – навпаки, були чималими, але з короткою та грубуватою вовною, що цілком підтверджує закони Менделя.
Дрібних ярок і баранців з низькоякісною вовною одразу вибраковували, дрібних з хорошою вовною парували зі своїми великими баранами-метисами, а великих ярок з короткою вовною схрещували з кавказькими тонкорунними баранами. Потім усе потомство розводили «в собі» і відбирали серед нових ягнят особини бажаного типу.
До 1940 року поголів’я вдалося стабілізувати за продуктивними якостями та екстер’єром. Нову породу спочатку назвали сибірським рамбульє, але після восьмирічного доопрацювання назву змінили. Час створення алтайської породи припав на роки Другої світової війни, що істотно знизило якість умов утримання та годівлі поголів’я і сприяло формуванню невибагливих тварин. У 1949 році порода була офіційно зареєстрована як алтайська тонкорунна.
Нині порода об’єднує 4 лінії та є однією з основних тонкорунних порід, що розводяться в Сибіру. Чисельність цих тварин становить близько 3 млн. голів. До Державної Племінної Книги записані 6674 вівцематки і 160 баранів. У наші дні племінна робота ведеться в напрямку підвищення плодючості та усунення деяких вад (розрідженості й невирівняності вовни на череві й боках).
Представники алтайської тонкорунної породи мають гармонійну структуру тіла, міцну конституцію і хороше здоров’я. Барани масивніші за вівцематок, більш продуктивні та мають добре розвинені роги. Матки безрогі, дрібніші, з меншою складчастістю шкіри, ніж у баранів. Жива вага дорослих баранів становить 105–130 кг, та серед них зустрічаються деякі особини вагою й до 150 кг. Маса вівцематок: 53–65 кг, рекордна вага в межах породи – 108 кг.
Голова у алтайських овець відносно велика, особливо у баранів. Очі середньої величини, овальні. Вуха короткі, щільні, ланцетоподібні, стоячі й рухливі. Шия товста, мускулиста, довга, низько посаджена. На шиї у баранів розташовані півколом дві-три напівкруглі поперечні складки шкіри, у вівцематок – одна-дві складки. Крім того, від підборіддя до грудей також тягнеться поздовжня складка шкіри.
Загривок високий, підноситься над лінією спини, роздвоєний. Спина довга, широка, злегка провисла. Крижі розташовані вище рівня спини, широкі та м’язисті. Допускається звислість крижів. Хвіст довгий, без жирових відкладень. Ноги міцні, з міцним копитним рогом білого кольору. Передні кінцівки прямі і паралельні, поставлені широко. Задні – міцні, в їх поставі допускається незначне зближення в скакальних суглобах. Груди широкі й глибокі. Живіт підтягнутий, але не запалий.
Вовна алтайських овець має біле забарвлення. Криюча шерсть рівна, жорстка і коротка, рунна вовна – тонка й хвиляста. Довжина рунної вовни: 8–10 см, її тонина: 20,6–24,9 мкм. У баранів вовнове волокно більш жорстке, ніж у маток. Рунна вовна доходить на голові до рівня чола, очей та середини довжини нижньої щелепи. На ногах, на рівні скакальних і зап’ястних суглобів вона змінюється криючою.
Руно щільне, дрібнозвивисте, штапельного типу, закрите, зі значним вмістом ланоліну. Настриг з дорослого барана: близько 10–11 кг, та нерідко отримують і 14–18 кг! Від вівцематок настригають 6–7 кг вовни. Вихід митого волокна: приблизно 40–42%. Вовна зрівнена по тонині, довжині та густоті на всьому руні й у штапелі, що забезпечує його високу технологічність. З вовни овець алтайської породи виготовляють тонкі вовняні тканини платтяного призначення.
Розмножуються алтайські вівці один раз на рік, сезон парування відбувається восени, а ягнята народжуються на початку календарного року. Вівцематки моноестричні і відносно плодовиті. У кращих племінних господарствах на 100 вівцематок отримують до 160 ягнят, але середній показник плодючості товарних отар становить 130–150 ягнят на 100 маток. Молочність вівцематок складає 0,8–1,1 літрів на добу, що є цілком достатнім для нормального розвитку та росту молодняка в підсисний період.
Відлучення ягнят проводять у 4–4,5 місяці. У цьому віці молодняк важить по 28–30 кг. Досягши року, молодняк набирає до 80% ваги дорослих тварин. Баранців, які не призначені для ремонту стада, вже можна в цьому віці забивати на м’ясо. Забійний вихід тварин середньої вгодованості – близько 48%. Повного розвитку і максимальної живої ваги алтайські вівці досягають у 2–2,5 роки. Ярок рекомендується парувати не раніше, ніж у 14–18 місяців.
Нині алтайську породу успішно розводять на території Монголії, Казахстану та Росії, а саме в Новосибірській, Тюменській, Курганській областях, в Алтайському краї, Башкирії, Бурятії, Комі. Алтайських баранів застосовують для поліпшення вовнової продуктивності місцевих безпородних отар.
Відповіді на запитання, що виникли внаслідок ознайомлення зі статтею, можна отримати на нашому форумі.
Віталій Чугуєвець
Поділитись в соцмережах:
