Як запрягти двох коней у парокінну упряж

Запрягання двох коней у парокінну упряж з дишлом – це складний процес, який потребує деякого попереднього досвіду.

Цей тип запряжки часто використовують у сільськогосподарських роботах і транспортуванні, тому що два коня разом можуть тягнути значно більший вантаж і виконувати більш важку роботу, ніж ті самі два коня поодинці. Розглянемо покроково, як запрягти двох коней у парокінний віз із дишлом.

Крок 1. Підготовка коней

Як і у випадку з однокінною упряжжю, перед запряганням коні повинні бути ретельно оглянуті господарем та підготовлені. Їх треба почистити від бруду та поту, особливу увагу звертаючи на холку, спину та плечі. Переконайтеся, що у коней немає подряпин або запалень: якщо такі травми опиняться під упряжжю, це може призвести до погіршення їх стану і навіть до ускладнень. Крім того, травмована тварина не зможе працювати в повну силу.

Коні повинні бути нагодованими та напоєними, а також їм треба надати можливість добре відпочити після попереднього робочого циклу. Напувати коня слід до годівлі і до роботи. Більш детально про годівлю робочих коней та особливості їх експлуатації на різних за тяжкістю роботах можна почитати тут. Тварини, які були вчасно нагодовані й достатньо відпочивали, краще працюють і поводяться спокійніше. Але слід взяти до уваги, що це не стосується випадків тривалого простою: коні, які протягом кількох днів застоялися без роботи, стають надмірно активними і можуть поводитися буйно.

Коні мають бути попередньо об’їждженими, знайомими між собою та привченими до роботи у парі.

Якщо тварини не знайомі одна з одною, то можуть виникнути складнощі в управлінні ними. Краще не запрягати в пару двох не знайомих жеребців або жеребця та кобилу. Особливо це небезпечно, якщо між жеребцями не встановлена ієрархія або якщо кобила перебуває у стані охоти.

Найзручніше працювати з меринами чи кобилами середнього віку. Бажано, щоб обидві тварини в робочій парі були одного розміру, мали приблизно однакову силу і перебували на одному рівні в їх соціальній ієрархії. Не знайомих одна з одною тварин потрібно познайомити і дати їм можливість вільно поспілкуватися протягом кількох днів до того, як запрягти їх в один віз.

Крок 2. Надягаємо вуздечки

Запрягання починається з надягання вуздечок на обох коней. Стоячи з правого боку коня, утримуйте його за шию лівою рукою. Правою рукою піднесіть вудила до рота коня і вставте їх до беззубого краю щелепи. Коли кінь прийме вудила, надягніть на голову вуздечку. Після надягання вуздечки застебніть щічний і потиличний ремені. Переконайтеся, що вуздечка підігнана за розміром потиличним та щічним ременями, правильно сидить і не створює дискомфорту тварині.

Повторіть ту саму процедуру з другим конем.

Вуздечки перед використанням слід перевірити на наявність пошкоджень. Якщо ж вони є, їх обов’язково необхідно усунути.

Крок 3. Надягання хомутів

Хомути відіграють ключову роль у парній упряжці, оскільки через них передається тягове зусилля. Перед тим, як надягнути хомут, уважно огляньте його повстяні частини – вони повинні бути чистими, м’якими та сухими. Повсть, яка має забруднення або затверділа, може викликати натирання та травми на грудях, шиї, холці та плечах коней.

Надягніть хомути на обох коней, пропустивши їх через голову в перевернутому стані, і відразу після проходження голови поверніть у нормальне положення – кліщовими ріжками вниз. Стежте за тим, щоб пасма гриви не опинилися під хомутом – це дозволить уникнути натирання. Підбирайте хомути точно за розміром, щоб вони щільно прилягали до шиї та плечей коней, але не здавлювали їх. Про те, як правильно підібрати хомут, докладно написано в цій статті.

Після надягання хомутів слід міцно зав’язати супоні, зафіксувавши стулки кліщів щільно стиснутими встик. Погано стиснуті кліщі або вільно зав’язана супоня, під час великого робочого зусилля, можуть призвести до розриву хомутини або навіть всього хомута.

Часто в сучасній упряжі замість хомута застосовують шорку. Шорка – це система міцних ременів, яку використовують для передачі тягового зусилля коня на посторонки. Її застосовують замість хомута тоді, коли коні тягнуть легкі вантажі. Якщо робота вимагає максимальної швидкості та малих тягових зусиль, то краще використовувати шорку, а не хомут.

Крок 4. Надягання нашильників та приєднання дишлових ременів

Дишло – це центральна частина приводу воза. За допомогою дишла здійснюється поворот передньої осі у русі. Головне призначення дишла –  зміна напряму руху. За дишло коні не тягнуть віз, а тільки повертають і здають назад. Довжина дишла зазвичай становить 3,75 м.

Нашильник – це широкий нашийник з ременем або ланцюгом для прикріплення дишла. Дишлові ремені (або ланцюги) кріпляться до дишла і утримують його. Довжину дишлових ременів потрібно підганяти так, щоб вони утримували дишло трохи вище ліктьового суглоба коня, але нижче плечового.

Занадто короткі або довгі ремені дишла призводять до неправильного кута нахилу дишла і ускладнюють роботу.

Дишлові ремені кріпляться до дишла так, щоб воно було на розтяжці між кіньми і не гойдалося з боку в бік або вгору-вниз під час руху. При цьому необхідно, щоб дишло знаходилося по центру між кіньми. Це забезпечує рівномірний розподіл його маси між ними.

Для зручності коней іноді на передньому краї дишла роблять поперечну перетинку і дишлові ремені кріплять не до самого дишла, а до цієї перетинки. Зручність такого вдосконалення в тому, що маса дишла не тягне шию коня убік, а лягає на її центральну вісь.

Іноді дишло кріпиться не через нашильники, а через хомут. У цьому випадку на хомут, у його гужові кільця, встановлюють 2 дишлові ремені (правий і лівий), кінці яких кріпляться за дишлову перетинку спереду коня. Це найзручніша конструкція. Але при її використанні дишло має бути трохи довшим. Дишлову перетинку встановлюють на 60–75 см далі від передньої поверхні грудей коня. Таке віддалення дозволяє уникнути випадкових травм передніх ніг коня при широкому кроці.

Після закріплення дишла кріплять посторонки.

Крок 5. Приєднання посторонок

Посторонки – це довгі стрічки, що кріпляться за гужові кільця хомута з обох боків коня. Вільні (задні) кінці петлями приєднуються до барка. Вони передають тягове зусилля від хомутів до барків воза. За них коні тягнуть віз чи інший сільськогосподарський інвентар.

Посторонки виготовляють зі шкіри, брезенту чи міцної тасьми і підганяють по довжині так, щоб вони не перекошували упряж. Права та ліва посторонки повинні бути однакової довжини, що важливо для рівномірного розподілу навантаження.

Промисловість виготовляє посторонки двох стандартних розмірів: №0, довжиною 210 см, і №1, довжиною 260 см.

Крок 6. Надягання наритників

Наритники надягають відразу після закріплення посторонок. Передній край кріпиться до горти та гужових кілець хомута або шорки. Усі ремені розправляють по корпусу коня та застібками підганяють під розмір конкретної тварини. Бічні кінці наритників кріплять до посторонок. Сильно натягувати їх не слід. Наритники мають вільно лежати на тілі коня, не обмежуючи його рухи.

Крок 7. Закріплення віжок

Віжки – це засіб управління кіньми. Для парокінної упряжі використовують спеціальні парокінні віжки. Від однокінних вони відрізняються тим, що мають роздвоєння на обох кінцях. Таким чином, на пароконних віжках є 2 лівих кінці з карабінами і 2 правих.

Після того, як усі основні елементи упряжі надягнуті та закріплені, віжки потрібно розправити та акуратно пристебнути.

Лівий кінець лівої віжки пристібається до лівого трензельного кільця лівого коня, а правий кінець лівої віжки пристібається до лівого трензельного кільця правого коня. При натягуванні лівої віжки обидва коня повертатимуть синхронно вліво.

Лівий кінець правої віжки пристібається до правого трензельного кільця лівого коня, а правий кінець правої віжки пристібається до правого трензельного кільця правого коня. При натягуванні правої віжки обидва коня повертатимуть синхронно вправо.

При цьому важливо стежити, щоб віжки були рівномірно натягнуті і не заважали коням вільно рухатися. Залежно від характеру роботи (швидка їзда чи тяжке навантаження), довжину віжок можна регулювати. При швидкій їзді їх підтягують коротше, а при тяжкій роботі залишають довшими, щоб коні могли тримати голову нижче.

Крок 8. Фінальні перевірки

Після того, як усі частини упряжі надягнені та закріплені, проведіть фінальну перевірку. Переконайтеся, що хомути та ремені сидять рівно, без перекосів. Перевірте, чи дишло закріплене правильно і не гойдається з боку в бік. Також переконайтеся, що посторонки та нашильники мають потрібну довжину і не обмежують рух коней. Кінь не повинен торкатися ногою барка навіть при максимальному відведенні її назад.

Якщо всі частини упряжі справні та надійно закріплені, можна розпочинати рух.

Запряжка двох коней у парну упряж з дишлом – процес, що вимагає ретельного підходу та уваги до кожної деталі. Правильно підібрана та закріплена упряж не лише забезпечує нормальне виконання роботи, а й запобігає можливим травмам у коней. Приділяйте увагу стану упряжі та її правильному використанню, щоб забезпечити комфорт для тварин та безпеку під час роботи.

Упряж у багатьох країнах – це не лише інструмент для роботи, а й частина культурної спадщини. У деяких регіонах досі відбуваються святкові ходи з кіньми у парадній упряжі, прикрашеній декоративними елементами. У різних країнах упряж має регіональні особливості, що передають місцевий колорит.

Парокінна упряжка коней – це одна з найважливіших технологій, відома з найдавніших часів. Вона дозволила людині краще використовувати приручених коней і розширити фізичні можливості для переміщення великих вантажів. В історії парної запряжки відображено прагнення людей збільшити тягову силу та підвищити ефективність використання коней у сільському господарстві, військовій справі та транспорті. Еволюція парної запряжки не лише вплинула на прогрес у господарській діяльності, а й мала значний вплив на культурні та соціальні аспекти життя багатьох народів.

Наприкінці статті хотілося б коротко зупинитись на історії виникнення та розвитку парної запряжки.

Історія

Запрягання одного коня для виконання різних завдань використовувалася з найдавніших часів. Перший документально зафіксований випадок парної запряжки відноситься до стародавніх цивілізацій, таких як Месопотамія та Стародавній Єгипет. На зображеннях і фресках тих часів можна побачити колісниці, запряжені двома кіньми. Упряж тих часів була досить примітивною. Вона складалася з простих ременів, які кріпилися до основи шиї коня, забезпечуючи зв’язок із колісницею.

Близько 2000–1500 років до нашої ери почали з’являтися свідчення використання одночасно кількох коней в одному транспортному засобі, що дозволило збільшити силу і швидкість руху екіпажів.

У Греції та Римі парна упряжка широко використовувалася як у військових цілях, так і в спортивних гонках на колісницях.

У середні віки у Європі продовжувала розвиватися парокінна упряж. У цей час почали з’являтися більш досконалі модифікації упряжі, що дозволяло використовувати коней для роботи в сільському господарстві та для тривалого транспортування дуже важких вантажів.

Одним із найважливіших кроків у розвитку упряжі став винахід хомута, який прийшов на зміну нагрудним ременям і дозволив ефективніше розподіляти навантаження на коня. Тепер два коня могли тягти важкі вантажі без ризику для здоров’я.

У пізньому Середньовіччі парокінну упряж почали застосовувати для перевезення людей у каретах. Поява великих міст та розвиток торгівлі потребували більш розвиненого транспорту, і карети, запряжені двома кіньми, стали важливим транспортним засобом.

В епоху Відродження парна упряжка стала символом статусу та розкоші серед аристократії. Розвиток технологій дозволив покращити дизайн карет та упряжі, зробивши їх не лише більш зручними, а й декоративними. Такі екіпажі використовували для урочистих виїздів, весіль та прийому важливих гостей. В упряжі з’явилися декоративні ремені, прикрашені металом, на конях були ошатні попони та інші прикраси.

З настанням XIX століття парна упряжка стала основою сільського господарства та транспортних систем багатьох країн. Крім того, цей час ознаменувався широким застосуванням карет, поштових диліжансів і важких екіпажів, запряжених парами коней. Діліжанси вимагали використання пар, оскільки один кінь не міг забезпечити потрібну швидкість та витривалість на довгих маршрутах.

У ХІХ столітті у Європі та Північній Америці коней почали широко використовувати замість волів для важких польових робіт, перевезення вантажів, транспортування товарів. Пари коней стали запрягати не лише у вози, а й у різний інвентар для польових робіт (плуг, сівалка, косарка та інше).

Парна упряж ХІХ століття була функціональною, розрахованою на тривалі роботи. Хомути, поводи та посторонки виготовляли дуже міцними, щоб вони витримували великі навантаження.

З приходом XX століття та розвитком моторизованого транспорту, значення парокінної запряжки поступово зменшувалося. Автомобілі та трактори почали витісняти коней із сільського господарства та транспортних систем. Однак у деяких регіонах парокінну упряж продовжували використовувати аж до середини XX століття.

У той час як промислова революція суттєво зменшила необхідність у парній упряжці, в деяких регіонах, особливо в бідній Східній Європі, практичне використання парокінної упряжі в дрібних приватних господарствах зберігалося до кінця ХХ століття.

Наприкінці XX і на початку XXI століть відродився інтерес до традиційних форм транспорту, зокрема до парної упряжки. У наші дні парокінну упряж можна побачити на історичних реконструкціях, парадах та культурних заходах. У деяких системах сільського господарства парну упряжку, як і раніше, використовують для виконання певних завдань. Наприклад, її можна побачити на органічних фермах або там, де не застосовують сучасні механізовані засоби.

Продуктивної вам роботи та успішного конярства.

Віталій Чугуєвець.