Українські гуцульські коні є однією з найстародавніших кінських порід у світі, що збереглась до цього часу. Вона має важливе господарське значення, а історія формування цих тварин дуже тривала та складна. Вважається, що гуцульські коні – це прямі нащадки тарпанів, прадавніх диких коней, що населяли територію Євразії та були остаточно знищені людиною до 1879 року.
Процес створення гуцульської породи здійснювався впродовж цілих століть. Перші письмові згадки про неї датуються 1603 роком, але сама порода є ще давнішою. Її назва відображає походження цих тварин, чия поява пов’язана з гуцульською субетнічною групою українського народу, що заселяє Карпати.
Спочатку гуцульська порода коней формувалася шляхом природної народної селекції за найважливішими критеріями: витривалістю, невибагливістю до кормів, пристосованістю до місцевих погодно-кліматичних умов, здатністю працювати в гористій місцевості, вмінню ефективно співпрацювати з людиною тощо.
За довгий час, розвиваючись відокремлено, на обмеженій території, в суворих умовах гір та важкої роботи, гуцульська порода склалася як не зовсім однорідна та численна група дуже сильних і витривалих коней різного призначення.
За часів захоплення монголо-татарами земель Буковини, Румунії, Молдови в період з 1241 по 1242 роки гуцульські коні обмежено схрещувалися з монгольськими, які потрапляли до Карпат разом із завойовниками, через що місцеве поголів’я набуло деяких рис цих тварин.
Велика, важка голова, маленькі, круглі очі, порівняно великі вуха, коротка, м’язиста шия, дуже густа грива й щільна вовна, широкий круп, широка, м’яка та низько розташована спина. За кілька століть ці риси втратили свою яскравість, асимілювалися поголів’ям гуцульських коней і в такому пом’якшеному вигляді стали характерними для частини їхньої популяції.
Впродовж тривалого періоду розвитку породи та внаслідок різних напрямів експлуатації цих тварин гуцульські коні сформували 3 різних типи: Бистрець-Гуцул, Тарпан-Гуцул, Пржевальський-Гуцул (згідно з класифікацією, створеною в ХІХ столітті німецьким дослідником Ернстом Генріхом Геккелем).
Бистрець-Гуцул – це коні міцної конституції, порівняно високі, з більш делікатними рисами будови, з вузьким тілом і довгою головою, зі скошеними крижами, довгим загривком, порівняно довгими, правильно поставленими м’язистими ногами, що мають міцні суглоби та сухожилля. Цей тип використовувався переважно для швидкого переміщення вершників у гористій місцевості Карпат, перегону овечих отар, доставки невеликих вантажів чи інформації.
Тип Тарпан-Гуцул – це масивніші та присадкуваті тварини. У них велика, важка голова з широким, ледь увігнутим лобом і дещо вигнутим профілем. Шия коротка та м’язиста, спина широка, мускулиста, коротка, загривок низький, мускулистий. Від пахолку до хвоста по хребту тягнеться темна смуга завширшки до 4 см (така сама смуга була й у тарпанів).
Грудна клітка широка та дуже глибока. Ноги у тварин цього типу короткі, м’язисті, з вузькими й надзвичайно міцними копитами. Така будова копит дозволяла коням зручно пересуватися нерівними гірськими стежками й дорогами. Тарпан-Гуцулів використовували як в’ючних і запряжних тварин, від яких вимагалися значна сила й витривалість, але не швидкість.
Тип Пржевальський-Гуцул – це коні, в яких риси монгольських коней, зазначені вище (велика, важка голова, маленькі очі, великі вуха, слабо розвинений чубчик, масивна та коротка шия, широкі крижі, широка, м’яка й низько розташована спина, сильні кінцівки середньої довжини), виражені більш яскраво. Таких тварин використовували як універсальних: вони могли перевозити Карпатами важкі вантажі, вершників, в’юки й водночас демонструвати як жвавість, так і тяглову силу.
Пізніше деякий вплив на формування гуцульської породи мали арабські коні, які потрапляли до Карпат під час польсько-турецьких та російсько-турецьких воєн. Внаслідок обмеженого схрещування гуцульських коней з арабськими порода стала ще більш неоднорідною, і сформувалися ще два типи тварин: первинний та арабський.
Первинний тип представлений поголів’ям, яке мінімально зазнало впливу арабської породи. Такі тварини характеризуються міцністю конституції та більшою масивністю, а також невеликою, вузькою головою з короткою лицьовою частиною, короткою «оленячою» шиєю, довгою спиною, високим крупом, майже перпендикулярною до плечової кістки поставою лопаток.
Арабський тип вирізняється сухістю конституції, витонченим, злегка увігнутим профілем, довгою, красиво вигнутою шиєю, високим загривком, косою поставою лопаток та високо поставленим хвостом.
Цілеспрямоване розведення гуцульських коней, як породи, розпочалося в 1856 році, коли був заснований кінний завод Луцина, де тварин розводили для потреб армії Австро-Угорської імперії. Саме завдяки такій події були складені племінні книги та документи родоводу коней, що збереглися й донині.
Згодом ця порода, як найбільш пристосована до умов гористого рельєфу, широко використовувалась у народному господарстві різних держав карпатського та прилеглих регіонів. Дві світові війни, німецька окупація завдали істотної шкоди поголів’ям гуцульських коней, і до 1945 року воно стало нечисленним. Проте завдяки унікальній невибагливості цих тварин і їхнім господарсько цінним якостям за кілька повоєнних десятиліть породу було відновлено не лише на території України, а й в інших державах карпатського регіону.
Навіть у наш час гуцульські коні широко використовуються жителями Карпат для сільськогосподарських і транспортних робіт у місцевостях, де з різних причин немає можливості застосувати сучасну самохідну техніку. Крім того, зараз цих коней часто залучають до створення туристичного бізнесу, а також використовують в іпотерапії.
Протягом досить тривалого періоду поголів’я всіх існуючих типів вільно схрещувалися між собою, і поступово порода набула відносної однорідності за своїми ознаками.
Сучасні гуцульські коні характеризуються невисоким зростом, міцною конституцією, значною витривалістю та невибагливістю в годуванні та до умов утримання.
Висота в пахолку жеребців складає близько 140–145 см, кобил – від 137 до 142 см. Жива вага тварин – від 380 до 400 кг. Статевий диморфізм добре помітний, жеребці більші й масивніші за кобил, вони витриваліші та сильніші.
Представники гуцульської породи мають середнього розміру, пропорційну до тіла голову, дещо заважку, з прямим або вигнутим профілем, з широкою лобовою частиною та короткою потилицею. Вуха цих коней середнього розміру, стоячі, рухливі, оброслі. Очі виразні, невеликі, темні, зі щільно прилеглими повіками. Ніздрі широкі, мускулисті, рухливі. Шия коротка, широка, м’язиста, рівна, без «лебединого» вигину. Грива густа, жорстка, чубчик добре розвинений. Загривок низький, довгий.
Лопатки середньої довжини, прямо поставлені. Спина широка, рівна, з помітною улоговинкою за пахолком, коротка, дуже м’язиста. Поперек широкий і короткий. Круп округлий, широкий, м’язистий, часто звислий. Груди широкі й дуже глибокі, ребра косо поставлені, середньої довжини. Живіт об’ємний, але підтягнутий. Хвіст середній завдовжки, товстий, з густим та грубим волоссям.
Кінцівки широко поставлені, порівняно короткі, з міцними суглобами та добре розвиненими м’язами. Передні ноги рівні, правильно поставлені, майже завжди з короткими п’ястками. Задні – часто Х-подібої постави. Плечі та стегна м’язисті, короткі. Бабки міцні, поставлені під правильним кутом. Копита вузькі, маленькі, дуже міцні. Начесів на ногах немає, щітки короткі.
Шкіра – товста, еластична, без складок. Влітку, коли шерсть тварин не пишна, крізь неї проглядають м’язи. Шерсть коротка та густа, влітку – гладко прилегла з полиском, а взимку – щільна, м’яка, пухнаста.
Найпоширеніші масті: савраса, мишаста, ворона, гніда. Строката масть за стандартами породи в деяких країнах заборонена для розведення, в інших – дозволена. Чалі та руді коні зустрічаються рідко. В процесі розвитку втратились деякі масті, що зустрічалися раніше й були звичайними для представників цієї породи (сіра, ізабеллова, солова, булана).
Типові алюри – енергійний, короткий крок і легкий клус (рись).
Гуцульські коні досить швидкі та придатні для роботи під сідлом, наприклад, для випасання та перегону овечих отар, полювання, кавалерійського використання у військовій справі. Це універсальна порода, яка добре пристосована до пересування по гірській місцевості. Гуцульських коней використовують як верхових, в’ючних та запряжних тварин. Швидкість руху в них поєднується з неабиякою витривалістю. Відомі випадки, коли гуцульський кінь із в’юком вагою близько 100 кг долав у горах за добу відстань до 100 км!
Ці коні невибагливі до кормів, теплої пори року вони можуть обходитися лише підніжним кормом. У разі обмеженого годування вони худнуть, але з нормалізацією живлення (наприклад, з настанням весни) швидко відновлюють свою вагу. В разі годування досхочу вони схильні до стрімкого зростання ваги та створення в організмі запасів жиру, які будуть використані як джерело енергії під час інтенсивної роботи чи у важкі часи, в умовах нестачі корму.
У господарському відношенні представники цієї породи є середньостиглими. Заїжджати під сідло чи підводу, а також використовувати на господарських роботах їх можна з трирічного віку.
Для використання в іпотерапії можна залучати тільки добре об’їжджених, дуже спокійних кобил чи меринів (не жеребців), не молодших восьмирічного віку. Задіяти гуцульських коней у туристичній сфері або в кінно-спортивних клубах рекомендується у віці не молодше 5–7 років. Для такої діяльності підійдуть лише добре об’їжджені тварини з урівноваженою нервовою системою і позитивним ставленням до незнайомців.
Завдяки багатовіковому спілкуванню з людиною гуцульські коні набули дуже спокійної вдачі та доброзичливого ставлення до людей. Вони вміють підлаштовуватись під вершника, несуть його обережно, тому навіть новачки можуть навчатися їзді верхи на цих конях.
Тривалість життя коней гуцульської породи становить близько 26–30 років. Кобили зберігають здатність приносити лошат до 20-річного віку. Плодючість в кобил гуцульської породи середня: за рік від 100 маток отримують 78–80 лошат. Вдалі пологи без післяпологових ускладнень спостерігаються в переважної більшості кобил. Лише в 10–12% випадків необхідна ветеринарна допомога.
Лошата народжуються вагою близько 25–30 кг. Більшість кобил мають сильно розвинений материнський інстинкт, тому виживаність малят досягає майже 100%. Молочність маток середня, але вона цілком достатня, щоб молодняк міг швидко зростати та повноцінно розвиватися.
Найбільш зручним способом вирощування лошат є, звичайно ж, пасовищне утримання в загальному табуні. Але оскільки кобили-матері майже постійно задіяні на різних роботах, вирощувати молодняк подібним чином вдається не завжди.
Зазвичай лошата гуцульської породи зростають, перебуваючи вдень поруч із працюючими кобилами-матерями, а вночі – в загонах чи стійлах, разом з дорослими кіньми. За таких умов вирощування молодняк постійно перебуває в русі та добре розвивається фізично.
До того ж з раннього віку лошата звикають до вигляду й шумів працюючого сільськогосподарського обладнання, вчаться спокійно сприймати різні сильні подразники (звук увімкненої бензопили, падіння спиляних дерев, гул автомобілів та інших машин, рух транспортних засобів на дорогах тощо).
Постійне перебування поруч із людиною та дорослими кіньми сприяє їх успішній соціалізації серед родичів та формує правильне, шанобливе та спокійне ставлення до людини.
Племінне розведення коней гуцульської породи базується на семи лініях, що ведуть свій родовід від кращих жеребців-представників цієї породи: Горба, Гургула, Горала, Оусора, Прислопа, Полана, Петроса. Для постійного поліпшення якості робочого (не племінного) поголів’я коней, використовуваних у Тячівському та Хустському районах Закарпатської області, де порода поширена й нині, були організовані пункти для парування кобил гуцульськими племінними жеребцями.
Племінним розведенням та селекцією гуцульських коней займається фермерське господарство «Полонинське господарство», де шляхом цілеспрямованого відбору вдосконалюють ключові характеристики породи: робочі якості поголів’я та унікальну пристосованість до важких умов рельєфу.
Це конярське господарство також унікальне. Розташоване воно на висоті близько 1000 метрів над рівнем моря, між полонинами Гостра та Рівна. Коні тут утримуються (живуть, працюють, розмножуються) у тих самих умовах, в яких створювалася й розвивалася ця порода впродовж багатьох століть.
Господарство було створене в 2001 році, а в 2004 воно набуло статусу племрепродуктора гуцульської породи. «Полонинське господарство» розводить породу в чистоті, зберігаючи її самобутність та унікальні господарсько цінні якості, щеплені породі за століття.
Строк робочої експлуатації гуцульських коней залежить від тяжкості та характеру робіт. В іпотерапії або для гірських туристичних екскурсій кінь може використовуватись до глибокої старості, а інтенсивна сільськогосподарська робота, що вимагає великої витривалості та витрат енергії, під силу тваринам лише до 15–17-річного віку.
У 1979 році гуцульська порода отримала статус реліктової та знаходиться під охороною як така, що має цінність для світового генофонду. Гуцульська порода є національним надбанням України та «золотим» фондом світової генетики.
Щоб зберегти унікальні особливості гуцульських коней, Міністерство аграрної політики України, відповідно до Закону України «Про племінну справу у тваринництві», 12 травня 2010 року видало указ № 236 «Про затвердження Інструкції з бонітування коней гуцульської породи та внесення змін до деяких наказів Мінагрополітики». Цей указ регулює оцінку племінного поголів’я за продуктивними та племінними якостями, а також упорядковує племінний облік поголів’я. У наш час гуцульські коні користуються попитом у населення, і порода знаходиться в хорошому стані.
Поділитись в соцмережах:
