Стаціонарна пасіка є досить зручною для обслуговування, та, на жаль, через відсутність або недостатню кількість медоносних рослин у радіусі продуктивного льоту робочої бджоли вона не завжди забезпечує своєму власнику кращий результат.
Щоб повною мірою розкрити свій робочий потенціал, бджолам потрібен значний, тривалий медозбір (або взяток) упродовж усього теплого сезону. Забезпечити пасіку постійною роботою можна двома способами: або сіяти медодайні рослини поблизу стаціонарної пасіки, або перевозити саму пасіку да медоносів.
Перший варіант виглядає дуже привабливо, та для більшості пасічників він є малоздійсненним. Для його реалізації потрібно не лише посіяти якусь певну культуру на частині свого городу, а й продумати черговість всього конвеєру медоносів, що будуть змінювати один одного. До того ж сіяти медоноси треба обов’язково в достатній кількості, враховуючи розміри і своєї пасіки, і розташованих поблизу (на відстані 3 км) сусідських пасік.
Подібний ґрунтовний підхід вимагає мати у власному розпорядженні чималі площі ріллі, набір землеробської техніки, посівний матеріал і багато іншого. Врешті все це потребує значних фінансових витрат і витрат часу, оскільки займатися такою діяльністю потрібно з дотриманням технології вирощування та в оптимальні терміни виконання польових робіт.
Можна спробувати якось умовити місцевих сусідів-землевласників сіяти медоносні культури. Та зазвичай вони переслідують зовсім інші цілі, і домовитися з ними майже неможливо. Тому більшість пасічників змушені або задовольнятися медозбором з місця дислокації пасіки й околиць, або кочувати.
Простішим є другий варіант. Він не вимагає від пасічника володіння значними земельними ділянками й сільськогосподарською технікою. Але для перевезення пасіки знадобляться спеціалізовані транспортні засоби. Можна використовувати для цього звичайний легковий причіп, пасічницький павільйон чи пересувну платформу. Кожен з цих транспортних засобів має свої переваги й недоліки та призначений для різних цілей.
Перевезення бджіл звичайним причепом від легкової автівки – найпростіший та найдешевший спосіб транспортування пасіки до медоносів, ще не потребує ніяких інженерних вдосконалень чи переобладнання самого причепу. Та найкращим назвати його не можна. Доступність і простота – це, певне, єдині переваги такого способу транспортування. Разом з тим він має три суттєвих недоліки:
– мала місткість цього транспортного засобу;
– значна трудоємність процесу завантаження-розвантаження;
– незадовільні умови самого переїзду.
Для перевезення легковим причепом вулики спочатку потрібно завантажити в місці виїзду, а потім розвантажити в місці призначення. Вулики – дуже специфічний вантаж, вони досить важкі та незручні для вантажних робіт. Перевозити їх влітку потрібно лише вночі або під час прохолодної, дощової погоди, коли робочі бджоли не літають.
Якщо потрібно перевезти лише кілька бджолосімей, то здійснити таку операцію відносно нескладно. Але в разі значних обсягів пасіки, та ще й за необхідності кількох переїздів протягом літа, не кожен пасічник зможе впоратися з такою роботою.
Значно полегшує процес завантаження-розвантаження вуликів спеціальний пасічний возик з невеликим підйомником – апіліфт. Але не завжди зручно (а деколи навіть зовсім неможливо) переміщати вулики за допомогою цього пристрою по нерівному чи м’якому лісовому або польовому ґрунту (де саме й доводиться працювати пасічнику).
Наступний недолік такої кочівлі полягає в тому, що під час перевезення по нерівних дорогах легкий одноосний причіп дуже сильно «скаче» й струшує вулики. Навіть у разі дуже обережного водіння з невеликою швидкістю вулики на пагорбках і вибоїнах відчутно здригаються.
Внаслідок вібрації та поштовхів незакріплені рамки всередині вуликів зсуваються, молода вощина може обриватися, і давляться бджоли. Найнебезпечнішим є те, що разом з декількома робочими бджолами може загинути і бджоломатка. Також від дії вібрації можуть зсуватися дашки, полотнинки й піддашники, і тоді розлючені бджоли будуть вилазити крізь шпарини, що значно ускладнить розвантаження вуликів.
Для пом’якшення вібрацій можна підстелити під вулики товстий шар соломи (25–30 см), для більшої надійності прив’язати дашки, а рамки, щоб запобігти їхньому зсуву, закріпити міжрамковими розподільниками, або дати можливість бджолам самостійно приклеїти рамки прополісом, не розбираючи сім’ї приблизно за тиждень до планованого переїзду.
На легковому автомобільному причепі можна розмістити порівняно невелику кількість вуликів, через що для перевезення більш-менш великої пасіки потрібно зробити чимало рейсів. А це призведе до значних витрат пального й часу.
Використання пересувної платформи дає змогу здійснювати якісно інший спосіб кочівлі пасіки. Бджільницька платформа – це відносно просторий майданчик з розміщеними на ньому вуликами. Тобто, це та сама пасіка, але на колесах. Вулики встановлюють на платформу з самої весни й не знімають до закінчення теплої пори року. А якщо пасіка зимує на відкритому просторі, а не в спеціальному зимівнику, то й зовсім не знімають.
До речі, за наявності достатньо просторого приміщення з підходящим мікрокліматом, можна заїхати туди платформою та не знімати вулики навіть у зимівнику. Це суттєво полегшить роботу пасічнику.
Використання платформи звільняє бджоляра від постійних важких вантажно-розвантажувальних робіт і потреби залучати до цієї діяльності сторонніх помічників. Перевезення встановленої на платформі пасіки до медоносів полягає в тому, щоб просто перетягнути платформу з одного місця на інше за допомогою транспортного засобу потрібної потужності.
Бджільницька платформа може бути зі знімним майданчиком або суцільною. Суцільна – це коли вулики встановлено на рамі, яка за допомогою ресор та інших амортизувальних пристосувань прикріплена до колісної бази. На знімній платформі вулики кріпляться до міцного майданчику, який може за допомогою стійок і домкратів зніматися з колісної бази і стояти окремо, без неї.
Встановити знімний майданчик з вуликами знову на колісну базу досить просто: треба заїхати під нього колісною базою і опустити на неї майданчик з вуликами домкратом. У цьому випадку одну колісну базу можна використовувати для перевезення декількох платформ-модулів по черзі.
Є в цієї конструкції ще одна перевага: ризик викрадення платформи, що стоїть на опорних стійках без колісної бази значно знижується. В якості колісної бази можна використовувати не лише спеціальний транспорт, але й будь-який відповідний за розміром і вантажопідйомністю причіп чи вантажний автомобіль з опущеними бортами.
Щоб захистити вулики та й саму платформу від палючого літнього сонця й опадів, можна встановити на ній легкий дах-навіс. А щоб вберегтися від злодіїв і вандалізму, можна встановити металевий каркас, на який натягнути сталеву сітку. Такий захист, звичайно, не абсолютний, але кращий ніж нічого.
Зазвичай вулики на платформі розташовують двома рядами, паралельно напрямку руху, лишаючи між ними прохід з задньої сторони, а льотками – на зовнішні бічні сторони. Для збільшення кількості перевезених вуликів, у проході між двома основними рядами можна встановити ще один ряд на висувній зварній рамі. У транспортному положенні цей ряд знаходиться на платформі, а після приїзду на місце кочівлі він висувається й однією стороною залишається на краю платформи, а середня йогочастина та інша сторона розташовуються на додаткових опорах.
Для легкого зміщення висувної платформи в проході приварюють спрямовуючі полози з профільного сталевого кутика, а саму висувну платформу оснащують роликами з декількох симетрично встановлених підшипників великого радіусу. В якості додаткових опор можна використовувати металеві стійки або дерев’яні «козли».
Ще один спосіб збільшити місткість платформи – обладнати її відкидними заднім та переднім бортами. На новому місці розташування пасіки вони будуть використовуватися як продовження бджолярського майданчика для розміщення вуликів. У транспортному положенні борти фіксуються вертикально, а вулики, для розміщення яких вони призначені, тимчасово розташовуються в проході між основними рядами.
Така конструкція дає можливість зменшити довжину причепа під час транспортування та водночас зберегти корисну функціональну площу. Вона є особливо актуальною для платформ і павільйонів, довжина яких здебільшого перевищує допустимий нормами правил дорожнього руху розмір.
Збільшити кількість перевезених вуликів можна за рахунок використання двоповерхової платформи, на якій вулики розташовуються в два ряди на двох рівнях. Така платформа дозволяє на одній колісній базі транспортувати вдвічі більшу пасіку порівняно з одноповерховою, що значно скорочує витрати пального й суттєво економить час. Та й будувати одну двоповерхову платформу значно дешевше, ніж дві одноповерхові.
Проте ця конструкція має три досить серйозні недоліки. По-перше, двоповерхова платформа втрачає свою стійкість на косогорах, крутих спусках або підйомах. Втрата рівноваги зростає, якщо верхній поверх з якихось причин виявився важчим за нижній. А ризик перекидання 20–50 вуликів вночі й далеко від дому, як усім зрозуміло, не виправдовується ніякими транспортними вигодами.
По-друге, дворівнева система розташування пасіки значно погіршує умови обслуговування вуликів нижнього поверху. Особливо, якщо це не лежаки, а багатокорпусні вулики. Щоб зменшити цю незручність, вулики нижнього рівня можна розташувати ближче до центральної осі платформи, вужче, ніж верхні. Але в такому разі нестійкість всієї конструкції тільки зросте.
По-третє, транспортувати такий важкий причіп лише одною легковою автівкою неможливо, тому буде потрібен трактор або вантажний автомобіль, які є далеко не в кожного пасічника. Отже, з багатьох поглядів, недоліки двоповерхової платформи переважають її вигоду, й одноповерхова на практиці виявляється зручнішою.
Колісна база для бджільницької платформи може одну або дві осі. Досвідчені пасічники радять використовувати двовісну платформу. Хоча вона є менш маневровою, ніж одноосьова, але значно стійкіша. Також у неї істотно меншим є навантаження на всі деталі конструкції та її ходову частину порівняно з одноосьовою.
До того ж передню вісь бажано зробити поворотною – така конструкція дозволить навіть різкі повороти на шляху здійснювати плавно, а також покращить маневровість під час розміщення платформи в місці призначення. Двовісна платформа з передньої поворотною віссю рухається по дорогах значно м’якше, ніж одноосьовий причіп, і вулики не струшуються. Чим довшою й важчою є платформа, тим більш плавний хід вона забезпечує. Такі платформи зазвичай використовуються для кочівлі на території, не надто віддалені від будинку.
Для здійснення переїздів на значні відстані та кочівницького існування протягом усього періоду медозбору потрібен бджільницький павільйон. Це майже та ж сама платформа, але краще облаштована й оснащена. Крім вуликів на ній встановлений будиночок для проживання бджоляра, знаходиться ємність з запасом води та багато іншого для забезпечення автономного життя й роботи далеко від цивілізації.
Павільйон, як і платформа, може мати один або кілька поверхів. На ньому може розташовуватися висувна рама з вуликами, або ж він може бути обладнаний додатковими бортами-майданчиками.
Бувають бджільницькі павільйони відкритого типу або закритого, з суцільними стінами й дахом. У відкритому павільйоні з навісом влітку працювати зручніше, але в закритому бджоли краще зимують і швидше розвиваються навесні. Крім того, закритий павільйон краще захищений від злодіїв, а в самому приміщенні можна зберігати різні витратні матеріали, інструменти та інвентар.
Одним з різновидів конструкцій закритих павільйонів є касетний. Його основна перевага полягає в тому, що на невеликій площі можна розташувати більшу кількість бджолиних сімей, а на виготовлення вуликів потрібно майже вдвічі менше матеріалу, ніж при звичайній системі. Досягається це за рахунок того, що багатокорпусні вулики стоять в два або три поверхи один на одному впритул.
Усі бічні стінки – спільні для суміжних вуликів. Вони виготовлені з тонкого дерева або фанери, а фасадні – з товстих дошок. Завдяки такому щільному розташуванню вуликів бджоли холодної пори року гріють одне одного, і зимівля у касетному павільйоні проходить економніше, та й весняний розвиток комах починається раніше.
Через розміщення вуликів впритул у кілька поверхів, відкривати їх дашки для обслуговування сімей стає неможливо, тому в такому випадку відкривається задня стінка вулика. Рамки знаходяться у спеціальних каркасах – касетах, що висуваються горизонтально по напрямних рейках, як шухляди в столі.
Недоліком касетного павільйону є незручність його обслуговування. Доводиться працювати в умовах спеки й тісноти, а касети висуваються не завжди легко. Якщо використовується димар, то невеличкий простір швидко наповнюється димом, і дихати стає важко. Бджоли, що вилетіли з касет, лишаються в павільйоні, і їх потім доводиться виганяти крізь прочинені двері.
Оскільки павільйон є доволі громіздкою конструкцією, то перевозити його потрібно відповідним до його ваги транспортом. Зазвичай використовується трактор, якщо відстань до місця нової локації відносно невелика, або вантажний автомобіль, якщо пасіка кочує на значну дистанцію.
Перераховані спеціальні транспортні засоби зазвичай коштують дуже дорого, але якщо є необхідні інструменти й відповідні слюсарні навички, то бджільницьку платформу або павільйон можна сконструювати та виготовити самому. Це не буде зовсім дешево через дорожнечу матеріалів і комплектуючих, але все ж вийде набагато дешевше, ніж купувати готові. Крім того, самостійне виготовлення платформи чи павільйону дозволить втілити будь-які свої задумки, врахувати всі важливі дрібниці та врешті зробити майбутнє обслуговування пасіки максимально зручним.
Павільйон зробити складніше, тому краще починати з будівництва найпростішої бджільницької платформи. Лише згодом, отримавши деякий досвід, можна переходити до більш сміливих задумів. Як доводить практика, зазвичай найпростіша конструкція є водночас і найзручнішою. Але кожен має свої пріоритети.
Якщо ви зібралися побудувати бджільницьку платформу вперше, то для кращого розуміння того, які матеріали і в якій кількості будуть потрібні, краще спочатку намалювати схему майбутнього транспортного засобу на аркуші паперу формату А4. Я кочую з шестиметровими платформами, на яких розташовані вулики-лежаки на 32 рамки. Така довжина дає можливість перевозити пасіку з 10 вуликів без якихось незручностей для бджіл. Попри всі нерівності наших, далеких від ідеалу доріг, платформа не “скаче», а йде, похитуючись, ніби «пливе».
Тягачем для платформи з такою вагою може слугувати автомобіль УАЗ. Він дає можливість кочувати своїми силами, бути незалежним від чужого транспорту і здійснювати переїзди максимально таємно (у нашій справі зайвий розголос не потрібен), щоб уникнути вандалізму або можливого викрадення вуликів.
Для будівництва платформи будуть потрібні такі інструменти: дриль з набором свердел, молоток, косинець, зубило, лещата, будівельний рівень, зварювальний апарат, шліфувальна машинка «болгарка» та різні витратні матеріали до них (електроди, змінні диски тощо).
Найкраще розпочинати виготовлення платформи з підбору запчастин, які знадобляться в процесі роботи, та закупівлі необхідних матеріалів. Металеві конструкції краще придбати нові, на металобазі, а ось різні деталі можна пошукати в пунктах збору металобрухту чи на авторозбірках. Так вийде значно дешевше, ніж купувати все в автомобільних магазинах чи на ринках.
Необхідні матеріали й деталі:
· 4 колеса з маточинами й осями від будь-якої легкової автівки;
· 1 колісний диск з маточиною від автомобіля «Волга» чи УАЗ;
· ресори від автомобіля «Волга» будь-якої модифікації;
· задні пружини від будь-якого автомобіля ВАЗ (бажано від «Ниви»);
· причіпний пристрій;
· прямокутна профільна труба з товщиною металу не менше 2 мм і розмірами стінок 60×40 мм;
· кутик 50×50 мм завтовшки 5 мм;
· швелер завширшки не менше 15 см;
· арматурний прут діаметром не менше 10 мм;
· товстостінна трубка діаметром 2–2,5 см;
· товстостінна труба діаметром близько 5 см;
· металевий штир діаметром 2 см;
· лом діаметром не менше 3 см;
· дошки завтовшки 4 см.
Монтаж платформи починається з приварювання колісних маточин до відрізків швелера, які стануть колісними осями та основою для всієї конструкції. Колеса підійдуть які завгодно, та найдешевший і доступний варіант: ВАЗ, УАЗ, «Волга».Таких колес і гуми до них є дуже багато, їх можна легко знайти на будь-якій авторозбірці, а скати б/в за майже символічну плату продають практично на усіх шиномонтажках. Якщо вибрати та встановити такі колеса, проблем з їхнім обслуговуванням у майбутньому не виникатиме.
Чим більший радіус обраних коліс і чим вужча гума на них, тим плавніше майбутня платформа рухатиметься по нерівностях дороги, і тим легше автомобілю буде котити її по бездоріжжю. Дуже важливе значення має малюнок протектора ската. Протектор «ялинка» або інша занадто «зубаста» гума не підійде. Під час руху вона створює дрібну вібрацію, що сильно непокоїть бджіл. Краще вибирати найгладші скати. Годяться навіть зі зношеним протектором, але цілі, без порізів, «гриж» або пошкоджень корду.
Довжина кожного швелера, до яких приварюються маточини коліс – 1,6 м. Вісь кожної маточини має бути приварена до нього дуже рівно, без кутів. Інакше колесо під час руху буде обертатися не паралельно напрямку руху платформи, а під кутом, що буде прискорювати знос ската й ускладнювати сам рух.
Приваривши по дві маточини на торцях кожного з двох швелерів, ми отримуємо дві колісні осі. Посередині швелера, який буде передньою віссю, потрібно зверху приварити маточину від автомобіля «Волга» таким чином, щоб вісь її обертання розташовувалась перпендикулярно до швелеру й землі (тобто лежачи). Вона буде основою передньої поворотної осі. Якщо підшипник регульований, то його слід максимально піджати, але так, щоб зберегти вільне обертання.
На швелер, який буде задньою колісною віссю, потрібно наварити ще один, такий самий – другий, для підвищення рівня кріплення ресор. Якщо цього не зробити, то рівень кріплення передніх ресор виявиться вищим, і платформа матиме нахил, що дуже небажано не лише з технічної точки зору, але й для бджіл.
Готові осі можна ставити на колеса. До маточини, привареної на передню вісь, за допомогою болтів і гайок потрібно прикрутити колісний диск. Зверху на диск, паралельно до передньої осі, приварюємо швелер завширшки не менш ніж 15 см (тої ж ширини, що й решта) і завдовжки 1,4 м. Він стане основою для кріплення ресор та опорою для всієї передньої частини платформи. Тепер потрібно з’єднати задню вісь і швелер-основу передніх ресор круглою трубою завдовжки 3 м.
Якщо ви не плануєте поїздки з цією платформою по нерівній місцевості, де передня й задня вісь часто будуть змушені рухатися в різних площинах, то цю сполучну трубу можна просто приварити нерухомо і закріпити за допомогою розкосів.
Але якщо ви живете й кочує в регіоні зі складним рельєфом, то приварена нерухомо вісь від скручування під час руху може лопнути. У цьому випадку сполучну трубу слід кріпити до швелерів рухомо: вставити її в таку ж, але з трохи більшим діаметром, і закріпити в прорізі металевим кілочком.
Наступний крок: за допомогою стремен або саморобних скоб на отриману задню вісь прикріплюємо ресори від автомобіля «Волга», сергами вперед. А на верхній швелер передньої частини тим же способом кріпимо такі ж ресори, але сергами назад. До ресор перпендикулярно напрямку руху платформи рухомо кріпимо сталеві кутики 50×50 мм завдовжки 1,8 м.
Для їх кріплення із відрізків металевого штиря діаметром 2 см зварюємо деталі в формі літери «Н», де на перемичку одягається ресорне вушко. Вільні кінці приварюємо до країв стінок кутика. Таких кутиків потрібно 4 штуки. З них буде утворена основа бджільницького майданчика. За відсутності заводських серег можна їх зварити самостійно з відрізків залізного штиря, ідентичного штатному розміру.
На утворені чотирма кутиками поперечні опори вкладаємо перпендикулярно до них і приварюємо 4 профільні труби завдовжки 6 м, перетином 60×40 мм таким чином, щоб сторони по 40 мм розташовувались зверху та знизу, а ті, що по 60 мм – стояли вертикально. Ці труби встановлюємо вздовж платформи, паралельно до землі й напряму руху, по дві з кожної сторони платформи.
Краї труби повинні виступати на 1,5 м за рівень колісної осі в передній частині платформи і в задній. Це дасть можливість рівномірно розподілити майбутнє навантаження на всі ресори й обидві осі. Ту профільну трубу, яка буде опорою для ряду вуликів із зовнішнього боку, приварюють, відступивши 9 см від кінця кутика. Цей відступ знадобиться для установки вертикальної опори зовнішнього бічного обмежувального бортика.
Відстань між внутрішніми сторонами двох профільних труб одного ряду – 36 см. Саме на ці труби встановлюватимуться вулики. З такими розмірами відстань між задніми стінками вуликів становитиме близько 70 см, що більш ніж достатньо для комфортного переміщення пасічника по платформі та обслуговування ним бджолосімей.
Прохід між рядами вуликів зашиваємо дошками завтовшки 4 см. Якщо на платформі будуть встановлені багатокорпусні вулики, то дошки кріпляться прямо до кутиків-основ болтами завтовшки 1 см, на рівні днищ вуликів, утворюючи з ними одну рівну площину. Якщо планується кочувати з лежаками, то для більшої зручності обслуговування рівень підлоги краще опустити приблизно на 50 см нижче рівня днищ вуликів. Для цього до кожного з 4 кутиків-основ потрібно приварити вигнуті у вигляді перевернутої літери «П» такі же кутики 50×50 мм з розмірами сторін 50 см і перемичкою 70 см. На отриману опору завдовжки з усю платформу і завширшки 70 см кріпляться дошки підлоги.
У разі щедрого медозбору бджоли здатні принести значну кількість меду, і загальна вага платформи суттєво збільшиться. Одної пари ресор може бути недостатньо, тому бажано встановити додатково ще 4 пружини від будь-якого автомобіля ВАЗ. Нижній кінець пружини потрібно встановлювати в місці кріплення ресор на швелер, а верхній має впиратись у профільну трубу.
Більшість фахівців не рекомендують приварювати пружини, а радять кріпити їх рухомо в гніздо з широкої труби. З власного досвіду можу сказати, що приварені пружини на моїй платформі жодного разу не лопнули, а стоять і працюють вже багато років. Проте, якщо виконувати рекомендації фахівців, то слід врахувати, що при навантаженні бджільницький майданчик, до якого приварений верхній кінець пружини, буде трохи зміщуватися в протилежному сергам напрямку щодо колісної бази, до якої приварений її нижній кінець. Отже, пружина займатиме похиле положення і не буде виконувати свою функцію належним чином. Щоб запобігти цьому, потрібно встановлювати її трохи з нахилом у протилежну майбутньому зміщення сторону (в бік серег). Ресори задньої та передньої осей для зменшення амплітуди зміщення кріпляться так, щоб їх серги спрямовувались назустріч.
Для убезпечення вуликів від падіння з платформи потрібно обов’язково обладнати обмежувальний бортик. З цією метою до кутика, на якому кріпляться ресори й на який приварені профільні труби 60×40 мм, потрібно приварити вертикально квадратні або круглі трубки шириною близько 2 см й завдовжки 30 см. Бажано використовувати саме трубки, а не кутик чи суцільний штир.
Надалі, в разі потреби, можна буде встановити в ці трубки стійки для навісу. Обмежувальний бортик із заднього боку ряду вуликів приварюється на відстані 7 см від профільної труби, яка є опорою для задньої частини цього ряду вуликів. Зваривши вертикальні опори для обмежувального бортика, до них приварюють арматурний прут діаметром не менше 1 см. Він і буде виконувати функцію захисного бортика, який не дозволить вуликам впасти з платформи під час руху.
Якщо дотримуватися точності розрахунків у виконанні роботи, то стандартні вулики дуже вдало розміщаються в утвореній ніші, хоча для їх встановлення доведеться тимчасово зняти прилітну дошку. Можна спочатку встановити вулики, а потім приварити зовнішній обмежувальний бортик, але в такому випадку вулики внаслідок зварювальних робіт сильно обгорають (згоряє фарба в місцях зварювання).
Щоб приєднати платформу до транспортного засобу, потрібно зробити міцне дишло. Міцність дишла буде вищою, якщо зробити його у формі рівнобедреного трикутника з перемичками між бічними сторонами. Для шестиметрової платформи з виступом передніх вуликів на 1,5 м за переднюю вісь необхідна довжина бічной сторони дишла становитиме 2,4 м, а основи – близько 1 м.
Бічні сторони виготовляємо з кутика 50×50 мм, а основу – з лому завдовжки 1,4 м, діаметром не менше 3 см. У передній частині дишла (вершина трикутника) кутики-сторони не зварюємо між собою, а з’єднуємо за допомогою причіпного пристрою под кутом 12°.
Щоб приєднати ці кутики до лому-основи, кінці лому потрібно зігнути під кутом 84° в одній площині, на відстані по 20 см від краю з кожної сторони лому. Після згинання лом на всю довжину зігнутих кінців вкладаємо в кутики та приварюємо до них суцільним швом в усіх стичних місцях.
Тепер, коли маємо готове дишло, його треба міцно, але рухомо приєднати до самої платформи. Для цього потрібен кутик 50×50 мм, завдовжки 98 см. Основу дишла прикладаємо до передньої поверхні швелера, який слугує передньою колісною віссю, відступивши від його країв однакову відстань, щоб дишло знаходилось рівно посередині цього швелера, і центральна вісь дишла співпадала з центральною віссю платформи.
Щоб встановити основу максимально рівно, можна скористатися будівельним рівнем. У такому положенні ми накриваємо лом-основу кутиком і приварюємо його поздовжні краї суцільним швом до швелеру. З кутика утворюється трикутний канал, в якому кругла основа дишла може вільно рухатись, але не може зміщатися вліво або вправо. Разом з тим дишло міцно прикріплене до передньої колісної осі та забезпечує надійне з’єднання платформи з тягловим транспортним засобом. Для страховки по краях основи дишла можна приварити по 1 скобі. Замість кутика в якості кріплення можна використовувати товстостінну трубу.
До початку транспортування пасіки, щоб зробити платформу помітною в темряві для інших учасників дорожнього руху, потрібно встановити на неї світловідбиваючі елементи та велосипедні габаритні вогні, які працюють автономно від пальчикових батарейок.
Якщо крім майданчика для розміщення вуликів потрібен будиночок для проживання бджоляра та зберігання різного обладнання й інвентарю, його теж можна виготовити самостійно. Будиночок може бути розміщений на тій же колісній базі, що й вулики, або бути самостійним транспортним засобом. Для монтажу основи підійдуть ті ж самі матеріали, що й для бджільницької платформи.
На готову основу приварюємо каркас необхідного розміру (наскільки дозволяє площа колісної бази) з профільних квадратних труб перерізом 30×30 мм і товщиною стінки не менше 2 мм. Розміри будиночка можуть бути довільними, проте бажано, щоб там було достатньо простору для облаштування спального місця, зони для приготування їжі та зберігання невеликого запасу продуктів, а також для зберігання пасічного інвентарю.
Каркас краще зробити металевим, оскільки дерев’яний внаслідок частих переїздів буде поступово розхитуватися під дією вібрації. Зварюючи каркас, одразу вварюють віконні та дверні прорізи. Із зовнішнього боку до труб прикріплюємо за допомогою болтів металевий профільний лист (товщина металу 0,45–1 мм), лишивши відкритими дверні й віконні прорізи.
Внутрішнє оздоблення можна виконати з дошки-вагонки, листів фанери, МДФ, ДСП, ДВП або подібних матеріалів. Для їх кріплення на металевий каркас потрібно спочатку за допомогою болтів прикріпити дерев’яні бруски розміром 5×5 см2. Кріпити до них дерев’яну обшивку буде зручніше.
Утворений між зовнішньою і внутрішньою обшивкою простір бажано заповнити мінеральною ватою, ековатою, піноізолом, перлітом або іншим наповнювачем для тепло- й звукоізоляції. У спеку цей наповнювач зменшить нагрівання вашого житла, а в прохолодну погоду та вночі допоможе зберегти тепло.
Використовувати для ізоляції сипучий пінопласт (крихта пінополістиролу) або плити з нього небажано. Цей матеріал хоч і має дуже хороші термоізоляційні властивості, легко спалахує, під час горіння виділяє отруйний дим, до того ж у ньому добре почуваються миші.
Для підлоги найкраще використати дошки товщиною 4 см, які попередньо слід обробити спеціальним захисним розчином, а після висихання пофарбувати або покрити лінолеумом. Просочення дошок захисним розчином у кілька разів збільшує термін служби підлоги, захищає дерево від впливу зовнішніх факторів, підвищеної та зниженої вологості, цвілевих грибків, гниття, комах-деревоїдів, а також знижує горючість цього матеріалу.
Вікна краще зробити подвійними: одна рама звичайна, засклена, а друга оснащена москітною сіткою. До того ж вони мають відчинятися. Двері повинні надійно закриватися як зовні, так і зсередини. У підлозі бажано зробити невеликий потайний люк на випадок аварійних та інших непередбачених ситуацій.
Дах пасічного будиночка може бути дугоподібним, одно- або двосхилим. Плоский дах (без нахилу) робити не слід, оскільки в такому випадку буде відсутній стік води, і рано чи пізно він почне протікати. Дах повинен бути максимально легким, але водночас міцним, не пропускати воду та захищати від палючого сонця. Кращим покрівельним матеріалом для мобільного будиночка буде металевий профільний лист, пофарбований у білий колір. Шифер і подібні матеріали для цього не придатні, оскільки вони будуть тріскатися й руйнуватися під дією вібрації.
У разі потреби пасічний будиночок можна обладнати автономним водопроводом та електрикою від сонячної електростанції. Докладніше про те, як кочувати з комфортом й оснастити свою пасіку сучасними технічними пристроями, можна дізнатись тут.
Стосовно правової сторони питання, то, згідно з вимогами закону, на всі транспортні засоби потрібні документи. Не має значення, чи буде це автомобіль, бджільницька платформа чи пасічний будиночок на колесах. Зареєструвати саморобний причіп – справа надто клопітка й на практиці майже нездійсненна. Тому краще не виїжджати саморобною платформою або павільйоном на великі магістралі та дороги з пожвавленим рухом. Якщо ж такий варіант неможливий, то краще придбати старий причіп з документами й переобладнати його під пасіку.
У тому випадку, коли конструкція не виступає за межі заводських габаритів причепа більш ніж на 1 м по довжині й на 0,4 м по ширині, то вона вважається лише вантажем, і ніяких додаткових документів на платформу не потрібно.
Якщо ж довжина причепа набагато більша, або ширина перевищує 2,6 м, то він вже вважається сільгосптехнікою, тому при переїзді його повинна супроводжувати машина прикриття з проблисковим маячком оранжевого кольору. Вона повинна слідувати позаду пасіки, в крайньому лівому положенні щодо габаритів платформи. Проблисковий маячок не дає ніякої переваги в дорожньому русі, він є лише додатковим засобом для привертання уваги інших учасників руху.
Якими б не були розміри павільйону або пасічного будиночка, під час переїзду не можна навіть частково займати зустрічну смугу руху. На супроводжувальному автомобілі й на задньому борту платформи повинен бути дорожній знак «Об’їзд перешкоди з лівого боку». З павільйоном ще більших габаритів в умовах недостатньої видимості (ніч, дощ, туман тощо) рухатися по дорогах загального користування не можна.
На завершення матеріалу хотілося б коротко зупинитися на такій неприємній необхідності, як забезпечення протиугінних заходів. Відразу скажу, що на 100% захиститися від крадіжки чи проявів вандалізму неможливо. Якщо хтось дуже захоче, то ніякі впроваджені бджолярем заходи не допоможуть. Але є можливість значно знизити такі ризики.
Найнадійніший спосіб – це постійно перебувати поруч зі своєю кочовою пасікою. Але жити в полі або в лісі декілька місяців на рік важко, а якщо платформ кілька, і знаходяться вони на різних медоносах (щоб отримати різні види меду), то й зовсім неможливо. Наймати сторожа – справа витратна й не завжди здійсненна.
Усі протиугінні заходи можна умовно поділити на ті, які захищають пасіку і допомагають запобігти крадіжкам, і на ті, які допомагають відстежити вкрадене і знайти своє майно.
Надійніше за все – найняти сторожа. Але якщо пасіка невелика, то витрати на оплату праці найманого працівника можуть звести до нуля економічну доцільність кочівлі.
Інший спосіб – це зварити на платформі клітку із залізних ґрат (або зробити стінки суцільними), встановити в ній надійні двері, що закриваються на замок. Для бджіл металева решітка не стане перешкодою, а людям вкрасти вулики буде складно.
Ще один варіант – на ряд вуликів покласти сталевий кутик завдовжки як довжина ряду, і в декількох місцях приварити до нього залізний ланцюг з товстими зварними кільцями. Кінці ланцюга туго натягнути та прикріпити замком до основи платформи.
Можна прикрутити днища вуликів болтами до платформи, після чого гайки приварити точково до різьби. Тоді зняти вулики без зрізання болтів не зможе навіть господар.
Якщо обмежувальний бортик зробити не з арматурного прута, а з кутика, то можна прикрутити до нього вулики саморізами. Проте такий спосіб не зможе запобігти викраденню, а лише ускладнить крадіжку.
Щоб зловмисник не викрав усю платформу разом з вуликами, можна надійно припнути її ланцюгом і замком до великого дерева чи електричного стовпа, або ж застосувати різні пристрої, які блокують обертання коліс. Найпростіший з них – звичайний ланцюг або кутик, які діагонально з’єднують колеса.
Інший простий спосіб – зробити причіпний пристрій на дишлі знімним, і після переїзду на нове місце від’єднувати його й забирати з собою.
Стосовно способів захисту, які відстежують кочову пасіку, то найбільш ефективний – обладнання платформи GPS-трекером. Існує дуже багато варіантів трекерів, виробником яких зазвичай є Китай. Серед його продукції: «TK-102», «Mini A8», «GPSM U90», «GPSM U10-v» та інші. Ціни та якість таких трекерів дуже різні, від 300 грн до кількох тисяч. Дешеві часто розчаровують повною відсутністю своєї функціональності. Зазвичай це підробки з «підвальним знаком якості» і «збіркою на коліні». Вони або не вмикаються, або увесь час безпідставно надсилають СМС, або вказують місцезнаходження об’єкта з похибкоюдо 2–3 км, або не відкривають карту тощо.
Хоча такі ж можуть продавати й за високою ціною. Це вже кому як поталанить. Зовні й за назвою вони ідентичні, але працюють по-різному. Якщо вдасться придбати пристрій хорошої якості, то цей електронний помічник може стати дуже корисним спостерігачем на кочовій пасіці. Такі пристрої мають невеликі розміри, їх легко заховати у вулику або в ніші труби платформи. Вони можуть працювати як в умовах підвищеної вологості (до 95%), так і за дуже низької (5%). Але небажано нагрівати їх вище + 55°С, тому слід встановлювати в затіненому місці.
У трекері є акумулятор, що робить цей пристрій придатним для відстеження об’єктів, які не мають своїх джерел струму, яким і є платформа. Повного заряду батареї в режимі очікування досить для функціонування пристрою протягом 200 годин (близько одного тижня). У режимі постійної роботи трекера повного заряду батареї вистачає на 5 годин.
Працює пристрій за дуже простою схемою. Спочатку в нього встановлюють звичайну сім-карту з оплаченим пакетом послуг (інтернет + телефонний зв’язок + можливість надсилати СМС) того оператора, який забезпечує надійне покриття у вашому регіоні. Карта повинна бути активованою, але повністю чистою, без паролів, записаних СМС, номерів телефонів тощо.
Після включення трекера, потрібно подзвонити на нього зі свого телефону. Цей номер трекер зафіксує як номер господаря і надалі буде відправляти інформацію саме туди. Після цього необхідно заховати трекер в якомусь важкодоступному місці, але не там, де він буде ізольований від зовнішніх звуків. Тепер можна спокійно їхати у своїх справах.
Якщо трекер зафіксує звук сильніше 45 Дб, що триває більше 3 секунд, то він передзвонить вам, і ви зможете послухати звуковий фон біля ваших бджіл. Трекер реагує на шарудіння, розмови, звук двигуна автомобіля та ін. 45 Дб – це сила звуку, що приблизно дорівнює шуму води, яка тече з крана, комп’ютерного вентилятора або працюючого кондиціонера. Людську мову, яка лунає в радіусі 10 метрів від точки кріплення трекера, буде розбірливо чути у вашому телефоні.
За необхідності можна й самому подзвонити на трекер, щоб послухати, як там справи. Причому, цю функцію можна використовувати не лише з метою захисту, а й просто щоб дізнатися, як працюють бджоли, якої сили вітер, чи йде дощ тощо. Якщо трекер переміщається, то вам на телефон приходять координати його знаходження. У смартфоні можна відстежити переміщення трекера на карті в реальному часі з точністю до 5 метрів.
Замість трекера чи різних «хитрих» механічних замків-перешкод можна встановити відеокамеру, але це буде складніше та значно дорожче. Для більш-менш ефективної віддаленої охорони потрібна не просто відеокамера, а ціла автономна система, що складається з декількох приладів, а саме:
· GSM-камера-фотопастка з двостороннім зв’язком та інфрачервоним датчиком руху, яка вмикається на рух теплого (живого) об’єкта. Ця камера повинна мати функцію нічної зйомки. Камеру потрібно буде розмістити в антивандальному боксі й закріпити тросом у непомітному місці, звідки відкривається хороший огляд місцевості (кут охоплення таких камер від 60° до 120°).
· Сонячна батарея потужністю 100 Вт, що виробляє струм з напругою 12 вольт.
· Контролер заряду на 12 вольт, 10 ампер.
· Звичайний автомобільний акумулятор ємністю не менше 75 А/год.
Для контролера й акумулятора потрібен водонепроникний, антивандальний бокс розміром приблизно 55×50×25 см, який слід надійно закріпити десь у потаємному місці.
Працює система таким чином: сонячна батарея перетворює сонячне світло на електричну енергію, яка, пройшовши через контролер, накопичується в акумуляторі. Камера (або кілька одразу) живиться від цього акумулятора.
Коли інфрачервоний датчик зафіксує рух, вмикається відео- або фотозйомка, а інформація записується на карту пам’яті великого обсягу (зазвичай 32 Гб). Одночасно з цим камера відправляє вам на смартфон (електронну пошту) фотографії чи відеоролик. Крім автоматичної відправки можна отримати фото- і відеоматеріали в реальному часі по СМС-запиту з телефону.
Можна використовувати відразу декілька засобів захисту. Це значно підвищить їх ефективність. У будь-якому разі, навіть самий простий засіб захисту – це краще, ніж нічого. Навіть встановлений муляж відеокамери чи табличка з написом про те, що ведеться відеоспостереження, змусить злодіїв утриматися від завдання вам шкоди.
Крадії та вандали – це, безумовно, зло. І з ними треба боротися. Але хочу застерегти: не можна використовувати для цього різні капкани, самостріли та інші травмуючі пристрої. По-перше, можуть постраждати випадкові люди (наприклад, діти або мисливці), а не злодії. Або ж сам власник, забувши про ці пристрої, може в поспіху потрапити у власну пастку.
По-друге, зловмисники – люди специфічні й, отримавши травму, напевно захочуть вам помститися, завдавши набагато більшого збитку, ніж планувалося з самого початку (наприклад, можуть не просто стягнути пару вуликів, а спалити всю пасіку).
По-третє, якщо внаслідок успішного спрацювання вашого захисного засобу злодій загине або одержить серйозні ушкодження, то згідно з законом вам доведеться за це відповідати. Тут вже краще вкрадений вулик, ніж судові позови з оплатою лікування.
Отже, нескладні слюсарні навички та сучасні технології здатні суттєво допомогти пасічнику.
Вдалого вам бджільництва!
Усі запитання з цієї теми можна обговорити на нашому форумі.
Віталій Чугуєвець
Поділитись в соцмережах:
