Вирощування соняшнику як олійної культури – одна з найприбутковіших галузей землеробства, тому останніми роками значно збільшуються посівні площі, зайняті цією рослиною. За обсягами виробництва соняшник посідає третє місце у світі. Але крім очевидних позитивних сторін соняшниковий бізнес має й свої підводні камені. Що ж являє собою ця культура, і які особливості її обробітку?
Соняшник однорічний або олійний (лат. Heliánthus ánnuus, родина Айстрові) – високоросла (до 2,5 м та більше) трав’яниста рослина з потужною стрижневою кореневою системою, утворює частіше одне, але іноді й кілька дуже великих суцвіть-кошиків, що увінчують прямостояче, вкрите щетинистими ворсинками стебло. Відноситься до перехреснозапильних культур, запилюється переважно бджолами та джмелями. Щоб отримувати високі врожаї, на соняшникові поля вивозять бджолині вулики (з розрахунку по одному вулику на кожен гектар посівів).
Завдяки високому вмісту (40% – 52%) жирної олії в його насінні, соняшник добре відомий як високорентабельна олійна культура, яка набуває у аграріїв все більшої популярності. Соняшникова олія входить до групи напіввисихаючих рослинних олій. Не містить вуглеводів. До його складу входять переважно ненасичені жирні кислоти (олеїнова, лінолева, пальмітинова, стеаринова, міритинова, арахінова, ліноленова та ін.), значна кількість антиоксиданту альфа-токоферолу (вітамін Е), а також вітаміни К та В4, фосфор. Калорійність соняшникової олії складає 884 ккал.
Окультурення рослини (імовірно близько 2600 р. до н. е.) було здійснене індіанськими племенами Північної та Центральної Америки (отомі, інками, ацтеками), які поклонялися їй як божеству, ототожнюючи з образом Сонця. Корінні американці використовували насіння соняшнику для випікання хлібу, а соняшникова олія слугувала їм за основу для цілющих мазей, барвників та фарб для розпису тіла.
До Європи насіння соняшнику було завезене іспанськими моряками лише у 1552 році. Рослина довгий час вирощувалась як декоративна, нею прикрашали сади й парки. Пізніше культура поширилася на території європейських країн як городня рослина. Круглі кошики соняшнику з зернами молочної стиглості вважалися делікатесною стравою: їх відварювали у підсоленій воді, запікали на вугіллі й подавали до столу з вершковим маслом або соусом.
Вирощування соняшнику як джерела рослинної сировини для отримання цінної олії почалося набагато пізніше. Перший патент на виробництво соняшникової олії зареєстрований в Англії (1716 р.). Надзвичайно популярним цей продукт став у ХVIII столітті в Російській імперії, де на початку ХIХ століття (приблизно в 1829 р.) була розроблена технологія його промислового виробництва. Сьогодні соняшникова олія є дуже важливим харчовим продуктом і складає істотну частину прибутку в економіці тих країн, які її виробляють.
Технологія вирощування соняшника – одна з найскладніших у землеробстві. Щоб у кінцевому результаті регулярно отримувати стабільні прибутки, уникаючи виснаження і зневоднення ґрунтів, необхідно постійно дотримуватися основних агротехнічні правила. Соняшник – світло-, тепло- та вологолюбна рослина, дуже вимоглива до високого рівня родючості земель, тому слід вибирати посівні території з добре зволоженими, багатими гумусом і поживними речовинами ґрунтами (чорноземи, каштанові, бурі й сірі лісові грунти, а також середні та важкі суглинки) нейтральної кислотності (6,6 < рН < 7,2).
Соняшнику властива досить висока посухостійкість, але достатня вологозабезпечення культури, особливо у період бутонізації та цвітіння – дуже важливий фактор для отримання високих врожаїв. Нестача води на ранніх етапах його розвитку негативно відбивається на величині листя й кількості квітів у суцвіттях. Якщо ж рослини страждають від посухи у більш пізній період, то в їх насінні знижується вміст олії. В обох випадках спостерігається погіршення кількісних і якісних показників врожайності.
Мінімальна кількість опадів, необхідних рослині, становить 350 – 400 мм, а його успішна вегетація можлива при забезпеченні не менше ніж 500 – 600 мм води. У зв’язку з цим кращими попередниками соняшнику є культури, які в процесі своєї життєдіяльності використовують воду верхнього шару грунту, не висушуючи нижні горизонти. До цієї групи належать ярі колосові (ячмінь, пшениця), зернобобові культури (за винятком квасолі, сої та гороху, які схильні до тих же захворювань, що і соняшник), кукурудза, озима пшениця. І навпаки, не можна вирощувати соняшник після люцерни, суданської трави, цукрового буряка.
Соняшник потребує інтенсивного мінерального живлення, тому перш за все необхідно подбати про наявність у ґрунті достатньої кількості поживних речовин у легкозасвоюваній формі. Найбільш дієвий спосіб їх внесення – під час основного обробітку посівних площ. Такий метод забезпечує глибоке проникнення елементів живлення у ґрунтовий шар, що оберігає добрива від швидкого руйнування під дією води й вітру, а також дозволяє рослинам використовувати їх протягом усього періоду вегетації. З трьох елементів, що становлять основу рослинного харчування, фосфор, калій (і магній) вносять восени, під час зяблевої оранки – це допомагає уникнути перенасичення орного шару мінералами, а азотні добрива – навесні, під час культивації.
Соняшник потребує достатньої кількості азотовмісних добрив: від 50 кг до 80 кг діючої речовини азоту на 1 га. У разі перевищення цієї норми спостерігається зниження стійкості рослин до вилягання, відбувається затримка термінів дозрівання та зростає ризик виникнення різних захворювань культури. Найбільш прийнятною формою азотного добрива є вапняно-аміачна селітра.
Калій та фосфор забезпечують рослині не тільки хорошу врожайність, але й підвищують олійність зерна соняшнику. І хоча потреба рослини у фосфорі значно менша, ніж в азоті та калії, необхідно вносити близько 50 – 60 кг Р2О5 на кожен гектар посівних площ. Частина фосфорних добрив закладається у ґрунт під час посіву, але не безпосередньо у посівний рядок, а трохи осторонь, у міжряддя, і на 5 – 6 см глибше, ніж насіння. Такий прийом впливає на розвиток культури більш ефективно, аніж додаткові наступні підживлення, що проводяться через місяць після появи сходів. Основна частина фосфору, який поглинається соняшником, надходить у кінцевому підсумку до насіння, і в фазі його повного дозрівання досягає 75% від загальноспожитої кількості.
Для формування 1 т насіння рослинам потрібно не менше 150 кг калія. А повноцінне живлення соняшнику забезпечує наявність у 1 га ґрунту не менше 160 – 200 кг К2О. І хоча значна частина калію накопичується у вегетативній частині, а згодом повертається у ґрунт разом з рослинними залишками, все ж нестача елемента викликає істотне зниження врожайності. Найбільше дефіцит калію соняшник відчуває у період утворення та формування квіткового кошика. Якщо запаси елемента у ґрунті задовольняють потреби рослини не в повному обсязі, то нестача калію поповнюється з його запасів у самій рослині. У критичних випадках брак елемента проявляється у хлорозі листя: його краї жовтіють, засихають і скручуються вгору. Оскільки соняшник негативно реагує на хлористі сполуки, слід вибирати сульфатні форми калійних добрив.
Важливе значення для успішного розвитку соняшнику має також магній. У разі його нестачі дозріле насіння відрізняються дещо меншою вагою. Норма магниємістких добрив (MgO) на 1 га посівів соняшнику становить в середньому 60 – 70 кг. Серед мікроелементів найбільш значущим для культури, особливо на ранньому етапі розвитку, є бор: чим більша його кількість у ґрунті, тим вище врожайність культури. Основне споживання бору соняшником відбувається до початку формування бутонів. І необхідно відзначити, що ступінь засвоюваності його рослиною обумовлена кислотною реакцією ґрунту: якщо показник рН перевищує 7 одиниць, елемент виявиться недоступним для соняшника.
Також сприятливо діють на рослину, але не є критичними для її життєдіяльності такі мікроелементи як залізо, цинк, мідь, сірка, марганець.
Значне споживання культурою водних і мінеральних ресурсів, що містяться у грунті, вимагає суворого дотримання сівозміни, яка дозволяє відновити й зберегти необхідний баланс та структуру родючого шару, а також уникнути небажаних ґрунтових змін. Повернення плантації соняшнику на колишні площі рекомендується не раніше, ніж через 7 – 8 років. Після збирання врожаю на поля вносять органічні добрива, а для збагачення земель азотом рекомендується засіяти їх сидератами (вика, горох, біла гірчиця й т. п.).
З огляду на особливість соняшнику накопичувати у вегетативній частині значну кількість калію та інших поживних елементів, пожнивні залишки рослини закладають у орному шарі ґрунту. Такий прийом дозволяє у найкоротші терміни повернути корисні речовини в ґрунт, покращуючи при цьому його механічні та біохімічні характеристики, а також створюючи більш сприятливі умови для наступних культур в сівозміні і підвищуючи шанси на отримання кращих врожаїв.
Поділитись в соцмережах:
