Конярство в Україні знаходиться на межі зникнення. Пов’язано це з багатьма об’єктивними причинами, серед яких є як суто економічні, так і соціальні. Не останню роль відіграє урбанізація, що постійно зростає, перехід на принципово інші способи ведення господарства, де робота виконується без залучення коней, низька популярність кінного спорту та аматорських кінноспортивних клубів (ніякого порівняння з футболом), мала популярність страв з конини, дорожнеча утримання коней (тварина ж чималенька) водночас із низькою економічною віддачею. Усі ці фактори працюють не на користь конярської галузі.
Проте є один унікальний за своїми властивостями вид продукції конярства, який за умови правильного підходу здатен поступово підняти цю галузь на якісно інший рівень розвитку. З глибоко дотаційного заняття конярство може перетворитися на самоокупне й навіть на прибутковий бізнес. Таким «чарівним» кроком може стати виробництво кумису та його популяризація серед населення.
У нашій країні цей чудовий напій не лише не популярний, але й маловідомий. Його застосування обмежується лікувальними цілями та разовим вживанням як екзотики. На території України кумис виробляють тільки три конярських господарства, які знаходяться в Полтавській, Київській та Донецькій областях. Тобто, на сьогодні ця ніша виробництва живильного продукту поки що вільна.
Кумис є одним з найдревніших напоїв, що вживаються людиною. Його готували ще 5,5 тисяч років тому кочівники Монголії та Центральної Азії. Скіфи широко використовували кумис і дуже цінували цей напій.
Стародавні конярі вважали, що він втамовує спрагу краще за воду, зміцнює здоров’я, допомагає тілу відновитися після важкої хвороби чи тривалого голоду, прискорює одужання після бойових травм, підвищує чоловічу статеву активність і плодючість жінок. Шкіряні ємності з кумисом брали з собою гінці, коли вирушали в далеку дорогу.
Чингисхан, а згодом і його послідовники тримали цілі табуни кобил, призначені для отримання молока, з якого готували кумис для хана, його гарему та дітей. Власне, це був перший досвід створення молочного напряму в конярстві.
Спочатку рецепт приготування кумису тримали в секреті, передаючи інформацію про особливості цього процесу лише найближчим спадкоємцям. Скіфи навіть страчали всіх чужинців, які випадково чи навмисне дізнавалися важливі деталі стосовно технології отримання кумису. Але потім приємний смак і цілющі властивості допомогли цьому напою стати одним з найбільш затребуваних продуктів у національних кухнях багатьох народів, чий побут та господарська діяльність пов’язані з конярством.
Письмові згадки про кумис та його корисну дію можна знайти в документах більш ніж тисячолітньої давності. Про нього пише древній лікар, учений, філософ Авіценна (Абу Алі аль-Хусейн ібн Абдаллах ібн Сіна), який за допомогою кумису та інших ліків допоміг своєму сучаснику Абу ал-Хасану Ахмеду бін Мухаммаду Сухайлі, перському візиру за часів правління султана Махмуда Газневі, позбутися сечокам’яної хвороби.
В Європі довгий час не знали про цілющі властивості кумису і вважали його хмільним аналогом слабоалкогольних напоїв, що має різкий, неприємний запах. Лікування кумисом європейські лікарі почали практикувати лише в ХIХ столітті. На території Російської імперії, де в той час був широко поширений туберкульоз, кумис застосовували в схемі його лікування як загальнозміцнюючий засіб.
Згадки про цілющу силу кумису збереглись у творах видатної української поетеси Лесі Українки: «Вона спитала: «А куди ж поїдем? – В моє село, в Самарську губернію. Там на степах я, може, поправлюсь, питиму кумис.». А ось як про кумис писав відомий український журналіст Терень Масенко: «Друзі казали нам, що, мабуть, завдяки кумису дід Джаке залишається міцним і в дев’яносто років».
У ХХ столітті кумис призначали в профільних санаторіях як допоміжний засіб у лікуванні багатьох хронічних захворювань та як цілющий харчовий продукт, що сприяє одужанню.
Детальні біохімічні дослідження цього напою показали, що кумис дійсно містить багато компонентів, які обумовлюють його цілющі властивості, відомі ще в давнину. Він багатий на білки й мікроелементи, які сприяють більш активній роботі статевих залоз і виділенню ними відповідних гормонів, чим пояснюється його благотворний вплив на репродуктивну функцію людини.
Інші його складові ефективно відновлюють кров, лімфу, активізують роботу травних соків і нормалізують мікрофлору кишківника, що надає загальнозміцнюючу та оздоровчо-відновну дію на організм. Кумис вважається напоєм довгожителів.
До складу кумису входять усі основні біологічно цінні речовини, а також молочна кислота, біотин, етиловий спирт. Процентне співвідношення цих речовин залежить від багатьох факторів і може відрізнятися в залежності від того, з якого саме кобилячого молока був приготований напій. Кумис, приготований з молока, що отримане у стійловий період, матиме дещо інший склад, ніж кумис з літнього молока.
У 100 грамах цього продукту в середньому міститься: 2,05 г білка, 1,9 г жиру, 5 г вуглеводів, 9 мг вітаміну С, 0,9–1 мг вітаміну Е, 0,3 мкг вітаміну К, 0,03 мг вітаміну А, 0,02 мг вітаміну В1, 0,04 мг вітаміну В2, 0,09 мг вітаміну РР, 51 МЕ (або близько 1,27 мкг) вітаміну D, 94 мг кальцію, 77 мг калію, 60 мг фосфору, 34 мг натрію, 25 мг магнію, 0,1 мг заліза.
Усі речовини знаходяться в доступній для організму формі, тому легко перетравлюються й засвоюються. Поживність 1 літру кумису – приблизно 480 Ккал. Кислотність його може різнитися, від 75 до 110–120 градусів Тернера.
Регулярне вживання кумису нормалізує обмінні процеси в організмі людини, покращує роботу ендокринної системи і синтез білка, за рахунок чого підвищує загальну резистентність і процеси регенерації, покращує репродуктивну функцію.
Вживання кумису є профілактикою виникнення цілого ряду хронічних захворювань, зокрема атеросклерозу, туберкульозу, анемії, гіповітамінозу, виснаження, нервових розладів, остеопорозу, харчових отруєнь тощо. Його рекомендують застосовувати як допоміжний продукт при депресії та онкологічних захворюваннях. Завдяки незначній кількості спирту (1–1,77°) в ньому, кумис ліквідує похмільний синдром у випадку отруєння великими дозами алкоголю.
Вживання кумису в розумних кількостях принесе більшості людей тільки користь. Але в разі непереносимості лактози, алергії на молочні продукти чи виразкової хвороби шлунка й дванадцятипалої кишки вживати його не можна. Також не бажано його пити тому, хто лікується від алкоголізму. Здоровій людині рекомендується випивати по 200–250 г кумису за 25–30 хвилин кожного разу перед їдою.
У країнах Центральної Азії та РФ існують санаторії, де вживання пацієнтами кумису широко застосовується в комплексі з основною терапією в лікуванні різних захворювань.
Готувати кумис можна з молока різних видів домашніх тварин, та зазначені властивості й специфічний смак має лише напій, приготований саме з кобилячого молока.
Використовувати у виробництві кумису можна молоко від кобил будь-яких порід. Але через їх фізіологічні особливості отримання кобилячого молока дещо відрізняється від функціонування звичайної молочної ферми, де утримуються корови або кози.
Як і в решти тварин, у кобил молоко починає виділятися після народження потомства. Однак протягом першого місяця лактації, поки воно залишається основним джерелом живлення для лошати, доїти кобилу не можна, щоб не нашкодити здоров’ю потомства та не гальмувати його зростання й розвиток.
Пізніше, коли молодняк починає вживати крім молока й інші корми, кобилу можна доїти кілька (до 8) разів на добу. У перші місяці лактації можна здійснювати за день 3 доїння без шкоди для здоров’я молодняка. Чим старше лоша, тим більше доїнь можна проводити його матері і тим більше молока можна взяти.
Це здійснюється таким чином: перед плановим доїнням лоша залишають з кобилою, але до цього воно не повинне споживати її молоко протягом близько 1,5–2 годин. У встановлений час кобилу заводять до спеціального станка (доїльне місце з годівницею та боковими загорожами-обмежувачами, щоб уникнути травмування оператора) і дають їй концентрати, водночас звертаючись до неї спокійно та доброзичливо.
Коли зголодніле лоша почне смоктати молоко з вимені, а в кобили спрацює рефлекторний процес віддачі молока (це відбувається внаслідок дії ендогенного окситоцина приблизно через 20–30 секунд після початку годування лошати), малюка відлучають від вимені й починають доїння.
Доїння триває кілька (3–4) хвилин, поки не здоїться все молоко. Можна доїти вручну, але набагато швидше, зручніше та гігієнічніше користуватися спеціальним доїльним апаратом, що має два доїльних стакани. Якщо дійній табун великий, то верстати для доїння зручно розташовувати парами, з проходом між ними для оператора. Поки одна кобила доїться, другу готують до доїння (прив’язують, обмивають вим’я, дають порцію концентратів).
Після того, як кобила звикне до постійного доїння, процес можна спростити. Протягом доби лоша відлучають від матері на 6–8 годин, але вони повинні знаходитись поруч і бачити одне одного (наприклад, відводять малюка в суміжний загін), щоб не створювати стресову ситуацію для них.
Еволюційно так склалося, що кобила має дуже маленьке вим’я, тому доїти її потрібно не рідше, ніж що дві години. На доїння кобилу приводять у звичне для неї місце. Як і минулі рази, обов’язково дають концентрати, але доять вже без участі в процесі лошати. У кобили до цього часу вже виробляється рефлекс молоковіддачі на обстановку та дії оператора (необхідно, щоб оператор завжди був один і той же). Після декількох послідовних доїнь кобилу й лоша випускають разом, щоб воно могло пити молоко протягом решти часу. На наступний день усі дії повторюють.
За добу від однієї кобили можна отримати близько 9 літрів молока. За весь період лактації кращі кобили ваговозних порід за умови годування досхочу й помірної робочої експлуатації дають по 1500–2300 літрів, а представниці аборигенних порід (якутська, тувинська та ін.) – від 800 до 1000 літрів кожна. Молочна продуктивність кобил завлежить від віку, породи, живої ваги, умов годування й утримання. Найвища молочна продуктивність спостерігається у кобил після третьої лактації.
Раціон дійної кобили повинен не тільки підтримувати в хорошому стані її власний організм, а таким, який забезпечує необхідну кількість молока для повноцінного годування лошати й отримання товарної продукції.
Рекомендований добовий раціон дійної кобили середнього розміру (500–600 кг) в зимовий період може бути таким:
10–13 кг бобово-злакового сіна;
12–15 кг кукурудзяного силосу чи сінажу з люцерни;
2,5–3 кг концентрованого корму;
2–2,5 кг кормової чи звичайної моркви;
12–15 кг кормового буряку;
25–30 г харчової солі;
35–40 г трикальційфосфату.
Якщо кобила виконує ще й певну роботу, то крім цієї кількості корму їй потрібно давати концентрати відповідно до рівня її робочого навантаження. Усі добавки (сіль, трикальційфосфат) зручно давати в суміші з концентратами.
Літнього часу кращим раціоном для тварин буде цілодобове випасання на культурних або природних пасовищах і згодовування 2,7–3 кг концентратів на добу під час доїння. Для коней випас уночі навіть кращий, ніж удень, оскільки в цей час вони не потерпають від спеки, і їм не дошкуляє гнус.
Випасання – найприродніший спосіб утримання коней, який окрім живлення забезпечує їм ще й достатній моціон, спілкування, підтримку ієрархії та соціальної структури табуна. Врешті, воно є сприятливим як для фізичного здоров’я поголів’я, так і для його поведінки.
Випасання можна замінити свіжою, зкошеною травою (близько 50–60 кг на добу) в годівницях упродовж не менше 20 годин на добу. Згодовувати концентрати доцільно під час доїння. Кобили, помітивши це, йдуть на доїння з більшим бажанням і прихильніше сприймають дії людини.
У якості концентратів можна використовувати подрібнені зернові суміші, цілий овес, макуху або спеціальний комбікорм. Молодим кобилам (до 5-річного віку) норму годування слід збільшувати на 0,5 кормових одиниці незалежно від робочого навантаження, пори року та удою.
Розпорядок дня на кумисній фермі з триразовим доїнням у літню пору може бути приблизно таким:
5:00 – відділення лошат від матерів;
6:00 – годування лошат концентратами і травою;
7:00 – доїння, підгодовування концентратами та повернення кобил до загонів чи в стійло, на їх місця;
8:00 – годування травою в стійлі чи загоні;
9:00 – доїння, видача концентратів і повернення кобил на їх місця;
10:00 – годування в стійлі чи в загоні;
11:00 – доїння й повернення кобил в загони до їхніх лошат;
12:00 – вигін кобил разом із лоштами на пасовище;
12:00 – прибирання приміщення й загонів;
13:00 – 4:00 – випас із вільним доступом до води та можливістю сховатися у затінку;
4:30 – повернення табуна на ферму;
5:00 – відокремлення лошат від матерів.
У регіонах з надто спекотим літом розпорядок робочого дня кумисної ферми можна змінити таким чином, щоб доїння й перебування тварин на фермі відбувалось у найспекотніші денні години, і тварини в цей час не перебували на пасовищі. Кількість доїнь може бути меншою чи більшою. Вона залежить від обраної технології, рівня годування та продуктивності кобил, віку лошат та інших специфічних обставин.
Зимового часу розпорядок дня може виглядати так:
7:00 – відділення лошат від матерів, годування кобил згідно з раціоном, прибирання приміщення;
8:00 – годування лошат окремо від матерів концентратами й сіном, згідно з їх раціоном;
9:00 – доїння кобил, видача порції концентратів і повернення їх у загін, денник чи стійло на свої місця;
10:00 – годування кобил у стійлах чи в загонах згідно з раціоном;
11:00 – доїння, видача концентратів і повернення кобил на їх місця;
12:00 – годування кобил в стійлі або в загоні згідно з раціоном, годування лошат окремо від матерів;
13:00 – доїння й повернення кобил у загони до їхніх лошат;
14:00 – прибирання приміщення;
14:00 – спільне годування поголів’я згідно з раціоном;
18:00 – прибирання приміщення та спільне годування поголів’я;
19:00 – 7:00 – нічний відпочинок;
7:00 – відлучення лошат від матерів.
Погожої днини коней рекомендується утримувати й годувати в загоні на відкритому повітрі. Це забезпечує необхідний моціон і зміцнює здоров’я поголів’я. У негоду чи в сильні морози краще тримати тварин у приміщенні. Кобил з лошатами найзручніше утримувати групами відповідно до віку молодняку в критих загонах на глибокій підстилці.
У групі лошата мають більше можливостей рухатися, а це позитивно позначається на їх розвитку. Крім того, за такого утримання вони легше засвоюють необхідні соціальні навички, правильне ставлення до людей і родичів різної статі, віку й статусу в груповій ієрархії. У майбутньому це значно полегшить роботу з такими підрослими лошатами.
Спосіб утримання залежить від кліматичних особливостей регіону, наявності або відсутності достатніх площ для випасання, вподобань власника та його можливостей. Якщо умови дозволяють, поголів’я можна утримувати на пасовищі цілорічно, заганяючи його в табір лише для доїння та відпочинку. Та в більшості випадків такий спосіб з різних причин багатьом недоступний. Тому молочних коней переважно тримають на фермі, в умовах обмеженого простору.
Дійних кобил з лошатами можна розмістити в денниках, в звичайних стійлах або загонах (холодної пори року в критих і на відкритому повітрі літнього часу). За можливості, в теплу пору табун бажано випасати.
Якщо утримувати молочний табун в індивідуальних денниках, та кожній кобилі з лошам потрібне стійло розміром 4 м × 3,6 м, з висотою стелі не менше 2,5 м. В умовах критих загонів, кобила з лошам потребують приблизно 20 м2. Площа відкритого загону, який водночас слугує вигулом, може бути будь-якою. Зрозуміло, чим вона більша, тим краще. Але мінімальна площа на одну кобилу з лошам не повинна бути менше ніж 100 м2 (10 м × 10 м), щоб тварини могли активно рухатися.
Вигул або пасовище є обов’язковою умовою для коней . Їх організм влаштований таким чином, що відсутність рухової активності призводить до порушення перебігу багатьох фізіологічних процесів (наприклад, погіршується моторика кишечника) і, як наслідок, до погіршення загального здоров’я тварин та неминучого зниження продуктивності.
Підлога в денниках і стійлах повинна бути міцною, теплою, не слизькою, щоб не розмокала від екскрементів і легко очищувалася. Зазвичай її роблять з дощок чи спеціальних гумових плит. У критих загонах часто використовується глибока підстилка, яку регулярно додають у міру забруднення, а вивозять навесні, коли тварин переганяють до загонів на відкритому повітрі або починають пасти. У великих відкритих загонах ґрунт вирівнюють і залишають як є, а в центрі чи десь на підвищенні насипають велику кількість соломи для комфортнішого відпочинку тварин.
Саму стайню можна побудувати з дерева, саману, цегли, шлакоблоків, бетонних плит чи металопрофілю, каркасного типу. Вибір матеріалу залежить від клімату та фінансових можливостей господаря.
Кумисна ферма складається з декількох відділень: адміністративного приміщення, приміщень для зберігання кормів, приміщення для ветеринарних процедур і зберігання запасу ветеринарних препаратів, кімнати для зберігання інвентарю та збруї, пожежного куточка з запасом протипожежних засобів, доїльного залу, приміщень для утримання тварин, вигульних майданчиків, великих площ під пасовищами. Територія кумисної ферми повинна бути огородженою, обладнаною дезбар’єрами та дезкилимками. Для будівництва вибирають сухе, рівне місце на підвищенні, захищене від панівних вітрів природним бар’єром (ліс, гора, лісосмуга тощо).
Переробляють молоко зазвичай поруч із фермою, оскільки для приготування якісного кумису молоко має бути свіжим, а найкраще – щойно здоєним. Це пов’язано з тим, що кобиляче молоко не можна знезаражувати шляхом термічної обробки, бо напій, приготований після цього, матиме сторонній присмак.
Небажано також збільшувати тривалість бактерицидної фази молока різким охолодженням, оскільки процеси бродіння під час приготування кумису з такої сировини проходитимуть гірше. Збільшити термін зберігання молока кобил без втрати якості можна шляхом його опромінення бактерицидними лампами, вбудованими в молочний шланг доїльного обладнання.
Для приготування кумису не можна брати молоко, отримане від хворих тварин, таке, що містить залишкову кількість лікарських засобів чи засобів захисту рослин, згіркле, прокисле, або якщо воно має сторонні запахи різного походження, осад, слиз, кров чи невластивий йому колір. Небажано також використовувати стародійне молоко (отримане в останній тиждень лактації).
Колись давно кумис упродовж сторіч готували в чималих конусоподібних мішках з прокіпченої козячої шкіри – торсуках. Кочові народи зав’ючували ними коней для кращого перемішування вмісту від струшувань під час переїздів.
В осілі періоди кочівники підвішували торсук біля входу в житло (юрту, бурам). За звичаєм кожен, хто входив і виходив, повинен був струшувати його. У такий спосіб приготування напою до нього потрапляло багато небажаної мікрофлори, а копчена шкіра надавала кумису специфічного запаху й присмаку.
Упродовж всього сезону для закваски використовували старий кумис («бродило»), а під кінець з торсуків діставали утворений за цей час осад («кор»), що нагадував сир. Його висушували на сонці та зберігали до нового сезону.
На початку ХХ століття торсуки замінили на дерев’яні діжки – челяки. Це значно спростило процес миття, та й напій, приготований у таких ємностях, виявився значно вищої якості. Процес перемішування здійснювали за допомогою спеціальної хрестовини на довгій ручці, вставленої в отвір на кришці челяка.
Сьогодні кумис готують у ємностях з нержавіючої сталі, перемішуючи його механізованим способом. А для первинної закваски використовують чисті культури мікроорганізмів.
Кумис – це продукт, отриманий внаслідок двох видів бродіння, що відбуваються одночасно: спиртово-кислого та молочнокислого. Щоб спровокувати необхідні для приготування кумису мікробіологічні процеси, застосовують спеціальну закваску, а також підтримують оптимальні для протікання процесу бродіння умови.
У наш час, щоб отримати кумис, використовуються культури молочнокислих паличок: болгарської (Lactobacillus bulgaricum) й ацидофільної (Lactobacillus asidophillum), а також дріжджів (Sacharomyces lactis), які зброджують молочний цукор (лактозу) до молочної кислоти, вуглекислого газу, спирту й води.
Окрім того ці мікроорганізми є антагоністами багатьох хвороботворних та умовно патогенних мікроорганізмів (Е.Coli, B.Prodigiosum, B.Mesentericus, B.Mycoides, B.Subtilis та ін.), що забезпечує лікувальний і профілактичний ефект внаслідок регулярного вживання напою.
Оскільки мікрофлора закваски є аеробною (для її розвитку потрібне повітря), то отримати якісний продукт можна лише за умови його постійного перемішування.
Існує багато технологічних рецептів приготування кумису. Але основними є два: з омолодженням суміші та без.
При першому способі приготування (без омолодження) до щойно здоєного молока додають закваску, і після ретельного перемішування суміш залишають для зброджування при температурі + 28°С на кілька годин. Тривалість зброджування залежить від того, кумис якого складу й кислотності потрібно отримати. Цей спосіб приготування вважається швидким.
Після приготування готовий кумис охолоджують до температури +4…5°С і зберігають не більше двох діб. Залежно від ступеня зброджування компонентів молока, кумис може бути міцним, середнім або слабким. Найбільшим попитом користується продукт середньої міцності з кислотністю 90–105 градусів Тернера.
У разі застосування другого способу (з омолодженням) процес складається з декількох етапів. На першому етапі до свіжоздоєного кобилячого молока додають закваску, а потім з інтервалами в кілька годин після чергових доїнь до суміші додають нові партії свіжого молока (тобто омолоджують первісну суміш). Додавань може бути стільки, скільки здійснюється доїнь за добу. Для приготування якісного напою цілком вистачить триразового доїння кобил.
Закваскою може слугувати або чиста мікробна культура, або старий кумис, що лишився від виготовлення попередніх партій. Чисту мікробну закваску додають у молоко в пропорції, вказаній в інструкції-рекомендації виробника. Якщо ж замість мікробної культури застосовується старий кумис (кислотністю близько 120°Т), то його необхідну кількість визначають з пропорції приблизно 1:5 у відношенні до кількості першого сиродію (щойно здоєного молока). Точніше розрахувати оптимальну кількість старого кумису для закваски конкретної партії молока можна за формулою:
Аз = Ам × (Кс – Км) : (Кз – Кс), де
Аз – кількість необхідної закваски;
Ам – кількість кобилячого молока;
Кс – кислотність суміші;
Кз – кислотність закваски;
Км – кислотність молока.
Після кожного додавання свіжого молока суміш упродовж однієї години сильно збовтують мішалкою й залишають для зброджування ще на дві години. Температура суміші повинна бути +28°С. Кожне додавання свіжого молока активізує процес бродіння й підвищує якість напою. Ознакою того, що процес відбувається правильно, є поява дрібних бульбашок вуглекислого газу на поверхні молочної суміші.
Перший слабкий кумис з приємним кисло-солодким смаком будет готовий через 7–8 годин. Його кислотність становитиме від 75 до 90 градусів Тернера. З подальшим продовженням процесів бродіння кислотність і вміст спирту зростають. Після досягнення планованого стану кумис охолоджують і закупорюють у приготовану тару. Під час зберігання кумис самозагазовується вуглекислим газом внаслідок повільно триваючих процесів бродіння (це живий напій).
Залежно від складу і часу приготування існує кілька видів кумису.
Саумал-кумис – це недоброджений кумис, він солодкий на смак і містить мало спирту й молочної кислоти. Час приготування становить 7–10 годин.
Жас-кумис – це молодий кумис зі зниженою кислотністю, незначним вмістом спирту й розчиненого вуглекислого газу. Він має м’який смак і рекомендований для вживання дітям і літнім людям. Час приготування такого напою становить близько доби.
Кунан-кумис – це напій із середнім вмістом спирту та молочної кислоти. Час його приготування становить близько двох діб. Він злегка п’янить.
Донен-кумис – це напій триденної витримки, який містить максимальну кількість спирту, помірно кислий і п’янкий. Такий кумис має високі лікувальні властивості.
Уиз-кумис – це густий напій, який готується з кінського молозива (уиз). Такий кумис найпоживніший, він містить багато білків, особливо імуноглобулінів. Через відсутність постійної сировини готують його здерідка.
Бал-кумис – це збитий кумис, який готують з додаванням меду. Вміст спирту й кислотність можуть бути різними, залежно від тривалості витримки. Такий вид кумису добре поєднується за смаком з м’ясними стравами, особливо з в’яленою кониною чи ковбасою з конини (кази). Бал-кумис має жовтуватий колір, він густий, добре стимулює травлення.
Кумисна ферма є перспективним напрямком тваринницького виробництва, а сам напій може стати основною або супутньою продукцією конярства.
Відповіді на запитання, що зацікавили вас з цієї теми, можна отримати на нашому форумі.
Віталій Чугуєвець
Поділитись в соцмережах:
