Дератизація

Перегляди: 25
17.06.2022
Дератизація

Процес вирощування і розведення продуктивних видів сільськогосподарських тварин, окрім годування й догляду за худобою та птицею, передбачає також забезпечення чистоти і порядку в самому господарстві (на фермі, в корівнику, свинарнику, пташнику тощо.). На жаль, здебільшого це пов'язано з різними небажаними обставинами, однією з яких є присутність шкодочинних гризунів, які завдають істотних збитків господарству.


Ці дрібні, але надзвичайно поширені тварини влаштовують собі житла всюди, де є доступ до кормів і де в них з'являється можливість сховатися. Тваринницькі приміщення легко забезпечують їм ці умови. Гризуни-шкідники призводять до значних втрат у сільському господарстві, зокрема й у тваринництві.


Шкода, завдана життєдіяльністю гризунів, полягає в тому, що вони ушкоджують тваринницькі приміщення й комунікації, знищують частину кормів, переносять різні інфекційні та паразитарні захворювання, зокрема важкі чи навіть смертельні як для тварин, так і для людини. Отже, крім економічної шкоди, завданої окремому господарству, гризуни становлять цілком реальну епідеміологічну небезпеку для цілих регіонів.


Ці тварини дуже добре адаптуються до будь-яких умов довкілля та успішно пристосовуються до життя в різних кліматичних зонах планети. Є види, що мешкають виключно на деревах, у горах, які ведуть підземний спосіб життя, наземний, водний, напівводний.


У природі налічується близько трьох тисяч видів гризунів. З них приблизно 60 видів живуть поруч із людиною і є потенційними шкідниками. До них належать миші, щури, ховрахи, сліпаки та інші дрібні тварини. (Докладно про найпоширеніших гризунів-шкідників можна дізнатись у цій статті.) Їхня унікальна біологічна пластичність, надзвичайно високі адаптаційні здібності та невибагливість до кормової бази перетворюють боротьбу з цими шкідниками на дуже складну та тривалу (а в дійсності – постійну й нескінченну) роботу. 


Термін «дератизація» утворений двома латинськими словами (de – від, rattus – пацюк) і означає знищення щурів, проте його значення значно ширше. Дератизація – це комплекс спеціальних заходів, спрямованих як на пряме знищення гризунів-шкідників будь-яких видів, так і на створення умов, неприйнятних для їхньої життєдіяльності та розмноження.


Створення неприйнятних для гризунів-шкідників умов є значно ефективнішим заходом, ніж пряме знищення. Але подібні заходи через надзвичайно високу здатність цих тварин до пристосування лишається практично нездійсненним. 


Дератизація

Щоб боротьба з будь-яким ворогом була ефективною, а гризуни є нашими ворогами, бо завдають значної шкоди практично в усіх сферах людської діяльності, потрібно добре знати особливості його життєдіяльності. Тому спершу розглянемо кілька найпоширеніших видів шкодочинних гризунів.


Порівняно з рештою гризунів-шкідників, сірі пацюки становлять, певно, найбільшу небезпеку для тваринництва, оскільки вони не тільки псують корми, руйнують приміщення, є біологічним резервуаром збудників різних інфекційних захворювань, але й можуть полювати на молодняк сільськогосподарських тварин, пташенят і дорослу дрібну птицю (голубів, перепілок, бентамок тощо), чим завдають господарству значних збитків.


Мандрівний пацюк або сірий пацюк (лат. Rattus norvegicus) згідно з біологічною класифікацією належить до роду пацюків, родини мишевих, ряду мишоподібних, класу ссавців. Колись сірі пацюки не були такими численними, як у наш час. Цей вид широко розповсюдився лише з активізацією міжнародних торговельних відносин та мореплавання.


Свою латинську назву – «норвезький» пацюк – тварина отримала внаслідок помилки, якої припустився англійський медик, письменник та біолог Джон Беркенхаут. У 1769 році вчений зробив опис цього виду відповідно до правил біологічної класифікації, запропонованої Карлом Ліннеєм. Беркенхаут був упевнений, що сірі пацюки вперше потрапили до Англії приблизно 1728 року на норвезьких торгових судах. Але, на думку сучасних вчених, насправді «норвезькі» щури з'явилися в Норвегії трохи пізніше, ніж у Англії, куди ці гризуни потрапили ймовірно з Данії.


Cірий пацюк

Різні види пацюків віддавна співіснували з людиною. На території Європи до появи сірих пацюків довгий час жили так звані чорні або корабельні пацюки (лат. Rattus rattus), а в Азії – туркестанські (лат. Rattus turkestanicus). Ці види також належать до небезпечних шкідників, проте їхні представники дрібніші за сірого пацюка, гірше пристосовуються до змін в умовах життя та, якщо можна так сказати, – дурніші за нього.


Сірі пацюки походять зі східного Китаю, де вони успішно пережили останній льодовиковий період, що завершився приблизно 13 тисяч років тому. У природі ці тварини жили на берегах річок, де викопували довгі нори, або облаштовували своє житло в дуплах дерев прибережної зони. Їхнє поширення природним шляхом здійснювалося відносно повільно: за 13000 років вони змогли розселитися зі східної частини Китаю лише по всій його території та дістатись до Примор'я, озера Байкал, а також до Алтаю.


Впродовж перших століть нашої ери сірі пацюки з'явилися в Персії, Африці, Індії. З розвитком людської цивілізації вони перетворились на синантропний вид (тобто на тварин, спосіб життя яких пов'язаний з людиною чи створеним людьми штучним місцем існування) і поступово, за допомогою торговельного морського транспорту, поширилися по всій земній кулі.


Пацюк

У 1770 роках вони потрапили в Америку, Австралію, Нову Зеландію та на численні великі острови, куди прибували кораблі мореплавців У середині ХХ століття сірі пацюки поширились у Сибіру, Центральній Азії, канадській провінції Альберта. Після появи у 80-х роках ХХ століття в Таджикистані, вони швидко захопили цю територію та стали домінуючим видом у своїй екологічній ніші.


Завдяки кращій пристосованості, більшій агресивності, неабияким розумовим здібностям, сірі пацюки витіснили всі інші родинні види і, від початку ХVIII століття, перетворились на домінуючий вид на всій планеті, крім безлюдних районів Арктики та Антарктиди. Існує твердження, що на сьогоднішній день загальна маса щурів на Землі приблизно вдвічі перевищує загальну масу людей.


За останні 2000 років, впродовж яких сірі пацюки активно розселялись на планеті, сформувались 2 підвиди цих тварин: індійський та східноазійський. Представники східноазійського підвиду мешкають переважно в ареалі свого первинного поширення, тобто на територіях Китаю, Японії, Кореї, острова Сахалін, Примор'я, у Забайкаллі.


Східноазіатський підвид ближчий до диких предків сірого пацюка. Його представники дещо поступаються розмірами тваринам індійського підвиду, мають буру шерсть, а також їм властиві яскраво виражені сезонні линяння.


Індійський підвид поширений на всій території планети, і саме цих гризунів мають на увазі, якщо йдеться про сірих пацюків.


Зовнішність сірого пацюка є легко впізнаваною практично для всіх. Габаритні розміри тварини складають від 17,5 до 25 см (без урахування довжини хвоста), вага – від 140 до 390 г. Забарвлення шерсті – сіро-руде. Чим старша тварина, тим рудіший в неї колір шерсті.


Пацюк

Більшість пацюків живуть поруч із людиною, але можуть існувати й осторонь. У природі вони ведуть переважно нічний спосіб життя, побоюючись хижаків, а серед людської інфраструктури пристосовуються до режиму роботи конкретного об'єкта. Залежно від особливостей робочого режиму підприємства пацюки можуть проявляти активність як уночі, так і вдень.


Ці гризуни здатні жити як при високій температурі (у котельнях, колекторах опалювальних комунікацій тощо), так і за дуже низької (у морозильних камерах м'ясокомбінатів та ін.). Сірі пацюки можуть без шкоди для свого здоров'я довго перебувати в умовах високої радіації (до 300 рентгенів на годину).


Пристосованість сірих пацюків до екстремальних умов довкілля є унікальною. Відомі випадки, коли пацюки, які постійно живуть у морозильних камерах, живились виключно м'ясом, а самки влаштовували гнізда з розпушених жил туш і народжували дитинчат за температури –18…20°С!


Пацюк, з урахуванням його відносно невеликих розмірів, має досить хороші фізичні здібності. За добу він може пробігти до 17 км, у разі потреби короткочасно розвиває швидкість близько 10 км на годину, може стрибати на висоту до 80 см і вздовж до 1 метра.


Ця тварина здатна прогризати майже будь-які матеріали (дерево, пластик, бетон, цеглу, м'які та навіть тверді (невеликої товщини) метали, крім металів підвищеної міцності та значної товщини).


Зуби гризуна

Різці у пацюків, як і в багатьох інших гризунів, ростуть постійно. Особлива будова зубної емалі, різна за щільністю в різних частинах різця, забезпечує ефект самозагострення при використанні. Емаль передньої поверхні зуба твердіша, ніж зі зворотнього боку, тому чим більше пацюк гризе й стирає зуби, тим гострішими вони стають!


Пацюки добре плавають і пірнають, а в разі потреби можуть протриматися на воді близько трьох діб. Популяції, що живуть біля водоймищ, здатні навіть полювати на риб у товщі води. Взагалі, пацюки люблять воду, і, ймовірно, саме прихильність цих тварин до річок відпочатку уповільнювала їхнє поширення.


Проте є в сірих пацюків і вразливі місця. Це недосконалі органи основних почуттів. Зір у гризунів відносно слабкий, вони добре бачать тільки зблизька, а на відстані десяти-п'ятнадцяти метрів розрізняють лише об'єкти, що рухаються. Кут огляду зовсім невеликий, близько 16° (для порівняння, в людини кут огляду становить до 180°).


Навколишній світ поцюки бачать у сірих тонах, хоча добре розрізняють зелений і синій кольори, а також їх відтінки. Червоний колір не розрізняють і сприймають його як чорний, а за слабкого освітлення червоні об'єкти пацюки зовсім не бачать.


Нюх у пацюків теж слабкий. Він ефективний лише поблизу, а от запах об'єкта, розташованого на значній дистанції, пацюки не відчувають. Винятком є речовини з сильним запахом, що мають значення для виживання пацюків (наприклад, запах сечі хижака або апетитного корму).


Слух у цих гризунів теж дуже специфічний. Вони чудово вловлюють дуже тихі звуки, шарудіння, різні звуки діапазону високих частот, але при цьому погано чують чисті тони (гармонічні коливання однієї і тієї ж частоти, створювані джерелом звуку). На практиці це виглядає так: пацюк легко почує шепіт, шелест трави або листя, ледь вловиме шарудіння від руху хижака, що крадеться, але на гучну музику, сирену, голоси людей, сигнали автомобіля може не звертати ніякої уваги.


Сірі пацюки живуть здебільшого великими родинними групами або цілими колоніями, що об'єднують кілька сотень особин. Поодиноке чи парне існування для цих тварин є рідкісним. Воно можливе в разі наявності надзвичайно дієвих стримуючих факторів (відсутності укриттів, мізерної кормової бази, значної кількості хижаків, в умовах застосування постійних заходів боротьби з боку людини, несприятливого зовнішнього впливу тощо).


Зазвичай група живе на зайнятій території та охороняє її від вторгнення родичів – представників інших груп. Ідентифікація «свій-чужий» проводиться по запаху й зовнішності тварини. Чужинця, що потрапив у групу, як заведено, вбивають і з'їдають.


Очолює групу один або декілька домінуючих самців, які є батьками всіх нащадків у колонії. Дивно, але навіть за такого систематичного близькоспорідненого розмноження у пацюків не виявляються ознаки інбредної депресії (виродження, каліцтв, зниження життєздатності).


У разі можливості пацюки охоче розселяються із закріпленої території на нові, не зайняті іншими колоніями ділянки, мітять їх та освоюють. Причиною освоювання нових територій є зростання популяції, нестача корму на старій ділянці, цікавість і конкуренція за простір всередині групи.


У природних умовах пацюки риють нори завдовжки від 1,5 до 5 метрів, заглиблюючись не більше ніж на 80 см від поверхні землі. Але якщо гризуни мешкають в будівлях, створених людиною, то обходяться без нір і задовольняються наявними укриттями (горищами, підвалами, ізоляцією теплотрас тощо).


Мандрівний (сірий) пацюк

Пацюки надзвичайно обережні. Навіть якщо вони відчувають нестачу корму, дорослі тварини не відходять від своїх нір далі, ніж на 15–20 метрів. Вони намагаються не виходити на відкритий простір і пересуваються лише під прикриттям різних предметів (між мішками, ящиками, під столами, вздовж стін, труб тощо). 


Стрімкому розповсюдженню цих гризунів сприяє їхня невибагливість до кормової бази. Пацюки можуть живитись як рослинною їжею, так і продуктами тваринного походження, харчовими відходами, напівфабрикатами, кормами, призначеними для сільськогосподарських тварин, іншими гризунами, своїми родичами, дрібними тваринами й птахами, і навіть фекаліями деяких тварин та людини.


Але в оптимальних умовах пацюи віддають перевагу білковому раціону. Такою їжею для них є личинки комах, яйця, пташенята. Також пацюки вміють полювати, після чого з'їдають свою здобич. Можуть живитись трупами. Відомі випадки, коли щури частково об'їдали вуха й хвости в живих новонароджених поросят і телят.


Добова норма для дорослого пацюка складається з 20–25 г корму та 30–35 г води. Якщо корм містить понад 65% вологи, то пацюки можуть обходитись і без води. З огляду на те, що вода у м'язових тканинах складає 73–77%, а в овочах і фруктах її близько 90%, то м'ясний, фруктово-овочевий та змішаний тип живлення повністю забезпечить цих тварин потрібною кількістю вологи для нормальної життєдіяльності.


Якщо ж вологість корму нижча за 45%, то в таких умовах пацюки здатні прожити не більше одного місяця. У ситуації, коли пацюки вживають корми вологістю близько 14% (стандартна вологість зернового корму становить 12–14%) і не мають доступу до води (в лабораторних умовах), вони гинуть через 4–5 днів. На практиці ж усе відбувається інакше, оскільки в такому випадку в популяції починається канібалізм, і сильніші виживають, поїдаючи слабких заради вологи, що міститься в їхніх організмах.


Через дуже швидкий обмін речовин пацюки без корму слабшають і досить швидко гинуть, зазвичай впродовж 3–4 діб. У природних умовах подібна ситуація неможлива через високу кормову винахідливість цих тварин або через канібалізм.


Пацюки взагалі дуже схильні до поїдання собі подібних. В умовах повної відсутності корму чи води вони досить швидко перелаштовуються на живлення своїми родичами. Самки завжди поїдають новонароджених пацючат, що народилися з якимись вадами або мертвими.


За вдалого збігу обставин тривалість життя сірого пацюка може становити три роки. Але до такого віку доживає лише мала частина групи, що живе в природних умовах. Середня тривалість життя диких пацюків – близько 1,5 роки. Найімовірнішими причинами ранньої смертності в них є хижаки, важкі травми, отримані в боротьбі за вище місце у внутрішньогруповій ієрархії, зниження імунітету через погане живлення, канібалізм, дератизаційні заходи з боку людини та багато іншого.


Всупереч усім перерахованим вище факторам, тварини за цей короткий період встигають вирости й дати численне потомство, щоб забезпечити виживання виду.


Розмножуються пацюки дуже активно. Якщо популяція живе в природних умовах (у сміттєвих купах, компостних ямах, парках, на берегах річок тощо), то розмноження в групі зазвичай сезонне, потомство з'являється лише в теплу пору року. За цей період кожна доросла самка встигає дати від двох до чотирьох виводків. Їх кількість залежить від погодних умов регіону.


Якщо колонія пацюків живе в приміщенні, то процес розмноження в гризунів триває цілий рік. Але навіть у такому випадку спостерігаються два піки статевої активності – навесні та восени.


За рік кожна самка встигає дати потомство до восьми разів. У виводку налічується від 1 до 20 пацючат. Чим старша самка, тим вона більш плідна і тим краще збереження молодняку через зростання в неї молочності та вдосконалення батьківських якостей. Середня чисельність пацючат у гнізді  від 8 до 10 голів. Трапляється, що кілька родинних самок будують одне спільне гніздо й вирощують свій молодняк спільно.


Кількість виводків і чисельність у них пацюків залежать від пори року та типу живлення групи. Якщо раціон популяції містить значну частку тваринного білка, то пацюки інтенсивніше розмножуються, молодняк народжується міцнішим та й молочність у самок вища. Живлення є одним з небагатьох обмежувальних факторів, що стримують зростання поголів'я цих гризунів.


Пацюки належать до полігамних істот. В період статевої охоти самка має особливий запах, який приваблює самців. Вона по черзі парується з декількома (зазвичай, найбільш сильними та агресивними з них – домінантними). Період вагітності в пацюків триває 22–24 дні. Але якщо в цей час самка вигодовує свій попередній виводок, що трапляється досить часто, то вагітність може затримуватись до 35 днів.


Пацючата народжуються безпорадними, глухими, сліпими, без шерсті. Вони не здатні самостійно пересуватись і живитись чимось іншим, окрім материнського молока. Вага новонародженого пацючка становить від 4 до 6 г. Усіх мертворонароджених, дрібних, слабких, нежиттєздатних дитинчат самка з'їдає.


Самки пацюків дуже турбуються про своїх малят. Самці у вирощуванні потомства не беруть участі.


Пацючата зростають і розвиваються дуже швидко. Швидке зростання й розвиток зумовлені генетично і забезпечуються особливим складом пацючого молока, в якому міститься близько 8,5% білка, до 9% жиру, не менше 4% молочного цукру (для порівняння, до складу коров'ячого молока входять: білок – близько 3,3%, жир – до 4%, лактоза – від 4,6 до 5,2%).


Вже через два тижні пацюченята можуть живитися звичайним кормом і починають виходити з гнізда. Приблизно через місяць після народження молодняк розпочинає самостійне життя, а в їхньої матері зазвичай з'являється новий виводок.


Менше ніж через добу після народження у самки-пацюка знову настає статева охота, і вона може бути запліднена. Підрослі пацючата досягають статевої зрілості вже в 3–4 місяці, проте через жорстку соціальну ієрархію та пригнічення їх активності старшими особинами розмножуватися у віці до 1 року починають трохи більше 8% молодих тварин. Такий біологічний механізм забезпечує участь у процесі розмноження виключно молодняку оптимального віку, тобто тільки після повного завершення його фізіологічного розвитку, що сприяє отриманню потомства високої якості.


Пацюки є переносниками кількох інвазійних та понад 20 інфекційних хвороб, серед яких такі небезпечні для людини як сальмонельоз, сказ, токсоплазмоз, псевдотуберкульоз, лептоспіроз, висипний тиф та інші. Відомо, що в середні віки саме пацюки стали переносниками збудника чуми, яка забрала життя значної частини населення Європи.


Укус пацюка викликає в людини і тварин складний комплекс симптомів – хворобу содо́ку, що має тяжкий перебіг і летальність до 10%. Відомі випадки, коли через пошкодження щурів кабелів, гумових ущільнювачів, тросів та іншого траплялися аварії на електростанціях, транспорті та інших об'єктах. Не дивно, що такий високий рівень шкідливості щурів перетворив їх на об'єкт цілеспрямованого винищення з боку людини.


Миша хатня, відома ще як миша звичайна чи домова – це ще один дуже поширений вид гризунів-шкідників. Відповідно до біологічної класифікації вид миша хатня (лат. Mus musculus) належить до роду Миша, родини Мишові, ряду Гризуни, класу Ссавці.


Близько 500 000 років тому на території сучасної Індії та Ірану з'явилося кілька підвидів хатньої миші. З часом ці гризуни розповсюдились у всьому світі, здебільшого за допомогою людей. Однак їх поширення відбулося настільки давно, що хатні миші вважаються одним з автохтонних видів у Європі та Східній Азії. На сьогодні хатня миша є синантропним видом і живе повсюдно, де живуть люди, окрім Антарктиди, Арктики, частини тундри, острова Таймир і високогірних регіонів.


Несприятливими факторами довкілля, які обмежують поширення виду, є дрібні хижаки – природні вороги хатньої миші, висока вологість та низька температура повітря.


Миша хатня

Розміри дорослої особини хатньої миші складають від 6,5 до 9,5 см, без урахування довжини хвоста, котрий становить приблизно 60% від довжини тіла. Вага гризуна – до 30 г. Колір шерсті – від темно-сірого, майже чорного, до світло-жовтого, піщаного. Нижня частина тіла тваринки завжди має трохи світліше забарвлення, ніж спина та голова.


Колір шерсті залежить від умов проживання та підвиду домової миші, яких по всьому світу налічується близько 130. З них донедавна основними було визнано три:


східноєвропейська хатня миша (лат. Mus musculus musculus), яка спочатку поширилась на території Північної Азії та Східної Європи, а потім, пристосувавшись до континентального клімату, оселилась у Центральній та Західній Європі;


західноєвропейська хатня миша (лат. Mus musculus domesticus), котра мешкає в Північній та Західній Європі, а також на Близькому Сході, у Південній Азії, Північній Африці, Північній Америці, у деяких районах Латинської Америки та в Океанії;


південно-східна азійська хатня миша (лат. Mus musculus bactrianus), популяція якої поширена на півдні та південному сході Азії.


Окрім вказаних вище, нещодавно були визнані ще два додаткові підвиди:


південно-західна азійська хатня миша (лат. Mus musculus castaneus), що живе в Південно-західній та Центральній Азії, 


а також


карликова хатня миша (лат. Mus musculus gentilulus), поширена на Аравійському півострові та Мадагаскарі).


Хатня миша, що живе в теплому кліматі, може поселятись не лише в житлах людей, але й у природному середовищі, влаштовуючи свої нори в полях, садах, на виноградниках, сіножатях тощо. Нора її зазвичай знаходиться на глибині 20–30 см від поверхні землі й складається з центрального коридору завдовжки до 1 метра, гніздової камери та кількох виходів.


У кліматі з чіткою зміною сезонів хатні миші теплої пори року живуть переважно на природі, а восени мігрують у людські житла, сараї, льохи, зерносховища, тваринницькі приміщення, облаштовуються в скирдах, стогах сіна тощо.


Якщо миші позбавлені можливості мігрувати, то на зиму вони поглиблюють свої нори до 60 см або переселяються з полів до лісопосадок, балок, ярів та інших, більш захищених від зимових холодів місць. У місцевостях із холодним кліматом миші весь рік живуть у приміщеннях, облаштовуючись у важкодоступних для людини та хижих тварин місцях (під підлогою, у стінах, у сіні, під різним стаціонарним обладнанням тощо).


У природному середовищі миші ведуть переважно нічний спосіб життя, але якщо мешкають поруч із людиною, то підлаштовуються під режим активності людей чи графік роботи об'єкта.


Залежно від густоти заселення конкретної території гризунами миші можуть вести одиночний спосіб життя, жити сімейними групами або цілими численними колоніями.


У випадку одиночного способу життя кожна тваринка має свою нору та прилеглу до неї територію, достатню для живлення та іншої активності. Цю ділянку миша обовязково мітить і, в разі потреби, відчайдушно захищає від родичів-чужинців. Самка зазвичай займає ділянку площею близько 900 м2, самець – площею до 1200 м2. Території самок і самців нерідко межують одна з одною та навіть деколи частково перетинаються.


Різностатеві особини не схильні конфліктувати між собою через конкуренцію за територію та ресурси, які на ній є. Дорослі миші живуть окремо, одна з одною не спілкуються, окрім шлюбного періоду. Підросле потомство, ставши самостійним, йде з батьківської нори і розселяється на прилеглих територіях.


Якщо щільність мишачого поголів'я на ділянці є порівняно значною, то окреме існування кожної особини стає неможливим. У такому разі миші утворюють сімейні групи, що складаються з одного самця й кількох самок з їхнім потомством. Сім'я займає одну або кілька нір (за кількістю самок). Усередині сімейної групи конфліктів зазвичай не буває.


У разі значної щільності популяції миші живуть великими колоніями, де серед самців встановлена жорстка соціальна ієрархія.


У природному середовищі хатні миші живляться насінням та зеленими частинами рослин, комахами, їх личинками, соковитими плодами, горіхами тощо. Одна доросла особина може з'їсти за добу до 10 г корму. Якщо корму достатньо, миша нагулює жир, а коли кормова база істотно обмежена, тваринка використовує накопичений жировий запас, не ризикуючи загинути від виснаження.


Крім того, хатні миші схильні робити запаси кормів у своїх норах. Якщо корм містить достатньо вологи (наприклад, трава, соковиті плоди, личинки), миші можуть обходитись без води. У випадку, якщо можливий лише сухий тип живлення (наприклад, насіння, сіно, горіхи тощо), одна особина потребує 3 мл води на добу. Без води (у вигляді роси, снігу, льоду, конденсату тощо), живлячись виключно сухим кормом, миша здатна прожити близько двох тижнів.


Миша хатня

Мишам властивий дуже хороший слух, але зір у них слабкий. У темряві звірята орієнтуються завдяки вібрісам (чутливим волоскам) та нюху. Нюх є також каналом спілкування між мишами. За запахом вони ідентифікують родичів, знаходять корм, отримують інформацію про довкілля.


На мишачих лапках знаходяться спеціальні залози, що виділяють пахучий секрет. Переміщаючись своєю територією, миша її одночасно й мітить. У разі переляку миша різко виділяє сечу з особливим запахом, який є попередженням для інших мишей про небезпеку цього місця. Важливе значення має нюх тваринок і в пошуку партнера для розмноження.


Миші, які оселяються у людському житлі чи в господарських спорудах, їдять усе, що є для них доступним. Це не лише корми, призначені для продуктивних тварин, або продукти харчування, а й, здавалося б, зовсім неїстівні матеріали: свічки, мило, папір, гума, пластмаса, клей, фарба, шкіряні вироби тощо. При цьому вони псують ізоляцію електричних проводів, ущільнювачі труб водопостачання, трубки бензопроводу та гальмівної системи в автомобілях, пробки  для закупорювання, тару й т. ін.


Розмножуються хатні миші надзвичайно швидко. За сприятливих обставин (достатньої кількості корму, безпечних та комфортних умов проживання) ці гризуни розмножуються безперервно. Хатні миші, які живуть у природному середовищі, розмножуються лише в теплий період року, приблизно з квітня до жовтня.


За рік одна доросла миша-самка, залежно від умов життя, може дати потомство від 5 до 14 разів, а чисельність мишенят у виводку становить від 3 до 12. У миші-самки зазвичай є п'ять пар повноцінно розвинених сосків, завдяки чому вона здатна одночасно вигодовувати весь численний виводок.


Миша з мишенятами

Вагітність у хатньої миші триває близько трьох тижнів. Мишенята народжуються безпорадними, глухими і сліпими, без шерсті. Вони не здатні самостійно пересуватись і можуть живитись виключно материнським молоком. Але подальший розвиток молодняку відбувається стрімко. Мишенята швидко прозрівають, вкриваються шерстю і вже за місяць можуть вести самостійне життя.


Статевої зрілості молодняк досягає у віці 1,5–2 місяці, і в сприятливих умовах гризуни вже здатні до розмноження. Дорослі самки через 12–18 годин після народження виводку знову приходять в охоту та можуть бути запліднені. Тобто, самка хатньої миші може поєднувати вирощування дитинчат та наступну вагітність, що значно прискорює нарощування чисельності популяції.


Тривалість життя домової миші в природних умовах становить від 1 до 1,5 років. У лабораторних умовах миша живе до 3-х років.


Шкода від хатніх мишей полягає в тому, що вони псують і забруднюють готову продукцію тваринництва, продукти харчування, частково знищують посіви кормових культур, псують корми, тару, ушкоджують різне обладнання, переносять і поширюють багато інфекційних хвороб (туляремію, чуму, лептоспіроз, псевдотуберкульоз та інші), небезпечні для людини і продуктивних тварин.


Інший вид шкідників – житник пасистий, або миша пасиста, або миша польова (лат. Apodemus agrarius). Ця тваринка належить до роду Житник, родини Мишеві, ряду Мишоподібні, класу Ссавці.


Житник пасистий поширений в Європі, південній частині Сибіру, на Тайвані, в Китаї, Монголії, Примор'ї, Кореї. Розрізняють 5 підвидів житників пасистих, які зустрічаються в межах їх обширного ареалу: Apodemus agrarius coreae, Apodemus agrarius ningpoensis, Apodemus agrarius pallidior, Apodemus agrarius rhadinovirus, Apodemus agrarius manchuricus.


Житник пасистий

Цей вид близький до миші хатньої, але відрізняється від неї деякими особливостями будови тіла, фізіологією та забарвленням. Шерсть у житника пасистого має коричнево-сірий колір з різними відтінками, від червоного до світло-піщаного. Уздовж хребта, на спині, від чола до кореня хвоста проходить вузька чорна смуга. Черевце має світліше забарвлення, ніж решта тіла. Розміри звірка – від 10 до 12,5 см.


Голова в цього гризуна клиноподібна. Очі круглі, маленькі, широко посаджені. Вуха короткі, овальні. Тіло довгасте, вузьке, мускулисте. Лапи короткі, сильні. Хвіст вкритий дрібними лусочками та рідкими волосками, його довжина становить близько 3/4 довжини решти тіла.


Живе житник пасистий на волі, але взимку частина популяції за можливості мігрує в господарські чи житлові будівлі. Теплої пори року тваринки ведуть нічний спосіб життя. Взимку вони активні цілодобово, але короткими періодами. У сплячку не впадають. У разі потреби ці гризуни можуть перепливати невеликі водоймища та мігрувати по суші на відстані до 5 км. Житник пасистий зазвичай оселяється в парках, садках, на лісових галявинах, у виноградниках, на пасовищах, сіножатях, у полях, на городах тощо.


Житлом для цих гризунів слугують неглибокі нори, що складаються з основного коридору, гніздової камери, кількох «комірок» із запасами корму та кількох виходів. Нори вони риють самі або займають покинуті. Живляться зерном, частково знищуючи врожай на своїй території, насінням, ягодами, горіхами, зеленими частинами рослин, комашками та їхніми личинками, слимаками, черв'ячками. За достатньої кількості корму житники активно заготовляють його про запас, накопичуючи у своїх «коморах».


Житник пасистий

Якщо популяція житника пасистого досягає значних розмірів, то ці гризуни здатні значно знизити врожай зернових та інших культур на прилеглих сільськогосподарських угіддях. Окрім прямої шкоди врожаю, житники також є переносниками небезпечних інфекційних захворювань, таких як лихоманка Ку, туляремія, рикетсіоз, лептоспіроз, кліщовий енцефаліт та ін., що викликає небезпеку погіршення епідеміологічної ситуації в регіоні їх проживання.


Розмноження в житника пасистого сезонне і відбувається теплої пори року, з весни до осені. За ці півроку самки встигають дати потомство від 3-х до 5 разів. Тривалість їхньої вагітності становить близько 22 днів. У виводку буває по 6–8 мишенят.


Самкам властивий яскраво виражений материнський інстинкт. Вони мають 8 повноцінно розвинених сосків і зазвичай відзначаються високою молочністю, що дозволяє їм вигодувати та зберегти всіх дитинчат.


Мишенята народжуються безпорадними, глухими, сліпими, без шерсті, нездатними самостійно пересуватись і живитися чимось іншим, окрім материнського молока. Але дитинчата швидко розвиваються і до місячного віку починають жити самостійно. А в 3–3,5 місяці молодняк вже сам здатний до размноження. Якщо стримуючі фактори (хижаки, систематична періодична дератизація, нестача корму та ін.) відсутні, то популяція житника пасистого за сезон стрімко збільшується (у 30–35 разів).


Полівка звичайна або нориця звичайна (лат. Microtus arvalis Pall.) – ще один вид гризуна-шкідника. Ці тваринки за загальноприйнятою біологічною класифікацією належать до роду Полівка, підродини Щурові, родини Хом'якові, ряду Мишоподібні, класу Ссавці.


Живуть гризуни цього виду в Європі, Азії, на Кавказі, в Криму, на Алтаї, в Монголії, у Кореї. В інших регіонах не зустрічаються.


Полівка звичайна важить до 40 г, довжина тіла в неї становить від 9 до 14 см. Колір шерсті на верхній частині тіла звірятка – рудувато-бурий, різних відтінків, а черевце світло-сіре. Голова округла, з опуклим профілем. Вуха маленькі, очі круглі, широко поставлені, маленькі. Шия коротка, широка. Тіло округле, спина широка, хвіст короткий (близько третини від довжини тіла). Лапи короткі, відносно товсті.


Полівка звичайна

Оселяються полівки звичайні на відкритих полях із густим травостоєм або культурними посівами сільськогосподарських рослин. Живляться ними ж, завдаючи тим самим шкоди сільському господарству. Взимку можуть обгризати кору плодових чагарників, з'їдати розетки полуниці, виїдати коріння багаторічних трав (люцерни, конюшини, еспарцету), псувати сіно. У сплячку не впадають. Влітку ведуть нічний спосіб життя, взимку активні цілодобово. Періоди активності кілька разів протягом доби змінюються періодами короткого, сторожкого сну.


Живуть ці гризуни в неглибоких (20–30 см нижче рівня землі) норах, які риють самі. Живуть родинними групами, які складаються з одного домінуючого самця, що є центром групи та господарем зайнятої полівками території, та кількох самок з їх потомством жіночої статі 3-х, 4-х поколінь.


Територія домінуючого самця охоплює площу 10001500 м2. На цій ділянці знаходяться нори самок, з якими він розмножується. Самець мітить свою територію сечею і самовіддано захищає її від вторгнень інших мишей-самців. Він залишається господарем території та самок доти, доки його не вижене і не займе його місце сильніший самець.


Без крайньої необхідності, як от орання поля чи природне розселення молодняку чоловічої статі, ці гризуни не залишають своєї території і не переходять на нове місце. Можливо, це й пояснює їх відносно невелике поширення на планеті.


Розмножується полівка звичайна сезонно. Шлюбний період настає з потеплінням у березні і триває весь теплий період року до листопада (залежить від погодних умов). За цей час кожна доросла самка встигає дати потомство від 2 (у північних регіонах) до 10 (на півдні) разів. Але в комфортних умовах, якщо сім'я полівок живе, наприклад, у скирті, на сіновалі, в овочесховищі, де достатньо корму і несприятливі кліматичні фактори не мають суттєвого впливу, розмноження цих гризунів може тривати цілий рік.


У кожному виводку знаходяться від 5 до 15 дитинчат. Вага новонароджених становить 1–3 г. Мишенята народжуються безпорадними, глухими, сліпими, без шерсті, нездатними самостійно пересуватися. Живитись вони можуть виключно материнським молоком. Але, як і більшість гризунів, дуже швидко розвиваються та дорослішають.


Вже в тритижневому віці молодняк стає повністю самостійним, а в двомісячному починає повноцінно розмножуватися. Самка після народження мишенят може бути запліднена того ж дня і вирощувати дитинчат одночасно з виношуванням наступного виводку. Тривалість вагітності у полівки звичайної становить 16–24 дні.


Живе цей гризун всього лиш 4–5 місяців. Через безперервне активне розмноження впродовж усього теплого періоду, усі самки гинуть від виснаження ресурсів організму, а до наступної весни і шлюбного сезону доживають тільки дитинчата осінніх виводків.


У житті популяції полівки звичайної простежуються періодично повторювані цикли збільшення та зниження загальної чисельності. Один цикл триває від 3 до 5 років. Максимальний показник чисельності цих гризунів на 1 га досягає понад 2000 особин, мінімальний – до 100 особин.


Окрім прямої шкоди сільському господарству, полівки звичайні слугують резервуаром збудників інфекційних захворювань тварин та людини, середяких туляремія, лептоспіроз, чума м'ясоїдних, токсоплазмоз, сальмонельоз та інші.


Строкатка степова (лат. Lagurus lagurus Pall.) відповідно до біологічної класифікації належить до роду Строкатка, підродини Щурові, родини Хом'якові, ряду Мишоподібні, класу Ссавці. Перший опис цього виду був зроблений німецьким вченим Петером-Симоном Палласом у 1773 році, а пізніше досліджений зоологом Константином Вільгельмом Ламбертом Глогером у 1841 році.


Ці гризуни здатні жити в різних кліматичних умовах. З Центральної та Східної Азії вони поширились на всій території від сходу України до східних регіонів Казахстану. Строкатка степова зустрічається в лісостеповій, степовій зоні та напівпустелях Західної Монголії, північного заходу Китаю, Казахстану, України, Південного та Середнього Уралу, Західного та Східного Сибіру. 


Завдяки археологічним знахідкам відомо, що в плейстоцені численні популяції строкатки степової населяли й холодні європейські степи на захід до Британських островів. Приблизно до 1900 року ці гризуни були також поширені в Західній та Центральній Україні, але згодом їх тут повністю знищили. Нині вид занесено до Червоної книги України через значне скорочення поголів'я, що створює загрозу стабільності біоценозу степу, оскільки ці тваринки є аборигенами степової зони. 


Ареал існування строкатки степової є досить значним, внаслідок чого всередині виду сформувалися 4 підвиди, представники яких різняться між собою забарвленням шерсті та певними звичками.


Строкатка степова

Строкатка степова – це невеличка тваринка вагою до 35 г, завдовжки до 12 см. Хвіст, як і в більшості хом'якових, короткий (7–20 мм), голий. Голова клиноподібна, з опуклим профілем. Вуха короткі, округлі, очі маленькі, круглі, широко поставлені. Шерсть має буро-сірий колір, її відтінок залежить від підвиду тварини та місця її проживання.


Популяції, які живуть у північній частині ареалу, мають темнішу й густішу шерсть, але в напрямку на південь забарвлення хутра в тваринок набуває все більш рудого кольору. Також спостерігається закономірність зміни забарвлення звірят у світлу сторону в напрямку із заходу на схід. Уздовж спини на основному тлі шерсті тваринок добре помітна тонка темна смужка, яка тягнеться від чола до кореня хвоста. Лапи темні, майже чорні, черевце світло-сіре.


Строкатка степова веде напівпідземний спосіб життя, для чого влаштовує в землі хитромудрі лабіринти на глибині до 90 см від поверхні. Основна нора зазвичай об'єднана з декількома другорядними.


Строкатки степові нерідко живуть на пасовищах, орних землях, сіножатях, на територіях, розташованих поблизу ферм, у садах і виноградниках, вздовж узбіччя доріг, залізничних насипів тощо. Зазвичай вони ведуть вільний спосіб життя, в господарських спорудах не селяться.


Активність зберігають цілодобово, в зимову сплячку не впадають. З нір виходять лише в пошуках корму, а також для спарювання, здебільшого в нічний час. Живляться надземними частинами рослин, насінням, ягодами. Якщо їхнє житло знаходиться на городі, то можуть поїдати також цибулини та коренеплоди, нищачи врожай.


Численні групи строкаток степових здатні завдавати значної шкоди не лише пасовищним травам, а й посівам таких кормових культур як буряк, топінамбур, морква, гарбуз і т. ін. У посушливі роки їх колонії можуть знищувати до половини травостою на сіножатях і пасовищах. Взимку строкатки влаштовують лабіринти нір під снігом і живляться торішньою травою, корінням, насінням тощо. Запасів на зиму не роблять.


Нору ці гризуни використовують як середовище існування, укриття від хижаків та несприятливих умов довкілля, місце для вирощування потомства.


Дорослі особини строкатки степової живуть парами або утворюють тимчасові пари на час розмноження. Нерідко трапляється, що в одній норі живуть 2–3 родинні самки та один самець. Самці вирощуванням потомства не займаються.


Розмноження сезонне, починається воно навесні і триває до осені. За цей час доросла самка здатна привести до 6 виводків. У дуже сприятливих умовах (тепла зима, достатня кількість корму, нечисленність популяції) ці звірята можуть давати потомство й узимку, забезпечуючи впродовж року до 10 виводків.


Період вагітності в строкатки степової становить від 2 до 3 тижнів. У кожному виводку нараховується від 5 до 6 дитинчат, але іноді їх кількість може сягати 14 особин. Вага новонароджених – від 1 до 1,5 г. Мишенята народжуються безпорадними, глухими, сліпими, без шерсті, нездатними самостійно пересуватись і живитись чимось іншим, окрім материнського молока.


Дитинчата надзвичайно швидко ростуть і дорослішають. В одномісячному віці вони починають жити самостійно. А у віці 5–7 тижнів вже здатні до повноцінного розмноження. Молодняк, народжений навесні, того ж року встигає дати 1–2 власних виводка.


Така плодючість та неабиякі темпи розмноження сприяють надзвичайно швидкому зростанню чисельності популяції. За рік, якщо відсутні стримувальні фактори у вигляді хижаків, дератизації, несприятливих погодних умов, мізерної кормової бази, надмірної щільності популяції та нестачі території, чисельність строкатки степової може зрости в кілька десятків разів.


Тривалість життя строкатки степової в природних умовах не перевищує одного року. Смерть настає здебільшого через те, що тварина стає здобиччю різних хижаків. Але біологічний ресурс гризуна набагато більший,– в лабораторних умовах строкатка здатна прожити близько двох років.


Окрім прямої шкоди, строкатка степова становить небезпеку як переносник чуми й туляремії.


Ще один вид дрібних тварин-шкідників сільського господарства – полівка гуртова, або степова, або соціальна (лат. Microtus socialis Pall.). Цей гризун належить до роду Полівка, підродини Щурові, родини Хом'якові, ряду Мишоподібні, класу Ссавці.

Полівка гуртова

У процесі розселення виду та охоплення значного за площею ареалу існування сформувалися 8 підвидів цих гризунів, пристосованих до особливостей певних кліматичних умовах. Підвиди відрізняються між собою стійкістю до впливу високих чи низьких температур довкілля, уподобаннями в кормі, розмірами тіла, особливостями будови деяких органів, довжиною хвоста та забарвленням хутра, проте всі вони можуть вільно схрещуватися між собою й забезпечувати плідне потомство.


Полівки гуртові поширені в українському Придніпров'ї, в Криму, у східній частині Турції, в Лівані, Сирії, Китаї, Ірані, Таджикистані, Іраку, на Кавказі.


Залежно від підвиду ці тваринки можуть досягати завдовжки від 9 до 12,2 см. Голова в них невелика, клиноподібна, з вигнутим профілем. Вуха дуже короткі, овальні, стоячі, малорухливі. Тіло широке, коротке. Хвіст відносно короткий, у представників різних підвидів його довжина становить від чверті до третини довжини тіла. Ноги міцні, короткі.


Забарвлення шерсті залежить від підвиду та варіює від сірувато-рудого до світло-піщаного кольору. Черевце завжди світліше за колір шерсті на решті тіла, зазвичай воно попелясте або брудно-біле.


Полівки гуртові обирають для оселення здебільшого сухі степи або напівпустелі, де риють нори й ведуть напівпідземний спосіб життя. Ці тваринки живуть на волі, в господарські будівлі не заходять, але території їх проживання часто охоплюють і сільськогосподарські угіддя з посівами пшениці, багаторічних кормових трав тощо, де вони знаходять собі корм за рахунок зменшення врожаю та розкопують поверхневий шар ґрунту для облаштування своїх нірок.


Нори полівки гуртової розташовуються на глибині до 30 см від поверхні землі та мають велику розгалуженість. Кожна нора складається з кількох складних головних проходів, кількох кормових камер, кількох гніздових камер та має від 10 до 35 виходів. Окрім головної нори, гризун має кілька другорядних, розташованих неподалік.


Нори різних особин полівки гуртової розташовані групами й утворюють цілі підземні міста (такий спосіб життя й зумовив особливість назви – «гуртова»), які деколи займають значну площу (до 160 м2). На 1 га поля (пшениці чи жита), пасовища або сіножаті можуть знаходитись від 300 до 3900 входів у нори гуртових полівок.


За сприятливих умов ці тварини постійно живуть на одній території, але в разі перенаселеності, сильної посухи або нестачі корму вони можуть мігрувати на інші ділянки. Мігрують переважно молоді тварини. У сплячку гуртові полівки не впадають. Вони схильні накопичувати значні (до 3 кг у кожній кормовій камері) запаси корму.


Живляться частинами рослин, зерном, насінням, личинками комах.


Гуртові полівки – моногамні гризуни. Кожна доросла пара живе в своїй норі та захищає її від сусідів. Разом з батьківською парою, що розмножується, живе молодняк, який після дорослішання та досягнення статевозрілого віку розселяється неподалік на незайняті ділянки й утворює свої пари.


Розмноження парне, сезонне. Репродуктивний сезон збігається з періодом масової вегетації рослин, які забезпечують гуртових полівок достатньою кількістю білкового та вітамінного корму. Зазвичай репродуктивний сезон починається в березні-квітні, саме в цей час усі статевозрілі особини починають активно розмножуватись. Пізніше, в середині літа, з настанням максимальної спеки та посухи, інтенсивність розмноження помітно знижується і активізується лише восени. Закінчується сезон розмноження в листопаді.


З березня до листопада кожна пара може дати від 3 до 5 виводків, в яких налічується по 1–8 дитинчат. У долинах Кавказу гуртові полівки розмножуються увесь рік, знижуючи інтенсивність у грудні-січні та липні-серпні.


Статевий цикл у самок повторюється кожні 7–10 діб, поки самка не заплідниться. Тривалість вагітності становить від 21 до 22 днів. Дитинчата народжуються сліпими, із закритими слуховими проходами, без шерсті, без зубів, вагою близько 2,1 г. Батьки дуже дбайливо піклуються про своє потомство.


У двотижневому віці дитинчата починають вживати звичайний корм і виходити з нори, а одномісячний молодняк стає повністю самостійним і залишає батьківську нору.


Після завершення лактації самка може бути знову запліднена. Інтервал між виводками становить близько 1,5 місяців. Якщо молодняк з якихось причин залишається в батьківській норі, то доросла пара припиняє розмноження.


Оскільки гуртові полівки моногамні, випадки близькоспорідненого спарювання є дуже рідкісними. Молоді особини починають розмножуватись із дво-, тримісячного віку. Здатність до розмноження зберігається в гризунів до однорічного віку. Тривалість життя гуртової полівки становить близько 1,5 років.


Окрім прямої шкоди рослинництву гуртові полівки становлять небезпеку ще й як переносники багатьох інфекційних захворювань. Часто вони є першими жертвами молодих іксодових кліщів. Від них кліщі й заражаються збудниками небезпечних захворювань.


Полівка звичайна, або нориця звичайна, або житник (лат. Microtus gregalis Pall.) за біологічною класифікацією належить до роду Полівка, підродини Щурові, родини Хом'якові, ряду Мишоподібні, класу Ссавці. Цей вид має кілька підвидів, що склались еволюційно в різних частинах його великого ареалу.


Представники різних підвидів відрізняються розмірами, особливостями розмноження та забарвленням шерсті. Наприклад, північні підвиди мають більші розміри, короткий хвіст, відрізняються більшою швидкістю росту молодняку, кращою стійкістю до екстремально низьких температур і вищою плодючістю порівняно з південними підвидами.


Полівка звичайна

Ареал полівки звичайної охоплює майже весь Субарктичний регіон. Він простягається із заходу на схід від західної Іспанії та західної Бретані до західної Монголії. У напрямку північ-південь область охоплює територію від північної Данії та крайнього південного сходу Фінляндії до центральної Іспанії, півночі Італії, півдня Болгарії та північного сходу Туреччини. Цей вид також живе на Британських Оркнейських островах і в північно-центральній частині Монголії та прилеглого Сибіру. 


Звичайна полівка є дуже давнім видом гризунів. Археологи датують її останки періодом раннього плейстоцену, в час якого предки цього виду вже поширилися по всій європейській території.


Полівки звичайні добре пристосовані до життя в різних кліматичних зонах та серед різноманітного ландшафту. Вони живуть у тундрі, лісостепах, степах і напівпустелях, але надають перевагу відкритим рівнинним лукам з багатою трав'янистою рослинністю. Ці гризуни часто оселяються на пасовищах, сіножатях, посівах злакових культур та багаторічних кормових трав.


Полівка звичайна здавна є одним із найсерйозніших шкідників у сільському господарстві та садівництві, особливо в районах з кращими, глибокими орними землями, що забезпечують гризунам достатню кількість різноманітного, якісного корму; в регіонах з річною кількістю опадів до 550 мм, на площах, які використовуються без застосування плужного обробітку; на полях, засіяних озимим ріпаком або озимими зерновими, а також багаторічними кормовими культурами. Численні поголівя полівок, що складають загрозу майбутньому вражаю,  часто зустрічаються в посівах конюшини та інших трав'янистих культур.


Полівка звичайна – це невеличкий за розмірами гризун, її дрібніші підвиди мають довжину 11,5 см, а більші – до 13,2 см. Хвіст у представників північних підвидів вирастає до 2,7 см, у південних – до 4 см. Голова вузька, довгаста. Очі розташовані близько одне від одного, відстань між ними становить приблизно 3–3,3 мм. Тіло компактне, видовжене. Ноги короткі, сильні.


Колір шерсті залежить від підвиду й може змінюватись від жовто-коричневого до темно-бурого. У деяких підвидів шерсть на боках має помітну чалість через неоднакове забарвлення кінчиків у шерстинках. На спині проглядається розмита темна смужка від голови до кореня хвоста. Хвіст двоколірний. Нижня частина шиї, черевце та ноги мають світло-сіре забарвлення.


Полівка звичайна може цілорічно жити в природних умовах. Але холодної пори року за можливості перебирається ближче до тепла  облаштовується в скиртах, господарських приміщеннях, овочесховищах.


У полях тваринки оселяються в норах, які риють завглибшки до 25 см від поверхні землі. Чим північніше живе поголів'я, тим глибшими й складнішими є їхні нірки. Кожна нора складається з розгалуженого лабіринту основного коридору, кількох гніздових і кормових камер та чималої кількості входів (не менше 10). Нори різних полівок не обєднуються, але знаходяться поруч.


У разі високої щільності популяції гризуни займають значні площі. Ці тварини не впадають у зимову сплячку, вони схильні створювати великі (3–4 кг) запаси корму, як резерв на майбутнє.


Звичайні полівки активні у вечірній та нічний час. У цей період вони живляться та контактують з родичами. Основним кормом для звірків є зелені частини рослин, насіння, зерно, цибулини та кореневища.


Полівки, які оселяються на полях з посівами культурних злаків, живляться переважно листям і зерном посівних культур, чим завдають істотних збитків урожаю. Оскільки цей вид зазвичай живе багаточисельними групами, то на обмеженій території ці гризуни здатні знищити до 75% врожаю кормових трав, лишаючи після себе спустошені, оголені ділянки землі.


Розмноження в полівок звичайних сезонне. Шлюбний період у північних підвидів починається в лютому-березні, в південних – у березні-квітні. Активне розмноження триває до настання осінніх холодів. За цей час кожна доросла самка південних популяцій забезпечує до 5 виводків, самки гірських і північних популяцій – по 3–4 виводка.


У виводку налічується від 1 до 11 дитинчат. Мишенята полівки звичайної народжуються із закритими очима та слуховими проходами, без зубів, без шерсті. Вони здатні живитися виключно материнським молоком. Вага новонароджених залежить від підвиду та кількості дитинчат у посліді, її середній показник становить від 1 г до 2,2 г.


У самок надзвичайно сильно розвинений материнський інстинкт. Їм властива висока молочність, тому потомство розвивається та дорослішає надзвичайно швидко. До місячного віку молодняк набуває повної самостійності й відселяється від батьків.


Статева зрілість у полівки звичайної настає в 38–45 днів, але розмножуватись молодняк перших виводків починає зазвичай з двомісячного віку. Молоді самки з перших виводків встигають дати в рік свого народження по 1–2 приплоди. Молодняк осінніх виводків починає розмножуватись наступної весни.


Тривалість життя полівки звичайної складає 1,5–2 роки, але в природних умовах тваринки не доживають до такого віку, бо значно раніше перетворюються на здобич для хижаків.


Окрім прямої шкоди сільськогосподарським угіддям, звичайні полівки є переносниками туляремії, кліщового енцефаліту, лептоспірозу, псевдотуберкульозу та інших інфекцій.


Крім перерахованих видів, існують також інші синантропні гризуни-шкідники: мишка лучна, мишак уральський, туркменський пацюк, різні види ховрахів та багато інших. Проте всі вони завдають значно меншої шкоди, ніж описані вище види. Усі гризуни є об'єктом полювання дрібних та середніх хижаків (тхорів, куниць, ласок, кішок, лисиць, борсуків, їжаків, змій, сов, сичів, шулік, канюків, степових орлів, боривітрів тощо).


Боривітер зі здобиччю

З огляду на те, що гризуни-шкідники завдають значної шкоди сільському господарству та становлять загрозу епідеміологічній безпеці, з ними доводиться боротися. Боротьбу з гризунами-шкідниками слід проводити з урахуванням знань про особливості їхнього способу життя, способу розмноження, харчових переваг кожного виду та іншої інформації, викладеної вище.


Щоб досягти більшої ефективності, дератизацію рекомендується здійснювати осмислено та за планом. Спочатку слід провести обстеження території, визначити види гризунів, які населяють досліджувану ділянку, встановити їхню приблизну кількість, знайти стежки, укриття й місця живлення цих шкідників, проаналізувати джерела появи та кормову базу. Після оцінки ситуації необхідно вибрати спосіб боротьби, розрахувати необхідні ресурси, визначити часові рамки і реалізувати задумане. Після завершення всіх запланованих заходів, слід оцінити досягнутий результат і зробити висновки.


Усі заходи боротьби з гризунами можна умовно поділити на профілактичні та винищувальні. Профілактичні спрямовані на створення стримувальних факторів, умов, за яких гризунам буде складно існувати й розмножуватись на певній території. Винищувальні полягають у прямому знищенні популяції в різний спосіб. Для досягнення найкращого ефекту бажано одночасно застосовувати обидва напрями боротьби і за необхідності їх повторювати. 


Профілактичні заходи боротьби з гризунами створюють конкретному виду шкідників несприятливі умови для живлення, розмноження чи ведення звичного способу життя і складаються з агротехнічних, санітарно-технічних та загальносанітарних робіт.


Агротехнічні заходи дератизації дуже ефективні в боротьбі із шкідивими гризунами, які живуть на відкритих ділянках. Вони полягають у:


- своєчасному та якісному проведенню жнив, щоб на полях не лишався корм для гризунів у вигляді загубленого зерна;


- регулярному дискуванні чи переорюванні сільськогосподарських угідь задля руйнування нір гризунів;


- скошуванні сухого травостою на узбіччях доріг, уздовж лісосмуг, навколо ферм та на інших ділянках, щоб позбавити гризунів природних укриттів від їхніх природних ворогів;


- дотриманні правильної, науково обґрунтованої сівозміни, щоб позбавити гризунів стабільної кормової бази.


Сова полює на мишу

Крім перерахованих, агротехнічним заходом можна вважати охорону дрібних хижаків (ласок, сов, їжаків, вужів, соколів, яструбів, орлів та інших тварин) – природних ворогів гризунів, створення сприятливих умов для їхнього життя, розмноження та гніздування.


Санітарно-технічні заходи ефективні в боротьбі з видами, котрі або постійно живуть у приміщеннях, або мігрують до них сезонно. Вони спрямовані на те, щоб унеможливити проникнення гризунів у господарські й житлові будівлі. Задля цього здійснюють ряд технічних облаштувань:


- вхідні дерев'яні або пластикові двері облицьовують листовим залізом на висоту не менше 50 см від поверхні підлоги;


- усі вентиляційні отвори, низько розташовані вікна, різні люки, каналізаційні труби та інші отвори, розмір яких перевищує 6 мм (діаметр отвору, крізь який здатна пройти миша у віці трьох тижнів), закривають металевою решіткою з дрібними вічками та великим перерізом дроту;


Сітка на вентиляційній шахті

- підлоги в підвалах та на перших поверхах обов'язково повинні бути бетонними, з товщиною покриття не менше 12 см;


- не меншої товщини мають бути цегляні та бетонні стіни підвалів;


- колодці й інші джерела води повинні мати бетонні вимощення та щільно закриватися кришками.


Загальносанітарні міри спрямовані на:


- постійну підтримку порядку й чистоти у тваринницьких приміщеннях, сховищах для кормів, складах для інвентарю та готової продукції, територіях ферм, будівельних майданчиках та інших об'єктах;


- складування харчових відходів у недоступних для гризунів місцях;


розташування й облаштування звалищ (компостних ям) далеко від тваринницьких ферм і населених пунктів, а також регулярне проведення в таких місцях винищувальних методів дератизації.


Винищувальні методи дератизації спрямовані на пряме знищення гризунів, що дозволяє за короткий час істотно скоротити чисельність цих шкідників на конкретній території. Для реалізації цього завдання використовуються фізичні, біологічні, хімічні та комбіновані способи.


Фізичні методи полягають у використанні для прямого знищення гризунів різних пасток, капканів тощо. Пастки можуть бути різних конструкцій: одні вбивають жертву, інші лише ізолюють її. Перевагами фізичних методів винищення є екологічна безпека, швидкий результат та простота здійснення.


Для приваблення гризунів у пастки використовуються харчові пахучі приманки. Пастки без приманок (наприклад, клейові) рекомендується встановлювати на стежках гризунів чи в місцях, де вони найчастіше переміщаються (вздовж стін, по карнизах, вентиляційних шахтах тощо), або ховаються (у важкодоступних місцях під стаціонарно встановленим обладнанням, під листовим шифером , у норах, трубах тощо).


Приманка для гризунів

Для максимальної результативності застосування пастка повинна відповідати виду гризуна, на якого ведеться полювання.


За довгі століття боротьби з гризунами людство винайшло безліч варіантів механічних пасток для пацюків і мишоловок. Більшість з них складаються з платформи, на якій закріплена пружина-дуга та утримуючий її сторожок із приманкою Тільки лиш гризун намагатиметься з'їсти приманку, сторожок зіскакує з пружини, і дуга вбиває жертву. Дугові пастки виготовляють у двох розмірах: на пацюка та на мишу.


Мишоловка

Інша конструкція є тунелем з приманкою, але замість дуги пружина відпускає рамку, яка притискає жертву до стелі тунелю і задушує її. Такими пастками винищують дрібних гризунів (хатніх мишей, полівок тощо).


Для відлову пацюків живцем застосовують спеціальні клітки з дверцятами, що захлопуються автоматично. Принцип дії механізму є досить простим. На дальній стінці клітки знаходиться приманка, яка змушує пацюка зайти всередину. Як тільки гризун спробує взяти приманку, спрацьовує механізм, що закриває дверцята, і тварина опиняється заблокованою всередині клітки. Пастка не завдає жодних пошкоджень пацюку і може бути використана для вилову й переміщення гризунів без їх знищення.


Пацюк у клітці-пастці

Для відлову великих гризунів (здебільшого пацюків) успішно застосовуються і капкани, розраховані на дрібного звіра (заячі). Ці пристрої складаються з пружини, що сильно стискає дві стулки капкана, і сторожка, який втримує ці стулки, а в потрібний момент задіює увесь механізм.


Капкани встановлюють на маршруті руху гризунів (стежці), або в місцях, де вони живляться. Якщо капкан встановлений на стежці, він може й не містити приманки. Тварина, рухаючись звичайним маршрутом, випадково наступає на виступ сторожка, збиває його, і капкан спрацьовує, миттєво стискаючи дуги стулок.


Якщо виникає складність із встановленням стежки, або вона знаходиться в незручному для розміщення капкану місці (технічно складне, або ж це становитиме ризик для людей і домашніх тварин), то можна просто встановити його в затишному місці, яке регулярно відвідується гризунами (в місцях їхнього живлення, водопою чи укриття). У такому випадку, щоб привернути увагу гризунів та підвищити ефективність його дії, капкан краще оснастити приманкою. Пацюки точно помітять приманку і спробують її дістати, що приведе механізм у дію.


Капкани також ловлять гризунів, а не вбивають, проте внаслідок їх дії тварини дістають значні травми (переломи кісток кінцівок або хребта) і надалі не можуть бути просто відпущені.


Пастка для дрібних гризунів

На широких, відкритих ділянках різного призначення, таких як території ферм, сади, виноградники, скотарні, майданчики для зберігання сіна, соломи, силосу тощо, добре зарекомендували себе спеціальні пастки-колодязі. Їх облаштовують за допомогою земляного бура, яким роблять у землі ями діаметром близько 40 см, з рівними, прямовисними стінками та глибиною не менше 1 метра.


Для більшої ефективності гризунів приваблюють пахучими приманками, які кладуть на дно пастки. Щоб захистити такі колодязі-пастки від опадів, рекомендується прикривати їх уламками широкохвильового шиферу. Шифер не тільки не стане перешкодою для гризунів, а й навпаки – створить у них уявну захищеність, безпечність цього місця.


Пастки-колодязі можна викопувати будь-якої пори року, але найбільша їх результативність досягається восени, в період масових міграцій гризунів. Крім того, пастка, викопана напередодні заморозків, прослужить усю зиму. Для відлову великих гризунів (пацюків, ховрахів тощо) у пастку можна помістити такого ж діаметра жерстяну трубу. Слизька поверхня металу не дозволить шкідникам вибратися з цієї ловчої споруди.


Одними з найсучасніших і найпростіших у використанні є клейові пастки. Принцип їх роботи полягає в тому, що дрібний гризун, потрапивши на покриту клеєм поверхню, міцно прилипає до неї і не здатний самостійно звільнитися.


Електрична пастка

Іншим сучасним засобом є електричні пастки. Такі пристрої складаються з тонкого тунелю, в кінці якого кріпиться приманка. Щойно гризун заходить у тунель, його лапки замикають електричний ланцюг, і тварина миттєво гине від розряду електричного струму напругою 8000 Вольт.


Для приманки можна використовувати різні ласощі з урахуванням харчових вподобань того виду гризунів, на який пастка розрахована. Пацюкам до вподоби часточки м'яса чи риби, шматочки хліба або каша, змочені в пиві. Хатні миші полюбляють підсмажене насіння гарбуза, сало, хліб. Полівки охоче з'їдають насіння соняшника і змочені в пахучій соняшниковій олії сухарі.


Фізичним методом винищення гризунів є заповнення водою їхніх нір, але такий спосіб не завжди вдається застосувати.


Також до фізичних методів боротьби належить використання ультразвукових пристроїв, що мають відлякувальну дію. Хоча вони й не винищують гризунів, але створюють несприятливі умови для їхньої присутності на певній території. Насправді такі пристрої не завжди дають бажаний ефект. Спочатку пацюки та інші гризуни, ймовірно, все ж таки відчувають певний дискомфорт, але швидко звикають до генерованого приладом ультразвуку і вже за кілька годин майже не реагують на нього.


За необхідності одночасного знищення значної кількості гризунів застосування будь-яких пасток є малоефективним. Для цього краще скористатися хімічними методами винищення.


Хімічні методи знищення полягають у використанні різних отруйних речовин. Застосування хімічних засобів дератизації дозволяє знищити чималу кількість гризунів за відносно короткий час (протягом одного-двох тижнів).


За походженням розрізняють отруйні речовини синтетичні та натуральні. Натуральні отрути здебільшого отримують з отруйних рослин. Але зараз ними користуються рідко. У сучасній дератизації зазвичай застосовують синтетичні отрути. Вони доволі прості в отриманні та дешевші за натуральні.


За швидкістю впливу на гризунів отруйні препарати можна розділити на ті, що діють негайно після їх одноразового вживання і на отрути відтермінованої дії. Обидві групи отрут мають як свої переваги, так і недоліки.


Вибраний для хімічної дератизації засіб має відповідати декільком вимогам:


- бути ефективним та гарантовано призводити до загибелі гризунів-шкідників;


- не становити жодної загрози для людини, продуктивних тварин і бджіл;


- мати невисоку вартість та бути доступним у придбанні;


- бути простим у застосуванні;


- довго зберігати свої отруйні властивості.


До того ж, необхідно, щоб отрута змушувала тварин перед загибеллю виходити з нір та інших укриттів на відкритий простір (наприклад, викликати в гризунів відчуття задухи). Це допоможе потім легко зібрати трупи та не допустити їх розкладання у важкодоступних для людини місцях впродовж тривалого періоду (до кількох тижнів).


Асортимент таких отрут є досить обмеженим. Найчастіше в наш час застосовуються зоокумарин, дифенацин, бродифакум, бромадіолон та деякі інші. Ці речовини порушують процеси зсідання крові, підвищують проникність судин, що спричиняє множинні кровотечі внутрішніх органів у гризунів, від яких шкідники гинуть.


З'ївши приманку, гризуни деякий час не відчувають її дії і не спостерігають якогось небезпечного результату на своїх родичах, тому не насторожуються і не відмовляються від подальшого вживання отрути. Погіршення стану та загибель тварин настає лише за кілька днів, коли вся популяція вже встигла з'їсти летальну дозу препарату.


Перед смертю гризуни відчувають задуху і виходять на відкритий простір, що значно спрощує збирання їх трупів. Важливо, що при одноразовому вживанні ці отрути не викликають серйозних наслідків, тому можуть вважатися безпечними при випадковому поїданні приманок сільськогосподарськими тваринами.


Перелічені отрути-антикоагулянти не мають контактної дії, тому не завдають шкоди людині при випадковому попаданні на незахищену шкіру. (Попри це, працювати з ними краще в одноразових поліетиленових рукавичках, а при контакті шкіри з отрутою чи приманками необхідно ретельно промити місце дотику чималою кількістю проточної води.)


Отрути швидкої дії, зокрема фосфід цинку, фосфід кальцію, фосфід алюмінію, сцилірозид, щурид, багато сполук миш'яку та інші, не відповідають усім вимогам безпеки і в сучасному тваринництві майже не застосовуються.


Такі препарати, потрапивши до травної системи, негайно отруюють організм, і шкодочинні тварини гинуть внаслідок порушення роботи серцево-судинної системи, печінки, нирок, набряку легенів та інших розладів.


Так, наприклад, дія фосфіду цинку, як і фосфіду алюмінію чи фосфіду кальцію, починається в момент його потрапляння в шлунок гризуна, де ця сполука вступає в реакцію із соляною кислотою шлункового соку. Внаслідок цього утворюється дуже токсична летюча речовина фосфін, який, потрапивши у кров, викликає розлади нервової системи та координації роботи різних органів і систем, набряк легень, параліч дихання й серцевого м'яза, задуху та смерть. Швидкість настання смерті залежить від з'їденої гризуном кількості препарату.


Недоліком швидкодіючих отрут є те, що його не встигає використати вся популяція: після перших отруєнь і смертей інші члени групи припиняють поїдати запропоновані приманки, ставляться до них насторожено, і масова загибель гризунів не відбувається. Особливо це стосується пацюків, які здатні аналізувати події та робити прості висновки. Для подолання подібної ситуації доводиться змінювати кормову основу приманок або саму отруту.


Ще одним недоліком використання швидкодіючих отруйних речовин є небезпека отруєння продуктивних тварин у разі випадкового поїдання призначених для гризунів приманок.


Приготувати приманку самостійно доволі просто. Слід додати 2–5% отрути (тобто приблизно 20–50 г чистого препарату) в 1 кг зерна чи каші. Отрути з фосфідами мають запах часнику з домішком тухлої риби. Цей запах подобається пацюкам, і спочатку вони охоче з'їдають запропоновані приманки.


Отруєний корм розкладають на території, де живуть гризуни, але лиш у місцях, недоступних для сільськогосподарських тварин і птиці. Можна використовувати для цього невеликі шматки труб, перевернуті ящики або спеціальні контейнери.


Можна класти приманки безпосередньо в нори або розкладати їх у закритих приміщеннях, куди не можуть зайти домашні й дикі тварини, але вільно проникають гризуни-шкідники.


Періодичність розкладання приманок і тривалість обробки об'єкта залежать від чисельності популяції гризунів, швидкості дії отрути та активності поїдання приманок. Приманки з отрутою швидкої дії достатньо розкласти один раз чи двічі з інтервалом в 1–3 дні, а після досягнення результату прибрати всі нез'їдені рештки.


Приманки, що містять отрути хронічної дії, потрібно розкладати впродовж 7–10 днів і весь цей час постійно поповнювати їх кількість у міру з'їдання гризунами.


Якщо гризуни не їдять приманку або їдять її погано, то можливо, що популяція вже знайома з цим засобом і свідомо ігнорує його з обережності (особливо це стосується пацюків). У такому разі є сенс замінити препарат на інший, приготований на іншій кормовій основі або на основі іншої отруйної речовини.


Щоб уникнути розкладання трупів гризунів у стінах, під підлогами, у норах, у вентиляційних шахтах, каналізаційних трубах та інших недоступних місцях, а також щоб не створювалася епідеміологічна загроза, і запах сірководню тижнями не отруював повітря, викликаючи дискомфорт у персоналу, до складу деяких дератизаційних. засобів включають речовини-муміфікатори. Такі сполуки перешкоджають природним процесам розкладання тканин і призводять до того, що тіла загиблих тварин просто висихають – муміфікуються без будь-якого запаху.


Родентициди (отруйні речовини для гризунів) можна купувати у вигляді готових приманок або в чистому вигляді, щоб приготувати приманки самостійно. Використовувати готові приманки набагато зручніше, але й суттєво дорожче.


Хімічні дератизаційні засоби випускаються в різних формах: у вигляді рідини, таблеток, гранул, пакетиків тіста, брикетів, пасти, порошку або нанесеними на зерно. Вибір залежить від особливостей застосування препарату.


У порівнянні з іншими методами знищення гризунів, хімічний метод боротьби використовується найчастіше, тому засобів для хімічної дератизації виробляється чимало. На цьому побудовано цілу галузь.


Ланірат

Популярними в садівників, тваринників, власників потенційно вразливих об'єктів є препарати: «Ланірат», «Щелкунчик», «Шторм», «Rapax» (з муміфікатором), «Ракумінцид», «Палач», «BROS», «Смерть гризунам», «Капкан», «Дедмайс», «RAT KILLER», «Винищувач» та багато інших.


У місцях, де гризунам важко знайти воду, можна додавати отруту в облаштовані напувалки. Розчини отрут у воді гризуни зазвичай п'ють погано, тому доцільно застосовувати їх порошкові форми, які не розчиняються у воді, а залишаються в ній у вигляді суспензії.


Наприклад, можна застосовувати слабо розчинну в воді отруйну речовину α-нафтилтіокарбамід (інші його назви: ANTU, α-нафтилтіосечовина, крисид). Потрапивши в організм, ця сполука розщеплюється на кілька речовин-метаболітів, які токсично впливають на печінку, нирки та легені. При досить високій дозі вжитої отрути гризуни гинуть через кілька годин після поїдання препарату внаслідок набряку легень та задухи, а при незначних – через декілька днів від порушень функціонування печінки та нирок.


Летальний ефект досягається концентрацією α-нафтилтіокарбаміду 1–3% у воді чи кормовій приманці. Ця речовина має вигляд порошку, який сильно розпорошується. Вдихання його пилу так само небезпечне, як і вживання всередину. Тому під час роботи з ним слід бути дуже обережним та обов'язково використовувати індивідуальні засоби захисту (респіратор, рукавички, спецодяг, взуття).


Цікавим хімічним засобом захисту є спрей від гризунів. До його складу входять речовини-подразники (кропива дводомна, MAURICE U.B., ксантанова камедь, перець чорний, пеларгонія духмяна, солодкий перець, часник) і вода, які при безпосередньому контакті зі шкірою та слизовими оболонками гризуна викликають у нього дуже сильні неприємні відчуття і змушують колонію залишити зайняту територію.


Спрей розпорошують у нори, на стежках переміщення тварин та на різних предметах, з якими вони контактують. Можна вибірково обробити цим препаратом саме ті предмети, які необхідно захистити від псування гризунами або від їх проникнення: електричні дроти, труби водопостачання, проводку в автомобілях та сільськогосподарській техніці, вентиляційні отвори стін, нижню частину дерев'яних дверей, підвіконня та ін.


Для постійного ефекту й задля профілактики обробку приміщень потрібно повторювати що два – три тижні, а на відкритих об'єктах – ще й після кожного дощу. Прикладом такого засобу може бути препарат «RODI Natural Stop Від пацюків і мишей».


У складних випадках для хімічної дератизації приміщень іноді застосовують аміак або аміачну воду, якими заповнюють нори гризунів. Але такий спосіб небезпечний, тому не може широко використовуватись.


Біологічні методи базуються на використанні приманок, заражених збудниками небезпечних для гризунів інфекційних захворювань, які не становлять ніякої загрози для людини та сільськогосподарських тварин через видову специфічність, а також використання тварин-хижаків, які є природними ворогами гризунів, або ж виховання всередині популяції особини-канібалу.


Найпоширенішим і найчастіше використовуваним засобом біологічної дератизації є кормові приманки, заражені збудником мишачого тифу. Приманку готують у спеціальних лабораторіях на основі бактерій роду Salmonella, що культивуються саме з цією метою. Мікробну складову наносять на пропарене або проварене зерно пшениці.


Цей метод нічим не відрізняється від застосування отруйних приманок, але має кілька дуже істотних переваг. Заразившись тифом після поїдання приманки, гризун не просто гине, а й заражає інших членів колонії шляхом виділення збудника в зовнішнє середовище протягом кількох діб (поки не загине) з калом та сечею. Так виникає локальна епідемія мишачого тифу на оброблюваному об'єкті або території.


Знайомлячись з відгуками користувачів про ці препарати, можна знайти опис цікавих випадків, коли після обробки одного присадибного господарства миші раптом зникали не тільки у власника обробленої ділянки, а й у сусідів, де в цей час дератизацію не проводили. Спілкуючись між собою та користуючись однією територією (миші ж не знають, що за парканом живе вже інший власник!), гризуни заражали один одного, і мишачий тиф знищував популяції також на суміжних ділянках.


Дуже важливо, що через видові бар'єри ця хвороба не є небезпечною для людини й продуктивних тварин. Навіть для кроликів і морських свинок ця біологічна приманка не становить особливої загрози.


Оброблений збудником мишачого тифу корм зберігає свою летальну дію на гризунів-шкідників впродовж кількох тижнів, тому нові особини, що потрапили на ту ж територію, теж можуть заражатись і гинути внаслідок використання старих нір, забруднених екскрементами хворих на тиф гризунів, запасів корму, що залишилися від загиблої колонії, тощо.


Заражені приманки дуже зручні й економні у використанні. Виготовлений у заводських умовах засіб не втрачає свою дію протягом трьох місяців за умови його зберігання в закритій упаковці при температурі від –1°С до +2°С. При кімнатній температурі (не вище +30°С) термін зберігання засобу не перевищує один тиждень. Зберігання при температурі від –15°С до +1°С забезпечує збереження якості приманки до півроку. Препарат можна застосовувати при температурі повітря не вище +35°С, але найбільша ефективність досягається в температурному середовищі від –15°С до +15°С.


Теплої пори року біопрепарат має деякі обмеження щодо використання. Ефективність засобу є помітно меншою через те, що гризуни в цей період не відчувають гострої нестачі в кормі, як це буває взимку. Вони знаходять багато альтернативних, привабливіших для них джерел живлення, ніж запропонована людиною заражена приманка. Як наслідок, поїдання приманок знижується. Крім того, в теплі мікроорганізми, що використовуються в приманках, зберігаються гірше, ніж у холодних умовах.


Бактероденцид

Саме зерно, на яке наноситься мікробна культура, після вологої термічної обробки має вологість близько 65%, через що при зберіганні або тривалому транспортуванні (наприклад, під час пересилання поштою) псується. Тому деякі відповідальні виробники (наприклад, підприємство «Форсагро») задля збереження власної репутації повністю призупиняють виробництво цих біопрепаратів у літній період.


Витрата зараженої приманки на 1 га відкритої території становить у середньому 2 кг (від 1,5 кг до 3 кг, залежно від чисельності популяції гризунів). Приманку розкладають купками по 50–100 г з інтервалом між ними 100 м.


У приміщеннях витрата залежить від передбачуваної численності поголів'я. Приманку кладуть на паперові листки по 10–15 г та залишають у різних місцях приміщення, з розрахунку 50–300 г на 100 м2 площі.


Якщо розкладати отруєний корм безпосередньо в нори, для кожної з них знадобиться по 5–20 г приманки (менше – в мишачі, більше – в пацючині).


Для обробки скирд, силосних ям, сіновалів, сховищ для соломи й т. ін., приманку розкладають з розрахунку по 15–20 г на 1 м3 об'єму сіна чи соломи.


Приманка не має ніяких сторонніх запахів чи присмаків, тому гризуни охоче живляться нею без будь-якої недовіри. Смерть гризунів настає через 6–21 день після першого вживання зараженої приманки.


Щоб досягти більшої ефективності, рекомендується обробляти не тільки цільовий об'єкт чи ділянку, а й прилеглі території. Це унеможливить повторне заселення об'єкта тваринами-шкідниками із суміжних ділянок. У місцях із значним поширенням гризунів-шкідників обробки рекомендується проводити регулярно з періодичністю від 2 тижнів до кількох місяців, за необхідності.


Препарати мишачого тифу безпечні для людини, але при обробці слід дотримуватись звичайних правил індивідуального захисту: використовувати спецодяг і взуття, не пити, не вживати їжу, не курити, а після завершення роботи ретельно вимити в проточній воді з милом руки й обличчя.


Біопрепарати для дератизації випускаються у вигляді вологої розсипчатої каші або сухого (вологістю до 14%) зерна. В 1 г готової приманки міститься 2,5–3 млрд. живих бактерій збудника хвороби. В сухому препараті ступінь патогенності під час збереження не тільки не зменшується, але й зростає.


Приклади біопрепаратів для дератизації: засіб «Бактороденцид» від українського виробника «Форсагро» (м. Одеса), або препарат «Дератез», що виробляється українським науково-виробничим підприємством «Віват». Аналогічно діють і препарати «Бактокумарин», «Антимишин», «Родента біо» та інші.


Кіт-мишолов

Природними ворогами гризунів-шкідників є насамперед коти. Утримання кількох котів поблизу ферми істотно знижує чисельність шкідливих гризунів і розміри завданих ними збитків. Присутність хижака та його міток на території зменшує привабливість ділянки для заселення її гризунами. Отже, цей метод можна розглядати і як винищувальний, і як профілактичний.


Використання котів для боротьби з гризунами є традиційним у нашій культурі, але не лише коти можуть захистити господарство від шкідників. Хороші результати показує утримання з тією ж метою одомашненого альбіносного тхора фуро. За відповідного виховання ці тварини теж активно полюють на гризунів. До того ж фуро мають перевагу перед кішками, бо вони можуть проникати в нори щурів і ловити їх там.


Ловити гризунів здатні й деякі собаки. Зазвичай така робота подобається представникам мисливських норних порід (таксам, ягдтер'єрам тощо), але іноді з нею успішно справляються навіть дворняги.


Цілеспрямовано використовувати для знищення гризунів диких тварин (їжаків, вужів, хижих птахів) складно, але можна шляхом запровадження природоохоронних заходів створювати умови для їх розмноження й залучення на поля, території ферм чи інші об'єкти.


Значну кількість гризунів з'їдають дикі лисиці. Незважаючи на неоднозначну роль цих тварин, вони також можуть регулювати чисельність полівок, сусликів, сліпаків та інших шкідників.


Ще одним способом біологічної дератизації, який застосовують виключно для пацюків (через особливості їх звичок, кмітливість та природну схильність до канібалізму), є виховання особини-канібала. Але назвати його високоефективним не можна. Крім того, він відносно складний і потребує попередньої тривалої підготовки.


Для його здійснення необхідно зловити нетравмуючим способом (у клітки-пастки) кілька пацюків і помістити їх у 200-літрову бочку або велику клітку. Протягом першої доби пацюкам дають воду, але не забезпечують їх кормом. Через добу в бочку (клітку) кидають мертвого або сильно травмованого пацюка і чекають, поки полонені тварини його з'їдять. На цьому годування закінчується.


Пацюки в клітці

Залишившись без корму, пацюки невдовзі починають битися між собою і з'їдають найслабших. Ще згодом вони поїдають один одного доти, поки живими не залишаться одна-дві особини-канібали, найсильніші та найагресивніші.


Щоб закріпити навичку, цим особинам впродовж кількох тижнів кидають на поживу живих, нещодавно впійманих пацюків. За цей період психіка пацюків-канібалів зміниться таким чином, що навіть за наявності іншого корму вони будуть продовжувати полювати на собі подібних.


Підготовлених одного чи двох пацюків-канібалів випускають там, де їх і впіймали. Зовні такі тварини нічим не відрізняються від інших пацюків, вони легко проходять крізь нори гризунів, тому члени популяції не можуть від них заховатись. Пацюк-канібал починає полювати на своїх родичів, і чисельність популяції поступово знижується.


У приміщеннях та на прилеглих до них територіях винищувальні заходи застосовуються або в разі появи гризунів, або періодично, планово, превентивно. У польових умовах дератизацію рекомендується проводити мінімум двічі на рік: навесні та восени, перед початком сільськогосподарських робіт у полі та після їх завершення.


Комбіновані методи дератизації полягають у тому, що для боротьби з гризунами застосовують не один з методів, а відразу кілька. Наприклад, гризунів відловлюють механічними пастками і водночас на фермі утримують кішок.


Крім сучасних способів боротьби з гризунами, існують й інші, народні, що десятиліттями застосовуються населенням з використанням різних підручних матеріалів. Перевагою народних засобів є їхня дешевизна та доступність. Ефективність у них різна й залежить від багатьох чинників.


Помічено, що гризуни уникають ділянок, де ростуть отруйні або з сильним ароматом рослини. До таких рослин-дератизаторів належать бузина, м'ята, коріандр, полин, чорнокорінь, дурман, блекота чорна, чемериця та інші. Їх можна розкладати в місцях проживання гризунів (свіжими чи висушеними), можна обкурювати їх димом нори, або розбризкувати настої, відвари, аптечні ефірні олії цих трав. Попри широку популярність такого методу, на практиці він зазвичай не демонструє очікуваного ефекту, тому надто покладатись на нього не потрібно.


Інші методи, які застосовуються населенням, є більш ефективними, хоча деякі з них назвати гуманними не можна. Але знищення живих істот – взагалі негуманна дія, яким би способом вона не здійснювалась.


Один з відомих способів боротьби з мишами в закритому приміщенні полягає в тому, щоб наповнити звичайну скляну банку (2- або 3-літрову) невеликою кількістю (20–40 мл) ароматної нерафінованої соняшникової олії та змазати нею стінки банки. Далі потрібно встановити банку похило (під кутом близько 45°) поблизу мишачих гнізд, щоб гризуни мали доступ до горловини банки, і залишити на день-два. Зваблені запахом соняшникової олії, миші влізуть у банку, але змочивши лапки олією, вже не зможуть вибратись по слизькій скляній стінці. Особливо ефективний цей метод у зимовий період, коли корму мишам не вистачає.


Для наступного способу потрібно ретельно змішати 1 склянку пшеничного борошна, 1 склянку цукру, 400 г гіпсу та 20-30 мл нерафінованої запашної олії. Приготовлену суміш слід розкласти невеликими порціями на лисках щільного паперу або картону й залишити в місцях проживання гризунів на кілька днів.


Соняшникова олія привабить своїм запахом гризунів, цукор додасть засобу приємного смаку, а борошно послужить наповнювачем і замаскує присутність гіпсу. Потрапивши в організм, гіпс зв'яжеться з вологою травного тракту і затвердіє, що зумовить закупорку кишечника, внаслідок чого тварини загинуть.


Метод підходить як для дрібних гризунів, так і для пацюків. Його можна застосовувати на свіжому повітрі в суху погоду або в приміщенні. Цей спосіб не належить до гуманних, але діє ефективно. Замість гіпсу можна використовувати дешевший інгредієнт – звичайний будівельний цемент марки не нижче 500. Найкращим у використанні для цього способу є цемент з маркуванням БЦ (білий цемент) або ВРЦ (водонепроникний розширювальний цемент для заповнення швів у гідротехнічних спорудах). Цемент марки ШПЦ для дератизации непридатний, бо в ньому міститься значна кількість шлаку (понад 20%), що погіршує привабливість приманки та її поїдання.


Інший спосіб полягає в тому, щоб змішати будь-які харчові залишки з отрутою, або з негашеним вапном, або з дрібно розтовченим склом. Ефективність методу низька, тому що він діє тільки в дуже голодні для гризунів часи. В інші часи масового поїдання подібних приманок не спостерігається.


Деякі господарі борються з мишами за допомогою пасток, якими є банки місткістю 0,5 л. У місці проживання мишей банку перевертають догори дном і підпирають край поставленою на ребро невеликою монетою. Під банку кладуть приманку із сильним запахом і залишають на якийсь час. Миша, намагаючись дістати приманку, зачіпає монету, і банка її накриває, позбавляючи можливості вибратись.


Миша в цьому випадку лишається живою й неушкодженою. Метод гуманний, але практично малоефективний через неточність спрацьовування «механізму». Миша взагалі може не зачепити монету або зачепити її зарано, коли ще знаходиться поза банкою, або коли вже виходить, з'ївши приманку. Крім того, банка може «спрацювати» сама собою, просто випадково зісковзнувши з монети.


Пастка для пацюків і мишей

Для здійснення наступного способу знадобиться відро місткістю 10–15 літрів, яке потрібно приблизно наполовину наповнити водою. По центру дзеркала води розміщують невелику дерев'яну дощечку чи шматочок пінопласту з приманкою, що має сильний аромат. Таку пастку потрібно поставити поблизу місця проживання гризунів і розташувати її таким чином, щоб миші могли вільно потрапити до краю відра та побачити приманку. Зістрибнувши до приманки, звірятко опиняється в пастці. Метод підходить тільки для мишей, більші гризуни легко вибираються з відра.


Деякі пасічники ставлять поблизу місць оселення гризунів високу миску діаметром 25–30 см, наполовину наповнену рідким медом. Миша, потрапивши в миску, в'язне й тоне в меді.


Після дератизації слід провести механічне прибирання приміщення й території, утилізувати трупи гризунів і відремонтувати заподіяні ними руйнування стін, дверей та інших елементів конструкцій, здійснити дезінфекцію.


Позбутися неприємного мишачого запаху можна шляхом обробки всіх поверхонь розчином оцту (100 г 9%-ого оцту на 1 л води) або розчином марганцевокислого калію (розчинити кілька кристалів до набуття водою насиченого рожевого кольору).


Трупи гризунів слід утилізувати або в скотомогильнику, або закопавши їх на глибину не менше 75 см на території угідь, непридатних для сільськогосподарського використання, з низьким рівнем залягання ґрунтових вод, далеко від людського житла, а також природних джерел води та водойм.


Трупи перед закопуванням потрібно занурити на 30–40 хвилин у 10%-ий розчин лізолу, після чого скласти в яму шарами не більш ніж в 1 тварину та, пересипавши кожен шар хлорним вапном, засипати землею й утрамбувати.



Вдалої вам боротьби з гризунами!



Відповіді на всі питання, що зацікавили вас за темою статті, можна отримати на нашому форумі.



Віталій Чугуєвець


Поділитись в соцмережах:

Текст повідомлення*
Защита от автоматических сообщений