Отарні собаки здавна допомагають чабанам випасати овець і захищати отару від хижаків. Більш детальну інформацію про пасовищне утримання овець можна отримати з цієї статті. Залежно від їхнього призначення та спеціалізації всіх отарних собак можна умовно поділити на дві групи: собаки-пастухи та собаки-охоронці. Собаки-охоронці – це завжди надзвичайно дужі й чималих розмірів, сміливі, злостиві стосовно звіра та сторонніх людей тварини. Головне їхнє завдання – це захист стада й житла пастухів.
Для охоронних цілей цілком придатні безпородні, великі собаки, яким властиві толерантне ставлення до овець і активна оборонна реакція. Та зазвичай для цього використовуються представники наступних спеціалізованих порід: кавказька вівчарка, середньоазійська вівчарка, український вовкодав, нагазі (грузинська вівчарка), маремма-абруцька (італійська) вівчарка, ірландський вовкодав, піренейський вовкодав, бурят-монгольський вовкодав хотошо, гурдбасар (азербайджанський вовкодав), анатолійська вівчарка (карабаш), турецький акбаш, кангал, шарпланінац (македонська вівчарка) та їх метиси. Собаки цих порід століттями займалися захистом стада й самих пастухів від хижих звірів та зловмисників. Навіть термін «вівчарка» походить від слова «вівця», «вівчар» і означає собаку, який працює з вівцями.
Отарні собаки, які допомагають людині управляти вівцями, виконують величезну фізичну роботу, в процесі якої за день пробігають сумарно десятки кілометрів. Такі навантаження вимагають від тварин значної витривалості та здатності швидко відновлювати сили.
Собаки-охоронці – це зазвичай дуже масивні тварини, і їм важко весь день бігати, щоб допомогти господареві контролювати стадо. Звичайно ж, вони можуть послуговуватися у випасанні отари на пасовищі, але ефективніше з цією роботою справляються дрібніші за розмірами, рухливі та кмітливі породи.
Найкращі породи для пастушої роботи
Найкращими у світі пастушими породами вважаються: шотландська вівчарка колі, англійська бордер-колі, угорська пастуша собака пулі, шетландська вівчарка шелті, австралійська вівчарка, австралійська пастуша собака кулі та інші. Вони слухняні, швидко навчаються й чітко виконують команди, до того ж внаслідок тривалої селекції придбали вроджену схильність до такої роботи, завдяки чому здатні самостійно, без команди, правильно діяти в конкретній ситуації, що виникла на пасовищі.
Отарні собаки за командою пастуха можуть виконувати такі дії: повернути отару вліво або вправо, зібрати й тримати її на одному місці, розвернути строєм, загнати в баз або вигнати з база, підганяти відсталих, знайти загублену вівцю та багато інших команд, яким їх навчає кожен конкретний пастух згідно зі своїми певними потребами.
Цікаво, що собак вівці слухаються краще, ніж пастуха-людину. Ці собаки можуть допомагати пасти отару і, помітивши загрозу, сповістити про неї гавкотом. Але впоратися з вовком чи іншим сильним звіром, як це роблять охоронні породи, собакам-вівчарам не під силу. Тому ідеальний варіант – утримувати біля отари декількох (чисельність їх залежить від поголів’я стада) собак обох призначень.
Бордер-колі
Коротко зупинимося на характеристиках декількох найпоширеніших у нас отарних порід. Одна з найпопулярніших серед вівчарів порід собак-пастухів – це бордер-колі. Дана порода сформувалась у ХIХ столітті в Англії. Виводилася вона спеціально для допомоги чабанам у випасанні овець. У процесі формування породи відбиралися тварини за робочими якостями, розумовими здібностями і витривалістю, а от екстер’єру та іншим рисам уваги приділялося менше.
Внаслідок цього отримали невеликого, дуже рухливого і тямущого собаку. Вага дорослих псів – до 22 кг, сук – близько 14 кг. Висота в холці, відповідно, 54 см і 45 см. Тривалість життя: 14–22 роки. Тіло вузьке, ноги середньої довжини, м’язисті, голова невелика, клиноподібної форми, морда загострена, профіль увігнутий. Мочка носа чорна, у рудих собак може бути коричнева. Світлий тон мочки носа вважається недоліком екстер’єру. Вуха трикутні, стоячі, середньої величини. Очі мигдалеподібні. Шерсть довга, середньої жорсткості, на хвості і лапах утворює довгі пасма. Забарвлення може бути різним: на світлому тлі плями неправильної форми, які безладно розташовані по всьому тілу. Серед кольорів переважають рудий, сірий, чорний, димчастий.
Бордер-колі дуже активні й витривалі. За робочий день, у нагляді за отарою, вони здатні пробігати більше 80 км! У стійловий період така собака потребує активних прогулянок і розумових навантаженнях. Якщо залишити її без діла, то собака самостійно знайде собі заняття, до того ж не завжди корисне.
Тварина дуже легко навчається і під час роботи уважно стежить за поведінкою господаря, щоб передбачити його наміри. Пастуший інстинкт у бордер-колі розвинений дуже сильно. Зазвичай собака не дозволяє отарі розбрідатися навіть без отримання відповідної команди від хазяїна. До сторонніх людей і тварин він ставиться сторожко, а в разі їх наближення до отари сильно гавкає. З віком у бордер-колі часто розвивається глухота, і з’являються проблеми із зором.
Шотландська вівчарка колі
Шотландська вівчарка колі була створена в Шотландії дуже давно, але широко відомою стала лише у ХIХ столітті, після того як потрапила до Англії. Представники цієї породи – рухливі собаки середніх розмірів: вага від 25 кг до 35 кг, зріст у пахолку 55–65 см. Тулуб видовжений та вузький. Морда загострена, з увігнутим профілем. Вуха маленькі, загострені у верхній частині, зі звислими кінчиками. Мочка носа чорна, очі мигдалеподібні. Шерсть довга, середньої жорсткості, окрас рудий з білими мітками, іноді – з домішками чорної вовни, триколор (чорний з рудими підпалинами і білими мітками), мармуровий (на сіро-блакитному тлі невеликі чорні плями й білі мітки). Тривалість життя складає 12–14 років.
Собаки цієї породи відзначаються надзвичайною відданістю хазяїну. Через сильну емоційну залежність від людини вони погано сприймають самотність. Колі дуже активні. До сторонніх ставляться з недовірою, але без спеціального дресирування пряму агресію виявляють рідко. Зазвичай колі не вміють приймати самостійних рішень і постійно орієнтуються у своїй поведінці на настрій господаря.
Під час роботи дуже слухняні та витривалі. Собаки колі швидко навчаються і довго пам’ятають засвоєні навички. У непасовищний період вимагають тривалих прогулянок. З ветеринарних особливостей породи можна відзначити непереносимість препаратів групи івермектину («Профіверм», «Промектин», «Івермек», «Баймек» та подібні до них за складом).
Шетландська вівчарка шелті
Шетландська вівчарка шелті родом с Шетландських островів, де вона здавна використовувалась як сторожова і пастуша собака. Зовні шелті виглядає як зменшена копія колі. Але окрас у неї частіше мармуровий або чорний з білими мітками, рідше рудий або триколор. Шерсть дуже густа і довга, на шиї та грудях утворює пишну гриву, яка зазвичай темніша по тону, ніж основне забарвлення. Особливо яскраво це виражено у псів.
Шелті – невеликий, м’язистий, дуже енергійний, витривалий і рухливий собака. Вага дорослих особин коливається від 12 до 15 кг, висота у пахолку досягає 33–41 см. Тривалість життя складає близько 14 років. Схожість шелті з колі обмежується лише зовнішніми ознаками, – це надзвичайно самостійний собака. Він легко сприймає тривалу відсутність господарів і пильно охороняє свою територію увесь цей час: здіймає голосний гавкіт за найменшої небезпеки.
Шелті має високий (відповідно до собачих стандартів) інтелект, легко навчається і швидко засвоює вівчарську роботу, ставлячись до неї, як до гри. Працює з задоволенням, овець не ранить, а лише позначає укуси. Тварина слухняна й доброзичлива до хазяїна та членів його родини. Представники породи схильні до шкірних і очних захворювань.
Австралійська вівчарка
Австралійська вівчарка (інші назви породи – ауссі, оссі) всупереч своїй назві походить з США. Виведена вона була фермерами у XIX столітті природним шляхом для допомоги виробникам тваринницької продукції у випасанні й переміщенні стада овець, свиней та іншої свійської худоби. Для створення породи використовувалися австралійські собаки-пастухи пулі, піренейські вівчарські собаки й старонімецькі собаки тайгери, які завдяки численним пересленцям потрапили до Америки разом з іншими сільськогосподарськими тваринами. Від отриманих помісних особин щоразу відбирали для наступного потомства тварин з потрібними робочими якостями, і, як наслідок такої народної селекції, з’явився розумний, активний, рухливий собака, який легко дресирується і має вроджену схильність до пастушої служби.
Австралійська вівчарка надзвичайно віддана своєму хазяїну, доброзичлива до членів його сім’ї або інших пастухів. До сторонніх людей ставиться з осторогою, але агресії не проявляє. До тварин ставиться спокійно, стадо пасе без травмування овець укусами. Собаки цієї породи характеризуються середніми розмірами: висота у пахолку близько 46–60 см, вага – від 22 до 30 кг. Кістяк і м’язи добре розвинені, рухи легкі та швидкі. Голова середнього розміру, з добре помітним переходом від чола до морди. Очі мигдалеподібні, коричневі або блакитні, зустрічаються особини з різним кольором лівого й правого ока. Мочка носа чорна або коричнева, допускається нерівномірність її пігментації. Вуха середнього розміру, трикутні, високо посаджені, їх нижня половина стояча, а верхня звисає вперед. Спина рівна, груди широкі й глибокі. Хвіст може бути як середньої довжини, так і зовсім коротким. Шерсть довга, з густим підшерстям. Забарвлення частіше мармурове, триколірне, різного тону: чорне, руде, блакитно-сіре на білому або сірому тлі. Тривалість життя складає 12–14 років. Собаки старшого віку схильні до алергій та проблем із зором.
Алабай
Серед пастуших собак, головне призначення яких полягає в охороні отари й житла пастуха від різних зовнішніх загроз, широко поширені середньоазійські вівчарки (туркменський алабай). Виведені вони були шляхом народної селекції близько 4 тисяч років тому для захисту сільськогосподарських тварин і людей від диких хижаків та грабіжників. Це дуже великі собаки вагою більш ніж 50 кг, висота їх у пахолку досягає 65 – 70 см, хоча зустрічаються серед них і справжні велетні заввишки 1 м.
Тип конституції у більшості представників породи грубий, іноді з ознаками в сторону рихлості або кріпості. Голова масивна, з потужними щелепами. Профіль тупий, перехід від чола до морди плавний. Морда коротка, широка, з добре помітними вилицями. Очі округлі, широко посаджені, відносно невеликі. Вуха невеликі, низько посаджені, трикутні. Вуха алабаю зазвичай купірують у ранньому віці для меншої уразливості собаки під час бійок з дикими тваринами.
Шия коротка, м’язиста, товста. Груди широкі й глибокі (нижня лінія грудей розташована на рівні або нижче ліктьового суглоба), загривок високий, спина пряма, широка. Лапи масивні, широко поставлені. Хвіст серповидний, завдовжки до скакальних суглобів, але в ранньому віці він, як і вуха, коротко (лишаються 3–4 хребці) купірується з тією ж метою. Шерсть груба, середньої довжини або коротка. Забарвлення може бути будь-яким, та частіше зустрічаються білі тварини чи білі з мітками. Характерна хода – неспішна рись та важкий галоп.
Алабай – дуже сміливий і сильний собака, відданий хазяїну та недовірливий до сторонніх. Характер незалежний, – тварина здатна приймати самостійні рішення. При невмілому вихованні алабаю властиве домінування. Має врівноважену психіку, не схильний до даремного гавкоту. Дресирується неохоче, команди запам’ятовує повільно, але пам’ятає їх довго. Вихованням алабая повинен займатися досвідчений, сильний собаківник, здатний стати для собаки авторитетом, який впевнено вправляється з нею фізично.
Кавказька вівчарка
Не менш поширені кавказькі вівчарки. Це ще одна з найдавніших порід собак у світі. Існують два типи кавказької вівчарки: степовий та гірський. Гірський тип відрізняється грубою конституцією. Ці собаки дуже масивні, вагою близько 60–65 кг, у пахолку заввишки 65–70 см. Шерсть довга, з густим підшерстям, на голові, шиї, холці та грудях виглядає як грива. На морді забарвлення шерсті завжди темніше і утворює характерну темну маску. Основний тон шерсті темно-сірий, димчастий, бурий, рідше рудий. Степові собаки дрібніші за гірських, характеризуються міцною конституцією. Шерсть у них середньої довжини або коротка. Ноги високі, м’язисті. Забарвлення переважно плямисте: руде, чорне, сіре на світлому фоні.
Голова в усіх представників породи масивна, широка, лоб розділений на дві половини борозною, профіль тупий, морда відносно коротка, мочка носа чорна. Вуха високо посаджені, висячі, середнього розміру. Для меншої уразливості собаки під час боротьби з хижаками, їх у ранньому віці купірують. Очі маленькі, овальні. Зуби великі, рівні, прикус ножицеподібний. Шия товста, коротка, поставлена під кутом 30–40° відносно линії спини. Груди широкі, глибокі, живіт підтягнутий. Спина широка, рівна, загривок добре виражений, широкий, м’язистий, поперек короткий. Лапи високі, м’язисті. Хвіст високо посаджений, довгий, має форму кільця або гачка.
Шерсть груба, довжина її залежить від породного типу, у довгошерстих собак утворює пасма. Характерний алюр – коротка рись і важкий галоп. Тривалість життя – до 12 років. Характерні захворювання – проблеми з опорно-руховим апаратом. Собаки цієї породи дуже невибагливі, вони однаково легко переносять як сильні морози, так і виснажливу спеку. При невмілому вихованні пси можуть намагатися домінувати над усіма членами сім’ї.
Кавказька вівчарка – собака сильний, сміливий, із врівноваженим, незалежним темпераментом, здатний самостійно приймати рішення. До сторонніх недовірливий, дуже злий до зловмисників і диких звірів, здатний змалечку охороняти отару та свою територію. Ці риси століттями стійко передаються у спадок усім нащадкам породи.
Анатолійський карабаш
Анатолійський карабаш був створений у США в сімдесятих роках минулого століття внаслідок змішування двох найдавніших турецьких порід пастуших собак акбаш і кангал. У самій Туреччині породу вважають метисом. Це великі собаки вагою до 70 кг, їх зріст у пахолку становить 68 – 79 см. Пси більші й сильніші за самиць. Шерсть дуже густа, середньої довжини; основний тон пісочний, бежевий, кремовий. Морда і вуха чорного кольору. Слово «карабаш» означає чорноголовий. Шкіра товста, еластична, створюється враження, що її більше, ніж треба, тому вона легко збирається брижами, що є захисним пристосуванням від вовчих укусів. Голова масивна, з добре помітним потиличним бугром і великими щелепами; профіль злегка вигнутий, перехід від чола до морди добре помітний. Очі мигдалеподібні, середнього розміру. Вуха трикутні, низько посаджені, робочим собакам їх рекомендується купірувати в ранньому віці. Шия товста, мускулиста, довга, високо посаджена. Груди широкі й глибокі. Спина рівна, широка, з вираженим загривком. Ноги довгі, м’язисті. Хвіст довгий, гачком або кільцем.
Анатолійський карабаш – надзвичайно дужий, сміливий і злісний собака. Небезпека викликає в нього лють. Відомі випадки, коли карабаш поодинці справлявся з декількома вовками! Собаки цієї породи здатні самі приймати рішення, виходячи з ситуації, що склалася. Вони самостійно охороняють і захищають отару, не чекаючи наказів господаря.
Це незалежні собаки, які схильні домінувати при невмілому вихованні. Дресируванню піддаються неохоче, команди часто ігнорують. Використовуються, головним чином, як отарні собаки-охоронці, але можуть виконувати і пастушу роботу. У міжсезоння потребують тривалих активних прогулянок.
Південноруська вівчарка
Українська вівчарка-вовкодав (кундель-степовик або південноруська вівчарка) остаточно була сформована наприкінці ХIХ століття у маєтку Фальц-Фейнів (Асканія-Нова), на півдні України, де хазяї тримали до двох тисяч представників цієї породи для охорони й захисту своїх отар від вовків. Фрідріх Фальц-Фейн, засновник всесвітньовідомого біосферного заповідника, досвідчений біолог і зоотехнік, займався селекцією пастуших собак особисто. Для догляду за отарою в півтори тисячі голів пастухам було достатньо залучати до роботи 3–4 дорослих тварин української вівчарки. Та з плином часу потреба у захисті овець від нападу хижаків стала меншою, тому цих собак стали використовувати суто для охоронних цілей.
Відомо, що її предками були комондори (половецькі собаки), які використовувались чабанами в українських степах та Криму ще з часів середньовіччя. Комондор – одна з найбільших собак у світі, а завдяки густій, довгій та кудлатій шерсті ці вівчарки візуально виглядають ще більшими. Їм притаманні врівноваженість характеру, неабиякий розум, непримиренна злостивість по відношенню до супротивника, повага й відданість власнику та членам його сім’ї. Такі ж риси успадковані й українським вовкодавом.
На початку минулого століття, в радянські часи, ця унікальна порода була майже винищена через держзамовлення: щоб отримати шкури тварин, стратили близько 4 тисяч українських вовкодавів. Ентузіастам вдалося врятувати лише незначну частину поголів’я української вівчарки. Пізніше тварин повернули на територію України. А в 1933 році, у Джанкої, був створений племінний завод для їх розведення.
Наступна хвиля знищення породи пов’язана з подіями Другої світової війни. Надзвичайна відданість собаки своєму хазяїну (українську вівчарку ще називають собакою одного господаря) та непримиренність до ворога не дозволяли завойовникам приручити цих тварин, тому їх безжально винищували.
Відродити породу вдалося лише наприкінці минулого століття, хоча за цей час первісний вигляд тварин зазнав значних змін. Сьогодні в Україні функціонують центри-розплідники української вівчарки (у місті Миколаєві, а також в Одеській та Херсонській областях, Криму).
Українська вівчарка відома не лише на території нашої країни, але й у Центральній Європі. Наприкад, у Франції її використовують на поліцейській службі. Це дуже розумний, кмітливий, відданий, самодостатній собака. Легко адаптується до різних кліматичних умов, невибагливий, має міцне здоров’я.
Тварина досить впевнена у собі, схильна діяти самостійно, рухлива. Одна з найнебезпечніших та найпрудкіших – рішення приймає блискавично. Чудово піддається дресируванню, але потребує навчання змалечку. Вага вівчарки знаходиться у межах 40–50 кг, висота у пахолку сягає 60–65 см. Тривалість життя: від 12 до 15 років. Собака має міцний кістяк і розвинену мускулатуру. Яскраво виражений статевий диморфізм: пси більші та масивніші, ніж суки.
Голова в української вівчарки видовжена, вуха висячі, середнього розміру, трикутні. Очі овальні, коричневого кольору, повіки прилягають щільно. Морда загострена, коротша за чоло, перехід від чола до морди згладжений. Шия відносно довга, м’язиста, суха, високо поставлена. Зуби великі, білі, з ножицеподібним прикусом. Лапи сухі, м’язисті, відносно довгі.
Шерсть хвиляста і дуже довга, від 10–15 см до 30–35 см на різних ділянках тіла. Через це контури тіла розрізняються погано. Остьові шерстинки дуже жорсткі, але підшерсток м’який та щільний. Окрас тварин переважно світлих тонів: білий, жовто-білий, попелястий, сірий з білим. Завдяки такій вовні собаки здаля нагадують грубошерстих овець (породи лінкольн) і зливаються з отарою.
Українська вівчарка дуже рухлива. Дається взнаки схрещування її предків з місцевими борзими на ранньому етапі формування породи. Попри значні розміри, рухи вівчарки вільні, легкі та швидкі. Характерний алюр – легка, розмашиста рись і швидкий, поприземний галоп. Умовні рефлекси виробляються повільно, але, сформувавшись, робочий навик зберігається дуже надовго без повторень.
Собак цієї породи можна вважати універсальними, оскільки вони і сильні, й витривалі водночас. Завдяки цьому можуть виконувати як охоронну функцію, так і суто пастушу роботу. Українська вівчарка вибирає собі єдиного господаря, чиї накази вона виконує беззаперечно. Цю відданість і слухняність собака зберігає усе своє життя. До інших членів сім’ї ставиться терпляче.
Також власникам потрібно враховувати, що тварина потребує постійних фізичних навантажень, тому господар має вести активний спосіб життя та систематично здійснювати зі своїм вихованцем тривалі, енергійні прогулянки.
Представники породи відомі своїм міцним здоров’ям, та їх уразливим місцем вважаються вуха. Щоб запобігти виникненню в них запальних процесів (отитів), які можуть вражати тварину через надмір вологи та відсутність вентиляції під густою шерстю, час від часу вовну біля вух та очей слід проріджувати ножицями. Також необхідно чистити та протирати вуха й промивати очі спеціальними засобами для догляду.
Вимагає регулярного догляду і кошлата шерсть вівчарок. Собаку змалечку треба привчати до вичісування. Якщо цією процедурою нехтувати, то до літа шесть тварини зіб’ється у щільну, нероздільну масу, і тоді доведеться її повністю зістригати. Купати та стригти вівчарок не можна. Вовна має велике значення для собаки, вона захищає тварину навіть у найлютіші морози. А нове хутро після повної стрижки повністю відростає лише через два роки.
Звичайно ж, породні задатки мають величезне значення для тварини, але не менш важливе ще й уміле виховання та навчання собаки.
Найпростіший спосіб навчити собаку виконувати вівчарську роботу – це наслідувальний метод. Розпочинати навчання потрібно якнайраніше, до настання у цуценят підліткового віку. Якщо при отарі є дорослий робочий собака, то щеня буде копіювати, повторювати його дії, і, завдяки методу наслідування, поступово напрацьовуватиме такі ж робочі навички та привчатиметься допомагати господареві.
В процесі навчання пастух повинен заохочувати (похвала у схвальних інтонаціях) усі корисні дії цуценяти та зупиняти небажані. Таким природним способом упродовж одного пасовищного сезону можна навчити цуценя основним навичкам. Згодом достатньо буде лише продовжувати навчання для постійного їх вдосконалення та напрацювання нових, щоб собака міг досягти вищого робочого рівня.
За відсутності дорослої робочої собаки навчити цуценя набагато складніше, хоча теж можливо. З цим завданням може впоратися не будь-який пастух, оскільки навчання собаки вимагає певних спеціальних знань і досвіду дресирування тварин. Дорослу собаку зі сформованим характером та звичками навчити набагато складніше, ніж цуценя, і цей процес потребує великих витрат часу, терпіння й сил, а результати навчання часто бувають гірші, ніж у разі дресирування молодої тварини.
Виховання пастушої собаки
Розпочинати дресирування потрібно з перших днів появи цуценяти в отарі. Спочатку хазяїн привчає цуценя до його прізвиська, до себе і встановлює емоційний контакт з твариною. Для цього потрібно проводити якомога більше часу з цуценям, спілкуватися, годувати та обслуговувати його. Емоційний контакт вважається налагодженим, якщо при вимові клички щеня охоче підбігає до людини і намагається зловити очима погляд господаря.
Одночасно з цим цуценя привчають нейтрально ставитися до овець, не намагатися їх вкусити або втекти від них. Перші команди, які щеня має навчитися виконувати, – це підхід до господаря за командою «До мене!» і припинення будь-яких дій за командою «Фу!»
Найпростіше привчити цуценя до команди «До мене!», якщо використовувати ласощі й доброзичливу інтонацію голосу. Команді «Фу!» вчать таким чином: небажані дії припиняють різким ривком повідка і промовлянням цієї команди загрозливою інтонацією. Для сильно збудливих собак використовують парфорс (строгий нашийник).
З метою прискорити отримання досвіду рекомендується маленькому цуценяті (з моменту його придбання) періодично різко дмухати в морду, вимовляючи при цьому «фу-у». Вважається, що така дія неприємна для тварини, тому зв’язок між цими відчуттями та голосовою командою швидко засвоюється цуценям і виробляє у нього потрібні навички з раннього віку.
Крім цих, будуть потрібні ще кілька базових навичок (команди «Стояти!», «Голос!», «Тихо!» та деякі інші), на основі яких буде проводитися спеціальне навчання пастушій службі.
Команді «Стояти!» навчають шляхом багаторазового повторення наступної вправи. Рухаючись з собакою на повідку, господар подає команду і зупиняється разом з вихованцем на кілька секунд, після чого звертається до нього зі схвальною інтонацією та заохочує ласощами. Поступово тривалість зупинки збільшується до декількох хвилин.
Якщо цуценя замість стояти сідає або лягає, то потрібно легким підштовхуванням рукою під живіт надати йому потрібного положення. Намагання собаки крутитися навколо господаря припиняються різким ривком повідка і повторенням команди із загрозливою інтонацією. Правильне виконання вправи заохочується ласощами і вигуком «Добре».
Аналогічно відпрацьовується команда уповільнення темпу «Тихіше!». Цим командам можна навчати одночасно. Після того як собака стане безвідмовно виконувати команди, знаходячись на повідку, переходять до їх відпрацювання без повідка і на деякій відстані від дресирувальника.
За командою «Голос!» собака повинен загавкати. Для вироблення такого рефлексу дресирувальнику потрібно протягом декількох секунд подражнити вихованця ласощами або його улюбленою іграшкою (м’ячиком, паличкою й т. ін.), після чого різко підняти предмет над ним вгору (на рівні своєї голови). Одночасно з цим він подає команду «Голос!» і наступає на повідок так, щоб собака не могла підстрибнути. Збуджена тварина починає голосно гавкати від свого безсилля. Виконання вправи заохочується ласощами або короткою грою з вилученою іграшкою. Після кількох десятків повторень цієї вправи дресирувальник піднімає руку над собакою і подає команду. Якщо собака гавкає, то господар дає їй ласощі.
Розпочинати навчання собаки пастушої роботи слід лише тоді, коли він стане керованим і буде чітко та безвідмовно виконувати команди, які контролюють його дії.
Одна з головних дій кваліфікованого собаки-вівчара – це виконання команди «Жени!», тобто підгін овець, що відстали від отари, до основного стада. Навчати пастушого собаку цій команді потрібно під час вигону отари на полонину та по дорозі додому, при поверненні овець з пасовища, а також на полі, у разі виникнення відповідної робочої потреби під час випасу овець.
Рухаючись позаду отари, пастух тримає собаку на довгому повідку, а коли одна або кілька овець відстануть, він подає команду «Жени!» і разом з собакою підганяє їх до загального стада. Після кількох десятків повторень ситуації собака розуміє, що саме потрібно робити і починає включатися в роботу.
Якщо баран намагається протистояти молодому собаці, то пастух повинен це припинити, щоб у собаки не з’явився страх перед вівцями. За найменшої спроби собаки гнати до отари овець, що відбилися від гурту, чабан заохочує його вигуком “Добре” (собаки надзвичайно чутливі саме до інтонації голосу). Як тільки вівці наблизяться до своєї череди на відстань 5–7 метрів, вівчар дає команду «До мене!» й одразу схвалює вчинок собаки погладжуванням, похвалою або ласощами.
Під час навчання пастух уважно слідкує, щоб собака, підганяючи овець до стада, не забігав поперед них, не продовжував бігти за вівцями вглиб отари, або гнав тварин не в ту сторону. Спробу собаки вкусити вівцю також потрібно негайно припиняти командою «Фу!» в загрозливій інтонації та рвучким смиканням повідка. Відпрацьовувати цю навичку краще в наморднику. Після того як собака добре засвоїть команду, його посилають підганяти відсталих овець вже без повідка.
Через кілька тижнів відстань між відсталими вівцями та основною отарою поступово навмисне збільшують і привчають собаку виконувати підгін в ускладнених умовах. У міру засвоєння навику під час виконання команди «Жени!» вводять відволікаючі подразники. Командувати собакою можна не тільки голосом, а й свистом або жестами. Уміння вважається сформованим, якщо собака самостійно, без команди пастуха, помічає та повертає до отари овець, що відбилися.
Після відпрацювання вміння підганяти відсталих овець, собаку навчають наступного навику: ходити впоперек напряму руху стада для вирівнювання фронту та стримування овець під час пасіння, або навпаки –для пришвидшення їх переміщення при перегоні; а також рухатися паралельно напряму руху отари, щоб вівці не відходили в сторону при перегоні стада.
Починають навчання з того, що пастух проводить собаку на довгому повідку уздовж стіни, паркану або ряду дерев та повторює команду «Вперед!», супроводжуючи її дією, – вказує рукою напрямок руху. Дійшовши до краю, пастух подає команду «Стояти!» і, повернувши собаку в протилежну сторону, подає команду «Вперед!».
На початковому етапі відстань має бути не більшою за 10 метрів. Собака повинен йти попереду дресирувальника. Якщо він рухається чітко вздовж огорожі, не змінюючи траєкторії, то його підбадьорюють вигуком “Добре” зі схвальною інтонацією. Якщо ж собака зупиняється, намагається повернутися або відходить осторонь, пастух це припиняє командою «Фу!», смикає за повідок і повертає тварину на маршрут.
Після того як собака зрозуміє, чого від нього чекають і почне виконувати команду, дресирувальник, залишаючись на місці, лише керує її поведінкою за допомогою команд. У разі правильного виконання дії господар (пастух) хвалить тварину, а якщо собака поводиться неправильно, то зупиняє його. Коли собака дійде до краю огорожі чи стіни, хазяїн повертає його назад за допомогою команди «Стояти!» та «До мене!». У разі багаторазового правильного виконання команди вправу відпрацьовують ще раз, але вже без повідка.
Після того як собака засвоїть навик, довжину дистанції поступово збільшують, а місце тренування змінюють, щоб собака працював у будь-якому місці, а не тільки уздовж конкретного забору, стіни або узлісся. Потім таким же чином відпрацьовують цю вправу, рухаючись уздовж стада. І на наступному етапі вправу відпрацьовують уже в реальній робочій ситуації.
Уміння собаки тримати лінію знадобиться в разі прогону отари біля посівів, городів, автомобільних трас, для повороту отари в потрібному напрямку на розвилках доріг тощо. За допомогою цієї ж команди можна повертати отару вправо або вліво. Вівці поступово звикають до присутності собаки, перестають сильно його лякатися, але продовжують побоюватись і слухатися.
На пасовищі часто виникає ситуація, коли потрібно зібрати отару та утримувати тварин на одному місці. Таку роботу також може виконувати пастуший собака. Привчати його до цього дійства спочатку краще без участі овець. Взявши собаку на довгий повідок (10–20 м), хазяїн (пастух) обходить з ним навкруги якогось невеликого об’єкта (зарості чагарнику, копиця сіна, споруда, огороджена клумба й т. ін.), водночас постійно промовляючи команду «Кругом!» і вказуючи напрямок руху круговим рухом руки. Об’єкт обов’язково повинен бути замкнутим. Команду «Кругом!» пастух повторює на кожному розі об’єкту, коли огинає його контур.
Через кілька днів таких тренувань пастух відпускає собаку на довгому повідку попереду себе і під команди «Кругом!» та підбадьорливі вигуки «Добре!» проходить весь маршрут разом з ним. Водночас дресирувальник виправляє всі помилки вихованця (зупинка, спроба повернутися або відійти в сторону і т. ін.). З кожним разом дистанція між дресирувальником і собакою має збільшуватися.
Відпрацьовувати цю навичку потрібно на різних об’єктах, щоб собака не пов’язував виконання команди з конкретною територією і предметом. Коли собака почне охоче і швидко оббігати обраний об’єкт, його пускають без повідка, а дресирувальник, відпустивши собаку, вирушає у зворотну сторону, назустріч собаці. Якщо вправу вдалося виконати, то, зустрівши собаку, дресирувальник пригощає його ласощами.
Спробу собаки повернутися припиняють командою «Кругом!» в загрозливому тоні. Якщо тварині не вдається засвоїти навик, то до навчання залучають знайомого собаці іншого дресирувальника. У цьому випадку господар (саме господар!) подає команду й залишається на місці, а другий дресирувальник виконує її разом з собакою. Зустрівши собаку, господар дає їй ласощі та схвально вигукує «Добре!».
Після того як собака навчиться безвідмовно самостійно виконувати команду на будь-якому об’єкті й у будь-якому напрямі, починають відпрацювання навичок навколо невеликого стада під час відпочинку. Всі спроби собаки накинутися на овець припиняють командою «Фу!». Якщо собака відволікається або не слухається, то дресирування повторюється спочатку, як було описано вище, але вже біля отари. Перше ж успішне виконання команди негайно заохочується похвалою та ласощами. Під час виконання вправи слід стежити, щоб собака обходив усю отару і не залишав осторонь тих овець, які опинились поза периметром його маршруту.
Навчання пошуку овець, що загубилися
Трапляється, що потрібно знайти кількох овець, які відбилися від отари та загубились (одна вівця відбивається від стада вкрай рідко). Навчання цій роботі починають з того, що помічник пастуха-дресирувальника в присутності прив’язаного собаки відганяє від отари кількох овець і ховає їх неподалік в якомусь захищеному від погляду місці (зарості, балка, пагорб тощо) таким чином, щоб собака не міг їх бачити й чути. Пастух голосно повторює команду «Шукай!» і разом з собакою шукає овець, поступово наближуючись до місця їх перебування. Собака повинен першим виявити овець. Після цього пастух-дресирувальник подає команду «Голос!» і заохочує пса похвалою та погладжуванням.
Внаслідок багаторазових повторень собака починає шукати овець самостійно і подає голос у разі їх виявленні. Коли у собаки розвинеться інтерес до пошуку, невелику групу овець відокремлюють від стада так, щоб собака цього не помітив. Потім господар віддає вже знайому собаці команду «Шукай!», і вправу повторюють за попереднім сценарієм.
Зрозумівши, чого від неї хочуть, але не знаючи, в яку сторони пішли вівці, собака змушений використовувати своє чуття. Спроби собаки принюхуватися і намагатися знайти слід тварин господар заохочує похвалою. (Не ласощами! Пошук повинен сприйматися собакою як гра!) Після того як собака почне нюхати землю, господар направляє її на слід, попередньо позначений помічником якимись непомітними для собаки умовними орієнтирами (зламана гілка, кинута пляшка, перев’язаний жмут трави та ін). Як тільки собака знаходить овець, господар подає йому команду «Голос!» і заохочує похвалою.
Ховати треба щоразу інших овець і кожного разу в іншому місці. Швидкість засвоєння навику залежить від темпераменту собаки та вміння дресирувальника. Починати навчання з розшуку найкраще за сирої погоди (в ранкові або вечірні години, по росі), при температурі від –5°С до +25°С. У таких умовах запаховий слід довше зберігається, і собаці легше його знайти. Пізніше вправу повторюють не тільки по свіжому сліду, а й за давнім, у будь-яку погоду.
Навчання собаки захищати отару і пастуха від хижаків
Дресирування охоронних собак проводиться за двома напрямками: охорона від людини та боротьба з хижаками. Для навчання пастуших собак навичкам вбивати вовків створюються спеціальні притравочні станції в мисливських господарствах, де собак тренують на вирощених у неволі або спійманих диких хижаках.
Починати таке навчання можна тільки з тими тваринами, які досягли 18-ти – 20-місячного віку, за умови достатнього (відповідно стандарту породи) фізичного розвитку і прояву активної оборонної реакції в разі появи чужих людей чи тварин. Немає сенсу проводити подібне навчання для слабких, лякливих, погано вгодованих собак.
Позитивно впливає на молодих собак присутність досвідченого робочого собаки, який успішно бере вовків. Якщо такий є, то можна використовувати наслідувальний метод, який прискорює навчання. Спочатку собаці дають пошарпати свіжозняту шкуру або щойно вбитого вовка. (Деякі пастухи навіть рекомендують іноді годувати собаку вовчим м’ясом.) Потім розвивають злобу до звіра, що знаходиться у вольєрі, підбадьорюючи собаку командою «Ату!» і вигуком «Добре» у разі прояву агресії до вовка.
Молодого собаку до вовчого вольєру краще підводити разом з досвідченим і використовувати наслідувальний метод. Потім переходять до притравки безпосередньо у поєдинку. Для гарантованої перемоги собаки вовкові вдягають намордник і прив’язують його на довгий ланцюг. У перші дні собаці дозволяють тільки пошарпати супротивника, і вже пізніше вбити його. Після кількох перемог собака отримує впевненість у своїх силах, і в разі реального нападу вовків на отару активно їх атакує.
За справжніх обставин собаці під час несення служби рекомендується надягати металевий широкий нашийник з гострими шипами для захисту його шиї від небезпечних укусів вовка. Не можна під час тренування просто замінити вовка чужим псом, оскільки вовчий запах відмінний від собачого, і собака добре розуміє різницю між цим хижаком і своїми родичами.
Не можна також вирощувати собак разом з вовченятами або утримувати вовченят близько від пастуших собак. У цьому випадку собака звикає до присутності звіра або його запаху і не буде проявляти нетерпимості до вовків. Проводити притравку слід саме на тих звірів, які поширені в даній місцевості й становлять загрозу для отари (вовк, шакал, рись).
Дуже корисно привчати отарних собак до звуків пострілів. Для цього в момент, коли господар знаходиться поруч з собакою, помічник робить постріл на значній відстані від них. Якщо собака проявляє занепокоєння, господар заспокоює його погладжуванням і відволікає грою. Поступово відстань від собаки з господарем до помічника, який стріляє, скорочують (слід підводити ближче саме собаку, а не помічника зі зброєю!). Скорочувати відстань варто лише тоді, якщо собака перестає реагувати на постріл або ж тільки насторожується.
Навчання собаки захисту отари і пастуха від зловмисників
Схильність вороже реагувати на чужих людей у більшості сторожових порід собак вроджена і вимагає лише розвитку і напрацювання керованості. Відпрацьовувати цю навичку слід з цуценям не молодше 10–11 місяців. Для цього собаку прив’язують, а незнайомий собаці (саме незнайомий!) помічник дресирувальника за межами зони видимості тварини (за парканом, за рогом, в кущах і т. д.) створює різні шумові звуки: шарудіння, тупіт, потріскування гілок. Якщо собака насторожиться, а ще краще гавкне, то господар заохочує пса вигуком «Добре» і подає команду «Фас!».
Після того як собака досить сильно збудиться, помічник з’являється перед ним і повільно, ніби з побоюванням, наближається до собаки. Водночас він робить різкі рухи (тупотить на собаку ногою, ляскає себе по стегну, махає руками тощо) і тікає. Дресирувальник заохочує агресивну поведінку собаки похвалою і повторює команду «Фас!». За день здійснюють кілька таких повторень з різними помічниками.
Після формування сміливої й агресивної реакції на чужака переходять до наступного етапу. Помічник привертає увагу собаки шумом і різкими рухами, водночас поступово наблизившись до неї. В руках він тримає брезентовий джгут, і дає можливість розлюченому собаці його попсувати, а потім і відібрати, після чого втікає. Якщо собака боїться або реагує на появу помічника досить мляво, той повинен наблизитись до тварини на відстань 10–15 метрів і втікти, а дресирувальник спонукає собаку переслідувати його.
Багаторазовими повтореннями тренувань від собаки домагаються прояву активно-оборонної реакції. Собак зі слабко вираженою агресивною реакцією тренують у групі з дуже злісними. Внаслідок цього навіть зовсім неагресивна собака у своєму намаганні наслідування зазвичай розвиває злобу. На наступному етапі помічник одягає захисний дресирувальний костюм і відкрито створює шум та намагається підійти до отари на очах у собаки, чим провокує його до відповідних дій. Господар схвалює агресію собаки і спонукає його до переслідування помічника командою «Фас!», відпустивши собаку для затримання порушника.
Вправу повторюють 1 раз чи двічі на день протягом тижня. Пізніше її ускладнюють: помічник бере до рук прут або палицю і б’є цим предметом по землі, а якщо собака накидається на нього, то завдає ледь відчутних ударів по боках та спині тварини. Якщо собака боїться палиці, то помічник провокує його дії спробою втекти. Навик вважається сформованим, якщо собака самостійно, без команди чабана, охороняє отару і затримує сторонніх.
Командою може слугувати будь-яке слово, а не лише наведені тут стандартні команди. Подавати команду потрібно завжди чітко й однаково (для собаки слово «стій» і «стояти» – не одне і те ж.) Не потрібно перевтомлювати собаку надмірною інтенсивністю навчання. Якщо пастуших собак кілька, то їх краще привчати до різних команд для виконання однакової дії. Це дасть змогу управляти кожним собакою окремо в присутності іншого. Наприклад, один пес тримає фронт за командою «Фронт!», а інший, який навчений виконувати аналогічну дію за командою «Вперед!», підганяє в цей час відсталих овець за командою «Жени!», що своєю чергою нічого не означає для першого собаки, а тому не відволікає його від виконання свого обов’язку.
Годівля пастуших собак
Для компенсації великих енергетичних витрат та відновлення працездатності собаки-вівчарі вимагають повноцінного годування. В загальному за добу дорослі собаки потребують близько 75–85 г корму на кожен кілограм живої маси. Що стосується якісного складу, то собак можна годувати готовими поживними та якісними кормами, вибір яких досить різноманітний, або ж готувати корм самостійно.
Для приготування корму варять м’ясо низького гатунку з великими кістками (дрібні кістки та м’ясо з їх уламками давати собакам не можна), а під кінець варіння додають ячмінну крупу. Після охолодження до такої м’ясної каші потрібно додати будь-який білково-вітамінно-мінеральний препарат (наприклад, «Канвіт»), щоб підвищити біологічну цінність корму. Доза препарату залежить від обраного конкретного засобу та параметрів собаки: віку, ваги, активності тощо. Кашу можна змішувати з невеликою кількістю фаршу, молока, яєць або харчових залишків.
Двічі – тричі на тиждень рекомендується згодовувати собаці по 100–150 грамів свіжого сирого м’яса. Годують тварин зазвичай двічі на день: вранці та ввечері. Великий собака з’їдає приблизно 2–2,5 літра звареної м’ясної каші. У періоди дуже великої активності, а також самицям, що годують цуценят, їжу дають тричі на день. Годувати собак вареною картоплею немає ніякого сенсу, оскільки цей овоч, як і деякі інші, не перетравлюється і не засвоюється в організмі тварин.
Утримання пастуших собак
Для утримання отарних собак у позаробочий час обладнують навіси, під якими встановлюють індивідуальні дерев’яні будки розміром: довжина – 100 см, ширина – 90 см, висота – 80 см. Розмір вхідного лазу: 40 см × 50 см. Собак-вівчарів утримують як групою, так і поодинці, у вольєрах чи на припоні. Собаки-пастухи, які мають можливість вільно бігати у вільний від роботи час, нерідко спричиняють безлад в отарі.
Собак-охоронців доцільніше утримувати в літньому таборі неприв’язаними, та через їх нетерпимість до сторонніх перехожих це не завжди можливо. Тому їх тримають або у вольєрах (розміром 3 м × 2 м), або на глухій прив’язі, або на дротяному рухомому блокпосту. Пост собаки має бути захищеним від прямих сонячних променів, пануючих вітрів та опадів. Водночас розташовувати його треба неподалік від місця ночівлі пастуха (щоб можна було швидко відв’язати собаку), і звідти повинен бути хороший огляд місця розташування стада.
Ветеринарне обслуговування
Дуже важливо дбати про стан здоров’я отарних собак. Оскільки їх організм може бути однією з ланок життєвого циклу гельмінтів, які вражають овець, два рази на рік (навесні та восени) слід проводити профілактичні дегельмінтизації. Для цього підійдуть препарати: «Азінокс плюс» (1 таблетка на 5 кг ваги собаки), «Альбен С» (1 таблетка на 5 кг), «Фенбен» (1 таблетка на 1 кг ваги), «Діронет» (1 таблетка на 10 кг), «Дронтал плюс» (1 таблетка на 10 кг ваги), «Каніквантел плюс» (1 таблетка на 10 кг), «Каніквантел ХL» (1 таблетка на 20 кг ваги), «Мільбемакс» (1 таблетка для тварини вагою до 25 кг, але заборонено застосовувати для собак пород колі, шелті та їх метисів), а також інші антигельмінтні засоби.
Існує багато інфекційних захворювань собак, та кілька з них можуть становити загрозу не тільки виключно для самих собак, але й для людини і продуктивних тварин. Такими захворюваннями є сказ і лептоспіроз. Для попередження їх виникнення, всім отарним собакам слід обов’язково робити профілактичні щеплення. Також рекомендується вакцинувати собак від парвовірусного ентериту, інфекційного гепатиту, аденовірусної інфекції, парагрипу і чуми м’ясоїдних, які дуже важко переносяться собаками і часто закінчуються смертю тварин.
Щеплення від інфекційного гепатиту, аденовірусної інфекції, парагрипу, лептоспірозу, чуми і парвовірусного ентериту потрібно зробити у віці 8–10 тижнів, а згодом повторно – у 12 тижнів та у рік. Від сказу вакцинують цуценят віком від трьох місяців і старше, це щеплення повторюють щорічно. Дорослим собакам щеплення потрібно робити раз на рік. Між віковими вакцинаціями від різних хвороб дотримуються часового інтервалу не менше двох тижнів. Деталі проведення щеплення залежать від особливостей конкретної вакцини.
Відповіді на запитання, які виникли під час ознайомлення з цією темою, можна отримати на нашому форумі.
Віталій Чугуєвець
Поділитись в соцмережах:
