Шайр (англ. Shire) є, безсумнівно, однією з найкрасивіших порід робочих коней у світі. Високий, м’язистий кінь з правильними пропорціями, густою гривою і хвостом викликає щире захоплення в багатьох любителів цих тварин!
Ця порода походить з англійського графства Лестершир і має багатовікову передісторію. Великих робочих і бойових коней розводили в Англії здавна. Ще римські завойовники в першому столітті нашої ери були вражені розміром місцевих британських коней. В ХІ столітті англійських робочих коней покращили французькими «великими кіньми», що потрапили до Англії з Нормандії разом із військами Вільгельма I Завойовника.
Сильні коні були необхідні для польових робіт. Але головним фактором, що вплинув на формування цих тварин, виявилася потреба армії в конях, здатних перевозити важкі військові колісниці, а також і лицарів, які з сідлом, обладунками (для коня й самого лицаря) та зброєю, в повному бойовому спорядженні могли важити близько 150 кг! Причому, для лицарів потрібні були не просто сильні й витривалі коні, а обов’язково високі й дуже рухливі, щоб пішому воїну було складніше дістати мечем вершника.
Таких тварин отримали внаслідок застосування методу цілеспрямованої селекції. Їх активно розводили, а в ХІІ столітті вже продавали на Смітфілдському ринку в Лондоні. У ХVI столітті значно збільшилась потреба в конях для армії, особливо були необхідні тварини чималих розмірів, і Генріх VIII своїм наказом заборонив використовувати для розведення жеребців, зріст яких не перевищував 154 см у загривку. Також заборонявся всякий експорт будь-яких коней за межі королівства.
Саме того ж часу голландські інженери займалися в Англії осушенням боліт і приїжджали в країну разом зі своїми кіньми фризької породи. Ймовірно, місцеве поголів’я ваговозів тривалий час змішувалося з голландськими фризами та їх гібридами різної кровності, внаслідок чого в ХVIІ столітті сформувалася велика однорідна популяція, представники якої відомі як староанглійські чорні коні.
Кіннозаводчик Роберт Баквелл і його послідовники з Dishley Grange (Дішлі Грейндж) у Лестерширі почали покращувати поголів’я англійських чорних коней, що перебувало в їхній власності, і отримали тварин, зовні дуже схожих із сучасними шайрами. З цього часу й починає з’являтися в документах назва ширські (шайрські) коні.
Родоначальником породи вважається жеребець на прізвисько Сліпий кінь Пакінгтона, який жив у Лестерширі з 1755 по 1770 рік. Його нащадки склали ядро породи, і від того часу розпочинається родовід шайрських коней.
Завдяки своїй функціональності та вражаючій зовнішності, шайри з кожним роком набували все більшої популярності, численність іх поголів’я невпинно зростала. З 1853 року їх почали імпортувати до США. У 1885 році для популяризації породи в Америці та впорядкування її розведення була заснована American Shire Horse Association (Американська асоціація шайрських коней).
Першу племінну книгу було складено в Англії в 1878 році. До неї занесли всіх тварин, що жили в період з 1770 по 1878 рік, чиє походження й характеристики відповідали стандарту породи.
Найвищої численності поголів’я шайрів досягло наприкінці ХІХ й до першої третини ХХ століття. Станом на 1911 рік у США було зареєстровано 6700 племінних тварин, а всього у світі нараховувалось понад мільйон представників цієї породи.
Згодом, внаслідок швидкого розвитку технічного прогресу й механізації сільського господарства, знаряддя праці та інвентар на кінній тязі втратили своє провідне значення, і потреба в таких тваринах істотно знизилась. Коней почали забивати на м’ясо, а кінні заводи, що займались їх розведенням, закривались або переорієнтовувалися на інші породи.
У середині ХХ століття шайрів у світі лишилося лише кілька тисяч. У США налічувалося тільки 25 цих коней. На щорічному National Shire Horse Spring Show (Національному весняному шоу шайрських коней) в Англії було представлено близько 100 особин.
Тих тварин, що залишилися, в подальшому схрещували з представниками клейдесдальскої породи, внаслідок чого статура шайрів набула легкості, а щітки (довге волосся на нижній частині ніг) втратили свою жорсткість, стали м’якшими та пухнастими.
Наприкінці ХХ століття розпочалося цілеспрямоване віновлення породи. І на початок 1985 року в США вже налічувалось шайрів 121 особина. Нині, згідно з оцінкою Американської служби охорони поголів’я худоби та Rare Breeds Survival Trust (Британського фонду виживання рідкісних порід), у світі налічується близько 2000 племінних кобил. Тобто, існування породи знаходиться під загрозою. Проте, в Україні можна купити як цих коней, так і спермопродукцію жеребців шайрської породи. Щоправда, вартість дорослої тварини співмірна з вартістю автомобіля середньої категорії (200–500 тисяч гривень).
За участю генетики шайрів були створені нові породи: володимирська ваговозна та ірландська (тінкер). У Європі й США шайрських жеребців парували з кобилами інших порід або безпородними, внаслідок чого отримали упряжні помісі з відмінними робочими якостями.
Сучасні шайри – це великі тварини. Згідно з вимогами стандартів породи, висота жеребця в загривку має бути не менше 173 см, хоча здебільшого цей показник перевищує 176 см; висота в загривку кобили – не нижче 163 см. Кращі сучасні жеребці мають зріст 185 см. Рекорд росту в загривку серед представників шайрської породи складає 219 см. Вага жеребців знаходиться у межах від 850 кг до 1100 кг. Для кобил норма ваги не встановлюється. Рекорд ваги серед коней шайрської породи – 1524 кг. Обхват грудей за лопатками: жеребця – не менше 230 см, кобили – 210 см. Обхват п’ястка жеребця – не менше 30 см, кобили – 28 см.
Більшість шайрів мають міцну або грубу-міцну конституцію. Тіло у них масивне, з добре розвиненими м’язами. Голова велика, з трохи вигнутим профілем і широким чолом. Очі великі, виразні, широко поставлені. Вуха середньої величини, рухливі. Шия довга, м’язиста, але не товста (ймовірно, вплив крові клейдесдейлів), високо посаджена.
Загривок високий, спина широка й коротка. Груди широкі та глибокі. Живіт об’ємний, але не відвислий. Ноги вузько поставлені, довгі, м’язисті, з пишними щітками. Шерсть на щітках повинна бути пряма, середньої довжини. Копита широкі, з міцним копитним рогом, колір копитного рогу залежить від масті тварини. Грива й хвіст – густі, пухнасті.
Масть частіше ворона (чисто чорна), каракова (у чорних тварин на різних ділянках тіла помітний коричневий відлив) або сіра (біла з відтінками), з незначною кількістю білих відмітин.
У США дозволяється гніда (коричневі тварини з чорними гривою, хвостом, ногами, мордою), в Англії вона неприпустима. Ноги можуть бути білими. На голові часто трапляється біла проточина різної ширини. Більшість шайрів – це дуже спокійні, витривалі тварини, якими легко управляти.
Деколи в шайрів трапляються певні вади будови тіла: рихла (сира) конституція, надмірно довгі кінцівки, надмірно довгі щітки, схильність до хронічної, прогресуючої лімфедеми.
Тривалість життя шайрів – понад 25 років. Порода піздньостигла, повного розвитку тварини досягають у 4–5 років. Молодих кобил рекомендується парувати вперше у віці 4 років. У кожної кобили зазвичай народжується один лошатко, але здерідка трапляються і двійні. Близько 80% тварин приносять приплід щорічно. Кобили мають відносно високу молочність: за добу організм підсисної матки виробляє більше 10 літрів молока, завдяки чому лошата швидко ростуть і розвиваються.
Молодняк вирощують під матками, на підсосі. У міру підростання лошати кількість молока в кобили-матері зменшується. Для правильного розвитку лошатко повинне залишатися з матір’ю не менше 6 місяців.
Мінімальні допустимі стандарти розвитку шайрів наступні:
· у 6 місяців лошата мають важити не менше 250–375 кг (кобилки/жеребчики), висота в пахолку 124–136 см, обхват грудей 139–160 см, обхват п’ястка 18–21 см;
· в 1 рік їх вага повинна бути 380–540 кг, зріст у пахолку 140–147 см, обхват грудей 170–185 см, обхват п’ястка 19–23 см;
· у дворічному віці лошата важать 500–710 кг, висота в пахолку 144–156 см, обхват грудей 175–203 см, обхват п’ястка 22–25 см;
· у трирічному віці їх вага досягає 560–770 кг, зріст у пахолку 160–170 см, обхват грудей 190–210 см, обхват п’ястка 25–28 см.
Для нормальної соціалізації молодняка бажано, щоб лошата разом з матерями постійно перебували в табуні. У цьому випадку правильна поведінка й ставлення до людини формуються як би самі собою, шляхом наслідування поведінки дорослих особин. Не соціалізований молодий шайр (той, який вирощувався в ізоляції від матері та інших коней, з людьми) може мати серйозні відхилення в поведінці й навіть бути небезпечним для своїх господарів.
Шайри – дуже рухливі й енергійні коні. Чим більше шайр працює, тим він стає слухнянішим, а його поведінка – врівноваженішою. При хорошому годуванні не навантажена роботою тварина відчуває надлишок енергії й намагається використовувати її в іграх (часто неприйнятних для людини), деструктивній поведінці або набутті шкідливих звичок (гризе годівницю, скрипить зубами, стукає ногами, в неї з’являється «ведмежа хитавиця», манежні рухи по деннику тощо).
Представникам цієї породи властиві видатні робочі якості. У 1924 році на Національному весняному шоу шайрів у Великобританії пара шайрів змогла потягнути вагу понад 45 тонн! У звичайному режимі роботи, за умови хорошого утримання та повноцінного годування, цим коням під силу робота в плузі, косарці, сівалці та з іншим сільськогосподарським інвентарем.
Важку, тривалу роботу краще виконувати двома кіньми в парі. Пара здатна зробити значно більше, ніж кожна з тварин окремо. Рухи в шайрів плавні, крок рівний, широкий, основний алюр – крок зі швидкістю близько 5–6 км на годину.
Важливе значення для збереження робочих якостей і здоров’я коней мають умови їх утримання й годування. Літнього часу найкращим способом утримання та годування буде вільне випасання табуна на природних або культурних пасовищах. На ніч і в години негоди тварин заганяють у загін з навісом для відпочинку й підгодівлі концентратами.
Взимку та в сильну негоду шайрів найкраще тримати в стайні, в індивідуальних стійлах-денниках, безприв’язно. Розмір денника для одного робочого шайра повинен бути не менше ніж 4×4 м. Для кобили з лошам або для жеребця-плідника – 4×5 м. Довжина стінки денника не має бути меншою за півтори довжини тіла коня, щоб тварина могла в ньому вільнно розвертатися, лягати, вставати тощо.
Висота стелі повинна бути не менше 3 метрів. Висока стеля потрібна для кращої вентиляції та запобігання травм голови коня у випадку, якщо він злякається й стане дибки. По стелі й стінах денника не повинні проходити дроти електромережі, водопровідні труби чи інші комунікації, які тварина може дістати й пошкодити.
Підлогу денника роблять дерев’яною або з гумових плит. Вона має бути помірно жорсткою, легко очищуватися, не всотувати екскременти, не руйнуватися внаслідок дії вологи й механічного впливу. Небажано робити підлогу бетонною (вона довговічна, міцна, добре очищується, але холодна й погано впливає на опорно-руховий апарат коня) або з дубових дощок (вони в процесі експлуатації та від намокання стають слизькими, через що можуть виявитися причиною серйозних травм тварини).
Двері в деннику повинні відчинятися назовні або зсуватися в бік (як у купе). Висота дверей має становити не менше 2,4 м, щоб кінь не міг висунути голову в прохід стайні. Ширину дверного прорізу потрібно передбачити не менше 1,2 м, щоб кінь випадково не травмував собі плече чи стегно об одвірок. Двері можуть бути суцільними або гратчастими. Зручно робити їх з двох частин, верхньої (близько 30% висоти всіх дверей) і нижньої, що відкриваються незалежно одна від одної, або суцільними, але комбінованими: верхня частина – гратчаста, а нижня – суцільна.
Перегородки між сусідніми денниками краще робити суцільними, щоб коні не турбували один одного. Особливо це актуально, якщо по сусідству тримають двох статевозрілих жеребців чи кобилу й жеребця.
У деннику обладнують годівницю та поїлку.
