Арахіс підземний, арахіс культурний або земляний горіх (лат. Árachis hypogaéa) – однорічна трав’яниста рослина зі сланкими і прямостійними стеблами, що належить до родини Бобові. У субтропічному й тропічному кліматі арахіс вирощують у промислових масштабах як цінну зернобобову олійну культуру. Проте його цілком можливо виростити на присадибних і садово-городніх ділянках.

Вегетаційний період в арахіса триває від 120 до 160 днів, що доволі довго навіть у нашому кліматі, та деяким городникам вдається отримувати досить непогані врожаї, оскільки одна рослина формує до 40 бобів. Загалом урожайність культури складає близько 100–150 г (сухих насінин) з одного квадратного метра.

Для вирощування арахіса на території України найчастіше використовують сорти: «Іспанський», «Вірджинія», «Валенсія українська», «Валенсія 433», «Раннер» та інші. У разі відсутності посівного матеріалу можна придбати і посадити будь-який несмажений арахіс у стручках. Його боби зберігають хороший рівень проростання протягом 2-3 років.

Можна вирощувати арахіс і в чорноземі, та найкраще ця культура росте й плодоносить на супіщаних і легких суглинистих землях.

Ділянка для вирощування має добре освітлюватись і прогріватись сонячним промінням. 

Головна умова вдалого вирощування  – значний вміст магнію і калію в ґрунті.  На ділянці з кислою реакцією рН попередньо необхідно додати у ґрунт вапно або крейду, а на засолені грядки бажано внести фосфогіпс.

Арахіс починає проростати, коли температура довкілля становитиме не нижче +12…14°C, але оптимальними для нього є температурні показники в межах від +25 до +30°C.

Якщо у вересні раптово похолоднішає, то розвиток насіння припиняється. І навіть незначний заморозок може спричинити загибель рослини. За умови зниження температури довкілля до –3°C і нижче, насінини арахіса втрачають життєздатність.

Під час вирощування земляного горіха слід зважати, що рослина дуже вимоглива до рівня вологості. Особливо необхідними є поливи її під час цвітіння, а також у період формування насіння. Водночас слід уникати і застою води, інакше коренева система арахіса легко вражається грибковими захворюваннями.

У вегетаційний період арахіс формує жовті квітки, здатні до самозапилення. Після запліднення квітконіжка і гінофор (стерильна ділянка квітки, що утворюється між тичинками і плодолистками) опускаються вниз, поки не проникнуть у ґрунт. На вершечку гінофора знаходиться запліднена зав’язь, з якої під землею, паралельно до поверхні, розвивається насіння. Щоб гінофори успішно розросталися, арахіс необхідно регулярно підгортати, бо якщо гінофор не отримає контакту з ґрунтом, він загине.

Неабиякий вплив на результат вирощування арахісу мають також погодні та кліматичні умови в регіоні. Якщо вони є незадовільними для культури, то її імунна система послаблюється, що негативно позначається на стійкості рослини до впливу патогенних інфекцій. Особливою небезпекою для арахісу є коренева гниль.

Згідно з правилами сівозміни найкраще висаджувати арахіс після огірків, капусти чи картоплі. Технологія вирощування цих культур передбачає внесення значної кількості органічних добрив, що в подальшому має сприятливий вплив на розвиток арахісу.

Не бажано садити земляний горіх там, де перед цим вирощували бобові культури (квасолю, горох, боби тощо).

Підживлення арахісових грядок фосфорними добривами значно покращить розвиток рослин на початкових етапах їхнього росту. Напровесні бажано додати в ґрунт нітрофоску з розрахунку 50 г на 1 м². Восени ж, під час глибокої перекопки майбутніх грядок, рекомендують внести перегній або компост у кількості 1-3 кг на 1 м². Органіку можна додавати і безпосередньо під час посадки, розміщуючи невелику кількість компосту прямо в лунку.

Зазвичай висаджують арахіс на грядки у травні, коли земля прогріється до температури +14…16°С. Багато хто з городників орієнтуються в цьому питанні на баштанні культури – із завершенням їх посіву можна розпочинати висаджувати арахіс. Та важливо зважати на особливості місцевого клімату. Якщо існує загроза пізніх весняних заморозків, то рослину висівають вже після їх завершення.

Закладають насінини у ґрунт на глибину 6–10 см. Вони не потребують попереднього очищення від частини зовнішньої висохлої сітчастої оболонки, оскільки ця шкаралупа сприяє швидшому симбіозу їхньої майбутньої кореневої системи з корисними грибковими організмами.

З усіх способів посадки перевагу надають квадратно-гніздовому, за схемою 60×60 або 70×70 (см).

Можна застосувати і широкорядний спосіб. У цьому разі відстань у міжряддях має становити не менше 60-70 (см), а дистанція між сусідніми рослинками в ряду – близько 15–20 см.

Щоб отримати здорові сходи, бажано вибрати для посіву найбільші насінини, бо надто дрібне може просто не зійти.

Окремо слід зазначити важливість поливань для майбутнього врожаю, особливо за умови тривалої посухи. Для поливів слід використовувати відстояну воду, нагріту на сонці до кімнатної температури.

Важливим етапом догляду за арахісом є підгортання, тому що без цієї операції неможливо отримати добрий урожай. Підгортання здійснюють кілька разів. Перший раз рослини підгортають приблизно через 10 днів, коли на них вже сформуються квіткові бутони. Висота підгортання має бути не менше 5–7 см. 

Надалі підгортають повторно через кожні 10 днів. Але не варто одразу нагрібати високу купу землі, бо гінофори мають наближатися до поверхні землі поступово. 

Вирощений урожай потрібно зібрати до того, як прийдуть заморозки. Усі боби одразу сортують на стиглі та невизрілі. Надто маленькі відбраковують, а повнозерні досушують, засипають у чисті й сухі торбинки та зберігають у теплому приміщенні.

Насіння арахіса містить до 53% жирної олії та 25% білка. Воно є незамінним джерелом вітамінів групи В (особливо В1) та Е, а також багатьох амінокислот. Також в арахісі знаходиться чимало крохмалю (21%),  глютеніни (близько 17%), цукор (до 7,5), мінеральні речовини (марганець, магній, фосфор, залізо, кальцій тощо). 

Спробуйте посадити цю рослинку на присадибній ділянці, і вона обов’язково віддячить вам смачними та корисними «горішками». Успіхів!

Весна – це пора року, коли похмурі, холодні дні змінюються на теплі й сонячні. Природа в цей час оживає і розпочинає своє цвітіння. І хоча в деяких регіонах місцями ще можна побачити залишки снігу, на лісових проталинах в ознаменування завершення зими пробиваються перші барвисті квіти.

Ранні цибулинні рослини з’являються вже наприкінці лютого чи принаймні на початку березня.

Первоцвіти належать до ефемероїдів, тобто є рослинами, що мають короткий вегетаційний період. З настанням весни вони починають активно формувати квіти, які тішать нас своїм різнобарв’ям. А вже на початку літа такі рослини повністю припиняють свій розвиток, їхня надземна частина відмирає та всихає.

Однак ефемероїди не гинуть, оскільки їх цибулини продовжують накопичувати поживні речовини, щоб із настанням сприятливих умов відновити свій розвиток і розквітнути знову.

Серед найпопулярніших весняних цибулинних культур – шафран (крокуси), гіацинти, тюльпани, нарциси, проліски, підсніжники, пушкінія, гадюча цибулька (мишачий гіацинт або мускарі), собачий зуб (еритроній), півники сітчасті (ірідодіктіум) та багато інших.

Варто зазначити, що всі ці рослини мають подібні вимоги до середовища існування. Неприйнятними для них є заболочені ділянки та землі з близьким розташуванням ґрунтових вод, а найкращі умови створюються на легких, пухких і родючих ґрунтах.

Щоб активізувати цвітіння первоцвітів, досвідчені садівники рекомендують безпосередньо перед посадкою цибулин вносити у відкритий ґрунт органічні добрива, а у фазі формування бутонів і після закінчення цвітіння проводити додаткове підживлення комплексними мінеральними добривами.

Не можна використовувати для цибулинних культур свіжий перегній, оскільки в цьому разі значно зростає ризик їх зараження патогенними мікроорганізмами та ушкодження шкідниками.

Популярні цибулинні первоцвіти

Підсніжник 

Підсніжник (лат. Galanthus) належить до родини Амарилісові, а його давньогрецька назва, що офіційно з’явилась у 1753 році, перекладається як «молочна квітка» (gala – молоко, anthos – квітка). Цей рід об’єднує до 20 видів зимостійких багаторічних трав’янистих цибулинних рослин, цвітіння більшості з яких відбувається напровесні. І лише три види підсніжників квітнуть восени.

Впродовж століть підсніжники лишаються популярними декоративними рослинами, оскільки є одними з перших весняних квітучих культур. У європейському етносі вони символізують надію та асоціюються з оновленням і початком нового життя.

Деякі рослини мають здатність підвищувати температури своїх певних частин (за рахунок власного метаболізму) значно вище за температуру довкілля. Це спричинило виникнення думки, що навесні пролісок розтоплює сніг завдяки генерації власного тепла в цибулині. Проте не існує жодного наукового доказу прояву термогенезу у пролісків. Насправді ж танення снігу довкола рослини відбувається внаслідок поглинання сонячної радіації та перетворення її на теплову енергію, як це часто можна спостерігати з неживою матерією.

Хоча впродовж десятиліть відомими лишались лише кілька сортів підсніжників, завдяки роботі селекціонерів нині відомо близько 800 сортів рослини, отриманих від кількох видів, 500 з яких зареєстровано офіційно. Основною метою селекції та відбору є форма й розмір квітки, а також тривалість цвітіння.

Деякі сорти мають махрові квітки, інші – особливі візерунки чи позначки на внутрішніх або зовнішніх пелюстках. Створені також сорти, що мають квіти без зелених міток і тому вони виглядають жовтаво-білими. Представники спілки поціновувачів підсніжників, так звані галантофіли, здатні купувати нові унікальні сорти рослини за значну ціну. У 2022 році цибулина сорту Golden Tears, вирощена Джо Шарманом у Кембриджширі, була придбана на аукціоні eBay за 1850 фунтів стерлінгів.

У декоративному садівництві нині широко використовують наведені нижче види й сорти підсніжників.

• Підсніжник звичайний (лат. Galanthus nivalis)

Єдиний вид, що зустрічається в природі Центральної Європи, країн Середземномор’я та передгір’їв Кавказу. Найчастіше вирощують як декоративні квіти у парках і садах. В Україні поширений у Карпатах і в Прикарпатті, на території правобережного Лісостепу та в Поліссі. Здерідка трапляється і на лівобережній частині Лісостепу. Росте зазвичай у напівзатінку, на галявинах листяних лісів з пухким, родючим, добре зволоженим ґрунтом. 

На жаль, щороку через практично безконтрольний масовий збір підсніжника звичайного задля продажу ранньовесняних букетів відбувається знищення цих квітів. Зрештою їх популяція значно скоротилась, і зараз вид занесений до Червоної книги України.

Опис рослини

Підсніжник звичайний виростає заввишки приблизно до 7–15 см. У помірному кліматі цвіте з кінця січня-початку лютого до квітня. Росте переважно у листяних лісах, зазвичай на висоті від 300 до 600 (від 100 до 1400) метрів. Надає перевагу вапнистим ґрунтам.

Це багаторічні трав’янисті рослини, що виростають із цибулин. Кожна цибулина зазвичай дає два лінійні або дуже вузьколанцетні сірувато-зелені листки довжиною від 10 до 20 см і прямостоячий безлистий квітконос, на вершечку якого розташовується поодинока, поникла дзвоноподібна біла квітка, що тримається на тонкій квітконіжці.

Приквітнички складаються з 6 пелюсток. Три з них – зовнішні, молочно-білого кольору, завдовжки 1,5–3 см. Внутрішні три пелюстки вдвічі коротші за зовнішні й утворюють ніби корону з зеленою облямівкою та зеленою плямкою всередині. Інколи зелені міточки-плямки розташовуються і на зовнішньому боці пелюсток.

Цвіте рослина близько 30 днів.

Цибулинка у проліска звичайного невелика (до 3 см діаметром), м’ясиста, зовні обгорнута трьома коричневими або темно-золотавими шкірястими лусочками. Містить токсичні речовини. Вміст алкалоїдів, зокрема галантаміну та лікорину, становить 0,09%.

Плід – м’ясиста коробочка зеленого кольору і сферичної форми, що містить чимало світло-коричневих довгастих насінин (до 3,5 мм завдовжки) з невеличкими м’ясистими елайосомами (виростами-хвостиками). Поживні речовини в елайосомах приваблюють мурах, які транспортують насіння до мурашників, де відгризають смачні для них «хвостики», а самі насінини викидають геть, завдяки чому відбувається розповсюдження рослини.

До цього часу селекціонерами-квітникарями створено близько 500 сортів підсніжника, більшість з яких належить саме до виду Galanthus nivalis. Найбільш відомі серед них – це сортові рослини «Sandhill Gate», «Lutescens», «Scharlockii», «Viridescens», а також низькорослий сорт «Snow White Gnome», висота якого не перевищує 5 см.

Неабияку популярність серед садівників здобули і махрові форми підсніжника. Приквітничок у таких рослин складається з 3–5 зовнішніх пелюсточок та 12–21 внутрішніх, завдяки чому квіти виглядають надзвичайно ошатно.

Серед найвідоміших можна згадати сорти «Ophelia», «Flore Pleno» та «Pussey Green Tip».

• Підсніжник Ельвеза, або підсніжник південний (лат. Galanthus elwesii)

Високоросла (до 25 см заввишки) багаторічна трав’яниста цибулинна рослина, що походить з Кавказького регіону. Цей вид вперше відкрив у 1854 році французький дослідник, ботанік і міколог Бенедикт Баланза (1825–1891). У 1874 році в горах неподалік Ізміру рослину виявив вдруге англійський садівник, колекціонер рослин і спортсмен Генрі Джон Елвес (1846–1922). Він посадив ці підсніжники у своєму саду, а британський ботанік і мандрівник Джозеф Далтон Гукер (1817–1911) описав їх у 1875 році. Новий вид отримав назву на честь Елвеса – Galanthus elwesii.

Дикорослі рослини підсніжника південного можна побачити переважно на території Туреччини, Болгарії, на деяких островах в Егейському морі. В Україні цей вид здерідка зустрічається в Одеській і Миколаївській областях. Занесений до Червоної книги України, тому збирання, заготівля, продаж підсніжника південного заборонені законом, як і знищення ареалів його зростання.

Ця багаторічна трав’яниста рослина є геофітом і розвивається з цибулини діаметром близько 2–3 см, зовні захищеної міцною оболонкою. Виростає заввишки від 9 до 18 см. Листя (2–3 шт.) має сизувато-зелене забарвлення, формується з основи цибулини. Лінійне, з початком цвітіння прямостояче, ширше посередині та вужче з країв, на вершечку має форму капюшону. Ширина листка становить 2–3 см, а довжина його сягає 5,5–25 см. 

Цвітіння рослини відбувається в лютому–травні і триває близько трьох тижнів. Квітки великі, білі, пониклі, мають форму дзвіночка довжиною до 2–3 см, їхній діаметр  складає 3–5 см. Розміщуються поодиноко на загостреній верхівці тоненького стебельця. Зовнішні пелюстки (3 шт.) – зворотно-ланцетні за формою, їх довжина не перевищує 2,5 см, а ширина становить 1,5–1,7 см. Три внутрішні приквітнички – коротші (довжиною близько 1 см і завширки 0,6 см), клиноподібні, виїмчасті, звужені до основи, мають зелені облямівку та П-подібні плямки на вершині й біля основи. Плід утворює тристулкову коробочку, всередині якої знаходиться світло-коричневе насіння. 

Підсніжник південний використовується як декоративна рослина в бордюрних насадженнях та альпінаріях. Цей вид вирощується приблизно з 1890 року. Існує безліч сортів з різним часом цвітіння, серед них і махрові форми. Найпопулярніші – «Kite», «TwoEyes» и «Comet».

• Підсніжник альпійський (лат. Galanthus alpinum) або кавказький (лат. Galanthus caucasicus)

Росте ця рослина у більшості Європейських країн та частково в Азії, де її можна зустріти на території Туреччини, Сірії, Лівану, Палестини та Ірану. Натуралізований у Північній Америці.

Дикорослий підсніжник альпійський (кавказький) розміщується групами і під час цвітіння утворює надзвичайно привабливі квітучі куртини. Оселяється в лісах, гірських регіонах, на луках. 

Цибулини підсніжника альпійського мають довжину від 2,5 до 4 см і діаметр 1,5–2 см. Листя в рослини лінійне, зеленого кольору. Довжина листка коливається від 4–8 см до цвітіння і збільшується до 10–18 см після цвітіння. Квітки виростають завдовжки до 1,7–2,5 см, а їхня ширина знаходиться в межах від 0,8 до 1,5 см. Три зовнішні пелюстки вирізняються бездоганним молочно-білим забарвленням, тоді як три внутрішні мають на своїй поверхні зелену пляму.

Рослини цього виду містять алкалоїд галантамін, який використовують для успішного лікування хвороби Альцгеймера, а також для лікування ушкоджень нервової системи та для переривання вагітності на ранніх стадіях.

• Підсніжник складчастий (лат. Galanthus plicatus)

Один з трьох видів підсніжників, що ростуть в Україні. Занесений до Червоної книги нашої країни. Поширений в північному Причорномор’ї, де зустрічається на галявинах та в чагарникових зонах у широколистяних і хвойних лісах Кримських гір на висоті від 1000 до 1350 м від рівня моря. Окремі його острівні ареали є також у Черкаській області. Поза межами України  росте в Кавказькому регіоні, Туреччині (його різновид Galanthus byzantinus), Греції та на Бессарабській височині. 

Перший опис підсніжника складчастого (Galanthus plicatus) зробив німецький дослідник флори Фрідріх Маршал Біберштайн у 1819 році. А в 1893 році з’явився опис вікарного виду – підсніжника візантійського (Galanthus byzantinus), автором якого став натураліст Бейкер, що виявив цю рослину в північно-західній частині Туреччини. Спершу підсніжник візантійський визначали як окремий вид, але в наш час його класифікують як підвид підсніжника складчастого.

Це багаторічна трав’яниста рослина, що виростає заввишки до 7–15 (18) см. Цибулина має яйцеподібну форму і вкрита зовні світлою оболонкою. Листя підсніжника складчастого забарвлене зовні в сірувато-зелений колір, а його нижня частина – блідо-блакитна. За шириною (близько 2 см) воно перевершує майже всі решту видів підсніжників і може мати поздовжні смуги. Краї кожного листка загнуті під гострим кутом (від 90° до 180°) від зовнішньої поверхні до нижньої, що й зумовило назву рослини.

Підсніжник складчастий є однією з найраннішніх весняних квітучих рослин. Цвіте з лютого по квітень. Його білі похилені дзвоникоподібні квіти мають шість пелюсточок – три зовнішні завдовжки 2–3 см та три внутрішні – коротші, з виїмчастим краєм та зеленими мітками над виїмками, а деколи й біля основи. Квіти підсніжника складчастого мають ніжний аромат.

Плодоносить рослина у червні-липні, плоди мають форму кулястої коробочки діаметром до 1 см.  Розмножувати можна як насінням, так і вегетативно, поділом цибулин. Культивують як декоративну рослину для клумб, газонів, в альпінаріях та бордюрних насадженнях. Створено чимало сортів підсніжника складчастого, серед який найпопулярнішими є «Cordelia» з махровими квітами, «Warham» з широким листям, на поверхні якого є широка блакитна смуга, надзвичайно ранній «Three Ships» з чудовими білими великими квітами та багато інших. Помилуватись цими рослинами можна в ботанічних садах багатьох міст України.

• Підсніжник ікарійський (лат. Galanthus ikariae)

Єдиним місцем, де знаходиться природний ареал підсніжника ікарійського, є кілька грецьких островів в Егейському морі, серед яких і острів Ікарія, що дав назву цій рослині. Оптимальні умови для розвитку ікарійського підсніжника відповідають тим, що панують на його батьківщині – це м’який теплий клімат, напівзатінок листяних лісів, вологість річкових долин, розташованих на висоті 600–900 м над рівнем моря. Саме з цієї причини вид Galanthus ikariae вважається найменш витривалим порівняно з рештою видів підсніжників.

Розмір рослини значною мірою залежить від умов довкілля. В комфортному середовищі висота підсніжника ікарійського здатна досягати понад 25–40 см, а ширина листків – 3 см, тоді як в суворіших умовах рослина виростає лише до 10 см. 

Дикорослі підсніжники  цвітуть з січня по квітень.  Період цвітіння рослин в культурних насадженнях більш обмежений і триває з лютого до березня. Молочно-білі пониклі поодинокі квіти розташовуються на верхівках тонких стебел-квітконосів, висота яких складає від 6 до 20 см. Листя підсніжника ікарійського, як і в більшості інших видів підсніжників, продовжує рости після завершення цвітіння і може досягати 50 см заввишки. Воно широке і забарвлене в матовий темно-зелений колір.

Використовується як декоративна рослина. Має кілька сортів, поширених на території Західної Європи, зокрема в Ірландії. 

Вирощування і догляд за підсніжниками

Усі види пролісків є рослинами напівзатінку, але можуть рости і на відкритих, освітлених сонцем ділянках. Вони надзвичайно витривалі, мають високу зимо- та холодостійкість, легко сприймають різку зміну температур та чергування відлиг і заморозків.

Найкраще висаджувати цибулини підсніжників у першій половині вересня. Хоча для пересаджування цілком можна використати період з липня до листопада (за умови теплої осені). Посадковий матеріал заглиблюють у ґрунт на глибину близько 5–7 см (залежно від величини самих цибулинок). Найкраще висаджувати рослини невеликими групками, коли поруч одна з одною розміщують від 20 до 30 цибулинок. 

Підсніжники надають перевагу добре зволоженим, пухким та родючим, багатим на азот і органічні сполуки землям. Якщо грунт надто важкий і глинистий, необхідно змішати його з річковим піском і додати органічні добрива (компост чи перегній).

Під час активної вегетації (у фазі формування квіткових бутонів) буде корисно підживити підсніжник комплексними мінеральними добривами, що містять фосфор і калій, а от речовини, що містять азот, варто обмежити.

Якщо вологість ґрунту є низькою (малосніжна зима чи посушлива весна з сильними вітрами), то грядку з підсніжниками потрібно систематично поливати, особливо під час формування бутонів.

Після того, як рослина відцвіте, листя в підсніжника ще кілька тижнів продовжує рости, тому варто дочекатись, поки надземна частина повністю зів’яне, щоб її прибрати. Багато хто з садівників вважають за краще не видаляти сухе листя, а використати його як мульчу і природне добриво.

• Розмноження

Розмножити підсніжник можна генеративно (насіннєвим способом) або вегетативно, шляхом пересаджування цибулинок. За рік одна рослина утворює від 1 до 3 нових цибулинок.

Начиная выращивать подснежники, следует учитывать, что растения, приобретенные в торговой сети, редко формируют цветочные бутоны уже в первый год после посадки. Обычно им нужно пройти определенный период адаптации и приспособится к новым условиям обитания.

При генеративном размножении к посевной кампании приступают сразу после сбора семян. Увы, первые цветки сеянцы сформируют лишь на 4–5 год своей жизни, из-за чего данный способ размножения не пользуется популярностью среди садоводов.

Без пересадки подснежник может произрастать на одном участке в течение 5–6 лет, затем для него рекомендуется подыскать другое  место.

Только нужно помнить, что галантусы крайне плохо реагируют на пересадку. Чтобы уменьшить негативные последствия, луковицы выкапывают вместе с земляным комом. Далее их аккуратно переносят и высаживают на новом месте.

Крокус

Крокус (лат. Crocus), или Шафран –род клубнелуковичных растений семейства Ирисовые.

Их ареал довольно обширен. Он включает большую часть Европы, страны Средиземноморья, а также Малую и Центральную Азию и Ближний Восток.

В переводе с греческого слово «крокус» означает «нить, волокно». А вот популярное название «шафран» имеет арабские корни и переводится как «желтый», что связано с золотистой окраской цветочного рыльца.

Ботаники насчитывают в природе около 80 видов крокуса. Также селекционерами выведено до 300  сортов растения. Большая часть представителей рода приступает к цветению в начале весны. Но встречаются и формы, цветущие осенью. К таковым, например, относится крокус посевной или садовый (лат. Crócus satívus). Данный вид активно выращивается с целью получения ценной специи.

Описание

Высота крокусов обычно не превышает 20 см. Листья узкие, линейные, прикорневые, собраны в пучок. Листовая пластинка достигает 7 см в длину.

Стебель отсутствует.

Клубнелуковица имеет слегка приплюснутую округлую форму (до 3 см в поперечнике), покрыта сверху сетчатыми чешуйками.

Корневая система мочковатая: тонкие корешки растут из нижней части клубнелуковицы.

Первые цветы у большинства крокусов распускаются, начиная со второй половины апреля, а весь процесс цветения занимает от двух до трех недель.

Цветки одиночные. Они имеют бокаловидную или воронковидную форму, достигая от 2 до 5 см в диаметре.

Окраска лепестков может быть белой, кремовой, лиловой, пурпурной, желтой или оранжевой. У некоторых форм цветок окрашен сразу в несколько переходящих друг в друга оттенков.

Наиболее популярные виды крокуса:

• Крокус весенний (лат. Crocus vernus)

Природный ареал вида охватывает практически всю Европу. В культуре с 1561 года.

Высота растения не превышает 17 см. Листья узкие, линейные, с продольной серебристой полоской.

Воронковидные цветки имеют белую или светло-лиловую окраску.

Цветение продолжается в течение 3 недель.

• Крокус двуцветковый (лат. Crocus biflorus)

В дикой  природе произрастает, начиная от территории Ирана и вплоть до Аппенинского полуострова.

В Украине встречается в Крыму, а также на косе Бирючий остров в Херсонской области. Из-за сбора на букеты и распашки земель становится все более редким, занесен в Красную книгу Украины.

Стоит отметить, что некоторые ботаники относят растущие на территории нашей страны растения к отдельному подвиду крокуса двуцветкового, а часть ученых и вовсе считает их самостоятельным видом под названием крокус крымский (лат. Crocus tauricus).

Крокус двуцветковый имеет характерную окраску лепестков. На их наружной сторонерасположены темные пятнышки или полоски, а основной тон может быть белым, сиренево-голубоватым или лиловым.

Зев у цветка чаще всего белый или желтоватый.

• Крокус золотистый (лат. Crocus chrysanthus)

Растение встречается на территории Греции, Болгарии и Турции, где занимает по большей части предгорные каменистые участки.

В культуре с 1841 года.

Высота около 20 см. Листья линейные, узкие.

Цветки с отгибающимися вниз лепестками имеют ярко-золотистую окраску, что и послужило поводом для названия вида. Пыльники оранжевые.

Растение довольно популярно у селекционеров, выведен ряд его сортов и гибридов, причем, с цветками не только разных оттенков желтого, но и других окрасок. Имеется также полумахровая форма.

Наиболее распространенные сорта крокуса золотистого:

• «Блю Боннет» (околоцветники имеют небесно-голубой цвет с желтым зевом)

• «Нанетт» (желтые лепестки украшены с внешней стороны лиловыми полосками)

• «И. Джи. Бауэлс» (внешняя сторона лепестков серовато-коричневая, а середина цветков ярко-золотистая)

Популярностью пользуются также такие сорта крокуса золотистого как «Gipsy Girl», «Cream Beauty» и «Snow Bunting».

• Крокус Томазини (лат. Crocus tommasinianus)

Природный ареал – Болгария, Албания, страны, входившие в состав бывшей Югославии, и холмистые регионы Венгрии.

В культуре с 1847 года.

Начало цветения приходится на апрель, а весь процесс занимает около 3 недель.

Околоцветники имеют розово-лиловую окраску, иногда украшены по краю нарядной белой каймой.

Полностью раскрывшийся цветок по форме напоминает звезду с белым зевом.

Высота растений – всего 7–8 см. Густо засаженная ими клумба в разгар цветения напоминает привлекательный яркий ковер.

Наиболее известные сорта крокуса Томазини – «Лайлек Бьюти» и «Уайтвелл Перпл».

• Крокус хорошенький, или Крокус красивенький (лат. Crocus pulchellus)

В диком виде произрастает на Балканах.

Популярное в культуре растение со светло-фиолетовыми околоцветниками, которые с внешней стороны украшены темными полосками.

Низкорослый вид (высота растения находится в пределах от 7 до 10 см).

Цветки крупные (до 6 см в диаметре).

Данный вид имеет высокую степень морозостойкости.

• Крокус банатский (лат. Crocus banaticus)

В культуре выращивается с далекого 1594 года. Интересно, что ботаническое описание растения было дано более чем на два столетия позже – в 1831 году. Сделал его французский ботаник Жак Этьен Ге.

Название данного вида связано с исторической областью Банат, расположенной на территории Румынии. В дикой природе встречается также на Балканах и в Карпатах.

В Украине несколько отдельных популяций находится на территории Закарпатской области. Вид страдает из-за сбора для букетов, выкапывания для цветников, выпаса домашнего скота, выжигания сухой растительности. Занесен в Красную книгу Украины.

Высота растения достигает 12–15 см. Листья линейные, серебристые.

Цветки имеют светло-сиреневую окраску с желтыми пыльниками.  Околоцветники достигают 4,5 см в длину. Внутренние лепестки вдвое короче внешних.

Кроме описанных, в культуре также получили распространение следующие виды крокусов: узколистный, сетчатый, Королькова, императи, Зибера, желтый, Гейфеля, анкарский, алатавский, Адама (подвид двуцветкового), корсиканский, далматский, этрусский, Флейшера и Маля.

Большинство современных популярных сортов и гибридов крокуса были созданы голландскими селекционерами (первые садовые формы растения появились еще в 1897 году).

Среди голландских крокусов с чисто белыми околоцветниками нужно отметить такие сорта как «Albiflorus», «Albion» и «Carpatian Wonder».

Среди форм с сиреневой окраской цветков особо выделяются сорта «Flower Record», «Vanguard» и «Jubilee».

Среди растений с желто-золотистым оттенком наибольшую известность приобрели сорта «Largest Yellow» и «Golden Yellow».

Среди двухцветных форм нужно выделить крокус сорта «Picwick».

Выращивание и уход

Крокусы предпочитают хорошо освещенные и прогреваемые солнцем участки. Почва в месте посадки лучше всего подойдет легкая и рыхлая (в идеале суглинистая), с нейтральным показателем кислотности (рН).

Но растения вполне выдерживают и достаточно бедные грунты, однако не терпят переувлажнения.

На одном месте крокусы могут произрастать в течение 5–6 лет. Затем их рекомендуется пересадить, так как клубнелуковицы со временем начинают теснить и подавлять друг друга, что отрицательно отражается на процессе цветения.

Пересадку клубнелуковиц обычно производят в период летнего покоя.

Перед началом работы в почву можно внести компост, перегной или листовую землю.

В процессе вегетации, чтобы активизировать формирование цветочных бутонов, крокусы дополнительно подкармливают комплексными минеральными удобрениями.

• Размножение

Размножают крокусы при помощи дочерних клубнелуковиц, которые образуются из почек в пазухах чешуек.

В зависимости от сортовой принадлежности количество деток у одного растения может быть от 1 до 10 штук.

Высаженные в почву клубнелуковицы зацветут лишь на 3–4 год.

Чтобы размножить крокус генеративным способом, семена высевают сразу после сбора. Для посева используют рассадные емкости (горшки, контейнеры или ящики), наполненные питательным почвенным субстратом.

Первые сеянцы появятся весной, но зацветут они лишь на 4–5 год с момента посадки.

Нарцисс

Нарци́сс (лат. Narcissus) – род многолетних луковичных растений семейства Амариллисовые.

Ботаники насчитывают в природе около 60 видов нарциссов, основная часть которых произрастает на территории стран Центральной Европы и Средиземноморья.

В переводе с греческого языка слово «нарцисс» означает «дурманящий, пьянящий», что связано с насыщенным ароматом, исходящим от цветков.

Вокруг растения ходит множество легенд, самая популярная из которых – история о самовлюбленном юноше Нарциссе, ставшим со временем символом самолюбования и эгоизма. Нарцисс был сыном нимфы Лириопе и речного Бога Кефиса. Юноша был настолько хорош собой, что умер, любуясь собственным отражением в реке, от которого не мог оторвать глаз.

По преданию, на месте гибели  Нарцисса выросли красивые весенние цветы.

Описание растения

Стебли нарциссов могут достигать 60 см в высоту.

Листья прикорневые, линейные. Листовая пластинка имеет продолговатую форму и, в зависимости от вида и сорта, может отличаться шириной и длиной.

Цветок либо одиночный, либо входит в состав кистевидного соцветия. Он состоит из 6 лепестков, которые образуют трубчато-воронковидную форму, достигая от 2 до 10 см в диаметре.

Околоцветник может иметь белую, желтую, оранжевую или двухцветную окраску.

Цветет в мае, издавая мощный сладковато-приторный аромат.

Плод нарцисса – 3-гнездная коробочка, которая при вызревании лопается, сбрасывая семена на землю.

Луковица имеет колбообразную форму и сверху покрыта бурыми пленчатыми чешуйками.

Все нарциссы содержат токсичный алкалоид нарциссин.

Популярные виды и сорта нарцисса:

Садовые формы нарцисса появились в результате активной селекционной работы. Так как они появились преимущественно в результате гибридизации целого ряда исходных видов, их объединяют под названием Narcissus × hybridus. Сегодня общее количество садовых форм превышает 30 000 сортов и гибридов (по другим источникам их еще больше –до 50 000).

Все нарциссы делятся на 13 основных типов, среди которых особой популярностью пользуются нарциссы трубчатые (Trumpet), нарциссы крупнокорончатые (Large-cupped), нарциссы махровые (Double), нарциссы цикламеновидные (Cyclamineus), нарциссы Триандрус (Triandrus), нарциссы тацетовидные (многоцветковые), нарциссы – гибриды Бульбокодиум (Bulbocodium Hybrids), нарциссы разрезнокорончатые (Split-Corona), нарциссы поэтические (Poeticus) и нарциссы Жонкиллиевые (Jonquilla).

Трубчатые нарциссы украшены одиночным цветком. Среди наиболее популярных нужно отметить такие сорта: «Beersheba», «Миссис Э. X. Креледж» и «Годольфин».

Среди крупнокорончатых сортов важно выделить кремово-зеленый «Албелярд», желто-золотистый «Карлтон», крупный желто-зеленый «Сиам», темно-желтый «Скарлит Элеганс» и душистый кремово-желтый «Крезус».

Широкое распространение сегодня получили и махровые сорта, к примеру, «Tahiti», «Indian Chief», «Inglescombe» и «Cheerfulness».

Отличительной чертой ранневесенних цикламеновидных нарциссов является одиночный поникающий цветок с удлиненной и тонкой короной. К наиболее популярным сортам относятся такие как «Wisley», «JackSnipe», «Jetfire», «Little Witch», «PeepingTom», «February Gold» и другие.

Нарциссы группы Триандрус имеют небольшую по размеру коронку со слегка отогнутыми лепестками околоцветника. Самые распространенные сорта: «Ice Wings», «Liberty Bells» и «Hawera».

У жонкиллиевых нарциссов на одном цветоносе развивается несколько некрупных по размеру цветков, обладающих мощным дурманящим ароматом. К таковым относятся сорта: «Sun Disc», «Baby Moon», «Suzy» и «Pipit».

Еще одна популярная группа растений – нарциссы разрезнокорончатые. Их представители имеют крупные (до 12 см в диаметре) цветки, окрашенные в несколько оттенков (чаще всего их три), а потому внешне напоминают разноцветных мотыльков. Наиболее привлекательные сорта: «Pink Wonder», «Tricollet», «Dolly Mollinger», «Cassata» и «Mondragon».

Среди поэтических нарциссов следует отметить сорта «Actaea» и «Milan», а среди многоцветковых – «Grand Soleil» и «Paper White Ziva».

К самым ранним нарциссам относятся сорта «Accent», «Dutch Master», «Mrs. Langtry», «Flower Record», «Sound» и миниатюрный «Tete-a-tete», входящий в группу цикламеновидных нарциссов.

Из новинок можно выделить сорт «Таурус» с крупной розовой короной, сорт «Clear Day» с махровой оранжево-розовой серединкой, лимонно-золотистый «Fashion Parade», густомахровый и крупноцветковый «Acropolis», а также ярко-оранжевый «Gentlie Giant».

Выращивание и уход

Нарциссы – одна из самых неприхотливых ранневесенних луковичных культур. Они предпочитают хорошо освещенные солнцем участки, но выдерживают и небольшое затенение.

Почва в месте посадки должна быть плодородной, в меру влажной, иметь нейтральный или слабокислый показатель кислотности (рН).

Непригодными для нарциссов являются известковые, а также заболоченные или заливаемые талыми водами участки.

• Размножение

Садовые формы растения следует размножать исключительно при помощи луковиц-деток. Пересадку осуществляют один раз в 4–6 лет.

К работе приступают в начале сентября. Детки аккуратно отделяют от материнской луковицы, а затем пересаживают на новое место.

Луковички лучше брать с растений, достигших, как минимум, трехлетнего возраста. К выкапыванию деток приступают лишь после того, как надземная часть нарциссов полностью отомрет и усохнет.

Чтобы не травмировать материнскую луковицу, отделять следует лишь те детки, которые легко отламываются.

Перед посадкой луковички нужно внимательно осмотреть на наличие повреждений или инфекций. Весь посадочный материал, имеющий видимые дефекты, отбраковывается.

Перед началом посадочных работ отобранные луковички выдерживают в слабом растворе марганцовки (перманганата калия). По окончании дезинфекции их нужно просушить в сухом помещении при температуре воздуха в пределах +17…+18ºС.

Вегетационный период у нарциссов очень короткий, вследствие чего они весьма требовательны к уровню плодородия почвы. Перед посадкой в грунт вносят органические удобрения (перегной или компост).

Луковицы высаживают на расстоянии 20 см друг от друга.

Максимальное потребление питательных веществ происходит в фазе развития цветочных бутонов. В этот период производят дополнительную подкормку нарциссов комплексными минеральными удобрениями.

В начале цветения важно также уделять внимание уровню влажности, и если он недостаточный, растения следует регулярно поливать.

После того, как листья нарциссов начнут желтеть, цветки обрывают, чтобы растения не расходовали энергию на созревание семян.

С наступлением поздней осени почву вокруг растений мульчируют торфом, перегноем или любым другим природным материалом.

Дикорастущие формы нарциссов можно размножать при помощи семян, которые высевают под зиму.

Для посева используют рассадные емкости (ящики или цветочные горшки).

При данном способе размножения нужно помнить, что первое цветение начнется лишь на 6–7 год с момента посадки.

Пушкиния

Пушкиния (лат. Puschkinia) – род растений семейства Спаржевые, хотя отдельные ботаники причисляют его к семейству Лилейные.

Цветок пушкинии внешне похож на пролеску, но имеет более прочные цветоносы, благодаря которым не полегает.

В дикой природе растение встречается на влажных каменистых склонах горной системы Тавр в Турции и Кавказских гор, в северных регионах Ирана, а также на территории Ближнего Востока и Малой Азии.

Свое название пушкиния получила не по фамилии поэта Александра Пушкина, как можно было бы подумать, а в честь археолога, историка и химика Алексея Ивановича Мусина-Пушкина, который первым обнаружил цветок на склонах Араратских гор.

В род Puschkinia входит всего два вида, которые сегодня активно используются в декоративном садоводстве:

• Пушкиния пролесковидная (лат. Puschkinia scilloides). Цветет в апреле

• Пушкиния гиацинтовидная (лат. Puschkinia hyacinthoides). Цветение приходится на май.

Оба вида имеют эффектную декоративную внешность и по достоинству оценены садоводами и ландшафтными дизайнерами.

Описание растения

Высота взрослой пушкинии находится в пределах 15–20 см.

Линейные листья по 2–3 штуки входят в состав прикорневой розетки. Листовая пластинка достигает 15–20 см в длину при ширине около 1 см.

Некрупная луковица покрыта багровыми чешуйками. Одна хорошо развитая луковица способна сформировать 3–4 цветоноса.

Воронковидные цветки образуют густые кистевидные соцветия. Окраска лепестков белоснежная или голубоватая.

Период цветения занимает от 10 до 20 дней.

Растение издает легкий аромат, которые многие люди считают не очень приятным.

Выращивание и уход

Пушкиния – культура непритязательная, с ее выращиванием легко справится даже начинающий садовод.

Она предпочитает хорошо освещенные места, хотя с легкостью выдерживает и полутень, например, находясь под ажурной кроной плодовых деревьев.

Почва предпочтительна легкая и рыхлая.

Если грунт на участке тяжелый глинистый, в него добавляют крупнодисперсный песок.

Перед посадкой в почву вносят органические удобрения.

• Размножение

Размножают пушкинию чаще всего методом отделения луковичек-деток, которые формируются на материнской луковице.

Как только надземная часть растения высохнет, детки выкапывают, высушивают и хранят в сухом и проветриваемом месте до наступления осени.

Сбор посадочного материала важно производить вовремя, так как недозревшие луковички плохо хранятся, а перезревшие отделяются сами по себе, тут же укореняясь.

Луковички высаживают на глубину 5–8 см на расстоянии 10–15 см друг от друга.

Семенное размножение пушкинии используется крайне редко, так как представляет собой весьма трудоемкий и кропотливый процесс.

Что касается сортов, то наибольшую известность сегодня приобрела крупноцветковая форма пушкинии пролесковой – Ливанская («Либанотика»), а также белоцветковый сорт – «Альба».

Хионодокса

Хионодокса (лат. Chionodoxa) – несколько видов низкорослых многолетних луковичных растений, относящихся к роду Пролеска (лат. Scilla).

В дикой природе встречается на территории Малой Азии и на острове Крит.

Название хионодокса включает два греческих слова: «chion» (снег) и «doxa» (гордость, слава).

Цветки  расцветают ранней весной следом за подснежником, когда на земле еще может лежать снег.

В настоящее время известно шесть видов хионодоксы, из которых активно культивируется лишь три.

Описание растения

Высота хионодоксы не превышает 15 см.

Листья появляются одновременно с развитием цветоносов. Листовая пластинка желобчатая, до 10 см длиной.

Цветки одиночные или собраны в кистевидныесоцветия.

Околоцветник состоит из6 лепестков голубоватой, розоватой, синей или белой окраски.

Хионодокса часто используется на газонах, так как способна покрыть всю площадь живым небесно-голубым ковром.

Растение не нуждается в укрытии на зиму и спокойно переносит суровые условия умеренного климата.

Популярные виды и сорта

• Хионодокса гигантская (лат. Chionodoxa gigantea)

В естественном виде встречается на территории Турции, на Кавказе и в горном поясе Малой Азии.

В культуре с 1878 года.

Листья прикорневые, суженые на концах. Цветонос достигает 10 см в высоту.

Цветки крупные, ярко-голубые. Зев более светлый. Садовые формы обычно имеют белоснежную окраску лепестков.

Цветение наблюдается в апреле-мае и по продолжительности занимает около месяца.

Луковица плотная, длиной до 3 см. Она имеет яйцевидную форму и покрыта светлыми чешуйками.

• Хионодокса Люцилии (лат. Chionodoxa luciliae)

Самый распространенный вид хионодоксы, известный также как пролеска Люцилии. Растение получило свое видовое название с легкой руки известного швейцарского ботаника Пьера Эдмона Буассье, который таким образом увековечил имя своей жены Люсиль Буассье.

Растение часто встречается еще ипод названием «Снежная королева» и активно используется в декоративном садоводстве.

В культуре с 1764 года.

Естественный ареал – лиственные леса на территории Турции и стран Средиземноморья.

Высота растения находится в пределах от 12 до 20 см.

Листья линейные, немного короче цветоноса.

Цветки мелкие (не более 2,5 см в диаметре), состоят из 6 небесно-голубых лепестков со светлым глазком в центре. Они одиночные или по 3–6 штук собраны в кистевидные соцветия.

Активный период вегетации занимает около 3 недель.

Цветение приходится на конец марта – начало апреля.

Луковица имеет яйцевидную форму с яркими наружными чешуйками.

Хионодокса прекрасно подходит для выращивания в цветниках и альпинариях, в том числе расположенных под кронами плодовых деревьев и кустарников. Растения очень декоративно смотрятся в небольших группах.

Популярные сорта: «Альба» с белоснежной окраской цветков, розово-фиолетовый «Виолет Бьюти», розовый «Розеа» и «Pink Gigant», украшенный крупными темно-розоватыми цветками.

• Хионодокса сардинская (лат. Chionodoxa sardensis)

Вид родом из Малой Азии.В культуре с 1885 года.

Листья линейные, прикорневые. Цветонос прочный.

Цветки имеют колокольчиковую форму и собраны в кистевидное соцветие (до 10 штук). Окраска лепестков ярко-синяя, с белым пятном в зеве.

Луковицы имеют яйцевидную форму и покрыты буроватыми чешуйками.

Цветет в течение 3–3,5 недель.

• Хионодокса Форбса (лат. Chionodoxa forbesii)

Вид встречается на юго-западе и западе Турции. В культуре с 1976 года.

Высота растения достигает 15–20 см.

В период цветения на цветоносе формируется до 15 цветочных бутонов диаметром около 3,5 см.

Окраска лепестков белая, розовая или синяя, с белым глазком.

Выращивание и уход

Хионодоксы отлично подходят для начинающих садоводов, так как абсолютно нетребовательны к уходу.

Растение предпочитает солнечные участки, но может с успехом произрастать в ажурной тени деревьев и кустарников.

В южных регионах хионодоксу даже лучше высаживать в саду, под тенью деревьев, чтобы таким образом уберечь от солнечных ожогов. Но нужно учитывать, что, находясь в тени, растение формирует не 5–6 листьев, а лишь 3–4.

Грунт в месте посадки должен бытьдренированным, легким и питательным, с нейтральным или слабощелочным показателем кислотности.

Отличными соседями для хионодоксы являются гиацинт, морозник, сальпиглоссис и белоцветник.

На одном месте растение может благополучно произрастать до 10 лет, хотя опытные садоводы рекомендуют пересаживать его каждые 6 лет, что будет способствовать более активному цветению.

Основной уход за хионодоксами заключается в регулярных поливах (если зима была малоснежной, а весной выпало недостаточное количество осадков) и борьбе с сорняками.

Чтобы сохранить влагу и защитить всходы от сорняков, прикорневую зону вокруг растений мульчируют.

• Размножение

Для размножения хионодоксы обычно используют вегетативный способ.

В процессе вегетации материнская луковица формирует 2–3 детки.

Их выкапывают в июле, а высаживают в открытый грунт конце августа или в начале сентября.

Цветение растений начнется лишь на 3–4 год с момента посадки.

Семенной способ размножения при выращивании садовых форм хионодоксы обычно не применяется. Такие растения чаще всего являются гибридами, которые, как правило, не сохраняют признаков родительского растения при размножении семенами. В итоге садовод может получить культуру, которая не отвечает изначально заданным характеристикам.

Опытные дачники даже рекомендуют своевременно удалять со всех растений увядшие цветки, чтобы не допустить развития семян итаким образом исключить самосев.

Пролеска

Пролеска, или Сцилла  (лат. Scílla) – род многолетних луковичных растений семейства Спаржевые (ранее ботаники относили пролески к другим семействам – к Лилейным или к Гиацинтовым).

Род Scílla довольно обширен и включает около 80–90 видов. Их ареал – территория Европы, Азии и Африки.

В дикой природе растение обычно занимает равнины, предгорья и горные луга.

В народе пролеску часто называют небесным или голубым подснежником, так каки те, и другие цветы часто появляются практически одновременно. В зависимости от вида и сорта окраска цветочных лепестков, помимо голубоватого оттенка, может быть розовой, белой, пурпурной, синей и фиолетовой.

Растение в культуре с ХVII века.

Пролеска обладает хорошими репродуктивными свойствами и прекрасно адаптируется к различным условиям обитания. Она отличается хорошей морозостойкостью, невосприимчивостью к инфекциям и высокими декоративными свойствами.

Описание растения

Высота пролесок находится в пределах от 10 до 20 (иногда до 30) см.

Луковица у пролески имеет яйцевидную или овальную форму (до 1,5 см в диаметре), покрыта чешуйками темно-пурпурного, сизого или коричневого цвета с темной оболочкой.

Листья появляются одновременно с формированием цветоносов, образуя прикорневую розетку.

Цветки располагаются на вершине цветочных стрелок и входят в состав кистевидных соцветий.

Встречаются также виды,цветущие осенью, например, пролеска осенняя (лат. Scilla autumnalis).

Популярные виды и сорта:

• Пролеска Мищенко (лат. Scilla mischenkoana)

Самой первой обычно зацветает пролеска Мищенко. Растение получило свое название в честь ботаника – уроженца Полтавской губернии Павла Ивановича Мищенко. В начале ХХ века он исследовал пролески Кавказа, и его коллега Александр Гроссгейм таким образом увековечил имя    украинского ученого.

Вид также известен как пролеска Тубергена (лат. Scillatubergeniana) – данное название является синонимом указанного выше и больше распространено в коммерческом цветоводстве Голландии.

В природе растение произрастает на территории северо-западного Ирана. Оно было введено в культуру в 30-годах ХХ столетия.

В процессе вегетации пролеска Мищенко формирует звездчатые бледно-голубые цветки диаметром около 2,5 см, которые собраны в кистевидное соцветие.

• Пролеска двулистная (лат. Scilla bifolia)

Наиболее известный, широко распространенный вид пролески.В дикой природе произрастает на лугах и лесных опушках на территории Центральной Европы, в Средиземноморье, на Кавказе, в Закавказье, в Малой Азии.

В Украине растение распространено в Карпатах, в Лесостепи, Степи, в части Полесья.

В горном Крыму встречается подвид пролески двулистной– пролеска крымская (лат. Scilla bifolia var. Taurica).

Численность пролески двулистной в природе постоянно сокращается из-за возрастающей антропогенной нагрузки на места ее обитания, сбора цветов на букеты, выкапывания луковиц для пересадки. Хотя растение пока не занесено в Красную книгу, оно уже включено в официальные списки регионально редких видов нескольких областей Украины и охраняется в заповедниках и заказниках.

В культуре вид выращивается с XVI века.

Высота растения около 15 см. Листья широколинейные, суженные у основания. Листовая пластинка достигает 20 см в длину при ширине около 10 см.

Растение формирует 3 цветоноса, на вершинах которых располагается до 15 цветков, собранных в кистевидные соцветия.

Цветение приходится на  середину весны и продолжается в течение 2–3 недель.

Существуют такжеразновидности пролески двулистной с белой (лат. Scilla bifolia var. alba) и розовой (лат. Scilla bifolia var. rosea) окраской цветков.

• Пролеска перуанская (лат. Scilla peruviana)

Ареал – страны Средиземноморья.

Листья узкие, вытянутые (до 25 см в длину при ширине 1,5–2 см).

От других видов пролесок растение отличается оригинальными соцветиями в виде плотной пирамидальной кисти. Распускаясь по кругу, цветки образуют на ней подобие нарядного венка.

В течение сезона растение формирует 2–3 цветоноса высотой до 30 см.

Окраска лепестков ярко-синяя.

• Пролеска сибирская (лат. Scilla sibirica)

Слово «сибирская» в названии данного вида пролески – результат ошибки, допущенной ботаниками еще в начале XIX века.

Получив семена от немецкого естествоиспытателя и путешественника Петера Палласа, британские ученые того времени вырастили из них растения и сделали их первое ботаническое описание. Семена были собраны в европейской части России, в районе города Царицына, но британцы почему-то решили, что они найдены в Сибири. Соответственно и назвали пролеску сибирской.

В действительности же на территории Сибири данное растение не встречается.

Со временем ошибка, конечно, была обнаружена, но исправлять ее не стали. Так вид и продолжает существовать под некорректным названием.

В дикой природе его можно обнаружить на Кавказе, в Центральной, Восточной и Южной Европе, на территории Турции, Ирана и Ирака.

Растет пролеска сибирская и в Украине, являясь обычным видом для Степи и Лесостепи. Встретить ее можно в широколиственных лесах, на полянах, в зарослях кустарников, на склонах оврагов и на сухих лугах. Как и большинство дикорастущих эфемероидов, нуждается в защите, внесена в списки регионально редких видов нескольких областей.

Пролеска сибирская имеет три подвида, которые прижились в цветниках и стали популярными садовымирастениями:

• Пролеска кавказская (Scilla sibirica subsp. Caucasica)

В дикой природе произрастает на территории Закавказья.

Высота цветоносов может достигать 30 см.

Окраска лепестков насыщенно синяя, с легким пурпурным оттенком.

Цветет в середине апреля в течение более 2 недель.

• Пролеска армянская (лат. Scilla sibirica subsp. Armena)

Растение произрастает на территории Турции и встречается на южных склонах Кавказских гор.

Листья имеют загнутую серповидную  форму.

Цветоносы достигают 20 см в высоту. В середине апреля наих верхушках появляются темно-синие цветы, собранные в кистевидные соцветия.

Процесс цветения занимает чуть более 2 недель.

• Пролеска сибирская (Scilla sibirica subsp. Sibirica)

Растение произрастает на территории Украины (в Лесостепи и Степи) и Беларуси, а также встречается в Турции.

В культуре с начала ХVІІ века.

Листья прикорневые, широколинейные, до 10–15 см длиной.

Луковица яйцевидная, до 2,3 см в диаметре.

Цветоносы в количестве от 2 до 4 штук несут по 3–5 цветков, которые в поперечнике имеют размер до 2–2,5 см.

Окраска лепестков синяя, розовая или белая.

Цветение начинается в середине апреля и продолжается около 20 дней.

Популярные сорта: «Alba» (белоснежный), «GraceLofthouse» (фиолетово-голубой), «Enem» (синий), «Atrocaerulea» (небесный) и триплоидный сорт «SpringBeauty», цветки которого достигают 3 см в поперечнике.

• Пролеска колокольчатая (лат. Scilla hispanica), или Эндимион испанский (лат. Endymion hispanicus), или Гиацинтоидес испанский (лат.Hyacinthoides hispanica)

Строго говоря, вид не является настоящей пролеской, а принадлежит к другому роду – Гиацинтоидес (лат.Hyacinthoides) того же семейства Спаржевые. Но если уж так сложилось,  что среди садоводов растение наиболее широко известно под названием пролеска колокольчатая, то и описание его мы решили дать среди пролесок.

Ареал вида в природе – территория Испании, Португалии и Франции.

В культуре – с XVIII века.

Растение обладает оригинальным внешним видом, в котором одновременно можно разглядеть черты пролесок, колокольчиков и гиацинтов, что и отображено в разных его названиях на латинском и русском языках.

Высота растения чаще всегооколо 20 см, иногда больше.

Цветки диаметром до 2 см, по форме напоминают колокольчики. В количестве до 10 штук они располагаются на вершине цветоноса, образуя кистевидное соцветие.

Окраска лепестков белая, голубая или розовая.

Продолжительность цветения около 2 недель.

Наиболее популярные сорта: «Rose Quinn» (нежно-розовый), «Sky Blue» (небесно-голубой), «La Grandes» (белоснежный) и «Rosabella» (розово-фиолетовый, с приятным ароматом).

Растение неприхотливое, уход за ним такой же, как и за настоящими пролесками.

Выращивание и уход

Пролески могут успешно произрастать как на солнце, так и при низком уровне освещенности.

Хорошо себя  чувствуют в рокариях, предпочитая плодородную дренированную почву.

Перед посадкой под перекопку в грунт вносят органические удобрения, перемешанные с древесной золой.

Если весной выпало небольшое количество осадков, нужно уделить внимание поливам.

Пересадку пролесок на новое место производят каждые 4–5 лет. К этому времени растение образует гнездо, состоящее из 5–7 луковиц.

• Размножение

Размножается пролеска луковицами или семенами, которые высевают под зиму.Пролеска, выращенная из семян, зацветет лишь на 3 год после посадки.

Для вегетативного размножения можно использовать как детки, так и донца луковиц.

Тетрадіум Деніела або еводія корейська чи еводія медова (лат. Tetradium daniellii), відома ще в світі як бджолине дерево – це квіткова деревна рослина з родини Рутові (лат. Rutaceae) роду Тетрадіум (лат. Tetradium), що походить з території північно-східного Китаю (провінції Аньхой, Ганьсу, Хубей, Хунань, Ляонін, Шаньдун і багато інших), Тибету та Корейського півострова.

У дикій природі еводія найчастіше росте в лісах, на лісових галявинах та трав’янистих схилах гірських ландшафтів, висота розташування яких не перевищує 3200 м над рівнем моря. В Європі з’явилася в 50-х роках ХХ сторіччя. У наш час поширена по всьому світу як декоративна культура.

На території України еводія медова майже не зустрічається, оскільки традиційними медоносними деревами в нас є липа та акація, проте її можна побачити в ботанічних садах Києва, Дніпра та інших обласних центрів.

Перший опис цього виду (як Zanthoxylum daniellii) здійснив у 1862 році англійський ботанік Джон Джозеф Беннетт. У 1908 році рослину визначили як Euodia hupehensis. Надалі різні ботаніки класифікували цей вид під різними іншими назвами, і нарешті в 1981 році американський натураліст Томас Гордон Хардлі відніс його до роду Tetradium як Tetradium danielli. Присвійний прикметник у своїй назві вид отримав на честь Вільяма Фрімена Деніела (William Freeman Daniell, 1818–1865), сержанта британської армії і ботаніка за покликанням.

Еводія медова – це швидкоросле листопадне дерево (або високий чагарник) заввишки від 5 до 20 м, що є неперевершеним медоносом. Належить до дводомних культур. У перші роки розвиток рослини відбувається стрімко – річний приріст сягає 1,5–2 м. Та назвати її довгожителем не можна, бо тривалість життя цього дерева обмежується в середньому 40-річним віком, хоча окремі екземпляри здатні рости до 60 років.

Стовбур в еводії здебільшого неправильної форми, гіллястий, з розлогою кроною завширшки до 5 м. Кора на ньому сіро-чорна, гладенька, нагадує кору бука. На гілках вона червонувато-коричнева, бородавчаста, а кора молодих пагонів має сірувате забарвлення. Діаметр стовбура у старих дерев може перевищувати 1 м.

Листя складне, перисте, з супротивним розташуванням, зовні нагадує листя волоського горіха. Довжина його становить від 20 до 40 см. Кожен листок складається з маленьких короткочерешкових листочків (від 5 до 11 штук) завдовжки 5–13 см, що мають видовжену еліптичну, із загостреним вершечком форму та дрібні зубчики по краям. Поверхня листової пластинки гладка, темно-зелена, зі зворотного боку – світло-зелена з блакитним відтінком. Листя виділяє сильний аромат, якщо його розтерти між пальцями або зламати. Восени воно жовтіє й опадає.

Зацвітає еводія медова наприкінці червня. Цвітіння в неї рясне й щорічне. Невеличкі (діаметром близько 3–4 мм) білі, рожевуваті або кремові квітки, що мають сильний медовий аромат, утворюють верхівкові суцвіття розміром до 15–25 см.

Період цвітіння в еводії досить тривалий. Через розбіжності у строках початку розпускання квіток всередині самого виду (до 5–15 діб) він завершується аж у серпні. Тобто в загальному ці дерева дають можливість збирати з них мед упродовж близько 45 днів.

Це надзвичайно зручно для бджолярів, які завдяки насадженням екодії (у нашій країні – лише посадженої ними власноруч) можуть забезпечити свої пасіки достатньою кількістю нектару й пилку практично впродовж усього літа.

Молоді саджанці еводії починають гарно цвісти вже на 4-й – 5-й рік після посадки. Численні суцвіття формуються на верхівках пагонів. Найбільші з них налічують до 2000 бутонів. Кожне суцвіття цвіте впродовж декількох днів.

Плід еводії складається з п’яти маленьких грушоподібних листянок з дзьобиком на вершечку, всередині кожної з яких міститься по дві глянсові чорні насінини (одна з яких зазвичай є стерильною), що дозрівають у вересні. Забарвлення плодів в міру їх дозрівання змінюється з темно-рожевого чи червоного на брунатне.

У минулому з насіння еводії добували олію, якою заправляли лампи, використовували для змащення волосся, знищення паразитів. А ще взимку цим насінням дуже полюбляють ласувати птахи.

Вирощують еводію медову як декоративну та медодайну культуру. Вона не вимоглива до ґрунту як за значенням pH, так і за текстурою, хоча найкраще розвивається на сухих та піщаних землях. Легко адаптується практично до будь-яких типів ґрунтів, може рости навіть на бідних чи вапняних, проте надає перевагу нейтральним і дренованим ділянкам.

Згубним для цієї рослини є надлишок і застій води в ґрунті. Також варто подбати про захист еводії від панівних вітрів, оскільки її гілки є досить тендітними і можуть ламатися внаслідок їх руйнівної дії.

Еводію можна висаджувати як на похилих, так і на рівнинних сонячних чи напівзатінених місцинах. Це геліофіт, який не потребує особливих умов вирощування. Вона успішно росте в зонах, де середньорічна мінімальна температура повітря становить від –18°С до –15°С. Рослина стійка до міських умов і забруднення повітря, тому останніми роками її все частіше висаджують вздовж трамвайних колій, на узбіччях доріг, у загазованих районах, захисних лісосмугах тощо.

Саджанці після вкорінення демонструють значний щорічний приріст, але протягом перших п’яти років лишаються вразливими до холоду й нестачі чи надлишку води, тому в цей період слід подбати про їх захист від морозів та забезпечити правильний режим поливання. Дорослі дерева є досить витривалими, вони здатні витримувати зниження температури до –25°С і добре протистоять посухам.

Еводія медова чудово розмножується насінням чи живцями. Насіння її не потребує попередньої стратифікації і легко проростає навесні. Але молоді пагінці рослини припали до вподоби слимакам і равликам, тому нерідко проростки еводії потерпають через неабиякі апетити цих молюсків.

Загалом же листя, квіти, пагони еводії медової лишаються невразливими до дії грибків, черв’яків, комах, попелиць, їх не пошкоджує навіть гусінь американського метелика. Така особливість зумовлена сильним запахом листя, який відлякує шкідників. Навіть потрапивши у ґрунт, листя еводії не втрачає своєї інсектицидної дії.

Деревина в цієї рослини досить гладка, без сучків, тому є цілком придатною для промислового використання. Вона легко обробляється і може використовуватись у меблевій промисловості та для виготовлення декоративно-ужиткових предметів (кільця деревини на зрізі майже білі). Целюлоза з еводії може слугувати чудовою сировиною для виробництва високоякісного паперу.

Унікальна властивість рослини продукувати під час цвітіння значну кількість нектару і пилку робить еводію важливим медоносним видом. З 1 га її насаджень отримують від 500 до 1000 кг меду. Кожна квітка забезпечує до 0,2 мг нектару, визнаного серед інших медодайних культур одним з найбагатших на цукор (від 44 до 64%). Пилок еводії також є не менш цінним джерелом живлення для бджіл.

Мед з еводії має світле забарвлення, він ароматний і довго не кристалізується. Відомо також, що його широко застосовують у фармакології. Смак у меду, зібраного наприкінці сезону, дещо терпкуватий, але для пасічника це не матиме вирішального значення, оскільки бджоли використовуватимуть такий продукт як зимовий запас.

З огляду на свою неабияку пилкову та нектаропродуктивність еводія медова заслуговує на більш уважне ставлення до неї працівників лісгоспів, зеленбудівців та й самих бджолярів. Це досить продуктивна культура, здатна не лише прикрасити ландшафтні зони, парки, алеї та вулиці міст, але й також досить тривалий період слугувати важливим джерелом живлення для бджіл і забезпечити пасічників цінною медовою продукцією.

Виростити саджанці еводії з насіння для створення в подальшому декоративних насаджень можна за 1–2 роки. Насіння закладають у ґрунт рівновіддалено, з дотриманням дистанції по 40–50 см між рядами та між саджанцями. Згодом підрослі рослини пересаджують на постійне місце, забезпечивши їм відстань між рядами та деревами 4–5 м. Втім, на думку фахівців, варто садити еводію трохи густіше, щоб дерева утворювали більше квітів під час цвітіння, і щоб сам період цвітіння тривав довше.

У сучасному світі ринок підроблених товарів стрімко розвивається. Чим якісніший і популярніший бренд – тим більше охочих незаконно заробити на ньому. Підробки стають все більш поширеними у різних сферах життя, включаючи техніку для саду та лісу. Це становить серйозну загрозу не лише для гаманців, але й для здоров’я та безпеки покупців таких товарів. Недостатня якість матеріалів, неправильна збірка та відсутність необхідних захисних механізмів можуть призвести до нещасних випадків, травм і навіть загрози життю.

Компанія STIHL Україна активно працює над зменшенням цієї проблеми, посилюючи моніторинг за інтернет-ресурсами та співпрацюючи з митниками. Шахраї виставляють на продаж китайські інструменти з наклейкою STIHL, або техніку, повністю схожу за конструкцією та кольорами на оригінал. Роблять це настільки часто, що Україна багато років займала лідерські позиції серед країн з найбільшими обсягами продажу підробок. Ба більше, за інформацією компанії, навіть була своєрідним логістичним хабом, куди завозилась підроблена продукція, а потім далі розподілялась по інших закордонних ринках.

За даними фахівців ТОВ «Андреас Штіль», через війну свої позиції в рейтингу підробок техніки STIHL Україна втратила, втім контрабандисти тепер часто користуються послабленням законодавства для ввезення гуманітарної допомоги.

Як підробки потрапляють в Україну

Як розповідає керівник технічного відділу ТОВ «Андреас Штіль» Павло Карпов, підробки можуть маркуватись як продукція виробництва різних країн, таких як Польща, Угорщина, Словаччина чи інших. Та здебільшого йдеться про китайську техніку без будь-якого маркування, яка незаконно потрапляє до України через державний кордон. Потім на цю продукцію контрабандисти наклеюють торгову марку. І вуаля — це вже не просто бензопила, а STIHL чи будь-який інший відомий бренд. Окрім того, часто підробки намагаються приховати під виглядом запчастин.

«Зараз найпоширенішим шляхом незаконного ввезення підробленої техніки є морські порти. У зв’язку з війною шляхи контрабанди стають складнішими, тим самим змінюючи маршрути поставок. Найбільша кількість підробленої техніки, приблизно 99,9%, є китайського походження і потрапляє на ринок шляхом морських перевезень. У Європейському Союзі застосовуються суворі контрольні заходи, що змушує контрабандистів направляти товари безпосередньо до України, обходячи митні перевірки», — зазначає Павло Карпов.

За його словами, цьогоріч фахівці компанії виявили сотні сайтів, які займалися торгівлею підробленими інструментами STIHL. Ще гірша ситуація з підробками запчастин та комплектуючих — моніторинг виявляє десятки тисяч сайтів з оголошеннями про їх продаж. І хоч компанія STIHL активно залучає своїх юристів для боротьби з підробками, такі процеси є складними та вимагають багато часу та коштів.

Як боротися із продажем підробок в інтернеті

Один із основних методів, які використовує STIHL у боротьбі з підробками — це захист прав на зареєстровану торгову марку. Адже використання торгової марки в рекламі, в мережі Інтернет кваліфікується Законом України «Про охорону прав на знаки для товарів і послуг» як використання знака, що вимагає дозволу його власника.

Через порушення прав на торгову марку з початку 2023 року з інтернету видалили підробні товари з понад 400 сайтів. А також видалили більш ніж 2000 оголошень на маркетплейсах. 70% сайтів із оголошеннями про продаж підроблених товарів — це майданчики, зроблені на платформі Prom.ua, розповідають у компанії. На жаль, досі не розроблені механізми, які унеможливлювали б появу підробок на маркетплейсах. Хоча й останні завжди йдуть на зустріч у розв’язанні цієї проблеми.

«Компанія активно виявляє інтернет-ресурси, що продають підробки, та надсилає їм листи про порушення прав торгової марки. Не зупиняємося на відправленні листів, а також зв’язуємося з власниками інтернет-ресурсів телефоном. Після цього зазвичай оголошення про продаж підробок видаляються з видачі пошукових систем та з різних маркетплейсів. У випадках, коли ці заходи не дають результатів, компанія подає скарги до банків, що може призвести до блокування рахунків продавців підробок. Вони, звісно, не бажають собі такої долі й змушені видаляти оголошення», — розповідає Павло Карпов.

Чому люди «ведуться» на підробку

Керівник технічного відділу компанії Павло Карпов зазначає, що 

• на першому місці, чому люди обирають підробки — звичайно ж, ціна. Підроблені інструменти зазвичай продаються значно дешевше, ніж оригінальні, хоча це не завжди так. Багато людей спокушається низькою ціною і намагається зекономити гроші, не усвідомлюючи наслідки.

«Наведу приклад, який стався з пожежною частиною Держслужби з надзвичайних ситуацій. Вони купили досить дорогу бензопилу, яка зараз коштує близько 40 тисяч гривень. Проте, при покупці не приділили уваги мастилу, необхідному для змішування з паливом для роботи двигуна. Оригінальна пляшка цього мастила коштувала близько 300 гривень, проте один з пожежників придбав пляшку на ринку з написом “Штіль” за 70 гривень.

Безпечно вважаючи, що це мастило може виконувати ту саму роботу, команда використала його для заправки бензопили. Після цього сталася неприємність: двигун пилки вийшов з ладу. А необхідний ремонт обійшовся у приблизно 15-16 тисяч гривень.

Ця історія наочно демонструє, як спроба заощадити 200 гривень на придбанні недоброякісного мастила призвела до величезних витрат», — розповідає Павло Карпов.

• І на третьому місці, чому люди купують підробки — обман. Шахраї використовують різні методи, щоб залучити людей до покупки неоригінальної техніки. Наприклад, вони можуть прикидатись випадковими перехожими, підʼїжджати на дорогому авто та пропонувати продати дорогий інструмент за низьку ціну, розповідаючи про невідкладну потребу в грошах.

Чому проблема підробок стосується всіх

На відміну від підробок на дорогий одяг, прикраси чи парфуми, які можуть завдати фінансової шкоди, підробка небезпечного інструменту може мати безпосередні наслідки для здоров’я та життя людини. Приміром, підроблена бензопила може призвести до серйозних травм, включаючи втрату пальців.

Крім того, підробка інструментів STIHL призводить до невдоволення покупців та падіння іміджу бренда. Коли людина через незнання купує підроблену техніку, вона ризикує отримати неякісний продукт, який не відповідає стандартам та може не виконувати свої функції належним чином. Це може призвести до розчарування та втрати довіри до бренда.

І цілком очевидно, що підробки завдають вагомої шкоди державному бюджету. Ті, хто займається торгівлею підробленими продуктами, уникають сплати податків. Це має прямий вплив на фінансову стабільність країни та розвиток соціальних програм.

На що звернути увагу при виборі техніки для лісу та саду

При покупці техніки для роботи в лісі та саду не лише обрати відомий бренд, але й звернути увагу на деякі ключові аспекти, які допоможуть зробити правильний вибір.

1. Зверніться до авторизованого дилера бренда https://www.stihl.ua/, щоб мати впевненість в придбанні оригінальної техніки. 

2. Приділіть увагу якості матеріалів. 

3. Перед покупкою вивчіть функціональні можливості обраної техніки. Вона повинна відповідати вашим потребам і завданням. Переконайтеся, що техніка має необхідні функції та додаткові опції для ефективної роботи.

4. Перевірте наявність необхідних захисних механізмів і систем безпеки. Це дуже важливо для запобігання травм.

5. Переконайтеся, що придбана техніка має гарантію. 

6. Зверніть увагу на ціну — якісна оригінальна техніка чи приладдя до неї не може коштувати підозріло дешево.

Еремур, еремурус, ширяш, лисячий хвіст, стріла Клеопатри, степова свічка (лат. Erémurus, родина Ксантореєві) – усі ці назви визначають рід багаторічних квіткових трав’янистих рослин, що об’єднує понад 60 видів. Еремурус має високі декоративні якості, придатний для вирощування у відкритому ґрунті в зонах з помірним кліматом, посухо- та холодостійкий, тому більшість його представників вже з початку ХIХ століття активно використовуються для прикраси садово-паркових територій, клумб, зон відпочинку, дачних та присадибних ділянок. Екзотичний вигляд, тривалий період цвітіння (більше місяця) та невибагливість у догляді сприяють сьогодні зростанню популярності цих рослин та значному їх поширенню.

Природний ареал еремуруса охоплює посушливі райони Центральної та Південно-Західної Азії, де він успішно зростає як в умовах степових рівнин, так і на високогірних плато (понад 2000 м над рівнем моря). Рослина також зустрічається в подібних кліматичних зонах на південному сході Європи, зокрема в Криму, та на Кавказі. 

Місцеве населення здавна використовувало коріння рослини, у складі якого знаходиться унікальний полісахарид еремуран, для виробництва технічного клею, що застосовувався в палітурному ремеслі та в шевській справі. Це пояснює походження однієї з назв рослини – «ширяш», співзвучної зі словом «клей» у казахській і таджикській мовах. 

Народні цілителі навіть у наш час готують з висушеного коріння окремих видів рослини порошок, що має антибактеріальні властивості і здатен замінити пластир. Коріння й листя еремуруса є сировиною для отримання барвників, придатних для фарбування шовкових і вовняних тканин у жовтий, рожевий, оливковий кольори. Деякі види еремуруса їстівні і використовуються в харчуванні: молоді пагони й коріння, а також листя рослин відварюють у підсоленій воді та вживають як спаржу.

Еремуруси пристосовані до існування в умовах сухого, спекотного літа та холодних, помірно вологих зим з різкими змінами температур і обмеженою кількістю опадів впродовж вегетаційного періоду. Вони мають поверхневу кореневу систему, утворену сплюснутим круглим кореневищем – коренеденцем діаметром 5–10 см та розташованими на ньому ростовими бруньками. Від нього, ніби щупальця, відходять численні, горизонтально розгалужені, м’ясисті, проте доволі крихкі корені.  

Навесні, у квітні, еремурус стрімко викидає з прикореневих бруньок перші молоді пагони, які згодом утворюють розетку прикореневого листя. У цей період, а також під час цвітіння рослина відчуває гостру потребу в достатній кількості вологи.

Листя в еремуруса широке та жорстке, тригранне, може бути забарвлене в темно-зелений, блідо-зелений чи інші відтінки зеленого, а також у сріблястий колір. Воно має гладку листкову поверхню, іноді набуває дугоподібної форми. Наприкінці квітня – середині травня з центру листкової розетки виростає один або декілька міцних і м’ясистих квітконосів, на яких формуються майбутні суцвіття. 

Високі (від 0,8 до 2 м, а в деяких видів і до 2,5–3 м) стебла-квітконоси, увінчані надзвичайно ошатними веретеноподібної чи видовжено-конічної форми суцвіттями-китицями завдовжки від 30 до 75 см – відмінна особливість еремуруса. Зацвітає рослина в травні – червні. 

Шестипелюсткові ніжні квіти мають вигляд маленьких духмяних лилій. Вони бувають забарвлені в яскравий червоний, жовтогарячий або жовтий колір. Також поширені види з суцвіттями молочно-білого, ніжного рожевого, кремового, персикового та інших пастельних відтінків. Еремуруси під час цвітіння виглядають надзвичайно привабливо. Довгі тичинки, що виступають за краї пелюсток, створюють на відстані ефект «пухнастих» суцвіть.

Квітконіжки в еремуруса розташовуються на стеблі-квітконосі спіралеподібно та досить близько одна до одної. Кожна квітка цвіте не більше доби, а їх в одному суцвітті може бути, залежно від виду, від 260 до 1000 шт. Діаметр квітки також варіюється в межах від 1 см до 5 см. 

Через неодночасне розкриття бутонів цвітіння еремуруса є доволі розтягнутим у часі, воно може тривати від 10 днів до 6 тижнів. Спочатку зацвітають квіти нижнього ярусу суцвіття, потім ті, що розташовані вище, тому на одному суцвітті одночасно знаходяться і зелені коробочки плодів, що дозрівають (у нижній частині), і рясно квітучі ароматні квіти, розташовані в середній частині, і нерозкриті бутони на верхівці суцвіття. 

Запилюється еремурус комахами (бджолами, джмелями, повисюховими мухами тощо), яких приваблює не лише аромат рослини, але й значна кількість нектару та пилку. Еремурус добре відомий як цінне джерело пилку та чудовий медонос. До того ж, якщо висадити його неподалік овочевих та фруктово-ягідних культур, це сприятиме кращому запиленню городини.

Дозрівання плодів завершується в липні – серпні, коли в еремуруса настає період літнього спокою: листя в рослини в’яне і засихає, а також поступово відмирає і верхня частина. Плід є м’ясистою трикамерною насіннєвою коробочкою колястої чи еліасоїдної форми розміром 8–10 мм. Усередині кожної камери знаходиться по одній насінині неправильної тригранної форми, іноді з крилоподібною облямівкою. Під дією вітру стебла еремуруса розгойдуються, і насіння, що знаходиться в сухих, розтрісканих плодах, легко висипається на землю.

Насіння еремурус утворює щорічно. Найповноціннішими насінинами є ті, які знаходяться в нижніх ярусах суцвіття. Для прискорення дозрівання насіння практикується видалення верхівкової частини суцвіття. Насіння має високу схожість, але якщо його посіяти на грядці восени (наприкінці вересня – у жовтні), заклавши у ґрунт на 1,5 см, то весною зійде лише деяка частина насінин. Решта можуть прорости через рік чи навіть два. 

Щоб отримати сіянці, насіння висівають у ящики, які на зиму переносять у захищене від морозів приміщення. Тільки через три-чотири роки, коли у рослин сформуються більші коренеденця, їх висаджують у відкритий ґрунт. Еремуруси, вирощені з сіянців, зацвітають лише на четвертий – сьомий рік після появи сходів. 

Еремурус є надзвичайно чутливим до надмірної вологи, тому слід подбати, щоб внаслідок рясних опадів у другій половині літа, восени та взимку рослина не зазнала грибкових захворювань і не загинула. Для цього кореневища еремуруса після відмирання верхньої частини акуратно викопують, злегка просушують і зберігають у сухому, темному та прохолодному місці до настання весни, аналогічно догляду за цибулинними культурами. Якщо кліматичні умови дозволяють, то можна залишити рослину на зиму в ґрунті, попередньо захистивши еремурус від кротів, що підривають коріння, та польових мишей, які влаштовують там гнізда і не проти поласувати кореневищем.

Щоб вирощувати еремурус, насамперед необхідно правильно обрати ділянку. Рослина надає перевагу відкритій, сонячній місцевості, без впливу сильних вітрів, з добре дренованим некислим (6 < рН < 7) ґрутом, у якому відсутні застійні явища навіть за рясних опадів. Також для еремуруса неприпустимим є близьке розташування ґрунтових вод. Найкраще облаштувати для культури високу грядку з нижнім дренажним шаром, утвореним дрібним щебенем, керамзитом, піском і присипаним зверху шаром пухкої, поживної ґрунтосуміші заввишки від 0,3 м і більше. 

Хоча розмножувати еремурус можна як вегетативно, так і насіннєвим способом, найчастіше посадковим матеріалом слугують частини кореневища рослини. З огляду на значну морозостійкість рослини (деякі види еремуруса здатні витримувати тривале зниження температури до –20°С й нижче), найвдаліший період для посадки – початок осені. 

Посадкова яма має бути такого розміру, щоб у ній вільно розміщувались корені рослини, а її глибина становити від 10 см (для південних кліматичних зон) до 15 см (у регіонах з суворішим кліматом). Для забезпечення кращої аерації рекомендується насипати на дно шар піску, змішаного з деревним попелом, а над ним – шар компосту. 

Прикореневі бруньки повинні розташовуватися на рівні поверхні землі, а кореневу шийку слід засипати грубозернистим піском або дуже дрібною галькою. Якщо висаджуються декілька рослин, то необхідно дотримуватися між ними дистанції не менше 0,6–0,8 м. 

Після посадки ґрунт мульчують тирсою, торф’яною крихтою чи іншими повітропроникними матеріалами, оскільки важливо не допустити випрівання коренів еремуруса в періоди потепління. Для захисту від сильних морозів місця посадки вкривають гілочками хвойних порід, нетканим матеріалом, листям, шаром перепрілого компосту (не менше 15 см). Найбільш вразливими до згубної дії низьких температур є молоді пагони та листя еремуруса, тому навесні, під час пізніх заморозків, їх також необхідно вчасно вкривати. 

Догляд за рослинами навесні та в першій половині літа полягає в неглибокому розпушуванні, прополюваннях, поливах у разі тривалої посухи, а також до і під час цвітіння. Якщо еремурус розвивається успішно, то ніяких підживлень він не потребує, оскільки надлишок органічних речовин затримує початок цвітіння рослин. В іншому випадку сприятливим для нього буде внесення під час поливу добрив, що містять калій і фосфор. З азотними добривами слід бути особливо обережними, тому що надмірне їх використання є небажаним для еремуруса: надлишок азоту призводить до зниження його стійкості до стресів і до захворювань, – такі рослини гірше переживають зиму. 

Особливість росту кореневища еремуруса полягає в тому, що до завершення вегетаційного сезону його нижня частина відмирає, а вгорі утворюється нова, внаслідок чого рослина вибирається назовні. Через це щоосені слід підсипати навколо рослини достатню кількість землі, а кореневу шийку присипати піском, щоб захистити таким чином еремурус від несприятливих факторів.

  
Найпопулярніші види еремуруса, поширені в садівництві: еремурус вузьколистий (лат. Eremurus stenophyllus), еремурус робустус (лат. Eremurus robustus), еремурус гімалайський (лат. Eremurus himalaicus). Надзвичайно ефективними є гібриди Рутера й Шелфорда, серед яких найбільш відомі такі сорти як «Клеопатра» та «Піноккіо» з квітами чудового помаранчевого та лимонно-жовтого кольору. 

Отримання саджанців плодових дерев і ягідних чагарників раніше було складним завданням, але в даний час для садівників відкривається широкий вибір. Величезна різноманітність варіантів доступна, проте для успішного вибору якісного посадкового матеріалу необхідно провести ретельний аналіз асортименту та звернути увагу на деякі важливі критерії.

Коренева система саджанців: як вибрати

Купуючи плодові дерева та чагарники, варто приділити увагу вибору рослин з відкритою кореневою системою, що пропонуються навесні та восени. Також варто відзначити, що дворічні саджанці з відкритим корінням забезпечать найкраще плодоношення та гарний урожай. Постачання цих рослин у великій кількості в сезон продажів дозволяють задовольнити навіть найвибагливіших і уважних покупців.

Якщо ви вирішили зробити розсаду і потребуєте посадкового матеріалу, то хорошим рішенням буде купити саджанці в інтернет-магазині Vesnodar. Там можна знайти велику різноманітність сортів та гібридів рослин високої якості від перевірених виробників.

Критерії вибору саджанців

Важливо запам’ятати, що тільки спеціалізовані розплідники, які займаються реалізацією рослин, можуть гарантувати покупцям продаж бажаного сорту.

Крім того, при придбанні молодого саджанця слід звертати увагу на кілька ключових характеристик:

1. Відповідні умови вирощування у конкретному регіоні: важливо підібрати рослини, які будуть пристосовані до кліматичних та ґрунтових умов місцевості, де планується їхнє вирощування.

2. Міцне та розгалужене коріння: саджанець повинен мати здорову кореневу систему, не менше 30 см у довжину, щоб легко адаптуватися на новому місці посадки.

3. Прямий стовбур без ушкоджень: рослина повинна мати прямий стовбур без видимих ушкоджень, що є ознакою його доброго здоров’я та правильного розвитку.

4. Здорова коренева система: коріння не повинно мати здуття з наростами, оскільки це може свідчити про захворювання рослини.

Якщо при обрізанні кореневої системи саджанця корінь втрачає білизну – це може вказувати на те, що він обмерзав або почав усихати.

Вік саджанців та їх зовнішній вигляд

При покупці також необхідно враховувати вік саджанців, особливо коли йдеться про ягідні. Часто покупці прагнуть вибирати найбільші саджанці, очікуючи, що вони почнуть плодоносити раніше. Однак цей підхід не завжди призводить до бажаного результату.

Великі та пишні паростки іноді можуть свідчити про хороший імунітет рослини та її життєлюбність. Однак у більшості випадків великі саджанці — це залишки минулих років, які не були продані та пересаджені. Такі деревця часто страждають від хвороб, втрати активної фази росту, стають хирлявими та млявими, що ускладнює вирощування якісних плодових дерев.

Причина полягає в тому, що великі саджанці складніше пересаджувати без ушкодження кореневої системи. Вони часто надходять на ринок з пошкодженим корінням, корою, стовбурами та пагонами. Це призводить до впровадження суперечок шкідливих грибків, паразитів та інфекцій через рани, що поступово виснажує паросток та позбавляє його життєвих сил. Якщо головна частина кореневища – мочка, яка всмоктує корисні речовини, пошкоджена, паросток може не прижитися та загинути.

Особливості зберігання та транспортування саджанців  з відкритою кореневою системою

Для запобігання небажаному висиханню та пошкодженню рослини від вітру, необхідно зберігати її в закритому місці, де немає сильного сонячного впливу. Також для зниження ризику надмірного випаровування вологи слід видалити зайве листя. При перенесенні саджанців важливо забезпечити безпеку коренів, щоб вони не пошкодилися.

Якщо виникли проблеми із зарезервованою ділянкою для посадки, тимчасово можна закопати рослину в іншому місці. Іноді, незважаючи на дотримання всіх вимог, коріння може все ж таки підсохнути. У такій ситуації допоможе ємність із водою, куди можна завантажити постраждалий саджанець. За добу він відновить свою силу. Якщо кора чи стовбур також постраждали, їх слід повністю занурити на 1-2 дні.

Куркума довга (лат. Cúrcuma lónga, родина Імбирні) – це багаторічна трав’яниста рослина, що виростає заввишки до 1 м і утворює сильно розгалужені, бульбоподібні, м’ясисті, ароматичні кореневища.

Батьківщиною куркуми є територія Південної Азії, де в лісах можна зустріти дикорослі форми цієї рослини. Її збирають як лікувальну сировину та здавна використовують у традиційній індійській і китайській медицині. Значного поширення культура також набула як кулінарна приправа і харчовий барвник (у міжнародних маркуваннях має позначку Е 100), що надає стравам і напоям привабливого золотаво-жовтого кольору. Куркуму ще називають жовтим імбиром через схожість кореневищ цих рослин.

Листя в куркуми прикореневе, чергове, дворядне, чималих розмірів (завдовжки від 30 до 90 см, шириною від 15 до 18 см), просте, видовженої еліптичної форми, завужене на вершечку. Квітконіс виростає заввишки до 30–50 см й більше. У його верхній частині розташовані численні прилистки, забарвлені у різні кольори – від білого чи світло-зеленого до жовтого, рожевого чи навіть бузкового. У пазухах прилистків розвиваються самозапильні, трубчасті, неправильної форми жовтуваті квіточки, зібрані в суцвіття довжиною 12–20 см. 

Цвітіння куркуми може тривати до 3-х місяців. У Східно-Азійському регіоні воно зазвичай починається в серпні. Кореневища викопують після в’янення листя, до настання холодів, наприкінці жовтня – у листопаді. Частину з них залишають на посадку наступного сезону, а решту, призначену для переробки та подальшого застосування, ретельно миють, варять, сортують, полірують, перетирають. Зберігають куркуму в паперовій або джутовій тарі, в темряві та не надто довго, оскільки під дією світла вона швидко тьмяніє і втрачає свій аромат.

В Індії куркума добре відома вже понад 4 тис. років. Уже на той час вона була однією з основних складових багатьох національних страв. Окрім того, куркуму використовували в ритуальних обрядах і аюрведичних практиках, оскільки вважалось, що їй властива магічна сила. 

У наші дні Індія залишається головним постачальником куркуми на світовому ринку. На своїй території вона вирощує понад 80% усього врожаю цієї культури. Крім Індії, куркуму культивують у Китаї, Японії, В’єтнамі, Тайвані, на Філіппінах, у Камбоджі, Північній Африці та навіть у Перу.

Свіже кореневище куркуми має смолистий, трохи пекучий смак, підсушене – злегка пряний, з гірчинкою. Переважно його використовують у вигляді порошку, як фарбувальну спецію. Наприклад, у приготуванні приправи карі куркума з успіхом замінює найдорожчі у світі прянощі – шафран. 

Якщо в Індії традиційно надають перевагу сушеній куркумі, для чого свіжі чи відварені кореневища рослини висушують і ретельно подрібнюють до стану порошку тонкого помелу темно-помаранчевого кольору, то в багатьох країнах Південно-Східної Азії, наприклад, у тайській кухні, вживають терті свіжі бульби куркуми.

У Західній Європі куркума не настільки популярна, але часто слугує замінником шафрану, а також використовується як барвник під час виготовлення сирів, олії, макаронних виробів, гірчиці, різноманітних приправ, рисових страв, концентрованих курячих бульйонів тощо. Порошок куркуми має теплий, гіркий смак, що нагадує чорний перець і вирізняється трохи різким, гірчичним ароматом.

Окрім застосування куркуми як спеції та барвника харчових продуктів, її використовують у косметології, парфумерній та косметичній промисловості. До ХХ сторіччя вона також застосовувалась для фарбування паперу, лаків, тканин (у жовтий і темно-помаранчевий колір), лікарських мазей. 

Папір із куркуміном, відомий у хімії як куркумовий папір, відіграє роль лужного індикатора: під дією аміаку чи лугу він набуває синього або буро-зеленого кольору (за умови рН середовища = 8,6 одиниць). У кислому середовищі пігмент куркумін реагує на присутність солей борної кислоти зміною свого забарвлення на рожевий колір. 

Оскільки куркума є порівняно недорогою, її часто використовують фальсифікатори для підміни шафрану. У цьому разі для перевірки справжності товару використовується лужна реакція (наприклад, з їдким натром).

Хоча в офіційній медицині куркума не використовується, її цілющі властивості відомі впродовж багатьох тисячоліть. У корневищі рослини знаходиться біоактивна фарбувальна речовина куркумін, що надає протиракову, антиоксидантну дію. Вона містить гостру і дуже ароматну оранжево-жовту ефірну олію (до 5%), що сприяє регенерації тканин і омолодженню шкіри. Є в куркумі вітаміни (А, С, групи В, К та ін.), цінні мінеральні сполуки, зокрема кальцій, фосфор, залізо, йод і цинк, фітонциди та інші цінні компоненти.

У народній медицині порошок, відвари та настоянки з куркуми призначали для покращення травлення, як препарат, що стимулює вироблення шлункового соку, допомагає в лікуванні респіраторних захворювань, а також у разі запальних процесів в суглобах. Використовують куркуму і для схуднення, оскільки вона прискорює процеси метаболізму з одночасним зниженням апетиту. Куркума зарекомендувала себе як імуностимулювальний, жовчогінний, протиінфекційний та антибактеріальний засіб. У разі депресії, знервованості, безсоння напій із теплого молока з медом і куркумою надаватиме ефективну заспокійливу дію.

Протипоказання куркуми пов’язані з підвищеною схильністю організму до кровотеч, вагітністю, дитячим віком (до 2-х років) та гострими хронічними захворюваннями (панкреатитом, гепатитом, гастритом, жовчнокам’яною хворобою). 

Розмножується куркума вегетативно, частинами кореневища. Хоча рослина є доволі невибагливою, для хорошого росту й розвитку вона потребує тривалого теплого періоду з температурою в межах +20…30°С, довгого світлового дня та значної кількості річних опадів. Оскільки вегетаційний період куркуми складає від 7 до 9 місяців, культивування її у відкритому ґрунті доцільне лише в тропічних і субтропічних умовах. 

У помірному кліматі її вирощують лише в закритому ґрунті (у теплицях, оранжереях тощо) або як горщикову культуру. У такому разі слід забезпечувати рослині регулярні поливи відстояною та підігрітою на сонці водою, досвічування під час короткого світлового дня, мінеральні підживлення багатими на фосфор добривами.

Пастернак – повсюдно поширений в Європі та Західній Азії трав’янистий коренеплідний багаторічник. Серед 14 видів цієї рослини найбільше сільськогосподарське значення має саме пастернак посівний або пастернак городній, або пастернак звичайний. 

Дикорослий пастернак зустрічається серед чагарників, на луках і бур’янистих ділянках європейської території, на Кавказі, в Лівані, Туреччині. Нині культивується практично по всьому світу як овочева і кормова рослина.

Добре відомі також нектароносні властивості пастернаку. Мед з цієї рослини прозорий, має світле забарвлення і високу якість.

Офіційна медицина використовує пастернак як сировину для приготування препаратів «Пастинацин» (спазмолітичний засіб, що попереджує напади стенокардії, неврози з коронароспазмом, гіпертонічну хворобу, спазми кишківника, печінкові та ниркові кольки) і «Бероксан» (для лікування певних шкірних захворювань, вітиліго, алопеції, а також для відновлення пігментації шкіри).    

Як надзвичайно корисна овочева та зеленотравна культура, пастернак городній (лат. Pastináca sátiva, родина Окружкові) у наш час незаслужено забутий і, на жаль, рідко зустрічається на садово-городніх ділянках. Але ж його коренеплоди та пряно-ароматне листя мають не лише поживні та смакові властивості, цілителі здавна використовували цю рослину як лікувальний засіб.

У Європі XIV–XVI століть пастернак був не менш популярним, як картопля в наші дні. Страви з пастернаку входили до меню найвишуканіших парадних застіль чи бенкетів, його вживали під час урочистих прийомів. До появи цукру пастернак також слугував підсолоджувачем харчових продуктів. У Шотландії цей овоч і нині лишається одним з основних продуктів харчування.

Пастернак городній є дворічною овочевою культурою, що виростає заввишки від 0,3 до 2 м. У перший рік свого розвитку він утворює розетку листя і м’ясистий веретеноподібний жовтувато-білий (коричневуватий або кремовий) коренеплід з гострим, солодкуватим смаком і специфічним (селеровим) ароматом.

Цвітіння пастернаку й утворення насіння відбувається на другий рік. Перезимувавши в землі, на грядках, коренеплід не втрачає корисних речовин, що знаходяться в ньому, до моменту викиду квіткових стрілок, а з початком цвітіння він стає неїстівним. 

Зовні коренеплід нагадує моркву білого кольору, тому пастернак інколи називають білим коренем. У ньому міститься значна кількість мінеральних солей, вітамінів (тіамін, рибофлавін, нікотинова кислота), крохмалю, білка, ефірної олії, клітковини, пектинових речовин, жирної олії, моно- і дисахаридів, органічних кислот.

Як і морква, пастернак сприяє утворенню в організмі серотоніну – речовини, відомої як «гормон щастя». Коренеплід має сильну антибактеріальну та протигрибкову дію. Завдяки калію, що міститься в ньому, пастернак активно виводить з організму надлишкову рідину, тому його вживають для усунення набряків.  

Пастернак має спазмолітичні властивості, тому використовується для зняття больових відчуттів у разі ниркових і печінкових кольок. Він сприяє покращенню травлення, чинить заспокійливу дію на нервову систему, допомагає позбутися безсоння, неврозів.

Рекомендується пастернак і в разі гіпертонічної хвороби, оскільки він виводить холестерин, зміцнює стінки та підвищує еластичність судин. Надзвичайно корисним є цей овоч для хворих на анемію, в реабілітаційний період після важких операцій (як тонізувальний засіб). Також відома його болетамувальна, очисна, сечогінна та відхаркувальна дія.

Корисність цієї культури є безсумнівною, але існують також протипокази в її вживанні. До них належать дитячий вік і період вагітності.

Росте пастернак городній на теплих, добре освітлених ділянках та в напівзатінку. Надає перевагу родючим, легким, нейтральним ґрунтам (супіскам і суглинкам) з хорошою повітропроникністю. Є однією з найбільш холодостійких овочевих культур (насіння проростає при +2…3°С, а проростки витримують заморозки до –5°С), посухостійкий і світлолюбний. Розмножується насінням, рідше – розсадою. Сіють пастернак рано напровесні на удобрені органікою грядки.  

Найкращими попередниками для пастернаку є помідори, капуста, огірки, бобові, картопля, озима пшениця. Серед популярних селекційних сортів рослини можна зазначити «Камо», «Белас» (Чехія), «Борис» (Німеччина), «Ерроу» (Голландія), «Петрик», «Гормон», «Стимул» (Україна) та інші. 

Схожість насіння в пастернаку є доволі невисокою внаслідок вмісту у ньому значної кількості ефірної олії. Щоб покращити проростання, рекомендується попередня підготовка посівного матеріалу. Насіння витримують у теплій воді впродовж 24 годин, потім обробляють стимулятором росту. Сіють його рядами з міжряддями шириною 20–30 см, глибина залягання насінин становить 1,5–2 см.  

Перші проростки в обробленого насіння з’являються через 2–3 тижні, у необробленого – через 3–4. Підрослі сіянці проріджують, лишаючи між сусідніми рослинами відстань 10–15 см. 

На початку росту й розвитку культури (впродовж перших двох місяців) необхідно вчасно видаляти бур’яни, розпушувати міжряддя і стежити за достатньою вологістю ґрунту. Рослина дуже невибаглива, але нестача вологи в ґрунті, особливо в липні – серпні, зумовлює формування дрібних коренеплодів, а її надлишок погіршує якісні показники (коренеплоди стають водянистими, несмачними, швидко загнивають і погано зберігаються). Тому поливати треба здерідка, але рясно.

Усі городні роботи на грядках з пастернаком рекомендується проводити в ранкові або вечірні години та використовувати для цього захисні рукавички. Такі запобіжні заходи необхідні, оскільки листя рослини багате на ефірну олію, яка активно виділяється в спекотну, сонячну погоду і здатна спричинити опіки шкіри. Особливо це небезпечно для людей, чутливих до цього подразника та з індивідуальною непереносимістю пастернаку. 

Збирають коренеплоди пізньої осені, до настання морозів. Їх обережно викопують лопатою, щоб не пошкодити. Найкращий спосіб зберегти врожай – це помістити коренеплоди в ящики з вологим піском і тримати їх у приміщенні з низькою температурою. У холодильнику пастернак може зберігатися протягом місяця.

Ревінь або румбарбар (лат. Rhéum) – рід багаторічних трав’янистих рослин родини Гречкові, що об’єднує близько 60 видів. Деякі з них вирощують у Європі (переважно у Великобританії), Азії та Північній Америці (США) як овочеві культури.

Ревінь застосовувався в китайській медицині ще 5000 років тому. З території Азії, яка вважається його батьківщиною, ревінь поширився і Європою, де здобув неабияку популярність як харчова, лікувальна та дієтична рослина.

Навесні цей холодостійкий овоч з’являється на грядках одним з найперших, і в сезон весняного авітамінозу його стебла допомагають нашому організму поповнити запаси таких вітамінів як А, В, С, Е, Р, К. Окрім вітімінів, у них містяться також важливі органічні кислоти (яблучна, щавлева, лимонна, бурштинова), бета-каротин, пектинові речовини, танін, клітковина, фолієва кислота та мікроелементи (калій, кальцій, фосфор, магній, залізо, мідь, цинк).

Зовні розлогі прикореневі розетки ревеню нагадують лопух – велике лапате листя рослини дуже подібне до лопухового і за кольором, і за формою. Проте стебла ревеню (ніжки листків), на відміну від лопуха, мають забарвлення від темно-рожевого до червонуватого кольору. Вони сягають заввишки від 0,2 до 1,5 м. 

Саме їх і використовують в їжу. Кислий смак стебел ідеально підходить для солодкої випічки, тому найчастіше вони слугують начинкою для пирогів. Також із черешків варять компоти, киселі, повидло, роблять цукати.

Корені та листя ревеню токсичні (через велику концентрацію в них щавлевої кислоти), але їх широко застосовують у народній медицині для компресів у разі травм, відварів у разі захворювань очей, як антисептичний, жарознижувальний засіб тощо. До того ж ревінь – чудовий медоніс. І, приваблюючи до себе комах, він сприяє запиленню всього саду. А посадити ревінь у своєму саду зовсім нескладно.

Ревінь – рослина надзвичайно невибаглива. Легко переносить морози та посуху. Він любить солнце й вологу, хоча доволі добре росте й у затінку. Може рости на одному місті до 10–20 років без якогось особливого догляду. Але вже десь через десять років інтенсивність його росту почне неухильно зменшуватись, тому краще до того часу посадити нову рослину. 

Вирощувати ревінь можна як з насіння, так і вегетативно. Зараз селекціонери пропонують широке сортове різноманіття цієї культури, і вже на другий-третій рік можна отримати гідний урожай. З ранньостиглих сортів найвідомішими є «Лідер» (ТМ «Насіння України», вегетаційний період 35–45 днів), «Вікторія» (ТМ HEM ZADEN, вегетаційний період 30–40 днів). 

Висівати насіння ревеню можна як у вересні, коли воно щойно дозріло, так і пізніше, з настанням заморозків. Насінини закладають у ґрунт на глибину 2–3 см. Рекомендовано попередньо замочити посівний матеріал на 10 годин для кращого проростання.  

Вегетативне розмноження ревеню здійснюють поділом кореневища чотири- чи п’ятирічної рослини. Цю процедуру проводять навесні або рано восени (до підмерзання ґрунту). Кореневище розділяється на кілька частин так, щоб на кожній з них було не менше двох бруньок. Під час посадки ці бруньки слід заглибити в ґрунт на 1,5 см. Потім землю навколо рослини ущільнюють і добре поливають, після чого краще її замульчувати.

За перший рік розвитку ревінь утворює розетку з 5–7 листків. Квітконоси з’являються лише на другий рік. Пізньої осені, зі зниженням температури до 0°С, рекомендується зрізати всю трав’янисту надземну частину рослини, оскільки вона все одно вимерзне. А ось кореневище ревеню здатне витримувати морози до – 35°С. 

Під час інтенсивного росту ревеневого листя (наприкінці квітня – початку травня) рослині потрібно забезпечити достатню кількість вологи. Своєчасний рясний полив сприяє якнайшвидшому розвитку та зростаню черешків. Незайвим буде і щорічне підживлення ревеню органічними речовинами. Весняне перекопування ґрунту навколо куща також є бажаним для кращого розвитку рослини.

Як один із способів збереження життєвих сил ревеню, практикується зрізання квітконосного пагона (до початку цвітіння). Його зрізають біля самої основи, щоб уникнути загнивання кореневища. У тому разі, якщо потрібно зібрати насіння, на рослині (три- або чотирирічного віку) залишають 1–2 пагони. 

Збирати стебла можна вже на другий, третій рік розвитку рослини. Рекомендується зрізати не все листя, щоб дати можливість ревеню відновити свої сили. Термін зберігання черешків у необробленому вигляді досить обмежений, через кілька днів вони починають в’янути. Але заморожений ревінь зберігається досить довго. Висушений ревінь також зберігає всі свої цінні властивості протягом тривалого часу.

Корисних властивостей у цієї культури чимало, але вживати її можуть не всі. Через значний вміст кислот ревінь протипоказаний людям, які страждають на шлунково-кишкові захворювання з підвищеною кислотністю (зокрема на виразки шлунку чи дванадцятипалої кишки) та геморой, жовчнокам’яну й сечокам’яну хворобу, не рекомендується він і вагітним.

Ревінь є одним з найулюбленіших овочів англійців, які готують з нього традиційні національні страви: муси, пудинги, желе, ревеневий фул, ревеневий крамб тощо.

Широко застосовують ревінь і в косметології. Завдяки наявності в ньому значної кількості різних кислот, ревеневий сік використовують для відбілювання, тонізування та освіження шкіри, а також для фарбування волосся.

Кунжут індійський або сезам (лат. Sésamum indicum, родина Кунжутові) – однорічна трав’яниста олійна культура, добре відома нам завдяки своєму насінню. Насіння, олію та корені кунжуту використовують з лікувальною та харчовою метою. Кунжутні зерна користуються неабияким попитом у харчовій промисловості як у вигляді приправи до м’ясних, овочевих, рибних страв, салатів) чи присипки в хлібо-булочних та кондитерських виробах, так і в якості сировини у виробництві халви, козинаків, пасти, кунжутної олії тощо.

Найбільшого поширення набули білі зерна кунжуту, хоча існує чимало варіантів їхнього забарвлення, зокрема й чорний. Зерна чорного кунжуту мають дещо інший смак, на відміну від білих, і до того ж, вони ароматніші. Кунжут – рослина спекотного півдня. 

Батьківщиною його, ймовірно, є Африка, де й нині росте близько дев’яти дикорослих видів кунжуту. У наш час цю рослину культивують у багатьох тропічних і субтропічних країнах не лище Європи, Азії, Північної Африки, але також і на Американському континенті.

Вирощувати кунжут розпочали ще задовго до нашої ери, і вирощували його переважно як сировину для отримання цінної олії. Відомо, що близько 7 тисяч років тому в Китаї кунжутною олією заправляли освітлювальні пристосування (ліхтарі, лампи, смолоскипи), а її суміш із сажею використовували як чорнило. У Стародавньому Єгипті були добре відомі не тільки технічні, кулінарні та косметичні властивості рослини, а й її лікувальна дія.

За сотні років використання кунжут здобув собі славу продукту, що забезпечує довголіття і навіть став символом безсмертя. Потрапивши до Америки, рослина (її зерна та олія) стала популярною як спеція і як неодмінний кулінарний інгредієнт у кухні населення південних регіонів. До нас же кунжут завезли з Індії, де його плантації перевершують за площею поля, зайняті кунжутом в інших країнах.

Цікава особливість кунжуту – кожна його квітка (з білим, рожевим чи фіолетовим віночком) цвіте лише один день, після чого починає формуватися плід – довгастий зелений футляр завдовжки 3–5 см, всередині якого знаходиться насіння (до 100 шт.). У момент повного дозрівання плід відкривається від найменшого дотику, а насіння миттєво висипається на землю, після чого зібрати його доволі проблемно. Тому збирають урожай до настання повної стиглості плодів. Футляр-коробочку зрізають разом з насінням, а потім досушують у теплому сухому місці. 

Кунжутні зернята досягають розміру 3–3,5 мм і містять необхідні організму мікроелементи: значний запас кальцію (у 100 г міститься добова доза дорослої людини), міді, магнію, цинку, заліза, фосфору. До їхнього складу входять і вітаміни: групи В, Е, РР, К. Насичені (пальмітинова, стеаринова, арахінова) та ненасичені (лінолева, олеїнова, пальмітолеїнова) жирні кислоти, а також Омега-6 становлять у кунжутних зернах до 60%, тож калорійність цього продукту доволі висока.

І хоча фітостерин, що міститься в кунжуті, виводить холестерин з крові та попереджає розвиток атеросклерозу, однак тим, хто страждає від зайвої ваги, слід суворо контролювати вживання цього насіння. Оптимальна норма споживання кунжутних зерен для здорового організму становить не більше 2–3 чайних ложок на добу. 

Окрім того, в зернах рослини знаходиться надзвичайно активний антиоксидант сезамін. Він має профілактичну дію та попереджає чимало захворювань, зокрема й виникнення злоякісних утворень. 

Ще одна корисна властивість кунжуту зумовлена наявністю в його насінні фітоестрагону, що є природним гормональним засобом, який допомагає жіночому організму уникнути загострень у клімактеричний період. 

Та попри безлічі корисних якостей, кунжут має і протипоказання: у разі сечокам’яної хвороби, тромбозу, варикозного захворювання вен, підвищених показників згортання крові, а також схильності до тромбоутворення та індивідуальної непереносимості слід відмовитися від його вживання.

Отримана з насіння методом холодного віджиму кунжутна олія здатна зберігатись тривалий час (до 9 років) без втрати корисних властивостей та аромасмакових показників. Особливо великим попитом користується цей продукт у східних народів. Лідером серед країн-імпортерів кунжутної олії є Японія.

Ще за часів Середньовіччя кунжутна олія була добре відома своєю ранозагоювальною, загальнозміцнювальною, очищувальною, кровоспинною, протизапальною, протигрибковою, онкопротекторною та омолоджувальною дією. Її цілющі якості описані в трактатах Авіценни.

Сьогодні, окрім харчової галузі, кунжутну олію широко застосовують у медицині, косметології, фармацевтиці, парфумерії, а також для виробництва мастильних матеріалів.

Кунжут – рослина теплолюбна, але цілком можливо виростити її і в середніх широтах, хоча це більш затратно і менш результативно. Ця культура надає перевагу родючим, добре аерованим легким ґрунтам (наприклад, суглинним). Дуже чутлива до світла і тепла, тому слід висаджувати її, коли ґрунт прогріється до +16…18°С і мине загроза нічних знижень температури, оскільки при 0°С рослина може загинути. 

Висівають кунжут зазвичай наприкінці весни або на початку літа. Потрібно зважати, що він не терпить надлишку вологи у ґрунті і не ростиме, якщо ділянка заболочена або розташована в низині. Не любить ця рослина і близького сусідства з іншими культурами. Проте вона має достатню вітро- та посухостійкість, тому її посіви (дво- чи трирядні) можуть слугувати природним захистом від вітрового навантаження для інших, менш стійких культур.

Площу перед посівом кунжут попередньо необхідно підготувати: позбутися бур’яну, перекопати й розпушити ґрунт, внести органічні та мінеральні добрива (аміачної селітри – 30 г/м², хлористого калію – 20 г/м², суперфосфату – 100 г/м²). 

Насіння висівають у вологу землю, в борозенки завглибшки 2–3 см, дотримуючись дистанції у міжряддях 45–60 см, потім присипають ґрунтом і каткують. Сходи звичайно з’являються через 7–10 днів. У цей період не можна допускати утворення на грядці поверхневої сухої кірки, бо вона перешкоджатиме проростанню сходів. 

У разі значного загущення посівів, слід їх прополоти вручну. Оптимальна відстань між рослинами має становити 6–8 см. Подальший догляд за кунжутом полягає у спушуванні ґрунту, видаленні бур’яну та забезпеченні достатнього рівня вологості (без надмірного поливання рослин).

Вегетаційний період рослини триває от 2,5 до 4 місяців. Зазвичай уже на початку вересня листя кунжуту жовтіє і поступово обсипається, а стручки-футлярчики з насінням готові до збирання. Збирають їх дуже обережно, попередньо розстеливши під рослинами плівку чи полотно, щоб уникнути втрати врожаю. Зібране насіння зберігають у темному, прохолодному (+9°С) і сухому приміщенні.