З початком нової посівної кампанії перед аграріями, що вирощують кукурудзу, постає одне й те саме питання: насінню якого саме гібриду цієї культури надати перевагу, щоб у підсумку отримати гарний урожай?

Насіннєвий ринок пропонує чимало привабливих пропозицій від різних компаній, повсюди майорять яскраві буклети, проте доволі складно визначити якість зерна лише за привабливою картинкою чи гучною назвою.

Компанії-виробники насіння наполегливо пропагують ціннісність та переваги власних брендів і продуктів. Та покупцям добре відомо, що все це – виключно реклама, оскільки характеристики і властивості посівного матеріалу, заявлені у глянцевих буклетах, не завжди відповідають дійсності.

Зрозуміло, що кожен виробник намагається приховати або завуалювати вади й недоліки своєї продукції, тож якість і придатність зерна аграрії змушені перевіряти на практиці, коли повернути придбану продукцію вже не можна.

Як же уникнути помилок у виборі гібридів? На цей час питання вже вдалося вирішити.

Насправді всі самозапильні види та гібриди кукурудзи можна поділити на групи залежно від тривалості їхнього вегетаційного періоду. Щоб спростити аграріям сприйняття необхідної інформації, закодованої у різних позначеннях і символах, для визначення ступеня скоростиглості того чи іншого сорту, в європейських країнах була створена єдина система класифікації кукурудзяного генофонду.

Систематизацію даних зі скоростиглості кукурудзи провела та здійснила організація з питань продовольства й сільського господарства при ООН (Food and Agricultural Organization), або скорочено FAO (ФАО).

Згідно з цією класифікацією усі гібриди кукурудзи поділені на дев’ять основних груп, а за основу систематики узято числа від 100 до 999.

Чому саме такі числа? Все доволі просто: сотні вказують на певну групу, до якої належить гібрид, а десятки – на позицію гібрида у цій групі.

До прикладу, група ФАО 100–199 складається лише з ранньостиглих гібридів. До групи ФАО 200–299 належать середньоранні, а в групі ФАО 300–399 об’єднані середньоранні тощо. У межах однієї групи різні гібриди різняться тривалістю періоду вегетації.

Ця єдина система визначення різних гібридів впроваджена для того, щоб, скажімо, сорт кукурудзи з позначенням 180 за системою ФАО розумівся однаково і у Франції, і в Німеччині, і в Польщі, і в Україні. І щоб не виникала плутанина в його тлумаченні, як це траплялося раніше.

Якщо взяти до прикладу гібрид кукурудзи «Планета 180», то числовий індекс 100 означає, що він належить до ранньостиглої групи, а показник 80 вказує на позицію цього гібрида в групі. А якщо, скажімо, гібрид за класифікацією ФАО має позначення понад 600 одиниць, то фахівцям одразу зрозуміло, що вирощувати його на сухе зерно не має сенсу, оскільки він є пізньостиглим.

Ранньостигла кукурудза має коротший період вегетації і, відповідно, меншу кількість листя на рослині (показником ранньої чи пізньої стиглості гібрида є саме кількість листя на ньому). Отже, що меншим є число ФАО, то менше буде й листя на рослинах.

Застосування класифікації ФАО дає можливість аграріям цілеспрямовано обирати потрібний гібрид, оскільки метод дозволяє заздалегідь і точно визначати, встигне визріти кукурудза до певного строку (з урахуванням кліматичних, погодних та інших умов) чи ні.

Гібрид «Богдан», період дозрівання в якого становить 120 днів, згідно з класифікацією ФАО отримав числовий індекс 300 одиниць. Якщо ж розглянути гібрид «Метеор 317», період дозрівання якого довший лише на один день, то він, відповідно, матиме вже індекс 310 одиниць. Тобто, така система класифікації ФАО дозволяє визначити навіть один додатковий день вегетації. У цьому полягає її величезна перевага, оскільки метод дає змогу чітко ранжувати гібриди як усередині кожної групи, так і на межі між сусідніми групами.

Показники ФАО дають можливість надзвичайно точно визначати доцільність вирощування певного гібриду в тій чи іншій кліматичній зоні України.

В Україні практичне значення мають переважно перші п’ять груп стиглості (див. таблицю).

Співвідношення показників ФАО та кількості днів до фази повної стиглості

Для кожної культури існує оптимальне значення кислотності ґрунту, за якого вона розвивається якнайкраще, тож «pH» (кислотно-лужний баланс) є одним з найважливіших показників якості родючості землі.

Кислотність ґрунту – це властивість, зумовлена певним набором водневих іонів. Виражається кислотність зазвичай через «рН» розчину (рідкої фази ґрунту), де «рН» – це від’ємний логарифм концентрації водневих іонів, виражений у грам-еквівалентах (у розрахунку на один літр ґрунтової суспензії).

За «рН», що дорівнює семи, реакція розчину є нейтральною (кількість іонів Н+ і ОН однакова), якщо значення нижче семи, то ґрунт є кислим, якщо вище семи, то лужним. Тобто, чим нижче значення «рН», тим вищою є кислотність.

Згідно зі шкалою класифікації рівня кислотності ґрунтів (у межах від 0 до 14) розрізняють:

• кислі (0 < рН < 5);

• слабокислі (5 < рН < 6);

• нейтральні (6 < рН < 7);

• слаболужні (7 < рН < 8) і

• лужні (8 < рН < 14) ґрунти.

Для переважної більшості сільськогосподарських культур оптимальним є нейтральне ґрунтове середовище з деякими допустимими відхиленнями до слаболужної або слабокислої реакції.

Вплив кислотності ґрунту на рослини

Загалом підвищена кислотність ґрунту пригнічує ріст і розвиток рослин. Відбувається це через те, що в кислих ґрунтах переважає вміст розчинного алюмінію і його солей, а також марганцю, які пов’язують лужні мінерали: кальцій, магній, калій, селен тощо, внаслідок чого перешкоджають їх нормальному засвоєнню рослинами. Окрім того, у кислому ґрунті швидше й активніше розмножуються хвороботворні бактерії, мікроорганізми та шкідники, а внесені добрива не розкладаються. Це призводить до виникнення дисбалансу в ґрунті.

Втім, кожен вид рослин надає перевагу якійсь певній кислотності ґрунту. Одні культури (ацидофіти) краще ростуть і розвиваються на слабокислих землях (5,3 < pH < 6,0), інші (нейтрофіли) – на нейтральних (6,0 < рН < 7,2), третім (базифітам) опимальні умови забезпечують лужні чи слаболужні ґрунти (7,3 < pH < 8,1). 

До ацидофітів належать переважно дикорослі рослини і трави (польовий хвощ, щавель, мох, кислиця, лохина тощо).

Серед нейтрофілів знаходяться петрові батоги або цикорій дикий, конюшина біла, пирій, осот, грицики, ковилу, гвоздику, дзвоники та інші види рослин.

Базифітами є підбіл звичайний, люцерна, чебрець, берізка польова, зозулині черевички справжні, каштан посівний, осока, конвалія звичайна, сосна.

Проте визначати кислотність ґрунту виключно за дикорослими травами не можна, оскільки чимало видів рослин здатні адаптуватись і нормально рости в найрізноманітніших ґрунтах. Для більшої достовірності варто застосовувати хімічний спосіб визначення кислотності ґрунту.

Значна частина найпоширеніших садово-городніх культур зазвичай не ростуть на дуже окислених ґрунтах, хоча на слабкокислих землях прекрасно розвиваються і суниця, і малина, і айва, і яблуня, і деревник (жимолость).

З городніх рослин у слабокислому ґрунті непогано ростуть картопля, кабачки, томати, гарбузи, хоча переважна більшість культурних рослин надають перевагу ґрунтам з нейтральною чи близькою до неї реакцією.

Чому важливо забезпечити рослинам потрібну їм кислотність

Причина полягає в тому, що за невідповідності кислотності ґрунту в рослин порушується нормальний процес живлення, не засвоюються, або засвоюються вкрай погано деякі корисні речовини та сполуки, внаслідок чого вони повільно ростуть повільно і хворіють. Також низьке значення «рН» призводить до того, що чимало мікроелементів рослинного живлення, зокрема мідь, цинк і бор, можуть навіть стати для рослин токсичними.

Як перевірити кислотність ґрунту

Найчастіше реакція ґрунтового розчину (рН) на оброблюваних землях знаходиться в межах від 4-х до 9-ти одиниць, хоча на сфагнових торфовищах значення рН може становити 3 одиниці, а на солонцевих ґрунтах – навіть 10 одиниць.

Для визначення кислотності ґрунту в домашніх умовах можна використовувати лакмусові індикатори і заздалегідь приготовану витяжку з ґрунту. Витяжка готується у вигляді суспензії (у пропорції 1:5).

Для проведення цього досліду великий об’єм суспензії не потрібен. Достатньо підготувати невелику пробірку, всипати в неї близько 2 г ґрунту і залити його 10 мл води. Після цього пробірку слід струснути і почекати, поки відстоїться осад.

Тепер можна опускати в розчин лакмусовий папір і спостерігати, якого кольору він набуде. Отриманий колір потрібно порівняти з наведеними нижче показниками.

Заходи щодо нейтралізації кислих ґрунтів

Один з основних методів покращення кислих ґрунтів – їх вапнування. Вапно здатне витісняти з верхнього родючого шару землі водень і алюміній та замінювати їх магнієм і кальцієм, завдяки чому знижується токсичний вплив на рослини. Водночас такі мікроелементи, як калій, фосфор і молібден, переходять у доступні для рослин форми.

Зниження кислотної реакції до нейтральної сприяє швидшому зростанню і розвитку ґрунтових мікроорганізмів, що беруть участь у перетворенні азоту, фосфору та інших елементів з отриманням у підсумку органічних речовин.

Вапнування здійснюють шляхом внесення у ґрунт вапняного або доломітового борошна, які слід заглибити в орному шарі приблизно на 20 см від поверхні.

Сільськогосподарське вапно – це карбонат кальцію, карбонат магнію або їхня суміш. На сьогодні вапнування – це найпоширеніший засіб для нейтралізації кислоти.

Принцип внесення вапна доволі простий: що важчий ґрунт, то більше вапна потрібно закладати в землю, причому цю процедуру слід повторювати кожні 5–6 років (результативність у зміні кислотності ґрунту стане відчутною лише за два чи навіть три роки).

У разі внесення вапна відбувається втрата рухливості сполук бору й марганцю у ґрунтовому розчині, тому одночасно з вапнуванням потрібно вносити в орний шар борні добрива.

Норми внесення вапна для зниження кислотності ґрунту

Окрім зазначених вище засобів, для розкислювання земель також використовують: гашене вапно (попередньо слід його обов’язково погасити водою), глиногіпс, або ганч чи гажу (озерне вапно, яке видобувають у пересохлих водоймах), подрібнену крейду, торф’яний або деревний попіл.

Чудовим засобом для покращення кислого ґрунту є вирощування рослин-сидератів, які сприяють підвищенню рівня «рН». До таких культур належать люпин, бобові, серадела, конюшина, буркун, біла гірчиця, жито, гречка, вика, фацелія тощо.

Варто згадати і про такий побічний продукт цукробурякового виробництва, як дефекат, або дефекаційний бруд (фільтраційний осад), який використовується як добриво та водночас значно покращуює кислі ґрунти. Оскільки рослини на кислих ґрунтах відчувають кальцієвий голод, цукровий буряк компенсує його нестачу і нейтралізує надлишкову кислотність.

Планомірне закислення ґрунту

Цілеспрямоване закислення ґрунту проводять доволі рідко. Зазвичай орні землі потребують зовсім протилежної дії. Та в разі такої необхідності найпростішим заходом є внесення до ґрунту кислого болотного торфу, – це знизить рівень «рН».

У будь-якому разі кислотність ґрунтів слід контролювати, адже від цього безпосередньо залежить їх родючість, і відповідно, майбутня врожайність культур.

Минулого року AGRO TEAM здійснив справжній прорив у світі аграрних заходів. Серія Днів Поля 2024 стала яскравим прикладом того, як масштабні події здатні об’єднати інновації, досвід і людей, які стоять за успіхами українського сільського господарства. Тисячі учасників, десятки компаній, незабутні демонстрації техніки та технологій у польових умовах – саме так виглядали наші заходи, які надихнули нас вже сьогодні анонсувати програму на 2025 рік.

Чому Дні Поля AGRO TEAM настільки важливі?

Секрет успіху наших заходів полягає в їхній практичності та реальній цінності для кожного учасника. Дні Поля – це не просто зустрічі чи виставки, це місце, де ви бачите техніку та технології в дії. Демо-покази техніки на реальних полях дають можливість оцінити, як обладнання працює в умовах, близьких до ваших, і обрати саме те, що допоможе вашому бізнесу рости.

• платформа для розвитку. Вони допомагають аграріям знайти нові рішення для підвищення врожайності та ефективності.
• місце знайомств і партнерств. Вони об’єднують аграріїв, постачальників і виробників, створюючи ідеальні умови для співпраці.
• джерело нових знань. Експерти галузі надають актуальну інформацію про тренди, новинки та рішення, які змінюють ринок.

Що чекає нас у 2025 році?

• День Поля “AGRO CHALLENGE” – 21-22 травня, Київська область.
• Міжнародна агропромислова виставка «AGRO» – Київ.
• День Поля “АГРО ВІННИЦЯ” – 3-4 вересня, м. Вінниця.
• День Поля “АГРО ТЕРНОПІЛЬ” – 24-25 вересня, м. Тернопіль.

На Дні Поля будуть представлені передові розробки в галузі сільського господарства: від сучасних тракторів і комбайнів до систем точного землеробства та екологічних рішень. Учасники зможуть протестувати техніку прямо на полі, дізнатися про її переваги та отримати рекомендації від експертів.

Міжнародна агропромислова виставка «AGRO» – захід, який українська агроспільнота вже чекає з нетерпінням. Ми сподіваємося, що ця важлива подія повернеться у 2025 році. Адже виставка «AGRO» завжди була центром інновацій та платформою для обговорення ключових викликів і рішень для аграрного бізнесу. І її повернення стане важливим етапом у відновленні традицій аграрної індустрії України.

А також, як же без сюрпризів ? Уже зовсім скоро ми анонсуємо нові заходи, які вперше відбудуться у 2025 році. Ми готуємо для вас ще більше унікальних подій, що стануть джерелом нових можливостей, практичних рішень і професійного зростання. Слідкуйте за новинами від AGRO TEAM, щоб бути в курсі всіх важливих анонсів!

Для компаній-учасників Дні Поля – це ідеальна можливість не лише показати свій продукт, а й довести його ефективність на практиці. Демонстрації на полі завжди приваблюють увагу аграріїв, адже саме тут вони можуть побачити реальні результати, задати запитання і прийняти рішення на місці.

Попит на участь у наших заходах росте щороку, тому ми закликаємо вас забронювати місце вже сьогодні. Зайнявши найкращі демонстраційні локації, ви зможете першими представити свої інновації та завоювати довіру потенційних клієнтів.

Окремо хочемо подякувати Збройним Силам України. Завдяки їхній мужності та героїзму ми маємо можливість працювати, розвивати агросектор і будувати плани на майбутнє. Ваш подвиг – це основа нашої впевненості у завтрашньому дні.

Дні Поля 2025 від AGRO TEAM – це події, які змінюють погляд на сільське господарство, демонструють передові рішення та створюють майданчик для співпраці. Не пропустіть можливість стати частиною цих заходів – бронюйте місце вже сьогодні!

Маслина європейська чи оливкове дерево (лат. Olea europaea, родина Маслинові) – це вічнозелене плодове дерево або чагарник, що росте в субтропічному кліматі. 

Походження і поширення оливкового дерева

Олива справедливо вважається однією з найдавніших садових культур на Землі. Батьківщиною її, ймовірно, є територія Малої Азії та Сирії, де і в наш час можна зустріти дикорослі оливкові дерева. Вони утворюють справжні ліси біля Середземного моря, на південному узбережжі Анатолії.

Оливкове дерево є важливою складовою середземноморської рослинності та культурного ландшафту. Оливкові гаї частково трапляються і в деяких прибережних зонах Чорноморського регіону, захищених від дії екстремальних кліматичних умов.

Після освоєння Нового Світу колонізаторами, оливки почали вирощувати у сприятливих для них кліматичних умовах Північної та Південної Америки. Перше оливкове дерево посадили іспанські конкістадори 1560 року в Лімі (Перу), звідки культура поширилася на території Мексики, США (Каліфорнія), Гавайських островів. Сьогодні оливкові плантації можна зустріти також в Австралії, Південній Африці, Японії.

Кліматичні умови для вирощування оливи

Усі зони, де вирощують оливкові дерева, розташовані між 30° і 45° північної та південної широт. Найоптимальнішим для цієї культури є клімат, наближений до середземноморського, тобто де середньорічна температура становить +15…20°C і річна кількість опадів знаходиться в межах від 500 до 700 мм (за необхідного мінімуму 200 мм).

Дерева олив мають досить високу жаро- та посухостійкість, але в холодні зими є надзвичайно вразливими до згубних для них низьких температур. Тривалий вплив навіть помірних морозів загрожує не лише врожаям у ці роки, а й існуванню цілих плантацій.

Приклад таких подій – похолодання у Східній Європі в лютому 1956 року, що знищило мільйони оливкових дерев на півдні Франції, в Італії та Іспанії. Найпівнічніший оливковий гай, що існує донині, розташований на острові Англсі, неподалік від Уельсу, в Ірландському морі.

Історичні свідчення вирощування оливкових дерев

Назва «оlive» походить від латинського Olivum, тобто «оливковий плід», «оливкове дерево», яка своєю чергою, можливо, була запозичена з давньогрецької мови – ἔλαιϝον (élaiwon), що в класичній грецькій – ἐλαία (elaía) – має таке ж саме значення: «оливкові плоди», «оливкове дерево». У наш час в багатьох мовах світу слово «оlive» перекладається як оливкова олія.

Перші свідчення про вирощування оливкових дерев у Середземноморському басейні датуються приблизно IV сторіччям до н. е. Оливкові кісточки та частки деревини знайдені під час розкопок стародавніх гробниць. Відомо, що в 3000 році до н. е. оливки вирощували на Криті з комерційною метою.

Стародавні греки, вивчивши корисні властивості оливкових дерев, а особливо їхніх плодів, почали культивувати рослини задля виробництва цінної рослинної олії. Неабияке харчове значення мали й самі плоди олив, які вживали тільки після попередньої ферментації. 

Олива – цінна сільськогосподарська культура

Нині оливкові дерева є надзвичайно значущою сільськогосподарською культурою. Світові плантації оливи займають понад 11 млн га, що дає змогу отримувати близько 23 млн тонн оливок щорічно. До того ж, з кожним роком відбувається суттєве зростання цих показників.

Традиційно найбільшими виробниками є Іспанія, Греція та Італія, які вирощують майже 60% усіх оливок у світі. До десятки лідерів з виробництва оливкової олії належать: Алжир, Аргентина, Єгипет, Європейський союз (28 країн), Іран, Ізраїль, Йорданія, Ліван, Лівія, Чорногорія, Марокко, Палестина, Туніс, Туреччина та Уругвай. Вони забезпечують до 95% світового виробництва цього продукту.

Сприятливі умови для вирощування оливкового саду

Оливи є геліофільними рослинами, тому будь-який затінок пригнічує їх і суттєво знижує рясність цвітіння. Так само погано реагують дерева і на зниження температури. У разі її зниження до +3…4°С можна спостерігати засихання верхівок їхніх пагонів. А морози до –7…10°С здатні завдати істотної шкоди культурі внаслідок загибелі її вегетативної частини.

Дія сильних вітрів, особливо разом із низькими температурами та надмірною кількістю опадів, також несприятлива для розвитку оливкових дерев. Необхідно брати до уваги ці чинники під час планування та організації вирощування оливи. Дія сильних вітрів, особливо спільно з низькими температурами та надмірною кількістю опадів, також несприятливо впливає на розвиток оливкових дерев. Для кращого планування та правильної організації вирощування оливи необхідно брати до уваги ці чинники.

Окрім сонячного, теплого і сухого клімату оливкові дерева надають перевагу пухким або середньо-структурованим, добре дренованим, вапнистим ґрунтам. Також вони можуть рости на кам’янистих ділянках та на скелястій місцевості з неглибоким ґрунтовим шаром. Непридатними для вирощування олив є важкі, схильні до утворення застійної вологи землі.

Щодо родючості ґрунту ця культура доволі невибаглива: росте навіть на бідних землях з відмінною від нейтральної (рН 8,5…9) реакцією. Олива – одна з небагатьох культур, здатних розвиватись в умовах засолення, тому часто вирощується на морських узбережжях.    

Опис рослини та особливості її вегетації

Коренева система оливкового дерева розвивається залежно від ґрунтових умов, але основна маса бічних коренів зосереджується в родючому шарі, не глибше за 0,7–1 м. На пухких землях головні корені дерева ростуть вертикально вниз і проникають на глибину до 7 м, а на твердому, кам’янистому, скелястому ґрунті рослина формує мережу значною мірою розгалуженої поверхневої кореневої системи.

Ця особливість рослини пояснює її здатність витримувати тривалі (іноді до кількох місяців) посушливі періоди. Оливкові дерева переживають довге сухе літо без пошкоджень і відновлюють свою вегетативну активність лише з початком дощів. Нестача вологи все ж має негативний вплив на якість врожаю. Особливо він критичний під час цвітіння, формування і росту плодів.  

Цій рослині властиве повільне зростання. Олива здатна сягати заввишки до 10–20 м, проте для зручності збору врожаю дерева в промислових насадженнях систематично обрізають, тому їх висота рідко перевищує 5–10 м. Тривалість життя рослини складає кілька століть, – зустрічаються екземпляри віком до 1000–1600 років і більше.

Оливи, на відміну від більшості фруктових дерев, не припиняють дарувати врожаї навіть у тисячолітньому віці. Досягнувши до 50 років промислового рівня плодоношення, оливи з кожним сезоном збільшують свою продуктивність. І хоча старі дерева плодоносять не щорічно, їхня врожайність вражає.

З віком оливкове дерево формує дуже гіллясту крону над невисоким, але доволі кремезним, вузлуватим і дуплистим стовбуром, а гладка сіро-зелена кора, властива молодим деревам, розтріскується і набуває тьмяного темно-сірого, інколи коричнювато-сірого відтінку.

Надзвичайно міцна й важка деревина оливи має гарну текстуру, легко полірується, тому її використовують для інкрустацій дорогих виробів з дерева, виробництва духових інструментів, деталей меблів, різьблених виробів, сувенірів, кухонного начиння тощо.  

Шкірясте листя олив має ланцетоподібну або овальну форму, його довжина становить 4–10 см, а ширина сягає 1–3 см. Зовнішня поверхня оливкового листя забарвлена в сірувато-зелений колір, а знизу воно сріблясте.

Під час цвітіння, яке, залежно від кліматичної зони, може відбуватися в період з кінця квітня і до середини червня, на оливах утворюються китицеподібні суцвіття з 10–15 штук дрібних, але надзвичайно духмяних чотирипелюсткових вітрозапильних квітів білого або кремового кольору.

Плодоношення в олив відбувається не раніше, ніж через 3–4 роки після посадки, а повноцінні врожаї починають збирати на деревах дев’яти-, десятирічного віку. Плід – невелика кістянка еліпсоїдної, іноді майже кулястої форми, завдовжки від 0,7 до 4 см і діаметром 1–2 см.

Відмінність оливок від маслин

У міру дозрівання плоди оливи змінюють свій колір від світло-зеленого до майже чорного з фіолетовим або коричневим відливом. Прийнято оливками називати саме незрілі, зелені плоди, а повністю дозрілі, темні – це маслини.

Іноді консервованим оливкам надають чорного кольору штучно, для чого витримують їх у лужному середовищі, після чого обробляють киснем і, зрештою, занурюють у розчин глюконату заліза (Е 579). 

Існує три напрямки промислового вирощування оливок. Залежно від кінцевого призначення їх культивують для: віджиму оливкової олії, вирощування столових сортів оливок, або ж для отримання плодів комбінованого призначення, тобто коли перші два варіанти суміщені.

Близько 90% зібраних оливок відправляються на переробку для отримання оливкової олії. Цей продукт користується значним попитом, тому навіть за наявної високої конкуренції виробників ціна його не опускається нижче 4200 $/т (гуртові продажі). 

Склад стиглих плодів оливкового дерева

М’якоть стиглих плодів оливкового дерева на 50–70% складається з води, також вона містить рослинні жири (6–30%), цукри (2–6%), протеїн (1–3%), клітковину (1–4%), золу (0,6–1%). Корисні властивості оливок зумовлені наявністю у їхньому складі вітамінів А, групи В (тіамін, рибофлавін, ніацин, холін, пантотенова кислота, піридоксин, фолієва кислота), Е, К та антиоксидантів.

До того ж, оливкові плоди багаті на такі елементи, як натрій, калій, магній, кальцій, фосфор, залізо, мідь, селен, цинк. Високоцінні поживні речовини містяться не тільки в м’якоті оливок різного ступеня стиглості, а й у їхніх кісточках, які повністю перетравлюються у шлунково-кишковому тракті.

Класифікація столових оливок

Столові оливки залежно від ступеню їхньої зрілості класифікуються на три групи. 

1.   Зелені оливки збирають на стадії молочної стиглості, коли вони стають повнорозмірними, а їхня шкірка набуває відтінків від зеленого до жовтого кольору.

2.  Напівдостиглі або кольорові оливки збирають на початку циклу дозрівання, коли їхній колір починає змінюватися від зеленого до багатобарвної палітри червоно-коричневих відтінків. На відміну від стиглих оливок, м’якоть плоду на цій стадії лишається непігментованою, кольоровою є тільки шкірка.

3.   Маслини або стиглі оливки збирають у фазі повної стиглості, коли вони повністю дозрівають. Забарвлення у цих плодів буває різних відтінків, від фіолетового до коричневого або чорного.

Ферментація зелених оливок

Зелені оливки перед вживанням попередньо обробляються, оскільки в їх свіжій м’якоті є чимало гірких фенольних сполук, зокрема олеуропеїну. Процес ферментації відбувається з використанням лужного середовища (2–4% розчин NaOH) з подальшим багаторазовим промиванням водою, зануренням у розсіл (8–12% розчин NaCl) тощо.

Зрештою відбувається вимивання і розщеплення олеуропеїну та інших несприятливих фенольних сполук. Процес завершується утворенням метаболітів з бактерій і дріжджів, таких як органічні кислоти, пробіотики, гліцерин і складні ефіри, що значно покращують смакові якості оливок.

Стиглі оливки ферментують не завжди. У міру дозрівання плодів фенольні речовини в нних перетворюються на інші органічні продукти, їхній рівень значно знижується, що робить дозрілі оливки (маслини) цілком їстівними.

Вишневий слизневий пильщик (лат. Caliroa cerasi) належить до родини перетинчастокрилих комах (лат. Tenthredinidae) надродини Tenthredinoidea. Комаха є шкідником плодових культур, насамперед – кісточкових і дещо меншою мірою – зерняткових.

Шкідник поширений повсюдно. Він населяє територію Євразії, був інтродукований у Північній та Південній Америці, згодом потрапив до Австралії, Тасманії та Нової Зеландії, до Північної та Південної Африки. В Україні зустрічається практично скрізь.

Найбільшої шкоди личинки (псевдогусениці) пильщика вишневого слизневого завдають кісточковим культурам, особливо вишні та черешні. Також вони здатні пошкоджувати грушу, терен, сливу, яблуню, айву, дерен (кизил), горобину, аронію та інші плодові дерева.

Найнебезпечнішими ці шкідники є для молодих, незміцнілих саджанців, зокрема тих, що ростуть у садових розплідниках.

• Опис

Імаго вишневого слизневого пильщика має чорне глянцеве тіло. Крила прозорі, злегка затемнені, з чорними жилками. Довжина дорослих комах сягає від 4 до 6 мм, самки дещо більші за самців. Вусики у вишневого пильщика забарвлені в чорний колір і складаються з 9 члеників.

Яйце має овально-видовжену форму та блідо-зелене забарвлення.

Личинки (псевдогусениці) зовні нагадують слимаків, – звідси й частина назви виду «слизневий». Передня частина в них потовщена. Зеленкувато-жовтого кольору тіло вкрите в них густим, блискучим, чорним слизом.

Псевдогусениця має 10 пар ніг. У старшому віці її довжина досягає 11 мм. Під час свого розвитку личинка линяє 5 разів (за деякими даними – до 8 разів).

Лялечка має блідо-жовте забарвлення. Її життєвий цикл триває від 7–8 днів (у самців) до 10 днів (у самок).

• Спосіб існування

Пильщик вишневий слизневий існує у двох біологічних формах. Більша частина популяції перебуває у партеногенетичній формі: розмноження відбувається без участі самців, і самки відкладають незапліднені яйця, з яких відроджуються виключно жіночі особини.

Решті ж популяції властиве звичайне статеве розмноження за участю самців і самок.

На території України зустрічаються обидві біологічні форми вишневого слизового пильщика. У двостатевих колоніях комах спостерігається різне кількісне співвідношення самок і самців.

Зимують личинки старшого віку (еонімфи). Вони оселяються у прикореневій зоні кормового дерева, де переховуються в земляному коконі на глибині від 5 до 15 см.

У Лісостеповій зоні України личинки заляльковуються наприкінці травня або на початку червня. У Південних регіонах і в Криму ця подія спостерігається вже на початку травня. Але значна частина дорослих личинок (іноді більше половини) не заляльковується, а впадає в діапаузу і вдруге переживає зимовий період.

Вихід імаго на поверхню в південних областях і в Криму відбувається наприкінці травня, а на решті території України – у червні.

Жіночі особини вишневого слизневого пильщика починають відкладати яйця вже на другий-третій день після виходу з лялечок. Самка за допомогою яйцекладу робить надріз на зворотному боці листка і відкладає туди одне яйце. На одній листковій пластині може одночасно розміщуватися до 30 яєць, відкладених різними самками. Ознаками яйцекладок є мініатюрні потовщення коричневого кольору на нижньому боці листка.  

Життєвий цикл самки не перевищує 7–8 днів, за які вона встигає відкласти від 50 до 70 яєць.

Ембріональний розвиток вишневого слизневого пильщика триває від одного до двох тижнів.

Наприкінці червня – початку липня відбувається масове відродження личинок. Вони одразу ж перебираються на верхній бік листка, вкриваються чорним слизом і починають активно живитися рослинною тканиною.

Личинки ведуть малорухливий спосіб життя, міцно утримуючись на поверхні листків. У молодшому віці вони живляться паренхімою, а з подальшим розвитком здатні повністю обгризти листя, лишивши цілими центральні прожилки і черешки.

Життєвий цикл личинок першого покоління триває від двох тижнів до 20 днів, а другої (літньої) генерації – від 23 до 25 днів.

Із завершенням живлення псевдогусениці залишають кормову рослину і ховаються у ґрунт, де частина з них впадає в діапаузу і зимує, а частина заляльковується.

У Лісостеповій зоні личинки починають заляльковуватися наприкінці червня, а найактивніше цей процес відбувається в середині липня. Стадія лялечки триває від 8 до 10 днів, після чого з’являються імаго другого покоління. Активний літ дорослих комах спостерігається до початку серпня.

У личинок останнього віку слиз на тілі поступово зникає, внаслідок чого вони набувають жовтого забарвлення. На завершення життєвого циклу вони не спускаються на нижні гілки і не заляльковуються на дереві, як це робить більшість комах, а падають на землю і ховаються у ґрунті.

У Лісостеповій зоні України личинки другого покоління відроджуються наприкінці серпня або на початку вересня. Частина їх зазвичай не встигає закінчити повний цикл розвитку до настання осінніх холодів і гине. Тому, хоча зимують личинки як першого, так і другого покоління, лише відносно невелика кількість останніх доживає до весни і продовжує свій розвиток.

На території України вишневий слизовий пильщик встигає дати два повних покоління потомства. У тепліших регіонах, наприклад, у Закавказзі, можна спостерігати і третю факультативну (необов’язкову) генерацію. Наприклад, у Тбілісі комаха встигає дати три повних покоління.

За ступенем шкодочинності особливо небезпечною є друга генерація личинок, оскільки вона численніша за першу. Дорослі комахи безпосередньої загрози для рослин не становлять, тому що не живляться.

• Заходи протидії

З агротехнічних заходів для протидії вишневому пильщику важливо проводити ретельне перекопування міжрядь і розпушуваня ґрунту у навколостовбурних зонах. Цю роботу потрібно робити щонайменше тричі (напровесні, в середині літа та восени).

У разі масового збільшення популяції шкідника вдаються до використання інсектицидів, зокрема таких засобів, як препарати «Актеллік», «Енжіо» чи «Актара».

Обробляють сад хімічними засобоми наприкінці травня або на початку червня, а за високої чисельності шкідників обробку повторюють. Останнє обприскування дерев слід провести щонайменше за 20 днів до збирання врожаю.

Грушевий пильщик-ткач (лат. Neurotoma saltuum) з родини Пильщики-ткачі (лат. Pamphiliidae) ряду Перетинчастокрилі є комахою-шкідником плодових культур.

Його ареал охоплює території Західної та Східної Європи, Закавказзя, Центральну Азію, Корею і Японію. В Україні трапляється повсюдно, але найчисленніші популяції зосереджені в південних областях країни.

Об’єктами живлення грушевого пильщика-ткача є рослини роду Груша (лат. Pyrus ) з родини Трояндові (лат Rosaceae), тому він пошкоджує не лише грушеві дерева, а й такі культури, як  персики, абрикоси, яблуні, черешні, айву, глід, дерен (кизил), мушмулу, черемху, гранатові дерева тощо.

• Опис

Розмір дорослої комахи грушевого пильщика-ткача становить 11–14 мм. Крила прозорі, з коричневою поперечною смугою. Голова та груди чорні, а колір інших частин тіла, зокрема черевця та ніг, – світло-жовтий або помаранчевий. З обох боків у комахи помітні світлі плями. Вусики чорно-жовті, складаються з 18–24 члеників.

Яйце овальне, блідо-жовте, розміром 0,5–0,6 мм. Личинка (гусениця) грушевого пильщика-ткача сягає завдовжки до 2 см, забарвлена в жовтий або помаранчевий колір, черевних ніжок не має. Голова – чорна, блискуча. На першому грудному сегменті є два чорні щитки.  

Личинки споруджують захисний покрив із павутиння, усередині якого вони групами живуть і живляться. Після кількох линьок личинки заляльковуються.

Лялечка має зеленкувато-коричневе забарвлення і переховується в захищеному місці, найчастіше серед опалого листя.

• Спосіб існування

Зимують личинки-еонімфи у павутинному коконі на глибині до 20–25 см.

Навесні, наприкінці квітня або на початку травня, личинки заляльковуються. Стадія лялечки триває від двох до трьох тижнів.

Вихід імаго спостерігається наприкінці травня. Літ дорослих комах триває півтора-два місяці. Грушевий пильщик-ткач веде сутінковий і нічний спосіб життя.

Після парування самки відкладають яйця. Розміщують вони їх групками від 45 до 60 штук на зворотному боці листків кормового об’єкта. Яйцекладка має черепицеподібний вигляд.

Ембріональний розвиток грушевого пильщика-ткача займає 10–12 днів.

Відроджені личинки живуть групами. Для спільного існування вони облаштовують павутинні гнізда, що нагадують зовні гнізда яблуневої молі. Через цю особливість шкідник і отримав додаткову назву «ткач».

Личинки молодшого віку живляться паренхімою з поверхні листків. У міру зростання гусінь шкідника повністю з’їдає листкові пластинки, неушкодженими лишаються тільки скелетні прожилки. У разі відчутного збільшення популяції грушевий пильщик-ткач здатний повністю знищити все листя на 4–6-річних грушах.

У пошкоджених дерев сповільнюється процес фотосинтезу, їхня імунна система слабшає, що особливо небезпечно для саджанців груші. Зрештою рослини можуть не пережити сувору зиму.

Життєвий цикл личинок охоплює період від 30 до 35 днів, після чого вони ховаються у ґрунт, де формують земляні кокони, в яких і перезимовують. Частина комах з настанням весни не заляльковуються, а впадають у діапаузу тривалістю до двох років.

• Заходи щодо захисту рослин

Для захисту садових дерев бажано періодично перекопувати міжряддя на глибину 15–25 см  та розпушувати поверхневий шар ґрунту в навколостовбурних зонах.

Задля профілактики також вдаються до висаджування плодових культур на добре дренованих ділянках.

У запобіганні поширенню личинок грушевого пильщика-ткача важливим є регулярне знищення павутинних гнізд, які мають вигляд світлих або темних грудочок, обплутаних шовковими нитками.

Досвідчені садівники рекомендують використовувати світлові пастки, що допомагають відловлювати дорослих комах у нічний час.

З інсектицидів досить дієвими у знищенні грушевого пильщика-ткача є такі препарати, як «Спінтор», «Laser», а також інсектициди-піретроїди з діючими речовинами: дельтаметрин, циперметрин, флуметрин тощо.

Ще одна група інсектицидів для захисту садових дерев – неонікотиноїди, зокрема ті, що містять одну з діючих речовин: імідаклоприд, тіаклоприд, клотіанідин, ацетаміприд, тіаметоксам тощо.

У разі обробки рослин отрутохімікатами важливо заздалегідь ознайомитися з інструкцією щодо їхнього застосування, не перевищувати рекомендованих доз і дотримуватися правил безпеки.

Під час вибору саджанців для саду потрібно надавати перевагу сортам з високою стійкістю до грушевого пильщика-ткача.

Узявшись за присадибне птахівництво, більшість господарів стикається із потребою вивести пташенят із яєць, отриманих від власного поголів’я. І якщо в птахівника-любителя немає інкубатора, завжди допоможуть квочки.

Якщо є своє інкубаційне яйце, то інкубація у господарстві має багато переваг у порівнянні з покупкою добового молодняка на стороні. Інкубуючи яйця на місці, можна бути повністю впевненим у походженні та породі отриманого молодняку. До того ж, можна вивести пташенят у найбільш сприятливий час. І звичайно ж, самостійна інкубація власних інкубаційних яєць обійдеться господарству дешевше, ніж купівля молодняку, особливо якщо це пташенята якихось рідкісних чи дорогих порід. А ще – працювати з інкубатором або спостерігати за поведінкою квочки під час насиджування й турботи про потомство дуже цікаво!

Найбільш зручним рішенням завдання з отримання пташенят є використання автоматичного інкубатора. Але таке обладнання є не у всіх господарів, особливо якщо господарство невелике і виводить пташенят не на продаж, а лише для своїх потреб. Тому деякі господарі присадибних пташників шукають інші варіанти. Найдоступніший з них – природна інкубація з використанням квочки.

Традиційна природна інкубація донедавна була єдиним доступним методом отримання молодняку в приватних селянських господарствах. Звісно, вона  вже не підійде для великих птахоферм, але для присадибних господарств цілком зручна і зараз.

Плануючи природну інкубацію, слід враховувати, що не будь-яка курка, качка чи гуска зможе успішно вивести пташенят навіть із дуже свіжих та якісних інкубаційних яєць. Багато в чому результат природної інкубації залежить від якості процесу висиджування, від «кваліфікації» квочки (якщо так можна висловитись), тобто, від ступеню розвитку батьківського інстинкту у конкретної самки.

Батьківський інстинкт у птиці – це природна, генетично обумовлена репродуктивна поведінка. Він проявляється в непереборному прагненні особини жіночої статі влаштовувати гніздо й агресивно його захищати, висиджувати знесені яйця, а пізніше піклуватися про своє потомство. Прагнення висиджувати яйця називається інстинктом насиджування. Саме ступінь розвитку батьківського інстинкту та інстинкту насиджування є ключовою якістю для гарної квочки.

Інстинкт насиджування проявляється періодично і є результатом збігу багатьох зовнішніх та внутрішніх факторів. Він обумовлений гормональними змінами в організмі самки у відповідь на одночасну дію кількох специфічних зовнішніх факторів. У генетичному коді птиці є ділянки, які впливають на роботу ендокринної системи, стимулюючи виробництво і викид деяких гормонів та одночасно активуючи роботу відповідних їм чутливих рецепторів у нервовій системі.

Найбільший вплив на прагнення до влаштування гнізда та насиджування кладки мають естроген та його рецептори (ESR1, ESR2), прогестерон та його рецептор (PGR), дофамін та його рецептори D1 (DRD1), D4 (DRD4), гормон росту (GH) та його рецептор (GHR), білок рецептора прогестерону (ATP5I), пролактин (PRL) та його рецептор (PRLR), вазоактивний інтестинальний пептид (VIP) та його рецептор (VIPR), гонадотропін-рилізинг-гормон (GNRH1) та його рецептор (LHCGR), а також ароматаза (CYP19A1) (ароматаза – це фермент, який трансформує чоловічі статеві гормони в жіночі).

Пусковими факторами для активації роботи генів, що регулюють інстинкт насиджування, ймовірно є певна тривалість світлового дня і динаміка її зміни, висота підйому сонця над горизонтом, інтенсивність освітлення в ранкові години, температура зовнішнього середовища, діапазон коливань добової температури і наявність певної кількості яєць у гнізді.

Після активації інстинкту насиджування самка припиняє яйцекладку і починає гріти яйця й активно охороняти своє гніздо. У моногамних видів агресія квочки спрямована на всіх особин, крім партнера. Так відбувається у гусей, лебедів, голубів та інших видів, де самці й самки утворюють пари. У полігамних видів (кури, індички) агресія квочки поширюється на всіх особин свого та інших видів, які наближаються до гнізда. У цей період у самки змінюється поведінка, вона агресивно реагує навіть на людину. Представниці деяких видів починають видавати характерні звуки, наприклад, курка квокче.

Більшість сучасних порід птиці не має інстинкту насиджування або він розвинений у них слабко. Це робить природне висиджування інкубаційних яєць цінних порід самками, що до них належать, справою ризикованою. Так, повністю втратили інстинкт насиджування кури леггорн, пекінські качки, китайська порода гусей та багато інших.

Втрата природного інстинкту насиджування в різних порід птиці є наслідком тривалого штучного відбору. У деяких порід втрата інстинкту насиджування або його значне ослаблення сталося випадково через те, що під час цілеспрямованої селекції за певними продуктивними або зовнішніми ознаками здатність птиці самостійно виводити пташенят просто не враховувалася людьми. Такі породи здебільшого втратили здатність насиджувати не повністю. Деякі їх особини можуть надійно висиджувати, а в інших особин тієї ж породи, в тій же популяції цей інстинкт слабко виражений.

Повна відсутність батьківського інстинкту у багатьох спеціалізованих яєчних порід і кросов курей вважається перевагою, оскільки такі особини мають більшу яєчну продуктивність. Вони не відволікаються на турботу про потомство і краще пристосовані до промислових умов утримання.

Водночас, деякі породи курей зберегли базові батьківські якості та є надійними квочками. Серед них – ряд м’ясних, м’ясо-яєчних і декоративних порід.

1. Кохінхіни

Кохінхіни – порода, відома не лише своєю масивною статурою та декоративним виглядом, але й чудовим інстинктом насиджування. Кури цієї породи дуже дбайливі та терплячі матері і здатні висиджувати не лише власні яйця, але й яйця інших порід і навіть видів птахів (наприклад, качок чи індичок).

2. Брама

Брама – ще одна велика порода домашніх курей, наділена сильним інстинктом насиджування. Птиця має спокійний характер, що робить таких курей ідеальними квочками. Квочки-брами добре справляються із   висиджуванням і дбайливо доглядають виводок після появи курчат.

3. Орпінгтон

Кури породи орпінгтон – універсальна птиця, яку цінують за м’ясо-яєчну продуктивність і хороші материнські якості. Орпінгтони нерідко починають насиджувати самостійно, навіть якщо це не планувалося фермером. Вони терпляче висиджують свою кладку, обережно перевертають яйця та оберігають їх від зовнішніх загроз.

4. Шовкові кури

Шовкові кури – унікальна декоративна порода з незвичайним бархатистим оперенням. Її представниці відомі своєю відданістю та наполегливістю в ролі квочок. Вони можуть висиджувати як свої яйця, так і яйця інших курей. Їх невеликий розмір компенсується старанністю та терпінням, що робить їх улюбленицями багатьох фермерів.

5. Фавероль

Фавероль – порода французького походження, яку цінують за декоративні якості, смачне м’ясо і добре розвинений інстинкт насиджування. Ці кури спокійні та дуже дбайливі по відношенню до своїх курчат.

6. Маран

Марани, відомі своїми темними яйцями, також мають здатність ставати відмінними квочками. Вони відрізняються витривалістю та добре адаптуються до різних умов утримання.

7. Українська вушанка

Українська вушанка – старовинна порода курей, яка була виведена років 300 тому українськими селянами шляхом тривалої селекції місцевих курей за господарсько цінними ознаками, пристосованістю, невибагливістю, життєздатністю та зовнішньою привабливістю. У курей, внаслідок тривалої народної селекції, закріпився сильно розвинений інстинкт насиджування.

Квочки добре висиджують свої яйця, а після появи курчат поводяться як дуже дбайливі матері. Виводимість яєць при природній інкубації становить близько 87%, а виживання молодняку – не менше 90%.

8. Українська чубата

Українська чубата була виведена українськими селянами шляхом  багатовікової селекції наявного місцевого безпородного поголів’я. Це універсальна порода подвійного (м’ясо-яєчного) напряму продуктивності. Більшість курок має яскраво виражений інстинкт насиджування, вони добре інкубують яйця і дбайливо вирощують своїх пташенят. Ця властивість була закріплена тривалою селекцією в процесі господарського штучного відбору шляхом постійного відбраковування курок з відсутнім або слабко розвиненим батьківським інстинктом.

9. Бентамки

Бентамки – група порід декоративних курей, яка об’єднує багато варіантів зовнішності та призначення. Існують бійцівські бентамки, японські, пекінські, нанкінські, бентамки Сибрайта, горіхові, ситцеві, чорні, білі, куріпчасті, сріблясті та інші. За ваги дорослої курки близько 500 г, всі бентамки мають дуже сильний інстинкт насиджування і добре дбають про своє або прийомне потомство. Багато птахівників-аматорів заводять у своєму господарстві бентамок не лише з декоративною або спортивною метою, але і для використання їх як квочок.

10. Дворові кури (місцеві безпородні особини та помісі різних порід)

В будь-якій місцевості можна зустріти птицю, що не належить до жодної з офіційно визнаних порід, – так званих дворових курей. Часто кури подібних популяцій, сформованих в умовах конкретних регіонів, мають сильний інстинкт насиджування. Вони невибагливі, стійкі до хвороб і чудово справляються із виведенням потомства.

До поширення невеликих побутових інкубаторів кожне присадибне господарство потребувало квочок, здатних самостійно виводити, а потім і вирощувати пташенят (зігрівати їх в холодну пору, збирати в зграйку своїм голосом, захищати від негоди і дрібних хижаків). Тому в присадибних господарствах і сьогодні зустрічаються безпородні популяції, які самі себе відтворюють і мають розвинений батьківський інстинкт.

Як вибрати хорошу квочку?

При виборі курки для насиджування варто звернути увагу на її походження. Якщо вона є представницею породи не схильною до насиджування, краще не ризикувати і не довіряти їй висиджування дуже цінних яєць.

Як квочку можна використовувати не будь-яку, довільно обрану курку, а тільки ту, в якої вже включився інстинкт насиджування і змінилася поведінка. Визначити це можна по тому, що вона видає особливі звуки – квоктання, сидить на гнізді тривалий час і не залишає його без крайньої необхідності. Часто навіть голод і спрага не можуть змусити квочку залишити гніздо. При наближенні людини, курка або спокійно реагує на контакт з нею, або наїжачується на гнізді й агресивно захищає яйця та видає специфічні загрозливі звуки. Якщо її насильно скинути з гнізда, вона повертається туди протягом 10–20 хвилин.

Але навіть курка із сильним батьківським інстинктом не завжди успішно виводить курчат. Для того, щоб квочка вивела пташенят, їй потрібно створити сприятливі умови. У більшості випадків курка сама вибирає, де вона буде насиджувати, і перемістити її в інше «краще», на думку господаря, місце не вдається. Курка відмовляється залишатися в новому гнізді та прагне повернутися у старе. Тому краще обраного квочкою місця не міняти.

Слід подбати про те, щоб решта мешканців курника не турбувала квочку, а інші кури не мали можливості нести яйця в її гніздо. Якщо на одне гніздо претендують одразу дві чи більше квочок, треба залишити одну. Інакше самки заважатимуть одна одній і в результаті нічого не виведуть.

У гніздо потрібно покласти таку кількість яєць, яку квочка може покрити собою і нормально обігріти. Для курки середнього розміру це не більше 15 курячих яєць. Під курку можна підкласти не тільки курячі яйця, але і яйця інших видів птиці. Кількість таких яєць буде тим меншою, чим вони більші. Під курку середніх розміром можна покласти 8–10 качиних або індичих, або 7–8 гусячих яєць. Під гуску: 10–15 гусячих; 12–17 індичих; 17–22 качиних яєць. Під індичку: 14–19 яєць індички; 15–20 качиних; 17–23 курячих; 12–15 гусячих яєць. Під качку можна покласти 12–17 качиних, або 8–10 гусячих, або 10–12 індичих, або 15–19 курячих яєць.

Перед тим, як підкласти яйця, потрібно переконатися, що курка точно налаштована насиджувати. Для цього спочатку потрібно підкласти 2–3 яйця та поспостерігати за нею протягом кількох днів (до тижня). Якщо квочка залишається на гнізді цілодобово і встає лише для того, щоб поїсти та випорожнитися, то перші яйця слід забрати і підкласти свіжі, з яких ви очікуете отримати пташенят.

Слід враховувати, що деякі квочки з дуже потужним інстинктом насиджування насиджують кладку занадто старанно і взагалі не залишають гніздо, через що можуть ослабнути і навіть загинути від загального виснаження. Таких курей слід знімати з гнізда примусово раз на добу. Годувати і поїти квочку прямо на гнізді не бажано, адже вона буде випорожнятися на місці, і є ризик, що екскременти забруднять яйця.

Квочками можуть бути не лише курки, а й індички, качки, гуски. Різні породи цих видів мають не однаково розвинений інстинкт насиджування. Більшість гусок є ненадійними квочками. Успішно можуть насиджувати лише деякі породи: уральські (шадринські) гуси, великі сірі (не всі популяції), роменські, псковські, окремі популяції холмогорських гусей (не всі) та інші.

Такою ж є ситуація з качками. Успішно самостійно насиджувати яйця можуть лише кілька їх порід. Найкращими квочками є мускусні качки, вони ревно охороняють гніздо і дбають про яйця. Квочками середньої якості є українські чубаті, українські сірі, українські білогруді, індійські бігуни і деякі інші. В багатьох порід качок інстинкту насиджування або немає зовсім, або він проявляється лише в окремих особин чи в окремих популяціях.

Що стосується індичок та цесарок, то у цих видів ситуація протилежна: майже всі породи зберегли сильний інстинкт насиджування і є дуже надійними квочками.

Для невеликого присадибного господарства природна інкубація за допомогою квочки може стати простим і дешевим способом отримання молодняку.

Успішного вам птахівництва!

Віталій Чугуєвець.

Огірок безперечно належить до найпопулярніших та найкорисніших городніх культур, які традиційно вирощуються на присадибних ділянках в Україні. Проте нерідко городники скаржаться на неприємний, гіркий смак його плодів.

Виникнення такого смаку пов’язане з накопиченням в огірках речовини, відомої як кукурбітацин (англ. cucurbitacin), яка й спричинює гіркоту плодів. Кукурбітацин міститься не лише в огірках, але також у багатьох рослинах родини Гарбузові й інших родин, у деяких видах грибів та навіть у морських молюсках.

Кукурбітацин синтезується всередині плодів лише за певних умов, що залежить насамперед від погоди та дотримання правил агротехніки. Оскільки гіркота здатна передаватися у спадок від материнської рослини, посівний матеріал для самостійного вирощування огірків необхідно підбирати дуже ретельно.

З насіння, отриманого від огірків, що містять кукурбітацин, наступного року гарантовано виросте грядка з гіркими плодами. Тому, перш ніж вирішувати, чи варто залишати на насіння огірки конкретного сорту, потрібно спробувати на смак листок, зірваний з рослини. Якщо він буде гірким на смак, то й плоди майбутнього врожаю виявляться з гіркотою.

Кукурбітацин максимально концентрується у кореневій системі рослини, у шкірочці плодів та безпосередньо біля плодоніжки.

Як попередити гіркоту

В Україні огірок належить до інтродукованих рослин, а тому його вирощування вимагає певних знань і досвіду. Батьківщина цієї культури – тропічні ліси Індії, де панує стабільний клімат з підвищеним рівнем вологості. Схожих умов ця рослина потребує і в разі її культивування в інших кліматичних зонах.

Щоб забезпечити нормальний ріст і розвиток огіркових посівів, температура довкілля має перебувати в межах +22…26°С. У разі її зниження до +14°С чи зростання до понад +40°С, огірки припиняють рости, оскільки їхня коренева система втрачає здатність поглинати з ґрунту вологу та поживні речовини.

Не люблять огірки і раптових, різких температурних змін, бояться заморозків. Навіть короткочасне зниження температури до –1°С може призвести до загибелі цих рослин.

Не менш вимогливою є культура і до складу ґрунту. Оскільки огірки мають поверхневу кореневу систему, найкращим для них є супіщаний ґрунт зі значним вмістом органічних речовин.

Щоб уникнути накопичення гіркоти в плодах, необхідно під час вирощування цієї культури в умовах відкритого ґрунту вжити певних заходів, зазначених нижче.Щоб уникнути накопичення гіркоти в плодах, необхідно під час вирощування цієї культури в умовах відкритого ґрунту вжити певних заходів, зазначених нижче.

· Для розмноження огірків використовувати насіння лише тих сортів і гібридів, які початково не містять ген, що зумовлює появу гіркоти.

До сортів огірків салатного типу, що не накопичують кукурбітацин, належать: «Щедрик», «Ніжинський дар», «Лютояр», «Зозуля F1», «Білий делікатес» тощо. На жаль, не всі вони придатні для консервації.

· Дотримуватися термінів посівної кампанії та рекомендованого температурного режиму

Якщо запізнитися з посівною кампанією, то значна спека, інтенсивний вплив прямого сонячного проміння та надто сухе повітря можуть викликати стрес у рослин огірків, внаслідок чого вони почнуть активно продукувати кукурбітацин.

· Запобігати надмірному висиханню ґрунту

За нестачі вологи кількість гірких плодів на огірках значно збільшується, тому слід приділяти особливу увагу вчасному поливанню рослин.

Поливати огіркову грядку слід зранку або надвечір і лише теплою (літньою) водою. Потрібно уникати потрапляння води на листя рослин, особливо в разі значної спеки.

· Нівелювати надто різкі зміни температури довкілля

Щоб зменшити негативний вплив на рослини різких температурних змін, бажано на ніч накривати огірки плівкою або агроволокном.

За умови виконання всіх зазначених вище заходів, продукування кукурбітацину всередині плодів значно зменшиться, і в огірках скоротиться вміст гірких речовин.

Як діяти, якщо огірки на грядці вже є гіркими

По-перше, гіркі плоди можна квасити, солити або консервувати, оскільки внаслідок маринування вся гіркота з огірків зникне й розчиниться в розсолі.

Оскільки найбільше кукурбітацину містить огіркова шкірка, то плоди стануть цілком придатними до вживання, якщо її акуратно зрізати. Почищені огірки можна сміливо додавати до салатів чи використовувати в бутербродах.

Інколи споживачі практикують вимочування гірких плодів у теплій підсоленій воді. Але кукурбітацин є доволі термостійкою сполукою і погано розчиняється у воді, хоча інколи і вдається трішки зменшити ступінь гіркоти огірків. 

Корисні властивості гірких огірків

Зрештою, плоди, що містять кукурбітацин, не складають значної загрози здоров’ю людини, хоча в них і містяться токсичні речовини (прогнозована смертельна доза для людини становить близько 300 мг кукурбітицину, проте сильний гіркий смак зазвичай перешкоджає вживанню небезпечної кількості цієї речовини).

У певних обставинах гіркі огірки навіть чинять оздоровчий та лікувальний вплив на організм. Наприклад, вони здатні усунути больові відчуття, спричинені радикулітом чи мігренню, а також можуть допомогти жінками в період болісних менструальних циклів.

Гіркі огірки стимулюють відтік жовчі, чудово очищають організм, сприяють виведенню шлаків, токсинів і солей важких металів, надають сильну проносну, сечогінну, гіпотензивну та протиревматичну дію.

Помічено, що гіркі огірки швидко загоюють ушкодження на поверхні шкіри. Для використання у лікуванні їх потрібно спочатку висушити і розмолоти на порошок, яким потім присипати рани, садна чи подряпини.

Німецьким дослідникам під час експериментів вдалося встановити, що гіркі огірки, на відміну від звичайних, містять значну кількість сапоніну і ліпідів. Вони сприяють нормалізації рівня цукру в крові, а тому можуть бути корисними тим, хто хворіє на цукровий діабет.

Завдяки своїй токсичності кукурбітацин має інсектицидні та фунгіцидні властивості. Його цитотоксичний ефект (як хіміотерапевтичного засобу) підтверджено експериментально під час терапії раку: кукрбітацин загальмовує розвиток патологічних клітин і перешкоджає утворенню ракових пухлин.

А ще гіркі огірки є чудовим засобом для схуднення. Вони допоможуть людям з надмірною вагою позбутися зайвих кілограмів.

Попри те, що гіркота здебільшого заважає вживати такі плоди, викидати їх однозначно не варто. Можна використати ці огірки для приготування косметичної маски, яка чудово тонізує, зволожує, очищає та пом’якшує поверхню шкіри.

Багато хто з власників садово-городніх ділянок не відмовився б якомога довше збирати врожаї хрустких та корисних огірочків зі своїх грядок, та зазвичай вже на початку чи наприкінці серпня огіркова огудина починає жовкнути й поступово всихати, що безперечно свідчить про завершення сезону вирощування цієї чудової культури. Проте деяким городникам цілком вдається збільшити фазу вегетації огіркової плантації.

Розглянемо головні правила догляду за огірками, що забезпечать продовження періоду їхнього плодоношення аж до жовтня.

1. Найперший чинник, який найменше привертає увагу городників, – це частота збирання плодів. Збирати огірки з грядки необхідно своєчасно та регулярно, у міру їх дозрівання. Якщо цього не робити, то залишені на батозі перестиглі плоди можуть не лише негативно позначитися на формуванні й розвитку зав’язі, а й значною мірою скоротити життєвий цикл рослини.

Зав’язі на огірках формуються не для того, щоб нагодувати людину, а задля продукування насіння для подальшого розмноження. Якщо ж на огірковому стеблі вже є кілька перестиглих плодів, то рослина сприймає цей сигнал, як виконання своєї місії. Тобто вона втрачає сенс витрачати сили й енергію на розвиток нових зав’язей. Тому в період активного плодоношення огірки потрібно збирати хоча б через день.

2. Продовжити період плодоношення огіркової грядки можна також завдяки облаштуванню вертикальних опор, оскільки рослини, що стеляться по землі, старіють значно швидше. До того ж, такий спосіб вирощування суттєво полегшить догляд за огірками та збирання врожаю.

3. У другій половині серпня помітно знижується нічна температура повітря. Відповідно, коренева система рослин починає повільніше засвоювати поживні елементи, що надходять із ґрунту, як і вологу. Деякі городники в цей період активно проводять кореневі підживлення огірків – і припускаються помилки. Насправді удобрення ґрунту в цей час необхідно припинити, а застосовувати виключно листкові (позакореневі) підживлення. Вони забезпечать рослинам серйозну підтримку і сприятимуть збільшенню періоду їхньої вегетації.

Дієвий вплив чинить, до прикладу, розчин сечовини (15 г засобу на 10 л води), а також використання стимуляторів росту рослин «Вимпел» або «ВЛ 77» (20–30 мл на 10 л води).

4. Щоб стимулювати активне зростання молодих пагонів і забезпечити формування нових зав’язей, рекомендується своєчасно видаляти на огірковових батогах зів’яле і пожовкле листя, розташоване на стеблі нижче за зону плодоношення. У цьому разі видалені листки припинять поглинати частину цінних поживних елементів, і рослина перенаправить звільнену енергію на формування нових плодів.

5. У серпні, з наближенням осені, ночі стають помітно прохолоднішими попри денну спеку, тому для захисту ніжного коріння огірків від холоду бажано замульчувати ґрунт між рослинами. Для цього використовують природні матеріали, наприклад, тирсу, торф, перегній, хвою, солому тощо, які вкладають шаром завтовшки не менше 5 см. Вдень мульча забезпечить рослинам надійний захист від перегрівання, а вранці убезпечить від холодної роси.

Вночі та в разі випадіння холодних опадів багато хто з дачників накривають огіркову плантацію поліетиленовою плівкою чи іншим нетканим матеріалом, споруджують навколо грядки імпровізований парник або тепличку. Для цього зручно використовувати металеві дуги, які дозволяють швидко згортати плівку вдень та знову розправляти ввечері.

Цей нехитрий спосіб захисту допоможе значною мірою продовжити термін вегетації огірків, а також збільшити період їхнього плодоношення.

6. Вода для поливання огіркової плантації має бути кімнатної температури. Поливати рослини найкраще рано вранці, до настання обідньої спеки.

7. Різкі перепади денних і нічних температур, а також підвищений рівень вологості сприяють розвитку різних інфекцій, тому варто звернути увагу на цей чинник і вчасно вжити захисних заходів (накриття рослин вночі плівкою тощо). Також не варто надто сильно загущати посадки, оскільки це теж значно збільшує ризик зараження. Оптимальним рішенням є культивування виключно районованих сортів і гібридів огірків, що мають хорошу стійкість до грибкових захворювань.

8. Ефективним заходом, що дозволить значно подовжити термін життя огірків, є омолодження рослин. Задля цього частину стебла у прикореневій зоні потрібно акуратно присипати вологим ґрунтом. Така дія сприятиме формуванню нових молодих корінців на огірковому батозі та стимулюватиме процес плодоношення. Виконувати таку роботу слід обережно, щоб не потривожити огіркову огудину, яка лежить на землі, бо в місцях її зіткнення з ґрунтом вона здатна самостійно сформувати додаткове коріння, і тоді неакуратне поводження з рослиною може їх зруйнувати.

9. І, зрештою, подбати про збільшення періоду плодоношення огірків можна ще навесні, під час посівної кампанії. Насіння цієї культури потрібно висівати в кілька прийомів, з інтервалом 1–2 тижні. У такому разі рослини різних строків посіву розвиватимуться та починатимуть плодоносити неодночасно, що дозволить значно подовжити вегетаційний період огіркової грядки.

Першість в авторстві цієї породи належить птахівникам Сполучених Штатів, які ще в середині ХІХ століття (офіційно у 1848 р.) завершили роботу над створенням нового поголів’я домашніх курей. На той час кури амрокс були відомі під назвою Barred Rock або Plymouth Rock (плімутрок). До кінця ХІХ століття ці птахи розводились без будь-яких генетичних змін як продуктивна, швидкоросла, з чудовими м’ясними якостями порода. 

Згодом, після закінчення Другої світової війни, кури амрокс потрапили до Німеччини, де зазнали деяких змін та були вдосконалені завдяки кропіткій роботі німецьких птахівників-селекціонерів. Зокрема, значно підвищилась яєчна продуктивність амроксів, яка, до того ж, здатна зберігатись на високому рівні кілька років поспіль. 

Амрокси – це важка порода курей з хорошою яєчною продуктивністю (близько 200 яєць на рік) і тушкою від 2,5 до 4 кг з чудовою якістю м’яса. Птахи швидкозрослі, пташенята швидко досягають статевої зрілості. Порода амрокс є міцною та витривалою і не вимагає особливих умов утримання. Проте з віком ці птахи схильні до надмірного нарощування маси, що слід враховувати під час їхнього годування. Надлишкове годування спричинює в амроксів зниження яєчної продуктивності.

Нині цю породу витіснили більш конкурентні сучасні гібриди та кроси, тому вирощуванням амроксів продовжують займатися переважно аматори та ентузіасти, які утримують і розводять птахів на присадибних ділянках і в невеликих фермерських господарствах.

Квочки амрокс практично повністю втратили інстинкт насиджування курчат, тому розведення цієї породи природним шляхом є доволі складним чи навіть неможливим. У представників породи доволі спокійний характер, їх можна легко приручити. Кури амрокси не люблять літати.

Опис курей амрокс

Кури породи амрокс є цікавим варіантом для утримання у присадибних господарствах, оскільки мають високу м’ясо-яєчну продуктивність, чудову декоративну зовнішність, завдяки якій справедливо можуть вважатися окрасою будь-якого пташиного двору.

На кожній пір’їні в амроксів є біло-сріблясті та чорні смужки (у півників вони світлішого тону). Таке забарвлення оперення птахів надає їм привабливого і незвичного «зозулястого» вигляду.

Тулуб у птахів чималий, високо посаджений, пропорційний і гармонійно складений. Груди широкі, округлі, з добре розвиненою мускулатурою. Спина міцна, широка. Гребінь з глибокими зубчиками розміщений на голові прямо. Голова – середнього розміру. Очі великі, коричневі.

У півня на шиї добре помітний розкішний пір’яний комір. Крила в амроксів середні завдовжки, щільно прилягають до тулуба. Ноги міцні, широко поставлені.

Порівняно з півниками, у курочок груди більш наповнені, шия – стрункіша, а хвіст – коротший.

Різностатеві добові курчата вже мають між собою відмінності. Півників легко відрізнити за темним забарвленням пуху зі світлими цятками на черевці. А в курочок пух чорний (темніший, ніж у півників), і на головці є добре помітна світла пляма.

Характеристики курей амрокс

Найвищу яєчну продуктивність амрокси демонструють на першому році життя та впродовж кількох наступних, після чого показники їхньої несучості починають поступово знижуватися. Тому потрібно вчасно робити заміну старшого поголів’я на молодняк.

Важливо облаштувати амроксам ділянку з можливістю вільного вигулу на свіжому повітрі, де кури зможуть самостійно забезпечувати себе зеленим кормом. Завдяки густому та теплому пуху птахи добре сприймають різкі перепади температури та значні морози, тому випускати пташине стадо на вигульний майданчик можна навіть за температури –10°С.

Утримання та догляд за амроксами

Представники породи амрокс не потребують якихось особливих умов утримання та догляду, оскільки мають стійкий імунітет до багатьох захворювань і високу життєздатність, вони невибагливі і досить швидко звикають до нових умов життя. Кури амрокс дуже миролюбні, легко уживаються з іншими породами, що дозволяє утримувати їх разом з різними видами свійських птахів.

Амрокси – кури достатьньо витривалі, вони здатні гідно переживати несприятливі погодні та кліматичні умови, тому вимоги до пташника найпростіші: він має бути достатньо просторим, теплим, чистим, сухим і без протягів.

Пташник слід час від часу провітрювати, оскільки пари аміаку в значній консистенції можуть виявитися згубними для птахів.

Час від часу потрібно ставити курям у курнику ванночку (невисоку посудину), наповнену сумішшю з піску та сухого деревного попелу. Це допоможе птахам позбавлятися паразитів на шкірі та у пір’ї.

Влітку кури повинні мати можливість сховатися у затінку, щоб перечекати там години найбільшої спеки. З цієї ж причини необхідно постійно контролювати наявність у напувалках чистої та свіжої води.

Раціон живлення амроксів

Оскільки амрокси доволі невибагливі до складу кормів, процес їх годування не завдасть птахівникам особливих проблем. Проте власники цих курей мають зважати, що здоров’я птахів та їхня м’ясна і яєчна продуктивність безпосередньо залежить від моделі, калорійності та режиму живлення, тому меню має бути різноманітним і збалансованим за кількістю білків, вуглеводів, вітамінів та мінералів.

Оптимальний варіант годування амроксів забезпечить курям заводський комбінований сухий корм, оскільки він у потрібних кількостях містить усі необхідні птахам інгредієнти. Якщо ж немає можливості годувати курей комбікормами, слід давати їм більше екструдованого зерна (пшеницю, овес, ячмінь, просо, кукурудзу) і якомога частіше свіжу зелень (листя кропиви, конюшину, люцерну). Зелений корм є важливою складовою живлення, оскільки забезпечує організм птахів вітамінами та рослинним білком. У зимовий час нестачу вітамінів можна компенсувати додаванням до раціону хвойного або трав’яного борошна.

Важливою складовою живлення домашніх птахів є також городні культури: дрібно нарізані овочі та коренеплоди (картопля, морква, буряк, гарбуз тощо). Також слід обов’язково забезпечити курям мінеральні компоненти живлення. Для цього їм додають у корм крейду або черпашки.

Детальніше про раціон живлення домашніх курей можна дізнатися тут.