Відносно мікроклимату стайні, оптимальна температура взимку там складає:
+4…6°С для дорослого поголів’я;
+6…10°С для лошат, молодших тримісячного віку;
+8…15°С для кобил з лошатами протягом першого тижня після їх народження.
Вологість для будь-якої вікової групи: 80–85%.
Важливе значення має вентиляція. Взимку кожному дорослому шайру необхідно забезпечити повітрообмін 50 м3/год. Весною та восени – не менше 70 м3/год, влітку – 100 м3/год на 1 коня. Для лошат норма зменшується в 2–2,5 рази, залежно від віку й ваги.
У перші дні після народження лошати примусово вентилювати денник кобили з лошам не потрібно, їм цілком вистачатиме природної вентиляції. Вентиляція потрібна, щоб усі небажані гази, які утворилися внаслідок життєдіяльності коней, своєчасно видалялися з приміщення, але при цьому слід уникати створення протягів. Швидкість руху повітря в стайні не повинна перевищувати 0,3 м/с взимку, 0,5 м/с восени та навесні, 1 м/с влітку.
Годування залежить від живої маси шайра, робочого навантаження, статі, віку, фізіологічного стану тварини. На кожні 100 кг живої маси молодняку потрібно 2,3–2,8 кормових одиниць; дорослим коням – від 1,8 к. о. в період спокою до 2,7 к. о. під час інтенсивної роботи й лактації. Влітку непрацюючим або тим тваринам, які виконують легку роботу, вистачатиме пасовищного корму (якщо коні просто будуть вільно пастися досхочу). Взимку близько 50–55% поживності раціону (поживності, а не об’єму!) має припадати на грубі корми (сіно хорошої якості). Зіпсовані корми давати не можна, оскільки це майже гарантовано призведе до захворювання травного тракту.
Взимку сіно має бути основним кормом коней. У разі його нестачі можна згодовувати солому ячменю або вівса хорошої якості, але великого сенсу в годуванні соломою немає, оскільки її поживність дуже низька, а біологічно цінних речовин в ній майже немає. Годування соломою можна застосовувати як вимушену міру.
Не рекомендується годувати соломою лактуючих кобил і тих коней, які інтенсивно працюють. 20–35% раціону повинні складати концентрати: макуха соняшникова, соєвий шрот, ячмінна, кукурудзяна чи вівсяна дерть середнього помелу. Як концентрований корм краще використовувати зерно злаків.
Бобові містять дуже багато білку, але до їх складу входять природні речовини, які нейтралізують дію травних ферментів. Через це порушується процес перетравлення корму: у коня виникає метеоризм. Бобові можна згодовувати тільки після термічної обробки, під час якої небажані речовини руйнуються. Кращою обробкою для бобових є екструдування або мікронізація.
Кілька видів концентратів бажано давати в суміші. Згодовувати їх краще в сухому вигляді. Найціннішим кормом для коня є цілісний овес.
Кількість концентрованого корму залежить від фізичного навантаження на тварину: чим більше кінь працює, тим більше концентратів потрібно йому для відновлення сил. За 15–25 хвилин до згодовування зернових кормів коню слід запропонувати воду. Протягом години-півтори після згодовування концентратів шайра не можна напувати, оскільки в такому випадку зерно почне набрякати, збільшуватися в об’ємі й розтягувати шлунок. Внаслідок цього в коня виникнуть проблеми з травленням, які будуть супроводжуватися коліками.
15–30% поживності раціону має припадати на соковиті корми. Це кормовий буряк, морква, гарбуз, фрукти, жом, сінаж. Згодовувати коренеплоди потрібно обов’язково чистими, без домішок землі або піску. Годування забрудненими овочами призводить до виникнення спазмів шлунку й кишківника з проявом кольок.
Напувати коней потрібно досхочу, чистою водою, температура якої має бути не нижче +15°С. Після важкої праці не можна напувати коня одразу, треба почекати близько години, поки тварина охолонути. Особливо важливо забезпечити вільний доступ до води кобилам у стані лактації.
За хорошого годування та дбайливого догляду шайр буде надійним помічником і прикрасою вашого подвір’я упродовж баготьох років.
Відповіді на запитання, що виникли за темою цієї статті, можна отримати на нашому форумі.
Віталій Чугуєвець
Поділитись в соцмережах:
