На завершення короткого огляду теми коней та їхнього значення для сучасного сільського господарства, варто розповісти про одного з представників цих чудових тварин – поні. Більшість людей у наш час сприймають цих мініатюрних коників як милих декоративних тварин, що не мають будь-якого практичного використання.
Існує переконання, ніби основне призначення поні – це сфера розважального бізнесу (участь у циркових та шоу-програмах, катання дітей і дорослих, присутність в якості екзотичного чи казкового персонажу на кіно- й фотозйомках тощо). Втім, у дійсності це не зовсім так.
Розрізнють поні, середовищем існування яких є дика природа. Це підвид коней, представники якого вирізняються невеликим зростом, витривалістю та невибагливістю. Походять вони від диких коней (Equus ferus caballus). Ці поні сформувалися природним шляхом, внаслідок тривалого природного відбору тварин, що впродовж довгого часу змушені були виживати на територіях із суворими кліматичними умовами та обмеженими харчовими ресурсами, а також виконувати важку роботу.
Також існують ще карликові коні, виведені людиною з декоративною метою. Сьогодні відомо близько двадцяти порід таких міні-коників.
Наймініатюрнішою з них є порода фалабелла, яку створили шляхом тривалої селекції ще в ХIХ сторіччі. Пропорції в цих коників ті ж самі, що й у верхових коней, але зріст дорослих тварин становить 40–75 см у загривку, та й вага сягає лише 20–60 кг. З такими фізичними характеристиками жодного практичного застосування вони не мають, тому найчастіше виконують роль тварини-компаньйона, тим паче, що живе такий коник 40–45 років! Коники фалабелла надзвичайно розумні та легко дресируються. Іноді їх використовують як тварин-поводирів для сліпих.
Яскравим представником справжніх поні є одна з найдавніших порід – шетлендський поні. Це найпоширеніша порода в усьому світі, а також найсильніша та найбільш витривала. Сформувалась вона близько двох тисяч років тому на півночі Шотландії, а саме на Шетлендських островах, в умовах вологого, холодного клімату та дуже обмеженої кормової бази. Від початку одомашнення шетлендських поні використовували для звичайної сільської роботи, перевезення торфу та різноманітних вантажів, а згодом – для важкої роботи у вугільних шахтах. За рік кожен такий коник долав під землею близько 4500 км і вивозив на поверхню понад 3000 тонн вугілля й породи.
Під впливом специфічних умов острівного клімату та внаслідок особливостей використання тварин сформувалась характерна зовнішність шетлендського поні. Опис тварини виглядає так: це довгошерстий низькорослий кінь ваговозного типу, грубої конституції, з масивною головою і товстими короткими ногами. Корпус у шетлендського поні короткий і дуже м’язистий. Це дає змогу тварині без шкоди для здоров’я перевозити вершника або вантаж вагою, що становить 30–40% від її власної.
Важать шетлендські поні близько 200 кг, а їх висота в загривку становить 65–107 см. Масть буває різноманітною, та найчастіше зустрічаються гніді, вороні, рябі. Коні ці дуже доброзичливі, легко навчаються. Часто їх використовують як їздових поні для дітей. Тривалість життя цих тварин обмежується, як і у великих коней, 25–30 роками.
Порода фелл сформувалася на півночі Англії, вона відома ще з часів римської окупації Британії. У ті часи цих невеликих коней використовували для перевезення будівельних матеріалів і продуктів. Пізніше, після відступу римлян, поні фелл здобули неабияку популярність серед бідних англійців, фінансові можливості яких не дозволяли тримати в господарстві великого коня.
Поні фелл надзвичайно витривалі й невибагливі до якості корму. У ХХ столітті породу було ледь не втрачено через зниження її ролі в перевезенні вантажів. Зріст цих тварин досягає 142 см, а вага становить близько 350 кг. Поні фелл використовують і як верхових коней. Вони здатні розвивати таку ж швидкість, як і їхні високорослі родичі. Цим тваринам притаманна значна швидкість у поєднанні зі стійкістю та витривалістю. У них легкий енергійний крок, жвава рись і хороші алюри, завдяки чому фелли є найвигіднішим варіантом у верхових турпоходах.
У наш час представники породи здобули популярність як конкурні коні. Завдяки плавній та розміреній ході їх використовують для навчання юних вершників. Тваринам властивий поступливий характер, енергійний темперамент, працьовитість та надзвичайна невибагливість до умов утримання. Грива у поні фелл дуже пухнаста і шовковиста, над копитами – густа бахрома з довгої вовни. Найчастіше трапляються поні гнідої, вороної, бурої, рідше – сірої масті.
Уельський або валійський поні сформувався на кам’янистих плоскогір’ях північного Уельсу в XV сторіччі до нашої ери. В часи панування Римської імперії породу схрестили зі східними скакунами, а згодом, після повернення з Близького Сходу рицарів-хрестоносців, в уельських поні з’явилась і кров арабських скакунів.
Усі ці події позначились і на їхній зовнішності: тварини набули більш витончених, доладних рис, а також у них з’явився характерний «арабський» профіль. Водночас уельські поні зберегли свою низькорослість і унікальні особливості породи. Неабияким попитом користуються ці тварини у заводчиків, оскільки добре поєднуються з представниками інших порід і передають у спадок потомству свої найкращі якості.
Порода уельського поні об’єднує в собі чотири внутрішньопородні типи: тип А (зріст до 122 см) – використовують для катання дітей, вони надзвичайно слухняні; тип В (зріст у загривку сягає до 137 см) – дуже швидкі під час бігу риссю, тому нерідко беруть участь у перегонах нарівні з великими кіньми; тип С (зріст від 137 см) – мають значний домішок арабської крові, використовуються як для скачок верхи, так і в легких упряжках; тип D – власне, це вже не поні, їхній зріст не обмежується; створені внаслідок схрещування зі звичайними кіньми – переважно використовуються в конкурі через добре розвинену здатність до стрибків. Масть уельських поні переважно світла – руда, булана, сіра.
Ісландський поні походить від європейських лісових і кельтських поні, які потрапили з Норвегії до Ісландії завдяки вікінгам. Місцеві жителі одразу зрозуміли цінність витривалих маленьких коників, здатних здійснювати з вантажем тривалі переходи та відновлюватись у дорозі лише підніжним кормом (мохами, лишайниками, опалим листям тощо).
Відмінною особливістю цієї породи є здатність тварин рухатись п’ятьма алюрами: кроком, риссю, галопом, інохіддю та тьолтом. Найвищбільше цінувався тьолт, під час якого рух коня є надзвичайно плавним. На таких конях перевозили немовлят, поранених і дам. Ісландський поні дуже прив’язується до свого дому і завжди намагається повернутись.
Зріст цих тварин не перевищує 140 см, а вага становить 300–330 кг. Голова у поні велика, звужується ближче до морди; шия й тулуб широкі, м’язисті; шерсть щільна, добре захищає від проникнення вологи й води; волосся гриви і хвоста надзвичайно жорстке. Найпоширенішою мастю в ісландських поні є ворона, бура, гніда, строката, сіра.
Дикий ескмурський поні населяв вересові пустки Ексмуру й Девону (Англія) від часів завершення льодовикового періоду. Нині це майже зниклі гірсько-болотяні поні, яких налічується близько 300 голів. Особливістю зовнішності цих тварин є світле забарвлення губ і ніздрів. Масть – гніда, зі світлими ділянками навколо очей і на животі. Висота в загривку сягає 114–130 см. Масово ці коники людиною не використовувались, відомі лише поодинокі випадки їхньої участі в аджиліті (вид спортивних змагань) та роботи в шахті. Господарського значення в наш час вони не мають.
На завершення теми варто розповісти про кілька важливих особливостей, властивих більшості поні. Усі ці тварини, завдяки своєму минулому, є дуже невибагливими в утриманні й годуванні. На зиму в поні відростає довга й дуже густа вовна, тому вони не бояться холоду. Їдять ці коники мало, і якщо їх не обмежувати в кормах, то досить швидко тварини відгодовуються понад міру, внаслідок чого страждають від ожиріння. Годування концентратами може призвести до білкового отруєння їх організму та, як наслідок, – до ламініту (це виглядає жахливо – у поні відбувається відторгнення рогової капсули (копитного черевика), і тварину доводиться дорізати на м’ясо).
Усі поні, особливо ж це стосується шетлендських, мають надзвичайно міцний копитний ріг, який на нашому ґрунті (не кам’янистому) майже не стирається, тому потребує регулярного підрізання й розчищення. Якщо цього не робити, то копита сильно відростають і деформуються, що може призвести до артритів і викривлення суглобів.
Усі поні мають надзвичайно поступливу вдачу, проте генетика є невблаганною, і розслаблятись не варто – поводьтесь з ними дбайливо, але суворо й вимогливо. Не дозволяйте поні ставати головним у вашому тандемі. Строки статевого дозрівання організму та час навчання різним робочим навичкам у поні відповідають тим же нормам, що й у великих коней. Дізнатись про це детально можна з попередніх статей.
Якщо вам потрібен помічник, але придбання, утримання й послуги великого коня є нерентабельними для вашого господарства, то в цьому разі поні буде найкращим варіантом. Хоча вартість поні зараз незначною мірою відрізняється від ціни повнорослої тварини (від 350 до 2500 у доларовому еквіваленті), проте іноді, за нагоди, його можна придбати навіть дуже вигідно.
Для виконання господарських робіт найбільш придатний шетлендський поні. У роботі він цілком практичний: може перевозити зібраний урожай з городу, підвозити корми, підгортати картоплю, полоти різні культури з широкими міжряддями, виконувати безліч інших різноманітних завдань. До того ж задоволення, отримане від спілкування з ним, нітрохи не менше, ніж від спілкування з великим конем. Сила емоцій не залежить від маси тварини!
Усі питання, що зацікавили вас за цією темою, пишіть у коментарях, нижче під статтею.
Віталій Чугуєвець
Поділитись в соцмережах:
